Історія української культури як навчальна дисципліна

Освіта й шкільництво. Основна частина простих козаків читати й писати не вміли, але серед старшини рівень освіченості набагато перевершував стандарти, прийняті серед російського дворянства 17 - 18 ст. Основну кількість освічених людей поставляла на Запорожжя Києво-Могилянська Академія. З них виходили військові писарі - «лукаві писалі», як прозивали їх козаки. Мала Січ власну систему освіти, що складалась зі шкіл січових, монастирських та церковно-приходських. У січовій школі навчались хлопчики - молодики, яких інколи набиралось до 80. Школярів вчили читати, писати й рахувати, а також співати. Вони мали особливий устрій, подібний до козацького, спільну касу. Головним учителем і наставником був ієромонах. Він також піклувався про здоров`я й добробут школярів, доносив кошовому про всі події у школі. Монастирська школа існувала при Самаро-Миколаївському монастирі з 1576 р. Церковно-приходські школи існували у більшості паланок. Госпіталь та школа вважались обов`язковою приналежністю кожного православного храму на запорозьких землях.

Тема 7. Розвиток української культури в 19-му столітті

з навчальної дисципліни: історія української культури

навчальна мета: ознайомити студентів з початком формування нової української національної культури світового рівня і значення;

виховна мета: сформувати переконання про значний внесок наших предків у розвиток європейської та світової культури 19 століття.

Форма проведення та обсяг навчального часу: лекція, 2 години.

Навчальне обладнання: ноутбук, мультимедійний проектор.

Міждисциплінарні зв'язки: історія України.

План навчального заняття:

1. Етапи українського національно-культурного відродження 19- початку 20 століть та їх ознаки.

2. Освіта і наука.

3.Розвиток літератури.

4.Театральна та музична культура.

5. Архітектура та образотворче мистецтво.

Література:

обов'язкова:

1.Бойко Ю.М. Історія української культури: Навчальний посібник. - Вінниця, 2013.

2.Бойко Ю.М. Історія української культури в біографіях видатних діячів. Частина ІІ (18 - 19 століття). - Вінниця, 2014.

3.Бойко Ю.М., Бойко Т.В. Термінологічно-понятійний словник з культурології та художньої культури / За заг. ред. Ю.М. Бойка. - Вінниця, 2012.

додаткова:

1.Греченко В.А., Чорний І.В., Кушнерук В.А., Режко В.А. Історія світової та української культури. - К., 2000. 2.Лекції з історії світової і вітчизняної культури. - Львів, 1994. 3.Історія української культури / За заг. ред І.Крип'якевича. - 3-є вид. -К., 2000. 4.Історія української та зарубіжної культури / За ред. С.М. Клапчука, В.Ф.Остафійчука. 2-е вид.- К , 2000. 5.Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. - К., 1992. 6.Поліщук Є.П. Історія культури: короткий довідник. - К., 2000. 7.Попович М.В. Нарис історії культури України. - К., 2001. 8.Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. - К., 1993. 9.Семчишин М. Тисяча років української культури. - 2-е вид. - К., 1993. 10.Українська культура: Лекції за ред. Д. Антоновича. - К., 1993.

11.Українська культура XIX століття. - http://uk.wikipedia.org

12.Українська культура XIX століття. - http://world.offtopic.su

1. Етапи українського національно-культурного відродження 19 - початку 20 століть та їх ознаки.

Розвиток української культури від скасування Гетьманщини до початку 20 століття виразно ділиться на три періоди, що мають досить чіткі хронологічні рамки та особливості:

кінець 18 - середина 19 століття - період становлення української культури як новітньої національної культури народною мовою;

60 - 90-ті роки 19 століття - час входження української культури до загальнослов'янського і світового процесу;

рубіж 19 - 20 століття. - утвердження української культури в якості феномену світового значення.

Протягом цього часу українські землі перебували у складі різних за суспільним устроєм, мовами й національними традиціями державних утворень. Українці, відтиснуті разом з іншими «недержавними» слов'янськими етносами (білорусами, чехами, словаками, болгарами, хорватами) на периферію культурного життя, мали спиратись на вікові традиційні основи народної культури, активно засвоюючи позитивний досвід інших культур. Історично склалось так, що українська культура тих часів змушена була затверджуватись як рідною, так і іншими мовами.

У західно- та південнослов'янських культурах відомо декілька моделей національно-культурного відродження:

чеська, підвалини якої було закладено вченими - «будителями», переважно істориками та філологами-славістами («Історія чеського народу» Галацького, «Історія слов'янської мови та літератури» Шафарика);

сербська, яка виводила на передній план вивчення та пропаганду традиційної народної культури (Караджич);

польська, котра торкалась етнічної самосвідомості високохудожніми засобами романтичної поезії (Міцкевич).

Українське відродження об'єднало усі три моделі:

історико-лінгвістичну («Історія Русів», Дмитро Бантиш-Каменський; Микола Маркевич, Микола Костомаров, Ізмаїл Срєзнєвський);

фольклористичну (Микола Церетелєв, Михайло Максимович, Пантелеймон Куліш);

літературно-романтичну (перш за все Тарас Шевченко).

Усі види нової української культури були започатковані появою «Енеїди» Івана Котляревського, який у своєму творі вирішив три найголовніші проблеми: а) нагадав українцями про їх героїчне минуле; б) розкрив потенційні можливості народної розмовної мови; в) показав, як на основі традиційних елементів народної культури можна творити високе професійне мистецтво. Вплив Котляревського на розвиток української культури залишався провідним аж до Тараса Шевченка і навіть пізніше. Не дивно, що саме літературі належала домінуюча роль в становленні й розвитку української культури.

Становлення української культури європейського рівня було б неможливим без формування нової високоосвіченої національної інтелігенції, з середовища якої виходили провідні діячі культури, і яка була основним споживачем їх високохудожніх творів

***

2. Освіта і наука.

Вже наприкінці 18 століття Києво-Могилянська академія поступово втратила роль культурно-освітнього центру. У 1805 - 1818 роках не працював і Львівський університет.

