Господарський комплекс України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Визначити сутність регіональної економіки як науки. Визначити об'єкт, предмет, методи та завдання регіональної економіки, історичний аспект

Економічне зростання та реалізація потенційних можливостей господарської системи залежить від того, як раціонально розміщені продуктивні сили. Врахування специфіки територіальної організації продуктивних сил у практиці господарювання дозволяє одержати економію суспільної праці, покращити структурні параметри економіки і основні макро- та мікроекономічні показники.

Предметом регіональної економіки є вивчення розміщення продуктивних сил України і соціально-економічного регіонального розвитку, розміщення видів економічної діяльності, найважливіших природно-економічних, демографічних й екологічних особливостей регіонів, а також міждержавних, міжрегіональних та внутрішніх регіональних економічних зв'язків. Іншими словами, важлива складова предмета досліджень регіональної економіки - вивчення просторового аспекту суспільного відтворення.

Регіональна економіка, як наукова область знань, займається: дослідженням закономірностей, принципів усіх елементів продуктивних сил й соціальної інфраструктури в територіальному аспекті; аналізом, прогнозування й обґрунтуванням напрямків розміщення продуктивних сил з урахуванням загальної стратегії соціально-економічного розвитку й екологічних вимог; вивченням економіки республік й регіонів і міжрегіональних економічних зв'язків, а також територіальної організації господарства. Разом з тим регіональна економіка вивчає розвиток і розміщення продуктивних сил України в цілому, тому що економіка кожного регіону розглядається, насамперед, як частина єдиного господарського комплексу України.

Регіональна економіка також вивчає природно-ресурсний потенціал України та її регіонів, місце України в світовій господарській системі, населення, трудові ресурси й сучасні демографічні проблеми; аналізує стартовий рівень економіки України й її регіонів у період становлення й розвитку ринкових відносин, визначає основні фактори розміщення продуктивних сил у цей період, розвиток структури господарства і визначає шляхи її раціоналізації, напрямку структурної перебудови економіки України та її регіонів.

Регіональна економіка досліджує економічні зв'язки України та її регіонів із країнами ближнього й дальнього зарубіжжя.

В умовах суверенізації областей й районів, що входять до складу України, центр ваги досліджень регіональної економіки переміщається з питань розміщення на проблеми соціального й економічного розвитку регіонів. Регіональна економіка розробляє концепції розвитку економічних й соціальних процесів у регіонах країни, економічні важелі впливу на процеси розміщення інвестицій та регіонального розвитку.

Таким чином, регіональна економіка - це область наукових знань, що вивчають розвиток й розміщення продуктивних сил, соціально- економічних процесів на території країни та її регіонів у тісному ув'язуванні з природно-економічними умовами.

Предметом дисципліни "Регіональна економіка" є господарський комплекс України та її регіонів.

Методологічна основа курсу. Методологічною основою курсу являються Закони держави та філософські концепції розміщення продуктивних сил на підставі системного підходу.

Методологічною основою курсу "Регіональна економіка" є матеріалістична діалектика, відповідні економіці категорії та закони. Існує чотири рівні наукових методів дослідження:

1. Загальнонауковий - досліджує продуктивні сили як складну динамічну систему, елементи якої знаходяться у взаємодії та взаємозв'язку, утворюючи єдину цілісність.

2. Міждисциплінарний - історичний та математичний методи, які використовуються різними сферами науки для аналізу динаміки розвитку процесів та явищ.

3. Спеціальний - прийнятий для конкретних наукових досліджень (статистичний та картографічний).

4. Методико-технічний - дозволяє виконувати техніко-економічні розрахунки різноманітної складності.

Регіональна економіка як сфера економічної науки використовує широкий спектр сучасних методів дослідження (балансовий, нормативний, регіонального аналізу, оптимізаційного моделювання, економіко- математичні, техніко-економічного обґрунтування).

Етапи дослідження розміщення продуктивних сил:

1. Програмний - передбачає обґрунтовані програми виконання певного завдання або проекту.

2. Інформаційний - збір та обробка інформації, складання паспорту досліджуваних об'єктів.

3. Аналітичний - проведення аналізу одержаної інформації, її систематизація та інтеграція з метою одержання наукових й практичних результатів.

4. Модельний - розробка системи моделей прогнозування та планування для різних рівнів управління.

5. Алгоритмічний - визначення порядку прийняття рішень.

6. Концептуально-конструктивний - розробка концепцій, проектів, програм, одержання досліджуваного результату.

Проблеми курсу:

1. Підсилення протиріч між існуючою територіально-виробничою структурою господарського комплексу України та необхідності створення висококонкурентної економіки з високою продуктивністю праці та гнучкою організацією виробництва.

2. Відбувається руйнування раніше створеного виробничого та науково-технічного потенціалу.

