Формування державної політики зайнятості та соціального захисту населення від безробіття

95

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування державної політики зайнятості та соціального захисту населення від безробіття

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні засади зайнятості та соціального захисту населення від безробіття

1.1Теоретично-методичні аспекти соціального захисту населення

1.2 Розбудова соціального захисту населення від безробіття на принципах соціального страхування

1.3 Організаційні засади діяльності служб зайнятості розвинутих зарубіжних країн

Розділ 2. Управління сучасними системами зайнятості та соціального захисту населення від безробіття

2.1Основні складові інноваційної моделі менеджменту зайнятості

2.2 Соціальний захист незайнятого населення, як комплекс надання державно-соціальних послуг

2.3 Формування механізму соціальних гарантій для найбільш вразливих верств населення

2.4 Практичний досвід Ленінського районного центру зайнятості: консолідація зусиль служби зайнятості з роботодавцями на ринку праці

Розділ 3. Проблеми та перспективи формування державної політики зайнятості та вдосконалення механізмів соціального захисту населення від безробіття

3.1. Підвищення ролі Державної служби зайнятості на регіональному рівні

3.2. Посилення адресності засобів сприяння зайнятості

3.3. Сучасні вимоги до професійної діяльності керівників та спеціалістів Державної служби зайнятості

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

На фоні позитивних тенденцій, що відбувались протягом останніх кількох років в економіці України, пов'язаних із зростанням обсягів ВВП, промислового виробництва, виробництва продукції сільського господарства, разом з тим, спостерігається зниження життєвого рівня переважної більшості населення, зростання безробіття і неповної зайнятості, перерозподілу трудових ресурсів з легального сектора економіки у "тіньовий", поглиблення поляризації суспільства за життєвим рівнем.

Сучасний стан зайнятості населення є певною перепоною для стабільного розвитку, економічного зростання країни, подолання безробіття, соціального захисту громадян на ринку праці. На сьогоднішній день формування політики зайнятості та захист громадян від безробіття, як складової соціально-економічної політики держави, є актуальною тому, що безробіття є феноменом ринкової економіки, який наочно відображає специфіку конкретної країни і водночас певної стадії її розвитку.

У ситуації, що склалась у суспільстві, виникла необхідність формування чіткої і виваженої державної політики зайнятості та соціального захисту населення від безробіття, насамперед тих, хто не може на рівних конкурувати на ринку праці.

Необхідність подолання безробіття, або хоча б зведення його до природного рівня, вимагає від держави не лише створення додаткових робочих місць, а органічне поєднання суто ринкових елементів з державними заходами із забезпечення сприяння продуктивної зайнятості населення, інтеграції в єдину систему соціальних гарантій на всіх рівнях: державному, регіональному, локальному. соціальний захисту населення безробіття

Перехід до соціально орієнтованої держави неможливий без створення дієвої та ефективної системи сприяння зайнятості та соціального захисту населення від безробіття, зокрема, гарантування реалізації прав громадян України на працю. Цілі стимулювання зайнятості і соціального захисту населення від безробіття тісно пов'язані між собою. Належним чином оплачена зайнятість - є найкращим засобом захисту людей від бідності. А політика соціального захисту повинна бути спрямована як на забезпечення достатньої допомоги по безробіттю, так і спонукати безробітних до активного пошуку роботи. Саме такий підхід, вимагає формування послідовної і сприятливої політики зайнятості та соціального захисту населення від безробіття, оскільки економічна діяльність завжди є кращім виходом ніж соціальна допомога. Громадяни, які не знаходять самовираження в праці, можуть вдатися до кримінальних дій і втратити інтерес до роботи. Розвиток таких явищ може дорого коштувати суспільству, тому державна політика у сфері зайнятості повинна бути спрямована на формування цивілізованого ринку праці та створення надійної системи соціального захисту населення від безробіття [ 59 ].

Важливі аспекти формування державної політики в сфері зайнятості та соціального захисту населення від безробіття знайшли висвітлення та набули розвитку в працях вітчизняних і закордонних авторів, таких як: В. Васильченко, О. Купрій, Г. Кучер, Е. Лібанова, Ю.Маршавін, О. Палій, М. Туленков, Ф. Туй, Д. Прайс, Е. Хансен, та ін. [ 16; 29; 30; 31; 34-38; 52 ].

Тому, питання державної політики зайнятості та соціального захисту громадян від безробіття не можна вважати не розробленими, хоча динамічний суспільний розвиток у тому числі у сферах зайнятості та соціального захисту, потребує нових наукових та соціальних досліджень адекватних цьому розвитку.

Метою магістерської роботи, є реформування систем зайнятості та соціального захисту населення від безробіття в умовах ринкової трансформації українського суспільства

Для досягнення мети пропонується:

- з'ясувати можливості забезпечення соціального захисту незайнятого населення в умовах соціального страхування на випадок безробіття;

- проаналізувати основні складові та застосування інноваційного менеджменту зайнятості;

- провести дослідження на базовому рівні комплексу заходів соціального захисту незайнятого населення від безробіття;

- розглянути формування механізму соціальних гарантій для осіб, які не можуть на рівних конкурувати на ринку праці;

- дослідити принципові засади та практичний досвід Ленінського районного центру зайнятості м. Харкова для забезпечення взаємодії з роботодавцями;

- визначити шляхи щодо підвищення ефективності політики зайнятості та соціального захисту населення з урахуванням їх реалізації у роботі базових центрів зайнятості, зокрема Ленінського районного центру зайнятості м. Харкова.

Методи дослідження - системний аналіз, емпіричний і статистичний методи, методи порівняння та експертних оцінок.

Об'єктом виступає процес формування державної політики зайнятості та соціального захисту населення від безробіття, як складові соціально-економічного розвитку суспільства Україні.

Предметом дослідження є комплекс правових та організаційно-управлінських засад сприяння зайнятості і соціальному захисту населення в умовах формування ринкової економіки і напрями їх регулювання на прикладі Ленінського району м. Харкова.

