Управління комерцiйними банками

Зміст

Вступ

Розділ 1. Особливості формування ресурсної бази комерційних банків

1.1 Значення ресурсів в загальній активній позиції комерційного банку на фінансовому ринку

1.2 Економічна сутність банківських ресурсів, їх склад і структура

Висновок до розділу 1

Розділ 2. Структурний аналіз вітчизняного ринку банківських ресурсів

2.1 Ресурсна політика банків на сучасному етапі

2.2 Власний капітал комерційних банків України

2.3 Аналіз зобов'язань комерційних банків України

Висновок до розділу 2

Розділ 3. Напрями ефективного управління ресурсною базою комерційних банків

Висновок до розділу 3

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

В умовах переходу економіки нашої країни до цивілізованих ринкових відносин вирішальне значення має розвиток удосконалення діяльності комерційних банків, формування й використання їхніх ресурсів.

Банки різних рівнів своєю діяльністю глибоко проникають у всі сфери економіки, активно обслуговують народне господарство відповідно до завдань, що випливають із грошово-кредитної політики центрального банку і впливають на всі економічні та соціальні процеси в країні. Банківська справа забезпечує ринкову систему механізмами та інструментами реалізації її здатності до саморегулювання, а державі надає можливості ефективно впливати на економіку задля вирішення всіх суспільних інтересів, тому комерційні банки можна розглядати як фундамент всієї банківської системи, вершиною якої є національний банк України.

У законі України “про банки і банківську діяльність банком названо будь-яку установу, що виконує функції кредитування, касового і розрахункового обслуговування народного господарства та здійснює інші операції, передбачені цим законом. Тобто в правовому відношенні банк - це будь-який фінансовий посередник, який виконує повний перелік операцій, віднесених законом до банківської діяльності.

В економічному розумінні - банк, це фінансовий посередник, який виконує комплекс базових операцій на грошовому ринку.

Потреба в банківських послугах виникає у фізичних осіб, підприємств, фірм, державних установ, громадських організацій. Всі вони постійно потребують відкриття в банках різних рахунків для зберігання грошових коштів, послуг з обміну валюти, купівлі та продажу цінних паперів, надання позичок, консультацій та багато інших, тому для їх повного комплексного обслуговування комерційні банки повинні розробляти і закріплювати напрямки політики мобілізації ресурсів з урахуванням стратегічних цілей і завдань, а також програми конкретних дій.

Комерційні банки за короткий період свого існування пройшли всі фази економічного життя комерційних організацій: становлення, стрімкій розвиток, зверхприбутки і часто - банкрутство. А вони були, як відомо, зв'язані не тільки з економічною нестабільністю, а й з проведенням надмірної ринкової політики та ігноруванням проблем формування ресурсної бази, а звідси і неможливістю відповідати по своїм зобов'язанням.

Основою для практичної реалізації банком своєї посередницької функції є формування ресурсної бази, оскільки від цього залежать масштаби діяльності та обсяги отримуваних прибутків. У сучасних умовах проходить перегляд позицій і, насамперед ролі пасивних операцій, розуміння того, що банківські ресурси - це основа основ діяльності будь-якого банку, оскільки процес утворення ресурсів і надання позик перебувають у тісному взаємозв'язку. Тому розуміння економічного змісту банківських ресурсів, знання проблем, пов'язаних із їх формуванням і використанням надзвичайно важливе.

По своєму призначенню пасивні операції, в результаті яких формується ресурсна база комерційних банків, відіграють первинну і визначальну роль по відношенню до активів. Комерційні банки можуть виконувати кредитні та інші операції в межах наявних власних і залучених джерел грошових коштів. Тобто пасивні операції фактично передують активним і визначають обсяги масштаби дохідних операцій. В зв'язку з цим питання нарощення ресурсного потенціалу і забезпечення його стабільності ефективним управлінням мають особу гостроту і актуальність.

Аналіз пасивів і депозитної бази, являється першочерговим і головним моментом в аналізі ліквідності банку і підтриманні його надійності. У сьогоднішніх умовах особлива увага приділяється процесу формування банківських пасивів, оптимізації їх структури і якості управління всіма джерелами грошових коштів, які становлять ресурсний потенціал комерційного банку.

Метою магістерської роботи є вивчення проблем пов'язаних з визначенням місця і ролі ресурсної бази комерційних банків України, вироблення практичних і методологічних рекомендацій щодо вдосконалення діяльності комерційних банків по формуванню ресурсної бази.

Досягнення поставленої мети зумовило вирішення наступних завдань:

Ш Дати економічну характеристику таким категоріям, як банківські ресурси, пасивні операції комерційних банків;

Ш Визначити економічну сутність банківських ресурсів, їх склад і структуру;

Ш Дослідити принципи розробки оптимальної структури пасивів комерційного банку;

Ш Проаналізувати стан ресурсного потенціалу комерційних банків України на сучасному етапі;

Ш Дати рекомендації по удосконаленню напрямів ефективного управління ресурсною базою комерційних банків.

Предметом дослідження є грошово-кредитні відносини, які виникають в результаті участі комерційних банків у процесі формування ресурсної бази.

Методологічна та теоретична основа роботи. Методика дослідження ґрунтується на вивченні законів, прийнятих верховною радою України, нормативних документів національного банку України, огляді зарубіжної і вітчизняної літератури, статистичних даних національного банку України.

Наукова новизна роботи:

Ш Уточнено тлумачення категорій "ресурсна база комерційних банків" та "пасивні операції";

Ш Розкрито роль ресурсної бази комерційних банків в загальній діяльності банків;

Ш Запропоновано ряд заходів щодо удосконалення формування ресурсної бази комерційних банків в умовах реформування ринкової економіки;

Ш Визначено принципи досягнення оптимальної структури пасивів комерційного банку.

Наукове значення роботи. Основні положення даної магістерської роботи можуть бути використані при розробці теоретичних та практичних аспектів розвитку банківської системи України.

