Основи релігієзнавства

Саме в умовах такого «духовного, державно-церковного тоталітаризму» в Російській імперії передові мислителі проповідували ідеї свободи релігії, свободи совісті, вели боротьбу за їх практичне втілення. Поміж них -- керівники декабристів, товариства яких діяли в Україні, а саме в Тульчині, Василькові, письменники, філософи: М. І. Новиков, Д. І. Фонвізін, О. М. Радищев, О. І. Герцен, М. П. Огарьов, М. Г. Чернишевський, В. Г. Бєлінський, М. О. Булгаков, М. О. Бердяев та інші.

Активну боротьбу за свободу релігії як «першоелемента будь-якого здорового церковного, державного і суспільного життя» вели старообрядці, які, пройшовши через страшні гоніння, приниження, вимагали свободи совісті не лише для себе, а й для інших віросповідань.

В Україні ідеї свободи релігії, віротерпимості пропагували, обстоювали: український філософ Г. С Сковорода, який розглядав свободу взагалі й свободу релігії, зокрема як запоруку розвою людських здібностей, як «ідеал вільномислячої, внутрішньо незалежної, відповідальної людини»; Т. Г. Шевченко та значна частина кирило-мефодіївців, зокрема М. І. Костомаров, П. О. Куліш, М. П. Драгоманов. Останній, як глибоко обізнаний із західноєвропейськими ідеями свободи релігії, свободи совісті, чимало зробив для їх пропаганди. Ним були підготовлені аналітичні праці: «З історії відносин між церквою і державою в Західній Європі», «Боротьба за духовну владу і свободу совісті в XV--XVII ст.», «Про волю віри» тощо.

Розкриваючи сутність ідеї свободи совісті, М. П. Драгоманов твердив, що це означає «не тільки кожному вільно триматись якої хоче віри і церкви, або й не триматися ніякої, але жоден уряд не може видавати із скарбу, зібраного із спільних податків, жодної плати, або помочі ніякому духовенству, або церкві -- а кожне духовенство і церква має утримуватися тільки на вільні дари своїх вірних. Це зветься повним відокремленням церкви од держави».

Вагомий внесок у популяризацію ідей свободи совісті, віросповідання здійснили І. Я. Франко, а згодом М. С. Грушевський, який наголошував, що «церква має бути відділена від держави, духовенство таким чином виходить з-під усяких формальних впливів її й перестає бути державним урядовцем тої чи іншої релігії...».

Боротьба за свободу релігії, свободу совісті, яка відбувалася в Росії, мала свою специфіку, вона була взаємопов'язана з боротьбою, спрямованою на ліквідацію монархії, союзу держави та православної церкви. Революційні події 1905 р. змусили царський уряд розпочати роботу над новою редакцією законів, що стосувалися проблем свободи релігії. 17 квітня 1905 р. був виданий указ «Про зміцнення основ віротерпимості», який певною мірою зменшив релігійні утиски, проте не ліквідував їх основи. Проблеми релігійної свободи, реформи віросповідної політики активно обговорювалися на засіданнях Державної Думи Росії чотирьох скликань, вносилося чимало проектів з цих питань, однак вони так і не були прийняті. Росія продовжувала жити без юридично гарантованої свободи совісті.

І тільки після лютого 1917 р. Тимчасовим урядом було прийнято ряд постанов, декретів, які скасовували віросповідні обмеження. У липні 1917 р. був опублікований закон «Про свободу совісті», в якому остання розглядалася як свобода віросповідань, як віротерпимість. Були відмінені найбільш одіозні норми законів Російської імперії з релігійних питань. Терпимі й гонимі віросповідні напрями одержали широкі права. Однак держава, як і раніше, тримала під контролем діяльність релігійних організацій. Принцип «позаконфесійності держави», як і сама цілісна віросповідна реформа, не були доведені до логічного завершення.