У 1804 р. російським урядом було започатковано реформу освіти: почалося створення системи, що складалася з 4 рівнів, узгоджено пов'язаних між собою. Наймасовішою формою були церковнопарафіяльні школи, де навчали читанню, письму, арифметиці і Закону Божому. Другим рівнем стали двокласні, пізніше трикласні повітові училища. Повноцінну середню освіту давали гімназії, але вони носили становий характер.

Принципове значення мало відкриття нових університетів. У 1805 р. за ініціативою українського вченого, винахідника, культурного та громадського діяча Василя Каразіна було відкрито Харківський університет. Навчання тут велося російською мовою, однак університет швидко перетворився на центр саме української культури. У 1834 р. був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений Михайло Максимович. В 1865 р. відкрився Новоросійський університет в Одесі, у 1898 р. - Київський політехнічний інститут, в 1899 р. - Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України).

Наступний етап реформи освіти був проведений у 1864 р. Відтепер усі типи шкіл, що існували раніше, проголошувалися загальностановими й отримували назву початкових народних училищ. Протягом століття кількість шкіл в Україні зросла з 1300 на початку до 1700 у другій його половині.

В стані занепаду перебувала освіта в Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. В Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині - німецькою і польською, на Буковині - німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75 %) була неписьменною. Основними центрами науки залишались Львівський і Чернівецький університети, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.

Розвиток університетської освіти сприяв прогресові природничих наук. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і математичної фізики були зроблені Михайлом Остроградським. Фундатором сучасної фізичної хімії став Микола Бєкєтов, який очолював кафедру хімії Харківського університету. У 1886 р. в Одесі зоолог Ілля Мечников і мікробіолог Микола Гамалія заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. Данило Заболотний і Володимир Високович зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань. З Україною пов'язаний значний період життя основоположника військово-польової хірургії Миколи Пирогова.

У багатьох європейських країнах в кінці 18 - на початку 19 століть зростає інтерес до народних витоків національної історії. В Україні ця тенденція романтизму теж знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень видав Микола Церетелєв у 1819 р. («Досвід збирання старовинних малоросійських пісень»). Три збірки підготував і видав Михайло Максимович. Академік Ізмаїл Срєзнєвський, крім збирання фольклору, розпочав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. У 1818 р. в Петербурзі вийшла перша граматика української мови - «Граматика малоросійського наріччя» Олексія Павловського.

У цей же час почали з'являтися й суто історичні роботи. Перші праці з історії України були ще пов'язані з російською історіографією. Так, Дмитро Бантиш-Каменський, автор «Истории Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения Гетьманства» (1822), походив з родини, що належала до вищого чиновництва імперії. Дослідником, який поєднав високий професійний рівень і активну громадянську позицію, став історик Микола Костомаров. Його світогляд складався під час навчання в Харківському університеті. У 1845 р. Костомаров став професором кафедри російської історії Київського університету. Тоді ж він брав участь у створенні і діяльності нелегального Кирило-Мефодіївського братства. Після тюремного ув'язнення і тривалого заслання Костомаров завідував кафедрою історії Петербурзького університету. Як і багато інших на той час освічених українців, він писав вірші, історичні драми, повісті українською, а наукові праці - російською мовою. Микола Костомаров захищав принцип об'єктивності в історичній науці: «Істинна любов історика до своєї вітчизни може виявлятися тільки в суворій повазі до правди», - підкреслював він.

Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень пов'язаний з ім'ям професора Київського університету Володимира Антоновича. У 1874 р. в Києві з великим успіхом пройшов Археологічний з'їзд. Учнем Антоновича був Михайло Грушевський. Його багатотомна «Історія України-Руси» - фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії України, який базується на власній періодизації і концепції.

На рубежі 19-20 століть в українській історіографії працювали вже не одинаки, а значна плеяда талановитих вчених. Неперевершеним дослідником історії запорозького козацтва є Дмитро Яворницький. Він підготував і видав капітальну «Історию запорожских козаков», серію монографій про козацьких ватажків, популярні нариси, художні альбоми, зібрав найбагатшу колекцію пам'яток матеріальної культури козацької епохи. Наукову діяльність Яворницький продовжував і в першій третині 20 століття.

Першою жінкою-професором історії не тільки в Україні, але й у Російській імперії стала Олександра Єфименко. Вона зробила дуже багато для громадського визнання того факту, що історія України є самостійною наукою. У перші роки 20століття приблизно одночасно з'явилися «Нарис історії українського народу» Грушевського та «Історія українського народу» Єфименко - перші популярні підручники, які викладали історичний шлях українського народу.

Особливе місце і в українській історії, і в українській історіографії належить Михайлу Петровичу Драгоманову. Політичний діяч, просвітник, філософ, Драгоманов як історик головну увагу приділяв питанням новітнього часу. З 1877 року під його керівництвом друкарня «Громада» у Женеві була єдиним центром видання літератури українською мовою.

***

3. Розвиток літератури.

Нова доба в історії українського письменства починається у 1798 р., коли були опубліковані перші частини «Енеїди» Івана Котляревського. Майстром травестійної оди в українській літературі означеного періоду вважається Петро Гулак-Артемовський, професор Харківського університету. Сповнені народних мотивів також і твори Євгена Гребінки. Серед письменників першої половини 19 століття виділяється Григорій Квітка-Основ'яненко, який першим став писати українську художню прозу.

Романтизм, який проявляється в українській культурі наприкінці 20-30-х років 19 століття, помітно вплинув на подальший розвиток літератури, на творчість блискучого покоління українських письменників. Український романтизм мав свої, типові тільки для нього, елементи. У ньому знайшли відображення народна поезія, побут, історичне минуле народу. Першим осередком романтизму в Україні став Харківський університет, який на початку 19 століття був центром духовного життя всієї України. У 20-х роках професор Ізмаїл Срєзнєвський згуртував біля себе однодумців, які захоплювались новими слов'янськими літературами, класичною німецькою філософією, етнографією, усною народною творчістю. Разом із Срєзнєвським до гуртка харківських романтиків увійшли такі вчені та літератори, як Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Лев Боровиковський, Опанас Шпигоцький.