Наукова новизна роботи полягає в розв'язанні завдань, пов'язаних з удосконаленням підходів щодо формування державної політики зайнятості та соціального захисту населення від безробіття та реалізації завдань сприяння зайнятості на рівні базового центру зайнятості в умовах становлення ринкових відносин, а саме:

- запропонована організація безоплатного інформаційно-консультаційного супроводу протягом першого року діяльності підприємця-початківця;

- запропоновано створення бар'єрів в отриманні допомоги по безробіттю для тих, хто штучно створює для себе ситуацію безробіття.

Результати роботи мають як теоретичне так і практичне значення. Конкретні пропозиції щодо змін чинного законодавства у разі їх впровадження сприятимуть покращенню формування й реалізації державної політики зайнятості та соціального захисту населення від безробіття, не допускаючи того, щоб довгостроковий соціальний доход був вищим за заробіток від праці для осіб, які здатні виконувати оплачувану роботу.

Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, а також списку використаних джерел і додатків.

Розділ 1 теоретичні засади зайнятості та соціального захисту населення від безробіття

1.1 Теоретично-методичні аспекти соціального захисту населення

На рубежі ХХ і ХХІ століття світова наукова думка сформулювала принципово новий погляд на цивілізований прогрес. Нова парадигма розвитку на перший план висуває не матеріальне нагромадження, а розвиток людського потенціалу при збереженні навколишнього середовища. Людина, її розвиток та потреби визнаються основними передумовами прогресу, а отже і змістом соціальної політики [ 31 ].

Чільне місце у соціальній політиці завжди посідав комплекс заходів, спрямованих на створення безпечного соціального середовища людини, який отримав назву “соціального захисту”.

Створення сучасних систем соціального захисту в світі було пов'язане з усвідомленням необхідності створення соціальних амортизаторів в ринкових ризиках.

Поняття “соціальний захист” у нашій країні почало широко вживатися тільки на етапі переходу до ринку і як його атрибут, хоча у різних формах соціальний захист завжди був притаманний суспільству [ 31 ].

Треба зауважити, що основою і джерелом існування людини та суспільства є праця як свідома, цілеспрямована й організована діяльність, тому суспільство зацікавлене, щоб усі його працездатні члени працювали. Закон України “Про зайнятість населення” визначає, що зайнятість населення - це суспільно-корисна діяльність громадян, яка пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі [ 4 ]. Таким чином, чим більше людей зайнято, тим більше в суспільстві виробляється матеріальних і духовних цінностей, тим вищій буде рівень життя, та відповідно тим кращим буде соціальний захист населення. Зауважимо, що соціальний захист - це не тільки певний рівень матеріального забезпечення, підтримка доходів на певному рівні, захист добробуту населення, допомога незахищеним верствам населення, це й ще механізм для вирішення проблем, які виникли у суспільстві. Серед численних проблем на вирішення яких спрямована сучасна система соціального захисту є проблема безробіття, яку держава не може залишати без своєї уваги.

Безробіття - це незайнятість певної частини економічно-активного населення у наслідок об'єктивних причин чи процесів, притаманних ринковій економіці. Економічна сутність безробіття полягає в тому, що за рахунок вимушеної незайнятості частини економічно-активних громадян суспільство позбавляється певної величини суспільного продукту, витрачаючись при цьому на утримання безробітних і членів сімей, котрі знаходяться на їх утриманні. Але безробіття, як соціально-економічне явище має ще й соціальну сутність - вимушено непрацюючі особи, які існують не на зароблені кошти, а на допомогу, маргіналізуються, не знаходячи самовираження в праці, і якщо безробіття стає тривалим, втрачають навички, зневіряються і можуть деградувати або впасти у кримінал. Запобігати усім цим негативним явищам призвана сучасна система соціального захисту [ 16 ].

Науковці пропонують розглядати соціальний захист як комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на захист добробуту кожного члена суспільства за конкретних економічних умов [ 23; 31 ].

До організаційно-правових заходів належить створення інститутів соціального захисту та законів, які керували їхньою діяльністю. До економічних - створення механізмів перерозподілу доходів, тобто стягнення податків та інших платежів, формування коштів соціального захисту та їх розподіл [ 31 ].

Мета соціального захисту - підтримання стабільності у суспільстві, попередження соціальної напруженості, яка виникає у зв'язку з майновою, расовою, культурною, соціальною нерівністю, знаходить вираз у страйках, актах громадської непокори, сутичках між окремими групами населення - відповідає як інтересам окремих людей так і всього суспільства [ 31 ].

Термі “соціальний захист” вживається віднедавна. Він прийшов на зміну іншому термінові - “соціальне забезпечення”. Термін “соціальне забезпечення” зберігає своє право на існування, проте містить у собі дещо вужче поняття, ніж соціальний захист. За часів радянського соціалізму всі соціальні виплати здійснювались виключно державою. Тому традиційно під соціальним забезпеченням розуміють переважно державне соціальне забезпечення, тобто таке, яке здійснюється державними органами. Соціальне забезпечення є складовою системи соціального захисту і виконує функцію нагромадження та розподілу коштів соціального захисту призначених на соціальну допомогу, виплати з фондів соціального страхування тощо. Соціальне забезпечення включає пенсії та різного роду допомоги - по тимчасовій втраті працездатності, по догляду за дитиною до 3-х років, на поховання, допомогу по безробіттю тощо [ 31 ].

Заходи соціального захисту мають подвійну спрямованість. В одних випадках вони покликані надавати підтримку тим членам суспільства, які з певних причин перебувають у скрутному становищі. Така підтримка існує у вигляді соціальної допомоги особі або сім'ї, яка не має достатніх засобів існування. Через соціальну допомогу соціальний захист виконує свою лікувальну, реабілітаційну функцію, яка полягає в тому, щоб допомогти людям , які потрапили в складну життєву ситуацію, вийти з цього стану і не опинитися на узбіччі суспільства [ 31 ].

