Основи релігієзнавства

Водночас вільнодумство революційних демократів було історично обмеженим, оскільки у поглядах на суспільство та осмисленні духовної культури революціонери-демократи дотримувались ідеалістичного світогляду. Це не давало змоги їм грунтовно розкрити соціальні витоки і функції релігії. Як революціонери, вони не могли однак визначити основних революційних сил суспільства, місця робітничого класу в історичному процесі, рушійну силу соціальних перетворень вбачали в селянській громаді. Тому в питаннях про звільнення свідомості людей від релігії революціонери-демократи перебували на просвітницьких позиціях.

§5. Сучасний атеїзм і його форми: марксистський та атеїзм західних філософських шкіл

Наприкінці XIX -- на початку XX ст. значно поширилися революційно-демократичні ідеї, які заволоділи умами різних верств населення земної кулі. Одним із наслідків цього є розвиток сучасного атеїзму в таких його різновидах, як марксистський, позитивістський та екзистенціалістський.

Марксистський атеїзм. Засвоївши все цінне, що було нагромаджене вільнодумством, подолав історичну та соціально-класову обмеженість попередніх учень. Релігія, згідно з марксизмом, розглядається як одна з форм суспільної свідомості, що відображає суспільне буття людей. Прийнявши тезу попереднього атеїзму про релігію як продукт фантазії людини, марксизм поглибив розуміння релігії на основі принципово нового підходу до осягнення сутності людини. Л. Фейербах розглядав людину абстрактно, як біологічну істоту і це не давало змоги йому ставити походження релігії в залежність від матеріального життя суспільства. Розуміння людської сутності як сукупності суспільних відносин дозволило марксизмові виявити та розкрити соціальну природу релігії. За марксизмом, релігія -- це не вигадка окремої особи, а витвір людей, які вступають між собою у певні виробничі відносини і спілкування. Розкриваючи соціальну природу релігійного світогляду, К. Маркс зазначав, що людина -- це не абстрактна, десь поза світом існуюча істота. Людина -- це світ людини, держава, суспільство. Ця держава, суспільство породжують релігію. Релігія є загальною теорією цього світу, його енциклопедичним компендіумом, логікою в популярній формі... Встановивши залежність релігії від матеріальних умов життя людей, марксизм розкрив характер впливу самої релігії на суспільство та особу, соціальні умови, які породили і живлять релігію.

Вихідним принципом марксистського атеїзму є теза діалектичного матеріалізму, що боротьба протилежностей виступає як джерело саморуху матерії, що світ вічний і нескінченний в просторі і часі. Марксистський атеїзм заперечує ідею про першооснову світу в будь-яких формах її прояву, незалежно від того, є це абсолютна ідея, чи комплекс відчуттів, чи Бог.

У нових історичних умовах марксистський атеїзм був осмислений В. І. Леніним. Зокрема, він розкрив особливості фідеїзму, його спекуляції на складних гносеологічних проблемах, порушених революцією у природознавстві, показав зв'язок фідеїзму з новітніми течіями сучасної буржуазної філософії.

Ленін обґрунтував теоретичні засади політики правлячої партії та соціалістичної держави щодо релігії, церкви й віруючих. Ці теоретичні принципи порушувались у практиці комуністичного будівництва в колишньому СРСР, коли нерідко ігнорувалися права віруючих, руйнувалися церкви, піддавались репресіям священнослужителі та віруючі.

Західні філософські школи атеїзму. У західних країнах існують численні філософські школи, які критикують релігійну ідеологію і діяльність церкви в умовах бурхливого науково-технічного та суспільного прогресу, зростаючої секуляризації. З одного боку, сучасна критика релігії в буржуазному суспільстві зумовлена пошуком форм пристосування буржуазної ідеології, зокрема релігії, до умов зростання і поширення наукових знань, впровадження досягнень сучасної науки у виробництво. З іншого -- вона виражає настрої дрібного та середнього класу, а також демократичної інтелігенції, які протестують проти засилля влади монополістичного капіталу, посилення експлуатації, що освячується релігією. Форми критики та заперечення релігії західними філософами різноманітні. Вони виражаються переважно у критиці християнства, викритті християнської моралі та пропаганді світської, в антиклерикалізмі, пропаганді раціоналізму, пантеїзму, деїзму, проявах скептицизму щодо релігії, бунтарського і нігілістичного її заперечення.

Послідовники сучасного західного атеїзму, дотримуючись традицій просвітницької і натуралістичної критики релігії, називають себе вільнодумцями, гуманістами, раціоналістами чи секуляризаторами.

У сучасному західному вільнодумстві виділяють два основні напрями.

Перший напрям -- нігілістичний, анархістсько-бунтарський напрям заперечення релігії і церкви, що дістав назву екзистенціалістського атеїзму. Він бере свій початок у ніцшеанстві і переплітається з екзистенціалістською філософією. Критика релігії представниками цього напряму має більш богоборчий, емоційний характер, ніж теоретичний.

Другий напрям -- агностичний, спирається на ідеї Канта і Юма, а також на неопозитивістську філософію. Критика релігії представниками цього напряму ведеться з позицій скептицизму. Він дістав назву позитивістського атеїзму.

Водночас у країнах Заходу, зокрема в Німеччині, Італії, Франції, Великій Британії, є марксистські філософські школи, що здійснюють критику релігії з діалектико-матеріалістичних позицій.

Отже, вільнодумство в західних країнах пов'язане з різними філософськими школами, проте воно більш зумовлене успіхами науки, зростанням секуляризації в сучасному світі, прогресом цивілізації.

