Платiжна система України в умовах ринкових вiдносин

79

Зміст

Вступ

1. Платіжна система України

1.1 Суть та види платіжних систем

1.2 Учасники платіжних систем та їх функції

1.3 Вимоги до організації платіжних систем

Висновки до розділу 1

2. Система електроних платежів НБУ

2.1 Завдання, принципи, функції системи електронних платежів НБУ

2.2 Моделі обслуговування консолідованого розрахунку

2.3 Система „клієнт-банк”

Висновки до розділу 2

3. Шляхи вдосконалення платіжних систем України

3.1 Перспектива розвитку системи термінових переказів в Україні

3.2 Національна система масових електронних платежів

Висновки до розділу 3

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми: платіжний механізм - одна з базових структур ринкової економіки. Він забезпечує “обмін речовин” в господарській системі.

Стійка і швидкодіюча система платежів і розрахунків є необхідною передумовою ефективного функціонування всього господарського механізму, всіх його секторів економічних інститутів та окремих суб'єктів господарювання.

За останні десятиріччя, особливо в країнах з розвинутою економікою, спостерігається зростання обороту платіжних систем як стосовно кількості платіжних операцій, так і сум таких операцій, що є більш важливим. Це - наслідок швидкого зростання активності на світових фінансових ринках та пов'язаного з ним збільшення кількості та розміру платежів.

Причини значного прискорення руху коштів став значний прогрес у галузі техніки і технологій.

Розробляючи наприкінці 1992 року "Концепцію створення системи електронного грошового обігу", Національний банк України першочерговим завданням визначив побудову та впровадження системи електронних міжбан-ківських розрахунків, а на другому етапі -- системи масових розрахунків населення з використанням пластикових карток. Враховуючи недостатній рівень інформапііації України, неоднорідність фінансових і технічних можливостей банківських установ та рівень кваліфікації їх персоналу, систему електронних платежів (СЕП) створювали фахівці Національного банку. Впроваджено її за короткий час із мінімальними капітальними й експлуатаційними витратами, з використанням наявної технічної платформи телекомунікацій та сучасних програмно-технічних засобів і банківських технологій. Для передачі інформації Національний банк у вересні 1993 року ввів у промислову експлуатацію власну систему електронної пошти.

Метою магістерської роботи є комплексне теоретичне і практичне вивчення актуальних проблем, пов'язаних із впровадженням нових форм платіжної системи в Україні та розробка на цій основі рекомендацій щодо впровадження платіжної системи в Україні.

У відповідності із поставленою метою визначені наступні завдання дослідження:

- Визначити суть і значення платіжної системи;

- Розкрити історичний аспект розвитку платіжної системи в ринкових відносинах;

- Розкрити механізм здійснення платежів в Україні;

- Розглянути проблеми впровадження платіжної системи в Україні та запропонувати шляхи їх вирішення.

Предметом дослідження є теоретичні і практичні питання, пов'язані з платіжною системою на етапі ринкових відносин. Об'єктом дослідження виступає платіжна система України в умовах ринкових відносин.

Методологічну основу роботи складають теоретичні дослідження вітчизняних та зарубіжних економістів у сфері платіжної системи, законодавчі акти України та нормативні матеріали Національного банку України, що регламентують порядок проведення платіжного обороту.

Структура роботи. магістерської робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків. У І розділі розглянуто теоретичні аспекти платіжної системи а також визначено історичні особливості становлення платіжної системи в Україні. У ІІ розділі досліджено особливості платіжної системи НБУ. У ІІІ розділі розглянуто перспективи розвитку системи термінових переказів і національної системи масових електронних платежів.

1. Платіжна система України

1.1 Суть та види платіжних систем

Платіжну систему можна представити у вигляді системи механізмів, які служать для переказу грошових коштів між суб'єктами господарювання, для розрахунку за платіжними зобов'язаннями, що виникають між ними. Платіжна система - спеціалізований елемент практично усіх економічних операцій, що відбуваються в ринковій економіці. Тобто той елемент, який стосується передачи грошової вартості в обмін на якийсь товар, послугу або фінансовий актив.

У більшості розвинутих країн платіжна система складається з кількох самостійних систем, кожна з яких задовольняє вимоги окремої платіжної сфери. Такі системи можна класифікувати за різними характеристиками та ознаками.

Виходячи з того, яку роль відіграють платіжні системи відповідно до характеру здійснюваних платежів, слід розрізняти:

- системи міжбанківських розрахунків;

- внутрішньобанківські платіжні системи;

- системи «клієнт - банк»;

- системи масових платежів.

У свою чергу, в цих великих класах платіжних систем можна виділити окремі підкласи, що займають особливе місце у платіжній сфері.[11,c.20]

Ці системи призначені для здійснення платіжних трансакцій між банками, обумовлених виконанням платежів їхніх клієнтів або власних зобов'язань одного банку перед іншим.

Для цього використовуються міжбанківські грошові перекази. Залежно від характеру стосунків між учасниками платіжного процесу, існують три основні методи здійснення таких переказів:

- з використанням двосторонніх кореспондентських стосунків;

- з використанням рахунків у банку-посереднику, який відіграє роль агента з розрахунків;

- з використанням спеціалізованих розрахункових установ і мереж.

В останньому випадку існує також відмінність між розрахунками на двосторонній або багатосторонній основі. Обробка міжбанківських грошових переказів може здійснюватися з використанням різних операційних, технологічних та організаційних підходів і механізмів.

Коли банком-посередником буде центральний банк країни, при розрахунках за міжбанківськими трансакціями використовуються кошти, які є на рахунках банків - учасників трансакції у центральному банку. Якщо ж посередник -комерційний банк або інша недержавна установа, розрахунки виконуються згідно з приватними угодами, укладеними між комерційними банками, а участь у процесі розрахунків центральних фінансових установ обмежується загальним наглядом. Очевидно, що комерційні банки повинні нести відповідальність за надання послуг щодо ведення рахунків населення і пов'язаних з цим спеціальних платіжних послуг. Однак, немає єдиної думки щодо ролі, яку повинен виконувати центральний банк у забезпеченні міжбанківських платіжних послуг або експлуатації різних складових фізичної інфраструктури платіжної системи. Ця роль у кожній країні відрізняється і багато в чому залежить від умов, що склалися історично.