Зрештою, романтизм в Україні досяг своєї завершеності у творчості Тараса Шевченка. Поява його «Кобзаря« (1840), поеми «Гайдамаки« (1841), збірки «Три літа» (1847) піднесли поета на вершину української літератури. Тоді ж стали користувались значною популярністю серед читачів «Народні оповідання» Марко Вовчок. Багатою є творчість письменника - романтика Степана Руданського. Активним діячем національно-культурного відродження на Буковині був Юрій Федькович.

Видатних успіхів українська література другої половини 19століття досягла, передусім, завдяки творчості Івана Франка, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Старицького та інших. Література цього періоду відзначається суспільною актуальністю, поглиблюється критичний підхід до дійсності. У 90-і роки широко культивувався жанр новели. Тоді ж розпочали свою літературну діяльність видатні новелісти Василь Стефаник, Марко Черемшина, Лесь Мартович та інші. Українська література на межі 19-20 століть позначена іменами Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської.

Першою ластівкою української журналістики стала газета «Харьковский еженедельник», яка почала виходити у травні 1812 р. Одночасно з «Харьковским Демокритом» у Харкові почав виходити і перший в Україні літературно-художній, науковий та громадсько-політичний щомісячник «Украинский вестник». Видання альманахів продовжувалося і в подальші роки. В 1841 р. у Петербурзі Євгеном Гребінкою був виданий альманах «Ластівка», цього ж року у Харкові вийшов альманах «Сніп», чотири книги альманаху «Молодик».

З січня 1881 р. у Львові почав виходити ілюстрований літературно науковий часопис «Світ». Видавали його Іван Франко та Іван Белей. Саме у «Світі» були надруковані твори, які увійшли до скарбниці класичної спадщини: «Борислав сміється», «Добрий заробок» та ряд поезій Івана Франка; низка реалістичних поезій Бориса Грінченка. У 80-х роках в Україні виходила низка періодичних видань різного ідейного спрямування: народовські «Зоря», «Діло», «Правда»; демократичного змісту «Товариш». У 90-і роки в умовах дальшого загострення суспільно-політичної боротьби з'явилися нові демократичні періодичні видання - «Народ», «Хлібороб», «Житє і слово» та інші.

***

4. Театральна та музична культура.

Дев'ятнадцяте століття було періодом становлення українського професійного театру і музичної культури. Перше постійне приміщення театру в Україні було зведено у Харкові (1796) за енергійної підтримки Григорія Квітки-Основ'яненка. Згодом відкрились театри у Полтаві, Києві, Одесі. Довгий час виступали у них мандрівні трупи. Репертуар добирався з інтермедій, шкільної драми, з російських трагедій.

Визначними подіями в житті українських труп були постановки «Горя от ума» Олександра Грибоєдова, «Женитьбы», «Ревизора» Миколи Гоголя. На цих творах зростала майстерність українських акторів. На перше десятиріччя 19 століття класицизм пережив себе історично, його штучні канони і схеми майже не відбились на молодій українській драматургії. Популярними були в Україні російські комічні опери - драматичні твори, де розмовні сцени чергувалися з піснями - аріями, дуетами, вокальними ансамблями. Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ'яненко творчо використали цей досвід. Помітною подією стала поява «Наталки Полтавки» і комедії «Москаль-чарівник», що були поставлені Іваном Котляревським у Полтаві, й саме ці п'єси стали новою точкою відліку в становленні українського театру.

Перші українські драматурги 19 століття у своїх «малоросійських операх» щедро сприймали скарбницю народної музичної і вокальної культури. Ці твори тим самим розпочали традицію розвитку музично-драматичного театру. «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ'яненка, «Назар Стодоля» Тараса Шевченка були найкращими з творів української драматургії того часу.

З появою нового українського театру з'являються й імена прославлених акторів. Перша половина 19 століття в театральній культурі України позначена ім'ям Михайла Щєпкіна, викупленого з кріпацтва полтавчанами, який з успіхом виступав на сценах Харкова, Полтави, Києва, пізніше працював у Москві. Він першим у вітчизняному театральному мистецтві перейшов до реалістичного втілення образу на сцені.

Поряд з новонародженим українським театром продовжували побутувати аматорські театральні вистави, які були дуже популярними в Україні. У 50-60-х роках 19 століття такі вистави відбувалися у Чернігові, Єлисаветграді, Немирові. У 70-х роках аматорський театр виник у Києві.

Після Емського указу (1876) театральне життя в Україні практично завмерло, оскільки українські вистави були заборонені. Однак у 80-х роках губернатори знову отримали право надавати дозвіл на українські вистави і театральне життя в Україні пожвавилось.

У 1882 р. в Єлизаветграді Марко Кропивницький зібрав українську трупу, до якої увійшли такі актори, як Марія Заньковецька і Микола Садовський. Пізніше до цієї трупи приєдналися Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський і Марія Садовська. Організатором хору, оркестру, декорацій був Михайло Старицький. Він виховав кілька поколінь українських акторів, зміцнивши цим справу театральної культури України. Співтворчість Михайла Старицького з композитором Миколою Лисенком надала певної оперно-музичної жанровості майже всій його драматургічній і сценічній творчості. Старицькому належить провідна роль в організаційно-творчому становленні музично-драматичного жанру - самостійного в українському театральному мистецтві.

В першій половині 19 століття українська музична культура зазнала романтичних впливів. Незабутню сторінку в історію української музики вписав Семен Гулак-Артемовський - славетний співак і обдарований композитор, актор оперних театрів Петербурга і Москви, вихованець Михайла Глінки і друг Тараса Шевченка. Помітною постаттю в українській музичній культурі був композитор, фольклорист і культурно-громадський діяч Петро Сокальський, один із організаторів одеського «Товариства аматорів музики» і музичної школи при ньому. Композитори Олександр Лизогуб і Йосип Вітвицький були зачинателями української фортепіанної музики. Михайло Вербицький та Іван Лаврівський писали церковну музику, твори для хору, музику до театральних вистав. Саме Вербицький є автором музики до поезії Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» і «Заповіту» Тараса Шевченка.

