Вплив столипінськоїаграрної реформи на соціально-єкономічний розвиток Правобережної України (1906 — 1914 рр.)
Зміни у сільському господарстві Правобережної України в період проведення столипінської аграрної реформи. Вплив столипінської аграрної реформи на розвиток промисловості Правобережної України. Розвиток внутрішній та зовнішній торгівлі і транспорту.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | диссертация |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 21.08.2008 |
| Размер файла | 217,4 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Особливості української селянської кооперації виділяє у своїй праці В. І. Марочко: приватновласницькі тенденції в українському селі переважали над іншими; для бідняків кооперативна форма господарювання (хоча й не усі види її) була життєво необхідною,; необхідність створення власної кооперативної системи лише визрівала. але за тих політичних умов вона не могла тут з'явитись [190]33 [190] Марочко В. І. Українська селянська кооперація. Історико-теоретичний аспект (1861 - 1929 рр.). - К., 1995.
.
В "Історії кооперативного руху" (Львів, 1995), зокрема, розглядається діяльність Київської спілки споживчих товариств, причини її ліквідації.
Питання з проблем розвитку промисловості у розглядувані роки охоплюють велике коло праць. Із загальних праць (в яких висвітлюється розвиток промисловості в цілому) необхідно назвати праці Н. П. Огановського,
Г. Циперовича, І. І. Литвинова , П. І. Лященка, О. П. Погребинського, О. О. Нестеренка, П. О. Хромова [196;220;181;186;202;217].
Г. Циперович, досліджуючи процеси утворення та розвитку синдикатів і трестів у дореволюційній Росії, зокрема, акцентує увагу на такій галузі промисловості як металообробна; висвітлює боротьбу земств проти підвищення цін монополіями на залізо, причини виникнення синдикату у сільгоспмашинобудуванні.
П. І. Лященко відзначає взаємозв'язок між розвитком промисловості та сільського господарства, розглядає діяльність синдикату "Продамет" та інших монополій; виділяє основні особливості підвищувальної кон'юнктури і джерела піднесення промисловості у 1909-1913 рр. (найвищі врожаї зернових у Росії (за винятком 1911 р.), рекордні за ті ж роки розміри експорту хлібів, підвищення на 30-40 % проти кінця 90-х рр. Х1Х ст. цін на міжнародному хлібному ринку, зростання попиту з боку сільського населення на продукти легкої і металообробної промисловості при загальному збільшенні товарності сільського господарства; переміщення вільних коштів із сільського господарства у промисловість в результаті аграрної реформи і розпродажу поміщиками земель у 1906-1913 рр.; збільшення у зв'язку з цим припливу у промисловість нових російських капіталів; значне зростання обігів промислових підприємств, держбюджету.
О. П. Погребинський у своєму історичному нарисі про державно-монополістичний капіталізм в Російській імперії показує ріст обігів фабрично-заводських підприємств з 1909 по 1913 рр., основних капіталів найбільших підприємств, розглядає зміни в окремих галузях промисловості (наприклад, цементній, сільгоспмашинобудуванні тощо).
О. О. Нестеренко підкреслює, що в Україні монополії не лише гальмували розвиток промисловості, але в окремі, найбільш сприятливі для них періоди давали поштовх для стрибка у розвитку окремих галузей виробництва; тенденція до промислового піднесення у 1910-1913 рр., на його думку, визначалась не лише внутрішніми законами розвитку промислового циклу, а й такими додатковими факторами, як високі врожаї хлібів, велике міське будівництво, зростання цін і попиту на товари у зв'язку з підготовкою до війни тощо.
У монографії А. І. Ярошевича “Юго-Западный край в экономическом отношении”. Вип. 7 (К., 1913) проаналізовано структуру та стан промисловості цього регіону, особливо переробної як переважаючої тут (цукробурякової, борошномельної тощо), розвиток цегельного, черепичного та цементного виробництв, машинобудування.
П. О. Хромов вважає, що промислове піднесення 1909-1913 рр. відрізнялося від попереднього піднесення 90-х рр. Х1Х ст. тим, що відбувалося при більш сприятливих умовах, які склалися у сільському господарстві країни; галузі з виробництвом засобів виробництва зростали швидше галузей легкої промисловості.
Ю. Н. Нетєсін у статті "Синдикаты "Гвоздь" и "Проволока"(1903-1914 гг.)”підкреслює тісний зв'язок цієї галузі з металургійною; зазначає, що названі синдикати протягом 11 передвоєнних років концентрували від 50 до 100 % всієї оптової торгівлі цією продукцією, викачуючи із промисловості, будівництва і сільського господарства надприбутки [195] [ 195] Нетесин Ю. Н. Синдикаты “Гвоздь” и “Проволока” (1903 - 1914 гг.)//Исторические записки. Т. 70. - М.: Изд-во АН СССР, 1961. - С. 145..
Ф. Є. Лось у монографії “Робітничий клас України в 1907 - 1913 роках”(К., 1962) досліджує розвиток переробної, харчової та ряду інших галузей промисловості України в названі роки, вплив столипінської реформи на склад робітничого класу; у висновках автор підкреслює зв'язок між промисловим піднесенням з 1909 р. та розширенням внутрішнього ринку внаслідок реалізації реформи, вплив високих врожаїв сільгоспкультур на розвиток виробництв, тісно пов'язаних із сільським господарством. Деякі галузі переробної промисловості на Правобережній Україні потребують подальшого вивчення у світлі розгляду даної теми нашого дослідження.
Однією з перших праць з проблем розвитку сільгоспмашинобудування, які вийшли у радянський період, була праця О. І. Ізмайловської "Русское сельскохозяйственное машиностроение" (М., 1920). Досліджуючи історію його розвитку, автор, зокрема, щодо названого періоду розглядає прийняття закону 26 квітня 1912 р. про сприяння вітчизняному сільгоспмашинобудуванню, внутрішнє виробництво сільгоспмашин та знарядь у 1908-1913 рр., підкреслює роль України у ньому, аналізує ціни на різні види сільгосптехніки.
Розглядаючи проблему створення синдикатів у російській промисловості, Л. Б. Кафенгауз у праці "Синдикаты в русской железной промышленности" (М., 1910) підкреслює зростання цін на покрівельне залізо з 1906 по 1908 рр.; вважає, що об'єднання земств по закупівлі заліза ставило своїм завданням здешевлення його, а не боротьбу з синдикатами.
Йому належить й інша праця, присвячена розвитку сільгоспмашинобудування на початку ХХ ст. "Развитие русского с.-х. машиностроения. К вопросу о пошлинах на с.-х. машины” (Х., 1910). В цій роботі автор підкреслює велику потребу сільського господарства в удосконалених машинах; зазначає, що ця галузь займала в досліджувані роки вигідне положення завдяки зростаючому попиту на її продукцію, виділяє успіхи вітчизняного машинобудування у виробництві різних видів сівалок, наводить численні кількісні показники зростання виробництва у цій галузі промисловості у 1906-1909 рр.; вважає, що збільшення мита на ввезення сільгоспмашин і знарядь могло бути виправдане лише необхідністю негайної появи в Російській імперії виробництва всіх видів продукції сільгоспмашинобудування.