3. Втрата народного капіталу та відтік висококваліфікаційних спеціалістів з реального сектору економіки, яка призвела до стримування розвитку регіонів.

4. Інтеграція України до зовнішньоекономічної діяльності потребує розвитку принципово нових форм територій організації продуктивних сил.

Задачі курсу. Одна з найважливіших задач регіонального розвитку - подолання розходжень у рівні життя населення окремих регіонів. Для виконання цієї задачі величезне значення мають державні програми господарського розвитку віддалених регіонів з врахування їх економічного рівня й особливостей, формування територіально-виробничих комплексів на базі унікальних природних багатств.

Загальні задачі для усіх регіонів - це реформування структури економіки, її соціологізація, подолання депресивного стану окремих регіонів, створення соціальної інфраструктури, стабілізація економіки, освоєння занедбаних земель, розвиток міжрегіональних транспортних систем, підтримка екологічної обстановки.

Становлення і розвиток регіональної економічної і соціальної географії світу невід`ємно пов`язані з зародженням і історичним розвитком всієї соціально-економічної географії.

Виникнувши у глибокій давнині, економіко-географічна наука пройшла довгий шлях свого розвитку. Зародження географічного знання тісно пов`язано з появою перших античних держав (цивілізацій) стародавності (середина IV тисячоліття до н.е.). Свого розквіту антична географія досягла у Давній Греції і Давньому Римі завдяки працям Геродота, Аристотеля, Страбона, Птолемея і цілого ряду інших видатних вчених даної епохи. Наука про землю того періоду (завершився фактично тільки у XV-XVI ст.) була єдиною за структурою та описовою за суттю. У неї були присутні тільки деякі елементи економічної географії і перші зачатки ідей районування.

Як першу теоретичну працю з географії називають "Всесвітню географію" голландського географа Бернхардуса Вареніуса (Варена) (1622-1650), в якій він вперше поділив географію на загальну (систематичну) і регіональну. Регіональну географію він назвав власне географією, яка вивчає земні властивості країн (кордони, конфігурації, розмір, рельєф, природні властивості), небесні властивості (астрономічні характеристики і клімат), людські властивості (населення, його життєдіяльність, прибутки, науки і мистецтво, чесноти і злобу, дотепність, звичаї, слово і мову, політичний устрій, населенні пункти тощо). Регіональну географію Вареніус називав порівнювальною, тобто такою, яка розглядає властивості у порівнянні одного місця з іншим. україна регіональний економічний господарський

Процес обособлення економічної географії як самостійної дисципліни почався на рубежі XVI ст. Бурхливий розвиток продуктивних сил та епоха географічних відкриттів стимулювали ріст емпіричного (що базується на спостереженні, збиранні і систематизації фактів) знання про населення і господарство різних країн.

У XVIII ст. утворюються перші національні економіко-географічні наукові школи і в першу чергу німецька, французька, російська.

Основним напрямком розвитку економічної і соціальної географії в Україні була антропогеографія, яка досліджувала географію людини відносно всіх географічних явищ. Вона вивчала просторові відносини держав і народів, їхні зв`язки з природним середовищем. Основними представниками цього напрямку були: В.Г. Григорович-Барський (1701-1747), який 24 роки мандрував і досліджував історію, господарство і культуру деяких країн Західної Європи і Близького Сходу; П.П. Чубинський (1839-1884), який займався етнографічно-статистичними дослідженнями території України, Білорусі та Молдови; А.С. Синявський (1866-1951) великий внесок зробив у розвиток теорії і методології української економічної географії, особливо у теорію економічного районування, є одним з перших національних геополітиків - досліджував геопросторові інтереси України на Близькому Сході (Єгипет, Сирія) та безпосередньо біля кордонів України (Польща, Румунія). Він велику увагу звертав на вивчення світового господарства, яке вважав не просто сумою національних комплексів окремих країн, а їх взаємопов`язаною єдністю, що виражена через систему обміну у глобальному масштабі. Видатний український економіст, демограф, економіко-географ В.В. Садовський (1886-1947) в своїх працях, присвячених актуальним проблемам економічної географії України і світу, економіки, соціології, демографії, розкриває зв`язок між світовим і національним господарствами як діалектичне відношення цілого і частини. Завданням регіональної економічної географії, на думку В. Садовського є дослідження господарства держав і окремих територій. В останньому випадку він приходить до категорії економічного району, дає їй своє трактування.

У післявоєнний період в українській географії спостерігався спад у вивченні країн і регіонів світу. В географії став домінувати україноцентричний підхід, в основному всі дослідження були направлені на вивчення природи та господарства України.

