Платiжна система України в умовах ринкових вiдносин

9. Розповсюдження, під час якого продукт, що витримав кваліфікаційне випробування, реально тиражується і постачається користувачам.

10. Підготовка плану введення системи в експлуатацію, під час якої затверджується програма введення в експлуатацію, визначаються відповідні вимоги та підходи і готується проект інфраструктури, необхідної для забезпечення роботи системи.

11. Випробування конфігурації системи, під час якого здійснюється випробування продукту у користувачів і в їх оточенні. При цьому може виявитися необхідним підбір таких параметрів системи та інших її характеристик, які відповідали б потребам користувача.

12. Навчання користувачів, під час якого їх навчають працювати з системою.

13. Підготовка підтримки функціонування системи, під час якої відбувається навчання персоналу, на який покладена відповідальність за функціонування системи, та вводяться у дію програми обслуговування, включаючи програми управління вирішенням проблем, та визначаються процедури на випадок надзвичайних ситуацій.

14. Оцінка та здача системи до експлуатації, під час яких відбувається випробування з метою прийняття системи до експлуатації і підписується офіційний акт, що підтверджує відповідність продукту технічним вимогам випробування всієї системи в реальному оточенні.

Перше завдання при розробці платіжної системи - вивчення потреб банківських кіл та інших користувачів і складання переліку вимог з їх боку. Ці вимоги служать для визначення необхідних функцій системи.

Як зазначалося вище, платіжні системи мають багатьох користувачів. Серед них - фізичні особи, підприємства, комерційні банки, центральний банк, установи-посередники, організатори та оператори платіжних систем.[11,c.85]

Усі рішення, що приймаються під час розробки і стосуються структури та властивостей системи, мають відповідати потребам банків та інших користувачів, а не бажанням, прагненням та уподобанням розробників.

Серед вимог користувачів можна виділити, зокрема, вимоги до:

* механізмів розрахунку;

* бухгалтерської моделі;

* графіка роботи системи;

* форми повідомлень;

* доступу до системи;

* реагування на нестандартні ситуації;

* швидкості обробки платежів;

* продуктивності системи;

* зберігання інформації;

* умов оплати за послуги системи;

* рівня захисту;

* ведення статистичної інформації;

* надійності системи;

* механізму вирішення спірних питань.

Як уже зазначалося, вимоги до платіжних систем можуть значно відрізнятися, але існує і досить великий клас загальних вимог, які слід враховувати при розробці сучасних платіжних систем. Система повинна бути:

* зручною та простою у використанні (зокрема, статус платежів повинен бути зрозумілим для всіх учасників);

* високонадійною, особливо стосовно цілісності та захисту даних;

* такою, що забезпечує високий рівень готовності послуг;

* такою, що має необхідні операційні характеристики, забезпечує швидкість обробки, передачі та отримання даних;

* гнучкою та придатною до легкої адаптації;

* універсальною щодо доступу у різних режимах часу;

* такою, що гарантує неможливість відміни та безповоротність пла-тежів і розрахунків;

* такою, що забезпечує управління системними ризиками та стримує їх вплив;

* доступною за ціною для користувачів, пропонуючи прийнятний сервіс за прийнятну ціну в прийнятних межах часу.

Існує також ціла група підходів, які передбачають безперервну й активну участь користувача на всіх стадіях проекту.

Вибір архітектури та технології системи

Задоволення потреб користувачів залежить від архітектури системи в цілому, включаючи її комп'ютерні та телекомунікаційні компоненти. Наприклад, система, яка користується мережами зв'язку низької якості, з низькою пропускною здатністю і низьким рівнем доступу до мережі, відповідно, матиме гірші робочі характеристики.

Важливо ретельно визначити, які методологічні та організаційно-технічні рішення слід приймати щодо бухгалтерської моделі, механізмів розрахунку, потужності системи, вибору програмно-технічного обладнання, стандартів, процедур контролю та безпеки тощо.

Вибір конкретних комп'ютерів визначається потребами користувача. Безумовно, дуже важливим при цьому є питання надійності та використання вже випробуваної технології. В жодному разі не можна розробляти платіжну систему, спираючись на неперевірені методи чи на невипробуване обладнання.

Основні завдання проекту можуть бути вирішені за допомогою відповідних технічних засобів. Наприклад, питання надійності вирішуються шляхом використання окремих машин для виконання різних функцій. У разі виходу з ладу однієї з машин на час її ремонту у розпорядженні користувачів залишаються всі інші функції системи. Однак, проблема надійності може бути вирішена також у разі використання одного центрального процесора за умови високої його надійності.

Необхідно розробити схему просторового розміщення елементів обладнання, що включає забезпечення їх фізичного захисту.

При розробці системи обробки даних доцільно визначити основні вимоги, які висуваються до системи у зв'язку з виконанням нею основних функцій. Ці функції включають:

- управління базами даних;

- обробку трансакцій;

- забезпечення мережного інтерфейсу;

- управління системою;

- управління мережею;

- відновлення у разі порушень функціонування системи.

До мережі зв'язку стандартної платіжної системи висуваються такі вимоги:

* забезпечення економічно ефективного механізму підключення усіх необхідних фінансових установ;

* наявність широко розгалуженої електронної мережі, яка охоплювала б усі регіони, що обслуговуватимуться системою;

* потенційна можливість враховувати постійні зміни існуючої телекомунікаційної інфраструктури (можливість, у разі необхідності, використання різних телекомунікаційних засобів: кабельний зв'язок, супутникові системи, радіо та інші безпровідні засоби зв'язку);

* відповідність існуючим міжнародним стандартам відкритого доступу;

* досить гнучка структура, здатна враховувати зміни у потребах фінансової сфери;

* висока надійність та захист передачі фінансової інформації;

* незалежність від логіки прикладного програмного забезпечення.

Застосування видів обладнання та послуг зв'язку, що відповідають міжнародним стандартам, може спростити роботу розробників системи, оскільки сама мережа зв'язку передбачає необхідне автоматизоване управління потоками інформації. Тому основне завдання розробника полягатиме у визначенні необхідних інтерфейсів з мережею.

