Основи релігієзнавства

У 1204 р. Папа Іннокентій III через своїх послів запропонував Галицько-Волинському князеві Роману Мстиславичу прийняти католицтво, обіцяючи за допомогою «меча святого Петра» затвердити князя королем усієї Русі. Князь Роман відхилив цю пропозицію. Передчасна його смерть у 1205 р. відкрила спробу запровадження унії, однак іншим шляхом. У Никонівському літописі зазначено: «Того ж літа 6722 угорський король посадив сина свого в Галичі, и церкви претвори в латынскую службу». Угорський король Андрей II, випрошуючи у 1214 р. у Папи Іннокентія III королівську корону Галичини для свого п'ятирічного сина Коломана, запевняв папу, що цього домагаються вельможі й народ підлеглої йому країни, «бажаючи перебувати в єднанні й послуху Римській церкві, з тим тільки, щоб їм дозволено було зберегти свій (грецький) обряд». У 1219 р. до Галичини підійшов князь Мстислав Удалий, до якого приєдналося місцеве населення: «...повтікало багато бояр-угрофілів і владика Артемій; таким чином унія втратила своїх прихильників».

Інша спроба запровадити церковну унію припадає на роки правління князя Данила Романовича Галицького. У 1238 р. на Русь накотилася могутня хвиля татаро-монгольської навали. Це спонукало Папу Іннокентія IV (1243--1254 pp.) порушити питання про захист від навали до порядку денного Першого Ліонського собору, скликаного в 1245 р. Український архієпископ Петро Акерович на цьому соборі звернув увагу на ту небезпеку, яка загрожує Заходу, просив допомоги для України. Згодом папський легат почав переговори з князем Васильком з Волині щодо організації хрестового походу проти татаро-монгольської навали спільно з європейськими державами на умовах підпорядкування місцевих єпархій римській юрисдикції. «Данило виявив бажання віддати себе під покровительство св. Петра, щоб іти під благословенням римського престолу разом з західним християнством на монголів».

Внаслідок цього звернення до князя Данила Галицького були направлені деякі папські посольства з буллами. Папа відрядив до Данила домініканських монахів «для порад про віру» і для постійного перебування при князеві; дозволив русинам «зберігати непорушно служіння літургії на просфорах», «зберігати всі обряди грецької віри». У 1253 р. папа видав буллу до всіх християн Богемії, Моравії, Сербії і Померанії, закликаючи їх до хрестового походу проти татар, а в наступному році -- буллу до архієпископів, єпископів та інших духовних осіб Естонії та Прусії, щоб вони оголошували хрестовий похід на татар. Папа направив послів до князя Данила з королівською короною. Данило прийняв у Дорогочині (на Західному Бузі) 1255 р. корону короля Галицько-Волинського і запевнення папського легата (посла) допомогти проти татар. «Була це дуже важна подія для руської церкви і руського народу, бо Русь мала прийняти католицьку віру, а з нею також і західну цивілізацію. Але не сталося, як бажалося. Папа справді закликав католицьких сусідів Русі до хрестового походу проти татар, але папські заклики прогомоніли безуспішно; ніхто не спішив іти на допомогу Данилові проти невірних, коли він, уповаючи на допомогу Заходу, почав татар з Русі виганяти»***.

Втративши надію на допомогу Заходу, князь Данило відмовився від співпраці з єпископом Альбертом, якого Римська курія призначила главою духовенства у Південно-Західній Русі. Папа Олександр IV ще у 1257 р. надіслав Данилові буллу з докорами, що він не виявляє ніякого послуху Святому Престолу, і погрожував церковним прокляттям. Однак Данило не звертав уваги на ці погрози. Він відверто говорив, що йому потрібна дійова допомога проти ворогів, і лише за цієї умови обіцяв визнати владу Римського первосвященика, але тоді, коли буде скликаний собор, на якому буде встановлено єднання церков. Тому князь Данило розірвав відносини з папою, відкинувши надію на унію.

Вселенський собор у Констанці (1414--1418 pp.) відкрив нову спробу для здійснення унійної справи, на якому була депутація православної церкви українських єпископів з Литовської держави на чолі з новообраним у 1415 р. проти волі Константинопольського патріарха митрополитом Київським і Литовським Григорієм Цимблаком. Там він виголосив промову, якою вітав папу і висловлював бажання об'єднати під його проводом церкви та для цього скликати Вселенський собор. Однак переговори не увінчалися успіхом. Перше об'єднання православних з католиками відбулося на Флорентійському соборі в 1439 р. Проте це було об'єднання церков з політичних мотивів, тому воно не витримало випробовування часом, було нетривким. Лише турецька навала на Константинополь схилила імператора та патріарха до єднання з Римом. Константинопольський патріарх визнав зверхність римського папи. Щодо оцінки характеру, причин і наслідків Флорентійської унії заслуговує на увагу висновок Михайла Грушевського. Він зазначав: «...унію прийняв і митрополит Київський Ісидор, і майже всі грецькі владики, і цісар візантійський, що хотів тим способом дістати поміч папи та турків. Але ні в Греції, ні в Ісидорових єпархіях тої унії не прийняли і самі Ісидорові прихильники мусили відступити від неї».

Як же виникла Берестейська унія? На думку церковних і світських дослідників, існувало кілька соціально-економічних і політичних причин, які зумовили унію православних з Римом.

Одним з найбільших негативів у житті православної церкви в Україні XVI ст. був світський патронат над нею. Королі мали право надавати світським особам так звані «духовні столиці» і «хліби духовні», які мали привілеї і заслуги перед державою та королем, а не перед церквою. Тобто король забезпечував ієрархічне і майнове становище світських вельмож у церкві, що мало важливе значення для життєдіяльності митрополичої кафедри, а також єпископств, архімандритств, монастирів. Ці люди в основному не мали «духовного покликання», не завжди розуміли та цінували церковну службу, дбали лише про матеріальні вигоди, які давали їм високі церковні посади.

У XVI ст. православна церква в Україні перебувала в кризовому становищі. Митрополичі й єпископські кафедри дістаються людям недосвідченим, цілком світським і часто аморальним. Беручи приклад з королів, князів, різні польські, литовські, українські магнати і шляхта зловживали правом патронату над церквою у своїх маєтках і в сфері своїх впливів.