Сучасна економіка все частіше стикається з необхідністю виконання платежів за якомога коротші терміни. Це особливо стосується платежів на ринках грошей, капіталів та іноземної валюти. Учасники таких високообігових ринків, на яких здійснюються трансакції на великі суми, широко використовують послуги банків при проведенні своїх розрахунків. Таким чином, ці ринки висувають особливі вимоги до платіжної системи, зокрема - щодо оперативності й надійності платежів. Крім того, своєчасне та надійне виконання розрахунків суттєво необхідне з точки зору технічної ефективності фінансових ринків та їх удосконалення.[11,c.88]

Інші критичні, з погляду термінів, платежі, як правило, пов'язані з великими сумами, затримка надходження яких може спричинити значні грошові штрафи та витрати через втрачені можливості. Вартість таких затримок змушує платників податків гостро відчувати потребу в швидкій надійній та точній обробці платежів.

Для забезпечення згаданих потреб створюються системи переказу великих сум платежів (СПВСП) - Large-Value Funds Transfer Systems (LVFTS).

Застосування терміну «системи переказу великих сум платежів» іноді вводить в оману, оскільки ключовою характеристикою системи є швидкість розрахунку, а не розмір суми. Як правило, така система виконує обробку великих платіжних переказів протягом одного операційного дня. Здатність обробляти платежі протягом одного робочого дня вважається тепер мінімальною вимогою до систем переказу великих сум платежів. Наприклад, Німецький федеральний банк, який використовує систему обміну дорученнями телеграфом, гарантує обробку платежів у межах однієї доби.

Вартість експлуатації системи переказу великих сум платежів здебільшого перевищує вартість експлуатації систем, що виконують платежі меншими сумами. Частково це пояснюється тим, що великі платежі вимагають вищого рівня захищеності, надійності та своєчасності. Отже, операційні витрати таких систем значно (інколи в 15 разів) більші, ніж для систем роздрібних платежів.

Системи переказу великих сум платежів забезпечують функціонування міжбанківських ринків і є основою платіжних систем ринкової економіки. Процес обробки платежів у СПВСП, як правило, становить важливий компонент механізму переказу грошово-кредитних ресурсів країни, системи розрахунків на грошових ринках, ринках капіталів та іноземної валюти, урегулювання платежів між підприємствами та виконання міжрегіональних і зовнішньоторговельних платежів.

Грошово-кредитний режим країни, що визначає умови та терміни використання грошей на депозитах у комерційних банках і центральному банку, також відіграє важливу роль при виборі схеми побудови системи переказу великих сум платежів. Наприклад, рівень резервів, які вимагається тримати у центральному банку, види активів, якими дозволяється покривати резервні вимоги, можливість використовувати резервні залишки для розрахунків за платежами - від цього залежить відносна привабливість різних схем побудови СПВСП.[11,c.98]

Окремим типом міжбанківських платіжних систем є так звані міждержавні або транскордонні платіжні системи. Як і у випадку внутрішніх платежів, у виконанні міждержавних платежів беруть участь різні посередники і використовуються різні платіжні інструменти. Додаткова складність полягає в тому, що міжнародні платежі стосуються різних географічних зон, різних суверенних держав, підлягають різним юрисдикціям. Крім того, в них можуть використовуватися одночасно декілька різних валют. При виконанні таких платежів потоки повідомлень і бухгалтерських проводок охоплюють широку і розгалужену багатонаціональну мережу банків, що активно діють у межах своїх національних платіжних систем і надають спеціалізовані платіжні послуги.

Банки-нерезиденти беруть участь у національних міжбанківських системах грошових переказів або через банки-кореспонденти, або безпосередньо через свої відділення, які зареєстровані у країні перебування, де треба виконати платіж, чи через свої філії у цій країні. Ці відділення або філії можуть мати власні рахунки у центральному банку країни перебування.

Структура транскордонних систем включає зв'язки на рівні небанківських установ і банків у різних країнах, але не на рівні центральних банків чи розрахункових палат. Як правило, платежі в будь-якій конкретній валюті здійснюються через банки, які зареєстровані і розташовані у країні, де ініціюється відповідний платіж. Суб'єкти господарювання можуть скористатися рахунками в іноземній валюті, відкритими у зарубіжному банку, аби здійснити платіж у якійсь країні, але більш вірогідно, що вони вдадуться до послуг національних банків у сфері міжнародних платежів, а ці банки, у свою чергу, скористаються своїми зарубіжними відділеннями, філіями чи банками-кореспондентами для здійснення транскордонних трансакцій.

Серед приватних організацій, що діють у цій сфері, для передачі даних про транскордонні платежі найчастіше використовується спеціалізована кооперативна компанія S.W.I.F.T., що є власністю банків.

Важливим фактором, що має вплив на структуру сукупної платіжної системи, є існування різних типів банківських установ, наприклад - ощадних, кооперативних банків, високий рівень розвитку та домінуюча позиція великих комерційних банківських структур, ступінь концентрації банківської системи, який може бути різним у різних географічних регіонах та у різних ринкових секторах. Банківські структури можуть створювати внутрішньобанківські платіжні системи грошових переказів, щоб забезпечити найбільш сприятливі умови щодо проходження платежів між установами, які належать до однієї групи. При цьому відповідна структура зберігає за собою право розпоряджатися коштами, поки платіж перебуває у процесі виконання (так звані кошти у розрахунках).

У такому випадку розрахунки виконуються через систему кореспондентських рахунків у центральній установі, яка виступає як банк банків відповідної структури. Всередині структури може також створюватися єдиний центр для виконання клірингу та розрахунків. За багатьма основними параметрами внутрішньобанківські платіжні системи подібні до міжбанківських. Важливою умовою їх ефективного та надійного функціонування є тісна співпраця з міжбанківськими системами.