Значну увагу привертає і праця І. А. Прилежаєва "Сельскохозяйственное машиностроение и потребление машин в районе деятельности Киевского Товарищества Западных Земств" (К., 1915). Дослідник аналізує діяльність вказаного товариства, яка включала і розглядуваний нами регіон; показує динаміку обсягів виробництва сільгоспмашин та знарядь в різних губерніях, забезпеченість селян цих губерній різними видами сільгосптехніки.
С. Я. Розенфельд, К. І. Клименко зазначають, що у розглядувані роки значне розширення ринку капіталістичної промисловості було пов'язане головним чином із зростанням товарності селянського господарства; представлено структуру випуску продукції сільськогосподарського машинобудування на 1913 р., показано тенденції у його дореволюційному розвитку [208] [208] Розенфельд С. Я., Клименко К. И. История машиностроения СССР (с первой половины Х1Х в. до наших дней). - М., 1961..
О. М. Машкін у своєму дослідженні з історії зародження та розвитку акціонерних об'єднань в сільгоспмашинобудуванні України (Х1Х - початок ХХ ст.) зазначає, що акціонерні товариства були потужними концентраторами всіх без виключення виробничих фондів; асоційовані виробники постачали велику кількість даної продукції на село у цей період [192] [192] Машкін О. М. Історія зародження та розвитку акціонерних об'єднань в сільськогосподарському машинобудуванні України /Х1Х - початок ХХ ст./: Автореф. дис. канд. іст. наук. - К., 1995. - С.19..
З досліджень розвитку цементної промисловості необхідно виділити працю З. І. Логінова "Цементная промышленность СССР и перспективы её развития"(М., 1960). Автор показує об'єми виробництва та споживання цементу в Росії у 1908-1913 рр.; підкреслює, що під впливом зростаючого попиту ціни на цемент були високими, що у цій галузі в роки столипінської аграрної реформи також відбувались процеси подальшої монополізації. Розвиток цементного виробництва у губерніях Правобережжя потребує детального вивчення.
А. Л. Цукерник розглядає утворення цементного синдикату в Україні, який остаточно сформувався у 1908 р., виділяє цей регіон Російської імперії як такий, що давав значний відсоток виробництва цементу у 1900-1916 рр.; показує значне зростання обсягів збуту цементу, цін на нього та прибутків синдикату [218] [218] Цукерник А. Л. Из истории цементного синдиката южной России // Исторические записки. Т. 78. - М., 1965. - С. 233 - 247..
Розвиток цукрової промисловості досліджується, зокрема, у cтатті М. Я. Гефтера - підкреслюються сприятливі умови, створені державою для її розвитку, надання кредитів (1909 р.); розглядаються динаміка внутрішнього споживання цукру, збільшення "цукрових" прибутків держави на початку ХХ ст.[138] [138] Гефтер М. Я. Из истории монополистического капитализма в России (Сахарный синдикат) // Исторические записки. Т. 38. - М., 1951. - С. 104 - 153..
М. А. Давидов показує динаміку збільшення виробництва рафінаду в Росії у 1906-1913 рр., який споживало сільське населення; високий рівень концентрації у цій галузі цукрової промисловості [142]22 [142] Давыдов М. А. Монополия и конкуренция в сахарной промышленности России начала ХХ в.(соглашение рафинеров): Автореф. дис. канд. ист. наук. - М., 1986.
.
Розвиток тютюнової промисловості на початку ХХ ст. висвітлюється у роботі "Табаководство и табачная промышленность на Украине"(К., 1919). В ній зазначається, що ця галузь промисловості в Україні відігравала значну роль у загальній структурі господарства; показано вигідність вирощування тютюну у селянському господарстві, а також площі засівів та динаміку збору тютюну і виробництва тютюнової продукції у 1911-1916 рр.
У працях істориків та економістів розглядалася також проблема розвитку торгівлі і транспорту в цей період. Так, монографія А. А. Євдокимова "Кооперативный сбыт продуктов сельского хозяйства" (Х., 1911) висвітлює організацію кооперативного збуту сільгосппродукції (правила надання позик під заставу хліба, відкриття магазинів-складів), діяльність кредитних товариств селян, а також роботу хмелярського ярмарку в Житомирі 1908 р.
Характеристику районів хлібної торгівлі Російської імперії дає у своєму дослідженні "Хлебная торговля на внутренних рынках Европейской России" П. І. Лященко (СПб., 1912). Поряд з цим він аналізує зміни, які відбулися у розвитку торгівлі хлібом протягом передвоєнного десятиріччя, розглядає діяльність товариств, які здійснювали хлібні операції та мали кредити під хліб; наводить відомості про кількість хлібних комор у них, складських приміщень; надання позик Держбанком під заставу хліба сільським господарям.
Діяльності одного з крупних селянських кооперативів Київської губернії присвячене дослідження М. Мандрики "Дзенгелівське ощадно-позичкове товариство" (К., 1914), в якому показані його успішні операції по продажу сільгоспмашин, знарядь, цукрового буряка, хліба, а також використання позитивного досвіду товариства у цих справах. Між тим, на думку дисертанта, збутова діяльність кредитних та сільськогосподарських кооперативів на Правобережній Україні, принципи організації їх роботи, досвід перших років їхньої діяльності вимагають подальшого вивчення із залученням архівних джерел - це стає особливо актуальним у нинішній період змін в аграрному секторі.
Проблеми, пов'язані з виробництвом, вивезенням та ввезенням хмелю, розвитком хмільової торгівлі досліджуються у роботі С. П. Асенкова [120] [120] Асенков С. П. Хмель. Производство, вывоз и привоз. - СПб., 1914.. Підкреслюючи роль ярмарків, І. Канделакі зазначає, що ярмаркова форма торгівлі відповідала інтересам населення у тих соціально-економічних умовах; розглядає ярмаркову торгівлю на Правобережній Україні, де вона була особливо поширеною [163] [163] Канделаки И. Роль ярмарок в русской торговле. - СПб., 1914..
Одним з перших фундаментальних досліджень у радянській історіографії з проблем торгівлі у розглядуваний період була праця О. С. Попова "Хлібна торгівля України" (Х., 1927). Автор відмічає її значні розміри, загальну інтенсивність, що виявлялося у розмірах її обігу на душу населення, загальному активному балансі; аналізує експорт з українських губерній (усередині Російської імперії та за кордон, імпорт; зазначає, що сільгосппродукція складала основу українського експорту, показує у зв'язку з цим і роль окремих губерній України у вирощуванні головних видів зернових культур; крім того, дослідник виділяє причини коливань хлібних цін у розглядуваний період в світовому масштабі, характеризує рівень товарності українських хлібів на світовому ринку.