Робота складається зі вступу, трьох розділів і висновку. В першому розділі основна увага приділена особливостям формування ресурсної бази комерційних банків, значенням ресурсів в загальній активній позиції банків на фінансовому ринку, сутності банківських ресурсів, їх складу і структурі. Другий розділ присвячено розгляду структурного аналізу вітчизняного ринку банківських ресурсів, формуванню власного капіталу та аналізу зобов'язань банків. В третьому розділі розглянуто напрями ефективного управління ресурсною базою комерційних банків.

На основі положень економічної науки розкриті питання визначення ресурсів комерційного банку і питання ефективності їх використання. Розглянуто і запропоновано класифікацію ресурсів, їх структуру та методи управління. При цьому особлива увага приділена капіталу банку, як основі забезпечення зобов'язань і стабільності для збільшення своїх активних і пасивних операцій.

Розділ 1. Особливості формування ресурсної бази комерційних банків

1.1 Значення ресурсів в загальній активній позиції Комерційного банку на фінансовому ринку

В умовах переходу до ринкових відносин вирішальне значення має розвиток удосконалення діяльності комерційних банків, формування й використання їхніх ресурсів.

Банківські ресурси - це основа основ діяльності будь-якого банку, оскільки процеси утворення ресурсів і надання позик перебувають у тісному взаємозв'язку. Тому розуміння економічного змісту банківських ресурсів, знання проблем, пов'язаних з їх формуванням і використанням надзвичайно важливе.

Ресурсна база комерційного банку є вихідним і вирішальним моментом, для планування стратегічних напрямів кредитної діяльності, позаяк саме від обсягу залучених у різного роду пасиви коштів залежить сама можливість банківської установи брати участь у позичкових операціях. Такими пасивами, окрім власного капіталу, є кошти, залучені банками на різного роду депозити, включаючи поточні рахунки підприємств, організацій, населення, строкові депозити суб'єктів ринку, а також ресурси, залучені недепозитними методами (позики на міжбанківському ринку, операції репо, випуск цінних паперів власного боргу). По суті реалізація базової функції грошово-кредитного посередництва в економіці передбачає мобілізацію і концентрацію банками тимчасово вільних грошових коштів економічних агентів із подальшим спрямуванням утворених таким чином ресурсів на задоволення тимчасових потреб господарства у додаткових капіталах.

Економічним середовищем, в якому функціонують банки безпосередньо, є грошовий оборот і грошовий ринок. Через організацію і управління потоками грошей, які складають грошовий оборот, через вплив на кон'юнктуру грошового ринку банки реалізують свою роль в економіці.

Грошовий ринок поділений на дві сфери: міжнародну і внутрішню, а всі суб'єкти економіки поділені на 3 групи: фірми, домашні господарства, держава (урядові структури). Всі вони пов'язані між собою грошовими потоками, які проходять через той чи інший сектор ринку ринки ресурсів, продуктів, грошовий, світовий. Лише один потік - чисті податки -- безпосередньо пов'язує домашні господарства з урядом. В кожній групі суб'єктів і в кожному секторі ринку є вхідні і вихідні грошові потоки, які повинні балансуватися, що забезпечує замкнутість (збалансованість) грошового обороту в цілому як важливу передумову сталості всієї економічної системи.

Для пізнання механізму балансування грошових потоків слід запам'ятати, що номінальні обсяги національного продукту і національного доходу рівні, завдяки чому обсяги обслуговуючих їх грошових потоків теж рівні.

Найбільш очевидно балансуються грошові потоки, що обслуговують домашні господарства. З одержаного національного доходу вони сплачують чисті податки, купують на ринку необхідні продукти. Частина доходу, що залишилася, становить збереження, які спрямовуються на грошовий ринок. Заощадження виступають в цій ланці потоків балансуючим фактором.

Грошові потоки уряду (урядових структур) балансуються шляхом запозичення коштів на грошовому ринку, якщо одержаних чистих податків йому недостатньо для оплати праці державних працівників та державних закупок, тобто при виникненні бюджетного дефіциту. Для цього потрібно, щоб грошовий ринок нормально “підживлювався” заощадженнями домашніх господарств.

Одержаний фірмами доход від реалізації національного продукту використовується ними для оплати необхідних ресурсів.

Припускається, що оскільки фірми приватні, весь їх прибуток надходить домашніми господарствам як власникам фірм у вигляді дивідендів і процентів, тобто вливається в національний доход. Тому у фірм не залишається коштів для розширення основного і обігового капіталу і вони мобілізують їх на грошовому ринку. При інвестуванні цих коштів фірми купують необхідні продукти.

Дещо по-іншому, балансуються грошові потоки, які обслуговують окремі ринки.

Балансування потоків, які обслуговують ринок ресурсів, забезпечується автоматично: все, що витратили фірми на оплату ресурсів, одержують сімейні господарства у вигляді національного доходу. Більш складний механізм балансування потоків, які обслуговують ринок продуктів. Якщо економіка країни була б замкнутою, то балансування вхідних і вихідних потоків по ринку продуктів здійснювалося б теж автоматично: національний продукт міг бути реалізований лише в обсязі платоспроможного попиту, сформованого домашніми господарствами, фірмами і державою.

Проте переважна більшість країн, і в тому числі Україна, має відкриті економіки, пов'язані зі світовим ринком через імпорт та експорт, які спричиняють відповідно відплив та приплив грошей через державний кордон.

Проте збалансування експорту та імпорту скоріше випадковість, ніж закономірність, що таїть загрозу розбалансованості (дестабілізації) всього грошового обороту.

Збалансування потоків, що обслуговують ринок продуктів, за умов чистого імпорту слід забезпечувати через залучення грошових коштів у внутрішній оборот ззовні, тобто зі світового грошового ринку. Таке залучення можливе за допомогою фінансових операцій на іноземних ринках:

Одержання позичок в іноземних банках для оплати чистого імпорту;

Продаж на іноземних ринках національних фінансових активів (акцій, облігацій, векселів, сертифікатів тощо).

Мобілізовані таким чином грошові кошти забезпечують додатковий приплив капіталу, який компенсує відплив грошей з внутрішнього обороту по каналу чистого імпорту.