Залежно від стану відповідної банківської установи чи структури на ринку, рівня розвитку її внутрішньої інфраструктури та інших характеристик внутрішньобанківські платіжні системи можуть визначатися різним ступенем досконалості, надавати різноманітний спектр платіжних послуг клієнтам та мати більш чи менш обмежену сферу діяльності. Це, в свою чергу, зумовлює характер стосунків між конкретними внутрішньобанківськими та міжбанківськими платіжними системами.[11,c.101]

Платіжні послуги становлять невід'ємну складову асортименту послуг, що пропонують банки своїм клієнтам. Оскільки не всі клієнти однакові, в умовах конкуренції банки повинні розробляти спеціальні ділові і ринкові стратегії використання платіжних послуг, вирішуючи, чи спроможні вони конкурувати в обмеженому секторі ринку платіжних послуг і пропонувати клієнтам більш широкий їх набір.

Внаслідок цього на поточний момент особлива увага приділяється запровадженню систем «клієнт - банк» на базі сучасних технологій.

Однією з перших у цьому плані була американська система телефонної оплати рахунків (telephone bill paying), впроваджена позиково-ощадними банками США.

Платіж телефоном - одна з найдешевших послуг у системі автоматизованих платежів. Однак, як і в інших випадках, система скуповується лише тоді, якщо в ній діє багато учасників. Поки що ця форма не отримала поширення через інертність споживачів і торговельників, які не бажають змінювати існуючі форми розрахунків.

Тепер усе більшого поширення набуває банківське обслуговування вдома, або «домашній банк» (home banking). Йдеться про комплекс послуг щодо надання клієнтам банків фінансової інформації, а також здійснення за їх ініціативою різних банківських трансакцій з передаванням інформації телефонними каналами або через двосторонню систему кабельного телевізійного зв'язку.

В ідеальному варіанті ця форма послуг передбачає наявність у клієнта персонального комп'ютера, за допомогою якого він може передавати банку розпорядження про оплату рахунків, у будь-який час викликати на екран інформацію про стан свого банківського рахунку з переліком усіх кредитових та дебетових проводок, здійснювати миттєве переміщення коштів на рахунки контрагентів, давати банку інструкції про автоматичне виконання майбутніх платежів тощо.

Подібна система дуже зручна для клієнта та різко знижує банківські витрати. Підраховано, наприклад, що вартість для банку оплати чека знизилась би з 72 до 32 центів при передачі сигналу електронними комунікаціями.

За допомогою цієї системи банки змогли зараховувати платежі на рахунки з винагородою, що дозволяло обійти заборону на винагородження рахунків до запитання.

Спочатку процедура розрахунків здійснювалась за усною згодою та оформлялась письмово після отримання платежу; потім удалося її частково автоматизувати, застосувавши клавіатуру, але до появи відеографії цей вид діяльності вимагав великої кількості персоналу.

Відеотекс - це система передачі зорової інформації телефонною мережею та її прочитання на екрані спеціального термінала або телевізора, підключеного належним чином.

В європейських країнах ця система була розроблена управліннями зв'язку, які мають монопольне право на всі види зв'язку. У США її розробили і впровадили телефонні компанії - виробники обладнання і самі банки.

Платежі фізичних осіб за товари та послуги можуть виконуватися з використанням готівкових грошей або безготівкових платіжних інструментів, наприклад - чеків.

Навіть у країнах з розвиненою економікою готівка (банкноти та монети залишається найбільш розповсюдженим засобом здійснення платежів на невеликі суми безпосередньо у пункті реалізації товарів чи послуг Зі збільшенням вартості трансакції набуває поширення тенденція до використання безготівкових інструментів для здійснення платежу.

Традиційні безготівкові платіжні інструменти (чеки, платіжні доручення тощо) досить розповсюджені, однак останнім часом усе ширше впроваджуються системи масових (споживчих) платежів з використанням сучасних технологій.

Останнім словом платіжної системи є системи масових платежів за товари та послуги за допомогою пластикових карток. У цих системах задіяні кредитні картки, дебетні картки або «електронні гаманці» До тієї ж групи належать картки для отримання грошей з банківських автоматів (automatic teller machine-ATM).

Незважаючи на деякі відмінності, основні вимоги до власників карток і ознаки систем досить подібні, аби виділити їх в окремий клас платіжних систем. Зокрема, спільними рисами можна вважати карткову технологію необхідність проведення ідентифікації користувача і перевірки чинності трансакції, як правило, низькі операційні витрати обігу, прирівняні до касових витрат.[11c.105]

Основні учасники системи карткових розрахунків:

- власник картки;

- банк-емітент;

- підприємства торгівлі або сфери послуг (торговельник);

- банк-еквайр.

З правової точки зору, суть трансакції з кредитною (платіжною) карткою полягає у тому, що власник картки і продавець після попереднього відкриття рахунків у банку домовляються, що будь-яку угоду між ними буде врегульовано шляхом кредитування рахунку торговельника і дебатування рахунку власника картки. При цьому, за винятком окремо обумовлених випадків, цей платіж буде безумовним і остаточним.

Розглянемо права та обов'язки учасників системи карткових розрахунків. Власник картки:

* може використати картку для оплати товарів і послуг, які надаються іншими учасниками угоди, а також для отримання у банку кредиту в готівковій формі в межах встановленого ліміту;

* може погасити свою заборгованість банку за покупки протягом пільгового періоду без виплати відсотків;

* може скористатися продовженим кредитом банку (за межами пільгового періоду з виплатою встановлених відсотків);

* зобов'язаний погасити борг і відсотки відповідно до схеми, яка визначена угодою.