Екзистенціалістський атеїзм. Спирається на філософський принцип, згідно з яким світ набуває значущості й структурності лише завдяки екзистенції, тобто існуванню особи. Вкинута у вир чужого їй буття, людина шукає в ньому свою сутність. Ці шукання викликають неспокій, жах, відчуття трагедії буття. І це становить головний сенс особистого життя людини. У звичайному житті людина не завжди усвідомлює себе як екзистенцію, для цього необхідно, щоб вона опинилася у критичній ситуації. Такою ситуацією є межа смерті. Звідси -- заперечення соціальних цінностей, у тому числі релігії. Людині протистоїть суспільство, церква як щось чуже, вороже, що руйнує внутрішній світ особи, її свободу. Жити як всі -- означає втратити свою індивідуальність і свободу. Людина самотня у навколишньому світі, їй ніхто не може допомогти. Французький філософ і письменник Жан Поль Сартр (1905 --1980) вважав, що не існує ніякої надприродної сили, яка могла б визначати сутність особи. Людина є вільною, вона творить сама себе і повністю відповідає за свої вчинки перед собою. Крайній індивідуалізм неминуче призводить до асоціальності й песимізму. Екзистенціалісти не лише заперечують релігійні цінності, вони й не визнають ніяких принципів моралі, заявляючи, що кожна людина сама вирішує, у що їй необхідно вірити, що слід вважати моральним чи аморальним. Сутністю життя, особи є пошук смерті. Такий моральний принцип екзистенціалістів суперечить релігії. Ці ідеї справили глибокий вплив на мистецтво та літературу сучасного західного суспільства, на погляди значної частини буржуазної інтелігенції. Екзистенціалістський атеїзм має нігілістичний, бунтарський характер.

Позитивістський атеїзм. Грунтується на принципі заперечення можливості пізнання об'єктивного світу та на визнанні раціональними лише тих наук, які спираються на безпосередній досвід людини. Мета науки -- описувати і впорядковувати факти за допомогою логічних понять. Наприклад, австралійський філософ Отто Нейрат (1882--1945) на основі так званої «фі-зикалістської соціології», яка грунтується на єдиній універсальній мові науки, виключив релігію з духовного життя суспільства. Англійський філософ Бертран Рассел (1872 --1970) у працях «Чому я не християнин», «Становище вільної людини», «Сутність релігії», «Містицизм і логіка» з'ясовував питання про позитивний внесок релігії у розвиток цивілізації і дійшов висновку, що релігія є головною перешкодою на шляху людського прогресу. Він з позицій логіки спростовує богословські доведення буття Бога, заперечує основні релігійні догмати, викриває релігійну мораль. Релігію Б. Рассел критикує з позицій науки та здорового глузду. Особисту світоглядну позицію вчений пов'язує із загальнолюдськими ідеалами та моральними цінностями, з гуманізмом, з необхідністю залучити народ до освіти й культури. Він порушує і науково обґрунтовує вимогу повністю відокремити церкву від держави і школу від церкви, звільнити людину від релігійних ілюзій. Його атеїзм має гуманістичний і просвітницький характер.

Фрейдистський атеїзм. Його основоположником є австрійський філософ, психотерапевт Зігмунд Фрейд (1856-- 1939). У своїх працях він не лише розкриває сутність релігії, а й обґрунтовує психологічну природу атеїзму. Якщо релігія виникає на основі безсилля людини перед грізними силами природи і внаслідок неприборканих внутрішніх людських інстинктів, то атеїзм обумовлений продуктивним подоланням цих причин. Учений дійшов висновку, що звільнення людини від релігійних ілюзій значною мірою зумовлене швидкістю викорінення її інфантильної безпорадності, перетворення на самостійну, свідому особистість.

3. Фрейд спростовує богословське твердження про те, що релігія є основою моралі. Людина, на його думку, повинна покладатися на власні сили. Лише людина, звільнена від влади авторитету релігії, здатна правильно використати свій розум і талант, об'єктивно пізнати навколишній світ, правильно визначити своє місце та роль у ньому, не впадаючи в релігійні ілюзії. Вчений виступає проти релігійного виховання, вважаючи, що воно є перешкодою у розумовому розвитку особи.

Неофрейдизм. Ідеї 3. Фрейда розвинув німецько-американський філософ і психолог Еріх Фромм (1900--1980) -- один із основоположників неофрейдизму. Він різко засудив і відкинув авторитарну релігію як систему відчуження людини. Цій релігії вчений протиставляє гуманістичну релігію, яка концентрує свої погляди на людині як найвищій цінності. В основі такої релігії є віра в творчі можливості людини, в силу її розуму. В цій релігії людина здобуває повну свободу і сама відповідає за свою долю.

Вільнодумці та атеїсти західноєвропейських країн об'єднані у дві міжнародні організації: Всесвітню спілку вільнодумців (ВСВ), яка заснована у 1880 р. та об'єднує демократично настроєних учителів, лікарів, службовців і студентів, і Міжнародну гуманістичну та етичну спілку (МГЕС), яка заснована в 1952 р. й об'єднує прогресивну частину творчої інтелігенції -- вчених, письменників, художників, викладачів вищих навчальних закладів. Спілки вільнодумців мають свої періодичні видання. Наприклад, у Великій Британії і Швейцарії виходить друком щомісячний журнал «Вільнодумець», а в США -- журнал «Гуманіст».

Сучасному західному вільнодумству притаманна широка пропаганда антиклерикальних ідей, секуляризації різноманітних сфер суспільного життя, принципів загальнолюдської моралі, філософського та природничо-наукового обґрунтування атеїстичних поглядів. Одним із першочергових завдань зарубіжних спілок вільнодумців є критика релігійної моралі. Певною мірою це зумовлено тим, що в сучасному християнстві основна увага зосереджується на проблемах етики. Вільнодумці західного світу всупереч релігійній моралі проголошують принципи світського гуманізму, добра, милосердя, справедливості, свободи. Релігія, твердять вони, не сумісна з гуманізмом, оскільки вона насаджується за допомогою насильства. Б. Рассел писав, що «більшість людей вірять у Бога тому, що цю віру в них втлумачували з дитячих років...». Тому, на його думку, засобом подолання релігії повинна бути глибока реформа освіти і системи виховання. Дехто з учених звільнення людей від релігій пов'язують із соціальними змінами. Так, у резолюції ВСВ (1954 р.) зазначається, що духовна свобода людства зумовлена економічною незалежністю всіх людей. Проте в цілому ВСВ і МГЕС перебувають на позиціях просвітництва щодо звільнення свідомості людей від влади релігії.

Вільнодумство й атеїзм західноєвропейських країн пов'язані з політичними рухами. Так, ВСВ активно проповідувала ідеї пацифізму, боролася проти війни та фашизму. Нині ВСВ і МГЕС проводять активну боротьбу за мир, знищення термоядерної та хімічної зброї, за охорону навколишнього природного середовища, виступають проти клерикалізму, за соціальну справедливість і рівність, вимагають відокремлення церкви від держави і школи від церкви в тих країнах, де існують панівні державні релігії, домагаються втілення в життя принципу свободи совісті.