Слід також визначитися щодо стандарту, який використовується для переміщення платежів у платіжній системі. Йдеться про класифікаційні коди, які повинні надаватися кожному банку чи іншому учаснику платіжної системи. Цифрові коди такої класифікації повинні бути суто індивідуальними, оскільки саме за ними визначають кожного окремого учасника, одержують інформацію про мережну адресу відповідного відділення банку, його повну назву та інші важливі відомості. Досвід багатьох країн свідчить, що для такого коду досить використовувати дев'ять знаків.

Необхідно встановити стандарти формату паперових документів. Ці стандарти слід узгоджувати з основними учасниками системи ще до введення її в експлуатацію, якщо передбачена можливість використання паперових документів. Мінімальна вимога до формату паперового платіжного документа - він повинен містити всю інформацію, необхідну для створення еквівалентного електронного повідомлення. Іноді виникає потреба створити додаткові поля, щоб забезпечити повноту і точність передачі змісту паперового документа від відділення комерційного банку до оператора системи.

Пізніше, після завершення всіх етапів розробки та запровадження системи, коли система почне успішно працювати в промисловому режимі, можна буде запровадити додаткові стандарти, наприклад, стандарт кодового позначення рахунків клієнтів (це може виявитися потрібним, якщо передбачається автоматизувати зв'язок між платіжною системою і системою рахунків клієнтів).

Для забезпечення швидкого відновлення функціонування системи у випадку аварій доцільно створювати окремо розміщений пункт управління мережею, оскільки при цьому мережа зв'язку буде повністю незалежною від платіжної системи.

Розміри витрат на обробку даних в основному визначаються топологією системи та роллю різних типів вузлів із цією топологією. Або, інакше кажучи, тим, які саме операції зберігання та обробки даних здійснюватимуться на кожному рівні системи.

Капітальні витрати можуть оптимізуватися завдяки тому, що основна маса операцій з обробки та зберігання даних виконується на верхніх рівнях. У той же час, якщо це можливо, слід забезпечити також оптимізацію загальних витрат на підтримання функціонування системи протягом усього періоду її життєдіяльності. Це пов'язано з визначенням системи тарифів на передачу повідомлень, обробку трансакцій тощо.

Вибір централізованої чи децентралізованої архітектури обробки даних залежить від чотирьох основних факторів:

* тип прикладного використання при обробці інформації від користувачів;

* характер і приналежність даних та інформації, необхідних для задоволення потреб користувачів;

* здатність забезпечувати повний контроль за станом .системи телекомунікацій;

* доступ користувача або можливість використання прикладних функцій системи та можливість введення та отримання інформації.

Якщо банківські кола наполягатимуть, щоб розрахункові рахунки велися на регіональному рівні, то, очевидно, -- необхідна обробка даних повинна здійснюватися в регіональних центрах.

Здебільшого у країні одночасно функціонують кілька платіжних систем, тісно взаємодіючи. Отже, розробляючи нову систему, слід приділити достатньо уваги проблемам її сумісності та взаємозв'язку з уже існуючими і проектованими системами.

Реалізація проекту

У кожній конкретній ситуації слід із самого початку чітко визначити належне співвідношення між власною та сторонньою участю у розробці та запровадженні системи. Хоча більшість робіт з реалізації проекту виконуються власними силами розробників, наявність на ринку спеціалізованих фірм може наштовхнути на рішення розподілити всі роботи або їх частину серед субпідрядників. У такому разі вкрай необхідно розробити, запровадити та неухильно дотримуватись суворих вимог щодо порядку підписання контрактів.

Що стосується придбання обладнання для обробки даних, то поширеною практикою є конкурсний підхід, зокрема методи офіційного запрошення до подачі пропозицій. Це стосується і придбання системного програмного забезпечення. Застосовувані у платіжних системах технології пропонує на ринку чимало постачальників, тому прийняття рішень на конкурсній основі сприятиме чесній конкуренції в галузі цін та функціональних параметрів обладнання, досягненню оптимальної стратегії щодо придбання в умовах максимально широкого вибору. Одним із ключових моментів є опрацювання чітких критеріїв оцінки та відбору засобів обробки даних, які планується придбати (вартість становить лише один, можливо, далеко не найважливіший критерій).

Стандартний процес підготовки контрактів на постачання та виконання субпідрядних робіт складається з шести окремих етапів:

- розробка стратегії щодо постачання та субпідрядів;

- попередня оцінка потенційних постачальників та субпідрядників (можливі запити необхідної інформації);

- підготовка документа, необхідного для відбору постачальників на конкурсній основі;

- оцінка та вибір кращих пропозицій;

- переговори щодо укладення контракту та його підписання;

- контроль та регулювання робіт, пов'язаних з виконанням контракту.

Підготовка документа, де викладаються умови конкурсного відбору, або запрошень на презентацію пропозицій в ідеалі має здійснюватися на попередньому етапі аналізу потреб або на етапі аналізу стратегії проекту. Запити (якщо необхідна певна інформація) часто використовуються у ситуаціях, коли немає визначеності або коли йдеться про нову технологію.

Підписання контракту та контроль і регулювання робіт за ним вимагають ретельного планування, точного виконання і повного взаєморозуміння двох сторін угоди.

Керівництво проектом та успіх реалізації проекту

Практичний досвід свідчить, що для успіху проекту необхідна ретельно продумана і послідовно реалізована організація управління роботами за проектом. Обираючи форму управління відповідно до цілей проекту, доцільно виходити з того факту, що єдиним сенсом існування проекту є надання певних ділових вигод. Таким чином, проект -- це процес перетворення ділових потреб у певний продукт або послугу, що допомагає досягти відповідної користі.

Виходячи з цієї концепції, можна виділити три характерних етапи реалізації проекту:

- визначення потреб і їх формулювання у термінах цілей або специфікацій проекту;

- створення системи або продукту, що відповідає зазначеним потребам;

- досягнення відповідного практичного результату завдяки ефективному введенню системи в експлуатацію.