В роботі другого дослідника розвитку зернового господарства та хлібної торгівлі України А. Альтермана, зокрема, показано об'єми вивезення з Правобережної України чотирьох головних видів зернових на початку ХХ ст., роль України у загальному світовому експорті хлібів, зернову спеціалізацію окремих її районів [119] [119] Альтерман А. Розвиток хлібного господарства та хлібної торгівлі України. - Х., 1928..
С. А. Покровський наводить дані про розвиток хлібного експорту у динаміці (в кількісному та ціннісному відношеннях), визначає головне місце Російської імперії на світовому хлібному ринку, основних покупців російського, в т. ч. українського хліба, причини нестійкості хлібного експорту, а також тенденції розвитку на світовому хлібному ринку, кількісні показники вивезення іншої сільгосппродукції (масла, яєць, птиці тощо) [203] [203] Покровский С. А. Внешняя торговля и внешняя торговая политика России. - М., 1947..
Значної уваги заслуговує і монографія Г. А. Дихтяра "Внутренняя торговля в дореволюционной России" (М., 1960). Автором показано середнє споживання сільським населенням основних продуктів харчування у цей період, динаміку роздрібного товарообігу Російської імперії в 1906-1913 рр. та вплив на нього цінового фактору, зростання кількості населення у ці ж роки, недостатність товарообігу на селі, кількість магазинів та крамниць у містах і селах, ярмарків та їх обігів; розвиток споживчої, збутової кооперації на селі - зазначає, що у ньому в 1906-1913 рр. відбулися значні кількісні зміни, підвищувалась культура торгівлі, але при цьому вважає, що, наприклад, споживча кооперація була ще недостатньо міцною.
У праці Т. М. Кітаніної розглянуто, зокрема, урядову політику у системі залізничних тарифів в період проведення нового аграрного курсу; підвищення тарифів на перевезення борошна та крупи з 1907 р. сприяло зростанню прибутків як залізничних товариств, так і держави; крім того, приділяється увага розгляду діяльності земств у внутрішній торгівлі, які, за висловом автора, були носіями нових тенденцій, розширилась їх участь у держпоставках зернових [169] [169] Китанина Т. М. Хлебная торговля России в 1875 - 1914 гг. - Л., 1978..
В монографії Б. А. Кругляка досліджується усі форми внутрішньої торгівлі в умовах імперіалізму, участь монополістичного капіталу у внутрішній торгівлі, його торгoвельно-збутова діяльність; висвітлюються розвиток стаціонарної торгівлі (монополії, торговельні обіги та асортимент товарів), ярмаркової та базарної торгівлі (їх ролі та місця у системі внутрішньої торгівлі), торгoвельна діяльність кооперативів та земств. Підкреслюється, зокрема, що роздрібні ярмарки та базари не тільки займали значне місце в економічному житті своїх районів, але й були центрами, де закуповувались та формувались великі партії сільгосппродукції, кустарних виробів, які відправлялись у сусідні та віддалені райони або на експорт. У торгівлі в період столипінської аграрної реформи приймали активну участь кооперативи; незважаючи на обмежені можливості в умовах російського капіталістичного виробництва, їх діяльність, на думку автора, нерідко приносила позитивні результати [174] [174] Кругляк Б. А. Внутренняя торговля в России в конце Х1Х - начале ХХ в. - Самара, 1992..
Лещенко М. Н. і Сесак І. В. вважають, що земські установи у своїй агрономічній діяльності не змогли досягти значних результатів [180] [180] Лещенко М. Н., Сесак І. В. Земські установи на Правобережній Україні //Укр.іст.журн. 1986. - №5.-С. 112..
Важливим для розгляду даної теми є дослідження Т.Ф. Ізмєстєвої, де показано нерівномірність російського хлібного експорту у 1907-1912 рр., тенденції до збільшення експорту пшениці та ячменю, скорочення вивезення жита; фактори, які впливали на розмір пшеничного експорту, на внутрішні та експортні ціни на пшеницю; зокрема, стверджується, що темпи зростання вивезення пшениці стримувались внутрішнім споживанням, тоді як вивезення ячменю менше залежало від цього; проаналізовано експортні ціни на цукор - при цьому показано, що вони не співпадали з внутрішніми; розширення виробництва цукру, збільшення площ під цукровими буряками сприяло зниженню експортних цін на цукор [155] [155] Изместьева Т. Ф. Россия в системе европейского рынка. Конец Х1Х - начало ХХ в. - М., 1991..
Крім вищерозглянутого, важливе джерело для розгляду впливу столипінської аграрної реформи на розвиток народного господарства Правобережжя та всієї України складають періодичні видання того часу, в яких відображено хід соціально-економічного життя названого періоду і завдяки яким можливо глибше зрозуміти віяння тієї епохи, реконструювати найбільш наближену до дійсності картину змін, які відбувались в економіці. Умовно ці видання можна розбити на декілька груп.
До першої групи слід віднести періодичні видання, які відбивали на своїх сторінках в основному зміни у сільському господарстві: “Известия Главного Управления Землеустройства и Земледелия” (1914) - про результати землевпорядних робіт; “Ежегодник Главного Управления Землеустройства и Земледелия по департаменту земледелия” (1912) - про витрати держави на агрономічні заходи; “Сельский хозяин” (СПб., 1914) - про страхування від градобою; “Земледельческая газета” (СПб., 1913) - про основні завдання селянського господарства (ст. О. В. Чаянова), сільськогосподарський з'їзд у Києві 1913 р.; “Земское дело” (СПб., 1912) - про агрономічну діяльність земств у сільському господарстві; “Хуторянин” (Полтава, 1909,1911, 1913) - про агрономічні заходи в селянських господарствах та інше; “Киевская земская газета” (1913), “Известия Волынского губернского земства” (1913) - про діяльність земств в галузі агрономії та її результати; “Вестник сельского хозяйства” (СПб., 1913), “Наша кооперация” (К., 1913), “Союз потребителей” (М., 1913) - про розвиток кооперації на селі.
До другої групи необхідно віднести видання, в яких відображено розвиток промисловості в цілому і окремих її галузей: “Промышленность и торговля” (СПб., 1913) - про загальне становище у промисловостi; “Машина в сельском хозяйстве” (К., 1914), “Известия Бюро по сельскохозяйственной механике” (СПб., 1914) - про розвиток сiльгоспмашинобудування; “Сельское огнестойкое строительство” (СПб., 1913, 1914), “Цемент, его производство и применение” (СПб., 1914) - про розвиток цементного виробництва, вогнетривких матеріалів для будівництва на селі;.
До третьої групи входять видання, в яких розглядається розвиток торгівлі: “Вестник финансов, промышленности и торговли” (СПб., 1913), “Торгово-промышленный Юг” (Одеса, 1914) - про вивезення сільгосппродукції за кордон.