В організації музичного життя у Галичині в 70-90-ті роки 19 століття значну роль зіграв Анатоль Вахнянин, письменник, засновник музичного товариства «Торбан», музичної школи при ньому, а також співочого товариства «Боян» і «Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка» у Львові. На Буковині помітне місце у розвитку музичної культури посіла творчість поета і композитора Сидора Воробкевича.

Основоположником і першим визнаним корифеєм української класичної музики вважається Микола Лисенко. Він написав музику більш ніж на 80 поетичних творів Кобзаря. Своєрідним апофеозом всієї музичної Шевченкіани композитора є п'ята частина кантати «Радуйся, ниво неполитая» - «Оживуть степи, озера», в якій геніальна прозорливість поета, мрія про світле майбутнє свого народу звучить як урочистий гімн вільній людині праці. Численні хори, дуети, тріо, сюїти, кантати створив Микола Лисенко на тексти українських поетів - Євгена Гребінки, Степана Руданського, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького, Івана Франка, Лесі Українки та багатьох інших. В особі цього композитора українська література має свого найбільшого музичного інтерпретатора. Він також автор опер «Різдвяна ніч», «Утоплена», музична драма «Тарас Бульба».

***

5. Архітектура та образотворче мистецтво.

Розвиток архітектури в Україні у першій половині 19 століття відбувався у стилі класицизму, який сполучав у собі геометричну чіткість зі статичністю, раціональність з формами античності. Провідного значення у цей період набуває забудова міст. В основу містобудування цього часу були покладені регулярне планування, сполучення міської забудови з природними елементами, ансамблевість центральних площ, на яких розміщувалися офіційні установи. Для архітектурного обличчя міських центрів була характерна симетрична композиція з однаковим ритмом фасадів адміністративних приміщень. З посиленням кріпацтва у сільській місцевості виник своєрідний тип палацової архітектури в поміщицьких маєтках. Специфічні особливості властиві палацовим ансамблям Правобережної України, в будівництві яких використовували ордерну систему. До цього ж часу належать зведення палацу Потоцького в Лівадії, палаців Воронцова в Одесі й Алупці.

У садово-парковому мистецтві спостерігається перехід від регулярного планування, так званих «французьких парків», до ландшафтних (англійських) парків - це ансамблі «Софіївка» на Черкащині (1796-1805), «Александрія» у Білій Церкві (кінець 18 століття) та інші, що не так добре збереглись.

У 30-40-х роках 19 століття зводилось багато жилих будинків, адміністративних і торгових будівель, але жодна з них не могла зрівнятися за своїми художніми якостями з пам'ятками попередніх епох. Це були роки занепаду архітектури. Еклектика, наслідування, відсутність смаку - характерні риси архітектури того часу.

Нове піднесення спостерігається в останній чверті 19 століття, коли у Києві зводиться Оперний театр, Педагогічний музей, Володимирський собор. Розробку ескізів розпису собору і художнє керівництво виконанням робіт здійснював Віктор Васнєцов за участю видатних художників України й Росії Михайла Нєстєрова, Михайла Врубеля, Павла Свєдомського та інших.

Цікава доля пам'ятника Богдану Хмельницькому, спорудженого у 1888 році. Ідея створення пам'ятника виникла у суспільстві з ініціативи Миколи Костомарова в 1840-х роках. Після отримання дозволу від уряду в1860 р. був створений комітет на чолі з Михайлом Юзефовичем - професором університету, головою Київської археографічної комісії. Перший проект пам'ятника, створеного відомим скульптором Михайлом Мікешиним, був вельми різким - кінь Богдана Хмельницького зіштовхував польського шляхтича, єврея-орендаря і єзуїта зі скелі, перед якою малорос, червонорос, білорус і великорос слухали пісню сліпого кобзаря. Барельєфи п'єдесталу зображували битву під Збаражем, Переяславську Раду й сцену в'їзду козацького війська на чолі з Хмельницьким у Київ. В 1870 році розпочався збір коштів за всеросійської передплатою. У 1877 році була готова гіпсова модель, а в 1879-му на петербурзькому заводі Берда було відлито статую, на яку Морське відомство пожертвувало 1600 пудів (25,6 т) металу. Портретні риси та особливості одягу Хмельницького були відтворені за допомогою консультації Володимира Антоновича. Наступного року скульптуру перевезли до Києва, де вона кілька років стояла у дворі будинку Присутніх місць, оскільки на постамент, передбачений проектом, не вистачило коштів. Лише в 1885 р. Володимир Ніколаєв створив дешевший проект постаменту і втілив його в життя. Камені для постаменту подарувала управа Київської фортеці. Сам Ніколаєв при цьому працював безкоштовно, до того ж на зекономлені гроші спроектував ще й огорожу з ліхтарями.

Українське художнє мистецтво поступово звільнялося від середньовічних релігійних канонів і набувало світського характеру. Художник Василь Тропінін першим зобразив на полотні простих українців. Він залишався кріпаком навіть вже будучи відомим майстром, багато років жив і працював у подільському маєтку своїх панів у Вінницькому Придністров'ї. Художник говорив, що Україна замінила йому Академію. Він писав безліч портретів («Дівчина з Поділля», «Хлопчик з сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина»), демократизм і реалізм яких були новаторськими. Художник-кріпак створив чудову галерею портретів селян, картин української природи, жанрових сцен.

Загалом у живописі початку 19 століття, як і в мистецтві у цілому, переважаючим художнім стилем був романтизм. Високим рівнем професійної майстерності й помітним прагненням до романтичної інтерпретації образу виділялись роботи Аполлона Мокрицького - «Портрет Євгена Гребінки», «Портрет незнайомої», «Італійський пейзаж». Твори Мокрицького були дещо сентиментальні і мали салоновий характер.