Банк-емітент картки (одночасно за використаною тут спрощеною схемою с банком-сквайром):

* видає картку після детальної перевірки фінансового стану й оцінки кредитоспроможності клієнта;

* відкриває власнику картки спеціальний рахунок, на якому обліковуються всі трансакції з використанням картки;

* щомісяця надсилає клієнту витяг із зазначенням розмірів заборгованості, сум і термінів погашення боргу;

* стягує комісійні та відсотки згідно з встановленими тарифами;

* зобов'язується оплачувати рахунки торговельного підприємства, що стосуються трансакцій, зроблених з використанням карток, за відрахуванням комісійних зборів (дисконту);

* може відмовитись від оплати торговельних рахунків, якщо порушені будь-які умови угоди (наприклад, збільшений ліміт покупки без відповідного дозволу банку-емітента).

Підприємство торгівлі або послуг, яке бере участь в угоді:

* зобов'язується приймати картки для оплати за товари та послуги і проводити авторизацію (отримувати дозвіл) у передбачених угодою випадках;

* зобов'язується вилучити картку, коли є підозра, що пред'явник не є законним її власником;

* може пред'явити банку для оплати торговельні рахунки, що стосуються трансакцій з використанням картки, для негайного одержання за ними грошей;

* зобов'язане зберігати конфіденційну інформацію про клієнта.

Зручність карткової системи розрахунків для користувача, перш за все, у тому, що йому не потрібно мати при собі велику суму готівки при відвідуванні магазинів. Крім того, наявність карток дозволяє запобігти певних формальностей, пов'язаних з видачею банківських чеків.

Друга перевага карток - можливість отримання кредиту. В картковій системі розрахунків кредит надається покупцю автоматично, без спеціального звернення в банк. У момент купівлі використовується кредитна лінія, причому ліміт її відновлюється у міру погашення боргу. Більше того, покупець користується кредитом без стягування відсотків протягом певного терміну. Крім того, він може за бажанням відстрочити виплату боргу за межі пільгового періоду, сплачуючи банку відсотки.

Ще одна перевага карткових розрахунків - отримання користувачем інформації від банку в такій формі, що він може перевірити кожну трансакцію і висунути претензії у разі неправильного оформлення трансакцій.

Банки використовували форму карткового фінансування для швидкого збільшення портфеля споживчих позик. Банківська кредитна картка, як уже зазначалося, пов'язана з відновлюваною кредитною лінією, що дозволяє автоматично надавати кредит за кожною торговельною угодою. У разі пролонгації кредиту за межі пільгового періоду банк стягує відсоток, який, в середньому, вищий за відсоток на інші види кредиту.

Впровадження картки дозволило банкам подолати обмеження щодо залучення та обслуговування клієнтури. Раніше ключовими факторами були місцезнаходження банку та наявність у нього розгалуженої мережі відділень, що потребувало великих капіталовкладень. Картка дозволяє клієнту здійснювати трансакції на великій відстані від банківських філій (розраховуватися за товари, одержувати гроші в системі автоматів). Клієнт уже географічне не прив'язаний до банку, що розширює коло користувачів його послугами.

Трансакції з використанням платіжних карток відкрили нові перспективи фінансового обслуговування клієнтів і, відповідно, розширили можливості отримання банківського прибутку. Банки стягують комісійні і відсотки як з власників карток, так і з торговельників. Так, банк-еквайр одержує від торговельників дисконт для оплати торговельних рахунків, а також має можливість використовувати для своїх операцій кошти, які зберігаються торговельниками на рахунках у банку. Крім того, банк може продавати торговельнику послуги, знижуючи при цьому ставку дисконту і надаючи йому додаткові пільги.[11,c.113]

Розповсюдження карток, що зумовило зростання рентабельності як для виробників карток та обладнання для їх використання, так і для емітентів цих карток, пов'язане з високим рівнем конкуренції у цій сфері. Це конкуренція між емітентами карток, між мережами, які їх розповсюджують, між виробниками карткових продуктів, банківських автоматів чи електронних платіжних терміналів, між емітентами і торговельниками.

У конкурентній боротьбі кожен учасник намагається досягти оптимального співвідношення між доходами і витратами.

Витрати поділяються на дві групи: витрати на реалізацію і витрати на обслуговування.

Доходи, звичайно, підлягають закону попиту, тобто залежать від ціни, яку сплачує клієнт і яка включає комісійні збори, щорічні внески і відсотки. Це означає, що мережа, яка змогла залучити більшу кількість клієнтів, у певний момент забезпечує собі важливу перевагу: при рівних цінах, що стягуються з кожного клієнта, вона отримує більший прибуток за рахунок більшої кількості своїх учасників і абонентів. З цієї ж причини вона може швидко знизити свої витрати на обслуговування.

У вищезазначеному полягає одна з основних причин швидкого поширення карткових платіжних систем. Згідно з багатьма прогнозами, платіжні картки стануть у майбутньому невід'ємною частиною системи платежів і вийдуть далеко за рамки своєї теперішньої ролі.[11,c.116]

1.2 Учасники платіжних систем та їх функції

Країну з ринковою економікою відрізняє складна система численних щоденних операцій між суб'єктами господарювання (фізичними особами, підприємствами і державними установами). Ці операції, як правило, полягають у придбанні товарів і послуг, оплачених грошима (готівкою або депозитами). Оскільки в країнах із сучасною структурою господарства найбільша частина обсягу платежів припадає на безготівкові розрахунки, головна роль у виконанні розрахунків за численними господарськими операціями належить комерційним банкам, які виконують платіжні послуги, часто пов'язанні з послугами щодо кредитування.

Середовище, в якому здійснюється процес платежів у ринковій економіці, можна розглядати як структуру, яка складається з:

- користувачів платіжних послуг, що не є банками;

- комерційних банків;

- центрального банку;

- спеціалізованих посередників.

До числа фізичних та юридичних осіб, що не є банками й одночасно виступають як суб'єкти платежів, належить:

- приватні особи;

- підприємства, які працюють у галузі виробництва товарів та надання послуг;

- спеціалізовані фінансові фірми, наприклад, брокери та дилери, що діють на ринках грошей, капіталів чи товарів;

- державні установи.