Окремі видання висвітлюють розвиток різних галузей народного господарства: “Торгово-промышленная газета” (СПб., 1911, 1913), “Народное хозяйство в 1913 г. ” (Пг., 1914).
Підводячи підсумки вищерозглянутих джерел і літератури по темі дисертації, необхідно виділити такі моменти: 1) джерельна база роботи складається з документів фондів п'яти архівів (ЦДІА України в м. Києві, Державний архів Київської області, Державний архів м. Києва, Державний архів Житомирської області, філіал Державного архіву Хмельницької області у м. Кам`янець-Подільському), в яких відображено хід столипінської реформи, а також розвиток агрономічних заходів на Правобережній Україні, окремих галузей народного господарства в цей період; різні звіти, огляди, статистичні збірники (опубліковані джерела) містять важливі показники розвитку сільського господарства, промисловості, торгівлі та транспорту; 2) дореволюційна, радянська та сучасна історіографія проблеми свідчать про велику дослідницьку роботу істориків, економістів у розгляді окремих питань, пов'язаних з реформою та її соціально-економічними наслідками, з розвитком економіки Російської імперії в цілому та, зокрема, Правобережжя; при цьому слід зазначити, що радянська історіографія проблеми була значною мірою заідеологізованою, що відбилося на її висновках щодо реформи; сучасні дослідження звертають більшу увагу на ті позитивні моменти реалізації реформи, які не знайшли об'єктивного і достатнього відображення у працях радянських істориків, але оцінки реформи, як і раніше, неоднозначні та суперечливі; розгляд ряду аспектів, особливо пов'язаних зі змінами у сільському господарстві, потребує інших підходів до вивчення різних прошарків селянства, визнання об'єктивності процесу його подальшої диференціації в роки реформи, зміни ставлення до його заможної частини; звернення більшої уваги на позитивні кроки земств та кооперативів у поліпшенні становища в селянських господарствах; 3) важливе значення для об'єктивного розгляду теми, оцінок мають періодичні видання того часу, які відбивають динаміку соціально-економічного життя, віяння епохи, зміни, які відбувалися у різних галузях економіки тощо; залучення великої кількості цих видань допомагає відтворити більш повну картину з даної проблеми дослідження.
РОЗДІЛ 2
Зміни у сільському господарстві Правобережної України в період проведення столипінської аграрної реформи
Кожна реформа у будь-якій сфері суспільної людської діяльності виникає не випадково, а є наслідком попереднього соціально-економічного та політичного розвитку. Тому, розглядаючи питання про вплив столипінської аграрної реформи на розвиток сільського господарства Правобережної України, необхідно передусім проаналізувати її передумови та виявити регіональні особливості.
2.1. Причини, основні положення та особливості реалізації столипінської аграрної реформи на Правобережній Україні.
З'ясування причин, які призвели до появи відомого указу 9 листопада 1906 року, вимагає здійснення історичного аналізу стану сільського господарства країни на початку ХХ століття. По-перше, слід підкреслити, що для сільського господарства Правобережжя, як і всієї України, у цей період був характерний процес подальшого розвитку капіталістичних відносин, початок яким був покладений селянською та іншими буржуазними реформами 60-70-х років ХІХ століття. Інтенсивність розвитку капіталізму у сільському господарстві зумовлювалась також капіталістичними виробничими відносинами у промисловості, розвитком внутрішньої та зовнішньої торгівлі, транспорту і збільшенням міського населення. Отже, сільське господарство все більше набувало характеру торгoвельного землеробства, в якому поглиблювалась і розширювалась спеціалізація виробництва. З кінця ХІХ століття в Україні сформувалися такі економічні райони торговельного землеробства:
1) район торговельного зернового господарства (Катеринославська, Таврійська, Херсонська губернії);
2) район капіталістичного цукробурякового господарства (Київська, Подільська, північно-західна частина Полтавської, північ Харківської та південь Чернігівської губернії);
3) район слабкого розвитку торговельного молочного господарства (Подільська, Волинська і північ Чернігівської губернії);
4) район торговельного тютюнництва (Полтавська, Чернігівська губернії);
5) район виробництва хмелю (Волинська губернія);
6) район торговельного вівчарства (Катеринославська, Таврійська губернії) [214] [214] Теличук П. П. Економічні основи аграрної революції на Україні.- К, 1973. - С. 11-12..
Основна частина орної землі в Україні була зайнята під посівами зернових, площа яких у 1901-1905 рр. складала 20 млн. дес. (27,1% від загальної площі у європейській частині Російської імперії). Середньозважені збори зернових хлібів з однієї десятини у 1899-1906 рр. на Правобережній Україні були найбільшими порівняно з іншими регіонами України - 65,2 пуд. (Лівобережна Україна - 48,9 пуд., Степ - 41,7 пуд.). Крім зернових, підвищувалась частка посівних площ і під технічними культурами, зокрема, під цукровими буряками (найбільш поширених на Правобережжі): з 471 тис. дес. по всій Росії на Україну припадало на кінець ХІХ - початок ХХ ст. 350 тис. дес. [158; 119; 141] [158;119;141] Історія народного господарства Української РСР: В 3 т., 4 кн. - Т. 1. - К., 1983. - С. 401; Альтерман А. Розвиток хлібного господарства та хлібної торгівлі України. - Х., 1928. - С. 14; Лещенко М. Н. Класова боротьба в українському селі на початку ХХ ст. - К, 1968. - С. 17.. Особливо помітне збільшення площ під зерновими було пов'язане з тим, що хліб складав головний продукт харчування як для селянина, так і міського жителя.
З 44105 тис. дес. земельного фонду України на 1905 рік 45,6% (20127 тис. дес.) складали надільні землі селян, 46,7% (20604 тис. дес.) - приватновласницькі. На 1905 р. надільні землі селян складали на Волині 39, 8% усіх земель, у Київській губернії - 45,6%, Подільській - 48%, а в цілому по Правобережжю - 43,9% [214; 153] [214;153] Теличук П. П. Назв. праця. - С. 39; Иванов Л. М. Распределение землевладения на Украине накануне революции 1905 - 1907 гг.// Исторические записки. Т. 60. - М., 1957. - С. 178.. Розміри наділу на двір по губерніях (1905 р.) були неоднаковими: у Київській губернії - в середньому 5,8 дес., Подільській - 3,8 дес. (найменше по Україні), Волинській - 7,9 дес.[167] [167] Качинский В. Очерки аграрной революции на Украине. Вып. 1. - Х., 1922. - С. 34..