Багатьох художників приваблювала Україна - «нова Італія», як її називали. Українській темі присвятив свою творчість Василь Штернберг - товариш Тараса Шевченка,автор першого художнього оформлення «Кобзаря». В Академії за сім картин, написаних на Київщині і Полтавщині, Штернберг отримав велику золоту медаль. На жаль, помер він дуже молодим під час поїздки в Італію.

Зовнішні обставини - заслання, заборона малювати - перешкодили розкритися в повній мірі живописному таланту самого Тараса Шевченка. Як вважають фахівці, в романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка», вже помітний його відхід від чистого академізму. Особливо виділяється реалізмом «Судня рада». Різнобічний талант Шевченка досяг академічних висот і в художній графіці (серія «Живописна Україна» тощо) - в 1860 році йому було присвоєно звання академіка гравюри Петербурзької Академії мистецтв.

Родом з-під слобідського Чугуєва був художник-реаліст Ілля Рєпін. Він часто приїжджав на батьківщину, не раз гостював у маєтку Качанівка українських меценатів Тарновських. У свій час тут не раз бував і Тарас Шевченко, в цій сім'ї збереглося безліч рукописів поета. У Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Художник скористався порадами історика Дмитра Яворницького, який передав йому деякі речі козацьких часів, текст самого листа, позував для фігури писаря.

Видатним майстром побутового жанру був Микола Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок», інші. Микола Пимоненко - автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж.

Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості Сергія Васильківського. Випускник Петербурзької Академії, він повернувся з тривалої зарубіжної поїздки, набувши високої професійної майстерності. Своє натхнення він повністю віддавав Україні: писав пейзажі Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Тараса Шевченка). Одночасно він вивчав і збирав пам'ятки старовинного українського мистецтва. У 1900 р. Васильківський спільно з художником-баталістом Миколою Самокишем створив альбом «З української старовини», в якому коментарі до акварелей самого Васильківського написав Дмитро Яворницький.

Самостійним жанром став пейзаж, який дедалі більше відходить від класицистичної умовності і набуває більшої емоційної виразності і місцевої своєрідності. Про це яскраво свідчать пейзажі Івана Сошенка і Михайла Сажина. Поетичну красу України оспівали у своїх пейзажах Іван Айвазовський, Микола Ге, Архіп Куїнджі, Іван Крамской та інші.

У 70-х роках 19-го століття в Російській імперії з'явилось Товариство пересувних художніх виставок. Ідеї російських та українських демократів, діяльність Товариства, у складі якого було багато й українських художників, обумовили піднесення художнього життя в Україні. У другій половині століття виникло «Товариство південноруських художників» в Одесі, Київське товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки (мистецтва - Ю.Б.) у Львові та інші.

Суттєві зміни сталися в галузі художньої освіти: засновується Одеська малювальна школа (1865), Харківська малювальна школа (1869), Київська малювальна школа (1875). Діяльність передвижників, їх щорічні виставки у великих містах стимулювали розвиток українського мистецтва, сприяли виникненню місцевих художніх об'єднань.

На рубежі 19 - 20 століть історична зрілість української культури підтверджується низкою об'єктивних ознак: сформованість та розгалуженість жанрової системи в літературі та демократизація більшості мистецтв; цільність загальнонаціонального культурного розвитку, незважаючи на існування міждержавних кордонів; тяжіння до народності, переважна орієнтація на естетику реалізму та демократизму.

Тема 8. Розвиток української культури в 20-му столітті

з навчальної дисципліни: історія української культури

навчальна мета: ознайомити студентів з розвитком української національної культури світового рівня і значення в складний історичний період світових війн, комуністичного режиму, боротьби за державну незалежність

виховна мета: сформувати переконання про непересічні досягнення української культури 20 століття

Форма проведення та обсяг навчального часу: лекція, 2 години

Навчальне обладнання: ноутбук, мультимедійний проектор

Міждисциплінарні зв'язки: історія України

План навчального заняття:

1. Українська культура на початку 20 століття (культурно-освітницька політика Української Центральної Ради; культура України за добу Гетьманату; стан української культури та мистецтва у 1919-1920 роках).

2. Культура України у 1920-1930-ті роки (політика «українізації» та її основні напрями в культурно-освітній сфері; вплив сталінізму на стан української освіти, науки, мистецтва у 1930-ті роки; розвиток культури в Західній Україні у міжвоєнний період).

3. Культура України у 40-ві - на початку 90-х років (розвиток науки, літератури у часи Другої світової війни та у післявоєнний період; період «відлиги»; українська культура в часи «застою»; перебудова).

Література:

обов'язкова:

1.Бойко Ю.М. Історія української культури: Навчальний посібник. - Вінниця, 2013.

2.Бойко Ю.М., Бойко Т.В. Термінологічно-понятійний словник з культурології та художньої культури / За заг. ред. Ю.М. Бойка. - Вінниця, 2012.

додаткова:

1.Греченко В.А., Чорний І.В., Кушнерук В.А., Режко В.А. Історія світової та української культури. - К., 2000. 2.Лекції з історії світової і вітчизняної культури. - Львів, 1994. 3.Історія української культури / За заг. ред І.Крип'якевича. - 3-є вид. -К., 2000. 4.Історія української та зарубіжної культури / За ред. С.М. Клапчука, В.Ф.Остафійчука. 2-е вид.- К , 2000. 5.Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. - К., 1992. 6.Поліщук Є.П. Історія культури: короткий довідник. - К., 2000. 7.Попович М.В. Нарис історії культури України. - К., 2001. 8.Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. - К., 1993. 9.Семчишин М. Тисяча років української культури. - 2-е вид. - К., 1993.

1. Українська культура на початку 20 століття.

Початок нового століття був тим періодом, коли утворювались засади єдиної культури України на подальші часи. Тоді, зокрема, виникали безкоштовні недільні школи, народні бібліотеки, робітничі просвітницькі товариства, народні університети, самодіяльні театри, гуртки шанувальників українського слова. Тоді ж почала формуватись мережа професійно_технічних закладів і курсів, хоча вища освіта залишалась під наглядом імперських урядів Росії та Австро-Угорщини, а викладання українською мовою не велося. Значним впливом користувались просвітянські об'єднання.