Після Жовтневого перевороту перші декрети радянської влади суттєво змінили становище релігійних організацій. Декрет «Про свободу совісті, церковні та релігійні товариства» («Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви») від 23 січня 1918 р. створив правове поле для реалізації принципів свободи совісті. Церква була відділена від держави, а школа від церкви. Набула чинності світська система освіти. Кожен громадянин одержав можливість вільно вибирати і сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, бути невіруючим, атеїстом. Усі віросповідання одержали рівні права. Заборонялося прийняття будь-яких місцевих законів, постанов, які б утруднювали чи обмежували право на свободу совісті, свободу церкви. Релігія була оголошена справою совісті кожної окремої людини. Наприкінці 1922 р. Україна, знаходячись у «силовому революційному полі» Росії, формально залишалася самостійною державою. У сфері державно-церковних відносин, декларації й реалізації принципів свободи совісті, свободи релігії Україну не обминули процеси, які відбувалися в Росії. Зі створенням Української Народної Республіки її Генеральний Секретаріат прийняв резолюцію, яка визнавала релігію приватною справою кожного громадянина. Уряд УНР не визнавав і не створював жодних установ у справах релігії та церкви. Більш активну політику щодо церкви провадив уряд П. П. Скоропадського, а з його падінням -- Директорія УНР, що взяли напрям на фактичне створення національної церкви. В законі «Про тимчасовий державний устрій України» (1918 p.), а згодом у декреті УНР «Про віру» (1919 р.) було проголошено свободу віровизнання і зазначено, що «...верховна влада в УНР не може сповідувати іншої віри, крім православної». Згідно з декретом Директорії Українську православну церкву мав очолити Синод, який призначався урядом. Рішення Синоду, його постанови ставали чинними лише після затвердження їх урядом. Усю церковну владу Директорія брала на своє утримання. Цей декрет був сприйнятий у світському та значною мірою в релігійному середовищі (зокрема, протестантськими організаціями) як порушення принципів свободи совісті. Він практично не був реалізований.

Зі встановленням в Україні радянської влади були продубльовані основні декрети, конституційні положення про свободу совісті, що були прийняті в Росії, а з 1922 р. і в СРСР: Декрет Тимчасового робітничо-селянського уряду України «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» (1918 p.), Конституція України (1919 р., ст. 23), Конституція Української РСР (1929 р., ст. 5,8), Конституція України (1937 р., ст. 104; 1978 р., ст. 50).

Упродовж семи десятиліть (за незначним винятком 1917-- 1927 pp.) демократичні за своїм змістом принципи свободи совісті в умовах тоталітарної системи, ідеологічної індоктринації, активної боротьби Комуністичної партії проти релігії та церкви залишилися лише деклараціями; на практиці свобода совісті, свобода віросповідань, і особливо, свобода церкви, повністю обмежувалися.

Законодавчі акти, зокрема законодавство про культи від 8 квітня 1929 p., були дискримінаційними щодо релігійних організацій. Наприкінці 20-х років масового характеру набули адміністрування щодо релігійних організацій і віруючих, процеси форсування «ліквідації релігії», репресії стосовно служителів культу, закриття церков. За період 1918--1936 pp. відбулося різке зменшення культових приміщень порівняно з дореволюційним періодом: в СРСР їхня кількість становила лише 28,5 %, а в Україні -- 9 %. Ці процеси продовжувалися і в подальші періоди історії радянської доби. Суперечності між конституційними гарантіями свободи совісті й практикою їх реалізації продовжували поглиблюватися.

§3. Конституція і законодавство України про свободу совісті

Демократичні процеси, які були започатковані в 1985 p., розпад СРСР, утворення незалежної Української держави зумовили кардинальні зміни як в усіх галузях суспільного буття, так і в релігійній сфері щодо державно-церковних відносин. Наша держава заявила про пріоритетність прав людини, про свою підтримку міжнародних правових актів, що стосуються прав і свобод, зокрема свободи совісті.

У контексті Загальної Декларації прав людини, документів, підписаних у рамках Гельсінських угод, які безпосередньо стосуються проблем свободи совісті, релігії, церкви, Верховна Рада України 23 квітня 1991 р. прийняла Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації». Цей Закон започаткував законодавчу основу, що закріпила оптимальні демократичні критерії державно-церковних відносин, дав змогу створити правові основи, необхідні для послідовної реалізації принципів свободи совісті (свободи релігії, свободи церкви) в Україні. Специфічний характер діяльності релігійних організацій знайшов своє відображення в спеціальних нормах чинного законодавства, яке уточнює, конкретизує правовий статус релігійних організацій, можливості та умови для виконання ними своєї функціональної ролі в суспільстві. В своїй сукупності законодавство України, що регулює усі правовідносини, пов'язані зі свободою совісті, постає як цілісна система нормативних актів, які містять норми різних галузей права: адміністративного, цивільного, кримінального тощо.

Фундаментальні основи, гарантії, умови та можливості практичної реалізації прав і свобод людини, в тому числі права на свободу совісті, знайшли відображення у статтях розділу другого «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» Конституції України, яка прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.

У статті 35 цього розділу Конституції України зазначається: «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово^чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа -- від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою».

