Облік і аудит формування та розподілу прибутку на прикладі Хмельницької філії ВАТ "Свемон-Волинь", м. Хмельницький

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра обліку та аудиту

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

Облік і аудит формування та розподілу прибутку на прикладі Хмельницької філії ВАТ „Свемон-Волинь”, м. Хмельницький

Студент групи _______ ____ Д.В. Богнен

ОАм-04-1 (підпис) (дата)

Керівник роботи

канд. екон. наук _______ ____

доцент (підпис) (дата) В. В. Пухальський

До захисту допустити

Завідувач кафедри

д-р екон. наук, _______ ____

професор (підпис) (дата) М. П. Войнаренко

2009

Анотація

Тема магістерської роботи: Облік і аудит формування та розподілу прибутку на прикладі Хмельницької філії ВАТ „Свемон-Волинь”, м. Хмельницький.

Випускник магістратури: Богнен Дмитро Вікторович.

Керівник: Пухальський Вадим Валентинович.

Робота написана на: 218 сторінках, містить 24 додатки, 20 рисунків, 31 таблицю.

Магістерська робота присвячена вивченню особливостей обліку операцій пов'язаних з формуванням та розподілом прибутку на Хмельницькій філії ВАТ „Свемон-Волинь”, порядку документального відображення таких операцій, а також дослідженню удосконалення методичних, організаційних і правових засад організації бухгалтерського обліку, аудиту та аналізу формування та розподілу прибутку на підприємстві.

В роботі досліджено сутність та основні економічні визначення прибутку, здійснено огляд чинного нормативно-правового забезпечення обліку формування та розподілу прибутку, розглянуто діючу українську практику формування та розподілу прибутку. Здійснено аналіз фінансово-господарської діяльності ХФ ВАТ «Свемон-Волинь» та детально розглянуто документальне оформлення та порядок відображення операцій з формування та розподілу прибутку на об'єкті дослідження. Обґрунтовано рекомендації щодо удосконалення обліку розподілу прибутку в частині їх відображення в бухгалтерському обліку. Також приділена увага вивченню необхідності впровадження на підприємстві служби внутрішнього аудиту та системи проведення аналізу формування і розподілу прибутку.

Дипломна робота складається із трьох розділів:

- теоретичні основи обліку формування та розподілу прибутку;

- облік формування та розподілу прибутку на ХФ ВАТ «Свемон-Волинь»;

- удосконалення обліку, аудиту та аналізу формування та розподілу прибутку на ХФ ВАТ «Свемон-Волинь».

прибуток облік аудит економічний

Зміст

Вступ

1. Теоретичні основи обліку формування та розподілу прибутку

1.1 Прибуток як економічна категорія та результат діяльності підприємства

1.2 Огляд нормативно-правового забезпечення обліку формування та розподілу прибутку в Україні

1.3 Загальні підходи до формування та розподілу прибутку

2. Облік формування та розподілу прибутку на ХФ ВАТ «Свемон-Волинь»

2.1 Характеристика та аналіз діяльності ХФ ВАТ «Свемон-Волинь»

2.2 Облік доходів

2.3 Облік витрат

2.4 Облік формування фінансових результатів та розподілу прибутку

3. Удосконалення обліку, аудиту та аналізу формування та розподілу прибутку на ХФ ВАТ «Свемон-Волинь»

3.1 Пропозиції щодо покращення обліку розподілу прибутку на ХФ ВАТ «Свемон-Волинь»

3.2 Пропозиції щодо вдосконалення аудиту на ХФ ВАТ «Свемон-Волинь»

3.3 Пропозиції щодо удосконалення аналізу формування і розподілу прибутку на ХФ ВАТ «Свемон-Волинь

Висновки

Перелік посилань

Вступ

Актуальність теми. Стимулювання розвитку підприємництва - основне завдання прибутку в економіці з ринковими відносинами. Тільки завдяки одержанню прибутку розвиватиметься підприємство. У сукупності це свідчитиме про те, що відбувається економічне зростання держави. Економіка не може бути стаціонарною, тому що замість прогресу може бути тільки один інший, протилежний напрям - занепад. Щоб цього не сталось, варто дати можливість підприємствам забезпечувати себе фінансовими ресурсами і одержувати достатні прибутки з метою досягнення високих фінансово-економічних результатів на всіх рівнях економіки в країні.

Прибуток - це кінцевий фінансовий результат від здійснення підприємством підприємницької діяльності, який є приростом усього фінансового потенціалу суб'єкта господарювання. Прибуток, зокрема, є видом фінансових ресурсів підприємства. Тому актуальність проблеми формування і розподілу прибутку підприємств не викликає сумнівів і потребує дослідження як в теоретичному, так і практичному аспектах.

Вся перспективна і поточна діяльність підприємства спрямована на отримання прибутку для забезпечення свого існуючого стану чи подальшого розвитку. Тому одним з найголовніших аспектів в управлінні підприємством є отримання своєчасної повної та достовірної інформації про фактори, що впливають на розміри прибутку та напрямки його використання. Інформаційною базою для такого контролю служить саме бухгалтерський облік. Саме з облікових рахунків та регістрів управлінський персонал підприємства отримує інформацію про обсяги та джерела надходження доходів, напрямки витрат, формування та використання прибутку.

Обсяг реалізації, рівень прибутковості залежать від виробничої, збутової, постачальницької, маркетингової і фінансової діяльності підприємства. Облік формування та розподілу прибутку повинне охоплювати всі галузі діяльності підприємства, бо якщо при відображенні в обліку дещо випаде з уваги, тоді неминуче виникнення у цій ланці “вузького місця”, тобто зривів, неузгодженості.

Метою даної роботи є вивчення теоретичних та практичних аспектів обліку і аудиту формування і розподілу прибутку і розробка на цій підставі пропозиції щодо введення аналізу формування і розподілу прибутку.