Проте важливішими є заходи, спрямовані на запобігання здатності людей самим протистояти злигодням. Соціальний захист виконує свою превентивну, запобіжну функцію шляхом захисту особи та сім'ї від втрат доходу, пов'язаних зі старінням, хворобою, безробіттям тощо, та поліпшенням її добробуту через соціальні послуги та грошову допомогу.

Таким чином, соціальний захист складається трьох основних складових:

- соціального страхування, яке відіграє запобіжну функцію;

- соціальних послуг, які відіграють запобіжну та реабілітаційну функцію;

- соціальної допомоги, яка відіграє реабілітаційну функцію [ 31 ].

З огляду на системний підхід, система соціального захисту громадян від безробіття є підсистемою усієї системи сучасного соціального захисту. Ця підсистема реалізується певними механізмами, одним із яких є нормативно-правова база щодо забезпечення соціального захисту населення від безробіття до якої належить: Конституція України, Закон України „Про зайнятість населення”, Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", Закон України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” тощо [ 1; 4; 5; 7; 31 ].

Зауважимо, що для впровадження організаційно-правого механізму системи соціального захисту населення від безробіття державами різних країн створювались спеціальні державні інститути та служби.

Зокрема, державна служба зайнятості (ДСЗ) багатьма країнами визнана як одна з життєво необхідних установ сучасної держави. Ще у 1919 році член Британського Кабінету міністрів Уїнстон Черчилль, який набирав популярності, відкрив першу національну мережу бірж праці у Великобританії та заявив, що ці біржі були “частиною соціального механізму, абсолютно необхідного для добре організованого суспільства” [ 52, с.1]. У 1996 році Рада міністрів ЄС визначила ДЦЗ як основний інструмент у вирішенні проблем ринку праці та соціального захисту населення [ 52 ].

Ідея пошуку робочих місць для людей має довгу історію, проте вона не існувала до широкого розвитку індустріалізації, коли стали масово створюватися біржі праці. Однак державні заклади для працевлаштування осіб, що шукають роботу, з'явилась не відразу. По-перше, не так швидко сформувався чітко визначений пролетаріат у великих механізованих компаніях ( у 1830 році ці працівники складали лише 1/15 усіх працівників у Франції). З іншого боку, традиційні гільдії чи торгові об'єднання часто зберігали контроль над працевлаштуванням. У цих умовах посередницькі заклади (ми будемо надалі називати їх приватними службами зайнятості), які спеціалізувалися у підборі тих, хто пропонує роботу, і тих, хто шукає роботу, зосередилися в окремих галузях, таких, як побутове обслуговування і торгівля м'ясом. Крім того у таких країнах, як Великобританія і Сполучені Штати, на шляху державного втручання у формування політики зайнятості та соціального захисту населення від безробіття панувала філософія невтручання.

В середині ХІХ ст. активізувався процес теоретичного осмислення політики зайнятості та соціального захисту населення. Деякі автори побачили потенційні можливості державних інститутів, зокрема таких як служба зайнятості стосовно впровадження прозорості та мобільності щодо формування політики зайнятості та соціального захисту населення від безробіття. Бельгійський економіст Густав де Молінарі розробив проекти бірж праці, змодельованих на основі фондових бірж, з метою якомога швидкого перерозподілу надлишкової робочої сили відповідно до потреб промисловості. Інші пішли далі і вважали біржі праці засобами організації постачання робочих місць і раціоналізації ринку праці [ 52 ].

Іншим фактором, що призвів до державного втручання у сферу зайнятості у період між 1880 і 1910 роками, було зростаюче розуміння того, що безробіття є джерелом бідності і суспільного невдоволення.

Проаналізувавши таке явище як безробіття, як теоретики, так і практики наголошували, що хоча деяка його частка пов'язана з економічним циклом, існує також елемент тимчасового безробіття, яке можна було б скоротити за наявності кращих механізмів узгодження пропозиції та попиту. Крім того, якщо безробіття обумовлене структурним спадом у промисловості, система бірж праці могла б допомогти влаштувати людей у інших галузях промисловості чи в інших місцях [ 52 ]. Швидкий розвиток капіталістичних відносин привів до того, що біржі праці різних типів з'явилися у декількох європейських країнах, таких, як Австрія, Бельгія, Франція, Швейцарія і Великобританія, а також у окремих місцях і штатах Сполучених Штатів.

В Україні, що входила до складу Російської імперії, першу біржу праці, яка отримала назву Бюро праці, було відкрито в Києві у жовтні 1915 року Воєнно-Промисловим комітетом разом із Комітетом Південно-Західного фронту Всеросійського Земського Союзу. Вона мала терміново вирішувати завдання, пов'язані із забезпеченням підприємств працівниками на зміну тим, що були мобілізовані на фронт, а вже потім - працевлаштовувати некваліфікованих робітників [ 21 ].

Навесні 1917 р. виникла Полтавська губернська мережа бірж праці, в жовтні відкрилася біржа у Харкові, згодом - в Одесі, Катеринославі, Черкасах, Херсоні, Миколаєві, Єлизаветграді та ін. У 1918 р. почали працювали біржі у Вінниці, Луганську, Сумах, Житомирі, Юзівці (нині -Донецьк), Олександрівську (нині - Запоріжжя), Проскурові (нині - Хмельницький). Всього у 1917р. та на початку 1918 р. в Україні було відкрито 48 бірж праці, які за рішенням Центральної Ради керувалися в роботі Положенням Тимчасового уряду Росії [ 21 ].

Біржі праці надавали безробітним, висловлюючись мовою того часу, два види допомоги: трудову і матеріальну. Трудова включала, крім сприяння безробітним у працевлаштуванні, також організацію громадських робіт, створення трудових і виробничих колективів, професійне навчання безробітних. У 1930р. Декретом Ради Народних Комісарів біржі праці на Україні були ліквідовані [ 21 ].