Свобода світогляду і віросповідання (свобода совісті), як й інші основні права і свободи людини (зокрема, право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34)), розглядаються Конституцією як невідчужувані та непорушні (ст. 21).

Декларовані, гарантовані Конституцією права і свободи людини визначають «зміст і спрямованість діяльності держави», а їх утвердження і забезпечення «є головним обов'язком держави» (ст. 3).

Конституція України, законодавство про свободу совісті (свободу світогляду і віросповідань) розглядають останню як особисте право людини вільно і незалежно визначати своє ставлення до релігії. Це право, як записано в Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 p., включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання. Закон не допускає встановлення обов'язкових переконань і світогляду, будь-якого примусу при визначенні громадянами свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії. Гарантується право батьків (або осіб, які їх заміняють) виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань і ставлення до релігії та право на таємницю сповіді.

В основу конституційних гарантій свободи совісті, свободи релігії покладено п'ять визначальних принципів:

I. Рівноправність громадян незалежно від їх ставлен ня до релігії. Конституцією України (ст. 24) гарантована рівність усім громадянам: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань...». Тобто громадяни (віруючі, невіруючі, атеїсти) мають рівні права в усіх сферах життя суспільства, на них покладаються рівні обов'язки.

II. Відокремлення церкви і релігійних організацій від держави (ст. 35 Конституції України). Це -- один з основних принципів забезпечення свободи совісті (свободи релігії) в поліконфесійній державі, якою і є Україна, гармонічних державноцерковних відносин. Цей принцип постає своєрідним гарантом невтручання держави, її органів і службових осіб у внутрішні справи церкви (релігійних організацій), у здійснювану ними в межах закону діяльність. Держава в питаннях віри є нейтральною. Вона не фінансує діяльність релігійних організацій. Суть цього принципу і в тому, що релігійні організації, їх інститути не виконують державних функцій, не втручаються у справи держави, не є суб'єктом політичного життя. Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність структурних підрозділів інших віросповідань, проповідувати ворожнечу, проявляти нетерпимість до прихильників інших релігій, невіруючих, атеїстів.

III. Відокремлення школи від церкви. Цей принцип стверджує світський характер системи державної освіти в Україні й означає також, що держава не має на меті формувати в учнів, студентів якесь певне ставлення до релігії. Аналіз релігії здійснюється з наукових позицій. Навчально-виховний процес у державних закладах освіти вільний від втручання релігійних організацій. Стаття 6 про відокремлення школи від церкви Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» гарантує рівність прав громадян України на здобуття різних видів і рівнів освіти. Держава не бере на себе справу релігійної освіти й виховання. Релігійна освіта й виховання -- це справа релігійних організацій і батьків. Закон вимагає лише, щоб релігійний навчально-виховний процес відбувався в атмосфері терпимості та поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань, щоб не порушувалися права дитини, її інтереси.

IV. Рівність усіх релігійних організацій перед законом.

Розділ другий Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» містить норми, що гарантують свободу церкви (релігійних організацій). Останні визначаються як добровільні об'єднання віруючих, які створюються ними з метою спільного задоволення своїх релігійних потреб, реалізації права на свободу віросповідання. Усі релігійні організації незалежно від їх конфесійної належності є рівними перед законом. Не допускається встановлення будь-яких переваг чи обмежень одних церков (релігійних організацій) щодо інших. Держава однаковою мірою захищає права й законні інтереси всіх релігійних організацій будь-якого віросповідання, якщо їхня діяльність не суперечить вимогам чинного законодавства і правопорядку. Релігійні організації вільні в своїй канонічній та позарелігійній діяльності. З моменту реєстрації свого статуту релігійна організація набуває прав юридичної особи. Закон містить норми, які забезпечують реалізацію майнових прав релігійних організацій, їх виробничу, господарсько-фінансову діяльність.

V. Наявність спеціальних законодавчих актів, які визначають механізми реалізації права на свободу совісті, свободу церкви. Ці законодавчі акти регулюють права власності релігійних організацій, їх добродійну та культурно-освітню діяльність, трудові відносини у релігійних організаціях та на їх підприємствах, можливості створення власних, а також використання державних засобів масової інформації, встановлюють певні пільги для релігійних об'єднань. У законодавчих актах є так само норми, які вказують на конкретну відповідальність за порушення законодавства України про свободу совісті. Водночас слід зазначити, що передбачені законом обмеження при реалізації прав на свободу совісті, свободу церкви постають як необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, здоров'я, життя і моралі, а також прав і свобод інших громадян. Ці обмеження відповідають нормам міжнародного права в цій сфері.

