Основи релігієзнавства

Лукрецій Кар заперечує роль релігії як основи моралі. «Навпаки, -- зазначав вчений, -- релігія більше нечестивих і злочинних діянь сама породжувала». Джерелом і рушійною силою культурного прогресу, вчить філософ, є людський розум. Ремесла, обробітку землі, наук і мистецтв навчали не боги, а «все це людям нужда вказала, і розум допитливий цього їх навчив у поступальному русі». Характерною рисою філософії Лукреція Кара є послідовна критика релігії. Вчений не лише спростовував різні релігійні вірування, а й принципово не визнавав існування богів. Філософ зауважував, що природа богів недоступна для сприймання та незрозуміла для свідомості. Оскільки богів не можна пізнати, то вони не існують. За Лукрецієм, лише знання можуть зробити людей щасливими й незалежними, а не релігія. Мислитель вірить у могутність людського розуму, у здатність людини досягти справжнього щастя на основі використання досягнень науки. Віра у могутність людського розуму -- характерна риса не лише філософії Лукреція Кара, а й усього античного вільнодумства.

Вільнодумство у стародавньому світі набуло значного поширення. Його розквіт був зумовлений розвитком рабовласницької демократії і матеріалістичної лінії у філософії. Заслуга філософів-матеріалістів стародавнього світу полягає в тому, що вони порушили і намагалися вирішити питання про походження релігії, об'єкт релігійного відображення, роль релігії у суспільстві. Відповіді давніх мислителів на ці питання були іноді наївними і спрощеними, але цінність їхньої теоретичної спадщини полягає в тому, що вони заперечували надприродний характер релігії, шукали земних джерел її походження, висловлювали впевненість у могутності людського розуму, порушили питання про зв'язок вільнодумства й гуманізму.

Античне вільнодумство справило величезний вплив на розвиток філософської думки наступних епох, оскільки відповідь на порушені питання науково пояснювалась і обґрунтовувалась багатьма поколіннями вчених різних століть.

§3. Вільнодумство в епоху середньовіччя

Середньовіччя (кінець V -- середина XVII ст.) -- це епоха становлення, розвитку і занепаду феодальних суспільних відносин.

Феодальний спосіб виробництва сприяв формуванню світових релігій, поширенню на Заході ідей християнства, а на Сході -- ісламу і буддизму. Біблія і Коран набули сили закону, релігія охоронялася правом, стала в цих умовах панівною формою суспільної свідомості. Вона формувала погляди на явища природи, суспільне життя та духовний світ людини. Церква, володіючи величезними багатствами і землею, перетворилася на великого феодала. Серед панівного класу духовенство належало до першого стану і користувалося всіма правами, аж до позбавлення волі і життя людини в ім'я релігійної віри. В епоху «духовної диктатури церкви» розвиток вільнодумства був вкрай утруднений. Однак ідейна боротьба з релігією не припинялась, оскільки вільнодумство відповідало інтересам широких верств населення, передусім закріпачених селян, які боролися проти феодальної експлуатації, в тому числі проти такого великого феодала, як церква.

У період середньовіччя змінюються форми ідейної боротьби з релігією, певних змін зазнає зміст вільнодумства. Матеріалістичні ідеї, вільнодумство виражаються в цей час під прикриттям релігії або в релігійній формі. Парадоксально, але в умовах, коли релігія виступала панівною формою суспільної свідомості, це було необхідним. Характеризуючи цю особливість, Ф. Енгельс зазначав, що коли свідомість і почуття народних мас живилися лише релігійною поживою, щоб викликати їх бурхливий рух, необхідно було власні інтереси цих мас виразити у релігійній формі. В епоху середньовіччя будь-яка форма виступу проти панівної ідеології руйнувала релігійний світогляд.

Вільнодумство середньовіччя мало свої особливості. Воно спиралося на атеїстичні традиції критики релігії античного суспільства, експериментальний метод вивчення явищ природи і дані природничих наук, раціоналістичний підхід до аналізу богословської літератури, зокрема Біблії та Корану. Вільнодумство нерідко виступало у формі деїзму, пантеїзму і концепції «подвійної істини».

Багато ідей, спрямованих проти релігійних догм, розвивалися в епоху середньовіччя в руслі богословської схоластики, зокрема таких її крайніх течій, як номіналізм і натуралізм. Представники цих конкуруючих течій у богословській схоластиці неоднаково оцінювали співвідношення загальних категорій і конкретних речей. Реалісти твердили, що категорії існують об'єктивно, і є первинними, а речі, явища -- вторинні. Номіналісти відкидали об'єктивність категорій, вважаючи, що предмети та явища мають об'єктивний характер, оскільки вони існують реально. Тим самим вони мимоволі ставали виразниками матеріалістичних ідей. Наприклад, Дуне Скот (1265--1308), посилаючись на могутність Бога, доводив, що матерія здатна мислити. На цій основі він розмежував філософію і теологію, на перше місце висунув вольове начало в діях людей. За словами К. Маркса, «він змусив теологію проповідувати матеріалізм».

Незважаючи на негативне ставлення церкви до античної культури, атеїстичні традиції античного суспільства продовжували існувати при феодалізмі у прихованій формі. Наприклад, у XII-- XVIII ст. в Європі була поширена ідея хибності християнства, іудаїзму та ісламу. Вона грунтувалася на тому, що релігія -- це продукт витвору талановитих людей, особливо хитрих державних діячів, аби в корисливих цілях обдурювати своїх підлеглих. В анонімному трактаті Христос, Моисей і Магомет оголошувались «великими шарлатанами». Антична ідея земного походжен-ня релігії в епоху середньовіччя стала одним із засобів боротьби з світовими релігіями.

Релігійний світогляд руйнувався використанням експериментального методу у пізнанні природи. Основоположником експериментальної науки Нового часу був англійський філософ і природознавець Роджер Бекон (бл. 1214--1294). Методом пізнання природи він вважав не Святе Письмо, а спостереження та досвід. Експериментальну науку він оголосив матір'ю інших наук. Учений критикував відомих на той час богословів за незнання природничих наук і математики, за їх облудність. Багато явищ природи Бекон пояснював природними причинами. Наприклад, появу веселки він вважав наслідком відбиття сонячних променів у краплинах дощу. В галузі знань про природу філософ був великим оптимістом. Вчений був впевнений у тому, що люди зможуть створити літальні апарати, колісниці без коней, кораблі без веслярів, які рухатимуться з величезною швидкістю. Ідея пізнання природи через практику була кроком уперед порівняно зі споглядальною філософією стародавнього світу. Бекону належить відома теза «Знання -- це сила», що навіки ввійшла в історію наукового прогресу.