Внаслідок цього відбуваються деморалізація і розлад на нижчих щаблях церковного життя. Вбачаючи згубні наслідки такого торгування «столицями духовними» і «хлібами духовними», ініціатори і творці унії, хоч і самі були королівськими ставлениками, намагалися шляхом унії з Римом зрівняти у правах православну церкву з римо-католицькою, щоб покласти край втручанню світських елементів, зокрема польської, литовської й української шляхти, в церковні справи.

Згоду на унію єпископи обґрунтовували в грамотах та «артикулах», які подавали королеві Сигізмунду III, передусім своїм незадоволенням кризовим станом української церкви. На першому місці в цих грамотах стоїть турбота, щоб в унії зберегти за собою єпископські кафедри та сполучені з ними «добра і маєтності», щоб митрополитові і єпископам були надані місця в сенаті та сеймі; щоб їх «урівняти у своїх правах з католицькими біскупами». Як видно з «Сокальських артикулів» 1594 p., єпископи повністю підтримували право патронату і практику «подання хлібів духовних» королем і нехтували давнім звичаєм соборності української православної церкви.

Другою причиною, яка дезорганізовувала церковне життя в Україні, вважається втручання в церковні справи братств. Церковні братства були світськими громадсько-релігійними об'єднаннями. Вони мали великі заслуги в розвитку освіти, культури, пробудження і організації національного релігійного життя в Україні. Братства активно протидіяли латинізації і полонізації українців. Надавши братствам, зокрема могутньому і добре організованому Львівському Успенському братству, права ставропігії, східні патріархи -- Антиохійський Иоаким в 1586 р. і Константинопольський Єремія II в 1589 р. -- доручили братствам нагляд за єпископами і духовенством. Таке втручання мирян у церковні справи, намагання здійснювати контроль над церковною владою, зокрема єпископами, як вважають нинішні греко-като-лицькі авторитети, не лише ображало і принижувало духовенство, а й спричиняло постійні конфлікти з окремими єпископами, зокрема з Львівським єпископом Гедеоном Балабаном. Останніх не влаштовувало те, що «люд простий ремісничий залишив своє ремесло, шило, дратву і ножиці, присвоїв собі пастирську владу». І дійшов до того, що «...пастирів своїх соромлять, безчестять, спотворюють». Єпископів все більше не влаштовував цей принизливий нагляд, контроль братств, вони намагалися врешті-решт звільнитися від втручання братчиків в ієрархічні справи. І знову ж іншого порятунку не бачать, крім унії з Римом, де такої підконтрольності вищого духовенства з боку рядових віруючих не було.

Були й інші причини, які підштовхували ієрархів української церкви до Берестейської унії. Вони бачили недбале в духовному плані і меркантильне ставлення до української церкви з боку східних патріархів, зокрема Константинопольського, під юрисдикцією якого знаходилися. Східні патріархи не мали можливостей і сил «оздоровчо впливати на зболений організм української церкви». Константинопольські патріархи були заложниками турецьких султанів, які спритно маніпулювали ними для здійснення своєї зовнішньої політики щодо України, Польщі, Москви. Приїзд патріархів в Україну супроводжувався вимогою одержання високої плати з боку митрополита за його посвячення та іншими грошовими поборами. «Всілякі ті плати були дуже відчутні українському духовенству, бо митрополит, заплативши патріархові, вимагав плати від єпископів, а ті знову від нижчого духовенства. Українське духовенство було для патріархів лише вівцями, яких вони доїли, стригли, але не кормили. Отже, з боку Царгороду годі було надіятися на направу церковних відносин на Русі»*.

Перед політичним тиском на українську церкву з боку Москви, релігійним наступом з боку Польщі східні патріархи бездіяли. У 1589 р. утворився без попередньої згоди і благословення Константинопольського патріарха, під юрисдикцією якого була Московська митрополія, могутній Московський патріархат, який став претендувати на канонічну та юридичну підконтрольність йому Київської митрополії і залежних від неї єпархій з Польщі, Литви. Претензії Москви стати «третім Римом» викликали тривожну реакцію серед церковної ієрархії, світської шляхти в Україні.

Унія збуджувала надію на зрівняння прав та привілеїв приниженої української церкви з панівною римо-католицькою церквою. Унія повинна була захистити українську церкву від агресивних зазіхань «третього Риму», тобто Московської патріархії, звільнитися з-під опіки анімічного «другого Риму», тобто Константинопольської патріархії, повернути українську церкву в лоно «першого Риму», який уособлював собою Вселенську церкву під керівництвом Петрового намісника, тобто Римського первосвященика. Унія мала дати українській церкві моральну підтримку та обдарувати її місією носія правдивого православ'я, ідеї єдності християнських церков на сході Європи.

Кризовий стан української православної церкви в XVI ст. схиляв деяких видатних представників православ'я серед українського магнатства і шляхти до думки, що вихід із цього стану можливий лише у «згоді церкви», яка приведе до оздоровлення всього церковного життя. Крім того, вони вважали, що між православним Сходом і католицьким Заходом не такі вже й глибокі та непримиримі віросповідні розходження, а унія церков поліпшила б долю українського народу, коли було б усунено віросповідні суперечності, що викликають ворожнечу. Цю позицію деякий час репрезентували князь К. Острозький та Ф. Скувин-Тишкевич. На думку князя К. Острозького, ідея унії сприймалася як «відновлення давньої єдності» західної і східної церкви, але не сепаратно, а на вселенському рівні -- з участю східних патріархів, Московської патріархії та інших сусідніх православних церков. З цією ідеєю князь К. Острозький готовий був виступити як ініціатор і звернувся до папи римського. Проте цього не сталося, князь був обійдений українськими єпископами -- ініціаторами Берестейської унії, згодом він виступив проти сепаратної унії української церкви.

Умови Берестейської унії (всього 33) були опрацьовані і прийняті єпископами в цілому, крім Львівського єпископа Гедеона Балабана і Перемишльського єпископа Михайла Копистенського, Українсько-Білоруської церкви на чолі з митрополитом Київським Михайлом Рогозою в 1595 р. Ці умови схвалив польський король. Вони були подані єпископами Володимирським Іпатієм Потієм і Луцьким Кирилом Терлецьким папі римському.