Можна із впевненістю стверджувати, що в Україні створена правова база, необхідна для повноцінної реалізації свободи совісті й віросповідання, діяльності релігійних організацій.

Конкретні кроки в нормалізації державно-церковних відносин в Україні, створення законодавчої бази, що гарантує практичну реалізацію права на свободу совісті, реальні умови вільного функціонування релігійних організацій, можливості повного виконання притаманної їм місії, сприяли розвиткові процесу, який у засобах масової інформації, наукових працях був охарактеризований як «процес релігійного відродження». Основними критеріями структури останнього є передусім зростання кількості релігійних організацій, числа віруючих, розширення спектру конфесійного розмаїття. Тільки за період 1991--1995 pp. чисельність релігійних громад зросла на ЗО /о і налічує нині понад 17 000 громад більш як 70 віросповідних напрямів. Змінився соціальний, правовий статус релігії, релігійних організацій в українському суспільстві. Значно підвищився рівень довіри до церкви, релігійних організацій, до їх духовного і добродійного служіння.

Значущість для людини прав на свободу совісті, свободу самовизначення і самореалізації у духовній сфері в процесі соціологічного опитування підтвердили близько 90 % респондентів. Ці позитивні процеси, як і прагнення держави забезпечити повноцінну реалізацію гуманістичних принципів свободи совісті в контексті вимог міжнародного права, є хронологічно першим свідченням духовного розкріпачення українського суспільства, його впевненого поступу шляхом демократії і свободи.

§4. Ставлення політичних партій і громадських рухів до релігії, церкви, віруючих

Порушення питання щодо ставлення політичних партій і громадських рухів до релігії, церкви, віруючих відбиває нові реалії сучасного політичного життя України. Воно свідчить, що багатопартійність як одна з форм вираження реального політичного плюралізму є фактом. Поряд з цим сталися істотні зміни в соціальному статусі церкви, діяльності релігійних організацій, функціонуванні релігії у контексті духовних цінностей та моральних орієнтирів нашого часу. Обидва процеси взаємопов'язані. Водночас вони є породженням якісно нових змін у суспільстві.

Україна тривалий час перебувала в режимі тоталітарної системи. Керівній Комуністичній партії належало монопольне становище, державні структури, громадські організації були знаряддям виконання її політичних програм і волі. Ця партія володіла неподільним правом на істину, репрезентувала позицію народу щодо явищ і процесів суспільного життя, зокрема ставлення до релігії, церкви і віруючих. Вузькокласові, партійні оцінки видавалися нею за одностайні оцінки з боку народу, всіх його верств.

У тоталітарній державі здебільшого аморфно, невиразно поставали й саме соціальне служіння церкви, її роль, політична орієнтація, навіть власне конфесіональне обличчя. Це випливало з непевності становища, сучасного й майбутнього церкви. Система розглядала церкву як віджилу інституцію, а релігію -- як опіум народу. На тлі загальної несвободи не могло бути й мови про вільне функціонування церкви без тотальної державної опіки. Порушення прав людини, в тому числі у сфері свободи совісті, стало невід'ємним атрибутом тоталітарного режиму.

Падіння тоталітаризму пробудило до політичного життя усі верстви суспільства. їхні інтереси, прагнення, цілі намагаються виразити політичні партії і громадські рухи, які виникають і формуються на хвилі політичного піднесення. Прийшла в рух і церква. У релігійно-церковному середовищі зароджуються процеси, які мають далекосяжні наслідки.

Дві головні тенденції вирізняються на початковому етапі становлення реального політичного плюралізму і свободи релігійної діяльності. Перша -- виникаючі політичні партії визначають для себе соціальну опору серед основної частини населення взагалі і у релігійному середовищі зокрема. Друга -- церкви, що почали усвідомлювати себе як дієвий чинник суспільного життя, намагаються визначитися у своїх політичних орієнтаціях: політика і релігія, політичні й церковні організації активно шукають контактів, спільних інтересів, можливості співпраці.

Подібний перебіг подій властивий для будь-якої епохи докорінних суспільних змін. Своєрідність ситуації владно породжувала і свої особливості. Насамперед творення державності в Україні, консолідація нації розпочалися в умовах економічної розрухи, зубожіння народу, соціальної напруженості. Ця діяльність розгорнулася в багатонаціональній і багатоконфесійній державі з досить високим рівнем релігійності населення і складними проблемами внутрішньоцерковного життя. Політичні й церковні діячі звертаються до вітчизняного досвіду 20-х років, по-різному інтерпретуючи його: тоді два десятки різних політичних партій співпрацювали з релігійним середовищем. Нарешті, для всього суспільства, релігійних організацій властиві надмірна політизованість, гостре протистояння, спалахи конфліктних ситуацій.