Деякі мислителі середньовіччя продовжували традиції античного раціоналізму. Виступаючи проти авторитету церкви та богослов'я, вони твердили, що людський розум є основним критерієм істинності всіх теоретичних висновків, у тому числі релігійного віровчення. Подібні ідеї суттєво суперечили церковним догматам про підпорядкування розуму релігійній вірі, філософії --богослов'ю, науки -- релігії. Претензії церкви на абсолютну істинність релігії і Святого Письма піддав критиці французький філософ-схоласт П'єр Абеляр (1079--1142). Він, як і більшість людей його часу, був віруючим і намагався пояснити християнські догмати з позицій наукової логіки та філософської аргументації. Абеляр обстоював думку про неприпустимість прийняття жодної релігійної тези на віру без перевірки розумом. Однак ця спроба привела його до виявлення суперечностей у Біблії. У творі «Так і ні» Абеляр наводить безліч суперечностей у Святому Письмі і у творах провідних богословів. Він пише, що навіть самі пророки й апостоли не були позбавлені помилок, не кажучи вже про пізніших авторитетів християнської церкви, авторитет яких значно нижчий, ніж Євангелія. Філософський твір Абеляра започаткував руйнування віри в авторитет Біблії, богословських праць і самої церкви. Він відіграв значну роль у подальшому розвитку вільнодумства.

В умовах «духовної диктатури церкви» намагання довести перевагу розуму над релігійними повчаннями вимагало величезної мужності та викликало переслідування з боку церковних властей. У 21 р. церковний собор у Суассоні засудив Абеляра як єретика. Його примусили на людях спалити свій трактат і заточили в монастир. Вільнодумство в епоху середньовіччя знайшло вияв у таких філософських концепціях, як пантеїзм і деїзм. Ці вчення не зводилися до безпосереднього заперечення віри в надприродне. Вони лише по-особливому трактували Бога, що по суті виключало його втручання в процеси природи та людське життя. Пантеїсти заперечували основну тезу християнського світогляду про прірву, що відокремлює світ земний від божественного, природу від Бога, про створення світу з нічого. Згідно з пантеїзмом Бог не може існувати окремо від природи. Він як істота існує лише в єдності з природою. Характер цієї єдності вчені розуміли неоднаково. Пантеїзм матеріалістичного напряму розчиняв Бога у природі, ідеалістичний пантеїзм навпаки -- природу в Богові. Дехто з філософів єдність природи і Бога вважав абсолютною (Дж. Бруно, Б. Спіноза). Найяскравіше пантеїстичні ідеї висловив філософ раннього середньовіччя Іоанн Скотт Еріу-ген (бл. 810--877). В історію європейської філософії вчений увійшов завдяки своїй славнозвісній праці «Про поділ природи». Головним питанням у цій праці є співвідношення віри і розуму. Він писав, «коли ми чуємо, що Бог створив все, то ми повинні розуміти під цим не що інше, як те, що Бог є у всьому, тобто, що він існує як сутність всіх речей». У філософії Еріугени пантеїзм поєднується з визнанням авторитету розуму як критерію істини, а не релігійної віри, права науки на самостійний пошук істини незалежно від релігійних авторитетів. Характерною рисою його вчення є гуманізм, прагнення підкреслити цінність земного життя людини. «Найважливішим і чи не єдиним шляхом до пізнання істини є передусім пізнати й полюбити саме людську природу», -- зазначав філософ. Подібні ідеї суттєво суперечили ортодоксальній теології, згідно з якою людська природа спотворена гріхом і людина не здатна власними силами, без допомоги «божественного одкровення» пізнати істину.

Вчення Еріугени справили величезний вплив на розвиток філософської думки європейського середньовіччя. Яскравим спалахом його пантеїстичні ідеї проявилися в XIII ст. Наприклад, Давид Данайський на основі пантеїзму дійшов матеріалістичного висновку про те, що «дух і матерія тотожні»; «матерія світу і є сам Бог». Паризький (1210 p.), а потім Латеранський (1215 р.) собори засудили пантеїзм як єретичне вчення, а твори Динанського були знищені.

Пантеїзм покладено в основу ідеології численних народних рухів, спрямованих проти феодалізму. Він був взаємопов'язаний з народними єресями. Дехто з філософів-пантеїстів ставали ідеологами та вождями революційних, антифеодальних течій. Так, філософ-пантеїст Амальрік Вепський читав у Паризькому університеті лекції з філософії і богослов'я. Він учив, що все у світі єдине, оскільки все є Бог. Він прирівнював людину до Бога, заявляючи, що будь-яка особа може бути Богом. Це було рівнозначним твердженню, що «Бога без людини не існує». Такі ідеї створювали грунт для підриву церковного вчення про людину як «рабу Божу», про первородний гріх і його необхідність спокутування. За свої пантеїстичні погляди Амальрік змушений був у 1204 р. виправдовуватись у Римі перед Папою Інокентієм III і після повернення до Парижу зрікся свого вчення. Згодом після цього він помер. Однак залишились його послідовники, які й поширювали пантеїстичні ідеї. Амальріканці не вірили у безсмертя душі, заперечували існування загробного життя, твердили, що пекла і раю не існує, відкидали релігійні обряди та необхідність церкви. Вони жорстоко переслідувались інквізицією. Проте репресії не змогли викорінити рух амальріканців. У XIII--XIV ст. ідеї Амальріка значно поширились у Німеччині, Франції, Італії, а пізніше серед анабаптистів (перехрещенців) як однією з течій Реформації.

У добу феодалізму деїстичних ідей дотримувалося багато філософів і природознавців. Витоки деїзму слід шукати в арабській культурі, зокрема в аверроїзмі. Згідно з деїстичними поглядами, Бог лише сотворив світ, однак не втручається в його розвиток. Природа та суспільство розвиваються за власними закономірностями без впливу надприродних сил. Деїсти спростовували релігійне вчення про Божий промисел, обстоювали активну роль людини у пізнанні, виступали проти релігійної нетерпимості, намагалися звільнити науку та філософію від засилля церкви, служіння теології.