Відомий український географ, академік, засновник кафедри економічної географії Київського університету К.Г. Воблий (1876-1947) досліджував проблеми економічної географії промисловості України, міграції населення, розвитку продуктивних сил, значну увагу приділяв вивченню Великого Дніпра, розробив наукову схему економічного районування України. Видатний український економіко-географ О.Т. Діброва (1904-1973) займався дослідженням Київської, Житомирської та Чернігівської областей, розробив схему економічних районів України, яка широко враховувала природно-історичні особливості. Неоціненний внесок у розвиток української економіко-географічної науки відомого українського академіка-географа М.М. Паламарчука (1916-2000), який у сучасну науку увійшов як засновник школи економіко-географів, що працюють у галузі територіальної організації виробництва і комплексоутворення в промисловості та сільському господарстві, створив концепцію суспільно-територіального комплексу, займався глибоким і всебічним вивченням теорії сучасної економічної і соціальної географії України, дослідженнями геополітичного положення України та її національних інтересів.

Після одержання Україною незалежності почався новий, бурхливий етап у розвитку економічної і соціальної географії. Головний напрямок досліджень у цей період - вивчення продуктивних сил держави, особливості соціально-географічного і економіко-географічного дослідження України, розробки теорії економічного районування території України (Ф.Д. Заставний, П.О. Масляк, Я.Б. Олійник, М.Д. Пістун, О.І Шаблій, П.Г. Шищенко та ін.).

Вивчення економічної і соціальної географії зарубіжних країн в Україні розвинене недостатньо. Здебільшого це зумовлено недавньою "закритістю" України від держав далекого зарубіжжя, складністю в одержанні первинної інформації для аналізу. Але в останнє десятиріччя намітився певний прорив у розвитку вітчизняної регіональної і країнознавчої географії. У цьому напрямку відзначився відомий український економ-географ В.М. Юрківський, яким виконані змістовні роботи з географії США (1988), Статистичний довідник країн світу (1999), підручник з регіональної економічної і соціальної географії закордонних країн (2000). Останнім часом вийшли праці П.О. Масляка, Я.Б. Олійника, А.В. Степаненко ("Словник-довідник учня з економічної і соціальної географії світу, Київ, 1996), Б.П. Яценко ("Економічна і соціальна географія світу", Київ, 1997), Є.П. Качана ("Розміщення продуктивних сил зарубіжних країн", Тернопіль, 1993), С. П. Кузика ("Соціально-економічна географія світу", Тернопіль, 1998) та ін.

Визначити особливості загальних і спеціальних економічних законів функціонування та розвитку економіки регіонів

Продуктивні сили будь-якої держави формуються під впливом економічних законів і закономірностей. Ринкові взаємовідносини зумовлюють відповідні змінну теорії розміщення продуктивних сил і, безперечно, утверджують пріоритетність економічних законів, характерних для всіх суспільно-економічних формацій.

Розміщення продуктивних сил - це результат дії об'єктивних законів і закономірностей, а також суб'єктивних процесів, що виникають в результаті діяльності людини. Економічні закони-це об'єктивні закони розвитку суспільства, що відображають відносини в процесі виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ. Вони виражають найбільш істотні, стійкі зв'язки між явищами економічного життя суспільства.

В основу закономірностей розміщення продуктивних сил покладено економічні закони. Закономірність - об'єктивно існуючий, повторюваний, суттєвий зв'язок явищ природи і суспільного життя. Між законами і закономірностями існує найтісніший взаємозв'язок і немає виразної межі. Тому в літературі натрапляємо на ототожнення цих двох понять. Так, наприклад, закон концентрації виробництва у просторовому аспекті виступає як закономірність територіальної концентрації виробництва; закон комплексного розвитку виробництва - як закономірність територіальної комплексності. Інколи закономірність може трактуватись як прояв дії декількох законів.

Закономірності розміщеним виробництва - це об'єктивні категорії, які пізнаються і свідомо використовуються в практичній діяльності. При проведенні господарської політики суспільство формулює і втілює в життя певні принципи на основі пізнання закономірностей. Всі закони і закономірності - це об'єктивні відношення, які проявляються незалежно від волі і свідомості людей. Закономірності розміщення продуктивних сил виявляються відношенням між виробничою діяльністю людей і територією, на якій ця діяльність проходить. Пізнання і практичне використання закономірностей дозволяє вибрати найефективніші варіанти розміщення виробництва, цілеспрямовано організувати територію відповідно до вимог регіональної економіки. Ігнорування закономірностей веде до великих економічних втрат. Враховуючи це, будь-яка країна, регіон повинні здійснювати ефективну регіональну політику, яка базується на пізнанні економічних законів і закономірностей розміщення продуктивних сил.

На розвиток продуктивних сил найбільший вплив справляють загальні економічні закони: економії часу, суспільного поділу праці, концентрації виробництва, комплексного розвитку виробництва, пропорційного розвитку виробництва. Цим законам відповідають найтісніші взаємозв'язки зі своїми закономірностями. Так, закону економії часу відповідає закономірність ефективності розміщення продуктивних сил, закону суспільного поділу праці - закономірність територіального поділу праці, закону концентрації виробництва - закономірність територіальної концентрації виробництва, закону комплексності - закономірність територіальної комплексності.