Створення Міжнародної Організації Праці (далі МОП) у 1919 році надало нового імпульсу розвитку біржам праці. На першій Вашингтонській конференції була ухвалена Конвенція №2 про безробіття, яка підтримала “систему безплатних, державних бюро зайнятості під контролем центрального органу”, з консультативними комітетами, до складу яких входили представники обох сторін трудових відносин [ 52,с.4 ]. Ґрунтуючись на принципі, що праця не є товаром, і що приватні служби зайнятості потенційно є експлуататорськими, більшість держав-членів МОП віддала перевагу монополії ДСЗ і заборонила створення приватних служб зайнятості (рекомендація №1 щодо безробіття 1919 року). У 1933 році Конвенція №34 про платні бюро найму передбачила ліквідацію усіх приватних служб зайнятості протягом трьох років, за деякими винятками [ 25 ].

На при кінці другої світової війни перед урядами багатьох країн постало завдання досягти повної зайнятості населення. У цьому контексті МОП узгодила у 1948 році нові стандарти для ДСЗ через Конвенцію №88 про організацію служби зайнятості та Рекомендацію №83 щодо організації служб зайнятості. Служби зайнятості повинні були забезпечити найкращу організацію ринку праці для досягнення повної зайнятості і розвитку та використання продуктивних ресурсів. Зокрема, у Конвенції №88 було запропоновано створити мережу зручно розташованих закладів, які забезпечували б такі послуги, як допомога працівникам і роботодавцям, працевлаштування, надання інформації про стан ринку праці, та які також сприяли б професійній і географічній мобільності. У 1949 році МОП пом'якшила свою позицію стосовно приватних служб зайнятості через Конвенцію №96(переглянуту) про платні бюро з найму. Це дало державам-членам робити вибір між ліквідацією і регулюванням цих установ [ 25 ].

Ще два десятиліття після ухвалення цих Конвенцій тривав період економічного зростання, що не мав аналогу, і протягом якого ДСЗ у багатьох країнах мали більше проблем з дефіцитом робочої сили, ніж з безробіттям. ДСЗ продовжує вважатися корисним інструментом вирішення проблем зайнятості та соціального захисту, але в багатьох країнах вона знаходиться у стані відносного занепаду. Проте у 1960-х роках у розвинених країнах відновився інтерес до ДСЗ, як головного інструмента формування політики зайнятості та соціального захисту населення від безробіття [ 52 ].

Найвпливовішою моделлю того часу вважається шведська , де рада соціальних партнерів на ринку праці поєднує діяльність ДСЗ з відповідальністю за підготовку та інші активні заходи на ринку праці, мета яких полягає у сприянні економічним змінам, водночас уникаючи інфляції і безробіття. У Франції були проведені інституційні зміни, які привели у 1967 році до створення Національної агенції з працевлаштування [ 52 ]. Цей процес продовжувався і в 70-х роках ХХ століття.

Зауважимо, що ідея представлення вакансій на основі самообслуговування вперше була впроваджена у Швеції та Великобританії, а потім прийнята іншими країнами. Біржі праці були перебудовані щоб стати привабливішими для населення, а у Великобританії і декількох інших країнах були перейменовані на “центри працевлаштування”. У декількох країнах ДСЗ почали використовувати комп'ютери для виконання своїх функцій і для підвищення продуктивності своєї роботи [ 52 ].

В середині 70-х років відбувалися значні зміни у структурній і функціональній діяльності ДСЗ. Це було пов'язане з тим, що підвищення цін на нафту в 1974 і 1979 роках призвело до значної інфляції і зростання глобальної конкуренції. У 1980-і роки в багатьох країнах безробіття набуло таких розмірів, яких не бачили з 1930-х років. В умовах високих темпів інфляції і відновлення економічного лібералізму, кейнсіанські макроекономічні заходи, спрямовані на відновлення зайнятості, в цілому не спрацювали. Уряди країн, охоплених безробіттям, все більше шукали ліки від нього в аспектах пропозиції економіки. ДСЗ стали брати участь у спеціальних заходах щодо скорочення безробіття часто в значно більших масштабах у порівнянні зі своєю посередницькою діяльністю у працевлаштуванні, зосереджували свої зусилля на безробітних, яким важко влаштуватися на роботу і які тривалий час не мають роботи [ 52 ].

У ситуації що склалася, потрібні були нові форми, методи та підходи у роботі ДСЗ, це не залишилися поза увагою деяких міжнародних організацій які знайшли необхідним надати свої рекомендації щодо поліпшення роботи ДСЗ. Організація економічного співробітництва і розвитку (далі ОЕСР) приділяла значну увагу ролі ДСЗ, як інструменту у формуванні державної політики зайнятості та соціального захисту населення від безробіття, тому по-перше, вона вважала, що функціонування ДСЗ необхідно посилити шляхом об'єднання трьох її основних функцій - надання послуг з працевлаштування і консультацій, виплати допомоги по безробіттю та управління програмами ринку праці.

Крім того висловлювалась думка, що ДСЗ повинна приділяти більше уваги надходженню, обробці і розповсюдженню інформації про вакансії. По-друге, що ДСЗ повинна забезпечувати умови для того, щоб безробітні, які отримують допомогу, залишалися у постійному контакті із службою і щоб вони продовжували пошук роботи. По-третє, необхідна ліквідація монопольної ролі ДСЗ і підтримка приватних служб зайнятості і бюро працевлаштування на тимчасову роботу. Всі ці заходи вимагатимуть від ДСЗ конкурувати на ринку праці за короткотермінове працевлаштування, щоб підвищити потік вакансій. На доповнення до цих заходів наполегливо рекомендувалося переглянути системи допомоги по безробіттю, щоб послабити вплив відсутності стимулів [ 52 ].

У 1977 році Європейський Союз запропонував ДСЗ надати новий старт роботі з безробітною молоддю та безробітними, що тривалий час не мають роботи, що теж підкреслило необхідність модернізації можливостей служби зайнятості [ 52 ].