Виходячи з поставленої мети визначено наступні завдання:

ѕ проаналізувати основні визначення прибутку як економічної категорії, та систематизувати наявні підходи до визначення категорії;

ѕ опрацювати діючу нормативну базу формування і розподілу прибутку;

ѕ вивчити теоретичні аспекти формування і розподілу прибутку підприємств;

ѕ проаналізувати поточні економічні показники господарської діяльності досліджуваного підприємства;

ѕ проаналізувати діючу практику обліку формування і розподілу прибутку підприємства;

ѕ надати рекомендації щодо введення системи аудиту та аналізу формування та розподілу прибутку на досліджуваному підприємстві.

Предметом дослідження виступає облік та аудит формування і розподілу прибутку підприємства.

Об'єктом дослідження є Хмельницька філія віткритого акціонерного товариства «Свемон-Волинь» (далі - ХФ ВАТ «Свемон-Волинь»), що виконує будівельно-монтажні роботи, а також здійснює торгівельну діяльність залізобетонними виробами з метою отримання прибутку.

Результати дослідження можуть бути використані у процесі формування стратегії формування та розподілу прибутку. Реалізація пропозицій автора сприятиме розвитку аналітично-облікового апарату підприємства та зможе допомогти віднайти наявні резерви та шляхи збільшення прибутку.

Магістерська робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних літературних джерел та додатків. У першому розділі наведено визначення прибутку, як економічної категорії, опрацьовано діюче нормативно-правове забезпечення проаналізовано теоретичні основи формування та використання прибутку на підприємстві. В другому розділі проводиться аналіз стану фінансово-господарської діяльності ХФ ВАТ „Свемон-Волинь” та дана оцінка діючої на підприємстві системи бухгалтерського обліку формування і розподілу прибутку. У третьому розділі наводяться методологічні та організаційні пропозиції щодо побудови ефективних моделей аудиту та аналізу формування і розподілу прибутку, а також удосконалення самої системи обліку розподілу прибутку.

1. Теоретичні основи обліку формування та розподілу прибутку

1.1 Прибуток як результат діяльності підприємства. Основні підходи до визначення категорії

Прибуток є одним з узагальнюючих оціночних показників діяльності підприємств (фірм).

Економісти використовують поняття «прибуток» для вираження різниці між доходом підприємства і його витрат. Прибуток виступає як перевищення доходів від продажу товарів (послуг) над зробленими витратами (капіталом).

В сучасній економічній літературі сутність прибутку тлумачиться по-різному. Так, англійські економісти стверджують, що прибуток -- це різниця між виручкою, отриманою від продажу продукції, і повними альтернативними факторними витратами, пов'язаними з виготовленням цієї продукції. В економічній енциклопедії за редакцією Л. Абалкіна прибуток характеризується перевищенням доходів від продажу товарів і послуг над затратами на виробництво і продаж цих товарів. Такі визначення, однак, розкривають лише кількісний бік даної категорії за різними методиками, але не зачіпають важливішої для з'ясування сутності якісної сторони.

У марксистській економічній літературі від часів К. Маркса домінувало визначення прибутку як перетвореної форми додаткової вартості. З кількісного боку прибуток є різницею між ціною продажу товару і затратами капіталу на його виробництво. Як перетворена форма доданої вартості прибуток на практиці є породженням всього авансованого капіталу, усіх факторів виробництва. Такими факторами за сучасних умов західна економічна наука називає працю, капітал (засоби виробництва), землю, діяльність управлінського персоналу з організації виробництва, підприємницьку діяльність, а також ризик, інформацію, час. На відміну від цього, марксистська політична економія стверджувала, що прибуток формується лише в результаті експлуатації найманої праці капіталом. Кожен погляд є певною мірою однобічним. Крім того, визначення прибутку як перетвореної форми додаткової вартості, хоча й підкреслює зв'язок цієї категорії з доданою вартістю (і таким чином фіксує основне джерело прибутку), але є некомплексним, а отже, розкриває зміст прибутку недостатньо [28, c.132].

Насправді прибуток створюється не лише працею найманих робітників у сфері матеріального виробництва. До працівників також належать великий штат менеджерів різних ланок (вищої, середньої, нижчої), наукові працівники, спеціалісти, зайняті збором, обробкою і наданням інформації, функціонуючий капіталіст.

Засоби виробництва, земля, як зазначалося, самі собою прибутку не створюють. Зокрема, прибуток створює праця, що витрачається на покращення якості землі, її родючості. Стосовно засобів виробництва, то за сучасних умов значної фондоозброєності, енергоозброєності праці, ні праця, будучи відокремленою від засобів виробництва, ні засоби виробництва, відокремлені від праці, прибутку не створюють. У процесі їх поєднання виникає нова продуктивна сила, так званий синергічний ефект, який створює видимість створення прибутку самими засобами виробництва.

Оскільки без засобів виробництва синергічний ефект неможливий, власники цього фактора, за умов сучасного виробництва також привласнюють частину прибутку. Додану частину прибутку вони повинні привласнювати у випадку виконання функцій підприємця. У такому контексті прибуток можна вважати результатом дії (точніше, взаємодії) багатьох факторів. Якщо підприємець не привласнює частку прибутку у вигляді підприємницького доходу, він, за словами американських економістів Кемпбелла Р. Макконнелла і Стенлі Л. Брю переорієнтує свої зусилля з цього напряму діяльності на інший, більш привабливий, або навіть відмовиться від ролі підприємця заради одержання зарплати або платні [28, c.134].

Ще більший синергічний ефект виникає у випадку поєднання інших факторів виробництва, зокрема діяльності підприємців або вищих менеджерів щодо впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, вмілого керівництва, маркетингової діяльності тощо. Тому з якісного боку категорія, прибуток, також виражає відносини економічної власності між власниками і найманими працівниками з приводу його створення.

Ця нова продуктивна сила створює враження про самостійну роль у створенні прибутку таких факторів, як ризик. Насправді, кожен із них реалізується через сукупну дію інших факторів (підприємницьку діяльність, процес управління), але самостійної ролі у створенні прибутку не відіграє.