Араби у IX ст. завоювали Піренейський півострів, створили на його теренах високий рівень культури, одним із проявів якого була арабо-іспанська філософія, яка розвивала традиції східної філософії. Вершиною цієї філософії було вчення, яке створив арабський філософ Іби Рушд (1126--1198), відомий в латинській літературі під іменем Аверроєс. Це вчення відіграло значну роль у розвитку вільнодумства в Європі, Ібн-Рушд був послідовником філософії Арістотеля, проте робив з неї матеріалістичні висновки. Він протиставив релігії дві основні ідеї атеїстичного змісту: думку про вічність і нестворюваність матерії, а також думку про смертність індивідуальної душі. Філософ твердив, що матерія сама породжує різноманітність своїх форм і не потребує для свого існування нікого і нічого, вона ніким не створена і не може зникнути. Створення світу з нічого -- це, на думку мислителя, нісенітниця. Аверроєс заперечував Бога як творця світу та залишав йому лише функцію рушія. Природа існує за власними законами, Бог не втручається у земні справи. Отже, вчений цілком заперечував «божественні чудеса».

Прогресивним було вчення Аверроеса про два різновиди розуму. Діяльний людський розум має загальний космічний характер, він безсмертний і вічний, як вічне і безсмертне саме людство, зазначав філософ. Матеріальний розум, або душа людини, є індивідуальною властивістю особи. Душа осягає конечні речі і вмирає разом зі смертю тіла. Внаслідок цього вчений заперечував існування потойбічного світу, релігійні догмати про загробну відплату, воскресіння після смерті.

Значний внесок Ібн-Рушда у розвиток філософії полягав у тому, що він доводив необхідність розмежування сфер впливу релігії та науки, вимагав забезпечити науковим знанням автономний характер, звільнити науку від диктату богослов'я, від необхідності погоджувати наукові висновки з догмами релігії. У праці «Роздуми, які вирішують питання щодо зв'язку між філософією і релігією» вчений твердив, що наукове та філософське дослідження, яке ґрунтується на раціональних доказах, узгоджується з релігійними істинами та підтверджує їх. У тому разі, коли наукові й філософські висновки «приходять у суперечність з буквальним смислом віровчення, цей буквальний смисл припускає алегоричне тлумачення...». Зазначені ідеї були основоположними у виникненні й розвитку теорії «двоїстої істини», яка теоретично як філософська концепція склалась у XII ст.

Вчення Ібн-Рушда викликали невдоволення мусульманських ортодоксів. Незважаючи на те, що він багато років посідав високі пости лікаря та судді при дворі халіфів в іспанському місті Кордова, однак філософ потрапив в опалу, був вигнаний з країни і помер у Марокко.

Ідеї Ібн-Рушда мали значний вплив на розвиток філософської думки та науки у Західній Європі. Одним із основоположників латинського аверроїзму став магістр Паризького університету Сігер Брабаитський (бл. 1235 -- бл. 1282). Філософ висловлював погляди, які цілком суперечили християнському віровченню і були засуджені церквою двічі. Серед 219 його тез були такі: «світ вічний», «першої людини Адама ніколи не було», «душа смертна, вона вмирає разом з тілом», «справи і дії людини не спрямовуються божественним провидінням», «Бог не може дати руйнівним і смертним речам безсмертя» тощо. Ці вислови мали атеїстичний характер. Щоправда, Сігер припускав можливість існування надприродної істоти, проте вона, на думку вченого, не має ніякої влади над природою та людиною, не є творцем і промислителем. Деїстичне тлумачення Бога привело Сігера та його послідовників до вільнодумства й атеїзму.

Цінним у філософії Сігера є його вчення про інтелект. Учений визнавав існування єдиного для всього людства, вічного і безсмертного інтелекту, який виявляється як загальний розум нескінченного ланцюга людських поколінь. Він доводив, що діяльність інтелекту можлива лише у взаємозв'язку з людським тілом. Якщо травмувати мозок людини, зазначав філософ, то вона забуває те, чого навчилася. Отже, інтелект і тіло функціонують лише в єдності. Вчення про вічність людського інтелекту та людства стверджувало принцип рівності всіх людей і було спрямоване проти християнської ідеї створення людини Богом. Сігер заперечував усю християнську догматику з її вченням про Трійцю, спокутування гріхів, воскресіння, рай і пекло. За свої погляди Сігер був відлучений від церкви, підданий суду інквізиції, після чого його викликали до папського двору і там отруїли.

Вільнодумство феодальної епохи у своєму розвитку спиралося на теорію двоїстої істини. Це вчення відіграло важливу роль у звільненні філософії і науки від впливу релігії та церкви. Сутність теорії двоїстої істини полягає в тому, що за філософією і наукою визнається право робити висновки, які суперечать богослов'ю, оскільки наука і богослов'я належать до різних галузей знань. Те, що є істинним у філософії, може бути хибним у теології і навпаки. Теорія двоїстої істини виражала намагання прогресивних мислителів позбутися контролю з боку релігії та церкви. Одним із перших філоффів, який висунув концепцію двоїстої істини, був Аверроєс. Його вчення розвинув глава латинської школи аверроїстів Сігер Брабантський. До логічного завершення теорію двоїстої істини довів відомий англійський філософ схоласт УІЛЬЯІИ Окнам (бл. 1285 -- 1349). Філософ учив, що наукові знання не мають ніякого відношення до релігійної віри, а релігія -- до науки, оскільки це дві не взаємопов'язані галузі знань. Релігійні догмати, за Оккамом, можуть бути предметом віри, а не знання. Такий підхід прокладав шлях науковому дослідженню природи, звільняв філософію від служіння теології. Спираючись на теорію двоїстої істини, вчений висловив ідею нескінченності матерії у просторі та вічності в часі. Він твердив, що матерія ніколи не виникає і не руйнується. Вона актуальна й первинна щодо форми. Всесвіт як єдність матерії і форми нескінченний, зазначав Оккам.

Церква жорстоко переслідувала прихильників теорії двоїстої істини. Оккам був звинувачений папською курією у єресі і чотири роки провів у в'язниці.

У середньовічній Росії ідеї вільнодумства розвивались і поширювалися стригольниками (наприкінці XIV ст.) і новгородськими єретиками (наприкінці XV ст.), а також Іваном Пересвєтовим, Матвієм Башкіним, Феодосієм Косим (XVI ст.). Наприклад, Матвій Башкіи виступав проти кріпацтва і спростовував головні догмати православної церкви. За це він був ув'язнений до монастирської в'язниці. В Україні ідеї вільнодумства розвинув Юрій Дрогобич (1450--1494), який був доктором філософії, медицини та вільних мистецтв, професором багатьох університетів тогочасної Європи.