«Просвіти» виникли під час революції 1905_1907 років у Катеринославі, Одесі, Києві, Кам'янці_Подільському, Чернігові, Житомирі. Своїм головним завданням «просвіти» вважали видання літератури, доступної та зрозумілої простим людям, читання публічних лекцій, організацію театральних вистав, боротьбу за викладання українською мовою у школах, відкриття публічних бібліотек тощо. Більшість східноукраїнських «просвіт» після столипінського циркуляра 1910 р. було закрито.

На початку 20 століття в Західних землях Україні виник ще один напрям національно-культурної діяльності - «січовий рух», що поступово набув і політичного забарвлення. «Січовики» відроджували традиції козацької військової справи, пропагували українську національну символіку, козацьку пісню, відкривали читальні, проводили спортивні змагання. В 1908 р. засновник січового руху Кирило Трильовський організував Крайовий Січовий Комітет, перетворений в 1912 р. на Український Січовий Союз.

Помірковано слід оцінювати стан українського книгодрукування та періодичного видавництва на Сході й Заході України. В Галичині виходила значна кількість газет та часописів українською мовою - журнали «Літературно_науковий вісник» (1898_1914), «Молода Україна» (1900_1903), «Артистичний вісник» (1905), газети «Діло», «Воля» та інші. Деякі видання отримували імперські грошові субсидії. Національно_культурну проблематику розкривав на своїх сторінках журнал «Українська хата», в Москві у 1912_1917 роках існував часопис «Украинская жизнь», редагований Симоном Петлюрою та Олександром Саліковським. Метою журналу було ознайомлення російських читачів з українським культурним надбаннями. Під час революційних подій 1905 року в Наддніпрянщині виникло багато україномовних видань: «Хлібороб», «Рада», «Нова громада».

Пропагандою технічних знань займалися філії Російського технічного товариства в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. У 1910 р. було засновано Київське товариство охорони пам'яток старовини та мистецтва, учасники якого провадили археологічні розкопки, досліджували архівні документи тощо. У 1907 р. в Києві вже існувало Українське наукове товариство, що опікувалося розробкою та популяризацією українською мовою різних галузей наукових знань.

На початку 20 століття церковне життя Східної України було повністю підпорядковане Російській православній церкві, що від Петра І, не без підтримки окремих українських за походженням ієрархів, стала співтворцем державної ідеології Російської імперії. У Галичині греко-католицьке духовенство продовжувало відігравати важливу роль в культурному та національному житті народу. Непересічне значення для України Західної мала діяльність митрополита Андрея Шептицького (у світі граф Роман Марія Александр Шептицький), котрий активно підтримував ідею державності й намагався її здійснити.

Період 1905_1914 років був часом піднесення українського мистецтва, добою загального зростання художньої майстерності, плідного завершення творчої діяльності таких корифеїв національної культури, як Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко. Зростала нова генерація митців: письменників Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Леся Мартовича, Олександра Олеся та інших, художників Миколи Самокиша, Олександра Мурашка, Григорія Нарбута, композиторів Кирила Стеценка, Станіслава Людкевича. Постійні творчі зв'язки єднали в культурному відношенні Схід і Захід України. Нові мистецькі течії, тяжіння до формального пошуку, характерні загалом для початку 20 століття, виявлялися на Україні в специфічних формах, пов'язаних з поглибленим вивченням та застосуванням фольклорних традицій.

Повалення самодержавства в Російській імперії докорінним чином змінило культурно-освітню ситуацію на українських етнічних землях. Українська Центральна Рада (УЦР) проводила свою політику на ниві культури. У перші післяреволюційні дні Тимчасовий уряд схвалив діяльність у напрямі українізації школи. Центр дозволив у повітах і волостях, де мешкає переважно українське населення, відкривати українські школи із забезпеченням прав меншин. Російська мова мала викладатися з другого року навчання як обов'язковий предмет. У вищій школі Петроград пропонував створити кафедри української мови, української історії, української літератури та українського права, а в учительських семінаріях та інститутах ввести предмети української мови, літератури, історії і географії.

Значну роль в українізації школи і освіти взагалі відіграли І Всеукраїнський педагогічний з'їзд (квітень 1917) та II Всеукраїнський вчительський з'їзд (серпень 1917). Українізація початкових шкіл розпочиналась з вересня 1917 р. Учні першого року мали вивчати всі предмети за підручниками, пристосованими до діалекту тієї чи іншої місцевості, а другого - за підручниками, написаними літературною українською мовою. Російська мова як один із предметів вводилась з третього року навчання.

18 березня 1917 р. в Києві відкрилась Перша українська гімназія. Її директором став відомий педагог Петро Холодний. Щодо гімназій, то тут українізація поширювалась лише на ті з них, що працювали в регіонах, населених «цілком українською людністю», але повне їх переведення на українську мову навчання було передбачене через два роки. Вивчення української мови, літератури та історії було обов'язковим у всіх середніх школах і гімназіях. Не забороняли відкривати в них за вимогою батьків_неукраїнців класи з російською мовою навчання, а в російськомовних гімназіях, де українці складали меншість, - класи з українською мовою викладання. На шкільну раду при УЦР покладався обов'язок повернути в Україну з Росії українських вчителів, забезпечивши їм відповідні посади.

5 жовтня 1917 р. був відкритий Київський український народний університет з історико-філологічним, фізико-математичним і правовим факультетами. Тоді ж було вирішено створити Кам'янець_Подільський український народний університет. Але подальші події склалися так, що університет було відкрито лише за часів Гетьманату.

5 грудня 1917 р. рішенням УЦР в Києві було засновано Українську Академію мистецтв, яка давала вищу художню освіту спеціалістам малярства, різьбярства, будівництва, гравюри, художніх промислів, а також мала сприяти заснуванню і підтриманню художніх шкіл в Україні.