Завдання користувачів - обґрунтувати вимоги до системи, допомогти у визначенні тих її характеристик, які дозволяють задовольнити ці вимоги, та забезпечити розповсюдження продукту. Це значить, що керівництво проектом має здійснюватися з боку основних користувачів системи, але зовсім не знімає відповідальності з технічного персоналу. До його обов'язків входить:

- допомога у визначенні вимог до операційно-технічних характеристик системи;

- ефективне керівництво роботою щодо створення системи;

- забезпечення успішного введення системи в експлуатацію;

- забезпечення ефективного функціонування програмно-технічних засобів.

Отже, важливі функції виконують як спеціалісти галузі економіки, так і технічні спеціалісти. Перші відповідають за загальну реалізацію проекту. Вони, зокрема, мають керувати роботою з визначення вимог, що висуваються до системи, та з надання послуг. Технічні спеціалісти повинні керувати роботами щодо створення системи і надавати допомогу економістам на стадії визначення вимог до системи та при її експлуатації.

Керівництво проекту не може перебувати у вакуумі. Особливості кожної конкретної ситуації мають відображатися у відповідній організаційній структурі. Всю роботу над проектом повинна спрямовувати група керівництва проектом, очолювана «спонсором проекту». Спонсором проекту має бути керівник або член керівництва, що відповідає за надання послуг системою. Крім того, спонсор проекту має бути внутрішньо відданим успіху проекту і мати авторитет керівника, який дозволяв би йому впливати на інших членів групи та спрямовувати їх діяльність.

Ключовою фігурою у групі керівництва проектом є керівник проекту. Він відповідає за всі аспекти проекту та повинен бути компетентним як щодо механізмів виконання платежів, так і відповідних технологій. У багатьох випадках, підкреслюючи важливість ролі цієї особи, його називають «головним архітектором». Він відповідає за прикладну та організаційно-технічну архітектуру системи. Ця посада є ключовою і тому її повинна займати людина, компетентна як в економічно-фінансових, так і в інженерно-технічних питаннях. Не менш важливо, щоб вона мала досвід керівництва, оскільки доведеться спілкуватися з працівниками усіх ланок управління і переконувати їх у доцільності своїх пропозицій. Керівнику проекту підпорядковуються робочі групи, які виконують конкретну роботу. Кількість і склад цих груп можуть змінюватися залежно від етапу проекту. На етапі аналізу стратегії проекту платіжної системи може виявитися необхідним створити, щонайменше, такі офіційні робочі групи:

- група розробки вимог щодо прикладних характеристик системи;

- група з бухгалтерського обліку та стандартів;

- група з юридичних питань та нормативних документів;

- група розробки вимог до електронно-обчислювальної техніки та засобів зв'язку.

З переходом проекту до наступних стадій може виникнути необхідність створити інші, більш вузько спрямовані групи.[11,c.217]

Розробка платіжної системи нерозривно пов'язана з подальшою дослідною та промисловою її експлуатацією.

Запровадження нової системи в широкому масштабі - складне завдання і тому має бути ретельно сплановане. У багатьох випадках систему вводять в експлуатацію спочатку в обмежених масштабах, щоб довести відповідність запитам користувачів, а вже потім поступово розширюють межі її використання. Такий підхід цілком виправданий, оскільки дозволяє керівництву системи брати на себе спочатку навантаження, до якого воно підготовлене. Дослідна експлуатація, однак, не означає, що в дію вводиться лише частина системи -- система діє повністю, але сфера її дії обмежена.

Основна задача дослідної експлуатації системи - продемонструвати її здатність відповідати усім особливостям реального робочого середовища. Схема та структура дослідної експлуатації теж повинні завоювати довіру усіх користувачів системи як у центральному, так і в комерційних банках. Добре підготовлена та виконана дослідна експлуатація стає надійною основою для того, щоб новий механізм сприйняли не лише її учасники, а й інші фінансові установи країни. З погляду користувача, дослідна експлуатація має довести, що нова система вигідна для нього і забезпечує захищеність, надійність та простоту входження до системи і роботи з нею. Дослідна експлуатація має перевірити, що система діє саме так, як було заплановано, і відповідає, щонайменше, таким вимогам:

* система не виходить із ладу через особливості її інфраструктури, а у разі серйозного збою може відновити своє функціонування у повному обсязі за короткий період часу (для систем переказів великими сумами час відновлення не повинен, як правило, перевищувати 15 хвилин);

* структура системи не дозволяє шахрайства та крадіжок;

* платіжні повідомлення не можуть загубитися, бути доставленими не за адресою або оброблені неправильно;

* система веде повний облік усіх своїх дій завдяки застосуванню відповідних засобів (наприклад, протоколювання та архівування);

* система зручна у користуванні і може надавати необхідну допомогу та підтримку користувачам.

Роль дослідної експлуатації системи

Розробка платіжної системи нерозривно пов'язана з подальшою дослідною та промисловою її експлуатацією.

Запровадження нової системи в широкому масштабі - складне завдання і тому має бути ретельно сплановане. У багатьох випадках систему вводять в експлуатацію спочатку в обмежених масштабах, щоб довести відповідність запитам користувачів, а вже потім поступово розширюють межі її використання. Такий підхід цілком виправданий, оскільки дозволяє керівництву системи брати на себе спочатку навантаження, до якого воно підготовлене. Дослідна експлуатація, однак, не означає, що в дію вводиться лише частина системи - система діє повністю, але сфера її дії обмежена.