Вільнодумство в епоху середньовіччя було вагомим чинником духовного життя феодального суспільства. Воно виражало інтереси і прагнення прогресивних соціальних сил, підривало устої феодалізму, авторитет церкви і релігії. В тяжких умовах церковної диктатури діяльність передових мислителів сприяла збереженню і поширенню демократичних та атеїстичних традицій античного суспільства. Перед вільнодумцями тієї доби були не ослаблені політеїстичні релігії, а світові релігії, які мали досить розвинену ідеологію та серйозне філософське обгрунтування. Нова форма релігії вимагала нових підходів і методів ідейної боротьби. А вільнодумство феодального суспільства лише шукало нових й ефективних форм боротьби з монотеїстичними релігіями. Нагромаджувалися аргументи проти релігійної ідеології, накопичувався досвід боротьби з нею і водночас формувалась основа для подальшого розвитку вільнодумства.

Істотним недоліком було те, що вільнодумство у феодальну епоху не сформувалось у логічно послідовну систему поглядів, а виступало як окремі ідеї та принципи. Це зумовлено низьким рівнем розвитку позитивних знань і слабкою філософською базою, якою виступав стихійний матеріалізм, що не звільнився ще від релігійних нашарувань. Форма боротьби з релігійною ідеологією була схоластичною і релігійною. Атеїстичні тенденції були непослідовними та недостатньо науково обгрунтованими.

Більшість передових мислителів того часу були суб'єктивно релігійними людьми, хоча вони об'єктивно руйнували релігію. Ідеї вільнодумства зростали на основі хоч і незначних, але важко здобутих перемог у пізнанні закономірностей розвитку природи і суспільства. Слід зазначити, що вчення та ідеї передових мислителів і філософів середньовіччя справили істотний вплив на революційні християнсько-плебейські рухи, стали одним із джерел розвитку буржуазного атеїзму і вільнодумства.

§4. Вільнодумство буржуазної епохи: Відродження, Нового часу, революційної демократії

Розвиток вільнодумства відбувався у взаємозв'язку з боротьбою прогресивних сил за звільнення людини від соціального та духовного гніту; з прогресом науки, передусім природознавства, і з розвитком філософської думки. Цей основний напрям розвитку вільнодумства як складової частини духовної культури реалізувався у різних історичних формах філософської думки залежно від соціально-класової природи суспільства, рівня розвитку пізнання навколишнього світу і філософсько-художнього його освоєння. Така сама тенденція властива становленню й розвитку вільнодумства буржуазної епохи.

Вільнодумство буржуазної епохи виникло задовго до перемоги буржуазії над феодалізмом і розвивалось у процесі гострої боротьби з феодальною ідеологією, основою якої було християнство.

В його розвитку виділяють три етапи, кожний з яких визначався характером основних історичних завдань: вільнодумство епохи Відродження, тобто періоду боротьби буржуазії проти панування феодальних відносин; атеїзм і вільнодумство Нового часу, тобто періоду суттєвого зламу феодального ладу і буржуазних революцій в Європі; сучасне буржуазне вільнодумство й атеїзм, тобто період загострення соціально-економічних і політичних суперечностей, боротьби за впровадження досягнень науки у сфері виробництва, розподіл сфер впливу та ринку збуту.

Вільнодумство епохи Відродження (XV--XVI ст.). Було новим, вищим етапом у розвитку атеїстичної думки, синтезом ідей вільнодумства Античності та середньовіччя з досягненнями природознавства. Розвиток природничо-наукових знань давав змогу грунтовніше спростовувати релігійні догми. Наприклад, італійський філософ П'єтро Помпонацці (1462--1525), прихильник теорії двоїстої істини, проаналізувавши аргументи на користь і проти існування душі, дійшов висновку, що з погляду філософії душа матеріальна і смертна. При цьому він спростував учення аверроїстів про існування всесвітнього розуму. Голландський філософ Урієль Акоста (бл. 1590--1640) написав трактат «Про смертність душі», в якому з наукових позицій доводив, що душа -- це життєвий дух, який перебуває у крові, і ним людина живе. її життя триває доти, доки не згасне цей дух. За свої погляди вчений переслідувався іудейськими священиками, врешті-решт він покінчив життя самогубством.

Значну роль у науковому розумінні картини світу, руйнуванні біблійного світосприйняття відіграли відкриття М. Коперника, Дж. Бруно, Г. Галілея.

Міколай Коперник (1473--1543) написав твір «Про обертання небесних сфер», у якому з математичних позицій обгрунтував геліоцентричну теорію Сонячної системи, розбивши теорію Птолемея. Його вчення суперечило релігійному, згідно з яким у центрі Всесвіту перебуває Земля, біблійному вченню про походження світу та людини. Звідси, як зазначав Ф. Енгельс, починає своє літочислення процес звільнення науки від впливу релігії, природознавства від теології.

Джордано Бруно (1548--1600) з позицій матеріалістичного пантеїзму осмислив ідеї Коперника, надавши їм атеїстичного звучання. Вчений твердив, що світ єдиний, матеріальний, вічний і нескінченний, доводив існування багатьох систем, подібних до Сонячної. Він спростував теорію двоїстої істини, заявивши, що є лише одна істина -- наука. Вчення Дж. Бруно суперечило догматам і принципам релігії, підривало авторитет церкви. Інквізиція жорстоко розправилася з філософом.

Галілео Галілей (1564--1642) своїми спостереженнями за небесними світилами науково підтвердив геліоцентричну систему Коперника й спростував релігійне уявлення про Всесвіт.

Істотною рисою вільнодумства епохи Відродження було зародження позитивного аспекту вільнодумства, що виражалося в утвердженні буття людини. Передова суспільна думка того часу захищала гідність людини, її право на вільний розвиток. Ще у XV ст. в боротьбу проти релігійної ідеології включились італійські гуманісти. Це було першим кроком ідеологів ранньої буржуазії. Вони вперше виступили проти християнського аскетизму, культу страждань. Найвищим християнським моральним цінностям гуманісти протиставляли гідність, самоповагу особи, її право на земне щастя, незалежність і свободу.

Одним із найпослідовніших і найсміливіших пропагандистів нового вчення про людину був Лоренцо Балла (1407--1457). У трактаті «Про насолоди» він зазначав, що справжнє благо для людини -- земні насолоди, адже загробної відплати не існує.