Розвивалися українізаційні процеси також в галузі науки. Вже у березні 1917 р. Михайло Грушевський на засіданні Українського наукового товариства (УНТ) підняв питання про створення Академії наук України.

Наприкінці квітня 1917 р. Міністерство внутрішніх справ повідомило про заснування Української національної бібліотеки та Українського архіву.

Свіжий подих у театральне життя за доби Центральної ради вносили як досвідчені колективи (театр «Соловцов», театр Миколи Садовського, театр «Студіо», Одеська, Київська, Харківська опери, Харківський міський, Маріупольський драматичний театри), так, скажімо, і Молодий театр у Києві. Він виник за ініціативи актора театру Садовського Леся Курбаса. Цей колектив разом з театром Садовського в квітні 1917 р. з метою підвищення художнього рівня українського театру створив товариство «Національний театр», до якого увійшли Панас Саксаганський, Микола Садовський, Лесь Курбас та інші видатні українські актори, режисери, письменники, драматурги, художники і композитори.

29 квітня 1918 р Павло Скоропадський був проголошений Гетьманом України. Реставруючи старий соціально-економічний лад, гетьманський уряд, водночас, намагався засвідчити свою відданість «українській справі», широко залучаючи зовнішні форми часів старої Гетьманщини - назви установ, національну символіку, козацькі елементи у військових строях і тому подібне. Гетьманський уряд проводив у життя значну кількість починань на ниві культури, але дещо з того було започатковано раніше іншими суспільними силами в інших політичних умовах. У жовтні 1918 р. Київський український народний університет був перетворений на Київський державний український університет. В листопаді 1918 р. було офіційно оголошено про утворення Української академії наук. Президентом_головою УАН обрано видатного вченого Володимира Вернадського, секретарем став відомий науковець і діяч культури Агафангел Кримський.

У жовтні 1918 р. на основі Національного зразкового театру уряд утворив Державний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського. У приміщенні Народної аудиторії в Києві викладач Музично-драматичної школи Миколи Лисенка Лук'янова (згодом режисер Московського камерного театру) організувала Молодіжний драматичний театр. За ініціативою театрального відділу в серпні уряд прийняв рішення про створення в Києві Державної драматичної школи, Державного симфонічного оркестру, Першої народної опери та Першої дитячої опери, Першого український національного хору в Києві, Державної капели бандуристів під керівництвом Гната Хоткевича. Не послаблювали свою плідну діяльність Київська, Одеська і Харківська консерваторії. Українську академію мистецтв очолив в Українській державі відомий художник_графік, співавтор Державного герба і Державної печатки гетьманату, кліше українських грошових знаків, Георгій Нарбут.

З 1910 р. на Сирці функціонували приватні кіностудії «Світотінь» та «Художній екран», а також кіностудія «Експрес», яка спеціалізувалася на виробництві хронікально-документальних фільмів. Проте український кінематограф у 1918 р. значними досягненнями похвалитися не міг, а у заснованих ще до Лютневої революції стаціонарних кінотеатрах Києва («Експрес», «Новий світ», «Корсо») та інших міст демонструвалися старі фільми, далекі від ідеалів українізації культури.

Радянська влада, відновлена в Україні в кінці 1919 - на початку 1920 років, стала приділяти увагу українській культурній роботі. В новому уряді цією ділянкою опікувався Народний комісаріат освіти, очолюваний Володимиром Затонським. При місцевих ревкомах і радах організовувалися відділи народної освіти. Школи, вищі навчальні заклади, бібліотеки, театри та інші культурні і мистецькі заклади були націоналізовані. Скасовувалася плата за навчання у школах усіх типів.

Радянський уряд підтримав початкові кроки Української академії наук, надав їй приміщення та виділив необхідні кошти. Восени 1919 р. у трьох відділах УАН - історико-філологічному, фізико-математичному та соціально-економічному - працювали 26 науково-дослідних кафедр, 15 комісій, 3 інститути, кілька комітетів і кабінетів, бібліотека.

Важливе значення для подальшого розвитку нової української літератури мала творчість Володимира Сосюри, Василя Чумака, Василя Блакитного (Еллана) та інших. Шукали своє місце у вирії подій літератори, що вже здобули своє визнання - Павло Тичина, Максим Рильський, Степан Васильченко.

Чи не найпопулярнішим видом мистецтва часів громадянської війни був театр. В 1920 р. в Україні працювало понад 20 стаціонарних та пересувних театрів. Першим державним драматичним театром УРСР став театр імені Тараса Шевченка (березень 1919). У містах і селах України виникло багато оркестрів народних інструментів, хорів, ансамблів. Почали працювати народні консерваторії в Харкові, Києві, Одесі; Київський музично-драматичний інститут імені Миколи Лисенка. В 1919 р. було засновано Державну хорову капелу «Думка».

Розвивалося, незважаючи на важкі умови, й образотворче мистецтво. Величезної популярності у протилежних політичних таборах набув жанр агітаційного плакату. Споруджувалися пам'ятники полеглим бійцям, діячам історії та культури. Тенденція до демонтажу пам'ятників дореволюційного минулого, започаткована зняттям монумента Петру Столипіну в Києві у березні 1917 р., була підхоплена й радянською владою.

Революція та громадянська війна призвели до політичного розшарування і протистояння не тільки різних верств суспільства, але й діячів культури. Значна частина її опинилася в національно орієнтованому таборі. Провідними діячами Центральної Ради та Директорії були письменник Володимир Винниченко, історики Михайло Грушевський та Микола Василенко, літературознавець Сергій Єфремов. Більшовики, визнаючи найважливішими завдання соціально-економічного плану, на першому етапі відштовхнули від себе значну частину української інтелігенції, але пізніше залучили до своїх починань багатьох діячів науки, мистецтва, освіти.

***

2. Культура України у 1920-1930-ті роки.