У цьому випадку сутність відмінності між законом і закономірністю не у додаванні слова "територіальний", а саме у проекції закону на конкретну територію. Так, наприклад, суспільний поділ праці може здійснюватися на досить обмеженому терені - на заводі, малому підприємстві і навіть в родинному приватному підприємстві; натомість територіальний поділ праці передбачає економічну диференціацію простору.

Закони і закономірності можуть не обов'язково групуватися по двоє, вони часто проявляються у кількох взаємозв'язаних закономірностях. Іноді навпаки, закономірність постає як вияв кількох законів.

В наукове мислення проникає переконання, що соціально-економічна об'єктивність - не окремо існуючі об'єкти, явища і процеси окремої галузі, а поєднання взаємопов'язаних систем, що базуються на багатосторонніх видах діяльності людини. З наукової точки зору ці системи повинні більш повно враховувати характери об'єктивних законів і закономірностей, які визначають механізм їх просторового розвитку, зокрема, закон просторової концентрації життя людей. Цей закон проявляється як територіально-концентруюча акумуляція населення, агломерації, урбанізованих територій.

З законами просторової концентрації безпосередньо пов'язана друга специфічна закономірність життя суспільства - це ієрархічна упорядкованість його територіальної одиниці як загальний існуючий стійкий зв'язок, що повторюється і змінюється в певному напрямку (закон просторового існування суспільства).

Регіон як об'єкт дослідження. Ідеологія економічної самостійності регіону

Під регіоном, як частиною території країни, розуміють значну цілісну територію, де проживають люди і де здійснюються певні види діяльності.

Регіон відрізняється від інших регіонів сукупністю природничих, історично сформованих, відносно стійких економічних, соціальних, національних особливостей. Таким чином, об'єктом науки "регіональна економіка" є регіон як частина території країни, де проживає певна кількість населення, розташовані підприємства різних галузей та різних форм власності, де розташовані установи, що забезпечують нормальні умови для життя людей, для праці, освіти, культури, спілкування. Характерною ознакою регіону є його цілісність, де поєднуються природні ресурси, матеріальні багатства та соціальні умови для життя людей.

Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісної державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку окремих територій з врахуванням їх історичних та культу]них традицій, демографічних та екологічних особливостей.

Відповідно Конституції України [1] адміністративно-територіальний устрій України складають Автономна Республіка Крим, обласні райони, міста, селища і села.

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Зі карпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградські Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненські Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.

Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.

Для ґрунтовного дослідження стану соціально-економічних процесів за розмірами території, масштабами та спеціалізацією виробництва, місцем у загальнодержавному розподілі праці виділяють: мікрорегіони, мезорегіони, макрорегіони.

Економіко-географічне районування - науково обґрунтований розподіл країни на економічні райони, які формуються в умовах конкретного природного середовища в процесі розвитку продуктивних сил на основі раціонального використання природних ресурсів з врахуванням суспільного розподілу праці. Економіко-географічний підхід дає можливість більш ґрунтовно оцінити окремі територіальні угрупування, всебічно висвітлити особливості соціально-економічного стану окремих регіонів, оцінити стан та розвиток продуктивних сил, від яких залежать умови життя людей, які визначають місце та роль окремих регіонів в загальному розвитку економіки країни.

Враховуючи стан природно-економічних, економіко-географічних історичних, політичних та інших факторів пропонується така схема регіонального розподілу території України, за якою доцільно виділити 1 найбільш характерних регіонів: Поліський (Північний), Подільський (Центральний), Степовий (Південний), Карпатський (Західний), Донбаський (Східний), Крим. В окрему обособлену територію - регіон виділено м. Київ.

До складу окремих регіонів входять такі області. До Поліського (Північного) регіону входять Волинська, Рівненська, Житомирська Чернігівська, Сумська, Київська (без м. Києва) області; до Подільського (Центрального)- Тернопільська, Хмельницька, Вінницька, Черкаська. Полтавська області; до Степового (Південного) регіону - Кіровоградська, Дніпропетровська, Одеська, Миколаївська, Запорізька, Херсонська області; до Карпатського (Західного) регіону входять Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області; до Донбаського регіону (Східного) входять Харківська, Донецька, Луганська області. В окремі регіони виділено Крим та м. Київ.

В умовах ринкової економіки усі суб'єкти господарювання (як галузеві, так і територіальні) повинні мати повну економічну свободу. Тільки в умовах вільних економічних відносин суб'єкти господарювання досягають своєї найвищої ефективності.

Економічна самостійність регіону - це об'єктивна необхідність формування нових економічних відносин. Її треба розглядати насамперед як економічний простір для діяльності підприємств у межах певної території на принципах економічної ефективності, економічної доцільності як відносно самостійну соціально-економічну систему відтворення.