Отримання прибутку в ринкових умовах є головною метою і вирішальним мотивом виробництва. Всі інші цілі (підвищення ефективності виробництва, стабільні темпи зростання та ін.) є похідними від неї. Внаслідок цього прибуток є найважливішим критерієм ефективності сучасного виробництва, будь-якої підприємницької діяльності.

Важливо й те, що у прибутку втілена уже реалізована у товарі або послузі додаткова вартість, а процес такої реалізації здійснюється за межами безпосереднього виробництва -- у сфері обміну.

На основі вищезазначеного доцільно дати таке коротке політекономічне визначення сутності прибутку: це перетворена форма додаткової вартості, що виражає відносини економічної власності між найманими працівниками та власниками щодо створення та реалізації додаткової вартості.

Розгорнене визначення категорії "прибуток" має враховувати те, що його отримання уособлює основну мету діяльності підприємства в ринкових умовах, кожного підприємства зокрема, наявність синергічного ефекту як важливого джерела прибутку тощо. З урахуванням цього більш повно прибуток можна визначити так: це головна мета діяльності підприємства, що реалізується у процесі виробництва та реалізації товарів і послуг з використанням найманої праці, діяльності самих підприємців, отримуваного синергічного ефекту від взаємодії найманих працівників із засобами виробництва, а також виражає певну сукупність відносин економічної власності при здійсненні названих видів діяльності та праці [28, c.134].

Основними формами існування прибутку є середній прибуток (який привласнюють дрібні та середні підприємства), монопольний прибуток (привласнюють монополії, у т. ч. групові монополії або концерни), прибуток транснаціональних корпорацій і транснаціональних банків (як різновид монопольного прибутку), прибуток державних підприємств та ін.

Джерелом монопольного прибутку, як зазначалось, є не лише експлуатація найманої праці на монополістичних підприємствах та інші похідні джерела, але й привласнення частини додаткової вартості, створеної на підприємствах немонополізованого та державного секторів, частина додаткового продукту, створеного дрібними товаровиробниками, частина доходів споживачів та ін.

Частину прибутку вилучає держава (в особі центральних і місцевих органів влади), певна його частка йде на виплату дивідендів, відсотків за банківські кредити. За сучасних умов деяку (зазвичай, незначну) частку прибутку привласнює частина тих висококваліфікованих найманих працівників, яка придбала певну кількість акцій.

Всі названі форми прибутку є одним із різновидів валового прибутку суспільства. Останній створюється, передусім, додатковою працею працівників у всіх сферах народного господарства й усіх сферах суспільного виробництва (насамперед, у безпосередньому виробництві). В узагальнюючому кількісному вимірі він дорівнює загальній сумі прибутку, отриманій всіма фірмами (у т. ч. підприємствами), компаніями різних сфер і галузей економіки. Із суто кількісного боку він представляє собою різницю між виторгом від реалізації товарів і їхньою собівартістю. З суми валового прибутку підприємство сплачує державі податки, відсотки за взяті кредити, ренту, штрафи та ін.

Після їх сплати на підприємстві залишається чистий прибуток, частка якого капіталізується (спрямовується на розширене відтворення), йде на поповнення резервного фонду, акціонерні компанії виплачують дивіденди, створюють преміальні фонди тощо.

Частиною валового прибутку підприємства є підприємницький дохід. Щодо джерел та величини цього доходу в економічній літературі існують різні погляди. Вперше таку спробу здійснив німецький економіст Й. Тюнен. Він визначав підприємницький дохід як різницю між величиною валового прибутку від ділової операції та виплатами: а) відсотка на інвестований капітал; б) за управління; в) страхової премії за обчислювальні втрати через ризик. Загалом дохід підприємця він розглядав як дохід за прийняття на себе ризиків.

А. Тюрго стверджував, що прибуток на капітал (надлишок над витратами виробництва) розпадається на підприємницький дохід: оплату праці, ризику й уміння капіталіста, земельну ренту. Капіталісту як власнику капіталу належить, на його думку, рента (землевласнику -- земельна рента), а також винагорода за безпомилковий вибір об'єкта вкладення капіталу, мистецьке управління підприємством та турботи інвестора. Ця частка відповідає величині позичкового відсотка.

А. Сміт розглядав величину винагороди управляючих залежно від кількості, складності їхньої праці та нагляду й управління. Прибуток, на його думку, належить промисловому капіталу, який залишається після сплати ренти землевласнику і позичкового відсотка банкіру. Прибуток, що залишається після цього, і є підприємницьким доходом. У даному разі А. Сміт виступав проти того, щоб називати прибуток іншим видом заробітної плати за управління підприємством (особливо це видно тоді, коли власник наймає управляючого, але сам привласнює прибуток).

Д. Рікардо ввів поняття "підприємницький відсоток", під яким розумів різницю між грошовим еквівалентом майбутньої кінцевої продукції й сумою виплаченої заробітної плати, причому такий відсоток є результатом "розриву у часі", тобто очікувань підприємця.

Дж. Мілль прибуток підприємця розглядав як:

1) плату за ризик;

2) винагороду за утримання від негайного витрачання свого капіталу;

3) плату за працю та мистецтво контролю над виробництвом.

Згідно з теорією К. Маркса підприємницький дохід є частиною прибутку, що залишається у власності функціонуючого капіталіста після сплати відсотка за взятий у позику капітал. Цей капітал витрачається на купівлю засобів виробництва і робочої сили, яка у процесі виробництва створює додаткову вартість (прибуток). Частину прибутку капіталіст віддає банкірові за користування кредитом. Так відбувається поділ капіталу на капітал-власність і капітал-функцію. Спочатку такий поділ стосується лише позичкового капіталу, але з розвитком кредитування та акціонерної власності поділ прибутку на відсоток і підприємницький дохід набуває загального характеру. Нині основними формами підприємницького доходу є дивіденд, засновницький прибуток, плата за участь у роботі керівних органів великих акціонерних компаній тощо [28, c.134].