МОП постійно підкреслювала важливе значення ДЦЗ, оскільки вона сприяла політиці максимізації зайнятості і відповідної роботи. Проте вона також розуміла, що ідея монополії ДСЗ застаріла у сучасному світі. У 1997 році у Конвенції № 181 про приватні агентства зайнятості була визнана роль, яку могли б відігравати приватні служби зайнятості у формуванні державної політики зайнятості. Конвенція підтримала співробітництво між державними і приватними службами зайнятості [ 26 ].

Розпад радянського блоку у 1990 році також мав вплив на ДСЗ. У країнах цього блоку раніше практично не було безробіття, але впровадження ринкової економіки на початку 1990-х швидко призвело до його появи. Наприклад у Польщі безробіття у 1993 році вже складало 15%. Це явище викликало нагальну потребу у створенні сучасного інструменту управління зайнятістю та соціальним захистом населення від безробіття в країнах пострадянського простору. У 1990-і роки ДСЗ поступово виникають у Польщі, Угорщині, Болгарії тощо [ 52 ].

За 80 років, що минули після рекомендації МОП створити ДСЗ своїм державам-учасникам, її розвиток в усьому світі проходив нерегулярно і нерівномірно. Але у багатьох країнах ДСЗ, як інструмент формування державної політики зайнятості та соціального захисту населення від безробіття, виявилася життєздатною і динамічною [ 52 ].

На початку третього тисячоліття 81 держава-член МОП (з усіх 175 країн) ратифікувала Конвенцію №88, а це свідчить про те, що майже половина держав світу вважає ДСЗ дієвим інструментом політики зайнятості, корисною системою управління в нестабільних умовах ринку праці. Не винятком серед держава-член МОП була й Україна [ 25; 52 ].

В України служба зайнятості почала формуватися в кінці 80-х років. В 1988 році, у відповідності з рішенням Союзного Уряду, були створені центри з працевлаштування, перенавчання і професійної орієнтації населення. Центри проводили роботу за такими напрямками: аналіз трудових ресурсів і розробка регіональних балансів робочої сили; організація професійної орієнтації населення; працевлаштування вивільнюваних працівників. На початку 1988р. в Україні вже функціонували 63 міських центри і 371 бюро з працевлаштування, перенавчання й професійної орієнтації населення, вони до кінця року надали допомогу в сприянні працевлаштування 975 тис. чоловік [ 21 ].

У грудні 1990 року постановою Ради Міністрів УРСР була створена республіканська, а з початку 1994р. - державна служба зайнятості. Цим же документом визначились основні функції, права служби, її організаційна структура й система управління. [ 16 ]. Рада Міністрів УРСР визнала за доцільне створити в системі органів праці Української РСР на базі існуючої служби працевлаштування державну службу зайнятості в складі республіканського, обласних, районних, міських та районних у містах центрів зайнятості. Республіканський центр зайнятості і профорієнтації населення при Міністерстві праці перетворено у Республіканський центр зайнятості Міністерства праці [ 21 ].

Це дало можливість місцевим органам самоврядування провести виконання рішень уряду з метою здійснення радикальних заходів по реалізації соціальних гарантій прав громадян на працю в умовах переходу до ринкової економіки. На базі існуючої служби працевлаштування населення рішенням № 389 Виконавчого Комітету Харківської обласної Ради народних депутатів від 10 грудня 1990 року були створені Харківський обласний, Харківський міський та районі центри зайнятості населення м. Харкова и Харківської області [ 21].

Ленінський районний центр зайнятості ввійшов у систему Державної служби зайнятості Української Радянської Соціалістичної Республіки та був підпорядкований Харківському обласному центру зайнятості і Управлінню праці та соціальних питань Виконавчого Комітету Ленінської районної ради народних депутатів. Він був призваний забезпечувати рішення питань зайнятості населення на території Ленінського району м. Харкова.

1.2 Розбудова соціального захисту населення від безробіття на принципах соціального страхування

Світовий досвід понад столітнього існування системи соціального страхування зокрема, у таких країнах як Німеччина, Австрія, Франція, Фінляндія, свідчить, що система соціального страхування є наріжним каменем системи соціального захисту, одним із його основних базових інститутів в умовах ринкової економіки.

Виплати по соціальному страхуванню найчастіше складають найбільшу частину коштів соціального забезпечення. Основною метою соціального страхування є забезпечення достатнього ступеня компенсації доходу трудящих у випадках втрати роботи.

Зауважимо, що соціальне страхування, як складова соціального захисту, має ту саму природу, що і страхування взагалі. Слово “страхування “ означає попередження можливої небезпеки, уникнення певного ризику. Кінцеве призначення страхування - захист людини від імовірних матеріальних втрат [ 29; 31]. Як вже зазначалося раніше, на початку ХХ ст. виник інтерес до страхування на випадок безробіття як засобу захисту працівників і їх сімей від бідності, викликаної безробіттям, провідну роль у чому відігравали профспілки. У 1910-1912 рр. Уінстон Черчиль і Вільям Беверідж впровадили у Великобританії національну мережу бірж праці і розробили схему державного страхування на випадок безробіття, яка початково покривала 17% робочої сили, а у 1920 році охопила майже всю робочу силу. У нашій державі протягом тривалого часу було здійснено кілька спроб створення надійної системи соціального страхування на випадок безробіття. Історія розвитку страхування на випадок безробіття в нашій державі починається з 11 листопада 1917 р., коли вперше було затверджено “Положення про страхування на випадок безробіття” [ 29 ]. Перший етап становлення соціального страхування був нетривалим і з проголошенням політики “воєнного комунізму” 31 жовтня 1918 р. було прийнято Положення про соціальне забезпечення працівників, в результаті чого соціальне страхування було замінено соціальним забезпеченням. Із запровадження нової економічної політики потребувала змін і політика соціального захисту. 15 листопада 1921 р. Декретом Ради Народних Комісарів “Про соціальне страхування осіб, зайнятих найманою працею” було відновлено соціальне страхування осіб найманої праці. Страхування розповсюджувалось на всі види тимчасової та постійної втрати працездатності, на випадок безробіття, а також смерті. Сплата страхових внесків була повністю покладена на підприємства і установи, при чому на приватний сектор економіки - у підвищеному розмірі [ 29 ]. У 1930 р. припинила своє існування програма соціального страхування з надання допомоги на випадок безробіття. Новий, плановий спосіб організації праці передбачав ліквідацію соціально-правового статусу безробіття та бірж праці, посередницьких підрозділів, а також самого поняття соціальних гарантій та допомоги безробітним. Разом з тим було проголошено курс на повну зайнятість. На початку 90-х років Україна переживала кардинальні зміни у політичному, економічному та соціальному житті суспільства. Було проголошено перехід економіки України до ринкових відносин, що потребувало створення нової правової основи та нових інститутів реалізації соціальної політики, в тому числі соціального захисту населення від безробіття. З прийняттям у березні 1991 р. Закону України “Про зайнятість населення” було здійснено перехід від повної зайнятості до вільного обрання громадянами України виду діяльності та заборону примушування до праці, були визначені поняття “безробіття”, гарантії держави та напрями соціального захисту безробітних громадян [ 4 ].