Гуманіст Піко делла Мірандола (1464--1494) у праці «Промови про гідність людини» оспівує ідеал творчої й активної особи, справжнього творця власного щастя. В цю епоху відроджуються епікурейські погляди на життя, в яких насолода земними благами проголошується головною метою людини і робиться акцент на чуттєві насолоди. Такий підхід історично виправданий, оскільки він спрямовувався проти релігійного аскетизму, уявлення про страждання як вище благо.

Ідея про земні насолоди знаходить відображення у творах видатних митців того часу. Наприклад, Ф. Рабле (1494--1553) і Дж. Боккаччо (1313--1375) у своїх творах оспівують земну любов, життєві насолоди, красу людини. Захоплення красою природи і людини, наслідками її праці відображає живопис тієї епохи. Наприклад, у творах Мікеланджело, Тиціана, Леонардо да Вінчі навіть релігійні сюжети доповнюються світськими, суто життєвими. Це робилося тоді, коли церква дозволяла малювати картини лише на біблійні сюжети і суворо забороняла зображати людське тіло.

Характерна особливість вільнодумства епохи Відродження полягає в тому, що в цей час гуманізм іноді поєднувався не лише з антиклерикалізмом, а й з політичною боротьбою, спрямованою проти церкви та її ієрархів.

Так, у XVI ст. було розкрито змову членів Римської академії проти Папи Павла II. Ватиканські академіки, за донесеннями папських агентів, у розмовах між собою відкрито висловлювали атеїстичні погляди, твердили, що Бога не існує, заперечували існування душі, заявляючи, що вона вмирає разом з тілом, ставили під сумнів догмати про святість і безгрішність папи римського, зазначаючи, що папа такий же грішний, як і всі люди. Вони мали намір скинути папу римського, проте змову було викрито, академіки були звинувачені у єресі і піддані суду інквізиції.

Антиклерикальні мотиви були досить сильними у творчості Леонарда да Вінчі, Дж. Бруно, Еразма Роттердамського, Дж. Ваніні. Наприклад, Бруно і Ваніні розкрили суперечливий характер багатьох християнських догм. Бруно показав абсурдність релігійного вчення про Бога в трьох особах, уявлення про Ісуса Христа як боголюдину, яку ототожнюють з кентавром Хіроном, що нібито має два начала. Дж. Ваніні (1585 --1619) показав антигуманний характер християнського вчення про Бога. Він писав: «Бог або не хоче усунути зло, або не може. Друга теза підтверджує думку вільнодумців, а перша -- робить Бога джерелом зла». В останні хвилини свого життя перед спаленням на вогнищі інквізиції Ваніні знайшов сили для того, щоб висловити зневагу до християнського вчення, заявивши: «Христос потів від страху в останні хвилини, а я помираю безстрашно».

Вільнодумство епохи Відродження нагромадило багато наукового матеріалу, щоб внести нове у проблему походження релігії.

Теорія обману у поглядах на релігію, що була поширеною тоді, доповнюється з'ясуванням інших причин походження релігії. Ваніні, наприклад, стверджував, що на виникнення релігії «впливають небесні тіла», Монтень розглядав релігію як наслідок виховання людини в певному соціальному середовищі. Дж. Бруно один з перших висунув концепцію історичності релігій, розрізняючи у розвитку релігії три епохи: єгипетську, іудейську та християнську. Дж. Ваніні робить висновок, що сутність усіх релігій однакова, як і їх доля; заявляючи, що «імперії і релігії так само мають свій початок, як і кінець».

Вершиною раннього етапу буржуазного вільнодумства був атеїзм, який розробив голландський філософ Бенедикт Спіноза (1632-- 1677). Він зосередив увагу на розробці матеріалістичних поглядів на світ, філософському обгрунтуванні атеїзму. За Спі-нозою, природа -- це єдина, вічна і нескінченна субстанція, яка має такі суттєві властивості, як протяжність і мислення. Вона є причиною самої себе і не потребує творіння. Хоча субстанцію вчений називав Богом, вона не має нічого спільного з релігійним розумінням божества. В природі, на думку філософа, все є причинно зумовленим, людина як частка природи також включена в коло світової детермінації, що містить випадковість і свободу волі. Вчення QniH03H спростовувало релігійний догмат про створення світу. Його пантеїстичний матеріалізм мав яскраво виражений атеїстичний характер. У своїх творах «Богословсько-політичний трактат», «Етика» філософ відкидає ідею Бога, релігійні чудеса, заперечує догмат про безсмертя душі, закладає основи наукового аналізу Біблії. Спіноза дійшов висновку, що Святе письмо має не надприродне, а цілком земне походження. Біблія, як відомо, складається з багатьох книг. «Як могло статися, що ці книги зведені в одну, що вважається священною?» Мислитель твердить, що книги Біблії написані різними авторами і в різні періоди історії. Спіноза не лише обгрунтував земне походження Біблії, а й розкрив її суперечності, особливо у Старому Завіті. Наприклад, якщо у Второзаконні сказано, що Бог не подібний до земних речей, то в другій книзі Мойсея «Вихід» зазначається, що Бог -- це вогонь. Подібних суперечностей багато. Спіноза вперше сформулював і розвинув принцип історичного підходу до критичного аналізу Біблії.

Для філософів того часу характерною була боротьба за віротерпимість. Одним із перших мислителів, який проголосив вимогу свободи совісті, був французький філософ-скептик П'єр Бейль (1647--1706). Він писав, що атеїсти, яких шельмує церква, нічим не відрізняються від інших людей своїми позитивними і негативними рисами. На підтвердження цього вчений посилався на високоморальний спосіб життя античних вільнодумців. Філософ уперше в науці порушив питання про моральну цінність не лише антирелігійних поглядів, а й атеїстичного суспільства. Він доводив, що суспільство може виникнути та існувати без будь-якої релігії, лише з нерелігійних людей, що атеїст може бути поважною і високоморальною людиною. На думку вченого, гідність людини принижує не атеїзм, а марновірство та ідолопоклонство. Значення поглядів П. Бейля полягає в тому, що його вчення стало основою для подальшого розвитку боротьби за свободу совісті й утвердження плюралізму в поглядах на релігію.