Якщо на ринку продуктів має місце чистий експорт, виникає додатковий приплив грошей у внутрішній оборот. У зв'язку з цим зменшується потреба у залученні коштів по інших потоках, що може викликати їх розбалансованість. Щоб уникнути цього, потрібно частину одержаних коштів розмістити на іноземних ринках через механізм фінансових операцій. Тоді посилиться відплив капіталу з внутрішнього грошового ринку і відновиться його збалансованість.

Через механізм урівноваження чистого імпорту припливом капіталу і чистого експорту відпливом капіталу досягається збалансованість грошових потоків, які пов'язують національну економіку з іноземними ринками, та збалансованість всього грошового обороту країни.

Механізмом остаточного балансування грошового обороту виступає грошовий ринок: залучаючи вільні кошти домашніх господарств та приплив капіталу ззовні (у випадку чистого імпорту), він забезпечує фірмам і уряду можливість мобілізувати додаткові кошти для інвестицій чи для державних закупок, або сприяти відпливу капіталу на зовнішні ринки (у випадку чистого експорту) в розмірах, достатніх для реалізації національного продукту.

Загальна збалансованість грошового обороту вимагає вирівнювання перш за все його основних потоків національного доходу та національного продукту. Для цього повинні балансуватися і всі пов'язуючи їх між собою грошові потоки. За напрямками руху грошей відносно національного доходу ці потоки розділяються на дві групи:

Потоки втрат;

Потоки ін'єкцій.

До потоків втрат належать: чисті податки, заощадження, оплата чистого імпорту. До потоків ін'єкцій -- інвестиції, державні закупки, надходження від чистого експорту. На суму втрат зменшується використання домашніми господарствами національного доходу на внутрішньому ринку продуктів, що зменшує можливості реалізації виробленого національного продукту. На суму ін'єкцій збільшується внутрішній грошовий оборот і розширюються можливості реалізації національного продукту.

Для збалансування національного доходу і національного продукту потоки втрат і потоки ін'єкцій повинні вирівнюватися.

Грошовий ринок є складовою частиною грошового обороту, його ключовим елементом. Він виступає як механізм перерозподілу грошових коштів між секторами і суб'єктами економіки, збалансування окремих грошових потоків та грошового обороту в цілому.

Характерною відзнакою грошового ринку є те, що на ньому продається і купується такий специфічний товар як гроші. Як і в будь-якому іншому секторі ринку тут є свої продавці і покупці, попит і пропозиція, посередники, ціна тощо. Він має свою інфраструктуру, яка забезпечує спрямування потоків грошових коштів від власників (продавців) до позичальників (покупців). Головними елементами цієї інфраструктури виступають банки.

Залежно від призначення коштів, що обертаються на грошовому ринку, в ньому можна виділити два сектори: ринок грошей і ринок капіталів. На першому з них продаються і купуються короткострокові грошові кошти (до 1 року), на другому середньо та довгострокові кошти (більше 1 року). І саме на грошовому ринку банки мають змогу купувати ресурси для формування своєї ресурсної бази.

Грошовий ринок має дуже складний механізм функціонування. На ньому діє багато різних за цілями суб'єктів: продавці, покупці, посередники. Застосовуються різноманітні інструменти і методи управління грошовими потоками.

В окремих дослідженнях нарівні з традиційним поняттям банківських ресурсів пропонується використовувати поняття «кредитного потенціалу», який відображає величину мобілізованих в банку коштів за мінусом резерву ліквідності. І хоча сам термін «кредитний потенціал» представляється нам більш придатним з точки зору розробки стратегічних засад кредитної політики банку (у плані оцінки перспектив) порівняно з терміном «кредитні ресурси», що відображає фактично розміщені в кредитних операціях кошти, він потребує більшого уточнення, позаяк слід враховувати необхідність розміщення ресурсів і в інших видах активних операцій. Йдеться передусім про придбання основних засобів та певних нематеріальних активів, що є необхідною умовою початку банківської діяльності. Дані витрати здійснюються за рахунок власних ресурсів банку. Крім того, за рахунок цих же коштів здійснюються, як правило, окремі види довгострокових інвестиційних вкладень (приміром, в асоційовані чи дочірні компанії).

Що ж до залучених ресурсів, то два основні методи їх формування (депозитний і недепозитний) визначають і шляхи подальшого використання акумульованих коштів. Зокрема, недепозитні форми залучених ресурсів (на міжбанківському ринку і в центробанку) застосовуються переважно для підтримання банківської ліквідності, позаяк їх вкладення скажімо у кредитні операції хоча і не виключається в разі нагальної потреби, та навряд чи може вважатися доцільним із-за короткострокового характеру цих коштів. Водночас ресурси, залучені на депозитні рахунки, є основним джерелом надання кредитів клієнтам попри те, що частина коштів до запитання має забезпечувати формування первинного резерву.

Власне обсяги і структура залучених банком депозитів є вирішальним фактором, що визначає величину і структуру кредитних вкладень в економіку - зокрема в плані строків кредитування господарюючих суб'єктів.

Важливе значення мають також строки, на які банком залучені ресурси, позаяк вимоги щодо дотримання ліквідності виражають необхідність збалансування відповідних груп активів і пасивів. Відтак порівняно невисока частка строкових депозитів у загальному обсязі залучених українськими комерційними банками коштів підприємств, організацій та населення визначає і відповідні обмеження щодо надання довгострокових позик клієнтам.

Вочевидь визначення стратегічних напрямів кредитної політики за подібних обставин вимагає розробки адекватних заходів із розвитку і вдосконалення депозитних операцій, що мають забезпечувати необхідний потенціал для реалізації цілей банку у сфері організації грошово-кредитних відносин. Практичне розв'язання цього завдання пов'язане насамперед із вирішенням проблеми нарощування різних видів депозитів усіх категорій вкладників.

Вирішення ж указаної проблеми має ґрунтуватися на пропозиції потенційним вкладникам більшого комплексу високоякісних послуг з розміщення коштів і управління ними шляхом впровадження нової техніки і технології ведення банківських операцій із застосуванням різноманітних засобів: розширення можливостей використання чекових книжок; впровадження різних видів дебетових і кредитних карток; надання кредитів власникам поточних рахунків у формі овердрафту; провадження гнучкої процентної політики за вкладами; застосування депозитних рахунків із комплексним режимом функціонування - і для здійснення платежів і для отримання прийнятного рівня доходу. Зазначені моменти можуть знайти певне відображення і при розробці кредитної політики банку, що є необхідною умовою планування позичкових операцій з урахуванням потреб щодо розширення відповідних депозитних операцій.