Під економічною самостійністю регіону розуміється можливість вирішення питань комплексного економічного та соціального розвитку, що входять до компетенції відповідного рівня територіального управління на правових засадах з використанням фінансових, економічних та матеріально-технічних ресурсів регіону і при цьому самостійно розпоряджатися досягнутими результатами, задовольняти потреби регіону з врахуванням загальнодержавних інтересів.

Економічна самостійність регіону полягає передусім у тому, що вона сприяє задоволенню, перш за все, внутрішніх потреб регіону і забезпеченню стійкого розвитку народного господарства без дотацій, субвенцій, субсидій та інших пільг. Самостійність регіонів багато в чому визначається мірою їх автономії від джерел сировини та різних матеріалів, що знаходяться в інших областях і особливо в інших країнах.

Необхідність економічної самостійності регіонів обумовлена об'єктивними обставинами. Демократизація суспільного життя, ринкові відносини розбудили соціально-економічну ініціативу населення, підприємців, міських Рад, громадських організацій.

Економічною основою самостійності територіально-адміністративного утворення є його розвиток за законами регіонального відтворювального процесу. Саме регіонально-відтворювальний процес визначає вертикальні та горизонтальні зв'язки і залежність. Кожний відтворювальний цикл, як і регіональна економіка в цілому має відкритий характер, що дозволяє регіону виходити на вирішення міжрегіональних проблем.

Основною вимогою реалізації принципу економічної незалежності території є її участь у територіальному поділу праці всієї республіки.

Передумовами економічної самостійності регіону є насамперед перебудова економічних відносин, послаблення впливу центральних органів управління на формування стратегії і тактики функціонування територіально-адміністративних утворень і заміна лімітно-розподільчих відносин еквівалентними фінансово-економічними зв'язками та залежностями.

Важливою умовою економічної самостійності регіону є встановлення прямої залежності його економічних можливостей від ефективності власного господарювання, а також економіки держави.

Основою економічної самостійності регіону є його власність насамперед на природні ресурси. Її об'єктом є: земля, природні ресурси, підприємства матеріального виробництва, організація роботи закладів соціальної та духовної сфери (народної освіти, охорони здоров'я, торгівлі, громадського харчування, культури тощо), що розташовані на відповідній території і закріплені Законом України про власність. У загальному контексті виділяють дві форми територіальної власності: загальнодержавну і комунальну. До загальнодержавної відноситься власність, що належить державі; під комунальною розуміють власність таких територій, як область, місто, район, село.

Економічна самостійність регіону (області) можлива лише при створенні законодавчих гарантій та відповідних нормативних положень, до яких слід віднести положення про регіональні передпланові і планові розробки, регіональну фінансово-кредитну систему, регіональне програмне планування, регіональну інвестиційну політику, взаємовідносини між суб'єктами регіональної власності, регіональне управління, регіональну систему оподаткування, ціноутворення, оплату праці.

Неодмінною умовою економічної самостійності є наявність постійних джерел формування фінансово-економічних та матеріально-технічних результатів. Йдеться про встановлення довгострокових нормативів розподілу додаткового продукту, визначення компетенції територіальних органів управління у використанні місцевої продукції для формування внутрішньо регіонального ринку та забезпечення першочергових потреб соціально-економічного розвитку, участі регіону у зовнішньоекономічній діяльності, формуванні власних ресурсів для реалізації програм розвитку соціально-економічного середовища.

Економічна самостійність регіону - це стан регіональної системи, при якому органи місцевого самоврядування розробляють і здійснюють стратегію і тактику вирішення соціальних, економічних та екологічних проблем регіонального розвитку.

До найважливіших принципів економічної незалежності регіону відносять такі:

1. Встановлення взаємовідносин між регіоном (областю) і державою на основі визнання самостійності економічних інтересів області: незалежність у прийнятті рішень, пов'язаних із задоволенням потреб мешканців, розвиток соціальної сфери, раціональним природокористуванням, розвитком виробничої інфраструктури.

2. Еквівалентність виробничо-економічних зв'язків між регіоном і розташованими на його території підприємствами та господарськими організаціями. Це означає прийнятність тільки тих виробничо-економічних відносин, які не призводять до економічних збитків і вкладаються у схему самоокупності та самофінансування підприємств і організацій.

3. В умовах економічної самостійності регіону докорінно змінюється підхід до інвестиційної та виробничої політики - це чітке визначення пріоритетів соціально-економічного розвитку і ранжування потреб у часі і просторі з огляду на власні можливості, джерела фінансування.

4. Комплексність і системність усіх елементів і структурних рівнів економічного врядування та господарювання області на базі комплексних програм економічного та соціального розвитку, підкріплених розрахунками, що гарантують реальність розроблених заходів і економічні результати.