Перші одинадцять умов Берестейської унії стосувалися церковно-богословського та ієрархічного правопорядку майбутньої «з'єдиненої» (уніатської) церкви, тобто визначали ставлення до певних догматів (сходження святого духу і чистилища, святих таїнств, церковного управління). Найбільш конверсійним було прийняття католицького догмату про сходження святого духу і «від Сина» («філіокве»). Був вироблений компромісний варіант: святий дух походить не з двох начал і не сходить подвійним способом (від Бога-Отця і Бога-Сина), а з одного начала від Бога-Отця через Бога-Сина. Повністю приймався католицький догмат про чистилище. До Нового Григоріанського календаря ставлення було також компромісне: якщо не можна користуватися старим (Юліанським), дана згода на прийняття нового, проте Пасха та інші свята зберігаються незмінними за старим календарем. Католицький целібат не приймався, і священики мали право за давнім православним звичаєм одружуватися. Митрополичі, єпископські та інші духовні достоїнства не надавалися особам іншої нації й обряду, крім «руської нації і грецького обряду», тобто українцям. Зберігалася виборність ієрархії з числа «людей духовних і мирянського стану». Якщо ж король правом «подавання хлібів духовних і столиць духовних» дає ці посади світським людям, то протягом трьох місяців вони повинні прийняти висвячення, інакше втрачатимуть духовну посаду. На посвячення єпископів не посилати до Рима, оскільки це має робити митрополит Київський. Останній після поставлення собором єпископів складає подання своєї підлеглості найвищому Архієрею (тобто папі) перед Архієпископом Гнезненським -- примасом католицької церкви в Речі Посполитій.

Дванадцять умов мали церковно-світський характер.

Ними обумовлювався допуск уніатських («з'єдинених») митрополита та єпископів до Сенату Речі Посполитої, їм гарантувалися така гідність і сан, як єпископам «обряду Римської церкви». Встановлювалися сенаторська присяга і присяга найвищому Архієрею (папі), щоб усі уніатські єпископи цими присягами були «прив' язаними до Риму» і не повторилося те, коли руські єпископи не були пов'язані жодною присягою і легко відступили від унії. Одна з вимог мала гарантувати повну безпеку уніатській церкві: «не допускати впливу греків» (Константинопольської патріархії), «придушувати будь-які виступи, бунти нез'єдинених проти з'єдинених». Не допускався перехід з грецького обряду (тобто східного обряду) на римський (латинський), чого ніколи не дотримувалася римо-католицька церква в Речі Посполитій, і «душехапство» продовжувало пустошити православну та уніатську церкву. Гарантувалося збереження уніатській вищій ієрархії всіх церковних маєтків. Архімандрити, ігумени, диякони східного обряду мали користуватися тими самими правами і привілеями, що й особи римського обряду. Допускалися подружжя змішаних обрядів.

Останні десять умов стосувалися сфери духовних прерогатив уніатського духовенства. Дозволялося нести святі таїнства до хворих при свічках у повному «облаченії» (що раніше заборонялося польською владою), гарантувалося збереження церковних братств, існування та створення нових шкіл і семінарій з викладанням слов'янською й грецькою мовами. Друкарні мали бути підвладні митрополиту, єпископам, щоб не дати лиходіям поширювати свої «єресі». Заборонялося світським патронам маніпулювати священиками. Шляхта та інші світські особи зобов'язувалися визнавати ухвали єпископського суду, беззастережно приймати їх до виконання і не захищати священиків, які порушували церковний порядок. Церкви підлягали юрисдикції єпископів, і світські особи не повинні були втручатися в їх управління (світські патрони не хотіли підкорятися єпископам і намагалися самовільно управляти церквою). Одна з умов мала на меті цілком ізолювати «нез'єдинених» (православних): «не допускати поїздок до Константинопольського патріарха і висвячень». «Королівська милість має подбати про те, щоб на кордонах держави ніколи з такими повновладними посвяченнями не допускати в наші області... щоб не виникло з того велике замішання між пастирями і народом».

§2. Історія греко-католицької церкви

До 1620 р. Київська митрополія була єдиною, уніатською. Православної митрополії не існувало. Виникла загроза цілковитої втрати православними своєї ієрархії та церкви. У 1620 р. з ініціативи гетьмана Сагайдачного Єрусалимський патріарх Феофан висвятив нову православну ієрархію (єпископів і митрополита). Це викликало невдоволення уніатів, які вважали, що католицька Польща, замість того, щоб обороняти уніатську церкву, «поставила вище державні інтереси від інтересів католицької церкви». Уніати скаржилися, що польська держава почала сприяти православній церкві. Враховувалося й те, що православ'я спиралося на підтримку 60-тисячної козацької армії, яка вимагала ліквідувати унію та відновити православну церкву.

Уніатський митрополит В. Рутський в 1624 р. у звіті до Риму наголошував на великі труднощі унії: сильна опозиція православних і протестантів; байдужість римо-католиків до уніатів, відсутність з їхнього боку допомоги; «язва переходу» (те ж «душехапство») на латинський обряд; постійне підозріння в нещирості уніатів з боку польської католицької церкви; недостатня допомога уніатам від короля і Риму.

Сучасні греко-католицькі авторитети та дослідники акцентують увагу на трагічній ситуації наприкінці XVI ст., коли українська православна церква була поставлена перед вибором: продовжувати нерівну і безнадійну боротьбу за своє існування в оточенні римо-католицької церкви, знаючи, що українському народові загрожує неминуче окатоличення й полонізація, чи піти в унію з Римом, зберегти традиційний православно -візантійський обряд, національну самобутність українського народу, змінивши лише залежність від Константинопольського патріарха на опіку папи римського.

Зрештою, історичний сенс згаданого вибору греко-католицькі авторитети вбачають у драматичній дилемі: рятувати самобутність церкви, жертвуючи національною самобутністю народу, чи рятувати національну самобутність, реформуючи церкву.

Чи вдалося досягти головної мети так, як її поставили ініціатори і творці Берестейської унії? Чи стала унія з римо-католицькою церквою вирішальним чинником національного самозбереження українського народу, протидією його переходу в латинство та ополяченню?

Саме в оцінках Берестейської унії стосовно українського народу найбільше суперечностей, і навіть спекуляцій. Православні акцентують свою увагу на насильницькому способі введення унії та боротьби з нею українського народу. Греко-католики, навпаки, акцентують увагу на позитивному, що дала унія, оцінюючи її як важливий чинник української історії, культури, духовності.