Найлогічніше підприємницький дохід розглядати як плату за підприємницьку діяльність, за виконання основних функцій підприємця. Кількісно він у функціонуючого капіталіста вимірюється як різниця між валовим прибутком підприємства і сплатою податків та інших платежів у бюджет, дивідендів акціонерам акціонерної компанії, відсотків за кредити та ін. Проте підприємницький дохід не може розглядатися як плата за ризик, за очікування, оскільки вони є витратами психічної, нервової енергії та входять складовими до управлінської праці.

Слід врахувати й те, що вищі менеджери гігантських компаній самі частково стають їхніми власниками, виконуючи функції управління, беруть участь у формуванні новоствореної вартості, отримуючи плату за свою працю як із необхідного, так і з додаткового продукту. Якщо величина цієї плати перевищує обсяги витраченої ними кількості та якості праці (управлінська праця надзвичайно складна), вони водночас, виступають у ролі експлуататорів. У сучасній економічній літературі прибуток розглядають як дохід від використання факторів виробництва, в тому числі як плату за ризик, невизначеність результатів підприємницької діяльності.

Також, в економічній літературі зустрічається поняття нормального прибутку. Нормальний прибуток -- це той мінімальний прибуток, що повиннен заробити підприємець, якщо він хоче залишитися у своєму бізнесі і продовжувати діяльність. Це -- плата за виконання підприємницьких функцій [17, c.202].

Поняття «нормальний прибуток» часто використовують для позначення альтернативних (неявних) витрат капіталу фірми. Нормальний прибуток -- це прибуток, від якого власник фірми відмовляється, використовуючи свої власні ресурси у своїй фірмі, але який він міг би одержати, вкладаючи свої ресурси в іншу справу.

Економісти включають нормальний прибуток у неявні платежі (витрати), щоб одержати ресурси підприємства в даній галузі. Нормальний прибуток повинний бути досить високої, щоб існуючі підприємства залишалися в даній галузі, і досить низьким, щоб нові підприємства не входили в цю галузь. Він відбиває неявний фактор витрат, що виробник визначає собі за можливість керувати. Цей фактор відображає власну вартість виконання управлінської праці в даній галузі.

У західній економічній літературі також розрізняють бухгалтерський прибуток, який визначають як різницю між доходами від продажу товарів і послуг і бухгалтерськими витратами (або явними витратами, що йдуть на оплату робочої сили, придбання основного та оборотного капіталу, оренду землі, транспортних і комунальних послуг, відсотків за кредит та ін.) й економічний прибуток -- різницю між зовнішніми і внутрішніми витратами (заробітна плата, яку б міг отримувати нинішній власник компанії, працюючи в іншому місці, банківські депозитні відсотки які він втратив інвестуючи гроші в поточний проект). Економічний прибуток також визначають як різницю між сукупними доходами і сукупними витратами (з урахування альтернативних витрат). Найкраще відмінність понять економічний прибуток охарактеризує рисунок 1.1.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рисунок 1.1 - Економічний та бухгалтерський прибуток фірми

Категорія "прибуток", як і всі інші економічні категорії, має історичний характер, який, по-перше, полягає в тому, що вона з'являється лише за капіталізму (як перетворена форма доданої вартості), по-друге, в конкретизації категорії "прибуток" у процесі еволюції самого капіталістичного способу виробництва. Так, на нижчій стадії розвитку капіталізму типовим був середній прибуток, на вищій -- монопольно високий прибуток.

Щодо прибутку в економічній теорії є різні погляди (концепції). Вони різняться не лише поглядами на суть категорії, а й поглядами на джерела прибутку.

Першою спробою пояснити природу прибутку в політичній економії була теорія меркантилістів. Виходячи з суто зовнішньо-верхового сприйняття дійсності, вони вважали, що прибуток виникає у сфері обігу, у зовнішній торгівлі внаслідок продажу товарів за кордоном дорожче, ніж їх купили. Зовнішня торгівля, на думку представника меркантилізму Томаса Мана, приносить користь трьох видів: користь державі, прибуток купцю, доходи королю.

Фізіократи, які прийшли на зміну меркантилістам, перенесли проблему одержання прибутку із сфери обігу в сферу виробництва, однак вони вважали, що прибуток створюється лише в землеробстві, бо тут досить наочно видно, як вплив сил природи веде до зростання споживних вартостей понад витрати виробництва (посіяно навесні одну кількість зерна, зібрано восени значно більше) [39, c.138].

Вперше науковий підхід до з'ясування сутності прибутку здійснили класики політичної економії -- А. Сміт і Д. Рікардо. Так, А. Сміт при визначенні вартості працею стверджував, що одна частина створеної робітниками вартості йде на оплату їхньої заробітної плати, інша -- на оплату прибутку підприємств. Водночас А. Сміт розглядав прибуток як дохід, що служить винагородою капіталісту за послуги капіталу (тобто засобів виробництва). Він не зміг узгодити ці суперечливі погляди, об'єднати їх у цілісну концепцію прибутку. Цей синтез, на нашу думку, полягає у тому, що джерелом прибутку є, насамперед, праця найманих працівників, а також праця підприємця (управлінська, організаторська). Засоби праці самі по собі прибуток не створюють, але у процесі їх техніко-економічного поєднання з найманою працею виникає нова продуктивна сила, так званий синергічний ефект.

Д. Рікардо не з'ясовував проблему джерел прибутку, ототожнював додаткову вартість і середній прибуток, не помітив суперечності між визначенням її величини залежно від величини капіталу (про що стверджує зміст закону середньої норми прибутку) і рівнем продуктивності праці (про що говорить зміст закону вартості). Водночас він робив висновок, що зміна прибутку залежить від зміни заробітної плати. Зокрема, при зростанні продуктивності праці знижується, на його думку, вартість засобів існування, а це призводить до зменшення заробітної плати і зростання прибутків.