Платежі можуть здійснюватись суб'єктами шляхом прямого обміну готівкою (законними засобами платежу) або шляхом передачі вимог за депозитами в комерційних банках. Фізичні та юридичні особи, які виконують і одержують платежі, зацікавлені в отриманні від банківської системи якісного обслуговування (щодо оперативності, ефективності, надійності платіжних інструментів) за найнижчими цінами.

Їхні потреби як користувачів платіжної системи визначаються особливостями їх господарської діяльності.

Так, для нефінансового підприємства своєчасність виконання переказів грошових коштів має не таке велике значення як для комерційного банку, брокера чи дилера. У більшості випадків платники та одержувачі платежів між виробничими підприємствами будуть задоволені, якщо кошти будуть переказані і розрахунок виконаним протягом того дня, коли надійшла відповідна вказівка.

Усі користувачі вимагають високої надійності, безпеки, точності у виконанні платіжних послуг, але особливо це притаманне фінансовим фірмам, які беруть активну участь у діяльності ринку капіталів та грошового ринку.

Державні організації, серед яких особливе місце належить міністерству фінансів, використовують для своїх потреб численні платіжні послуги, що видаються як центральним банком держави, так і комерційними банками та спеціалізованими установами. Державний сектор так чи інакше взаємодіє з усіма галузями економіки, а тому має потребу в різноманітних, а іноді дуже складних послугах щодо виконання платежів. Окремо слід відзначити потреби господарювання в державному секторі економіки, що мало відрізняються від потреб великого підприємства, потреби поточного державного управління, включаючи податкову систему, а також діяльність, пов'язану з управлінням державним боргом.

Користувачі обирають платіжні інструменти, що найкраще відповідають потребам щодо термінів виконання платежів, вартості послуг місцевих звичаїв, правових постанов. Так, наприклад, Маасові роздрібні платежі можуть виконуватись за допомогою готівки, чеків, пластикових карток або кредитових переказів, а фірми, більш вірогідно для передачі своїх інструкцій до банків використовуватимуть магнітні носії або електронні засоби зв'язку.[11,c.60]

Комерційні банки, як правило, не беруть участі в обміні готівкою, хоча вони можуть використовуватися для передачі готівки, яку надає центральний банк реальному сектору економіки. Однак передача вимог за депозитами неминуче призводить до використання банків у платіжному процесі як посередників. Банки виступають у цій ролі при платіжних операціях завдяки тому, що в них розміщенні розрахункові рахунки суб`єктів господарювання, які здійснюють таки операції.

Крім суто платіжних послуг ( розміщення рахунків і переміщення грошових вкладів), банки також надають кредитні послуги. Пропонуючи своїм клієнтам додатковий механізм кредитування, банки надають їм можливість виконувати платіжні зобов`язання навіть коли у платника не виявиться на розрахунку коштів у момент настання терміну платежу.

Функції комерційних банків у платіжні системі залежать від їх ролі у процесі виконання платежу.

Банк платника отримує інструкції щодо здійснення платежу (дебітові або кредитові) від свого клієнта виконує певні функції, незалежно від типу платежу. Банк повинен перевірити повноваження клієнта і правильність проведення бухгалтерського запису, провести операцію за рахунками клієнта (дебет рахунку клієнта за кредитовою операцією, кредит рахунку клієнта за дебетовою) і скласти відповідні записи за рахунком банку партнера або клірингового агента і надіслати зобов`язання на відповідну адресу. Переказ вимог і зобов`язань може виконуватися за допомогою фізичного транспортування платіжних вимог і доручень або через електронну комунікаційну систему. У будь-якому разі слід вжити певних заходів, аби уникнути несанкціонованої змін даних. Банк, який організовує таку систему розрахунків, повинен також встановити систему архівних записів усіх операцій, пов`язаних із підтвердженням факту перерахування коштів на рахунок.[12,c.131]

Банк одержувача виконує кілька задач для завершення платіжної операції. Він повинен провести операцію за рахунками клієнта-одержувача (кредитувати рахунок при кредитовій операції і дебетувати - при дебетовій). Банк може брати на себе обов'язок інформувати клієнта про платіж телефоном, листом чи в регулярній виписі з рахунку. Платіжний інструмент, наприклад чек, може бути прикладений до повідомлення. Одержувач може вимагати перевірки правильності документа ( підписів тощо) перед рознесенням на рахунки, перевірки наявності коштів ( при дебітові операції) й архівування платіжної операції для наступного перегляду і виявлення помилок. Банком одержувачем може бути відділення банку, де клієнт одержувач має свій рахунок, будь-яке відділення цього банку чи центральна установа банку.

У системах банківських карток проводиться чітке функціональне розмножування між банками-емітентами карток і банками-еквайрами.

Банки-імітенти обслуговують власників карток, відкривають їм спеціальні рахунки і виконують функції процесингу.

Основні функції банку-імітенту можуть бути окреслені таким чином:

- Аналіз кредитоспроможності та фінансового стану клієнта, відкриття карткового рахунку визначення кредитного ліміту.

- Емісія (випуск) карток - кодування і запис персональних даних власника картки та іншої необхідної інформації ( прізвище та ім`я клієнта, його постійна адреса, номер у системі соціального страхування, кредитний ліміт, номер карткового рахунку і термін поновлення карти тощо), ембосинг (створення рельєфного зображення на картці), відправлення карки клієнту, поновлення картки.

- Авторизація - відповідь (дозвіл) на запит продавця про можливості здійснення трансакції, якщо її сума перевищує разовий ліміт або якщо у підприємства торгівлі чи послуг є сумнівні щодо особи клієнта і законності використання картки.

- Підготовка і відправлення власнику картки виписки із зазначенням сум і термінів погашення заборгованості.

- Робота з клієнтами - відповіді на запити, розгляд скарг.

Банки-еквайри надають комплекс послуг підприємствам торгівлі й сервісним фірмам, які приймають картки для оплати за товари та послуги.