Важливою рисою селянського землеволодіння тут була майже повна відсутність общини та перевага подвірно-спадкової його форми, коли земля перебувала у володінні селянського двору, а не общини (це мало вагомі наслідки при проведенні столипінської аграрної реформи - про що буде сказано нижче). В цілому ж по Україні на 1905 р. подвірно-спадкове селянське землеволодіння складало близько 11 млн. дес. із загальної кількості 20,1 млн. дес. [226] [226] Якименко М. А. Становлення селянського (фермерського) господарства в Україні після скасування кріпосного права (1861 - 1918 рр.) //Укр. іст. журн. - 1996. - № 1. - С. 6.. Ринкові відносини сприяли поступовому переходу дворянської землі в руки заможних селян, і це розширювало новий соціальний прошарок на селі в особі дрібного землевласника. Заможні землевласники на 1905 р. складали в Україні 27% усіх селян, володіючи майже 3 млн. дес. приватновласницьких земель. Серед губерній Правобережної України на цей же рік найбільша кількість селян, яка мала понад 10 дес. на двір, була на Волині - 22,2% (на Поділлі - 1,6%, Київщині - 9,1%). Поряд з цим у великому землеволодінні України (понад 100 дес.) питома вага селянського землеволодіння складала на Правобережжі - 2,4%, Лівобережжі - 9,7%, Степу - 22,6%. Забезпеченість землею селян на Правобережжі, крім заможних верств була перед реформою такою: до 5 дес. на Волині мали 27,2% селян, на Поділлі - 78,6%, Київщині (Київській губернії) - 55,5%; від 5 до 10 дес. - відповідно 50,6%; 19,8%; 35,4%. [158;184; 214] [158;184;214] Історія народного господарства Української РСР: В 3 т., 4 кн. - Т. 1. - К, 1983. - С. 403; Лось Ф. Є., Михайлюк О. Г. Класова боротьба в українському селі. 1907 - 1914. - К., 1976. - С. 23; Теличук П. П. Назв. праця. - С. 57.. З наведених даних видно, що найбільш малоземельними були селяни Подільської губернії. При цьому необхідно зазначити, що в історичній літературі існують різні оцінки у визначенні соціальних прошарків селянства. Так, Л. І. Гайдай вважає, що, приміром, у Київській губернії малоземельними (або біднотою) були селянські господарства до 6 дес.; А. К. Буцик - до 4 дес.; В. І. Марочко вважає середнім у Київській губернії господарство, яке мало 3,5 дес. землі з певною кількістю худоби та реманенту [134;128;190] [134; 128; 190] Гайдай Л. И. Развитие капитализма в крестьянском хозяйстве Правобережной Украины (1906-1914 гг.): Дис. канд. ист. наук - К., 1978. - С. 115; Буцик А. К. Селяни і сільський пролетаріат Київщини в першій російській революції. - К., 1957. - С. 22; Марочко В. І. Українська селянська кооперація. Історико-теоретичниц аспект (1861 - 1929 рр.). - К., 1995. - С. 10.. Деякі архівні джерела називають тут малоземельними господарства до 3 дес.[11] [11] Центральний державний історичний архів у м. Києві (далі - ЦДІАК), ф. 442, оп. 708, спр. 562, арк. 64.. З усіх районів України еволюція селянських господарств фермерським шляхом найбільш інтенсивно відбувалась на Півдні, де питома вага дворянського землеволодіння була найменшою порівняно з Правобережжям та Лівобережжям. Селянське господарство Правобережної України у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. поступово втягувалось у виробництво продукції на ринок. З отриманих за свій товар грошей селяни сплачували значну кількість податків і зборів, купували предмети повсякденного вжитку для задоволення своїх потреб. Малоземельні селяни спроможні були задовольняти головним чином потреби своєї сім'ї. Продаж значної кількості сільськогосподарської продукції був характерний для заможних селян, які мали в обробітку значні площі орної землі, застосовували техніку і добрива. Такі господарства мали товарний характер і складали чималу частку в сільськогосподарській галузі виробництва на Правобережжі та Півдні України. Різні розміри земельних наділів, продуктивності праці у сільському господарстві сприяли швидкій диференціації села. Набула поширення оренда надільних та поміщицьких земель селянами, що дозволяло багатоземельним зосереджувати значні земельні площі. Земля дворян поступово перетворювалась в умовах розвитку капіталізму на товар, стаючи об'єктом купівлі-продажу. Цьому сприяло створення у 1883 р. Селянського Поземельного банку, який прискорював процеси переходу землі в руки заможних селян. За час з 1862 до 1902 р. приватне землеволодіння селян України зросло на 4603 тис. дес.; на Правобережжі селяни з 1877 до 1905 р. купили 773 тис. дес. [141; 153] [ 141;153] Гуржій І. О. Україна в системі всеросійського ринку 60 - 90-х років Х1Х ст. - К., 1968. - С. 49; Иванов Л. М. Указ. ст. - С. 190.. З 1883 до 1904 р. середня ціна на землю, куплену через Селянський Поземельний банк, зросла з 52,5 крб. до 111,9 крб. [198] [198] Очерки развития народного хозяйства Украинской ССР. - М., 1954. - С. 48.. Малоземельні та безземельні селяни, неспроможні з різних причин забезпечити належне існування своїх сімей в умовах капіталістичної диференціації господарств, вимушені були шукати додаткових заробітків. На початку ХХ ст. в Україні було понад 8 млн. таких селян [227] [227] Якименко Н. А. Переселенческое движение из Украины в годы столыпинской аграрной реформы (1906 - 1913 гг.): Автореф. дис.канд. ист.наук. - К., 1977. - С. 8.. Однак, там, де існувала община, селянин без її дозволу не міг піти з села на заробітки, адже діяв інститут кругової поруки.