Вільнодумство епохи Відродження, незважаючи на значні успіхи порівняно з попередніми етапами, однак не було послідовним. Певною мірою визнавалось існування Бога у пантеїстичному чи деїстичному розумінні. Але в міру розвитку наукової думки утверджувалося наукове світосприйняття в суспільній свідомості, поглиблювалася криза релігії. Деїзм і пантеїзм за цих умов втрачали своє попереднє значення як форми вираження атеїстичних ідей. Вони застосовувалися теологами для модернізації і захисту релігійної ідеології. Проте роль вільнодумства епохи Відродження полягає у підготовці грунту та шляхів для розвитку більш послідовної критики релігії і переходу до вищого філософського рівня атеїзму Нового часу.

Атеїзм і вільнодумство Нового часу (XVIII--XIX ст.). Ідеологія тих соціальних верств населення, які підготували і здійснили один із грандіозних історичних переворотів -- перехід від феодалізму до капіталізму. Передусім він виражав інтереси не лише буржуазії, а й селянсько-плебейських верств суспільства. Найпослідовнішим з наукового погляду є атеїзм французьких матеріалістів і представників німецької класичної філософії. їхній атеїзм був пов'язаний з утвердженням капіталістичного способу виробництва й епохою буржуазно-демократичних революцій, зокрема революцією 1789 р. у Франції і революцією 1849 р. в Німеччині. Активна участь у боротьбі з феодалізмом народних мас, революційність самої французької буржуазії XVIII ст. та її ідеологів визначили відкритий, послідовний і войовничий характер атеїзму. Такими були атеїстичні вчення Ж. Мельє, П. Гольбаха, Д. Дідро, К. Гельвеція, Ж. Ламетрі та інших філософів. Наприкінці XVIII ст. у Франції розгорнулася рішуча боротьба проти феодальних відносин кріпосництва, проти будь-якого середньовічного мотлоху в ідеях, науці та суспільних структурах. Матеріалізм був єдиною послідовною філософією, що дозволив з позицій діалектичного методу підійти до аналізу явищ соціально-економічного і духовного життя суспільства.

Французький соціаліст-утопіст, сільський священик Жан Мельє (1664--1729) -- попередник вільнодумства матеріалістів XVIII ст. Виходець із селянської родини, він написав працю «Заповіт», в якій рішуче засуджував релігію і діяльність католицької церкви. Як ідеолог селянства, він чітко усвідомив, що релігію використовує влада заможних для того, щоб тримати народ у покорі. На думку Мельє, жодна релігія не може довести своє божественне походження, оскільки «всі релігії світу -- лише вигадка людини». Зокрема, «християнство -- це наслідок неуцтва й фанатизму натовпу людей, які легковірно і сліпо йдуть за божественним і жалюгідним фанатиком», воно освячує зловживання тиранів, гноблення народу знаттю. Ж. Мельє зазначав, що у християнстві збереглося чимало залишків язичницьких культів, розповідь про народження Ісуса Христа від непорочної діви нагадує легенду давніх римлян про народження Ромула та Рема від діви-весталки, а вознесіння його на небо нагадує «вознесін-ня» на небеса сина троянського царя Ганімеда богом Юпітером. Учений рішуче виступав проти теологічного розуміння життя і психічної діяльності людини, викривав лицемірство релігійної моралі, доводив, що світ вічний і ніким не створений. Свої атеїстичні погляди він пов'язував з ідеями утопічного соціалізму, вважаючи, що встановлення справедливого суспільного устрою вимагає усунення релігії. Церква заборонила працю Ж. Мельє «Заповіт», вона була видана лише після його смерті. Мельє вважають основоположником буржуазного революційно-демократичного атеїзму, передусім войовничого вільнодумства селянсько-плебейських мас. Згодом його ідеї були сприйняті й розвинені французькими матеріалістами XVIII ст.

Розвиток атеїстичної думки досяг високого щабля у працях французьких енциклопедистів, які відверто зробили прямі атеїстичні висновки з матеріалістичної філософії.

Серед них пцивертає увагу передусім Поль Аирі Гольбах (1723--1789). Його працю «Система природи» вважали біблією матеріалізму. В ній мислитель з філософських і природничо-наукових позицій обгрунтував вічність, нестворенність світу, принцип єдності матерії та руху; цілісну систему поглядів на Всесвіт, зазначаючи, що це колосальне з'єднання всього існуючого, безперервний ланцюг причинно-наслідкових об'єктивних зв'язків; показав силу людського розуму у пізнанні явищ природи; розкрив соціальну роль релігії та церкви, її зв'язок з панівними класами.

П. Гольбах написав такі праці: «Розвінчане християнство», «Кишенькове богослов'я», «Священна зараза», «Галерея святих», «Здоровий глузд» тощо, в яких піддав всебічній критиці релігійний світогляд, гостро висміяв християнську мораль. Зокрема, вчений зауважував, що вчення Ісуса Христа про мораль не може бути керівництвом для моральної поведінки. На його думку, Ісус «не відзначається ні розважливим, ні м'яким, ні ввічливим характером. У євангеліях він зображений фанатиком». Гольбах визнавав історичність Ісуса Христа, однак спростовував його надприродні властивості.

Душею французьких матеріалістів, як його тоді називали, був Дєиі Дідро (1713--1784). Його вважають засновником і організатором видання «Енциклопедії, або Тлумачного словника, наук, мистецтв і ремесел», що вийшла у 35 томах. У своїй творчості вчений не лише обстоював і розвивав матеріалістичні погляди на світ, а й багато уваги приділяв проблемам наукового аналізу релігії, розкриттю несумісності наукового та релігійного світоглядів. Філософ з матеріалістичних позицій доводив єдність матерії і свідомості, обстоював авторитетність людського розуму в пізнанні, рішуче відкидав богословську тезу про божественне походження свідомості. Релігію він розглядав як продукт неуцтва та страху людей, обдурених духовенством. Позбутися релігійних уявлень люди можуть, на думку вченого, шляхом освіти. Дідро вимагав свободи громадян у справах релігійної віри й ліквідації контролю церкви над школою та освітою.

Одним з перших Дідро розкрив спадкоємний зв'язок між античними міфами й християнством, неспроможність догмату про Трійцю, абсурдність віри у релігійні чудеса та суперечності у творіннях євангелістів. Зазначимо, що французькі матеріалісти піддавали ґрунтовному критичному аналізові Новий Завіт. Філософ піддає сумніву історичність Ісуса Христа, посилаючись на те, що про нього мовчать його сучасники, зокрема такі давні історики, як Иосиф Флавій, Юст Тіверіадський, Філон Александрійський. Дідро порівняв християнське вчення з античною міфологією, довів, що численні положення християнства запозичені з ранніх релігій. Він є одним із попередників міфологічної школи релігії.