Сучасне вільнодумство й атеїзм розкрили земні витоки релігії, її соціальну сутність і функції, обгрунтували роль психологічних, гносеологічних та історичних причин релігії, показали значення освіти, культури і виховання у звільненні свідомості людей від релігійних нашарувань, залежність еволюції релігії від соціально-економічних умов життя суспільства, природничо-наукову базу й філософські основи процесу секуляризації усіх сфер життя суспільства. В цьому і полягає нині їхнє значення.

РОЗДІЛ XIV. СВІТОГЛЯДНІ ОСНОВИ РЕЛІГІЇ ТА ВІЛЬНОДУМСТВА

§1. Наука та релігія

У процесі історії взаємозв'язки науки і релігії характеризувалися як гострими, нерідко трагічними конфліктами, так і спробами примирити науку й релігію. Конфлікти вибухали тоді, коли релігія намагалася привласнити монопольне право визначати все духовне життя суспільства, бути вищим арбітром істини в поглядах на світ. У боротьбі з теологією наука завоювала собі право на незалежне від релігії існування. Відбулося розмежування сфер релігійної віри і наукового пізнання -- наука, пізнаючи навколишній світ, використовує власні методи і відповідно до принципів наукового мислення пояснює його на основі внутрішніх закономірностей розвитку. Релігія зосередила свою увагу на так званих граничних питаннях людського буття, зокрема на питаннях про походження людини, сенсу і цінності життя, безсмертя душі, її існуванні в потойбічному світі тощо. Головним методом вирішення цих питань у теології є релігійна віра.

Питання про те, що знаходиться в центрі Всесвіту -- Земля чи Сонце -- більше не є предметом дискусій між наукою та релігією. Будова і закономірності розвитку Всесвіту знаходяться повністю в компетенції науки. Здобуті наукою знання про навколишній світ не розглядаються як абсолютні. В процесі пізнання вони уточнюються і поглиблюються. Але релігія й нині претендує на абсолютну істину у розв'язанні таких питань, як походження світу, людини, сенсу і цінності її життя. Зберігаються розбіжності між наукою і релігією у поглядах на істину. їх суттєві ознаки такі:

I. Як наука, так і релігія пропонують людині певний вибір положень, кожне з яких видається за істинне. Водночас вихідний пункт і обгрунтування істин науки і релігії різні. Науковий світогляд, пропонуючи як істинні, наприклад, твердження про те, що Всесвіт нескінченний у просторі й часі, що причиною грому є електричні розряди, а грипу -- віруси тощо, виходить із реальної дійсності та міри проникнення у цю дійсність.

Коли ж релігія пропонує на віру, наприклад, те, що існує потойбічне життя, що Ісус Христос своєю кров'ю сплатив Богові за наші гріхи та забезпечив нам райське життя на небі, що згодом настане Армагеддон і т.п., -- для ствердження цього вона посилається на тексти священних книг: Біблію, Коран, Зенд-Авесту, Веди, Трипітаки тощо.

II. Вивчаючи дійсність, наука формує свої положення у вигляді гіпотез, теорій і законів. Релігія ж формує свої положення у вигляді «абсолютних істин». Зміна догм веде до зміни релігій: вклоняєшся іконі -- ти православний, перестав вклонятися іконі -- ти протестант. Хрестишся трьома пальцями --православний, двома -- старообрядець, п'ятьма -- католик.

III. Істинність наукових положень підтверджується чуттєвим сприйняттям, раціональним аналізом, перевіркою на практиці. Жодна з релігій не витримує такої перевірки, її основні положення сприймаються на віру.

IV. Наукові положення сприймаються і засвоюються людиною завдяки їх переконливості, доказовості, доступності для вивчення, перевірки на практиці. Релігійні вірування прищеплюються людині навіюванням і самонавіюванням. У дитинстві релігії навчають батьки, а в подальшому житті стереотипи, що склалися, підтримуються у віруючого релігійними проповідниками, спілкуванням з одновірцями. Читання молитов, діяльна участь у релігійному житті громади є активною формою самонавіювання релігійних вірувань. Отже, віруючий в оточенні мусульман і сам стає мусульманином, серед християн -- християнином, серед буддистів -- буддистом. Бурхливий розвиток наукових знань, величезні здобутки науково-технічного прогресу поступово формують нове ставлення до навколишнього світу, новий тип культури і розуміння пізнавальних можливостей людини, яке, за влучним висловом Аапласа, не потребує гіпотези про Бога. В минулому релігія посиланнями на Бога довела пояснення людині тих явищ, яких вона не розуміла і пояснити не могла. Релігійна віра, як говорили філософи, компенсувала людині незнання. Нині ситуація цілком змінилась. Наукове пізнання навколишнього світу не залежить від релігії.

§2. Співвідношення наукових знань і релігії

Роль науки як засобу пізнання істотно зросла в XX ст. і продовжує зростати. Саме науці людство зобов'язане величезним приростом знань про навколишній світ, проникненням у таємниці макро- і мікросвіту. Здобуті знання істотно розширили горизонти бачення людиною природи і творчого її освоєння. Проте зростання знань про навколишній світ не привело до автоматичного відмирання релігії, як це вважалося з точки зору просвітництва. Взаємодія науки та релігії виявилась значно складнішою. Розвиток науки пов'язаний не тільки з досягненнями, а й з втратами. Успішне вирішення одних проблем породжувало інші, часто драматичні, проблеми. В наш час зростає попит не тільки на наукові знання, а й на моральну оцінку цих знань, особливо діяльності людини в сфері економіки, нових технологій, політики. Людство зіткнулось з гострими екологічними проблемами. В такій ситуації релігія виступає як критичний чинник щодо матеріально-технічної бази сучасної цивілізації, яка досить швидко розвивається. Триває діалог науки і релігії з глобальних проблем сучасності, обговорюється майбутнє людської цивілізації.

У сучасну епоху в теології здійснюється переосмислення взаємин науки та релігії, співвідношення наукових знань і релігійної віри. Богослови висловлюють різні точки зору з цього приводу.

Найбільш поширеними є богословські погляди на сутність конфліктів між наукою та релігією.