Історія української церкви після Берестейського собору 1596 р. засвідчила існування зловісної закономірності: переслідування й утиски, які довелося пережити православним, не меншою мірою відчули на собі і греко-католики. У XVII ст. православна церква залишилася без ієрархії, велася боротьба за її відновлення, легалізацію церкви і подолання ієрархічного двовладдя, точилися міжконфесійна боротьба на сеймі, кривава боротьба за володіння церквами в парафіях, козацькі війни з вимогою ліквідації унії в Україні тощо. Не легшим було XVIII ст. для уніатів: жорстокі розправи Петра І з василіанами; наступ конфедератів з метою насадження католицизму в Україні; Коліївщина, яка залишила після себе список «уніатських мучеників» в Умані, Бердичеві, Білій Церкві та інших містах і селах України; антиуніатська політика більшості російських царів після розділів Польщі і поступове знищення греко-католицької церкви в Україні під владою Росії.

Обопільні кривди та жертви припадають і на початок XX ст.

Згадаймо хоча б долю «упорствующих униатов» Холмської єпархії, які були міцним горішком для самодержавного православ'я, православної імперії.

Отже, уроки історії церкви в Україні дають можливість зробити очевидний висновок: не може бути добре греко-католикам, якщо зле православним, і навпаки. Дві церкви взаємопов'язані єдиною долею українського народу.

Це зрозуміли вже після 30-річного запровадження унії два визначні митрополити: православній Петро Могила (1632-- 1647 pp.) і грено-католицький Иосиф Вельямин Рутський (1613--1637 pp.)- Обидва прагнули примирити «Русь із Руссю», покласти кінець роз'єднанню, знайти шлях для примирення. Уже в 20-ті роки XVII ст. спостерігаються компромісні течії щодо примирення з уніатами серед вищої православної ієрархії, джерелом яких був сумний стан національно-церковного життя і після відновлення православної ієрархії. Фіксується тенденція різноманітних сторін, яка спрямована на примирення та поєднання, однак з різними мотивами і намірами. Зросла симпатія до ієрархічно-церковного устрою на засадах римо-католицького абсолютизму внаслідок 25-річного безієрархічного життя у православній церкві. Невдача поширити унію на Схід, до Московського царства, відновлення православної ієрархії в Україні заходами гетьмана Сагайдачного, трактування польським католицтвом і шляхтою уніатів як «другорядних у вірі й нижчих в суспільстві» спонукали Рим та уніатів виступити з ініціативою про примирення з православними, укладення «універсальної унії».

«Універсальна унія» -- це єднання рівноправних церков західної та східної орієнтації, утворення єдиного Київського самостійного патріархату, обрання патріарха, незалежного ні від Константинополя чи Москви, ні від Риму. Щодо визнання примату папи римського, він визнавався лише як «почесний глава церкви» без будь-якої влади.

Здійснювалися практичні заходи, які були спрямовані на реалізацію ідеї «універсальної унії». Собор 1627 p., скликаний в Києві з ініціативи православного архієпископа Полоцького Метеля Смотрицького -- ідеолога «універсальної унії», з участю митрополита Іова Борецького і Петра Могили, людей світських, обговорював питання про «почесне зверхництво» папи над українською церквою і унійний катехізис М. Смотрицького. Собор 1628 р. в Городку на Рівненщині розглядав «шість пунктів різниць між західною і східною церквами» згідно з доповіддю М. Смотрицького. На Городоцькому соборі було прийнято рішення знайти будь-який спосіб без порушення прав і привілеїв православної віри «утворити єдність Русі з Руссю, тобто неуніатів з уніатами».

Продовження обговорення унійної справи, що було намічене Городоцьким собором на обласному Київському соборі 13-- 24 серпня 1628 p., завершилося судом над архієпископом М. Смотрицьким «за відступництво і зраду православ'я». Були призначені окремі собори для уніатів у Володимирі та православних в Києві для підготовки спільного уніатсько-православного собору у Львові в жовтні 1629 р. Пропозицію короля Сигізмунда III про спільний уніатсько-православний собор православний Київський собор не прийняв. Отже, спроба унії 1624--1629 pp. не вдалася. їй протидіяли православна частина населення, козацтво, київська громадськість.

Ідея зближення, об'єднання обох церков продовжувала жити, знайшовши втілення у спробі здійснення «нової універсальної унії» та утворення Українського патріархату. Король Владислав IV виступив з ініціативою православним й уніатам дійти згоди між собою, за прикладом Москви обрати собі патріарха. Проект «Modus Koncordia» був націлений на розрив з Константинопольським патріархом і утворення окремого Київського патріархату. Польський король був зацікавлений у здійсненні цього проекту, оскільки це був спосіб припинення в державі боротьби між православними й уніатами, знаряддя відриву православних, підданих Польщі, від симпатій до Москви та Константинополя. Митрополит Петро Могила за планами короля був кандидатом на патріарха.

Якою мірою заангажованим і втаємниченим у ці плани був Петро Могила -- це тема окремого дослідження. Грамоти Петра Могили братствам закликали обміркувати справу примирення з уніатами. Проте негативна позиція Риму щодо утворення Київського патріархату, неспокій у внутрішньому житті української православної церкви внаслідок поширення чуток про плани Владислава IV об'єднати православних і уніатів під зверхністю римського папи з наміченням кандидатури Петра Могили на патріаршу кафедру перекреслили ідею «нової універсальної унії» на основі Патріархату Київського та всієї Русі. Берестейська унія певною мірою визначила такі події в історії України, як відновлення ієрархії у православній церкві 1620 р. за допомогою козаків і гетьмана Петра Сагайдачного, виснажливу, довготривалу боротьбу за її легалізацію впродовж десятиліття, спробу укладення «універсальної унії» з метою примирення православних і уніатів за часів Київського православного митрополита Петра Могили. Національно-визвольна боротьба українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1646--1654 pp.). криваві події в Правобережній Україні, пов'язані з Барською конференцією та Коліївщиною (1768 p.), також несли в собі відгомін Берестейської унії.