За умов становлення фінансового ринку в Україні, реструктуризації банківської системи, необхідності виходу з економічної кризи комерційні банки здійснюють зважену реалістичну стратегію подальшого розвитку, адаптованого до вимог ринку. Вибір оптимального шляху формування ресурсної бази, який враховує адекватну економічну стратегію і сприяє надійному розв'язанню дилеми “прибутковість - ліквідність”, є одним з основних завдань комерційного банку.

Перед комерційними банками України в умовах переходу до ринку постає серйозне завдання формування оптимального складу і структурної бази, здатної стати для розв'язання головної проблеми банківської діяльності “прибутковість - ліквідність”. Для вирішення цього завдання у сучасних умовах необхідно, щоб комерційні банки України здійснювали формування своєї ресурсної бази (тобто залучення й запозичення коштів у боргові зобов'язання і формування власного капіталу.), орієнтуючись на :

Максимізацію доходів комерційного банку;

Максимізацію витрат, пов'язаних із формуванням банківських ресурсів;

максимальну віддачу механізму захисту банківських ресурсів від втрат.

Разом з тим на формування ресурсів комерційних банків України впливають такі негативні фактори:

Тривалість трансформаційної кризи економіки;

Бартеризація економіки;

Неповернення державними підприємствами банківських кредитів;

Низька інвестиційна привабливість нашої економіки для внутрішніх і зовнішніх інвесторів;

Розбалансованість ринку державних цінних паперів, валютного і гривневого ринків.

Поліпшення ситуації щодо забезпечення ресурсами комерційних банків України необхідно, щоб почала працювати економіка, бо ніякі зовнішні й внутрішні позики, короткострокові чи тривалі, кардинально не змінять ситуації.

Крім того, комерційні банки, дбаючи про збільшення своїх ресурсів, повинні :

Збільшувати обсяг капіталізації;

Активізувати роботу банку із залучення вільних коштів населення - це важливий і не використаний належним чином резерв поліпшення забезпечення банку;

Забезпечувати подальше нарощування ресурсної бази за рахунок максимального залучення стійких, ресурсномістких клієнтів;

Запроваджувати нові види банківських продуктів для юридичних і фізичних осіб;

Прискорювати і впроваджувати ефективні методи маневрування ресурсами комерційних банків за умови виваженої, збалансованої політики відповідності пасивних і активних операцій банку.

1.2 Економічна сутність банківських ресурсів, їх склад і структура

З розвитком ринкових відносин структура залучених ресурсів зазнала істотних змін, що обумовлено появою нових, не традиційних для старої банківської системи способів акумуляції тимчасово вільних коштів фізичних і юридичних осіб.

Діяльність комерційних банків полягає в залученні грошових коштів і наданні їх у позичку або інвестування по більш високих процентних ставках. Вони виступають посередниками між тими, які мають у своєму розпорядженні тимчасово вільні грошові кошти, і тими, у кого є в них потреба. Метою і рушійним мотивом здійснення такого посередництва є одержання банківського прибутку.

Операції, за допомогою яких комерційні банки формують свої ресурси називаються пасивними. Суть пасивних операцій полягає в залученні різних видів вкладів у рамках депозитних і заощаджувальних операцій, отримання кредитів від інших банків, емісії різних цінних паперів, а також проведенні інших операцій, в результаті яких збільшуються грошові кошти в пасиві балансу комерційного банку.

Для зручності розгляду джерел банківських ресурсів застосовують їх класифікацію. Існує безліч різних класифікацій ресурсів комерційних банків, побудованих на основі визначених критеріїв, однак усі вони не позбавлені визначених умовностей.

Не вдаючись до аналізу всіх критеріїв класифікації банківських ресурсів, зупинимося на одному з них. Найпоширенішою є класифікація банківського капіталу за джерелом утворення. Розрізняють залучений, позичений та власний капітал. Залучений капітал - це кошти юридичних і фізичних осіб, залучені банком на вклади. Операції, пов'язані із залученням коштів на вклади, мають назву депозитних, а саме залучення - депозитним. Запозичення коштів на міжбанківському ринку, у центральному банку або шляхом продажу власних боргових зобов'язань на грошовому ринку є недепозитним, а отриманий у такий спосіб банківський капітал - позиченим. Спільним для залученого та позиченого банківського капіталу є те, що це чужі для комерційного банку кошти й зобов'язання перед вкладниками і кредиторами.

Сучасна банківська практика характеризується великою розмаїтістю вкладів, депозитів і депозитних рахунків. Це пояснюється прагненням банків в умовах сегментованого високо конкурентного ринку найповніше задовольнити попит різних груп клієнтів на банківські послуги і залучити їхні заощадження та вільні грошові капітали на банківські рахунки.

Недепозитні джерела банківських ресурсів відрізняються від депозитів тим, що вони мають, по-перше, неперсональний характер, тобто не асоціюються з клієнтами банку, а купуються на ринку на конкурентній основі, і, по-друге, ініціатива залучення цих коштів належить самому банкові, даним видом ресурсів користуються переважно великі банки. Купуються недепозитні кошти на значні суми, і їх вважають операціями оптового характеру.

Власні кошти комерційних банків складаються зі статутного фонду, а також утворених у процесі банківської діяльності резервних та інших фондів. До власних коштів прирівнюється прибуток, який до його розподілу знаходиться в обороті комерційного банку і використовується в якості банківських ресурсів.

Тимчасово вільні кошти бюджетів на рахунках у комерційному банку (якщо він залучається до касового виконання державного бюджету) утворюються в результаті їхнього поточного виконання, тобто від моменту надходження доходів на рахунки в банку до моменту їх використання.