І. Деякі богослови вважають, що конфлікт спричинила сама церква. Протистояння науки і релігії, на їх думку, зумовлене нерозумінням Святого Письма, в якому Бог чітко наказав людині панувати над світом і цим самим зобов'язав її займатися наукою, пізнавати світ. Без допомоги наукових знань неможливо виконати настанови Творця. Англійський фізик і протестантський богослов А. Хайард вважає, що самі служителі церкви часто спростовували наукові теорії як не сумісні з Біблією, навіть не ознайомившись з ними. Вони, на думку А. Хайарда, виступаючи проти науки, вважали, що захищають Біблію і віру, а насправді вони захищали власну, часто невірну інтерпретацію Біблії і формували в людей хибну думку, що християнство суперечить науковим знанням.

II. Найпоширеніша серед богословів точка зору, що винуватці конфлікту -- і наука, і релігія. На думку німецьких католицьких богословів Е. Фера і О. Шпюльбека, австрій ського протестантського богослова Н. Янга, причина конфліктів між наукою і релігією полягає в тому, що вчені та богослови переходили межі своїх досліджень і вторгались у сфери, де вони неспроможні висловити компетентних думок. Теологи вимагали від учених, щоб результати їх досліджень узгоджувались з релігій ними догмами, а вчені спростовували ці домагання і твердили, що їх наукові досягнення підтверджують хибність релігійного світорозуміння та уяви про Бога. Наслідки такого протиборства, на думку богословів, виявилися плачевними для церкви. Вчені, вивчаючи закономірності природи, тепер не звертаються за допомогою до релігії і не беруть на себе моральної відповідальності за соціальні наслідки своїх наукових відкриттів. Церква могла б стати «моральним арбітром» у запровадженні нових технологій у виробництво.

Без примирення науки і релігії цього досягти неможливо.

III. Окремі богослови висувають ідею про можливість доповнення релігією і наукою одна одної. Вони виходять з того, що кожному явищу властиві сутність і значення, їх наукова інтерпретація грунтується на принципі причинності, а релігій на -- на переконанні. Звичайно, вчений, на думку богословів, може виявити і з'ясувати сутність окремих явищ чи предметів, але розкрити сутності світу як цілісної системи, він не може. Тому наука не може вказати людині життєвих орієнтирів, визначити мету її існування. Релігія допомагає осягнути повну істину на основі зміни, вдосконалення самої людини, допомагаючи їй зрозу міти сенс і цінність життя. Можна вважати, твердить американський філософ X. Ролстон, що «наука шукає знання, а релігія --мудрість. Вони не виключають одна одну, а частково доповнюють, наука пояснює і інформує, а релігія відкриває і реформує». Оскільки людське життя не поділене на сепаратні частини і переживається як цілісна, взаємозв'язана система, тому наука і релігія, на думку богословів, можуть доповнювати одна одну.

IV. Іноді богослови намагаються ототожнювати науку та релігію. Основою такого підходу є теза, що наука і релігія, пізнаючи навколишній світ, користуються понятійними конструкція ми, які є продуктом мислення. Наприклад, фізики користуються поняттям «нейтрино», за допомогою якого описуються властивості та фізичні процеси, які неможливо з'ясувати за допомогою класичної фізики. Те ж саме можна сказати і про теологічне визначення Божественної Трійці. На думку американських теологів Г. Гріна і К. Петерса, поняття «Трійця» так само є понятійною конструкцією, характеристики якої не можуть бути описані в класичних термінах. Безпосереднє спостереження того чи іншого явища, неможливість його зображення зовсім не означає, що дане явище не існує. Заперечувати існування Бога лише на тій підставі, що він не видимий, не більш логічне, вважають богослови, ніж заперечувати існування елементарної частки «нейтрино» по тій же причині. Наука і релігія, на їх думку, тотожні.

Богослови впродовж століть, особливо сьогодні, у добу науково-технічного прогресу, намагаються примирити релігійну віру та людський розум, науку й релігію. При цьому вони намагаються зберегти недоторканими основні релігійні догми.

Форми примирення богословами науки і релігії.

I. У минулому й нині богослови намагаються принизити розум і звеличити віру, релігію. Вони проголошують розум причиною першого гріха у світі і причиною втрати райського блаженства. За біблійною легендою, перші люди, Адам і Єва, жили з насолодою в раю доти, доки з намови диявола не побажали «скуштувати плодів пізнання». Біблія стверджує; «Мудрість світу цього є безумством перед Богом». Блаженний Августин, християнський богослов IV ст., вважав, що розум вартий поваги лише у тому разі, якщо він слухняно прямує за релігійною вірою. «Щоб твердо знати, треба спочатку повірити», -- повторював він.

Отже, однією з форм розв'язання конфлікту між вірою, релігією і розумом, наукою богослови вважають незаперечне визнання, в тому числі науковцями, примату, первісності віри перед знаннями й практичним досвідом.

II. З розвитком культурного прогресу вагомішими ставали успіхи розуму та науки в поясненні дійсності. Це розуміли й богослови. Вони висунули ідею «гармонізації» розуму, науки з релігією: «Гармонія між наукою і релігією настає тоді, -- стверджував Фома Аквінський, -- коли розум не втручається у богослов'я, коли він шукає засобів виправдання віри в Бога».

Відповідно до такої «гармонії» в епоху Відродження сформувалася теорія так званої двоїстої істини, за якою і утворилися істина віри й істина розуму. Внаслідок цієї теорії істинним, з погляду віри, є положення про те, що Христос помер і сам себе воскресив; що існує Бог, але він у трьох особах. З погляду ж розуму це виглядає неприйнятним. То й що? Хай розум цього і не сприймає, але залишить все це у недоторканому стані релігійній вірі.

Теорія двоїстої істини відіграла прогресивну роль, оскільки припускала існування науки за неподільного панування релігії та церкви.

ІII. Богослови посилаються на труднощі процесу пізнання і неоднозначність наслідків науково-технічного прогресу.

В цьому аспекті вони висувають тезу про особливу роль церкви, релігії в усуванні його негативних наслідків, розв'язанні спричинених ним суспільних конфліктів, власне в гуманізації науково-технічного прогресу. У процесі пізнання наука, вирішуючи одні завдання, розпочинає вирішувати нові, більш складні. Здобуті знання збільшують острів знань, водночас розширюють межі дотику цього острова з невідомим.

Посилаючись на це, богослови твердять, що наука виявляє своє безсилля, оскільки більше ставить проблем, ніж їх вирішує, що вона нічого повністю вирішити не може. І це при тому, що наука постійно озброює нас все новими й новими достовірними знаннями.