Французький економіст Ж.Б. Сей на початку XIX ст. стверджував, що засобам виробництва (які він ототожнював із капіталом) притаманна самостійна продуктивність, незалежна від продуктивності праці. Цю самостійну продуктивність капіталу привласнює, на його думку, капіталіст у формі прибутку.

Близькою за змістом до теорії продуктивності капіталу є теорія трудового доходу підприємців, яку започаткував англійський економіст Дж. Мілль і яку поділяли такі відомі економісти XIX ст. як Ф.Бастіа, Мак-Куллох, А.Маршалл та інші. Згідно з цією теорією підприємці утворюють особливу групу трудящих. Вони, як і робітники, виконують соціально необхідні функції: робітники -- функції виконавців, підприємці -- функції організаторів. І перші, і другі за свою працю отримують справедливу винагороду: робітники - заробітну плату, підприємці - прибуток. Отже, прибуток як трудовий доход підприємців є лише іншою назвою заробітної плати.

Досить оригінальною теорією прибутку була теорія утримання, з якою виступив у середині XIX ст. англійський економіст Н. Сеніор. Він стверджував, що підприємці заради виробництва й нагромадження жертвують своїм добробутом, утримуючись від повсякденного використання коштів на особисте споживання, виявляють бережливість тощо і завдяки цьому отримують прибуток [28, c.132].

У другій половині XIX ст. американський економіст Дж. Бейте Кларк обґрунтував теорію "граничної продуктивності". На його думку, кожний фактор, у т. ч. і капітал (засоби виробництва) має свою специфічну продуктивність, що вимірюється "граничним продуктом" даного чинника. Під останнім він розумів приріст продукції, що отримується від останньої, найбільш продуктивної продукції даного фактора. Ілюструючи цей висновок, він наводить приклад із 5 робітниками. Перший з них виробляє продукції на 10 доларів, другий -- на 8, третій -- на 6, четвертий -- на 4 і п'ятий -- на 2 долари. Вартість граничного продукту праці в даному випадку становить 2 долари; вона одночасно і визначає величину заробітної плати робітників, яка для них всіх становитиме 10 дол. Водночас новостворена вартість становить 30 дол. (10 + 8 + 6 + 4 + 2). Різниця між цими величинами (сукупною зарплатою і ново-створеною вартістю) становить 20 дол. і є прибутком для капіталіста.

Помилковість цієї теорії, як і концепції Ж.Б. Сея, полягає у твердженні про наявність специфічної продуктивності капіталу, про встановлення величини заробітної плати залежно від вартості граничного продукту працівника. Водночас позитивним моментом концепції Дж. Бейтса Кларка є положення про те, що одним із джерел прибутку є виконання підприємцем своїх функцій щодо координування праці та капіталу, сприяння вдосконаленню процесу виробництва, розвитку техніки. Безперечно, що ці функції є продуктивною працею і їх виконання заслуговує на винагороду. Найважливішими у даному випадку є питання про величину цієї нагороди.

Цю теорію за сучасних умов підтримує американський економіст Е. Денісон та інші економісти. Е. Денісон, зокрема, дає кількісні обґрунтування участі найважливіших факторів (у т. ч. освіти, науки) у створенні національного доходу і привласненні відповідної частини цього доходу. Значного поширення серед західних учених набула неокласична теорія прибутків. Розрізняючи бухгалтерський (різниця між валовими дохами і бухгалтерськими витратами виробництва) й економічний прибуток (різниця між валовими доходами й економічними витратами), вони вважають останню предметом економічної теорії. Економічні витрати пов'язуються з "витратами втрачених можливостей" і "прихованими витратами", які, у свою чергу, поєднуються з принципами концепції граничної корисності. Внаслідок цього витрати втрачених можливостей будь-якого фактора виробництва стають доходом, який він (фактор) міг би отримати у випадку найкращого альтернативного застосування.

Поняття "витрати втрачених можливостей" і "приховані затрати" нерідко ототожнюються. Під прихованими затратами, що приносять додатковий дохід (хоч він і не фіксується в бухгалтерській звітності), розуміють максимальну винагороду капіталіста (максимальний відсоток, ренту, заробітну плату, прибуток), яку він міг би отримати за свою працю, капітал, природні ресурси у тому випадку, коли б вони були використані іншим підприємцем. Економічний прибуток менший за бухгалтерський на величину прихованих затрат, а в економічні витрати входять як явні, так і приховані витрати компанії.

Залежно від типу конкуренції, що панує на ринку (і, насамперед, "досконалої" та "недосконалої"), розрізняють нульовий і ненульовий прибуток. Нульовий, або нормальний прибуток існував за умов досконалої конкуренції (за умов відсутності впливу монополій або олігополій на ціни, будь-яких обмежень), економічної рівноваги. Його розміри визначаються величиною затрат, які здійснює підприємець внаслідок неальтернативного використання виробничих факторів, тобто вміне-них витрат. За наявності такої конкуренції кожен фактор виробництва, на думку неокласиків (американських економістів М. Бредлі, Д. Фасфельда та ін.), приносить своєму власнику дохід, який вимірюється "витратами втрачених можливостей", а компанія відшкодовує всі свої економічні витрати (явні та приховані).

Нульовий прибуток розгядається західними вченими або як сукупний дохід підприємця від усіх факторів, які є у його власності (відсоток за авансований капітал, плата за його працю, винагорода за ризик, рента за природні ресурси, тобто відшкодування всіх прихованих витрат виробництва), або лише як частину прихованих витрат компаній, пов'язаних із підприємницькою діяльністю, застосуванням його здібностей. Завдяки підприємницькій діяльності регулюється діяльність усіх інших факторів (капіталу, землі та праці), здійснюється пошук нових альтернатив, впроваджується нова техніка, розробляються нові види виробництва тощо. Така діяльність підприємця є, безперечно, продуктивною працею і заслуговує на винагороду, рівень якої, на думку авторів концепції, становить нормальний (нульовий) прибуток і спонукає людей до підприємницької діяльності. Отже, нормальний прибуток не є надлишком доходів над витратами, а ціною капіталу (або витрат втрачених можливостей капіталу) і підприємницької діяльності. При наявності досконалої конкуренції граничний дохід кожного фактора виробництва дорівнює його граничним витратам, тобто компенсується тією ціною, яку виплачують за певний фактор.