Аналіз стану уніатської церкви впродовж XVII--XVIII ст. засвідчує, що панівні кола Речі Посполитої, які спочатку сприяли поширенню та утвердженню унії, самі не вірили в її релігійну цінність і церковну самостійність. Вони намагалися використати унію як своєрідний перехідний стан, чистилище для православних, щоб таким чином легше перевести їх у католицтво.

У Львівській, Галицькій, Кам'янець-Подільській уніатських єпархіях, у західній частині Волині уніатське духовенство зневажається й утискується так само, як православне духовенство, віруючі в Київському, Брест-Литовському, Мінському воєводствах. Починаючи від Берестейської унії впродовж XVII--XVIII ст., як зазначав Михайло Грушевський, «в Західній Україні все покрила Польща: польське або ополячене панство, таке ж саме багатше міщанство і навіть вище духовенство (уніатське) було зпольщене і польськими очима дивилося на минувшину і на сучасність свого народу»*.

Сучасні римо-католицькі дослідники вважають, що до 1848 р. між українцями греко-католиками і поляками римо-католиками в Галичині були незначні відмінності, оскільки «більша частина греко-католицького духовенства була асимільована з польською культурою і польськими політичними ідеалами»**. Польська мова була мовою викладання та розмовною у греко-католицьких семінаріях. Зміни розпочалися після 1848 р. Греко-католицьке духовенство Галичини почало поступово звільнятися від польських настроїв внаслідок впливу української громадськості на уніатську церкву.

Через те, що уніатське духовенство і взагалі уніатську церкву не зрівняли в правах з польською римо-католицькою церквою, вона залишилася церквою нижчою, «хлопською», мужицькою, стала опозиційною, істотним і невід'ємним чинником українського життя Галичини, особливо у другій половині XIX--XX ст., інтегрувалася в галицьке суспільство, сприймалася ним як національна українська церква.

Протягом другої половин XIX ст., і особливо в 20--30-ті роки XX ст., постало питання: бути чи не бути самостійній греко-католицькій церкві з її православним обрядом.

Похід католицьких «змартвихстанцїв» (змартвихстанці-воскресенці -- філія ордену єзуїтів, яким доручалася місія цілковитого оновлення католицизму в Галичині), єзуїтська реформа ордену василіан, намагання ввести целібат греко-католицького духовенства -- це тільки перший наступ римського католицизму на греко - католицизм.

Греко-католицизм як самостійна конфесійна течія в лоні католицизму все частіше атакувався і звинувачувався в єресі. Єзуїти звинувачували греко-католиків: «Ваше змагання до автономії є вищим найбільшим гріхом», «У католицькій церкві не може бути будь-якого сепаратизму, ніякої автономної церкви». Унія для задумів католицизму вже була недостатньою. «Гріхом» греко-католицької церкви в Галичині вважалося те, що вона намагалася жити для свого народу, а не для слави римо-католицької церкви, стала національною українською церквою.

§3. Діяльність УГКЦ в Україні

Серед уніатського духовенства, вихованого в кращих культурних і матеріальних умовах, уже на початку XIX ст. з'являються освічені й енергійні особистості, які думали не лише про інтереси своєї церкви, а й про інтереси народні, національні. Вони намагалися сприяти піднесенню народної освіти, національної культури (митрополит А. Шептицький, «Руська трійця» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький), митрополит Левицький, канонік І. Могильницький).

Безумовно, наймогутнішою постаттю в історії Української греко-католицької церкви був митрополит Андрей Шептицький, який очолював її 44 роки (1901--1944 pp.). He тільки українські, а й зарубіжні дослідники оцінюють митрополита А. Шептицького як діяча, що «вимагав підпорядкувати національне питання церковним інтересам», який має великі заслуги у зміцненні українських шкіл у Галичині, турбувався про утворення українського університету, був патроном української культури. Його міжнародний престиж ще більше зріс після того, як він був заарештований і висланий царським урядом Росії під час окупації Галичини в 1914 р.

Релігійно-церковна діяльність митрополита А. Шептицького була спрямована на розширення сфери впливу греко-католицької церкви. Він невпинно повторював, що роль греко-католицької церкви в Україні є особливою, бо саме через цю церкву має бути покладено початок з'єднанню Заходу та Сходу. Ця ідея екуменізму в задумах і планах митрополита Шептицького зводилася передусім до активної «унійної акції» з боку греко-католицької церкви щодо православної, навіть протестантських релігійних течій. Митрополит розумів складність і труднощі в здійсненні ідеї екуменізму. Слід звернути увагу саме на ідею екуменізму, яку обстоював А. Шептицький як єдиний засіб оздоровлення духовного стану українського народу та примирення, зближення церков, а не їх унію. Митрополит А. Шептицький, як і великий православний митрополит Київський Петро Могила, розумів нагальну потребу в примиренні православних і греко-католиків.

1 листопада 1944 р. митрополит А. Шептицький помер. Греко-католицька церква опинилася в дуже складному становищі. У квітні 1945 р. майже вся її вища ієрархія -- И. Сліпий (після смерті митрополита А. Шептицького очолював греко-католицьку церкву), єпископи М. Чарнецький, Н. Будка, Г. Хомишин, І. Лятишевський -- була репресована за, як це практикувалося в сталінські часи, трафаретним звинуваченням у «зраді Батьківщини». Було заарештовано сотні священиків, ченців греко-католицької церкви.

В умовах тоталітарного терору і страху більшовицька влада організувала Львівський собор греко-католицької церкви в березні 1946 р. Рішення цього собору, безумовно, були відпрацьовані та узгоджені заздалегідь і не лише в церковних колах, а й у державних інстанціях. Собор вирішив скасувати постанови уніатського Берестейського собору 1596 p., ліквідувати унію, анулювати залежність від Риму і повернутися до православної віри та до Руської православної церкви.

До складу Львівського собору греко-католицької церкви 1946 р. увійшли два єпископи -- Михаїл (Мельник) Дрогобицький і Самбірський та Антоній (Пельвецький) Станіславський і Коломийський, які були висвячені на православних єпископів вже у Володимирському соборі в Києві. На соборі присутніми були 214 священиків, деканів і представників кліру всіх трьох греко-католицьких єпархій та 19 мирян, які майже одноголосно проголосували за всі його постанови.