Важливим банківським ресурсом є кошти клієнтів на рахунках у комерційному банку і кошти в розрахунках: залишки коштів на поточних рахунках підприємств, організацій і установ усіх форм власності; залишки фондів економічного стимулювання і спеціального призначення клієнтів, що зберігаються в банку на окремих рахунках; кошти депоновані з метою забезпечення гарантії платежу при акредитивній формі розрахунків, розрахунках чеками й акцептованими платіжними дорученнями; кошти в розрахунках між установами одного комерційного банку; кошти бюджетних і громадських організацій; кошти спеціальних фінансово-кредитних інститутів.

До банківських ресурсів відносяться грошові заощадження населення, які формуються за рахунок скорочення поточного особистого споживання і призначаються для забезпечення його потреб у майбутньому.

Основну частину залучених ресурсів комерційних банків складають депозити.

Депозит (вклад) - це грошові кошти в національній та іноземній валюті, що передані їх власником або іншою особою за його дорученням в готівковій або безготівковій формах на рахунок власника на зберігання на певних умовах.

Практично усі клієнтські рахунки називають депозитними. Депозитним може бути будь-який відкритий у банку рахунок, на якому зберігаються його грошові кошти.

Для банківської практики характерна така класифікація депозитів:

Депозити до запитання;

Строкові (термінові) депозити;

Ощадні вклади населення;

Умовні депозити (вклади, які робить клієнт в банку на певних умовах)

За категорією вкладників депозити поділяють на:

Міжбанківські депозити;

Депозити юридичних осіб;

Депозити фізичних осіб

Депозити за своїм економічним значенням можуть бути як пасивними, так і активними.

Активні депозити - це розміщення банківських коштів в інших банках. Сюди відносять:

Кореспондентський рахунок в НБУ;

Депозит до запитання в НБУ;

Кошти надані НБУ за операції репо;

Короткострокові депозити в НБУ;

Кореспондентські рахунки в інших банках;

Депозити до запитання в інших банках;

Депозити «овернайт» - тільки на одну добу - в інших банках;

Короткострокові депозити в інших банках

Пасивні депозити - це залучення банками коштів від усіх своїх клієнтів на перераховані вище рахунки.

Депозит вигідний банку тому, що він користується цими коштами, це є його залучені ресурси, а для клієнта іноді проблематично, чи внести гроші на депозит, чи використати для задоволення своїх потреб. Якраз депозитні операції дуже виразно відображають сутність комерційної діяльності банку - платити за депозит дешевше, а розміщувати його дорожче. Депозитні операції повинні ще відповідати «золотому банківському правилу» - надавати кошти на строк не більше, ніж ці кошти залучаються.

Депозити до запитання - кошти, що зберігаються на спеціальних рахунках банку і можуть в будь-який момент бути поповнені або вилучені, тобто термін в депозиті не обумовлюється.

Вклади (депозити) до запитання розміщуються у банку на поточному або іншому спеціальному рахунку клієнта. Вони використовуються для здійснення поточних розрахунків власника рахунку з його партнерами. За вимогою клієнта кошти з розрахункового та поточного рахунків у будь-який час можуть вилучатися шляхом видачі готівки, виконання платіжного доручення, сплати чеків або векселів. До вкладів до запитання прирівнюються внески з попереднім повідомленням банку про намір зняти гроші з рахунку (за умови, що термін повідомлення не перевищує одного місяця). Вклади до запитання є нестабільними, що обмежує можливість їх використання банком для позичкових та інвестиційних операцій, тому власникам поточних рахунків сплачується низький депозитний процент або не сплачується зовсім.

Ресурсами комерційних банків є також кредити, надані іншими банками, включаючи іноземні, а також кошти інших банків, що знаходяться на їхніх кореспондентських рахунках у комерційному банку.

Нарешті, до ресурсів комерційних банків відносять інші грошові кошти, які утворюються в результаті проведення ними інших видів пасивних операцій.

В залежності від місця мобілізації банківських ресурсів їх підрозділяють на мобілізовані самим комерційним банком і придбані в інших банків. На місці комерційними банками мобілізується більша частина ресурсів, наприклад, вклади громадян і депозити підприємств і організацій. Для оперативного задоволення додаткових потреб у грошових коштах комерційні банки залучають ресурси, мобілізовані іншими банками.

Ресурси комерційного банку можна класифікувати по можливості прогнозування їх величини. При цьому виділяють ресурси, що піддаються прямому і непрямому прогнозуванню. До ресурсів прямого прогнозування відносять фонди банку і нерозподілений прибуток. Непрямому прогнозуванню підлягають кошти в розрахунках, залишки тимчасово вільних коштів на поточних рахунках підприємств і організацій, деякі інші джерела банківських ресурсів.

В залежності від часу використання банківські ресурси підрозділяють на постійні і тимчасові. Постійні - це грошові кошти, чия динаміка й оборотність комерційним банком може бути спрогнозована і визначена частина (стабільні залишки) використана для здійснення активних операцій. Тимчасові банківські ресурси створюють грошові кошти, що утворюються періодично в результаті здійснення деяких банківських операцій і динаміку яких важко спрогнозувати.

З точки зору джерел утворення ресурси комерційних банків поділяються на власні і залучені. Аналізуючи суть власного капіталу комерційного банку, доцільно розглянути питання оцінки його вартості. Оцінка вартості власного капіталу дає змогу одержати додаткову інформацію для прийняття відповідних управлінських рішень поточного і перспективного плану, визначити ефективність діяльності банку.

У банківській практиці існує кілька способів визначення вартості власного капіталу комерційного банку. Кожний з них має як позитивні, так і негативні сторони.

Перший спосіб - визначення бухгалтерської (книжкової) вартості власного капіталу комерційного банку. За цим способом усі активи і зобов'язання банку обліковуються на його балансі за вартістю їх придбання чи виникнення. Власний капітал розраховується як різниця між балансовою вартістю активів і зобов'язань. Такий спосіб оцінювання прийнятний лише тоді, коли балансова та ринкова вартість активів і зобов'язань не дуже різняться між собою. Якщо ринкова вартість із тих чи інших причин значно відхиляється від первісної балансової вартості, зазначений спосіб призводить до спотворення результатів, неадекватності оцінки власного капіталу банку. Цей спосіб простий, не потребує наявності спеціальної кваліфікації у працівників банку та значних витрат на здійснення оцінки.