Якщо зіставити нульовий прибуток з відповідною категорією марксистської політичної економії, то він є середнім прибутком, який привласнює кожний капіталіст пропорційно величині його індивідуального капіталу в сукупному суспільному капіталі.

За умов недосконалої конкуренції прибуток набуває форми "ненульової", "чистої", "диференціальної", "чистої економічної" та ін. Ненульовий, або чистий, прибуток є надлишком над нормальним прибутком, або наддохід над всіма витратами, тобто явними і прихованими. На думку неокласиків, чистий економічний прибуток виникає за умов наявності на ринку монополії і встановлення нею високої ринкової ціни, застосування реклами, патентів, диференціації продукції та інших методів нецінової конкуренції, а його величина залежить від ступеня контролю фірми над пропозицією певного товару, його ціною та інших факторів. Він є результатом перерозподілу доходів споживачів, своєрідною премією, отриманою за їхній рахунок. Водночас вони стверджують про незначні розміри чистого економічного прибутку.

Ще одним варіантом теорій прибутку є концепція "ризикового" прибутку, автором якої є американський економіст Ф. Найт. Джерелом цього прибутку називається діяльність підприємців за умов ризику і невизначеності, що притаманні недосконалій конкуренції. Його привласнення розглядається як винагорода кмітливим капіталістам за подолання невизначеності. При цьому виділяється два види ризику: 1) вичислюваний (збитки від нього визначаються витратами страхування) і 2) непередбачуваний, невичислюваний. Концепція ризикового прибутку є необґрунтованою, оскільки ризик не є самостійним фактором виникнення прибутків, він виявляється через інші реальні фактори. Зокрема, чистий прибуток може бути платою за здійснення підприємцем нововведень, впровадження в компанії передових досягнень науково-технічного прогресу, що підпадає під концепцію "функціонального прибутку" американського вченого Й. Шумпетера. Цей вид прибутку справедливо вважається тимчасовим, оскільки він зникає у випадку впровадження нововведень конкурентами. Але його джерело пов'язується з працею підприємця, що відповідає критеріям науковості.

Маркс розробив свою теорію прибутку, яка значною мірою перекликалася з поглядами представників класичної політичної економії (спиралася на трудову теорію вартості) і суттєво відрізнялася від концепції прагматичної політичної економії. На відміну від економістів-прагматиків, які в своєму теоретичному аналізі прибутку прагнули виправдати його привласнення власниками засобів виробництва, К.Маркс аналізує природу прибутку й джерела його виникнення. Зокрема він довів, що прибуток -- це перетворена форма додаткової вартості. А додаткова вартість є неоплаченою працею найманих робітників. Отже, по-перше, прибуток - категорія виробництва, а не сфери обігу, і тим більше не психологічна. І, по-друге, привласнення його підприємцями здійснюється не на основі того, що вони беруть певну участь у виробництві (як їхня заробітна плата), і не тому, що вони утримуються від споживання, а тому, що вони є власниками засобів виробництва, робітники ж їх (засобів виробництва) не мають і тому змушені продавати свою здатність до праці (робочу силу), яка і є джерелом прибутку. Останній привласнюється підприємцями безоплатно.

Сучасні західні економісти розвивають теорії прибутку економістів XIX -- початку XX ст., пристосовуючи їх до нових умов. Серед них можна виділити чотири основні концепції:

-- теорія «продуктивності капіталу», згідно з якою прибуток є результатом капіталу як фактора виробництва;

-- теорія «утримання», яка проголошує прибуток психологічним фактором;

-- теорія, яка визначає прибуток як «трудовий доход» підприємців за підприємницьку діяльність;

-- теорія, в якій прибуток розглядається в як дохід, породжений монополіями.

Однак внесено дещо нове в ці теорії:

По-перше, вони пов'язують прибуток із нововведеннями: технічним прогресом та наукою. Відомий американський економіст XX ст. П.Самуельсон дає визначення прибутку як доходу від чинників виробництва і також як винагороди за підприємницьку діяльність і введення технічних удосконалень.

По-друге, вважається, що прибуток значною мірою зумовлений ризиком і невпевненістю підприємців у майбутніх доходах. Підприємці, які вкладають свої капітали у виробництво нових товарів, розробку природних ресурсів, або ті, які відкривають нові ринки збуту товарів, не впевнені в прибутковому прикладанні капіталу, а тому повинні отримувати прибуток як компенсацію заризик і невпевненість у майбутніх прибутках.

По-третє, багато сучасних економістів трактують прибуток як трудовий доход, тобто різновид заробітної плати. Так, англійський економіст Р.Харрод пише, що прибуток люди заробляють службою, особистою старанністю, інтелектуальною діяльністю, мужністю. Таку саму точку зору поділяє й американський економіст Е.Сайке, який стверджує, що доход підприємця повністю відповідає його праці, тій послузі, яку він надає суспільству, керуючи підприємством.

По-четверте, прибуток пов'язаний з «монопольним доходом». Вважають, що прибуток можуть отримувати лише монополісти, тобто вони володіють певними перевагами (нововведеннями) порівняно з іншими. Якщо нововведення стає надбанням усіх виробників, прибуток зникає.