Приниження релігійної віри і звеличення розуму призвело, заявляють богослови, до створення зброї масового знищення, виснаження природних ресурсів, екологічних катастроф, -- усе це, мовляв, -- розплата за претензії розуму. Негативні наслідки науково-технічного прогресу є результатом не наукових або технологічних процесів, а соціальних чинників.

Людство не може відмовитися від здобутих наукою знань, від досягнень науково-технічного прогресу -- електроенергії, виплавки металів, від телевізорів, літаків. Людство вже не в змозі повернути у печерний час, до натурального господарства. Процес незворотний. Запобігти ж негативним наслідкам науково-технічного прогресу можна лише соціальними заходами.

IV. Задля обґрунтування можливості «узгодити» науку та релігію богослови нерідко посилаються на релігійність окремих учених, в особі яких начебто органічно поєднувалися релігійна віра й наукове пізнання. Звідси богословська теза про можливість співіснування цифри і науки у науковій діяльності, технічному прогресі. Проте серед учених найменший, порівняно з іншими верствами суспільства, відсоток віруючих. Саме стан релігійності поміж учених підтверджує істину: чим більше науки, тим менше віри. Крім того, досліджуючи природу, виявляючи в ній прояв природничих закономірностей, а не надприродних сил, навіть віруючий учений заперечує Бога в царині свого дослідження. Віруючий вчений-психолог не впускає Бога у психологічне життя людини, біолог -- у живу природу, астроном -- у Всесвіт.

Ім'я будь-якого вченого-віруючого ми знаємо не тому, що він віруючий, а тому, що він учений. Авторитет ученого з галузі науки не слід переносити у галузь релігійної віри, оскільки за характером релігійності вчений-віруючий нічим не відрізняється від звичайних віруючих.

У питаннях відкритих наукових істин між усіма вченими, у тому числі віруючими, встановлюється повна єдність поглядів. З питань же релігії серед вчених -- те саме протистояння, яке ми спостерігаємо поміж віруючими взагалі. Однак учений-віруючий став віруючим не через вивчення науки, а внаслідок виховання в дитинстві, дотримується релігійних поглядів за традицією своїх батьків, домашнього оточення, співвітчизників. Наприклад, фізик Архімед був язичником, фізик Макс Планк -- католиком, фізик Альберт Ейнштейн -- іудеєм, фізик Андрій Сахаров -- православним. Учених об'єднують наукові знання, а не релігійні вподобання.

Віруючий впевнений, що Бог його чує, допоможе, збереже, вилікує. «Про що б не молилася людина, вона молиться про чудо», -- зазначав російський письменник Іван Тургенев.

IV. Геоцентризм і антропоцентризм -- визнання Землі центром Всесвіту, а людини -- центром світових подій, центром турбот Бога.

V. Існування безсмертної душі, а звідси -- віра у загробне життя, потойбічний рай, переселення душ тощо.

VI. Провіденціалізм -- віра у заздалегідь визначену долю людини, історичних процесів, скінченність світу у вигляді Армагеддону, Страшного суду, пекельних мук. Критичний аналіз головних положень релігійного світогляду є складовою частиною процесу становлення й утвердження наукового світогляду.

Релігійний світогляд, як і будь-який інший, дає віруючому систему узагальнених поглядів на світ і місце людини в світі. І хоча все у релігійному світогляді розглядається крізь призму надприродного, у світогляді віруючої людини, у релігійному віровченні поряд з релігійними ідеями і концепціями співіснують і нерелігійні елементи.

Релігійний світогляд складається з певної сукупності своєрідних положень. Ці положення виражають собою віру людини в існування світу надприродного, визнання якого виключає науковий підхід до пізнання дійсності; існування, реальність якого спростовується всією сукупністю наукових досягнень.

Головні положення релігійного світогляду

I. Визнання існування надприродних істот -- богів, дияволів, духів, бісів та інших ілюзорних сил, їхнього верховенства над

світом реальним, природним.

II. Креаціонізм (від лат. «креаціо» -- творю) -- творення світу з нічого, творення живих істот, людини, душі тощо.

III. Чудеса -- порушення законів природи внаслідок втручання божества. Без віри в чудеса, без демонстрації чудес не існувала і не може існувати жодна релігія, жодне віросповідання, хоч у кожній релігії, віросповіданні подається свій, специфічний набір чудес. Поновлення ікон, нетлінність мощей, явлення Богородиці -- це загальновизнані чудеса для християн-православних і християн-католиків, а для християн-єговістів -- це явне святотатство.

Однак будь-який віруючий переконаний, що Бог творить чудеса, що він постійно управляє світом, втручається у хід подій. Без такої віри не може бути, наприклад, молитви.

§3. Релігійне витлумачення людини

Релігійне і наукове пояснення походження людини мають свої особливості й відрізняються одне від одного. Релігійна інтерпретація виходить з того, що людина створена Богом за своїм «образом і подобою», тобто спирається на ідею креаціонізму. Наукове пояснення включає ідеї еволюції, теорії антропогенезу, тобто поява людини обумовлена тривалим процесом розвитку органічного світу, становлення і функціонування суспільства.

Історія поглядів на походження та сутність людини має безліч варіантів. Первісні уявлення містяться у міфологічній свідомості. Людина розглядається як прямий нащадок тварин тих чи інших видів, які є її безпосередніми пращурами. Такі погляди відповідно орієнтували систему релігійних вірувань, обрядові дії і поведінку людей, їх світосприймання в цілому. Одним із варіантів пояснення людського походження є давні грецькі міфи. Пантеон богів, їх життя і воля передують появі людей. Існування богів і людей здійснюється у двох паралельних світах, які пов'язані між собою. Цей зв'язок між ними, за міфами, відбувається через шлюбні угоди та дітонародження. Людина походить від Бога, але природне її походження залишається таємницею.

В історії світоглядної думки тисячоліттями панував погляд про органічну належність людини до природного світу, про її природне існування. Вона розглядалася як частка природи, яка підвладна природним закономірностям. У первісних філософських системах домінував погляд, що людина існує у всесвітньому Логосі, є його невід'ємною складовою часткою і залежить від циклів його розвитку.