Основна задача дослідної експлуатації системи - продемонструвати її здатність відповідати усім особливостям реального робочого середовища. Схема та структура дослідної експлуатації теж повинні завоювати довіру усіх користувачів системи як у центральному, так і в комерційних банках. Добре підготовлена та виконана дослідна експлуатація стає надійною основою для того, щоб новий механізм сприйняли не лише її учасники, а й інші фінансові установи країни. З погляду користувача, дослідна експлуатація має довести, що нова система вигідна для нього і забезпечує захищеність, надійність та простоту входження до системи і роботи з нею. Дослідна експлуатація має перевірити, що система діє саме так, як було заплановано, і відповідає, щонайменше, таким вимогам:

* система не виходить із ладу через особливості її інфраструктури, а у разі серйозного збою може відновити своє функціонування у повному обсязі за короткий період часу (для систем переказів великими сумами час відновлення не повинен, як правило, перевищувати 15 хвилин);

* структура системи не дозволяє шахрайства та крадіжок;

* платіжні повідомлення не можуть загубитися, бути доставленими не за адресою або оброблені неправильно;

* система веде повний облік усіх своїх дій завдяки застосуванню відповідних засобів (наприклад, протоколювання та архівування);

* система зручна у користуванні і може надавати необхідну допомогу та підтримку користувачам.

Для досягнення вищезазначеного програма дослідної експлуатації має забезпечувати реальне виконання платежів між реально існуючими відділеннями комерційних банків у звичайних умовах роботи.

Проведення дослідної експлуатації пов'язано з ризиком і може відбуватися лише після розробки чіткої інженерно-технічної програми та випробування системи в стендових умовах. До початку дослідної експлуатації системи група з розробки проекту повинна впевнитися, що всі елементи системи працюють надійно і що весь персонал, відповідальний за операційне забезпечення, підтримку, технічне обслуговування та виконання операцій на обладнанні користувача, пройшов необхідне навчання і готовий до роботи. У разі систем платежів великими сумами дослідна експлуатація з виконанням реальних міжбанківських платежів може здійснюватися лише після досить тривалого періоду користування, розробки і випробування.

Слід також визначитися щодо стандарту, який використовується для переміщення платежів у платіжній системі. Йдеться про класифікаційні коди, які повинні надаватися кожному банку чи іншому учаснику платіжної системи. Цифрові коди такої класифікації повинні бути суто індивідуальними, оскільки саме за ними визначають кожного окремого учасника, одержують інформацію про мережну адресу відповідного відділення банку, його повну назву та інші важливі відомості. Досвід багатьох країн свідчить, що для такого коду досить використовувати дев'ять знаків.

Виходячи з накопиченого досвіду, можна твердити, що перехід від стендового варіанта системи, який працює з реальними міжбанківськими платежами, можна здійснювати лише після успішного випробування операційної готовності. Також на підставі такого досвіду можна зазначити , що дослідна експлуатація не повинна тривати більше року, після чого система має бути офіційно прийнята до повномасштабної експлуатації.[11,c.222]

Висновки до розділу 1

Сучасна економіка все частіше стикається з необхідністю виконання платежів за якомога коротші терміни. Це особливо стосується платежів на ринках грошей, капіталів та іноземної валюти. Учасники таких високообігових ринків, на яких здійснюються трансакції на великі суми, широко використовують послуги банків при проведенні своїх розрахунків. Таким чином, ці ринки висувають особливі вимоги до платіжної системи, зокрема - щодо оперативності й надійності платежів. Крім того, своєчасне та надійне виконання розрахунків суттєво необхідне з точки зору технічної ефективності фінансових ринків та їх удосконалення.

Важливим фактором, що має вплив на структуру сукупної платіжної системи, є існування різних типів банківських установ, наприклад - ощадних, кооперативних банків, високий рівень розвитку та домінуюча позиція великих комерційних банківських структур, ступінь концентрації банківської системи, який може бути різним у різних географічних регіонах та у різних ринкових секторах. Банківські структури можуть створювати внутрішньобанківські платіжні системи грошових переказів, щоб забезпечити найбільш сприятливі умови щодо проходження платежів між установами, які належать до однієї групи.

Залежно від стану відповідної банківської установи чи структури на ринку, рівня розвитку її внутрішньої інфраструктури та інших характеристик внутрішньобанківські платіжні системи можуть визначатися різним ступенем досконалості, надавати різноманітний спектр платіжних послуг клієнтам та мати більш чи менш обмежену сферу діяльності. Це, в свою чергу, зумовлює характер стосунків між конкретними внутрішньобанківськими та міжбанківськими платіжними системами.

Існує чимало методологій, які допомагають проектувати та розробляти платіжні системи. У багатьох організаціях розроблені цільові методики, що відбивають специфіку конкретних умов. Крім того, деякі провідні організації розробили й оприлюднили рекомендації, що містять вимоги до всіх значних проектів у цій галузі. У цих рекомендаціях іноді містяться положення щодо ролі відкритих систем, використання наявної на ринку продукції, граничного розміру проектів (недоцільно ставити надто грандіозні задачі) та використання стандартних апаратних платформ. У багатьох випадках публікуються посібники (по суті, стандарти), де викладені вимоги до організації платіжних систем, які слід дотримуватися у процесі всієї роботи над проектом створення платіжної системи.

Запровадження нової системи в широкому масштабі - складне завдання і тому має бути ретельно сплановане. У багатьох випадках систему вводять в експлуатацію спочатку в обмежених масштабах, щоб довести відповідність запитам користувачів, а вже потім поступово розширюють межі її використання. Такий підхід цілком виправданий, оскільки дозволяє керівництву системи брати на себе спочатку навантаження, до якого воно підготовлене. Дослідна експлуатація, однак, не означає, що в дію вводиться лише частина системи - система діє повністю, але сфера її дії обмежена.

Основна задача дослідної експлуатації системи - продемонструвати її здатність відповідати усім особливостям реального робочого середовища. Схема та структура дослідної експлуатації теж повинні завоювати довіру усіх користувачів системи як у центральному, так і в комерційних банках. Добре підготовлена та виконана дослідна експлуатація стає надійною основою для того, щоб новий механізм сприйняли не лише її учасники, а й інші фінансові установи країни.

Виходячи з накопиченого досвіду, можна твердити, що перехід від стендового варіанта системи, який працює з реальними міжбанківськими платежами, можна здійснювати лише після успішного випробування операційної готовності. Також на підставі такого досвіду можна зазначити , що дослідна експлуатація не повинна тривати більше року, після чого система має бути офіційно прийнята до повномасштабної експлуатації.