Другий спосіб - спосіб ринкової вартості. Полягає він утому, що активи й зобов'язання банку оцінюються за ринковою вартістю, виходячи з якої розраховується власний капітал комерційного банку. Цей спосіб точніше відбиває реальний рівень захищеності банку, дає змогу динамічніше й реальніше оцінювати вартість власного капіталу, оскільки ринкова вартість постійно змінюється. Однак банки здебільшого не зацікавлені в такому способі визначення вартості власного капіталу, особливо коли він не сприяє зміцненню позицій банку на ринку. Цей спосіб використовується переважно менеджментом банку для внутрішніх потреб, хоч він корисний і для зовнішніх користувачів - вкладників та кредиторів банку.

Зауважимо, що способу ринкової вартості властиві окремі хиби. По-перше, не завжди доцільно й правильно можна оцінити активи і зобов'язання за ринковою вартістю. По-друге, цей спосіб трудомісткий, потребує наявності висококваліфікованих фахівців, а також значних грошових витрат.

Сутність третього способу - способу регулюючих бухгалтерських процедур - полягає у обчисленні розміру власного капіталу за правилами й вимогами, встановленими органами, що здійснюють нагляд і контроль за банківською діяльністю. За цим способом власний капітал банку розраховується як сума низки його складових елементів.

Порядок визначення та склад власного капіталу різниться залежно від країни, однак із метою захисту вкладників і кредиторів, забезпечення фінансової стійкості та прозорості банківських систем економічно розвинутими країнами було укладено базельську угоду. Нею визначено єдині основні підходи до визначення складу та порядку власного капіталу банків країн, що підписали угоду.

Основні положення базельської угоди використовують і наші держави, зокрема Україна. Національний банк України при визначені достатності власного капіталу комерційних банків додержується положень цієї угоди. При цьому НБУ постійно вдосконалює методику визначення розміру власного капіталу.

Зауважимо, що при цьому способу розрахунку власного капіталу властиві недоліки. По-перше, розробляючи порядок розрахунку власного капіталу комерційних банків НБУ виходить із цілей органу, що здійснює нагляд і контроль за банківською діяльністю, та власної монетарної політики. По-друге, постійна зміна й удосконалення цього способу розрахунку власного капіталу комерційного банку утруднює порівнянність при здійсненні аналізу фінансового стану банку. При зміні правил розрахунку власного капіталу слід забезпечити порівнянність його величини через перерахування даних минулих звітних періодів за новими правилами. По-третє, зазначений спосіб допускає включення деяких видів боргових зобов'язань і резервів на покриття збитків до складу власного капіталу. Це може призвести до спотворення результатів аналізу діяльності банку, враження його благополучної діяльності.

В даний час більша частина ресурсів комерційних банків формується не за рахунок власного капіталу, а за рахунок залучених та запозичених коштів.

Комерційний банк для формування своєї ресурсної бази залучає грошові кошти підприємств, організацій, установ і населення. Частину залучених ресурсів він мобілізує по своїй ініціативи, для чого як позичальник виходить на грошовий ринок. Для оперативного задоволення своїх потреб у додаткових ресурсах комерційний банк звертається до інших комерційних банків, національного банку чи здійснює емісію певних цінних паперів. Суть цієї операції зводиться до мобілізації комерційними банками грошових коштів замість видачі кредиторам визначених цінних паперів.

Іншу частину залучених ресурсів комерційний банк мобілізує за допомогою того, що клієнти самі пропонують йому грошові кошти з метою забезпечення їхньої схоронності та одержання доходу.

Серед залучених ресурсів використовується як традиційні для комерційних банків України, так і нові для них види ресурсів. До перших, зокрема, відносяться кошти підприємств, організацій, установ і населення на рахунках у комерційному банку, кошти бюджету. Поява другого виду ресурсів зв'язана із залученням банків у нові для них сфери банківської діяльності - операції з цінними паперами, факторингові, лізингові та інші операції. Це спричинило за собою включення до складу банківських ресурсів не тільки грошових коштів у національній та іноземній валюті, але і цінних паперів, майна і зв'язаних з ним майнових прав.

Розглядаючи особливості формування ресурсів комерційних банків, слід зазначити, що їх перелив здійснюється на кредитній основі й що вони є своєрідним товаром. Споживча вартість банківських ресурсів полягає у спроможності функціонувати як капітал і приносити дохід у вигляді позичкового відсотку, який є складовою банківських прибутків. З огляду на це, поняття “ресурси комерційних банків” може мати два аспекти.

По-перше, традиційні банківські ресурси являють собою акумульовані банком тимчасово вільні кошти господарства й населення на умовах виникнення зобов'язань власності чи боргу для подальшого розміщення на ринку з метою вилучення прибутку. Ці кошти, по суті, вільна частина пасиву балансу комерційного банку і їх вважають банківськими ресурсами у вузькому розумінні.

По-друге, у зв'язку з тим, що поняття “ресурс” (від французького “resources”) трактується не лише як “засоби”, а й як “можливості”, це дає право застосовувати його й до поняття банківських ресурсів у широкому розумінні. У цьому разі, окрім традиційних банківських ресурсів, у дане поняття можна включати й реальні можливості банку не лише акумулювати кошти в зобов'язання боргу та зобов'язання власності, а й можливість вилучати прибуток від проведення дохідних банківських операцій (тобто дохідних активних, комісійних і посередницьких операцій). Розмір же прибутку має бути достатнім для окупності залучених та запозичених ресурсів і поступового зростання капіталу банку. Саме розуміння банківських ресурсів у широкому аспекті ставить на центральне місце проблему управління активами і пасивами.

Згідно з міжнародними стандартами бухгалтерського обліку чистий реальний залишок зобов'язань банку і його капіталу становить ресурсну базу комерційного банку.

Отже, ресурсна база комерційного банку - це частина грошового ринку, представлена сукупністю виведених із обігу коштів господарських суб'єктів і грошових доходів населення, які мобілізуються банком на умовах виникнення зобов'язання власності та боргу для подальшого розміщення серед юридичних і фізичних осіб, яким необхідні банківські ресурси з метою одержання прибутку.