Розвиток поміщицьких господарств підпорядковувався загальному капіталістичному розвитку країни. Економічні закони розвитку капіталізму у сільському господарстві приводили до того, що одні поміщицькі господарства змогли перебудуватися на нову капіталістичну основу розвитку, інші занепадали. Суть капіталістичної системи господарства полягала у найманні щорічних, строкових або поденних робітників, які використовували поміщицькі знаряддя виробництва і продавали свою робочу силу. Саме господарство перетворювалось у сільськогосподарське підприємство, яке працювало на ринок і керувалося поміщиком, досвідченим економом або здавалося в оренду капіталісту-підприємцю. Саме така система ведення поміщицького господарства була переважаючою у цьому регіоні. Зокрема, панівною вона була у Київській губернії, де поміщики перед аграрною реформою 1906 року володіли на правах приватної власності 36,4% земель [128] [128] Буцик А. К. Назв. праця. - С. 7.. У капіталістичних господарствах поміщиків використовувалась вільнонаймана праця. Загальна кількість сільськогосподарських робітників на початку ХХ ст. в Україні становила близько 1,9 млн. чол. [158] [158] Історія народного господарства Української РСР: В 3 т, 4 кн. - Т. 1.- С. 404.. Для поміщицьких господарств капіталістичного типу було характерне застосування сільськогосподарських машин та удосконалених знарядь праці - це сприяло розширенню внутрішнього ринку на засоби виробництва і робочу силу. Характерною рисою для поміщицького господарства Правобережної України було створення власних цукрових і винокурних заводів, які входили до складу маєтку. На них часто виробництво сільськогосподарської продукції поєднувалось з її промисловою переробкою. Заводи по переробці цукросировини стимулювали удосконалення землеробської культури в поміщицьких господарствах (поширення багатопільних сівозмін, принцип плодозміни тощо). Крім капіталістичної системи ведення господарства, існували відробіткова та мішана системи. При відробітковій системі поміщицька земля оброблялась селянським реманентом як плата за оренду землі у поміщика, користування сільськогосподарськими угіддями, частину врожаю або гроші. В цілому для Правобережжя, як і для всієї України, був характерний процес поступового зменшення площі дворянського землеволодіння, починаючи від скасування кріпосного права. Так, у 1905 р. порівняно з 1877 р. поміщицькі землі Волинської губернії скоротились на 15,6%, Київської - на 16,7%, Подільської - 16,4% . На 1905 р. питома вага дворянського землеволодіння складала на Правобережжі 34,8%, а в середньому по Україні - 24,5% [153; 198] [153;198] Иванов Л. М. Указ. ст. - С. 187; Очерки развития народного хозяйства Украинской ССР. - С. 46.. У розглядуваному районі України воно було найбільш стійким порівняно з іншими, що свідчить про здатність поміщиків вчасно пристосуватись до змін в економічному розвитку держави. Тут була наявна велика кількість латифундій, що становило особливість поміщицького землеволодіння: середній їх розмір на Волині складав 790,1 дес., у Київській губернії - 538,6 дес., Поділлі - 505,8 дес. На Лівобережжі середній розмір землеволодіння у поміщиків був значно меншим: у Чернігівській губернії він становив 101,4 дес., Полтавській - 111,4 дес., Харківській - 367,1 дес. [184] [184] Лось Ф.Є., Михайлюк О. Г. Назв. праця. - С. 15, 17..
Селянська община протягом свого пореформеного (після 1861 р.) існування не залишалася незмінною, поступово розкладалася зсередини внаслідок розвитку капіталізму в сільському господарстві - появи значної кількості заможних селян (особливо в Україні, в т. ч. на Правобережжі), які складали найбільш енергійну та ділову частину серед усього селянства. Особливо гальмуюча дія общини відчувалась у землеробстві, оскільки переділи землі робили підприємливих селян незацікавленими у поліпшенні землеробської культури. Які б суперечки не точилися навколо питання про общину, ясно було те, що еволюційні процеси вели до поступового її руйнування, особливо у розглядуваному регіоні, де вона майже не збереглася.
Зростання населення Російської імперії у цей же період рано чи пізно змусило б звернутись до проблеми землеустрою - це проходили раніше західноєвропейські країни, і Росія не могла бути виключенням, розвиваючись капіталістичним шляхом.
Таким чином, підсумовуючи вищерозглянуте, необхідно зазначити, що перед столипінською аграрною реформою на Правобережній Україні у сільському господарстві відбувались такі процеси: 1) сільське господарство все більше набувало товарного характеру, що відповідно відбилося на зростанні частки зернових та технічних культур у загальній площі засівів; 2) з поглибленням розвитку капіталізму відбувалася подальша диференціація селянських господарств, утворення значного прошарку заможних селян, поширення оренди та купівлі ними поміщицьких земель; 3) подальший розвиток поміщицьких господарств капіталістичним шляхом, з одного боку, заведення власних заводів по переробці сільськогосподарської сировини та поступове зменшення дворянського землеволодіння, з другого боку як наслідок неспроможності частини поміщиків господарювати в нових умовах; 4) поступовий розклад общини з 1861 до 1906 р.
При розгляді причин столипінської аграрної реформи слід наголосити, що соціальна напруга між селянами та поміщиками сприяла прискоренню прийняття низки необхідних указів, які були спрямовані на полегшення становища селян. Питання про класову боротьбу між селянами та поміщиками на Правобережній Україні на початку ХХ століття досить повно відображено у працях радянських істориків [109; 118; 156; 160; 165].
Столипінська реформа, за справедливим зауваженням С. М. Дубровського, була зобов'язана своєю появою завдяки працям багатьох відомств та комісій. Серед тих заходів, які поступово привели до появи указу 9 листопада 1906 року, необхідно виділити, по-перше, діяльність Особливої наради з потреб сільськогосподарської промисловості під головуванням С. Ю. Вітте (1902), яка розглянула питання про дозвіл вільного виходу з общини та правове становище селян. 12 березня 1903 року було видано закон про скасування кругової поруки. Для зменшення аграрного перенаселення у європейській частині Російської імперії, в т. ч. в Україні, 6 червня 1904 р. було розширено права селян на переселення у менш залюднені східні регіони. Полегшенню економічного становища селян сприяв маніфест 3 листопада 1905 року про зменшення наполовину викупних платежів, а з 1 січня 1907 року їх повне скасування. Важливе значення для майбутньої реформи мав указ від 4 березня 1906 року про заснування Комітету землевпорядних справ та створення губернських і повітових землевпорядних комісій. 21 травня 1906 року усім губернаторам України були направлені відповідні телеграми за підписом кн. В. Васильчикова - головноуправляючого землеробством та земельними справами -. За перехід від общинної до особистої власності на землю, хутірської системи, зниження внутрінадільного черезсмужжя висловився і з'їзд уповноважених дворянських громад 29 губерній (21-28 травня 1906 року) [144] [144] Дубровский С. М. Столыпинская земельная реформа. - М., 1963. - С. 111.. З метою розширення селянського землеволодіння царський уряд видав указ про передачу Селянському Поземельному банку для продажу частини удільних земель (12 серпня 1906 року), а також частини казенних земель (27 серпня 1906 року). Необхідно зазначити, що поява указу 9 листопада 1906 року була обумовлена в цілому такими причинами:
1) наявністю феодально-кріпосницьких пережитків на селі, які призвели до погіршення платоспроможності селян, кризи у сільському господарстві на початку ХХ століття; серед пережитків старовини була й община, яка не давала можливості розгорнутися ініціативним, енергійним селянам, стримувала прогрес землеробства;
2) розвитком капіталістичних відносин у сільському господарстві, який поставив питання про необхідність переходу до нового типу селянського господарювання;
3) активізацією селянської боротьби за землю, внаслідок чого царський уряд був змушений вжити відповідних заходів щодо поліпшення становища селян;
4) необхідністю піднесення промисловості за рахунок розвитку продуктивних сил сільського господарства.