Отже, із загального числа 1270 священиків усієї греко-католицької церкви західних областей України в соборі брали участь лише 214, які (це було заявлено на соборі) виступали від імені 997 священиків, що подали особисті заяви про бажання вийти з унії та возз'єднатися з Православною церквою.

До цього потрібно додати довідку про стан греко-католицької церкви на той час. За даними 1943 р., у ній було (з урахуванням Мукачівської і Пряшівської єпархії та Лемківської апостольської адміністратури) 4488 церков і каплиць, 203 монастирі, богословська академія, 5 духовних семінарій, 2987 священиків, 1610 монахів і монахинь, 540 богословів, 35 видавництв.

Львівський собор 1946 р. -- це не лише трагічна віха в історії греко-католицької церкви в Україні. Однаковою мірою це й трагедія православної церкви, бо саме їй в особі Московської митрополії тоталітарним режимом була відведена роль могильника іншої церкви.

За даними Львівського собору, 22 відсотки греко-католицького духовенства не погодилися перейти в православну церкву. їх, звичайно, було значно більше, навіть серед тих делегатів собору, які змушені були піднімати формально руку, голосуючи за його рішення. Безумовно, в правовій демократичній державі, гуманному, цивілізованому суспільстві ці 22 відсотки, вважаючи себе греко-католиками, мали б право зі своїми послідовниками сповідувати український греко-католицизм, бути в єдності з Римом.

Проте всі колишні греко-католицькі парафії внаслідок рішень Львівського собору 1946 р. автоматично були оголошені православними. Крім діючих православних церков, усі інші були закриті.

Однак значна частина віруючих, колишніх греко-католиків не прийняла нав'язуваного їм православ'я. Оці «залишки уніатства», як стали їх іменувати і в православній, і в радянській пресі, після 1946 р. змушені були відправляти свої богослужіння таємно, діяти нелегально. З часом вплив «залишків уніатства» не послаблювався серед віруючих, як на це розраховували партійно-державні органи. Навпаки, він зростав як серед тих, хто не прийняв «возз'єднання» з православною церквою, так і серед тих віруючих, які «з'єдналися», але у яких православна свідомість була слабкою.

Поступово з підтримкою Апостольської Столиці і зарубіжної Української католицької церкви у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Закарпатській областях (там, де було вкорінене уніатство) з його «залишків» сформувалися нелегальні, підпільно діючі структури греко-католицької церкви: хіротонізувалися єпископи, висвячувалися священики, які таємно проводили релігійно-богослужбову діяльність, відновлювалися чернечі ордени, що організовували домашні церкви і чернечі осередки. Все частіше в закритих колишніх греко-католицьких церквах неофіційно відправлялися богослужіння.

Починаючи з 1987 р. рух за відновлення греко-католицької церкви набуває організованого динамічного змісту. Створений Комітет захисту Української католицької церкви звертається до державних органів влади, зарубіжних релігійних центрів, зокрема Ватикану, міжнародних організацій, вимагаючи визнання існуючої Української гре ко-католицької церкви (УГКЦ). Згодом у 1987--1988 pp. відкрито заявила про себе ієрархія У1 КЦ, обнародувавши ряд звернень до Президії Верховної Ради СРСР і Папи Римського Іоанна-Павла II з проханням легалізувати УГКЦ.

На підтримку цих звернень організовуються масові акції, щоб привернути увагу широкої громадськості до проблеми легалізації греко-католицької церкви в Україні. Організовуються поїздки груп духовенства та віруючих до Москви з метою пікетування і відправлення богослужіння в людних місцях. Ці масові акції збіглися з підготовкою і відзначенням 1000-ліття введення християнства на Русі.

Слід зазначити, що існують й інші чинники, що сприяли процесу відновлення та легалізації греко-католицької церкви в Україні. Починаючи з 1985 р. встановлюються демократичні, гуманні відносини між державою і церквою. Розпочалася підготовка проекту Закону про свободу совісті та релігійні організації, який узгоджувався з міжнародними правовими актами з проблем прав людини й релігійних свобод. Почастішали контакти офіційних представників Ватикану і СРСР. Відбулася зустріч у Римі Папи Римського Іоанна-Павла II і Президента СРСР М. Горбачова, що привело до встановлення дипломатичних відносин між СРСР та Апостольською Столицею. Все це дало змогу порушити питання про легалізацію Української греко-католицької церкви та її реєстрацію.

30 листопада 1989 р. Рада у справах релігії при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків. Отже, греко-католицька церква після більш ніж 40-річної перерви офіційно відновила свої структури в західних областях України.

За її даними, вже на 1 січня 1991 р. у Львівській області було 907 греко-католицьких, Івано-Франківській -- 375, Тернопільській -- 392, Закарпатській області -- 129 парафій. Греко-католицькі парафії утворюються і в інших областях України, на її сході та півдні, а також у Києві. Вищу ієрархію УГКЦ, яка працювала в трьох єпархіях: Львівській, Івано-Франківській та Ужгородсько-Мукачівській, очолив кардинал-митрополит Мирослав Любачівський.

На початку 2000 р. УГКЦ мала 3198 релігійних громад (парафій), 2160 священиків, 73 монастирі, 1305 ченців, 9 навчальних закладів, в яких навчалося 1670 майбутніх священиків, 20 періодичних видань. У складі УГКЦ є Львівська, Івано-Франківська, Коломийсько-Чернівецька, Тернопільська, Зборівська та Самбірсько-Дрогобицька єпархії. У Закарпатській області діють дві греко-католицькі єпархії: Ужгородська і Хустська, які цілком підпорядковуються Конгрегації східних церков у Римі. В 1996 р. утворено Києво-Вишгородський екзархат УГКЦ, якому папа римський доручив здійснювати духовну опіку над віруючими і парафіями цієї церкви в усій Україні поза західними її областями. Екзархом призначено американського громадянина українця за походженням Любомира Гузара.

Відновлюється структура традиційних чернечих орденів греко-католицької церкви. Серед них чоловічі ордени: василіани, редемптористи, студити; жіночі: василіанки, йосафатки, святого Вікентія, Пресвятої родини, сестри-служебниці. Всі ордени мають спільне призначення -- проводити широку місіонерську діяльність серед різних верств населення. Проте вони відрізняються й певними функціональними особливостями.