Висновок до розділу 1

В даному розділі викладено теоретичну основу сутності ресурсної бази комерційних банків України, показано роль пасивних операцій, в результаті яких формується ресурсна база, розглянуто і визначено економічну суть банківських ресурсів, їх склад і структуру.

Дано економічну характеристику таким категоріям, як банківські ресурси, пасивні операції комерційних банків, показано роль пасивних операцій. В зв'язку з чим питання нарощення ресурсного потенціалу і забезпечення його стабільності ефективним управлінням мають особу гостроту і актуальність.

Основну увагу зосереджено на проблемах комерційних банків по формуванню ресурсної бази і ефективного розміщення ресурсів.

Розділ 2. Структурних аналіз вітчизняного ринку банківських ресурсів

2.1 Ресурсна політика банків на сучасному етапі

Ресурсна база комерційного банку є вихідним і вирішальним моментом для планування стратегічних напрямів діяльності, позаяк саме від обсягу залучених різного роду коштів залежить сама можливість банківської установи брати участь у позичкових та інших операціях банку. Такими пасивами, окрім власного капіталу, є кошти, залучені банками на різного роду депозити, включаючи поточні рахунки підприємств, організацій, населення, строкові депозити суб'єктів ринку, а також ресурси, залучені недепозитними методами (позики на міжбанківському ринку, операції репо, випуск цінних паперів власного боргу). По суті реалізація базової функції грошово-кредитного посередництва економіці передбачає мобілізацію і концентрацію банками тимчасово вільних грошових коштів економічних агентів із подальшим спрямуванням утворених таким чином ресурсів на задоволення тимчасових потреб господарства у додаткових капіталах.

Для забезпечення активної позиції банку на фінансових ринках необхідно здійснювати політику мобілізації ресурсів, яка є складовою загальнобанківської політики. Вона охоплює вибір і прийняття банком рішень для досягнення поставлених завдань.

На жаль, питання політики мобілізації ресурсів ще не знайшло належного розкриття як у вітчизняній теорії банківської справи, так і в практичній діяльності комерційних банків, напевно тому до недавнього часу пасивним операціям не надавалося серйозного значення, вони були начебто на другому плані по відношенню до активних і не сприймалися банками як об'єкт який потребує ефективного управління.

Під час вироблення політики щодо мобілізації ресурсів банк повинен реалізувати такі цілі: прибутковість, дотримання вимог регулюючих органів, ліквідність, мінімізація витрат, орієнтація на адаптацію, обсяги і ринок.

Загальна мета кредитного інституту - максимізація прибутку, що залежить від обсягу та ціни залучених різних видів банківських ресурсів. Прибуток необхідний насамперед для розширення банківської діяльності. Ця мета важлива не лише для збільшення власного капіталу через тезаврацію прибутків (підвищення капіталу за рахунок прибутку), а й для забезпечення на майбутнє припливу нових клієнтів, оскільки свідчення про прибутковість фірми є сигналом для інвесторів про її стійке економічне становище.

Необхідно враховувати і те, що банківська діяльність ризикова, тому не менш важливою є висока надійність банку, суть якої полягає в мобілізації стабільних елементів ресурсної бази і яка передбачає реалізацію таких цілей, як дотримання вимог регулюючих органів і забезпечення ліквідності.

Вимоги регулюючих органів можна визначити як зовнішні обмеження щодо мобілізації банківських ресурсів. Вони намагаються забезпечити платоспроможність банку, зв'язок між джерелами коштів і їх використанням.

На структуру майна банку впливають і ризики ліквідності, які можна мінімізувати через швидке залучення нових джерел коштів. При цьому ще важливішим є не дотримання рівності щоденних платіжних потоків, а сприяння тривалій рівновазі ліквідності. Тому політика мобілізації ресурсів повинна також орієнтуватися на мінімізацію ризиків ліквідності виконанням кількісних і якісних субцілей.

Під кількісними субцілями слід розуміти мінімізацію ризиків ліквідності залучених ресурсів і прагнення до того, щоб якнайбільше коштів залишилося на банківських рахунках. Суть мінімізації ризиків ліквідності, які стосуються залучення ресурсів, у тому, що останні перебувають під впливом таких часткових ризиків ліквідності, як ризик дострокового зняття депозитів і ризик відсутності грошових узгодженостей. Цей ризик виникає тоді, коли банк займається трансформацією строків своїх угод.

Перед банками постає проблема постійної підтримки платоспроможності. Тому завданням політики мобілізації банківських ресурсів є дотримання короткострокової ліквідності. Звідси випливає, що мають бути досягнуті такі якісні субцілі ліквідності, як постійне виконання претензій платежу із депозитних послуг і створення ліквідних резервів.

Подальша мета мобілізації ресурсів - це мінімізація витрат на їх формування. Щоб реалізувати цю мету, необхідно виконати такі субцілі:

1. Мінімізацію витрат на залучення банківських ресурсів.

Тобто банк повинен реалізувати мінімальні витрати. Водночас слід ураховувати розвиток процентних ставок на ринку та потреби клієнтів.

2. Мінімізацію ризику перегрупувань.

У фазі високих процентних ставок відбувається зміна поведінки вкладників, і це призводить до перегрупування структури ресурсної бази, причому відбувається перелив депозитних послуг із низькими процентними ставками у депозити з високими процентними ставками. А це спричиняє подорожчання банківських ресурсів, а отже, і збільшення витрат, а ще зумовлює перерозподіл банківських ресурсів, при цьому є очевидним зменшення депозитів до запитання, а також одночасне зростання обсягу строкових вкладів.

3. Мінімізацію зміни процентних ставок.

Ризик зміни процентних ставок залучених коштів випливає з того, що процентні ставки за ресурсами із плаваючими процентними ставками підвищуються, і банк не в змозі одночасно підвищувати свої процентні доходи за кредитами і вкладеннями у цінні папери із твердим процентом. А це призводить до зниження процентної маржі внаслідок трансформації строків.

4. Мінімізацію валютного ризику.