Обов'язки банку-еквайра визначаються його роллю щодо обслуговування торговельних пунктів карткових систем:

- Процесинг карткових трансакцій, поданих до банку підприємством торгівлі або послуг, - обробка даних про трансакцію для введення в систему інформаційного обміну між учасниками платіжної системи.

- Обмін інформацією про договір і сплата комісійних на користь банку-емітента за обмін даними про трансакцію з використанням карток між емітентом та сквайром.

- Розгляд заявок підприємств торгівлі або послуг на приєднання до системи розрахунків, аналіз кредитоспроможності нових підприємств торгівлі або послуг, перевірка підприємств торгівлі або послуг, які підозрюються в шахрайстві або зловживаннях.

- Маркетинг, допомога підприємствам торгівлі або послуг у купівлі обладнання для роботи з пластиковими картками.

Банк може виконувати одночасно функції емітента й еквайра. Але в результаті конкуренції ставка дисконту, що сплачується торговельником, постійно знижується й операції еквайрингу можуть давати дохід тільки великим банкам і спеціалізованим установам, які отримують економію на масштабах операцій. Тому еквайринг сконцентрований у небагатьох установах.

Кліринг та розрахунки повинні бути організовані у співпраці з національною системою, з акцентом на баланс між співпрацею та суперництвом. Банки конкурують за клієнта, засновуючись на тому, як вони розрізняють ініціатора та отримувача платежу.[11,c.66]

Організація платіжної системи є невід'ємною частиною триєдиної функції центрального банку. Дві інші частини - це проведення грошово-кредитної політики та здійснення нагляду за банківськими та фінансовими ринками щодо забезпечення надійності та стабільності їх діяльності. Виконуючи цю триєдину функцію, центральний банк допомагає підтримувати довіру населення до фінансової системи країни навіть у періоди важкої економічної ситуації. Без ефективно працюючої фінансової системи, якій довіряє населення завдяки надійності та стабільності, неможлива нормальна життєдіяльність реального сектору економіки. А при неефективній платіжній системі, яка не викликає довіри, проведення навіть найбуденніших та найпростіших фінансових операцій може стати вкрай складною справою.

Центральний банк безпосередньо зацікавлений у чіткій роботі платіжної системи.

Центральні банки відіграють головну роль у міжбанківських розрахунках, виступаючи у ролі посередників у платежах між комерційними банками, що використовують кредитні ресурси для перерахування коштів з одного рахунку на другий.

Враховуючи фактор довіри, можна сказати, що зобов'язання центрального банку є вищим проявом довіри і надійності. У межах платіжних систем тільки центральні банки не відмовляються від своїх зобов'язань і не можуть збанкрутувати. Саме тому комерційні банки, як правило, надають перевагу проведенню розрахунків за міжбанківськими зобов'язаннями че-рез свої рахунки в центральному банку.

Таким чином, центральний банк у діяльності платіжної системи відіграє кілька ролей, які можна підсумувати у вигляді п'яти основних функцій:

- користувача платіжної системи, що виконує власні платіжні трансакції, які включають операції на грошовому ринку для втілення своєї монетарної політики, операції з державними цінними паперами, короткотермінове та довготермінове кредитування, офіційні трансакції на валютному ринку, виконання власних платежів (виплати заробітної плати, оплата виставлених рахунків) тощо;

- учасника платіжної системи, який виконує платежі за дорученням своїх клієнтів (наприклад, урядових установ або інших центральних банків);

- надавача платіжних послуг, що можуть включати проведення розрахунків через кореспондентські рахунки комерційних банків, а також (самостійно чи разом з комерційними банками чи іншими комерційними організаціями) надання мережі комунікацій, обладнання, програмного забезпечення та експлуатаційного обслуговування для платіжних систем;

- «охоронця суспільних інтересів», який виконує нормативні, наглядові, управлінські, арбітражні обов'язки у платіжних системах, планує їх подальший розвиток, сприяє дотриманню норм чесної конкуренції, бере участь у розробці та затвердженні технічних стандартів;

- гаранта остаточного розрахунку, при цьому кошти центрального банку можуть використовуватися для виконання платіжних зобов'язань комерційних банків (хоча цю функцію слід застосовувати дуже обережно, аби уникнути зловживань).

Центральний банк ухвалює стратегічні рішення й опрацьовує принципи, на яких базується діяльність платіжних механізмів усередині країни, а також контролює дотримання цих принципів.

Як найважливіша складова фінансової системи платіжна система вимагає принаймні мінімального нагляду з боку держави. Мабуть, найбільш важливим обов'язком центрального банку при здійсненні контролю за платіжною системою є розробка принципів, за якими будується діяльність приватних платіжних механізмів.

Платежі можуть здійснюватись суб'єктами шляхом прямого обміну готівкою (законними засобами платежу) або шляхом передачі вимог за депозитами в комерційних банках. Фізичні та юридичні особи, які виконують і одержують платежі, зацікавлені в отриманні від банківської системи якісного обслуговування (щодо оперативності, ефективності, надійності платіжних інструментів) за найнижчими цінами.

Їхні потреби як користувачів платіжної системи визначаються особливостями їх господарської діяльності.

Так, для нефінансового підприємства своєчасність виконання переказів грошових коштів має не таке велике значення як для комерційного банку, брокера чи дилера. У більшості випадків платники та одержувачі платежів між виробничими підприємствами будуть задоволені, якщо кошти будуть переказані і розрахунок виконаним протягом того дня, коли надійшла відповідна вказівка.

Усі користувачі вимагають високої надійності, безпеки, точності у виконанні платіжних послуг, але особливо це притаманне фінансовим фірмам, які беруть активну участь у діяльності ринку капіталів та грошового ринку. Зокрема, підприємницька діяльність таких фірм пов'язана із швидким оборотом коштів на рахунок унаслідок того, що протягом перенасиченого робочого дня вони переказують і отримують дуже великі суми. Потреби цих фірм у платежах дуже специфічні. Їм важко синхронізувати надходження та відтік коштів на своїх операційних рахунках, тому для виконання платежів у тих випадках, коли очікуванні надходження затримуються, виникає необхідність у денному кредитуванні, що можна вважати продовженням платіжних послуг. Корпоративні клієнти частіше потребують поточної інформації щодо стану своїх рахунків порівняно з фізичними особами, бо це допомагає їм краще керувати ліквідністю.