2. Система електронних платежів НБУ

2.1 Завдання, принципи, функції системи електронних платежів НБУ

Система міжбанківських електронних платежів Національного банку України (СЕП НБУ) - це загальнодержавна платіжна система, яку створено з метою виконання розрахунків (як за дорученням клієнтів, так і за зобов'язаннями банків один перед одним) між банками, органами державного казначейства в електронній формі на всій території України.

При створенні системи використовувалися принципово нові програмні, методичні та організаційні рішення.

Запроваджена система не має аналогів у країнах колишнього Радянського Союзу і наближається до рівня відповідних систем розвинених країн Європи і світу.

Програмне забезпечення та засоби захисту інформації системи електронних міжбанківських розрахунків Національного банку України були розроблені фахівцями Національного банку і вперше надані учасникам міжбанківських розрахунків у липні-серпні 1993 року.

Після відповідного доопрацювання та вдосконалення програмно-технічного забезпечення системи 1 жовтня 1993 року почалося її запровадження в промислову експлуатацію. На 1 січня 1994 року практично всі філії комерційних банків були підключені до системи електронних міжбанківських платежів. Це дозволило відмовитись від використання поштових і телеграфних авізо та значно підвищити швидкість, якість і надійність проведення платежів, безпеку і конфіденційність банківської інформації.

Розрахунки між банками ведуться на підставі кореспондентських рахунків банків, які відкриваються в регіональних управліннях НБУ.

Регіональне управління НБУ - це установа НБУ, яка уповноважена виконувати в межах певного регіону визначені чинним законодавством функції та операції від імені головної установи НБУ. Головною вважається установа НБУ, яка обслуговує рахунки регіональних управлінь НБУ при здійсненні міжбанківських розрахунків.

Основу існуючої системи міжбанківських розрахунків України становить мережа розрахункових палат НБУ, яку було створено згідно з Постановою Правління НБУ від 16 липня 1993 року за № 57[27,126]. Вона складається з Регіональних розрахункових палат і Центральної розрахункової палати.

Регіональна розрахункова палата - це підрозділ регіонального управління НБУ, до функцій якого належить обслуговування СЕП і впровадження нових платіжних технологій в межах відповідного регіону. РРП обслуговують установи комерційних банків, для яких відкриті кореспондентські рахунки - у відповідних територіальних управліннях НБУ.

Центральна розрахункова палата являє собою підрозділ центрального управління НБУ, який має обслуговувати СЕП на всій території України і зводити міжрегіональний баланс. ЦРП виконує також функції РРП для банківських установ Києва і Київської області.

Робота СЕП ґрунтується на таких основних принципах:

- СЕП функціонує за схемою типу “брутто”, оскільки кожна наступна оплата виконується окремо з урахуванням підсумкового сальдо, отриманого на попередній операції.

- Трансакції, тобто банківські операції з переказування грошових коштів, зокрема й за кордон, відображаються в режимі реального часу на технічних кореспондентських рахунках банків у РРП.

Наприкінці дня результати розрахунків відбиваються на коррахунках банків у відповідних РУ НБУ. Завдяки цьому учасники розрахунків мають необхідну інформацію для прогнозування стану ліквідності та своїх дій.

Трансакції, які потенційно приводять до стану овердрафту, тобто до стану, коли на рахунку банку виникає дебетове сальдо, блокуються. Отже, початкові платежі від банків приймаються лише в межах, які визначаються розміром поточного залишку на коррахунку в інших банках.

Ініційована банківською установою трансакція не підлягає відміні.

Ініціатива трансакції належить банкові, який дебетує власний рахунок. Можливість дебетування рахунку іншого учасника СЕП надано лише відповідним підрозділам НБУ для обмеженого переліку типів трансакцій.

Головним режимом роботи системи є передавання електронних платіжних документів та підтвердження їх отримання (квитовка). СЕП виключає необхідність використання паперової технології.

У кожному регіональному управлінні НБУ, точніше в його підрозділі Регіональної розрахункової палати, ведуться транзитні рахунки для відстежування трансакцій, ініційованих, але не закінчених протягом одного банківського дня. Це дає змогу організовувати роботу учасників СЕП з урахуванням специфіки кожного з них, скажімо нестійкої роботи каналів зв'язку та ін.

Граничні суми трансакцій у системі не обумовлені. Неявними межами можуть бути собівартість трансакції (мінімальна) та поточне значення кореспондентського рахунку банку-ініціатора (максимальна).

Банки виконують початкові платежі в СЕП в межах значення свого коррахунку.

СЕП є власністю НБУ і обслуговує комерційні банки на договірній основі.

Банківська справа в Україні до впровадження системи електронних платежів характеризувалася:

* локальним застосуванням автоматизованих технологій;

* відсутністю міжбанківських стандартів комп'ютерних технологій у галузі платіжних систем;

* низькою захищеністю платіжних документів від фальсифікації;

* практичною неможливістю оперативного контролю за станом міжбанківських розрахунків з боку Національного банку.

Впровадження системи електронних платежів в Україні призвело до таких важливих результатів:

* прискорення виконання розрахунків та обігу коштів;

* зменшення документообігу;

* зменшення вірогідності фальсифікації міжбанківських розрахункових документів, завдяки чому знизилася прихована емісія, пов'язана з надходженням до обігу коштів, отриманих за підробленими документами;

* вивільнення грошової маси;

* поява технологічного інструменту для вирішення інших задач Національного банку;

* підсилення контролю за станом грошової маси у державі, появи нових можливостей впливу з боку Національного банку на цей стан;

* підвищення можливостей НБУ контролювати здійснення платежів;

* значне зниження збитків держави та підприємців, які виникали раніше внаслідок високих темпів інфляції, низької швидкості виконання розрахунків та використання підроблених платіжних документів.

Можна, без перебільшень, зробити висновок: впровадження СЕП підняло банківську індустрію України на якісно новий рівень і у цілому відповідає світовим стандартам у цій галузі банківської справи.