Наприклад, черниці ордену святого Вікентія (бельгійського походження) здебільшого працюють у сфері медицини сестрами милосердя, нянями. Студитки, йосафатки займаються релігійним вихованням дітей. Черниці ордену Пресвятої родини обслуговують хворих і людей похилого віку. Редемптористи -- місіонерською діяльністю і підготовкою кадрів для церкви.

Діють греко-католицькі духовні семінарії: Львівська, Івано-Франківська, Мукачівська та Василіанська, в яких навчається до двох тисяч семінаристів. Створені й активно діють світські жіночі та молодіжні релігійні організації: Милосердя, Святого Володимира тощо.

Греко-католицька церква в Україні підтримує тісні відносини зі своїм релігійним центром -- Святим Престолом у Римі. Ієрархія УГКЦ бере активну участь у нарадах і синодах єпископів у Римі. У католицьких вищих навчальних закладах у Римі УГКЦ має змогу готувати свої кадри.

Досвід Берестейської унії 1596 р. та всієї історії греко-католицької церкви свідчить, що унійна ідея виникає на початку розколу єдиної Вселенської християнської церкви в 1054 р. Київське християнство, церква в Руси-Україні були відкритими як до православного Сходу, так і до католицького Заходу. Однак ідея церковної унійності в історії християнства взагалі та в історії української церкви часто затьмарювалася політичними намірами, егоїстичними розрахунками, амбіційними устремліннями. Українська церква не раз ставала заложницею сусідніх держав на сході, заході, півночі, які намагалися утримати її у сфері свого впливу. І все робили для того, щоб не допустити її об'єднання зі вселенською церквою чи нав'язати їй таку церковну унію, за допомогою якої можна було б дезорганізувати українську церкву, денаціоналізувати український народ.

Берестейська унія мала певні зовнішні та внутрішні передумови. XVI ст. -- це епоха Реформації і Контрреформації, для православної церкви в Україні вона стала найбільш гнітючим періодом її історії. Світський патронат над церквою, неспроможність православних патріархів Сходу оздоровчо впливати на зболений організм української православної церкви, загроза її латинізації і полонізації українців, політичний тиск Москви, що претендувала на місце та роль «третього Риму» в східному християнстві, -- все це вимагало відповідної реформи і динамізаціі православ'я в Україні. Це розуміли православні єпископи, видатні світські особистості (князь К. Острозький та інші), які бачили єдиний вихід у церковній унії, форму проведення якої розуміли не однаково.

Унія як метод і форма об'єднання церков не виправдала себе. Нині це визнають православні і католицькі церковні авторитети, які стоять на позиціях екуменізму. Унія спричинила глибоку релігійну кризу, яка вийшла за межі XVI ст., гостро позначилася на всій історії українського народу, викликала довготривалі церковні та національні конфлікти. Однак релігійна боротьба не була зовсім деструктивною. Уніати і православні були поставлені перед необхідністю дбати про піднесення освіти, про мобілізацію інтелектуальних сил для літературної діяльності, розбудови своїх шкіл. Два релігійні табори стали послуговуватися засобами гуманістичної культури, яка наближала до себе прихильників і противників релігійного об'єднання під зверхністю римського папи. Необхідність виправлення, доповнення, продовження Берестейської унії на новій основі, поєднання обох церков українського народу на засадах створення Київського патріархату, єдиного для православної і греко-католицької„ спільноти, зрозуміли видатні ієрархи цих церков П. Могила і И. Рурський, хоча здійснити ці плани тоді не вдалося. Якщо тодішній провід за несприятливих для церкви умов знаходив шлях до Київського християнства, то чи не повинно це слугувати за взірець поліпшення міжконфесійних взаємин і зближення та налагодження співпраці всіх українських церков в умовах незалежної Української держави?

Греко-католицька церква у своїй майже 400-річній історії мала періоди розвитку та занепаду, динамізаціі і криз. Для іноземних правлячих структур, під владою яких перебувала Україна, вона була небажаною і постійно ними утискувалася. Виразно національний характер Української греко-католицької церкви, її інтеграція в українське суспільство викликали негативну реакцію у всіх поневолювачів українського народу: польської шляхти, католицьких єзуїтів, російського самодержавства, московської церкви, більшовицького режиму, державного атеїзму.

Греко-католицизм для багатьох поколінь українців після Берестейської унії є традиційною, а згодом національною українською церквою, як і православ'я є національною церквою для частини колишніх греко-католиків, їх дітей і онуків, що були охрещені і виховані вже православною церквою, яку вони не бажають міняти, щоб повернутися до греко-католицизму. І в цій ситуації потрібна усвідомлена толерантність, повага до конфесійного вибору віруючих. Самою історією визначено бути Україні багатонаціональною і багатоконфесійною державою і близькими за Символом віри християнським церквам: православній, греко-католицькій, римо-католицькій, співпрацювати для блага всього українського громадянства, Української держави.

Було б трагічною помилкою з тяжкими наслідками для загальнонаціональної справи як штучно творити якусь «єдину українську церкву», «одну державну релігію», так і розчленити територію України на сфери переважаючого конфесійного впливу. Конфесійний поділ Лівану і значною мірою колишньої Югославії мали трагічні для цих держав наслідки. Водночас було б несправедливо і антидемократично, коли б лише за ознаками підпорядкованості тієї чи іншої церкви або релігійно! організації своїм закордонним центром ставити під сумнів їхню «українськість» чи відмовляти їм у патріотизмі. Вся територія України повинна бути вільною для функціонування будь-якої української церкви, якщо вона стоїть на засадах української громадянськості, утвердження соборності Української держави. Будь-які розмови про так звану канонічну територію тієї чи іншої церкви в Україні є шкідливими. Нині, на переломному етапі розбудови незалежної Української держави, коли особливо важливою стала проблема національного миру і політичної консолідації суспільства, серед частини віруючих різних сповідань, а також духовенства все більшої популярності набуває не ідея «єдиної національної церкви», а ідея українського екуменізму.