Часто корпорації здобувають права на банківські та платіжні послуги на конкурентні основі . Як правило, вони вдаються до використання тендерів чи конкурентних торгів, коли висуваються певні вимоги до якості послуг та ціни на них.

Державні організації, серед яких особливе місце належить міністерству фінансів, використовують для своїх потреб численні платіжні послуги, що видаються як центральним банком держави, так і комерційними банками та спеціалізованими установами. Державний сектор так чи інакше взаємодіє з усіма галузями економіки, а тому має потребу в різноманітних, а іноді дуже складних послугах щодо виконання платежів. Окремо слід відзначити потреби господарювання в державному секторі економіки, що мало відрізняються від потреб великого підприємства, потреби поточного державного управління, включаючи податкову систему, а також діяльність, пов'язану з управлінням державним боргом.

Користувачі обирають платіжні інструменти, що найкраще відповідають потребам щодо термінів виконання платежів, вартості послуг місцевих звичаїв, правових постанов. Так, наприклад, Маасові роздрібні платежі можуть виконуватись за допомогою готівки, чеків, пластикових карток або кредитових переказів, а фірми, більш вірогідно для передачі своїх інструкцій до банків використовуватимуть магнітні носії або електронні засоби зв'язку.

Здебільшого в арсеналі центральних банків є ціла низка методів відповідного нагляду та контролю, від діалогу до відмови, щодо надання розрахункових послуг системам, що не заслуговують його довіри. До цих методів належать також регулярні перевірки діяльності комерційних банків.

Завданням центрального банку є також визначення політики в галузі управління загальною структурою та діяльністю платіжної системи країни для забезпечення надійного та сталого функціонування цієї системи.

Участь центрального банку вкрай необхідна для систем оптових платежів, які є інструментом здійснення значних платежів і абсолютно необхідні для ефективного функціонування сучасної економіки, особливо фінансових ринків. Робота цих систем залежить від переказу коштів із рахунків у центральному банку для здійснення остаточного (тобто безвідкличного та безумовного) розрахунку. Якщо подібна система працює в режимі реального часу, то державні установи, що виконують розрахунки (здебільшого центральний банк), можуть наражатися на специфічні додаткові ризики. Тому цілком закономірно, щоб центральний банк тримав під контролем та керував безпосередньо роботою системи оптових платежів. Для цього можуть бути передбачені спеціальні заходи щодо зниження ризиків, наприклад, введення обмежень на надання учасникам денних кредитів один одному та створення додаткових спеціальних механізмів розподілу збитків. Тому, беручи на себе керівну роль у розробці політики щодо загальної структури та практичної діяльності платіжної системи країни, центральний банк отримує можливість реалізувати своє прагнення до зниження ризиків у платіжній системі і таким чином захистити інтереси суспільства.[11,c.69]

Що до спеціалізованих посередників то процес розрахунків передбачає переказ визначеної суми з банку платника в банк одержувача. Для проведення розрахункових операцій два банки-учасники повинні мати кореспондентські стосунки між собою або з третіми банками.

Коли і платник, і одержувач платежу мають рахунки в одному й тому ж банку, виконання платіжних операцій між ними зводиться до простого переказу грошових сум з одного рахунку на інший та надання відповідної інформації.

Якщо ж клієнти не мають рахунків у одному банку, виконання розпорядження щодо платежу вимагатиме міжбанківського переказу коштів. Міжбанківські перекази відбуваються у зв'язку з платежами, з ініційованими клієнтами банків, або у разі необхідності врегулювати зобов'язання одного банку перед іншим, наприклад - у випадку операцій на грошовому ринку.

До свого завершення процес міжбанківського переказу проходить три функціональні стадії :

- передача платіжних документів;

- обробка/кліринг платіжних документів;

- розрахунок за платіжними документами.

Надаючи платіжні послуги, банки відіграють роль фінансових посередників, а отже, беруть на себе зобов'язання щодо міжбанківських платежів та розрахунків. Для підвищення ефективності розрахунків банки можуть накопичувати велику кількість дрібних платежів своїх клієнтів, адресованих одержувачам, що мають рахунки в іншому банку, і надавати одну платіжну інструкцію на загальну суму розрахунку. Банки також можуть брати участь у системах взаємозаліку на двосторонній або багатосторонній основі (більш детально структуру міжбанківських розрахунків буде викладено далі).

Централізовані розрахунки часто використовуються для всіх або частини платіжних відносин країни. При централізованій системі розрахунків усі банки мають спеціальний кліринговий рахунок в одному банку. Банк здійснює розрахунок, оформляє операцію між ініціатором платежу й одержувачем у своїх бухгалтерських книгах. У нашому прикладі з десятьма банками, які мають централізовану розрахункову систему, замість 45 буде потрібно лише 10 рахунків, і менше коштів треба для розрахунку, тому що ліквідність буде більш постійною. Тут очевидні переваги централізованої розрахункової системи в здійсненні операцій і в ліквідності порівняно з розподіленою системою. Але в той же час, коли єдиним розрахунковим елементом є банк, централізована система, порівняно з розподіленою системою, може збільшити системний ризик невиконання цим банком своїх зобов'язань (банкрутство).

До механізмів, які використовуються у розвинутій ринковій економіці для передавання коштів між суб'єктами господарювання в процесі розрахунків за платіжними зобов'язаннями, належать також спеціальні установи, що надають платіжні послуги, наприклад, клірингові або розрахункові палати.

Спеціалізовані установи для надання платіжних послуг можуть створюватися як на місцевому рівні, так і на регіональному або загальнодержавному. Існують також міжнародні організації такого плану. Національні розрахункові палати можуть забезпечувати доступ до міжнародних систем розрахунків. Останнім часом спостерігається тенденція до концентрації та розширення сфери діяльності посередницьких платіжних організацій. Вони використовують дедалі ширше коло платіжних документів, операцій, механізмів тощо.