Існуюча система електронних міжбанківських розрахунків цілком задовольняє потреби економіки України на поточний час. Це, зокрема, підтвердив і досвід проведення грошової реформи в серпні-вересні 1996 року, коли у зв'язку з впровадженням нової національної валюти обсяг міжбанківських розрахунків збільшився в 2-3 рази і висувалися підвищені вимоги щодо швидкості та регламенту виконання платежів. СЕП успішно виконала покладені на неї в той час завдання. Так, 30 серпня 1996 року через СЕП було оброблено платежів на суму понад 500 трильйонів карбованців[27,135]. Це стало переконливим підтвердженням правильності стратегічного вибору НБУ щодо створення електронної платіжної системи країни.

СЕП постійно розвивається з метою підвищення надійності її функціонування, надання більшого спектра послуг банкам - учасникам СЕП.

Оскільки СЕП дозволила практично уникнути затримки платежів на міжбанківському рівні, для комерційних банків та їх клієнтів стало доцільним використання систем “клієнт - банк” для розрахунків між клієнтом банку та банком в електронній формі.

Що до основних завдань та функцій СЕП то Їх можна описати так, основні завдання:

* задоволення потреб економіки, що реформується і розвивається;

* удосконалення кредитно-монетарної політики, яку проводить НБУ, завдяки отриманню оперативної та точної інформації про перемі-щення грошових коштів і стан кореспондентських рахунків;

* виконання міжбанківського етапу всіх видів безготівкових розрахунків;

* мінімізація часу на виконання міжбанківських розрахунків та на обіг грошових коштів;

* високий рівень безпеки міжбанківських розрахунків;

* надання широкого спектра послуг для користувачів;

* високий рівень внутрішнього бухгалтерського обліку та контролю;

* мінімізація вартості банківського посередництва шляхом оптимізації платіжних засобів і раціоналізації систем.

Основними функціями СЕП є:

* проведення розрахунків між банками України в національній валюті країни та в інших іноземних валютах;

* ефективне використання тимчасово вільних ресурсів банків;

* контрольні функції Національного банку щодо стану кореспондентських рахунків комерційних банків;

* надання інформаційних послуг учасникам розрахунків;

* обмін екстреною інформацією стосовно проведення розрахунків;

* забезпечення надійності розрахунків;

* багатоступеневий контроль за достовірністю даних на всіх стадіях розрахунків;

* багаторівневий захист інформації від несанкціонованого доступу, використання, викривлення та фальсифікації на всіх стадіях обробки;

* надання НБУ механізму впливу на порушників чинного законодавства та норм банківської діяльності методом обмеження їх обслуговування у СЕП

У разі виконання банком розрахунків за платіжними документами клієнтів можливі два варіанти: обидва клієнти, між якими виконуються розрахунки, є клієнтами одного й того ж банку або ж один з клієнтів (одержувач коштів) є клієнтом іншого банку.

За першим варіантом виконання платежу означає переміщення суми платежу з рахунка платника на рахунок одержувача в одному й тому самому банку зі здійсненням відповідних бухгалтерських проводок. Це внутрібанківська операція, оскільки обидва рахунки перебувають в одному банку і можуть бути виконані безпосередньо.

У другому варіанті рахунок одержувача перебуває в іншому банку, а отже, для здійснення платежу постає потреба взаємодії між банками та виконання міжбанківських платежів: сума з рахунку платника має бути спочатку перерахована на рахунок банку-одержувача, а вже потім - на рахунок самого одержувача.

Загалом в Україні міжбанківські розрахунки можуть виконуватись такими способами:

- встановленням прямих кореспондентських відносин між банками;

- через систему міжбанківських електронних платежів Національного банку України;

- через узгоджені з НБУ мережі систем розрахунків комерційних банків.

До 1992 року комерційні банки України здійснювали розрахунки між собою за допомогою паперових розрахункових документів за системою міжфілійних оборотів (МФО), яка була запроваджена у СРСР ще у 1933 році. Іноді такі розрахунки займали від двох до шести тижнів, що призводило до надмірного відволікання у розрахунки коштів підприємств, зростали обсяги неплатежів суб'єктів господарювання, траплялися часті підробки платіжних документів. У 1992 - 93 роках в Україні використовувалася модель міжбанківських розрахунків за кореспондентськими рахунками, відкритими у регіональних управліннях НБУ через розрахунково-касові центри. Механізм таких розрахунків характеризувався такими негативними рисами, як локальне застосування автоматизованих технологій, відсутність міжбанківських стандартів комп'ютерних технологій у галузі платіжних систем, низька захищеність платіжних документів від фальсифікації, практична неможливість оперативного контролю за станом міжбанківських розрахунків з боку Національного банку а також не передбачав елементів заліку, тобто розрахунки відбувались у повній сумі, застосовувались паперові розрахункові документи, що знижувало дієвість системи розрахунків і ситуація в сфері платежів не поліпшувалась в кращу сторону.

Враховуючи таку ситуацію у платіжній системі України, Національний банк, розробляючи наприкінці 1992 року концепцію електронного грошового обігу в Україні, першочерговим завданням визначив побудову та впровадження системи електронних міжбанківських розрахунків, у якій розрахунки здійснювалися б лише на основі електронних документів.

Система міжбанківських електронних платежів Національного банку України (СЕП НБУ) - це загальнодержавна платіжна система , яку створено з метою виконання розрахунків (як за дорученням клієнтів, так і за зобов'язаннями банків один перед одним) між банківськими установами, органами державного казначейства на території України із застосуванням електронних засобів приймання, обробки, передавання та захисту інформації.[14,c.211]

До основних завдань СЕП НБУ слід віднести:

- задоволення потреб економіки, що реформується та розвивається;

- удосконалення грошово-кредитної політики, яку проводить НБУ;

- виконання міжбанківського етапу всіх видів безготівкових розрахунків;

- мінімізація часу на виконання міжбанківських розрахунків та на обіг грошових коштів;

- високий рівень безпеки міжбанківських розрахунків;

- надання широкого спектру послуг для користувачів;

- високий рівень внутрішнього бухгалтерського обліку та контролю.