Д. Дідро був не лише видатним філософом, а й талановитим письменником. У художніх творах «Чорниця», «Племінник Рамо» тощо він розкрив спосіб життя в монастирях, висміював релігійну мораль, стверджуючи, що вона калічить людину, оскільки виховує її в дусі рабської покори. Вчений підкреслював, що у вихованні високих моральних якостей особи, її духовності вирішальна роль належить середовищу, тобто умовам життя людини, а не релігії.

Основними у філософії французьких енциклопедистів були думки про те, що не існує нічого поза матерією і рухом, сама людина є матеріальною істотою.

Клод Лдріан Гельвецій (1715--1771) розвиває це вчення у праці «Про людину», в якій доводить природну рівність розумових здібностей людини, єдність успіхів розуму з досягненнями промисловості, природну доброту людини з могутністю виховання і впливом зовнішніх обставин на особу. В цьому виражався революційний характер поглядів філософа на людину, п гідність і велич.

Французькі матеріалісти висловили чимало правильних думок про суспільне життя і роль людини в ньому. Жюльєн Офреіде Ламетрі (1709--1751), наприклад, у праці «Людина -- машина» висловлює думку про те, що людина повинна сама будувати своє щастя на землі. На цій основі він критикує релігійний світогляд, висміює і відкидає такі принципи релігійної моралі, як терпіння, покірність і аскетизм, зазначаючи, що вони принижують гідність людини.

У XVIII ст. ідеї вільнодумства й атеїзму поширилися у Росії. Вчений та поет М. В. Ломоносов (1711--1765) був поборником прогресивних ідей і розвитку національної науки. Відкритий ним закон збереження речовини і руху стверджував науковий принцип вічності матерії, суперечив релігійному догмату про створення світу. Він ставив під сумнів біблійні міфи, скептично ставився до церковних обрядів, критикував духовенство, вимагаючи, щоб воно не втручалось у справи науки й освіти.

Український просвітник, філософ і поет Г. С Сковорода (1722-- 1794) обстоював традиції античного вільнодумства, з позицій пантеїзму піддавав критиці основні принципи релігії. Визначаючи Бога як закономірність, першопричину всього сущого, філософ спростовував ідею втручання його у розвиток і визначення долі світу. З цих самих позицій Сковорода розвінчував релігійні чудеса як такі, що принижують мудрість Бога. Одна з центральних проблем філософії Сковороди -- питання про щастя людини. Мислитель вважав, що щастя полягає у творчій праці, тобто такій, до якої людина має природні дані та схильності. Він є основоположником символічного трактування Біблії і розуміння культури в цілому.

Пропагандист революційно-демократичних традицій у Росії, філософ і поет О. М. Радищев (1749--1802) з наукових позицій піддав критиці релігійний світогляд і соціальну роль церкви. У своєму трактаті «Про людину, її смертність і безсмертя» він зіставляє ідеї матеріалізму та ідеалізму, доходить висновку, чщо безсмертя душі не існує. В оді «Вольність» мислитель викриває союз православної церкви і царського самодержавства, свідчить, що він спрямований на пригноблення народних мас. Його ідеї розвивали декабристи О. П. Барятинський (1798--1844), /. Д. Якушкін (1794--1857) та інші.

Подальшого розвитку атеїзм і вільнодумство набувають у німецькій класичній філософії.

Представник просвітницької думки у Німеччині Г. Е. Лєссінг (1729--1781) обстоював принцип, згідно з яким все у світі підлягає природному поясненню, так само і виникнення християнства.

Як послідовник філософії Спінози, він розвінчав релігійний фанатизм і нетерпимість, виступив проти віри у релігійні чудеса і догми.

Основоположник німецької класичної філософії /. Кант (1724--1804) намагався примирити матеріалізм та ідеалізм, наукові знання і релігійну віру. При цьому він висловив деякі цікаві думки атеїстичного характеру. Зокрема, з наукових позицій пояснював походження і розвиток Землі, Сонячної системи, розробив основні принципи та категорії пізнання. Просвітництво Кант розглядав як подолання людиною тієї незрілості, того неповноліття, в якому вона засиділась із власної вини, оскільки не навчилася користуватися розумом самостійно. На думку філософа, роль просвітництва полягає в тому, що воно формує мужність і навчає людину користуватися своїм власним розумом. Суттєво проаналізувавши богословські доведення буття Бога, Кант дійшов висновку, що ніяких доведень існування Бога з погляду «чистого» розуму і досвіду бути не може. Практичний розум на основі встановлених ним моральних законів припускає існування Бога, однак це вже потреба моральна. Релігію вчений розглядав як уявлення людей про свої моральні обов'язки, необхідність дотримуватися божественних заповідей.

Значний внесок у розвиток атеїстичної думки зробив Л. Фейербах (1804--1872). Передусім він відновив у правах матеріалізм як науковий напрям у класичній німецькій філософії. У поглядах на природу Л. Фейербах був матеріалістом, проте його матеріалізм мав антропологічний характер. З цих позицій учений і розглядав релігію. Головним для нього було не існування Бога, а питання про сутність людини. Вирішення цього питання дає пояснення щодо сутності релігії.

Твір Фейербаха «Сутність християнства» -- видатна подія в історії німецької класичної філософії. Філософ виявив антропологічні основи релігійних уявлень. Бог існує, на його думку, лише в уяві людини, є продуктом людської фантазії, тобто фантастичним відображенням людської сутності. Поза природою і людиною не існує нічого. Л. Фейербах розкриває земні основи походження всіх релігій, у тому числі й християнства.

А. Фейербах першим зробив глибокий гносеологічний і психологічний аналізи релігії, дійшовши висновку, що це хибна форма суспільної свідомості. Аюдству властиві такі загальні риси, як розум (суспільна свідомість), могутність, безсмертя, доброта, милосердя тощо. Всі ці риси в уяві людей відриваються від людського роду і приписуються надприродній силі. Аюдина падає на коліна перед Богом тому, що земні владики видаються їй сильнішими за Бога. Цим філософ підкреслює значення соціальних чинників у виникненні та розвитку релігії. Однак далі цих ідей він не розвиває, вони залишились його геніальною здогадкою.