Для забезпечення громадянам гарантованого Конституцією України соціального захисту від безробіття в країні з 1991 р. відповідно до статті 18 Закону України “Про зайнятість населення” створено державну службу зайнятості та Державний фонд сприяння зайнятості населення [ 1; 4 ]. Державний фонд сприяння зайнятості населення був створений як загальнодержавний позабюджетний цільовий фонд, що утворювався за рахунок асигнувань державного і місцевих бюджетів, внесків окремих громадян, підприємств і організацій, інших джерел, за рахунок коштів якого здійснювалось фінансування діяльності державної служби зайнятості. Розвиток ринку праці, заходів сприяння зайнятості, що здійснювала служба зайнятості за часів існування Державного фонду сприяння зайнятості населення, проходив кілька етапів.

Перший етап (з 1991 по 1995 рр.) характеризувався низьким рівнем зареєстрованого безробіття, відсутністю інформації щодо “повного” ринку праці, високими розмірами відрахувань до державного фонду сприяння зайнятості населення порівняно з обсягом безробіття (3% фонду споживання). В цей період рівень зареєстрованого безробіття не перевищував 0,3% працездатного населення у працездатному віці [ 11 ].

Низький рівень зареєстрованого безробіття протягом 1991-1995 рр. насправді створював ілюзію благополуччя, давав підстави перебільшувати гостроту цієї проблеми. Однак ці ілюзії дуже швидко розвіялись.

Другий етап розпочався у 1996 році стрімким зростанням чисельності незайнятих громадян, які звернулися до державної служби зайнятості за допомогою у працевлаштуванні та одержанням соціальних послуг. З цього ж року почалось зростання як економічного, так і зареєстрованого безробіття. Щорічне обстеження домогосподарств з питань економічної активності, зайнятості та безробіття за міжнародною методологією (МОП) засвідчили зростання безробіття - з 5,6% економічно активного населення у віці 15-70 років у 1995 р. до 11,3% -- у 1998р. [ 49]. З 1999 р були проведені щоквартальні аналогічні обстеження, які засвідчили, що в середньому за 2000р. рівень безробіття становив - 11,7%, а серед осіб працездатного віку - 12,5%, що значно вище ніж у країнах Європейського Союзу [ 50 ].

Треба зауважити, що у той час обсяги Державного фонду сприяння зайнятості населення були недостатні для забезпечення регулювання ринку праці адекватно зростаючого безробіття. Приміром, загальний обсяг надходжень до Фонду в структурі ВВП майже в 5-10 разів був менший, ніж у країнах з розвинутою економікою та в 1997р. складав 0,24% [ 12 ].

Для другого етапу було характерним не лише зростання безробіття та недостатні обсяги коштів фонду, а й те, що був зневажений один з принципів сучасної системи соціального захисту щодо законодавчого розмежування фінансових джерел цього захисту. У 1996 р. Державний фонд сприяння зайнятості, не усвідомлюючи наслідків, було включено до Державного бюджету України, в результаті чого з фонду було вилучено значні обсяги фінансових ресурсів. За короткий термін в державі було штучно створено проблему своєчасної виплати допомоги по безробіттю, появи заборгованості за матеріальним забезпеченням безробітних громадян, значно скорочено систему соціальних програм на ринку праці. Мінімальний розмір допомоги по безробіттю тривалий час на переглядався, що в результаті призвело до масового порушення прав незайнятого населення на соціальний захист. Як наслідок, підвищувалась напруженість на ринку праці

Виходячи з вищевикладеного зазначимо, що управління фінансовими ресурсами фондів, що здійснюють функції соціального захисту населення, має бути відокремлене від управління коштам державного бюджету з метою уникнення їх нецільового використання.

Саме тому, в умовах динамічного розвитку ринку праці, в суспільстві виникала нагальна потреба у створенні нової системи соціального захисту населення, яка б гарантувала належний рівень соціального захисту відповідно до внеску у систему соціального забезпечення.