Слід підкреслити, що реформа була викликана до життя насамперед тими об'єктивними тенденціями економічного характеру, які склались у сільському господарстві. Політичні причини, які висувались на перше місце у радянській історіографії, прискорили прийняття відповідних законів, але, на думку дисертанта, необхідно звернути більшу увагу на визрівання соціально-економічних передумов. Зокрема, на них наголошував сам реформатор. В одній з промов П. А. Столипіна у Державній раді зазначалось, що на указ 9 листопада 1906 року необхідно дивитись з соціально-економічної точки зору, і тоді стане зрозумілим, що він був не наслідком розгубленого рішення в період смути, а закладав фундамент нового селянського устрою [112] [112] Столыпин П. А. Нам нужна Великая Россия…- М., 1991. - С. 246..
В історії Російської імперії початку ХХ ст. П. А. Столипін відомий як видатний державний діяч, який втілював у життя новий аграрний курс уряду. Цей курс, закладений ще наприкінці Х1Х ст. у виступах С. Ю. Вітте та Особливою нарадою з потреб сільгосппромисловості 1902 р., мав в органах державного управління як своїх прибічників, так і противників. Крім реалізації аграрної реформи 1906 р. відомо, що Столипін працював над проектом значних державних перетворень, за яким передбачалось у подальшому створення семи нових міністерств, зниження земського цензу, для того, щоб допустити до місцевого самоуправління власників хуторів та робочих, які мали невелике нерухоме майно [152] [152] Зырянов П. Н. Пётр Аркадьевич Столыпин // Россия на рубеже веков: исторические портреты. - М., 1991. - С. 74.. У 1911 р. Столипін відчув протидію реформам у Державній раді, ускладнились відносини з царем. 1 вересня 1911 р. під час перебування у Києві з приводу відкриття пам'ятника Олександру II та земських установ він був смертельно поранений агентом охранки Д. Богровим. Існують різні версії цієї драматичної події. Так, радянський історик А. Я. Аврех вважав, що охранка розуміла таємне бажання царського двору позбавитися Столипіна і фактично сприяла його вбивству [117] [117] Аврех А. Я. П. А. Столыпин и судьбы реформ в России. - М., 1991. - С. 232.. Українські історики В. М. Волковинський, Ю. А. Левенець, дослідивши мотиви дій Богрова, дійшли висновку, що він як викритий провокатор,"щоб уникнути кари товаришів, вирішив шляхом імітації замаху на Столипіна врятувати своє життя” [130] [130] Волковинський В. М., Левенець Ю. А. П. А. Столипін: з життя та державної діяльності.//Укр. іст. журн. - 1991. - № 11. - С. 115.. У некролозі, опублікованому в газеті "Новое время" 6 вересня 1911 р. підкреслювалось, що П. А. Столипін був кваліфікованим політиком, економістом, юристом, мав талант адміністратора, майже відмовився від особистого життя заради праці на благо держави, був твердим та послідовним у цій справі, відвертою та врівноваженою людиною [112] [112] Cтолыпин П. А. Нам нужна Великая Россия… - С. 25 - 26.
При оцінці його діяльності, наприклад, радянський історик П. А. Зирянов стверджував, що трагедія Столипіна полягала в тому, що правляча еліта не захотіла мати в своєму середовищі державного діяча, який переважав інших своїми особистими якостями. Інші (наприклад, С. Рибас, Л. Тараканова (“Реформатор. Жизнь и смерть Петра Столыпина (М., 1991), В. Казарезов) оцінюють діяльність Столипіна в основному позитивно [152; 162] [152;162] Зырянов П. Н. Пётр Аркадьевич Столыпин. // Россия на рубеже веков:исторические портреты. - М., 1991.- С. 78; Казарезов В. В. Указ. соч. - С. 126.. Безперечно, П. А. Столипін був видатною політичною фігурою свого часу, часу складного та суперечливого, що відбилося у його рішеннях з різних проблем розвитку держави; той факт, що дискусії навколо його діяльності та, зокрема, аграрної реформи 1906 р. продовжуються й сьогодні, є ще одним свідченням значущості цього історичного діяча.
Перейдемо до основних положень указу 9 листопада 1906 року. Згідно указу, кожний домогосподар, який володів надільною землею на общинному праві, міг вимагати закріплення своєї частки в особисту власність. В общинах, де протягом останніх 24 років не було загальних переділів, домогосподар міг закріпити в особисту власність всі ділянки общинної землі, що перебували в його постійному користуванні. В тих же общинах, де впроваджувались загальні переділи, надлишок землі закріплювався в особисту власність при умові сплати громаді його середньої викупної ціни.
Кожний домогосподар, за яким були закріплені частки общинної землі, мав право вимагати, щоб громада виділила йому відповідну за розмірами ділянку, по можливості в одному місці. Якщо виділення було незручним або неможливим для громади, їй надавалось право задовольнити бажаючого виділитися селянина виплатою грошей.
Подвірні ділянки складали особисту власність господарів. В тих випадках, коли вони знаходились у нероздільному володінні осіб, які не були родичами, то становили їх загальну, спільну власність [107] [107] Сидельников С. М. Аграрная реформа Столыпина. - М., 1973. - С. 102, 104.. Перехід всієї громади до ділянкового землеволодіння здійснювався за рішенням 2/3 селян, які мали право голосу на сході.
Указом від 15 листопада 1906 року, який фактично був прямим продовженням попереднього (від 9 листопада), власникам землі дозволялось здавати свої надільні землі під заклад Селянському Поземельному банку. Закон 14 червня 1910 року, створений на основі указу 9 листопада 1906 року, був доповнений положенням про безпередільні общини.
Такий розподіл був обумовлений тим, що за відсутністю загальних переділів протягом останніх 24 років до моменту прийняття указу 9 листопада 1906 року земля фактично ставала володінням окремих дворів. Безпередільні общини вважались такими, що перейшли до особистої власності на землю.
29 травня 1911 року було прийнято закон про землеустрій. Землевпорядним комісіям надавалось право у ході загального землеустрою общин виділяти окремих домогосподарів без згоди сходу, якщо таке виділення не порушувало інтересів общини. Як видно з наведених вище урядових документів, столипінська аграрна реформа передбачала добровільний вихід селян з общини, а не її примусову ломку, полегшуючи такий перехід там, де землеволодіння ставало постійним (безпередільним). Земля надавалась в особисту власність домогосподаря, що було пов'язано з побоюваннями уряду парцеляції виділених ділянок. Домогосподар мав можливість розгорнути свою ініціативу, розпоряджаючись повністю своєю землею.
Напрямами реалізації столипінської аграрної реформи, крім виходу селян з общини та переходу до відрубно-хутірської системи, ще були також: продаж селянам казенних та поміщицьких земель через Селянський Поземельний банк, переселення у східні регіони імперії.