Серед функцій, які виконує СЕП НБУ, основними можна назвати такі:

- здійснення розрахунків між банками України в національній та іноземних валютах;

- ефективне використання тимчасово вільних коштів;

- надання інформаційних послуг учасникам розрахунків;

- забезпечення надійності розрахунків;

- багатоступеневий контроль за достовірністю даних на всіх стадіях розрахунків;

- багаторівневий захист інформації від несанкціонованого доступу на усіх стадіях обробки.

Сучасна система електронних платежів була створена фахівцями НБУ в 1993 році і за короткий проміжок часу пройшла випробування. Після відповідного доопрацювання та вдосконалення програмно-технічного забезпечення системи 1 жовтня 1993 року почалося її запровадження в промислову експлуатацію. На 1 січня 1994 року практично всі філії комерційних банків були підключені до системи електронних міжбанківських платежів. Це дозволило відмовитись від використання поштових і телеграфних авізо та значно підвищити безпеку і конфіденційність банківської інформації, досягти прискорення виконання розрахунків та обігу коштів, зменшення вірогідності фальсифікації міжбанківських розрахункових документів, завдяки чому знизилася прихована емісія, пов'язана з надходженням до обігу коштів, отриманих за підробленими документами, вивільнення грошової маси, підсилення контролю за станом грошової маси у державі, появи нових можливостей впливу з боку Національного банку на цей стан, підвищення можливостей НБУ контролювати здійснення платежів. Також вдалося уникнути значних збитків держави та підприємців, які виникали раніше внаслідок високих темпів інфляції, низької швидкості виконання розрахунків та використання підроблених платіжних документів.

Для участі в системі електронних платежів комерційний банк встановлює з територіальним управлінням НБУ кореспондентські відносини. На коррахунку відображаються кошти, фактично наявні у комерційного банку, для виконання міжбанківських розрахунків через СЕП.

СЕП за будовою є деревоподібною структурою, яка складається з трьох рівнів (рис. 2.1.).

Рисунок 2.1. Порядок здійснення міжбанківських розрахунків через СЕП НБУ[14,c. 215]

На нижньому рівні цієї системи розміщені комерційні банки - учасники розрахунків. Середній рівень СЕП представлений мережею регіональних розрахункових палат. Регіональна розрахункова палата (РРП) - це підрозділ регіонального управління НБУ, до функцій якого належить обслуговування СЕП і впровадження нових платіжних технологій в межах відповідного регіону. РРП обслуговують установи комерційних банків, для яких відкриті кореспондентські рахунки - у відповідних територіальних управліннях НБУ. На найвищому рівні знаходиться Центральна розрахункова палата. Центральна розрахункова палата (ЦРП) являє собою підрозділ центрального управління НБУ, який має обслуговувати СЕП на всій території України і зводити міжрегіональний баланс. ЦРП виконує також функції РРП для банківських установ Києва і Київської області.

Програмне забезпечення СЕП складається з програмно-технічних комплексів - автоматизованих робочих місць, що відповідають трьом рівням структури СЕП: Центральна розрахункова палата - АРМ-1, АРМ ІПС; розрахункові палати - АРМ-2; банківські установи - АРМ-НБУ.

Робота СЕП ґрунтується на таких основних принципах.

СЕП функціонує за схемою типу “брутто”, оскільки кожна наступна оплата виконується окремо з урахуванням підсумкового сальдо, отриманого на попередній операції.

Трансакції, тобто банківські операції з переказування грошових коштів, зокрема й за кордон, відображаються в режимі реального часу на технічних кореспондентських рахунках банків у РРП.

Трансакції, які потенційно приводять до стану овердрафту, тобто до стану, коли на рахунку банку виникає дебетове сальдо, блокуються. Отже, початкові платежі від банків приймаються лише в межах, які визначаються розміром поточного залишку на коррахунку.

Ініційована банківською установою трансакція не підлягає відміні.

Ініціатива трансакції належить банкові, який дебетує власний рахунок. Можливість дебетування рахунку іншого учасника СЕП надано лише відповідним підрозділам НБУ для обмеженого переліку типів трансакцій.

Головним режимом роботи системи є передавання електронних платіжних документів та підтвердження їх отримання (квитовка). СЕП виключає необхідність використання паперової технології.

У кожному регіональному управлінні НБУ, точніше в його підрозділі Регіональної розрахункової палати, ведуться транзитні рахунки для відстежування трансакцій, ініційованих, але не закінчених протягом одного банківського дня. Це дає змогу організовувати роботу учасників СЕП з урахуванням специфіки кожного з них, скажімо нестійкої роботи каналів зв'язку та ін.

Граничні суми трансакцій у системі не обумовлені. Неявними межами можуть бути собівартість трансакції (мінімальна) та поточне значення кореспондентського рахунку банку-ініціатора (максимальна).

Банки виконують початкові платежі в СЕП в межах значення свого коррахунку.

2.2 Моделі обслуговування консолідованого розрахунку

Як відомо, у системах електронних міжбанківських розрахунків можуть використовуватися такі підходи до обслуговування рахунків учасників:

1. Усі абоненти (та їхні рахунки в системі) рівноправні, і їхні дії (виконання платіжних трансакцій) ніяк не залежать один від одного.

2. У розрахунках безпосередньо беруть участь лише головні банки, а банківські установи, які є їх філіями, виконують розрахунки через головні банки (відповідно, виконання розрахунків філією може за-лежати від певних обмежень, установлених головним банком).

Вагомою причиною використання другого підходу, з погляду учасни-ків розрахунків, є:

1. Об'єднання (консолідація) коштів групи банківських установ. Як пов-на, так і часткова консолідація коштів головного банку та групи його філій дає такі позитивні результати:

більш ефективне використання спільних коштів групою установ (мож-на виконувати більші за сумами платежі), ніж у випадку розпоряджен-ня кожною установою лише коштами на своєму власному рахунку;

- економія кредитних ресурсів групи банків.