Становлення політичних партій триває. На шляху до свого утвердження вони, разом з вирішенням інших питань, формують своє ставлення до релігії, церкви, віруючих. їхня позиція з цих питань виражена в статутах, програмах, деклараціях, заявах політичних лідерів. На політичній палітрі сучасної України виділяються своєю активністю, чисельністю, організаційним оформленням Народний рух України (НРУ), Українська республіканська партія (УРП), Українська соціал-демократична партія (УСДП), Демократична партія України (ДемПУ), об'єднаний разом з товариством «Просвіта» Конгрес національно-демократичних сил (КНДС), Соціалістична партія України (СПУ), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Партія зелених (ПЗ), «Пласт», Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Українська студентська спілка (УСС) тощо.

Багатопартійність супроводжується плюралізмом підходів щодо релігійного чинника. В цих підходах неодмінно наявні спільні моменти: ставлення до членства в партії віруючих і невіруючих, місія релігії і церкви в забезпеченні програмних цілей партій, імовірні сфери співпраці політичних формувань з церквою.

Членство в партії взаємопов'язане з релігійністю УХДП. Партія християнських демократів наголошує, що в її лавах можуть бути лише християни. Бути християнином вимагають від своїх прибічників СНУМ і «Пласт». Решта політичних формувань і громадських рухів не заперечують членства віруючих у своїх лавах.

Політичні партії та громадські рухи здебільшого висловлюють у своїх програмах власне бачення змісту та обсягу свободи совісті, будь-якої моделі її реалізації. Є партії, що трактують свободу совісті з наукових позицій (СПУ, ДемПУ, ЛДПУ), інші сповідують лише вільний вибір релігії (УРП). У розмаїтті сучасних партій є й такі, що повністю обходять це питання.

Політичні формування практично одностайно визнають істотну роль релігії і церкви в суспільно-політичному, історико-культурному й духовному житті минулого та сучасності. Тут також своя амплітуда розбіжностей. Зважені, диференційовані підходи з урахуванням конкретно-історичних особливостей епохи в одних -- ідеалізовані, в інших -- відверто апологетичні. Особливі акценти зроблено на характеристиці значення релігії і церкви в піднесенні морального стану й духовності людини.

Партійні програми по-різному співвідносяться у визначенні місця й ролі церкви в досягненні програмних цілей. Здебільшого вона уявляється як допоміжний чинник комплексу соціально орієнтованих заходів. Виняток становить лише програма УХДП -- єдиної партії, що має відверто релігійне спрямування.

Провідне гасло цієї партії -- «Бог і Україна», християнська система цінностей і відповідне тлумачення суспільного розвитку, християнське ставлення до життя як абсолютної цінності, пріоритет моралі над економікою, політикою та ідеологією. УХДП пропонує владним і громадським структурам спільні програми соціального захисту і морального оздоровлення людей.

Політичні партії та громадські рухи ангажують церкві широкий спектр можливостей для співпраці -- від впровадження ефективних форм господарювання до розбудови державності, відродження національної культури. Більшість з них апелює при цьому до певної конфесії, а середовищу, яке є соціальною базою партії, пропонує відповідну систему релігійних цінностей.

Партії і рухи з виразним національним спрямуванням (НРУ, УРП, УХДП, СНУМ) зорієнтовані на підтримку національних церков. Ними є передусім Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) й Українська католицька церква (УКЦ). їм належить певна роль у формуванні незалежності Української держави, розвитку національної самосвідомості, реалізації соціальних та екологічних програм, налагодженні всебічних зв'язків з українською діаспорою тощо.

У програмах політичних формувань проголошується неупереджене ставлення до різних релігій, невтручання у міжцерковні зносини, віротерпимість. Ці декларації поряд з визнанням позитивного впливу релігії і церкви на суспільство й людину відкривають реальний шлях для плідного співробітництва з релігійно-церковними організаціями та здійснення вагомих соціальних програм, вдосконалення духовного життя суспільства, виховання підростаючого покоління. Цьому сприяє й те, що церква поступово відроджує інституцію милосердя, благодійності, визначає свої пріоритети в соціальному й духовному служінні, екологічному русі тощо.