Проблема походження людини в найбільш категоричній формі чи не вперше була поставлена в релігійній свідомості. В релігійних і філософських джерелах різних народів зафіксовані уявлення про походження людини, її місце та призначення у світі, про сутність людини і співвідношення в ній тілесного й духовного. Спільною у різноманітних поглядах є теза, що людина -- істота розумна.

Згодом склалася специфічна галузь знань про людину, яка дістала назву релігійна антропологія.

Для неї характерним є розгляд проблем людини через призму існування надприродної сили та її визначального впливу на долю людини. В іудаїзмі, християнстві, ісламі надприродна сила (Бог) має здатність творити світ і людину з нічого за власною волею. Подібні уявлення властиві й багатьом східним релігіям, в яких інтерпретація походження людини різниться деталями, проте в головному вона збігається. Людина -- наслідок творіння. Класична релігійна модель появи людини представлена у священних книгах різних релігій. Так, християнська Біблія подає опис процесу творіння Богом людини: «І сотворив Господь Бог людину із пороху земного, -- сказано у Старому завіті, -- і дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею» (Буття, 2:7). Далі розповідається, що Бог поселив першу людину по імені Адам в едемському раю, щоб порала та доглядала його (Буття, 2 : 8, 15). Був Адам в раю самотнім, бо серед створених Богом живих істот не мав помічників. Тоді Господь вирішив створити жінку, щоб усунути самотність Адама. Біблія про це розповідає так: «І вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон, -- і заснув він. І він узяв одно із ребер його, і тілом закрив його місце. І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку і привів її до Адама» (Буття, 2 : 21-- 22). В цих найдавніших релігійних текстах (IX--VIII ст. до н. є.) зроблена спроба осмислити не лише проблему походження людини, а й її сутність. Складові елементи людської природи, а саме тіло, душа і дух, християнська теологія розглядає як різні складові, що створені різним способом у процесі творіння. Християнство та іудаїзм твердять, що людина завдячує своїм життям не лише сотворінню Богом її тіла з праху земного, а й особливому творчому акту Всевишнього, який чудесним способом наділив людину життям. Цим самим підкреслюється наявність у людині надприродного аспекту, а саме духовності і моральності. В релігійній свідомості людина роздвоюється на матеріальне земне і духовне надприродне начала.

З релігійної точки зору духовне начало -- дух, душа, атман -- має надприродне походження і є вищим началом. Воно має сок-ральні функції і відображає зв'язок людини з Богом. Теза про те, що Бог дав життя людині через своє дихання, наголошує, на думку богословів, що людина розумна істота і є втіленням Бога. Згідно з християнською антропологією людина є доказом буття Бога, оскільки він наділив її життям і безсмертною душею. Іоан Да-маскін писав, що людина володіє задатками богопізнання, оскільки знання про буття Бога сам Господь заклав у природу людини.

Матеріальне начало в багатьох релігіях розцінюється як недосконале і гріховне, що є джерелом зла. В розвинених релігіях, зокрема у християнстві, іудаїзмі та ісламі, підкреслюється значення тілесного існування людини, наголошується на її цілісності, прославляється й обожнюється тілесна людина, формується концепція воскресіння плоті. Це вчення досягло кульмінаційної точки в християнських догматах про боговтілення і олюднення («вочеловечения»). Зрештою теологія адресує Богові базові засади в розумінні походження та існування людини. Намагаючись вирішити проблему співвідношення в людині біологічного та соціального, теологія стикається з багатьма труднощами, зокрема в інтерпретації матеріального й духовного. З точки зору релігії, людина походить з праху земного, її тіло смертне, воно розкладається і перетворюється в земний прах, тобто в недосконале матеріальне начало. Отже, людина не може бути образом і подобою Бога. Намагаючись подолати цю суперечність, богослови вдаються до модернізації, вважаючи, що біблійний вираз «земний прах» є досить туманним. У Біблії не вказано, яку матерію Бог використав у процесі творіння людини -- глину чи якісь прості тіла. Це питання, на думку богословів, виходить за межі релігії і є прерогативою наукового пізнання. ЦДодо духовного начала людини, то, на думку богословів, -- це життєвий принцип, символ душі -- вона як Бог невидима. За Біблією душа створена Богом, вона є його відображенням і подобою. У теологічній інтерпретації божественна подібність душі -- це розум, здатність пізнавати та розкривати таємниці світу, свобода вибору, дотримання принципів моралі і норм соціальної поведінки. Всі ці якості людини, як відомо, соціально й історично обумовлені, вони змінюються. Якщо вони встановлені Богом, тоді ці якості повинні мати характер абсолютних істин.

Шукаючи вихід із суперечливої ситуації, богослови вдаються до символічного розуміння Біблії, посилаючись на авторитет отців християнства. Вже в IV ст., наголошують вони, Августин Блаженний радив християнам не сприймати буквально біблійну розповідь про створення світу, яка багата алегоричними образами і символами: «Я розумію, що було б наївно уявляти, що Бог займався виліплюванням людського тіла. Бог -- чистий дух, він не має ані пальців, ані рота». До того ж у період творення нікого не існувало, хто б зміг зафіксувати дії Бога. Ми маємо справу, підкреслюють богослови, з образною мовою, притчами, алегоричними порівняннями, які відображають спрощену уяву давніх народів про походження та структуру людини. Це стосується й біблійної розповіді про створення жінки з ребра Адама. Доведено, що в чоловіка і жінки однакова кількість ребер. Біблійний образ «ребра» -- це своєрідний символ, що вказує на взаємне притяжіння людської статі. Чоловік і жінка створені для того, щоб доповнювати один одного в їх повсякденному житті. За християнством природа чоловіка та жінки однакова, жінка також є особистістю, її гідність рівна з чоловічою.

У католицькій теології модернізації піддається догмат, що Адам і Єва є прародичами сучасного людства. Так, відомий антрополог і богослов Тейяр де Шарден висловив думку, що людина нашого часу не може серйозно сприймати біблійну тезу, а саме -- сучасне людство бере свій початок від однієї пари людей. Поняття Адам і Євa -- це алегоричний образ, яким автори Біблії позначили множину людей, що передувала сучасній людській цивілізації.

Сучасна наука попри всі розбіжності та суперечності існуючих наукових уявлень про виникнення людини на основі фактичних даних подає таку картину поетапного походження людства:

- стадія австралопітеків -- мавполюдей, здатних до діяльності за допомогою знарядь. Вони жили 5--2,5 млн років до н.е.