Л. Фейербах піддає гострій критиці релігійні догми та мораль. Християнська Трійця, на думку філософа, -- це суперечність між політеїзмом й монотеїзмом, між фантазією і розумом. Для розуму -- це нісенітниця, а для уяви -- це реальна істота. В християнстві людина губить себе, будь-який зв'язок з навколишнім світом. У поглядах на мораль учений обстоює тезу про те, що мораль і релігія не мають нічого спільного. Причина, за Фейербахом, тут очевидна -- в моралі людина встановлює принципи відносин до себе та інших людей, а релігія, навпаки, встановлює відносини людини з надприродною істотою. Отже, мораль і релігія, віра та любов протилежні одна одній. «Той, хто любить Бога, не може любити людину, говорить Фейербах, -- і навпаки, той, хто любить людину, не може любити Бога». Тому релігійна мораль не може сприяти встановленню справді людських взаємовідносин.

Незважаючи на глибокий науковий аналіз релігії, Л. Фейербах не зумів, з'ясувати її соціальних витоків. Цьому заважав антропологічний характер його матеріалізму. Філософ розглядав людину як біологічну істоту, а релігію -- як історичне явище. Він вважав, що людина не може обійтися без релігії і висунув ідею створення нової релігії, яка б мала земний характер, грунтувалася на принципі «Я» і «Ти», тобто на принципі загальнолюдської любові. В цьому полягає обмеженість поглядів Фейербаха на релігію. Глибоко гуманістичний атеїзм філософа справив величезний вплив на його сучасників, ставши одним із джерел розвитку марксистського та сучасного буржуазного атеїзму.

Вільнодумство революційної демократії -- це важливий крок у розвитку вільнодумства в XIX ст.

Яскраве атеїстичне забарвлення мали філософські погляди українських і російських революціонерів-демократів, зокрема В. Г. Бєлінського (1811--1848), О. І. Герцена (1812--1870), М. Г. Чернишевського (1828--1889), Т. Г. Шевченка (1814-- 1861), /. Я. Франка (1856--1916), Лесі Українки (1871-- 1913) та інших. Атеїстичні погляди зазначених мислителів формувалися в епоху підготовки буржуазно-демократичної революції в Росії.

Революціонери-демократи розробляли філософсько-теоретичні основи критики релігії, пропагували природничо-наукові уявлення про навколишній світ, викривали соціальну роль церкви як опори самодержавства, критику релігії пов'язували з революційно-демократичним рухом селянства. їхні матеріалістичні погляди, пропаганда ідей наукового соціалізму справили великий вплив на розвиток визвольного руху та духовного життя в Росії.

Критику релігії революціонери-демократи пов'язували з досягненнями науки і науково-технічним прогресом. Наприклад,

О. І. Герцен, спираючись на закон збереження і перетворення енергії, відкидав релігійне уявлення про кінець світу, висміював богословські домисли про теплову смерть Всесвіту.

Ідейну боротьбу з релігією революціонери-демократи пов'язували з боротьбою проти будь-яких форм соціального гноблення. Так, М. О. Добролюбов, О. І. Герцен і М. Г. Чернишевський підкреслювали, що в умовах царату не можна дати освіту і свободу народу, оскільки ні держава, ні церква не зацікавлені в цьому. Добролюбов, наприклад, вважав, що прилучити народ до освіти і культури можна лише за умови знищення самодержавства. Звільнення народу від духовного гніту революційні демократи пов'язували з успіхами селянської революції.

Революційні демократи більш чітко визначили соціальну роль релігії. Герцен, наприклад, називав релігію дурманом. Чернишевський доводив, що богословська проповідь аскетизму і смирення служить інтересам гнобителів. «Мета проповіді про аскетизм, -- писав філософ, -- привчити нещасних і голодних до думки, що вони вічно повинні бути голодними і радіти з того, що така їхня доля». Релігію він розглядав як ідейну опору гнобителів. Т. Г. Шевченко писав, що церква зображує земні діла як втілення мудрості і справедливості творця. Однак про яку справедливість може йти мова, коли одні «сотворіння божі -- мов кабани годовані», а з інших «латану свитину з шкурою знімають». Поет не лише заперечує мудрість і справедливість творця, а й відверто та категорично стверджує, що «немає господа на небі! Немає!».

У поясненні причин походження релігії революційні демократи стояли ближче до марксизму, ніж попередні представники вільнодумства. Наприклад, О. І. Герцен і М. Г. Чернишевський причини релігійності селян вбачали в їх пригнобленості та забитості. В. Г. Бєлінський називав православ'я опорою неуцтва. У відомому «листі до Гоголя» він писав, що бачить порятунок Росії не в містицизмі, не в аскетизмі, «...а в успіхах цивілізації, освіти, гуманності. їй потрібні не проповіді, не молитви, а пробудження в народі почуття людської гідності...»

Вільнодумство революційної демократії, особливо молодшого покоління її представників, формувалося під безпосереднім впливом марксизму. Знайомство з діалектичним матеріалізмом дає змогу їм більш послідовно і безкомпромісно вести наукову критику релігії. Наприклад, І. Я. Франко здійснив глибокий історичний і природничо-науковий аналіз релігії, зробивши висновок, що наука несумісна з релігією. Наука та релігія, на думку письменника, -- це «дві ворожі сили», і чим сильніше розвивається наука, тим більше слабне, блідне релігія». Він вказував на класовий характер релігії і пояснював релігійність соціальними умовами життя людей. «Коли всі люди на землі дійдуть до того, -- зазначав І. Франко, -- що будуть мати забезпечений матеріальний добробут, політичну волю, тоді віра, релігія зійде до нуля».

Леся Українка закликала народ до боротьби проти соціального, національного та духовного рабства, яке освячується релігією. Вона твердила, що релігія гальмує розвиток науки та культури, а християнська мораль має антигуманний характер. Проповіді священиків про любов до ближнього і милосердя -- це фальш. Найбільш моральною справою письменниця вважала боротьбу за свободу і щастя. Раб-неофіт, герой її поеми «У катакомбах», відкидає рабську мораль християнства і заявляє: «А я піду за волю проти рабства. Я виступлю за правду проти вас». Він покинув християнську громаду в катакомбах і пішов до табору рабів-повстанців.

Вільнодумство і атеїзм революційної демократії було нововведенням у розвитку наукової критики релігії. Воно мало міцну філософську основу, спиралося на більш досконале природничо-наукове обгрунтування, пов'язувалося з ідеями гуманізму, свободи та демократії, завданнями соціальної перебудови суспільства. В Україні, Росії та Білорусі вільнодумство у XIX ст. перетворилося на широкий рух передової інтелігенції, істотно вплинуло на розвиток культури народів.