Програмні заяви, добрі наміри з боку партій і церков та їх практичне втілення далеко не збігаються. На заваді цьому -- надмірна політизація всіх сфер сучасного життя, гостра конфронтація між партіями у боротьбі за владу, міжцерковні конфлікти в Україні на тлі розладу усієї системи господарювання, соціального розшарування, прогресуючого зубожіння народу.

Політичні формування й церкви шукають вихід з критичного становища на шляху соціального миру і злагоди, взаємної толерантності, цивілізованого діалогу. На перший план виходять цінності, що об'єднують людей незалежно від їхньої партійної належності, ставлення до релігії та інших відмінностей: спільна турбота про розбудову незалежної України, збереження і примноження національної культури, паритетне входження у світове співтовариство цивілізованих держав і народів.

§5. Сучасний стан релігійності і не релігійності в Україні

Неупереджений аналіз нинішнього стану релігійності і нерелігійності в Україні вимагає подолання принаймні двох найпоширеніших ідеологічних ілюзій.

Перила з них стосується недалекого минулого. її сутність полягає у переконанні, що за часів радянської влади в країні склалося перше в історії людства суспільство масового атеїзму. Більшість його громадян, за соціологічним опитуванням близько 80 %, становили невіруючі. Хоча й неоднорідним видавався їх склад, однак спільним визнавалося теоретичне та практичне неприйняття релігії, відсутність віри в надприродне, неналежність до жодної з церковних структур.

Друга з названих ілюзій породжена сучасністю. Вона зводиться до думки про глибоку, навіть генетичну релігійність українського народу, що розглядається як істотна риса його ментальності. Прихильники цього погляду твердять, що ця ознака, властива для українця за його сутністю, була пригноблена тоталітарною системою і у повну силу заявила про себе в умовах незалежної держави загальним інтересом до релігії і церкви, їх історії, суспільної ролі, моральних учень, масовістю церковних служб і обрядів, відродженням храмів тощо.

Обидві з наведених концепцій тяжіють до крайнощів. Уявлення про надмірну поширеність релігії чи атеїзму неадекватно відбивають дійсність, схильні видавати бажане за здійсненне.

У категоричності суджень виявляється спрощене розуміння складних феноменів суспільного життя -- релігії і вільнодумства, їх справжнього змісту, впливу на життєві процеси, врешті-решт того, що і релігія, і вільнодумство -- об'єктивні реальності, викликані цілим комплексом причин.

Поза увагою прихильників крайніх суджень залишається й те, що релігія і вільнодумство -- це не лише протилежності, вони становлять і певну єдність: у священних книгах релігій, у релігійних ученнях є моменти, які сприймаються і витлумачуються вільнодумно і навіть атеїстично, а сам атеїзм за певних умов може набувати релігійної подоби. До того ж релігію і вільнодумство, релігію й атеїзм слід розглядати не лише під кутом зору вічного протистояння, гострої чи поміркованої конфронтації. Тут треба бачити і своєрідний чинник, який стимулює рух думки, пошук нових доказів, розгорнутої аргументації, змагання інтелектуальних засад, основоположних принципів, світоглядних орієнтацій, загалом як один із чинників суспільного процесу.

Попри крайнощі, до яких вдаються обидві концепції, в них наявний момент істини. Справді, після 1917 р. церква втратила колишнє привілейоване становище в суспільстві, релігія позбулася статусу панівної ідеології та переважаючої форми духовного життя народу. Зменшилися матеріальні й духовні можливості її впливу на людей. Кілька поколінь формувалися поза духовним контактом з релігією і церквою. Цей процес відбувався не самопливом, а під цілеспрямованим тиском держави та ідеології правлячої партії, які сприймали релігію й церкву як суспільний атавізм, шкідливий пережиток минулих епох. Місце інтелектуальних змагань духовних потенціалів релігії і вільнодумства посів державний атеїзм; свобода дискусій поступово витіснялася державним примусом, обов'язковим світоглядом; мережа релігійних організацій і культових споруд насильницьки звужувалася неправомірними діями силових структур влади і прямими актами вандалізму.

Справедливо й те, що за царату в різних верствах суспільства було чимало людей з критичним ставленням до релігії й церкви, свідомим неприйняттям їхньої системи цінностей. Твердження церкви про тотальну релігійність населення було таким самим ідеологічним міфом, ідеологічною неадекватністю, як пізніші твердження про масовість атеїзму. Реальністю було всевладдя державної церкви, освячене давністю православ'я і його фундаментальним значенням як однієї з підвалин державності -- у свій час і засилля державного атеїзму -- в інший час. Тут і там різко виражені ідеологічна нетолерантність, прагнення до монополізації істини, рішуче неприйняття світоглядного плюралізму.