5. Чітке розмежування компетенції між різними рівнями територіального управління; побудова моделі самоврядування і самофінансування регіонів різних рангів з наданням максимальних прав низовим регіональним ланкам.

6. Заінтересованість мешканців регіону у його прискореному соціально-економічному розвитку та залучення їх банківських заощаджень та інвестицій через випуск і розповсюдження акцій.

7. Безперервне відтворення місцевих ресурсів (земля, ліса, вода) шляхом введення та регулювання плати за ресурси.

8. Узгодженість поточних і перспективних проблем економічного розвитку території.

9. Розробка механізму стимулювання експортної активності території. Формування експортної стратегії регіону повинно ґрунтуватися на програмно-цільовому підході.

Усі принципи економічної незалежності регіону передбачають розширення товарно-грошових відносин і їх використання в управлінні процесами регіонального розвитку та для міжрегіональної взаємодії.

Всі фінансові ресурси регіону можна поділити на такі частини: ресурси, що створюються і використовуються на місці, вилучаються за межі території та ті, що надходять зі сторони. Основна роль належить нагромадженням, що створюються на місці. Саме вони формують більшу частину грошових ресурсів населення, підприємств та місцевого бюджету.

Відповідний принципам економічної незалежності регіону та адекватний сучасному рівню розвитку продуктивних сил господарський механізм керування областю має:

- забезпечувати досягнення всієї системи цілей розвитку господарства області;

- ґрунтуватися на принципах демократизації управління, що дозволить направити господарську активність всього населення даної області на використання наявних резервів;

- органічно вписуватися в економічну, політичну і організаційну структуру держави;

- бути гнучким, здатним перебудовуватися або добудовуватися з урахуванням специфіки розвитку кожного міста і району, розташованих в області.

Визначити закономірності і принципи розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів

Продуктивні сили - це сукупність матеріальних елементів і людей, а також відносин між ними, які в процесі економічної діяльності забезпечують виробництво матеріальних благ.

Регіоном називається певна територія, що являє собою певну цілісність, відрізняється від інших своїми особливостями розвитку та взаємопов'язаністю складових елементів

Основні закономірності розміщення продуктивних сил. Закон - це необхідне, істотне, стійке повторюване відношення між явищами у природі й суспільстві. Закономірність - це об'єктивно дійсний, повторюваний, істотний зв'язок явищ природи з громадським життям.

Між законами й закономірностями немає виразної межі, а тому в науковій літературі одні й ті ж самі відношення розглядаються то як закони, то як закономірності (як то закони - закономірності територіального поділу праці, територіальної комплексності продуктивних сил, територіальної концентрації виробництва тощо).

Пояснюється це тим, що закони поділяються на загальні, притаманні великим групам явищ, і часткові, специфічні. Саме другу групу законів деякі учені трактують як закономірності.

На розвиток продуктивних сил найбільший вплив справляють загальні економічні закони: економії часу, суспільного поділу праці, концентрації виробництва, комплексного розвитку виробництва, пропорційного розвитку виробництва. Як йшлося вище, їм відповідають свої закономірності. Так, закону суспільного поділу праці відповідає закономірність територіального поділу праці, закону концентрації виробництва - закономірність територіальної концентрації виробництва, закону комплексності - закономірність територіальної комплексності.

Закони й закономірності - об'єктивні відносини, що не залежать від волі окремих людей. Проте суспільні закони, включаючи економічні, дають ознаки лише в процесі суспільної діяльності. У цьому полягає їхня відмінність від законів природи.

Об'єктивні закономірності розміщення продуктивних сил: ефективне розміщення продуктивних сил; територіальний розподіл праці; регіональна інтеграція господарства; територіальна комплексність розміщення продуктивних сил; територіальна концентрація продуктивних сил, економічна цілісність регіону; зближення рівня соціально-економічного розвитку регіонів; планомірне пропорційне розміщення виробництва по території регіонів; раціональне, найбільш ефективне розміщення виробництва; комплексний розвиток господарства економічних районів.

Закономірність ефективного розміщення продуктивних сил. За цією закономірністю відносини між економікою та територією такі, що найбільший можливий ефект забезпечується найменшими можливими витратами на розміщення об'єкта. Розрахунок ефективності виробництва розраховується за формулою:

Ј = ЕФ/В,

де Е - ефективність; Еф - ефект; В - витрати.

Ефект може бути виражений або через валовий обсяг товарів й послуг, або через прибуток. Він може також виражатися через величину національного доходу, якщо йдеться про економіку країни або великого регіону. Отже, ефективність розміщення може розраховуватись як для окремого підприємства чи виду економічної діяльності, так і для цілого регіону.

Закономірність територіального поділу праці виявляється у формуванні такої територіально-виробничої структури народного господарства, яка найбільш відповідає природним, економічним, соціальним умовам регіону та потребам міжрегіонального ринку.