По-п'яте, поряд з модернізацією старих теорій прибутку сучасні економісти Заходу висунули низку нових. Досить поширена серед них концепція революції в доходах. До найактивніших пропагандистів цієї концепції належить американський економіст Д.Гелбрей. В умовах, коли власники і підприємці відходять від керівництва господарством, управління фірмами надається найманим менеджерам. Тому змінюється й мета підприємництва. Рушійним мотивом виробництва стає не прибуток сам по собі, а задоволення потреб. На цій основі прибуток як економічна категорія зникає, відбувається вирівнювання доходів різних соціальних верств населення. Всі отримують справедливі доходи відповідно до участі кожного у виробництві. Формується єдність інтересів різних суб'єктів господарювання, на основі чого виникає гармонія між найманими працівниками та роботодавцями. Частина прибутку у вигляді дивідендів на акції привласнюється людьми найманої праці [39, c.134].

У розподілі функціонального прибутку можуть брати участь підприємці, менеджери, інженери, частина висококваліфікованих працівників, які мають певну кількість акцій і брали участь у нововведеннях.

Підсумовуючи даний підрозділ необхідно відмітити, що прибуток є одним із найважливіших показників діяльності підприємства, який є індикатором успішності діяльності підприємства. За весь час свого існування економічна наука встигла розробити ряд підходів до трактування цієї категорії, крім того прибутку завжди приділяли велику увагу вчені із світового рівня.

1.2 Огляд нормативно-правового забезпечення обліку формування та розподілу прибутку в Україні

Облік формування та розподілу прибутку на українських підприємствах має досить таки широку нормативну базу. До основних нормативно-правових документів, що регламентують формування та розподіл прибутку відносяться:

1) Цивільний кодекс України вiд 16.01.2003 № 435-IV з останніми змінами 30.04.2009 р.

2) Господарський кодекс України вiд 16.01.2003 № 436-IV з останніми змінами 30.04.2009 р.

3) Закон України «Про господарські товариства» вiд 19.09.1991 № 1576-XII зі змінами вiд 05.11.2008 р.

4) Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» вiд 28.12.1994 р. № 334/94-ВР остання редакцiя вiд 17.03.2009 р.

5) Закон України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 № 168/97-ВР остання редакцiя вiд 17.03.2009.

6) Закон України «Про державний бюджет України на 2009 рік» від 26.12.2008 р. № 835-VI остання редакцiя вiд 04.06.2009р.

7) Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 3 «Звіт про фінансові результати» затверджений наказом Міністерства фінансів України від 31.03.1999 р. № 87, з останніми змінами 5.03.2008 р.

8) Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 5 «Звіт про власний капітал» затверджений наказом Міністерства фінансів України від 31.03.1999 р. № 87, з останніми змінами 23.05.2003 р.

9) Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 15 «Дохід» затверджений наказом Міністерства фінансів України від 29.11.1999 р. № 290, з останніми змінами від 11.12.2006 р.

10) Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 16 «Витрати» затверджений наказом Міністерства фінансів України від 31.12.1999 р. №38, з останніми змінами від 11.12.2006 р.

11) Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 17 «Податок на прибутк» затверджений наказом Міністерства фінансів України від 28.12.2000 р. № 353, з останніми змінами 11.12.2006 р.

12) План рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов'язань і господарських операцій підприємств і організацій затвердженого наказом міністерства фінансів України від 30.11.99 р. № 291.

13) Інструкція про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов'язань і господарських операцій підприємств і організацій затвердженого наказом міністерства фінансів України від 30.11.99 р. № 291.

14) Статут підприємства та установчий договір.

Притримуючись порядку сили чинності нормативних документів, почнемо їх аналіз з Цивільного кодексу України (далі - ЦКУ). Даний нормативний документ, в основному, регулює розподіл прибутку різних видів товариств. Так, стаття 123 ЦКУ регламетує розподіл прибутку та збитків повного товариства, і відповідно до неї прибуток та збитки повного товариства розподіляються між його учасниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено засновницьким договором або домовленістю учасників. Позбавлення учасника повного товариства права на участь у розподілі прибутку чи збитків не допускається.Пункт четрвертий статті 165 говорить, що прибуток виробничого кооперативу розподіляється між йогочленами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу. Стаття 1139 ЦКУ регламентує розподіл прибутку простого підприємства та визначає, що прибуток, одержаний учасниками договору простого товариства в результаті їх спільної діяльності, розподіляється пропорційно вартості вкладів учасників у спільне майно, якщо інше не встановлено договором простого товариства або іншою домовленістю учасників. Умова про позбавлення або відмову учасника від права на частину прибутку є нікчемною [1].

Більше нормативної інформації по формуванню та розподілу прибутку містить Господарський кодекс України (далі - ГКУ). Пункт 2 стаття 3 ГКУ, що регулює господарську діяльність та господарські відносини визначає прибуток основною метою підприємництва.

Пункт 5 статті 87 ГКУ визначає порядок формування прибутку товариста і говорить, що прибуток господарського товариства утворюється з надходжень від його господарської діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці. З економічного прибутку товариства сплачуються передбачені законом податки та інші обов'язкові платежі, а також відсотки по кредитах банків і по облігаціях. Прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, залишається у розпорядженні товариства, яке визначає напрями його використання відповідно до установчих документів товариства.

Трохи інше трактування прибутку знаходиться в статті 142 ГКУ. Дана стаття визначає, що прибуток (доход) суб'єкта господарювання є показником фінансових результатів його господарської діяльності, що визначається шляхом зменшення суми валового доходу суб'єкта господарювання за певний період на суму валових витрат та суму амортизаційних відрахувань. Склад валового доходу та валових витрат суб'єктів господарювання визначається законодавством. Для цілей оподаткування законом може встановлюватися спеціальний порядок визначення доходу як об'єкта оподаткування.

Порядок використання прибутку (доходу) суб'єкта господарювання визначає власник (власники) або уповноважений ним орган відповідно до законодавства та установчих документів.

Порядок використання прибутку державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких більше 50 відсотків акцій (часток, паїв) належить державі, здійснюється відповідно до статті 75 цього ГКУ, де вказано, що державні комерційні підприємства утворюють за рахунок прибутку (доходу) спеціальні (цільові) фонди, призначені для покриття витрат, пов'язаних з їх діяльністю: амортизаційний фонд; фонд розвитку виробництва; фонд споживання (оплати праці); резервний фонд; нші фонди, передбачені статутом підприємства.