2. Структуризація обслуговування головного банку та його установ у загальнодержавній платіжній системі. Це дає такі позитивні результати:

- підвищення ступеня керування філіями в рамках системи розрахунків;

- отримання головним банком достовірної та оперативної інформації про платіжні трансакції, що виконуються філіями.

До негативних тенденцій, які виникають при використанні другого підходу, слід віднести такі факти:

1. Повна консолідація кореспондентських рахунків банків призводить до створення ними власних внутрішньобанківських систем, що є досить довгим процесом, який потребує великих капіталовкладень. Використання таких систем переносить частину ризику з розрахункової системи Національного банку до розрахункових систем комерційних банків. Стикування декількох платіжних систем може викликати уповільнення виконання розрахунків у середньому у масштабах усієї України.

2. Процес керування філіями залежить від людського фактора з боку персоналу головного банку. Як наслідок, може проявлятися суб'єктивізм, особливо у випадку, коли банк перебуває у важкому фінансовому становищі.

3. Унаслідок посиленого (або повного) контролю з боку головного банку, філії тією чи іншою мірою позбавляються самостійності в роботі з кредитними ресурсами.

Метою НБУ у галузі розвитку СЕП є надання максимально широкого спектра послуг учасникам СЕП відповідно до їхніх потреб з одночасною мінімізацією системних ризиків. Тому однією з вагомих переваг СЕП є надання групі установ (головному банку та його філіям) засобів проведення міжбанківських розрахунків з урахуванням підпорядкованості банківських установ одна одній. Різні способи взаємодії головного банку з його філіями при виконанні міжбанківських розрахунків через СЕП мають назву «моделей обслуговування консолідованого коррахунку у СЕП».

Виходячи із специфіки роботи конкретних комерційних банків у системі міжбанківських розрахунків та їх потреб, у СЕП розроблені та впроваджені сім основних моделей обслуговування консолідованого коррахунку, для яких у тій чи іншій комбінації притаманні вищезазначені як позитивні, так і негативні риси, а також різні способи розподілу системних ризиків, відповідальності та загальносистемних витрат між учасниками розрахунків (до яких належить і Національний банк - як їх організатор).

Це дозволяє учасникам розрахунків ураховувати як сьогоденні потреби, так і тенденції щодо їх розвитку, і обирати ту з моделей, яка на поточний момент є найбільш зручною для них. На сьогодні більшість банківських установ працюють за тією чи іншою моделлю консолідованого коррахунку, і тенденція до практично повного переходу банків на обслуговування консолідованого коррахунку (за тією чи іншою моделлю) зберігається.

Усі моделі обслуговування консолідованого коррахунку використовуються лише при виконанні міжбанківських розрахунків у національній валюті України, бо робота банків у СЕП з іншими валютами носить принципово відмінний характер.

Найбільш надійним, з точки зору головного банку, способом керування роботою філій (у сфері міжбанківських та внутрішньо системних розрахунків) є створення внутрішньобанківської платіжної системи.

За такою схемою прямим учасником (абонентом) СЕП є лише головний банк. Він має номер МФО та електронний ідентифікатор у СЕП, має АРМ-3 і засоби захисту інформації СЕП, виходить на зв'язок безпосередньо з РРП. Головний банк має консолідований коррахунок у регіональному управлінні НБУ та технічний коррахунок у РРП.

Філії головного банку мають власні номери МФО та електронні ідентифікатори у СЕП, містяться у довіднику банків - учасників СЕП, але не мають безпосереднього зв'язку з СЕП (своїх програмно-технічних комплексів для виходу у СЕП). Філії відправляють засобами ВПС усі міжбанківські документи (призначені головному банку, його філіям та іншим банкам України) у головний розрахунковий центр банку - підрозділ головного банку, який здійснює експлуатацію ВПС.

Головний розрахунковий центр здійснює сортування надісланих до нього від філій початкових платіжних документів (на міжфілійні та власне міжбанківські). Доставка документів у філії цього головного банку здійснюється засобами ВПС головного банку, і ці документи не розглядаються у СЕП. Документи, одержувачами яких є інші банки (що не входять до скла-ду абонентів ВПС), оформляються розрахунковим центром у вигляді фай-лів початкових платежів СЕП та відправляються ним у СЕП через АРМ-3 головного банку. СЕП приймає пакети початкових платіжних документів А лише від головного банку. В одному файлі А містяться початкові платежі як від головного банку, так і від будь-яких його філій.

У головному розрахунковому центрі може виконуватися аналіз почат-кових платежів філій за багатьма ознаками. Залежно від поточних потреб головного банку обмежувати права філій у виконанні початкових платежів, можуть бути дійсними обмеження:

- на загальні суми початкових платежів від філії;

- на платежі, спрямовані конкретним учасникам СЕП;

- на платежі конкретного призначення (наприклад, великі кредити);

- заборона виконання платежів від імені конкретного клієнта;

а- ж до перегляду призначення кожного конкретного платежу. Тому в головному розрахунковому центрі може бути реалізований практично будь-який механізм перевірки та дозволу на виконання конкретних платежів від філій, що зручний для головного банку.

Аналогічно, всі платежі, надіслані від інших банків на головний банк та його філії, доставляються СЕП в АРМ-3 головного банку у вигляді файлів відповідних платежів В, де зібрані, без спеціального розподілу за адресатами, платежі, адресовані і головному банку, і філіям. Сортування документів за філіями-одержувачами та доставка їх до відповідних філій здійснюється засобами ВПС головного банку.

Обмін пакетами платіжних документів із СЕП відображається на технічному коррахунку головного банку у РРП та на консолідованому коррахунку головного банку в регіональному управлінні НБУ.

Для відображення міжбанківських розрахунків філій головний розра-хунковий центр ВПС веде субкоррахунки філій. На них відображаються відправлені та прийняті філіями документи, незалежно від того, чи вони проходили через ВПС між філіями, чи транспортувалися через розрахунко-вий центр далі у СЕП.