Яким же є нинішній стан релігійності та нерелігійності в Україні? На це запитання намагалися відповісти статистичними даними, оскільки законодавство забороняло будь-які згадки в офіційних документах про ставлення до релігії, відомості про це збирали соціологи. їхні дані відбивали з певною вірогідністю рівень існуючої релігійності, хоча статистика соціологів також зазнавала впливу пануючих ідеологічних установок.

Однак можна зазначити, що релігійність в Україні досить різноманітна. Діють понад 70 різних конфесій, кожна з них спирається на певний контингент віруючих, тисячі православних храмів, сотні церков євангельських християн-баптистів і адвентистів сьомого дня, десятки костьолів, синагог, кірх, молитовних будинків: всі вони далеко не безлюдні. Розгорнута мережа монастирів, духовних навчальних закладів для кадрового забезпечення діяльності церкви, релігійної освіти віруючих. Набули поширення місіонерська та проповідницька діяльність духовенства, воно має вільний вихід на засоби масової інформації. В Україні проповідницьку діяльність ведуть різні зарубіжні релігійні місії.

Пожвавлення діяльності церкви, насичення ринку релігійною літературою, масовість церковних свят і обрядів, звернення до релігії, її цінностей багатьох співвітчизників, відбудова храмів -- це констатації, що притаманні сьогоднішньому релігійному життю. На тлі бурхливого перебігу релігійних процесів примовк голос атеїзму, дискредитований в очах громадськості своїм служінням тоталітарній державі й партійним структурам.

Однак наявність різноманітних релігійних конфесій і активізація діяльності церкви ще не розкривають певною мірою рівня релігійності. Повнішу картину дають матеріали соціологічних досліджень, проведених останнім часом у різних областях України і в Києві. За даними Інституту філософії НАН України, рівень релігійності населення в Україні становить близько 44,6 %. За результатами, що отримала редакція «Голосу Америки», яка провела опитування серед населення Києва у віці до 50 років, рівень релігійності становить близько 43,1 %. Ці показники певною мірою правильно відображають частку релігійного населення у нашому суспільстві.

Релігійність -- явище складне. Вимірюється воно не тільки кількісними, а й якісними показниками, що вказують на форми прояву релігійності, які у різних людей неоднакові. До форм релігійності належать дотримання догматичних принципів церкви, різні вірування, культові дії та обряди, релігійні свята тощо. Серед віруючих, як засвідчують матеріали соціологічних досліджень, найпоширеніші побутова релігійність, культова практика, показне обрядовірство. Слід погодитися з думкою професора А. М. Колодного, який дає характеристику релігійності українського етносу, наголошуючи на таких її рисах, як пантеїзм, натуралізм, двовір'я та обрядовірство. Яскравим підтвердженням цього є уявлення віруючих про Бога, оскільки це домінанта релігійності.

За даними соціологічного опитування, уявлення віруючих про Бога таке:

-- 12,0 /о уявляють Бога в образі Трійці;

-- 14,4 % уявляють Бога в образі людини;

-- 16,3 /о вважають, що Бог -- це Святий Дух;

--- 22,3 % вважають, що Бог -- це надприродна сила;

-- 35,0 % не можуть уявити образ Бога.

Наведені дані свідчать, що уявлення віруючих про Бога не збігається з ортодоксальним трактуванням, воно розмите. Досить багато серед опитуваних таких, що ототожнюють Бога з природою, надприродною силою, совістю, любов'ю тощо. Подібні зміни зумовлені об'єктивними і суб'єктивними чинниками, передусім впливом на свідомість людей науково-технічного прогресу, зростанням освітнього і* культурного рівня населення, зокрема віруючих.

Нині релігійність, зокрема в Україні, проявляється не стільки на рівні світоглядному в поясненні картини світу, скільки на рівні задоволення духовних і моральних потреб людини, у дотриманні сімейно-побутових традицій, релігійному спілкуванні, відході від життєвих колізій і побутових потреб, поясненні сенсу та цінності життя. Релігія вказує віруючим шлях до спасіння, закликає до спокутування гріхів і терпіння, дає надію на райське блаженство після смерті. Крім того, вона пояснює явища суспільного життя. Нерелігійний чинник у релігії, як твердять деякі вчені, посідає 60 %.

Пояснюючи зміщення, що відбуваються в релігійній свідомості, можна виділити основні закономірності еволюції релігії у сучасних умовах.