Порядок використання цих фондів визначається відповідно до затвердженого фінансового плану.

Держава може впливати на вибір суб'єктами господарювання напрямів та обсягів використання прибутку (доходу) через нормативи, податки, податкові пільги та господарські санкції відповідно до закону.

Пункт 6 статті 191 ГКУ встановлює, що органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування при встановленні фіксованих цін, застосування яких унеможливлює одержання прибутку суб'єктами підприємництва, зобов'язані надати цим суб'єктам дотацію відповідно до закону [2].

Безоплатне вилучення прибутку (доходу) передбачає собою стаття 240 ГКУ, де вказано, що прибуток (доход), одержаний суб'єктом господарювання внаслідок порушення встановлених законодавством правил здійснення господарської діяльності, а також суми прихованого (заниженого) прибутку (доходу) чи суми податку, несплаченого за прихований об'єкт оподаткування, підлягають вилученню в доход відповідного бюджету в порядку, встановленому законом. Крім того, з суб'єкта господарювання стягується у випадках і порядку, передбачених законом, штраф, але не більш як у двократному розмірі вилученої суми, а у разі повторного порушення протягом року після застосування цієї санкції - у трикратному розмірі вилученої суми. Перелік порушень, за які до суб'єкта господарювання застосовуються санкції, передбачені цією статтею, а також порядок їх застосування визначаються законами.

Відповідно до статті 253 прибуток (доход), незаконно одержаний суб'єктами підприємницької діяльності в результаті порушення статей 29, 30 і 32 ГКУ, стягується за рішенням суду до Державного бюджету України.

Стаття 14 Закону України «Про господарські товариства» регламентує створення резервного фонду У товаристві створюється резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами, але не менше 25 відсотків статутного фонду, а також інші фонди, передбачені законодавством України або установчими документами товариства. Розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду передбачається установчими документами, але не може бути меншим 5 відсотків суми чистого прибутку.

Стаття 15 цього ж закону встановлює, що прибуток товариства утворюється з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці. З балансового прибутку товариства сплачуються проценти до кредитних банків та по облігаціях, а також вносяться передбачені законодавством України податки та інші платежі до бюджету. Чистий прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, залишається у повному розпорядженні товариства, яке відповідно до установчих документів визначає напрями його використання.

В статті 37 вказується, що порядок, строки та напрямки розподілу прибутку регламентуються статутом підприємства. Статут акціонерного товариства, крім відомостей, вказаних у статті 4 цього Закону, повинен містити відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій строк та порядок виплати частки прибутку (дивідендів) один раз на рік за підсумками календарного року.

Стаття 41, що регламентує правовий статус загальних зборів товариства як вищого органу акціонерного товариства визначає, що до їх компетенції належить затвердження річних результатів діяльності акціонерного товариства, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, строку та порядку виплати частки прибутку (дивідендів), визначення порядку покриття збитків [3].

Первинний розподіл отриманого підприємством прибутку - між підприємством та державою - чітко регламентується Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств». В першу чергу стаття 3 даного закону визначає прибуток об'єктом оподаткування який визначається шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду, визначеного згідно з пунктом 4.3 цього закону на: суму валових витрат платника податку, визначених статтею 5 цього закону, суму амортизаційних відрахувань, нарахованих згідно із статтями 8 і 9 цього закону.

Порядок визначення об'єкту оподаткування також регламентується цим законом.

Статтею 4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» визначено, що валовий доход - загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні, так і за її межами. У підпунктах вищезгаданої статті визначено, які види доходів включаються до валових, а які ні.

Стаття 5 дає визначення валових витрат виробництва та обігу як суми будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності. У підпунктах вищезгаданої статті визначено, які види витрат включаються до валових, а які ні.

Стаття 8 під терміном "амортизація" основних фондів і нематеріальних активів слід розуміти поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоригованого прибутку платника податку у межах норм амортизаційних відрахувань, установлених цією статтею.

Крім цього даний закон регулює оподаткування особливих видів операцій, оподаткування при мінусових значеннях, склади валових доходів та валових витрат залежно від обраної системи оподаткування та багато іншого [4].

Законом України «Про державний бюджет України на 2009 рік» визначаються розміри відрахувань у різноманітні фонди державними комерційними підприємствами. У статтях 59 та 60 цього закону знавстановлено, що державні унітарні підприємства (крім державного підприємства обслуговування повітряного руху України "Украерорух" відповідно до Закону України "Про приєднання України до Багатосторонньої угоди про сплату маршрутних зборів", а також державних підприємств "Міжнародний дитячий центр "Артек" і "Український дитячий центр "Молода гвардія") та їх об'єднання сплачують до Державного бюджету України частину чистого прибутку (доходу) в розмірі 15 відсотків.

Порядок відрахування частини чистого прибутку (доходу) встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Установити, що комунальні унітарні підприємства та їх об'єднання сплачують до загального фонду місцевих бюджетів частину чистого прибутку (доходу) відповідно до порядків і нормативів, які встановлюються відповідними радами.

Частина чистого прибутку (доходу) сплачується до Державного бюджету України або місцевих бюджетів наростаючим підсумком щоквартальної фінансово-господарської діяльності. У 2009 році у строки, встановлені для сплати податку на прибуток підприємств.

Державними підприємствами та господарськими товариствами енергетичної галузі, 100 відсотків акцій (часток, паїв) яких знаходиться у статутних фондах господарських товариств, акціонером яких є держава і володіє в них контрольним пакетом акцій, чистий прибуток, з якого розраховується та сплачується частина чистого прибутку (доходу) або дивіденди, зменшується на суму цільових коштів (обсяг інвестиційної складової), що надійшли у складі тарифу і спрямовуються на виконання інвестиційних проектів, рішення по яких приймаються Кабінетом Міністрів України.