Перемога у громадянській війні дозволила радянській владі перейти до відтворення порушених господарських та громадянських структур, до розбудови культурної сфери. 9 березня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України прийняв постанову «Про обов'язкове студіювання у школах місцевої мови, а також історії та географії України», яка не була виконана з огляду на об'єктивні умови. Майже через рік (21 лютого 1920) ВУЦВК ухвалив постанову «Про вживання в усіх установах української мови нарівні з великоруською», яка теж не була реалізована на практиці. Нарешті, в серпні 1921 р. було прийнято декрет РНК УСРР «Про запровадження української мови у школах та радянських установах», що з великими складнощами втілювався у життя. В жовтні 1922 р. пленум ЦК КП(б)У ухвалив директиву з національного питання, в якій повторювалися постанови конференції РКП(б) 1919 р. щодо української культури і мови. Директива стала проголошенням офіційного курсу на розвиток двомовності в республіці і вільний розвиток української мови і культури, але вільний у розумінні класовому.

Рішучий крок до здійснення політики українізації було зроблено на XII з'їзді РКП(б) (1923). Саме після цього з'їзду вона стала офіційно проголошеним курсом, обов'язковим для всіх членів партії. Передбачалися остаточне переведення шкіл, дитячих будинків та ін. на українську мову (крім установ національних меншин) протягом двох років і поступова українізація всіх установ професійної освіти. Українська мова і українознавство пропонувалися для неукраїнських шкіл як обов'язкові дисципліни. Українізовувалися і деякі військові навчальні заклади. У Всеукраїнській Академії наук розгорнулася робота над словником української мови, згодом було утворено Інститут української наукової мови для розробки термінології в різних галузях науки, вчителі і науковці викладали на курсах українізації тощо. В 1923 р. в Україну з еміграції повернулася частина інтелігенції на чолі з Михайлом Грушевським.

Відбувалася українізація державних установ. При Раднаркомі УРСР була утворена Центральна Всеукраїнська комісія з українізації на чолі з Власом Чубарем, на місцях створювалися відповідні губернські та округові комісії. Проводились облік службовців та їх атестація на знання української мови. Українізація, що відбувалася під контролем партійних структур, ставала частиною загального процесу розвитку української культури.

Під час літературної дискусії 1925_1928 років з надр ЦК КП(б)У виринув так званий «хвильовізм» - полемічні вислови і думки Миколи Хвильового щодо шляхів розвитку української літератури, що характеризувалися як прояв впливу української буржуазної культури на пролетарську. Літературна дискусія стала гострою суперечкою в середовищі української творчої інтелігенції про шляхи розвитку літератури і мистецтва в умовах НЕПу. Будучи виявом плюралізму поглядів, який ще допускався радянською владою у 20_х роках, дискусія відбила широкий спектр підходів до розуміння національної специфіки мистецтва, практики культурного будівництва в Україні, проблем українізації.

Одночасно в партії почалася боротьба з «націонал_ухильництвом», яке нібито очолював нарком освіти Олександр Шумський. В 1927 р. його було усунуто з посади, а в другій половині 1927 р. у КП(б)У спалахнула боротьба з «шумськізмом». Тільки завдяки особистій позиції Миколи Скрипника та його тактичним здібностям політика «українізації» тривала далі і була перенесена саме в галузь освіти, науки і культури.

Важливим чинником поступової демократизації культури стала ліквідація неписьменності (лікнеп). Протягом 1921_1923 років у республіці було навчено грамоті близько мільйона чоловік. Спеціальною постановою ВУЦВК і РНК УРСР (1929) оволодіння грамотою проголошувалося обов'язком громадянина перед державою.

Головним науковим осередком республіки залишалася Всеукраїнська академія наук (ВУАН). Зберігаючи структуру, закладену під час свого заснування, Академія об'єднувала близько 40 науково-дослідних закладів.

Ще до початку радянської українізації з'явилися нові, оригінальні явища в літературі, театрі, образовому мистецтві. Українізація як офіційна політика багато в чому створила сприятливі умови для більш-менш вільного розвитку цих явищ. В еволюції мистецтва змагалися й суперечливо поєднувалися традиції більш ранньої пори та досвід свіжих культурних сил, покликаних до життя революційними зрушеннями.

Багатьох майстрів пера не стало ще до 1917 р., деякі емігрували. Тож молоді літератори - запальні максималісти - намагались створити мистецтво, співзвучне пролетарській революції. В літературі 20_х років сформувалася яскрава революційно_романтична течія, представниками якої були Павло Тичина, Василь Блакитний (Еллан), Василь Чумак, Володимир Сосюра. В 1921 р. у Києві виникло об'єднання «неокласиків» - Микола Зеров, Михайло Драй_Хмара, Максим Рильський, Павло Филипович, які прагнули засвоїти досвід світового письменства, тяжіли до гармонійності й прозорості поетичної форми. Інші творчі засади обстоювали представники авангардових течій: українські імажиністи, футуристи та інші. Значний внесок у розвиток письменства доби національно_культурного відродження зробили памфлети Миколи Хвильового, новели Григорія Косинки, сатира і гумор Остапа Вишні, драматургія і проза Миколи Куліша, Андрія Головка, Юрія Яновського.

В новому українському театрі продовжували працювати корифеї сцени - Панас Саксаганський і Михайло Старицький. На зміну їм ішла плеяда майстрів середнього та молодшого поколінь - Олександр Сердюк, Наталія Ужвій, Амвросій Бучма, оперні співаки Марія Литвиненко_Вольгемут, Іван Паторжинський, Оксана Петрусенко. Найвизначнішим діячем, справжнім реформатором театру був Олександр (Лесь) Курбас. У 1922 р. він заснував у Києві унікальний колектив «Березіль» (з 1926 р. у Харкові) - експериментальний театр, метою якого було формування засад нового сценічного мистецтва. Курбас полемізував як з прихильниками дореволюційних «малоросійських» смаків, так і з ультра революційними експериментаторами, що руйнували театр як такий. Представником принципово іншого підходу до театрального жанру був один із засновників і незмінний керівник Київського драматичного театру імені Івана Франка Гнат Юра.