Нині з упевненістю можна визначити, що прийнятий 14 січня 1998р. Закон України “Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування” заклав фундамент формування нової системи соціального захисту - системи соціального страхування. З прийняттям цього Закону започатковано поняття інституту фондів соціального страхування, що керують та управляють окремими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, займаються збором та акумуляцією страхових внесків, контролюють використання коштів, забезпечують фінансування виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням та здійснюють інші функції згідно з затвердженням статутами. На особливу увагу заслуговують принципи соціального страхування які визначені в законі, а саме:

- обов'язковість страхування осіб, які працюють на умовах трудового договору та інших підставах та осіб, які забезпечують себе роботою самостійно;

- обов'язковість фінансування страховими фондами витрат, пов'язаних із наданням матеріального забезпечення та соціальних послуг, у обсягах, передбачених законодавством;

- забезпечення державних гарантій реалізації застрахованих громадянами свої прав;

- цільове використання коштів загальнообов'язкового державного соціального страхування;

- паритетність представників всіх суб'єктів загальнообов'язкового державного соціального страхування в управлінні загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням [ 8 ].Важлива подія у забезпеченні соціального захисту населення від безробіття на якісно новому рівні сталася з прийняття у 2000 р. Закону України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”. З 2001 р. розпочався третій етап запровадженням чинної майже у всьому світі страхової системи соціального захисту населення від безробіття, яка має чимало переваг перед існуючою до цього часу системою соціального забезпечення як для безробітних громадян, так і для держави загалом. Державне соціальне страхування на випадок безробіття передбачає новий механізм підтримки доходів безробітних, яким встановлено залежність одержання допомоги по безробіттю від внеску застрахованої особи, а саме від сплати страхових внесків і страхового стажу. Водночас для управління страхуванням на випадок безробіття, провадження збору та акумуляції страхових внесків, контролю за використанням коштів, виплати забезпечення та надання соціальних послуг створено Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (далі - Фонд), який є цільовим централізованим страховим фондом, некомерційною самоврядною організацією. Кошти Фонду не включаються до Державного бюджету України [ 7 ]. Відповідно до вимог Закону України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” управління Фондом здійснюється на принципах трипартизму, тобто на паритетній основі державою та представниками застрахованих осіб (профспілки) і роботодавців ( об'єднання роботодавців). Представниками держави є представники від центральних органів виконавчої влади, які призначаються Кабінетом Міністерств України [ 7 ]. Нагляд за діяльністю Фонду здійснює наглядова рада, яка контролює виконання Фондом статутних завдань та цільове використання ним коштів. Наглядова рада складається з 15 осіб; до неї входять у рівній кількості і представники держави, застрахованих осіб і роботодавців. Виконавча дирекція Фонду організовує виконання рішень правління Фонду та забезпечує дотримання законодавства України про страхування на випадок безробіття, діє від імені Фонду та підзвітна йому в межах та порядку, передбачених статутом Фонду [ 7 ]. Забезпечення соціального захисту незайнятого населення в умовах соціального страхування на випадок безробіття здійснюють органи державної служби зайнятості, систему яких складають: Державний центр зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України, центр зайнятості АР Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські, районні, міськрайонні, міські та районні у містах центри зайнятості [ 7 ]. Реформування системи соціального захисту від безробіття було спрямоване на чітке визначення страхового випадку, під час настання якого надається матеріальне забезпечення за страхуванням, удосконалення системи виплати допомоги по безробіттю через встановлення залежності виникнення права на її одержання від сплати страхових внесків та періоду роботи перед настанням безробіття, залежності розміру допомоги по безробіттю від страхового стажу та тривалості безробіття, визначення умов соціального захисту працівників, які перебувають у стані часткового безробіття, встановлення відповідальності суб'єктів страхування за формування та витрачання страхових коштів, запровадження управління страховим фондом на засадах соціального партнерства. Законом України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” визначено систему виплат допомоги по безробіттю відповідно до страхового стажу, розміру заробітної плати та терміну перебування громадян у стані безробіття; соціальний захист частково безробітних громадян, нова структура управління страховими коштами, у якій передбачається відповідальність за реалізацію соціальних гарантій держави, роботодавців та громадян. Разом з тим закладено такі підходи до визначення допомоги по безробіттю, які спонукають безробітного до активного пошуку роботи як через самі розміри допомог, так і через їхній зв'язок з тривалістю перебування у стані безробіття. Соціальні послуги ж надають в повному обсязі всім категоріям безробітних незалежно від причин втрати роботи та відпрацьованого часу настання безробіття [ 7 ].

З прийняттям нового Закону ліквідовано так звану “зрівнялівку”, коли однакову допомогу по безробіттю у розмірі 75 чи 50% середньої заробітної плати отримував і той, хто пропрацював 25 років, і той, хто відпрацював лише 10 місяців. Відповідно до закону, матеріальне забезпечення за страхування встановлюється із значною диференціацією залежно від причин втрати роботи. Перевагу в соціальному захисті надано категорії безробітних, які втратили роботу з незалежних від них обставин.

В умовах соціального страхування допомога по безробіттю також використовується не лише як пасивний захід підтримки на період безробіття, а і як спосіб повернення безробітного до трудової діяльності. Безробітним, які виявили бажання займатись підприємницькою діяльністю та організувати власну справу, за законом допомога по безробіттю може виплачуватись одноразово для організації підприємницької діяльності [ 7; 10 ].

За досить короткий час існування системи соціального страхування значно зросли обсяги звернень громадян за послугами до державної служби зайнятості, що свідчить про підвищення довіри у населення до органів державної служби зайнятості. Запровадження соціального страхування дало змогу підвищити мінімальний розмір матеріального забезпечення безробітних громадян більше ніж в вдвічі.

Оскільки людина залишається без роботи через об'єктивні причини розвитку ринкової економіки, то суспільство зобов'язане турбуватися про неї. Турбота суспільства реалізується державою у вигляді системи соціального захисту безробітних громадян та членів сімей, котрі знаходяться на їх утриманні. Така система визначається законодавством кожної країни. В Україні її визначають 46 стаття Конституції України [ 1 ], і Закон України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” [ 7 ].

Закон України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” визначає не лише джерело, за рахунок якого здійснюється соціальний захист, а принципи виплат, компенсації та гарантії, умови виплат, розмір допомоги, коли виплати припиняються.

Джерело, за рахунок якого здійснюється соціальний захист від безробіття в Україні є Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття. Усі застраховані особи є членами цього фонду[ 7 ].

Принципи виплати допомоги по безробіттю передбачають: умови виплат; термін виплат; розмір виплат; умови невиплат. Компенсації і гарантії у разі втрати роботи для тих прошарків населення, які не спроможні на рівних конкурувати на ринку праці.