Закономірність регіональної інтеграції господарства діалектично пов'язана із закономірністю територіального поділу праці: виокремлення регіонів через їхню спеціалізацію потребує налагодження тісних зв'язків між ними. Так постає міжрегіональна економічна інтеграція.

Закономірність територіальної комплексності продуктивних сил. Комплексністю називається взаємопов'язаність елементів регіонального господарства, що упорядковує їх у регіональну економічну систему. Комплексний розвиток означає пропорційність, врівноваженість між природними й трудовими ресурсами та виробництвом. Елементи комплексу взаємодоповнюють один одного: зміна (або зникнення) одного з них впливає на стан інших й на розвиток усього комплексу.

Закономірність територіальної концентрації продуктивних сил полягає у зосереджені виробництва й населення у найбільш вигідних місцях регіону, що забезпечує вищий (ніж середній для регіону) рівень життя та ефективність виробництва.

Закономірність зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів пов'язана з процесами територіального поділу праці й регіональною інтеграцією. Між регіонами існують відмінності, зумовлені неоднаковістю природних, економічних та соціальних умов. Закономірність полягає в подальшому узгоджені рівнів соціально- економічного розвитку через посилення взаємозв'язків між регіонами.

Найважливіші принципи розміщення продуктивних сил. Відображенням закономірностей і економічних законів є принципи, які застосовують при розміщенні видів економічної діяльності та підприємств. Вони спрямовані на поєднання інтересів усіх суб'єктів ринкових відносин: держави, регіонів та окремих підприємців. У сукупності закономірності й принципи представляють собою теоретичні й методологічні засади розміщення продуктивних сил.

Умовно принципи розміщення продуктивних сил розподіляють на дві групи. Перша група принципів розміщення продуктивних сил витікає із загальної задачі підвищення економічної ефективності виробництва.

Слід виділити наступні принципи розміщення продуктивних сил, розміщення підприємств у відповідності до раціональних форм суспільної організації виробництва; раціональної просторової концентрації (агломерації) у вигляді територіально-виробничих, а також промислових районів, зон й вузлів; спеціалізації підприємств (в економічно доцільних межах) відповідно основній спеціалізації районів їх розміщення; кооперування виробництва між різними підприємствами з метою скорочення нераціональних перевезень, при максимально можливому комплексному розвитку господарства районів розміщення; оптимальне розміщення виробництва; збалансованість й пропорціональність розміщення виробництва; можливості міжнародного територіального розподілу праці; збереження екологічної рівноваги - запобігання шкідливого впливу виробництва на довкілля.

Принцип раціонального розміщення виробництва випливає із закономірності ефективного розміщення продуктивних сил. Зміст його полягає в такому розміщенні виробництва, яке забезпечить високу ефективність національного господарства.

З принципом раціональності тісно пов'язаний принцип оптимальності розміщення виробництва. Оптимальність означає вибір найкращого варіанту розміщення виробництва не лише з наявних, а з усіх можливих.

Принцип збалансованості й пропорційності означає таке розміщення виробництва, при якому витримувалася б рівновага між виробничими потужностями, обсягом виробництва, з одного боку, та наявністю сировинних, енергетичних, водних, земельних, трудових, фінансових ресурсів регіону - з іншого.

Принцип розміщення підприємства згідно з раціональними формами суспільної організації виробництва. До таких форм належать концентрація, спеціалізація, кооперування та комбінування.

Науково обґрунтована політика особливо актуальна для України. За роки існування системи жорсткого централізованого управління економічні й соціальні структури країни дуже деформувалися. Це стосується й регіонального рівня. Власне кажучи, відомчий підхід до розміщення виробництва ігнорував інтереси регіонів, що привело до посилення екологічної та соціальної напруженості. При розміщенні виробництва обов'язково необхідно ураховувати такі принципи розміщення продуктивних сил, як містобудівний, пов'язаний із генеральними планами розвитку міст, недопущення надмірної концентрації промисловості, а через них негативних соціальних наслідків.

Викладені принципи розміщення продуктивних сил не можуть розглядатися ізольовано один від одного, вони взаємодіють як між собою, так і з принципами розміщення продуктивних сил в інших державах СНД, які ураховують їх національні й демографічні особливості.