По-перше, релігія вдало пристосовується до соціальних умов, які змінюються. Релігія є такою формою суспільної свідомості, що здатна наповнюватися конкретно-історичним змістом, а це дає їй можливість вжитися в нову ситуацію і вийти з кризи без великих втрат.

По-друге, релігія здатна асимілювати світські елементи культури, переосмислювати їх і підпорядковувати своїм потребам. Релігійний комплекс завжди містить і нерелігійні елементи -- філософські, політичні, правові, моральні, естетичні тощо. Одними міфами й чудесами церква нині не може приваблювати людей. Елементи світської культури у цій справі вона використовує досить вдало.

По-третє, для еволюції релігії основною тенденцією є синкретизм. Відбувається злиття різних ідей, накладання одна на одну й утворення на цій основі нових різновидів релігії. Наприклад, синкретизм візантійського християнства зі старослов'янськими родоплемінними культами привів до утворення «руського» православ'я, а злиття основних принципів християнства з містицизмом східних релігій -- до появи сучасних неорелігій. Синкретизм обумовлює плюралізм релігійної свідомості сьогодення.

Перехідний етап -- це поступова структуризація суспільства, пошук кожним громадянином свого місця в економічній, соціальній, культурній, духовній сферах, це реалізація себе як індивіда. Це простування до таких суспільних порядків, за яких особистість має безперешкодне право і реальну можливість бути сама собою -- віруючим, невіруючим чи атеїстом. Сама кристалізація світоглядних позицій має здійснитись як внутрішній вибір людини, її совісті.

Цей вибір відбувається й нині, проте він значно деформований тяжкою кризою усіх суспільних сфер, ідеологій, соціальною невпевненістю, гнітом елементарних життєвих потреб, потрясінням чорнобильської катастрофи, екологічними лихами і безліччю інших проблем. Чи треба дивуватися, що в часи грізних випробувань, які випали на долю нинішнього покоління, багато людей звернули свої погляди до релігії? В її вікових устоях вони прагнуть знайти опору теперішньому хиткому становищу.

Визрівання цивілізованого суспільства, подолання нинішніх суперечностей сприятиме й формуванню розмаїтих світоглядів, їх вільного становлення під впливом традицій, оточення, виховання, внутрішньої культури, прилучення до національних і світових культурних надбань.

Суспільство, яке формується, нестиме в собі досвід попередніх епох і поколінь. Демократична, правова, освічена спільнота не може допустити тоталітаризму в царині духу -- чи це буде засилля релігії, чи засилля атеїзму під патронатом держави. Найвищою цінністю цього суспільства стане людська особистість з широким спектром прав та обов'язків, у тому числі з вільним і свідомим вибором свого ставлення до релігії та атеїзму.

Короткий релігієзнавчиий словник

Абат -- титул настоятеля монастиря у католицькій церкві. В церковній ієрархії другий за значенням ранг після єпископа. Призначається єпископом чи кардиналом, має право висвячувати у нижчі церковні чини.

Абатство -- католицький монастир.

Аватара -- в індуїзмі перевтілення головного божества в образи інших богів, людини або тварин. Наприклад, бог Вішну здійснює багато перетворень, основними з них вважають десять: у перших чотирьох він виступає в образі тварин (вепра, людини-лева, риби і черепахи); п'яте -- втілюється в образі карлика-велетня; в останніх п'ятьох -- перевтілюється у напівбогів і героїв індійської міфології (Парашурана, Рама, Кришна, Будда, Месія-Калка). Перевтілення індійських божеств описані у Ведах.

Автокефалія -- самоврядування, тобто повна адміністративна незалежність помісних православних церков. Перші автокефальні церкви виникли у східних провінціях Римської імперії. У IV ст. з'явилися чотири автокефальні церкви: Антіохійська, Александрійська, Римська, Константинопольська, у V ст. -- Єрусалимська. Нині офіційно існує 15 автокефальних православних церков.

Автономія церковна -- відносна самостійність православних церков в адміністративному управлінні. Глави автономних церков обираються поміс-ними соборами і затверджуються патріархами автокефальних церков, до яких вони належать. Основи віровчення і релігійне життя автономної церкви повністю підпорядковане патріархату автокефальної церкви, до складу якої вона входить. Нині існують чотири автономні православні церкви:

Синайська, яка перебуває під юрисдикцією Єрусалимського патріарха, Фінляндська і Кіпрська -- під юрисдикцією Константинопольського патріарха, Японська -- під юрисдикцією патріарха Московського і всея Русі.

Размещено на Allbest.ru