Реалізація аграрної реформи 1906 року на Правобережній Україні мала свої особливості. Якщо протягом 1906-1914 рр. по всій Російській імперії закріпили землю в особисту власність майже чверть усіх селянських господарств, то тут цей процес охопив 48,6% господарств з общинним землеволодінням [160] [160] Історія Української РСР у 8 т., 10 кн. - Т. 4. - К., 1978. - С. 195.. Це пояснювалось тим, що община на Правобережжі ще у ХVІ столітті перестала існувати у багатьох місцевостях і їй на зміну прийшло подвірне землеволодіння. Наприклад, у Київській губернії на 1906 р. община існувала переважно в Уманському повіті, а в цілому нараховувалось 56 громад, які об'єднували 23454 селянські двори. Вже на 1 грудня 1908 р. до особистої власності на землю перейшла у повному складі 41 громада, з яких 23 - на відруби, що значною мірою було наслідком сусідства цих селян з подвірниками [9] [ 9 ] ЦДІАК, ф. 442, оп. 707, спр. 371, арк. 13, 14..
На Волині, згідно статистики землеволодіння 1905 р., існували 98,2% селянських господарств на подвірному праві землеволодіння та лише 1,8% общинних; на Поділлі - відповідно 99,6% та 0,4%.
Подвірна форма землеволодіння полегшувала селянам процес закріплення землі в особисту власність, оскільки поступово привчала селянина до відчуття себе власником свого наділу і стала тією психологічною умовою, яка забезпечила цю підготовку. За роки реформи в особисту власність закріпили землю 70,6% селянських господарств Київської, 95,7% Волинської та 78,9% Подільської губерній [144; 101] [144;101] Дубровский С. М. Указ. соч. - С. 572; Погребинський О. Столипінська реформа на Україні. - Х.: Пролетар, 1931. - С. 32.. Характеризуючи подвірну форму землеволодіння, слід наголосити, що вона мала свої недоліки (черезсмужжя, примусовість сівозміни тощо). Перехід до особистої власності на землю обмежував право розпорядження землею інших членів родини, але при цьому законами встановлювались певні гарантії щодо прав дорослих синів на землю та проти обезземелювання внаслідок марнотратства домогосподаря [112] [112] Столыпин П. А. Нам нужна Великая Россия… - С. 255..
Головну роль у процесі утворення відрубно-хутірських ділянок відігравали землевпорядні комісії, які почали створюватися ще перед прийняттям указу 9 листопада 1906 року. Для прискорення цього процесу царський уряд направив до українських губерній у жовтні 1906 р. найвищих чиновників (начальника переселенського управління Г. Глінку, директора департаменту державних земельних маєтностей О. Ріттиха, помічника управляючого земським відділом міністерства внутрішніх справ професора Л. Петражицького та інших. На 1 січня 1907 р. в Україні було створено 42 повітові землевпорядні комісії [226] [226] Якименко М. А. Становлення селянського (фермерського) господарства в Україні після скасування кріпосного права (1861 - 1918 рр.).//Укр. іст. журн. - 1996. - № 1. - С. 8.. Їх робота полягала у внутрінадільній розкладці земель на окремі ділянки; допомозі Селянському Поземельному банку у продажу поміщицьких земель селянам, наданні в оренду та продажу селянам казенних земель; сприянні у переселенні селянам у східні регіони, посередництві між селянами і поміщиками у розверстанні черезсмужжя земель, спільних володінь тощо. Хід землевпорядних робіт у губерніях Правобережної України фактично показував темпи реалізації реформи. Так, у справі про стан Волинської губернії за 1908 рік зазначалося, що у тих місцевостях, де розміри земельних наділів були меншими 8 дес., селяни неохоче переходили на хутори чи відруби, вважаючи неможливим підвищення таким чином прибутковості своїх господарств [4] [4] ЦДІАК, ф. 442, оп. 639, спр. 629, арк. 3.. Підкреслювалось також, що значним гальмом у розширенні селянського землеволодіння губернії була іноземна колонізація, яка створювала сильну конкуренцію у купівлі землі. Німецькі та чеські поселення тут виникли ще у минулому столітті. З іншого боку, перенесення досвіду організації селянського господарства німецькими і чеськими поселенцями було позитивним для місцевих селян, адже аграрні проблеми в їхніх країнах розв'язувалися значно раніше, ніж у Російській імперії.
Подобные документы
Передумови впровадження столипінської реформи. Специфіка реалізації положень реформи в умовах домінування подвірного землеволодіння. Вплив реформування АПК на основні галузі економіки Правобережної України. Державна допомога селянським господарствам.
реферат [18,4 K], добавлен 22.07.2008Нестача землі в губерніях Правобережної України - перешкода на шляху збереження органами влади Російської імперії консервативної селянської громади на початку ХХ ст. Основні причини, що перешкоджали П. Столипіну реформувати аграрний сектор економіки.
статья [20,1 K], добавлен 17.08.2017Загальна характеристика постаті Петра Аркадійовича Столипіна. Історичні передумови проведення аграрної реформи. Основні положення і перетворення "столипінської" земельної реформи. Наслідки і значення аграрної реформи П.А. Столипіна для України.
реферат [28,1 K], добавлен 28.10.2010Аналіз впливу ідеологічного та політичного факторів на дослідження столипінської аграрної реформи. Причини та наслідки поступового посилення цензури та контролю за тематикою роботи. Політична надійність як головний критерій відбору наукових кадрів.
статья [22,9 K], добавлен 14.08.2017Передумови та перші кроки запровадження столипінської аграрної реформи: руйнування общин й закріплення за селянами землю у приватну власність. Переселення селян. Головні риси столипінської аграрної реформи на українських землях та її наслідки.
реферат [19,0 K], добавлен 17.10.2007Історіографія переселенського руху з українських губерній в роки столипінської аграрної реформи. Роль українців у переселенських заходах. Місце українського селянства в імперській політиці переселення. Локалізація основних маршрутів і районів переселення.
статья [22,1 K], добавлен 14.08.2017Аграрна реформа в Австрійській імперії. Порядок компенсації земельним власникам феодальних земельної ренти та повинностей. Розвиток поміщицьких і заможних селянських господарств. Положення аграрної реформи у царському маніфесті Олександра від 1861 р.
презентация [2,1 M], добавлен 26.01.2016Буржуазні реформи, земська реформа, судова та фінансова реформи, реформи в галузі народної освіти та друку, військова реформа 1861-1874 рр. Російської армії. Зміни в системі управління містами, соціально - економічний розвиток Російської імперії.
курсовая работа [43,1 K], добавлен 20.09.2010Оцінка стану економіки України за часів правління Центральної Ради: промисловість, сільське господарство, фінанси, зовнішньоекономічні стосунки. Економічний розвиток часів правління Павла Скоропадського. Правління Директорії і шляхи аграрної реформи.
реферат [21,4 K], добавлен 17.02.2013Економічні передумови проведення аграрної реформи. Основні напрями польської урядової аграрної політики, шляхи та методи її реалізації у процесі реформування аграрного устрою у 1921-1939 рр. та її наслідки для соціально-економічного розвитку країни.
дипломная работа [41,0 K], добавлен 06.07.2012