- стадія пітекантропів і синантропів, здатних до використання мови як регулятора початкових виробничих відносин. Вони жили 1,5 млн років до н.е.

- стадія неандертальців, яким властиві розвиток мови як засобу обміну інформацією, здатність формування логіко-понятійної форми відображення дійсності. Вони жили від 200 -- 40 тис. років до н.е.

- стадія кроманьйонців, як прообраз сучасної людини, в них розвивались предметна свідомість, родова спільність, власне господарювання. Ця схема задовольняє певною мірою наукову допитливість, хоча, безсумнівно, потребує подальших уточнень.

У священних книгах людина розглядається як вінець Божого творіння, його образ і подоба. Вона дістала від Бога настанову панувати над усією землею, тваринами і рослинним світом, покликана турбуватись про них, обробляти землю і нести відповідальність за життя на ній (Буття, 1 : 26--28, 2 : 15; 8 : 7--9). Для християнської антропології зразковим вважається визначення людини, дане Василем Кесаріііським (330--379). «Людина, -- писав він, -- є розумне творіння Бога, створене за образом його Творця, тварь, що дістала вказівку стати Богом». У цьому визначенні зроблена одна з перших спроб усвідомити волю людини, її совість і відповідальність, прагнення до вищих духовних цінностей. Аналогічна уява характерна для інших релігій. В Корані, наприклад, людина осмислена як «намісник» Бога на Землі (Аят 2 : 8), вона обдарована розумом і вищими знаннями (Аят, 2 : 29).

У буддизмі людина посідає найвище місце в ієрархії інших живих істот. Лише їй належить здатність розірвати окови сан-сари і досягти нірвани, тобто злитися з Буддою. В християнській, буддистській, мусульманських релігіях у сакральній формі описується стан людини в суспільстві, визначаються її роль і міра відповідальності, висловлюються ідеї щодо єдності людського роду.

У різних релігійних вченнях робиться спроба зняти суперечність між сутністю та існуванням людини. В християнстві, наприклад, людина виступає суб'єктом гріхопадіння та об'єктом спасіння. Соціальне відчуження особи інтерпретується як порушення єдності людини з Богом, виводиться на основі її відходу від божественної першооснови. Порушення зв'язку людини з сакральним сприймається релігійною свідомістю як моральна деградація особи, її абсолютна духовна спустошеність. Людина, яка відійшла від Бога і втратила з ним спілкування, на думку богословів, позбавлена божої благодаті і спасіння, перебуває у постійній гріховності. В неї порушена гармонія внутрішніх сил і плоть бунтує проти душі, емоції протестують проти розуму. Все це призводить до тяжких наслідків у житті людства -- хвороб, ворожнечі, вбивства, воєн, тяжкої праці, зрештою до смерті. Відновлення сакральної єдності з надприродним стає ідеалом людського вдосконалення, усвідомлюється в релігії як призначення людини. Примирення з Богом, здобуття милості і спасіння, завоювання божої любові стають покликанням і сенсом людського існування. Соціальне витісняється релігійним і суспільна діяльність людини відходить на задній план. Досягнення такого ідеалу в різних релігіях різне. У буддизмі, наприклад, він подається через образ Будди і бодхисаттви, в християнстві -- через образ Ісуса Христа, який терпить і страждає, вказуючи віруючим шлях до спасіння. Християнство вважає Ісуса Христа досконалою людиною, другим Адамом. Через нього, на думку богословів, люди вступають у патерналістичні відносини з Богом і прилучаються до сакрального.

Наріжним каменем релігійної антропології є вчення про душу, сенс і цінність життя. Згідно з релігійними уявленнями душа розглядається як нематеріальна надприродна сила, що тимчасово перебуває в тілі людини і є джерелом її життя. Вона має надприродні властивості, зокрема безсмертя, і дарується людині Богом. З вченням про душу пов'язані релігійні погляди про безсмертя, загробну відплату і блаженство в царстві небесному. Релігійна концепція душі роздвоює природу людини, поділяючи її на грішне тіло і праведну душу. Це вчення не зовсім узгоджується з науковою концепцією онтогенезу людини як цілісної особистості. Деякі теологи-модерністи намагаються усунути цю суперечність, розглядаючи людину як цілісну істоту, не роздвоєну особистість. Так, німецький богослов К. Ранер трактує онтогенез особистості як природний процес, в якому творча воля Бога проявляється через вторинні причини, тобто діє опосередковано. Родичі, на його думку, є первинною причиною цілісної особистості, включаючи і її душу. Однак це не безпосереднє породження або передача дитині душі. Відтворення душі у тілі дитини відбувається з допомогою сили Божої ще в утробі матері, і цей процес обумовлений впливом біологічних, психологічних і соціокультурних чинників.

У теології існують різні погляди на природу душі. В переважній більшості релігій душа вважається безсмертною, але це не виключає інших поглядів. Так, богослов раннього християнства Арнобій вважав, що душа має невизначену природу: якщо людина не знає Бога, то її душа смертна, якщо вона звертається до божого милосердя -- її душа безсмертна. Деякі християнські богослови вважали, що душа вмирає разом з тілом. Так, античний богослов Титіан (II ст. н. є.) твердив, що душа має земне походження. В ній немає нічого світлого, за своєю природою вона темна і здатна до руйнування. Аналогічної точки зору дотримувався один з перших християнських святих Іреней Ліонський (кінець II -- початок III ст.), вважаючи, що душа вмирає.

У сучасному християнстві також не існує єдиної точки зору на природу душі. Якщо католицькі та православні богослови вважають душу безсмертною, то деякі протестанські богослови твердять, що душа вмирає разом з тілом. Так, єговістський теолог Руттер-форд наголошує, що ідея про безсмертя душі зародилась у диявола. Якби справді людина мала безсмертну душу, то вона не змогла б померти. «Тоді Бог, -- пише Руттерфорд, -- не зміг би привести у виконання свій вирок, винесений грішникам, і божа справедливість зазнала б невдачі». Погляди про смертність душі формально поділяють адвентисти сьомого дня. На їх думку, душа вмирає разом з тілом і перебуває в могилі до страшного суду, коли вирішиться остаточно її доля.