Український екуменізм передбачає єднання зусиль усіх конфесій в Україні для досягнення певних суспільних і релігійних цілей (складниками такого єднання можуть бути спільні гуманітарні акції, підтримка різними заходами, притаманними релігійним організаціям, процесів українського державотворення, навіть спільні канонічно-церковні дії). Прихильники українського екуменізму є серед православних і греко-католиків. Ідею українського екуменізму, тобто єднання між західною і східною християнськими традиціями, свого часу обстоювали як православні, так і греко-католицькі ієрархи -- митрополити Іларіо^н (Іван Огієнко), Андрій Шептицький, Василь Липківський і Иосиф Сліпий. На засадах такого єднання усіх християн України стоять і нинішні керівники УГКЦ, зокрема кардинал Мирослав Любачівський. Послідовники такої форми співжиття християнських церков в Україні є й серед сучасних діячів українського православ'я.

Отже, ідея українського екуменізму є животворною ідеєю, яка потрібна і може спрацювати на користь національного та духовного відродження України. Вона знаходить підтримку і в церковних колах, і серед широкої української громадськості.

РОЗДІЛ VIII. СУЧАСНИЙ ПРОТЕСТАНТИЗМ

§1. Причини виникнення протестантизму

Протестантизм (від лат. protes-tantis -- той, хто заперечує, не погоджується) виник в епоху ранніх буржуазних революцій у країнах Західної Європи в XVI ст., коли поширились антифеодальні й антикатолицькі рухи. Причиною виникнення протестантизму були соціально-економічні та ідеологічні суперечності феодалізму.

В надрах феодалізму складалися нові, капіталістичні суспільні відносини. Здійснювалося первісне нагромадження капіталу, зростала торгівля, виникала капіталістична мануфактура. Нові продуктивні сили вступили у суперечність з феодальними суспільними відносинами.

Католицька церква сама була великим феодалом, католицизм панував у всіх сферах духовного життя, церква освячувала феодальні порядки, користувалася необмеженою владою. Всюди, де назрівав протест проти старих порядків, з'являлися папські булли, виникали постаті в темних сутанах, палали вогнища інквізиції. Все це зумовило зростання активності виступів опозиції до католицької церкви, що набула характеру масового суспільного руху з широкою соціальною базою. Князі й королі домагалися політичної незалежності від Риму, промисловці й торговці -- вимагали вільного підприємництва, ліквідації різних податків і феодальної роздрібненості, збідніле дворянство та лицарство намагалося звільнити своїх підданих від пограбування церквою й усунути її як свого конкурента, діячі культури і науки прагнули звільнитися від впливу омертвілої церковної догми, селяни та міські низи -- позбутися нестерпного гніту всієї суспільної піраміди.

Антифеодальний, антикатолицький рух дістав назву Реформації. Його безпосереднім напрямом було виникнення нової течії у християнстві -- протестантизму. Ця течія об'єднала різні напрями християнства, що відокремилися від католицизму. Спочатку протестантизм був представлений лютеранством, кальвінізмом і англіканством. Продуктом пізнішого розвитку протестантизму є баптизм, адвентизм, методизм, євангелізм тощо. Нині протестантизм найбільш поширений у країнах Європи й Америки, в багатьох країнах Азії і Африки. У світі налічується близько 345 млн його послідовників.

Протестантські напрями різняться один від одного, проте усім їм властиві спільні риси. Головним є створення національної, простої та дешевої церкви. Звідси заперечення ролі церкви як посередника у спасінні, верховенства влади римського папи, а також ролі духовенства і чернецтва як посередника між Богом і людьми, ряду церковних обрядів, постів, пожертвувань, театралізованого богослужіння, пишних прикрас церкви і багатої одежі священиків. Заперечується віра в догмат про чистилище, відкидається культ ангелів, святих, поклоніння мощам, іконам. Число таїнств скорочено в основному до двох -- хрещення і причастя. Богослужіння проводиться національною мовою і складається в основному з проповіді, колективної молитви і псалмоспівів. Основою віровчення є Біблія, особливо Новий Завіт. Допускається довільне тлумачення віруючими Біблії. Наголос робиться на особистій глибокій вірі як засобу спасіння душі. Церква визнає зверхність державної влади.

Протестантські течії по-різному реформували католицизм. Глибина перебудови залежала від історичних і соціальних умов країни, в якій складалася нова віра, від характеру віровчення антикатолицького руху, де відбувалася Реформація.

§2. Ранній протестантизм: лютеранство, анабаптизм, цвінгліанство, кальвінізм, англіканство

Лютеранство. Історично початок реформаційного руху пов'язується з виступом німецького ченця Мартіна Лютера.

Мартін Лютер (1483--1546) 31 жовтня 1517 р. виголосив у Віттенберзькій церкві 95 тез проти всевладдя римського папи і торгівлі індульгенціями. Головна ідея його тез полягала в тому, що для спасіння необхідне внутрішнє покаяння грішника, яке не можна замінити ніякими зовнішніми обрядами та грошовим відкупом. Про радикальну реформу церкви не було й мови. Проте Рим на перегляд догматів відповів погрозами відлучення від церкви і розправою. Віттенберзький проповідник відмовився поступитися грубій силі. Почалися взаємні звинувачення, і справа закінчилась тим, що благочестивий монах публічно спалив папську буллу про відлучення його від церкви (10 грудня 1520 p.).

Це був нечуваний крок відходу від букви релігійної віри, значення якого порівнювалося з іскрою, що потрапила у бочку з порохом. Виступ Лютера проти католицької церкви був сигналом до виступу всіх опозиційних і революційних сил проти феодалізму, виступу, який вилився у селянську війну в Німеччині (1524--1526 pp.).

Основні принципи лютеранства викладені в «Книзі згоди» («Книга конкордії»), а також «Великому» і «Малому» катехізисі М. Лютера.

М. Лютер рішуче нападав на претензію католицької церкви бути посередником між віруючими та Богом, на догму про те, що загробна доля залежить цілком від заслуг віруючого перед церквою. Між людиною і Богом, зазначав Лютер, не повинно бути ніяких посередників. Бог дає спасіння за своєю волею, а не за вимогами грішників. Доля віруючого визначається не церквою, а Божою милістю. Власними зусиллями досягти спасіння ніхто не може. Заслужити милість Бога і досягти спасіння віруючий може лише тоді, коли визнає себе безнадійно гріховною істотою, щиро повірить у «спокутну жертву Ісуса Христа». Рятує лише глибока віра в Бога. Вчення про особисту глибоку віру як єдиний і достатній засіб спасіння становить основу протестантської догматики і вимагає переосмислення традиційного віровчення католицької церкви.