У даному разі сутність валютного ризику полягає у тому, що банк залучив кошти в іноземній валюті, але ці ресурси стали дорожчими в результаті девальвації національної грошової одиниці чи ревальвації цієї іноземної валюти. З огляду на те, що на ринку валюти досить часто змінюються курси, бажано, щоб банки щоденно прогнозували власні валютні ризики. При цьому можна обмежити також за допомогою негайних ф'ючерсних угод.

Наступний вид цілей мобілізації ресурсів - цілі, орієнтовані на адаптацію, невизначеність у майбутній потребі у банківських ресурсах вимагає організації гнучкої структури ресурсної бази, яка б змогла враховувати постійну зміну потреби у ресурсах банку. Тому слід розрізняти субцілі гнучкості та підлягання чужому впливу . Гнучкість ресурсної бази залежить від змінності складу її елементів та зміни процентних ставок на залучення коштів. Якщо у банку переважають короткострокові ресурси, це свідчить про високу змінність складу. Різна чутливість ресурсів до зміни процентних ставок визначає спроможність адаптації мобілізованих коштів до зміни процентних ставок на ринку. Так, строкові депозити мають високу змінність процентних ставок, тоді як ощадні сертифікати процентно стабільні. Ці різні властивості депозитних послуг є вирішальним для адаптації банку до змін кон'юктури ринку під час здійснення активних операцій.

Особливість інструментарію ресурсної бази полягає у тому, що він не завжди може бути впровадженим відповідно до бажань банку, бо прийняття рішень про величину і час залучення ресурсів знаходиться у певних межах. Тому необхідно визначити рамкові умови, які обмежують дії щодо створення ресурсного потенціалу.

Як рамкову умови інструментарію слід розглядати фактори, що впливають на використання банківських ресурсів і так визначають обсяг і структуру мобілізованих коштів. Фактори слід поділити на три групи, причому кожна із них характеризується однаковою якістю впливовості на мобілізацію ресурсів.

Перша група факторів - неконтрольовані фактори. Їхнього впливу банк не може попередити чи змінити і враховує їх задані величини. Серед таких позасистемних факторів доцільно виділити макроекономічні, стан фінансового ринку, нормативи регулюючих органів. Основними макроекономічними факторами є загальоекономічна ситуація в країні, грошово-кредитна політика ценрального банку та податкова політика.

До другої групи факторів(частково контрольованих), вплив яких на мобілізацію ресурсів банк може частково змінити, належать поведінка клієнтів, конкурентів і власників.

Третя група факторів - внутрішньосистемні фактори. До них належать ендогенні величини впливу, які є контрольваними, тобто їхній вплив банк може змінити так, щоб узгодити обсяг мобілізованих банківських ресурсів згідно з наміченими цілями. Серед цієї групи факторів слід виділити потенційні фактори і параметри діяльності. До потенційних факторів належать місцезнаходження банку, його розмір, а також мережа філій. До параметрів діяльності належать такі маркетингові інструменти, як досягнення результатів, реклама і цінова політика.

Завданням політики банку щодо мобілізації ресурсів є формування необхідних коштів для подальшого їх розміщення шляхом найкращої реалізації цілей. Це потребує порівняння ресурсів через вибір найкращих елементів шляхом якісної їх оцінки. Із вищезазначених цілей мобілізації банківських ресурсів одним із способів визначення якості є розвиток таких критеріїв прийняття рішень, як:

1. Ступінь врахування у банківських нормативах.

Банківські ресурси мають по-різному враховуватися у нормативах ліквідності, оскільки з ускладненням масштабів діяльності, посиленням рівня менеджменту виникла додаткова потреба у своєчасності виконання зобов'язань. Тому корисним є зарубіжний досвід, де банківські ресурси враховуються у нормативних документах про ліквідність із різними коефіцієнтами. При цьому якщо ресурси у нормативах про ліквідність ураховуються з коефіцієнтом понад 70 % у пасивних компонентах ліквідності, то якість цих елементів висока, а інструменти з менш ніж 70 % коефіцієнтом мають низьку якість.

2. Витрати на мінімальні резерви.

Банки ставлять перед собою мету мінімізувати обов'язкові резерви. Це можна здійснювати за рахунок зміни структури зобов'язань, тобто вибирати такі елементи, за якими обов'язкові резерви є мінімальними.

3. Результат прибутковості.

Під цим критерієм слід розуміти мінімізацію витрат під час мобілізації ресурсів. При цьому розрізняють дорогі (наприклад, строкові вклади) і дешеві (вклади до запитання) ресурси. Відповідно якість ощадних вкладів за критерієм прибутковості нижча, а ніж вкладів до запитання.

4. Критерій стабільності.

Стабільність указує на ліквідність певного виду ресурсу щодо негативних коливань складу ресурсної бази. Порівняно з іншими критеріями стабільність має найважливіше значення, оскільки строковість ресурсів ураховується при їх розміщенні. Стабільність по-різному виявляється стосовно інших критеріїв. Так, ощадні сертифікати мають високу стабільність і високий ступінь урахування у банківських нормативах, що є причиною високих витрат. Депозити до запитання, навпаки, мають низьку стабільність і низький ступінь урахування у банківських нормативах, їхні низькі процентні витрати сприятливо впливають на ситуацію прибутковості.

5. Критерій зміни процентних ставок.

Цей критерій указує на чутливість окремих складових ресурсної бази при зміні процентних ставок. Так, при нарахуванні процентів за ощадними сертифікатами не враховуються ринкові зміни, тому даний вид ресурсів не чутливий до змін процентних ставок. Встановлення процентів за строковими вкладами (із незначним строком) перебуває постійно під впливом кон'юнктури ринку, тому процентні ставки цього ресурсу можуть змінюватися у будь-який момент. Отже, короткострокові ресурси вказують на високу змінність процентних ставок.

Проблема оптимального рівня дивідендної ставки є також актуальною в умовах економічної нестабільності. Високий рівень дивідендів може свідчити як про успішну фінансову діяльність банку, так і про вірогідність його банкрутства, оскільки під час інтенсивного відпливу коштів із банку встановлюються (із рекламною метою) високі дивіденди. Тому необхідно, щоб банки економічно обґрунтовували рівень дивідендної ставки.