Умовами виплати допомоги по безробіттю є обов'язкова реєстрація в базовому центрі зайнятості особи, як безробітної з восьмого дня після подання і реєстрації письмової заяви та заведення картки персонального обліку. На допомогу по безробіттю мають право особи залежно від страхового стажу, які протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працювали на умовах повного, або неповного робочого дня (тижня) не менше 26 календарних тижнів та сплачували страхові внески [ 7 ].

Розмір допомоги застрахованим особам визначається у відсотках до їх середньої заробітної плати(доходу) залежно від страхового стажу:

- до 2 років - 50%;

- від 2 до 6 років - 55%;

- від 6 до 10 років - 60%;

- понад 10 років - 70% [ 7 ].

До страхового стажу прирівнюється трудовий стаж, набутий працівниками за час роботи на умовах трудового договору до набрання чинності Закону України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”.

Допомога по безробіттю виплачується залежно від тривалості безробіття до визначеного розміру:

- перші 90 календарних днів - 100%;

- протягом наступних 90 календарних днів - 80%;

- у подальшому - 70% [ 7 ].

Грошові виплати у системі страхування по безробіттю мають не тільки відшкодовувати втрачений заробіток, а й стимулювати до пошуку роботи. Тому вони завжди мають обмежений термін надання. Відповідно до Закону України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” загальна тривалість виплати допомоги по безробіттю не може перевищувати 360 календарних днів протягом двох років, а для осіб перед пенсійного віку (два роки) - 720 календарних днів [ 7 ].

Право на допомогу по безробіттю зберігається у разі настання перерви страхового стажу з поважних причин, якщо громадянин після перерви протягом місяця зареєструвався в державній службі зайнятості як безробітний. У даному випадку поважними причинами є:

- навчання денної форми (ПТУ, ВУЗи, аспірантура, тощо);

- строкова військова служба;

- здійснення догляду за інвалідом 1групи або дитиною-інвалідом віком до 16 років, а також за пенсіонером, який потребує постійного нагляду [ 7 ]. Виплата допомоги припиняється у разі працевлаштування або поновлення на роботі безробітного за рішенням суду. Тривалість виплати допомоги по безробіттю може скорочуватись на строк до 90 днів при звільненні з останнього місця роботи за власним бажання; на строк до 60 днів за відмову від двох пропозицій підходящої роботи або професійної підготовки; на строк до 15 днів за недотримання рекомендацій державної служби зайнятості, при порушенні умов і строку реєстрації та перереєстрації [ 7; 9; 10 ].

В Україні держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці [ 7 ].

Отже, страхова система соціального захисту від безробіття має свої переваги та особливості. По-перше, для громадян - це впевненість у матеріальній підтримці в разі безробіття на підставі чинного законодавства і незалежно від стану державного та місцевого бюджетів. По-друге, це справедливість щодо отримання матеріального забезпечення у разі втрати роботи, залежно від трудового стажу і заробітної плати, з якої сплачувались страхові внески до Фонду. По-третє, це солідарність працюючих громадян у випадках втрати окремими з них роботи і можливість мати відповідний соціальний захист.

1.3 Організаційні засади діяльності служб зайнятості розвинутих зарубіжних країн

Ринкові перетворення спонукали Україну формувати належну політику зайнятості та соціального захисту населення від безробіття, створювати відповідні державні інститути, організовувати служби, діяльність яких має тією чи іншою мірою запобігати наростанню кризових явищ і можливості соціальних катаклізмів чи вибухів. Водночас, прагнення прогресивної частини українського суспільства до побудови соціальної держави та досягнення кращих стандартів соціального захисту населення, зокрема від безробіття, потребує вивчення організації системи працевлаштування у розвинутих зарубіжних країнах.

Країни, що рухалися курсом ринкових реформ, стикалися з серйозними проблемами безробіття та створення інститутів та механізмів, що забезпечують взаємодію основних суб'єктів ринку праці.

Щоб пом'якшити перехід до нових умов функціонування ринку праці, країни, що ступили на шлях ринкової економіки, повинні були забезпечити для населення певний рівень соціальної захищеності, можливість підшукати роботу, мінімум життєвих благ, а також інших засобів допомоги. У зв'язку з цим значний інтерес викликає досвід організації та діяльності системи працевлаштування в тих розвинутих країнах, де в питанні регулювання зайнятості населення вже є деякою мірою достатній запас міцності.

Уся система працевлаштування в більшості західних країн, де вона існує, розподіляється на дві основні групи: державну службу зайнятості i приватні служби (або агенції) з працевлаштування [ 52; 54 ].

Державні служби зайнятості, що перебувають, як правило, під юрисдикцією місцевих, міських, районних, графських, окружних, обласних, земельних, центральних або федеральних органів влади, здійснюють свої функції у великих містах i адміністративних центрах. Тут їм легше встановлювати контакти із шукачами роботи й соціальної допомоги, а також роботодавцями як повнокровними суб'єктами зайнятості. Цьому ж сприяють сформовані службами зайнятості в умовах перманентного безробіття системи інформації, комунікації, відповідної пропаганди тощо.

Приватні агенції з працевлаштування, що рекламують свої послуги в газетах, журналах, інших засобах масової інформації, найчастіше виконують функції консультантів у сфері зайнятості або рекрутингових агенцій, що забезпечують тимчасову зайнятість. Вони є більш гнучкими i мобільними, ніж державні структури. Найбільш результативні приватні агенції мають великий банк даних, де зосереджена інформація про специфічні вимоги до кандидатів на вакантні місця, умови оплати праці перспективи розвитку компанії i ділової кар'єри кандидатів.

Крім державної служби зайнятості i приватних агенцій з працевлаштування, функції працевлаштування виконують інші органи, зокрема, цивільні служби, спеціальні підрозділи компаній, профспілкові організації та спеціальні центри з працевлаштування. Однак провідну й універсальну роль у забезпеченні працевлаштування громадян відіграють саме державні служби зайнятості.