Людина, як вважають християнські богослови, завжди балансує на грані двох світів -- матеріального і духовного. Тому вона втрачає внутрішню рівновагу і перебуває у стані постійного роздвоєння, тривожних переживань за свою майбутню долю. 7\ише віра у безсмертя і здобуття Божої благодаті робить людину внутрішньо гармонійною та цілісною.

Безсмертя душі у релігійній свідомості пов'язується з концепцією гріха. Гріх -- це провина людей перед Богом, невиконання його настанов і вимог. На перших сторінках Біблії сказано, що Бог сотворив людину за своїм образом і подобою, внаслідок чого вона стала в певному розумінні співучасником божественного життя і жила вільно в едемському саду, перебувала у тісному спілкуванні з Богом. Всевишній наказав першій людині користуватися всіма благами, але заборонив споживати плоди з дерева добра і зла. «Не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти помреш» (Буття, 2 : 17). Отже, за порушення людиною вимог Божих належить жорстока кара -- смерть.

Перші люди допустили зловживання свободою, дарованою їм Богом. Вони скуштували забороненого плода з дерева добра і зла, порушивши гармонійні відносини з Творцем, почала противитись його волі. Сутність первородного гріха в трактовці християнської теології полягає в тому, що людина сама визначає свою долю, домагається життєвих успіхів без допомоги будь-яких надприродних сил. Окрім того, вона сама здатна вирішувати, що є добро і зло. Ось як описується людське гріхопадіння в Душ-пастирській конституції про церкву в сучасному світі, прийнятій Другим Ватиканським собором: «...одначе людина, створена Богом у праведності, за намовою лихого, вже з самого початку історії зловживала своєю свободою, поставши проти Бога й забажавши досягти своєї цілі поза Богом». Прагнення людини досягти успіхів у пізнанні, освоєнні та перетворенні навколишнього світу власними зусиллями без надії на божественне провидіння складає сутність первородного гріха і обтяжує життя людини. Основним джерелом усіх бід людства, вважають богослови, є гординя, бунтівний дух і нездоланний гріх, що існують до цього часу. При переході від покоління до покоління гріховність людей, на думку богословів, не слабне, а, навпаки, зростає разом з розвитком соціального і науково-технічного прогресу, з прагненням людини розширити межі пізнання об'єктивного світу. Постійне покаяння у гріхах, вимолювання прощення і милості Божої становить мету і сенс життя людини, оскільки це, з точки зору релігії, запорука спасіння, здобуття блаженства і вічного життя в царстві Божому.

Проблема смерті і безсмертя багатовимірна. Вона має біологічні, соціально-культурні й світоглядні виміри. Біологічно смерть трактується як природний кінець будь-якої живої істоти, припинення життєдіяльності організму. Проте біологічна смерть не є абсолютним запереченням життя. Існування і розвиток кожного живого організму відбуваються як безперервний процес народження, розквіту та індивідуальної смерті. Смертний індивід відтворюється у своєму потомстві, продовжує життя в людському роді. Соціально-культурні виміри життя і смерті не збігаються з біологічними. Людина як соціальний індивід формується в процесі праці й спілкування з іншими людьми, освоєння матеріальної та духовної культури, створення нових цінностей. Найдовше людина продовжує жити в тому, що вона зробила для інших людей, у творіннях своїх рук, свого розуму. І чим більше людина встигне зробити за життя, тим безсмертнішою буде пам'ять про неї. Давньокитайський філософ Лао-Цзи писав: «Хто вмер, але не забутий, той безсмертний». Світоглядний аспект розуміння життя і смерті є найбільш актуальним. Усвідомлення скінченності земного життя окремої людини є світоглядною основою для особистого самовизначення, тобто осмислення власних потреб, цінностей буття, цілей і сенсу життя. Це фундаментальні засади орієнтації особистості на соціальні цінності земного світу або цінності надприродного, потойбічного світу.

Релігійне та наукове витлумачення людини, сенсу і цінності її життя знаходиться в різних площинах. Людина безсмертна в соціальному плані, її внеском у розвиток матеріальної та духовної культури. В родовому аспекті всі люди -- діти своїх предків. У природі ні вид, ні рід не старіють, вони відтворюються і продовжують жити.

§ 4. Ідея Бога, віра в його існування

Віра в Бога -- основоположний принцип будь-якої релігії. Уявлення про Бога, про надприродну істоту є продуктом людської свідомості. Взяте із свідомості людини уявлення про надприродне силою людської фантазії уособлюється й зображується у вигляді особистісної істоти та об'єктивується. Уявленню про Бога надається об'єктивне (поза свідомістю) існування. І в релігії людина молиться вже не своєму уявленню про надприродне, а немовби самому об'єктивно існуючому Богові, який, у свою чергу, «відповідає» уявленню віруючого про Бога. А оскільки Бог існує лише у свідомості віруючого, то він і має лише уявне існування.

Уявлення про надприродне у свідомості віруючого, ідею Бога ні з чим порівнювати, оскільки їм нічого не відповідає в об'єктивній дійсності. Іншими словами, в об'єктивній дійсності неможливо виявити нічого такого, що відповідало б уявленням віруючого про Бога. Не випадково релігійні люди називають себе віруючими, оскільки вони не знають, чи є Бог, вони лише вірять у те, щоБог є.

Йдеться тут про Бога як надприродну особистісну істоту; про істоту, яка чує, бачить, мотивує свою діяльність, відгукується на звернення тих, що моляться, робить чудеса, втручається у події життя, яке оточує віруючого. Віруючі і невіруючі у цьому разі не мають на увазі Бога алегоричного. Коли говорять, що Бог -- це любов, принцип Всесвіту, добро, закономірність, то просто припускають підміну понять.

Не треба уникати розмови по суті, затьмарювати предмет обговорення, слід Богом називати Бога, любов -- любов'ю, добро -- добром, закономірність -- закономірністю. А. В. Луначарського якось запитали: «Скажіть одним словом -- є Бог чи нема?» Він пояснив: «Спочатку скажіть, що ви розумієте під Богом, а я вам скажу, є він чи нема». При слові «Бог», якщо не припускати підміни понять, йдеться, історично і житейські, про Бога релігій, про Бога віруючих.

Доказом проблематичності існування Бога, якому вклоняються віруючі, якого проповідують служителі культу, є сама історія розвитку релігії; непереконливість богословських доказів буття Бога. Розглянемо грунтовніше цю аргументацію.