Важлива роль у діяльності розрахункової палати належить так званому агенту з розрахунків - установі, яка бере на себе облік результатів платіжного процесу. Цю роль може виконувати один з членів палати, спеціально створена організація або зовнішня сторона, наприклад - центральний банк.

У ряді країн функції розрахункових палат виконують центральні банки. Саме вони збільшують операційні переваги та підвищену ліквідність, характерні для централізованої системи. Оскільки центральний банк не може збанкрутувати (крім випадку суттєвих змін на рівні державного управління), при здійсненні клірингових розрахунків через центральний банк значно знижується ризик.

Здебільшого, згідно з банківським законодавством, банки та інші фінансові установи повинні в обов'язковому порядку здійснювати розрахунки через центральний банк для поліпшення грошової політики, підвищення надійності, ліквідності та ефективності. Використання такої форми розрахунків дозволяє «вбити двох зайців»: здійснити платіж і мінімізувати розмір фінансових ресурсів, які перебувають в процесі його здійснення в невивільненому стані.

Як уже зазначалося, платіжна система, що є деякою мірою суспільним благом, вимагає певного нагляду з боку центрального банку. Правила нагляду слід чітко сформулювати, щоб їх визнавали і дотримувались усі головні учасники платіжного процесу. Такий нагляд може сприяти підвищенню ефективності платіжного процесу.

Центральні банки повинні нести відповідальність щодо забезпечення цілісності, надійності й стабільності національних платіжних систем, особ-ливо систем переказу великих сум платежів. Але часто на практиці цю відповідальність поділяють між центральним банком і самостійними кліринговими організаціями.[11,c.77]

1.3 Вимоги до організації платіжних систем

Шлях від задуму до запровадження системи і навіть внесення змін у вже існуючу платіжну систему може бути дуже складним і тривалим.

Правильний підхід щодо вирішення проблем, які виникають під час проектування та розробки сучасних платіжних систем, дозволить створити і запровадити у повному масштабі системи, які задовольнятимуть потреби користувачів і мінімізуватимуть операційний ризик з оптимальними затратами.

Існує чимало методологій, які допомагають проектувати та розробляти платіжні системи. У багатьох організаціях розроблені цільові методики, що відбивають специфіку конкретних умов. Крім того, деякі провідні організації розробили й оприлюднили рекомендації, що містять вимоги до всіх значних проектів у цій галузі. У цих рекомендаціях іноді містяться положення щодо ролі відкритих систем, використання наявної на ринку продукції, граничного розміру проектів (недоцільно ставити надто грандіозні задачі) та використання стандартних апаратних платформ. У багатьох випадках публікуються посібники (по суті, стандарти), де викладені вимоги до організації платіжних систем, які слід дотримуватися у процесі всієї роботи над проектом створення платіжної системи.

Визначення потреб Формулювання цілей та специфікацій проекту	- Аналіз стратегії проекту - Аналіз потреб - Концептуальне проектування верхнього рівня (ескізний проект)
Створення системи	- Детальне проектування (технічний проект) - Підготовка випробувань - Побудова системи (робочий проект) - Інтеграція системи - Кваліфікаційні випробування
Досягнення практичного результату	- Розповсюдження - Підготовка плану введення системи до експлуатації - Випробування конфігурації системи - Навчання користувачів - Підготовка підтримки функціонування системи - Оцінка та здача системи до експлуатації

Рис. 1.1. Цикл розробки системи[11,c.80]

Типова методологія може складатися з таких етапів (рис. 1.1):

1. Аналіз стратегії проекту, в результаті якого початкова концепція переводиться до форми «переліку потреб користувачів» і створюються попередні варіанти обґрунтування проекту та плану організації робіт за цим проектом.

2. Аналіз потреб, у результаті чого перелік потреб користувачів розширюється і формулюється за допомогою однозначних термінів, що відповідають цілям розробників. У результаті створюється детальний перелік потреб користувача. Одночасно уточнюються та конкретизуються початкові варіанти обґрунтування проекту і плану організації робіт за цим проектом.

3. Концептуальне проектування верхнього рівня (ескізний проект), під час якого відбувається аналіз вимог до функціональних, операційних та робочих характеристик системи. Створюються і документально оформляються проекти архітектури системи, архітектури програмного забезпечення, структури інтерфейсів та даних. Розглядаються питання технічного обслуговування і супроводження системи, що також відображається у відповідних проектах.

4. Детальне проектування (технічний проект), під час якого здійснюється подальший аналіз вимог до функціональних, операційних та робочих характеристик системи. Концептуальні проекти уточнюються і оформляються у вигляді детальної проектної документації.

5. Підготовка випробувань, під час якої на підставі детального переліку потреб користувачів визначається загальна методика випробувань. Виходячи з цієї загальної методики, створюються конкретні варіанти та сценарії випробувань, де викладені детальні процедури їх проведення. На цьому етапі опрацьовуються моделі випробувань, які будуть використовуватися в наступних етапах розробки системи.

6. Побудова системи (робочий проект), під час якої на основі детального проекту створюється програмний продукт і випробовуються окремі компоненти системи. Готуються попередні варіанти довідників користувача, щоб сприяти побудові моделей випробувань на стадії їх підготовки.

7. Інтеграція системи, під час якої здійснюється все більше (за масштабами) випробувань комбінацій програмних та апаратних елементів системи і, врешті, відбувається випробування та оцінка системи в цілому. Створюються остаточні варіанти довідників користувача.

8. Кваліфікаційне випробування, під час якого відбувається офіційна перевірка програмного продукту і документації для користувача з тим, щоб упевнитись, що кінцевий продукт відповідає вимогам, які висуваються до нього. Як правило, кваліфікаційне випробування виконується без виходу на реального користувача. Однак масштаб випробування може бути розширений і включатиме пілотні випробування за участю (можливо, обмеженою) деяких користувачів.