Визначити основні функції та правове забезпечення регіону

Саме поняття "регіон" потребує нормативно-правового врегулювання і має стати первинною правовою нормою. Натомість, незважаючи на постійне оперування поняттям "регіон", такої загальнопоширеної норми не існує. Власне, є визначення поняття "регіон" у Законі України "Про стимулювання розвитку регіонів", однак тільки в сенсі значення терміну для даного закону. Концепція державної регіональної політики пропонує визначення регіону також в межах виключно Концепції: "регіонами, у визначенні цієї концепції, є...". На нашу думку, це питання потребує врегулювання у розробленому фахівцями Міністерства регіональної політики та будівництва проекті Закону України "Про засади державної регіональної політики". Крім того, залишається відкритим співвідношення юридичних термінів "регіон", "область", "адміністративно-територіальна одиниця". Отже, при розробці нових нормативно-правових актів об'єктивно виникає потреба оперувати поняттями "регіон" і т.п., однак часто не використовуються відсилочні норми до інших законів, а формулюються правові норми у вигляді "понять даного закону", "у розумінні даного закону". Це сприяє збільшенню замкненості окремих сегментів правового поля, неможливості встановлення єдиного предмету регулювання щодо суспільних відносин у регіональній сфері, різнотлумаченню окремих понять.

Конституційними нормами регулюються окремі аспекти розвитку регіонів, зокрема, питання територіального устрою України (розділ IX, X), системи місцевих державних адміністрацій (розділ VI), системи місцевого самоврядування (розділ XI). Вказані норми отримали реалізацію у відповідних законах - "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про місцеві державні адміністрації", "Про Генеральну схему планування території України". Нині провадиться реалізація конституційних норм у рамках Концепції державної регіональної політики (2008 р.), у якій містяться норми про предмет, форми та методи державного регулювання розвитку регіонів. Реалізації потребує конституційна норма про адміністративно-територіальний устрій, що якраз і передбачено у проекті Плану заходів з реалізації Концепції державної регіональної політики.

На порядку денному постало питання про визнання права обласних та районних рад створювати виконавчі комітети з метою забезпечення реалізації норм Європейської Хартії місцевого самоврядування (1985 р.), ратифікованої Україною. Однак, це потребує правового врегулювання через внесення змін до Конституції України, і надалі через ухвалення відповідних законів.

Аналіз конфігурації правового поля, що стосується проблем регіонального розвитку в Україні, його кількісних та якісних параметрів, переліку нормативно-правових актів, які прямо чи опосередковано стосуються питань регіонального розвитку, дають підстави стверджувати, що переважну частку серед актів займають підзаконні нормативно-правові акти. За оцінками експертів, закони займають не більше 2 % від усіх чинних відповідних нормативно-правових актів. Така незначна частка законів є ознакою неврегульованості питань регіонального розвитку і неможливістю побудови чітких конструкцій "конституційна норма - закон - підзаконний акт". Адже закон є нормативним юридичним актом представницького органу влади, що має найвищу юридичну силу. А головне в даному контексті - закон має містити первинні правові норми країни, новітні і такі, які стосуються ключових питань суспільного життя. Тому від розподілу предметів регулювання серед законів та підзаконних актів залежать правові можливості врегулювання окремих питань регіонального розвитку. Підзаконні ж нормативно-правові акти мають забезпечувати конкретизоване нормативне регулювання різного роду відносин у площині регіонального розвитку.

Уся система нормативно-правових актів, що прямо чи опосередковано регулюють питання регіонального розвитку, має бути кодифікована, наприклад, через ухвалення муніципального кодексу, який би забезпечував узагальнене та системне регулювання даної групи суспільних відносин. Крім того, розробка такого кодексу дозволила б, з одного боку, уникнути дублювання основоположних понять регіональної політики - "регіон", "державна регіональна політика", "депресивна територія", "макрорегіон", "мікрорегіон", а з іншого, - збільшила б кількість бланкетних правових норм, зменшивши кількість відсилочних.

Незважаючи на необхідність застосування правових інструментів до регулювання перебігу суспільних подій на регіональному рівні, кількість нормативно-правових актів, предметом регулювання яких виступає власне регіональний рівень державної політики, є незначною. Зокрема, це закони України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про місцеві державні адміністрації", "Про стимулювання розвитку регіонів", "Про державні цільові програми", а також "Концепція державної регіональної політики", затверджена Указом Президента України (2001 р.), "Концепція державної регіональної політики" (затверджена на засіданні Кабінету Міністрів України 2 липня 2008 р., на стадії розгляду знаходиться проект Розпорядження Кабінету Міністрів України "Про затвердження плану заходів з реалізації Концепції державної регіональної політики"), "Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 року", затверджена Постановою Кабінету Міністрів України (2006 р.).

До основних функцій регіонального управління відносяться:

визначення рівня економічного та соціального розвитку регіону й аналіз сформованої ситуації, в результаті якого повинні бути отримані конкретні дані. Це дозволяє виявити проблеми в регіональному розвитку, намітити шляхи їх вирішення і мобілізувати засоби для їх розв'язання;

прогнозування і планування регіонального розвитку. Ця функція управління на регіональному рівні полягає в розробці стратегії економічного й соціального розвитку регіону, на основі якої формуються програми економічного та соціального розвитку регіону, а також інші змістові програми;

організація регіонального управління полягає у формуванні організаційних структур управління регіоном на основі проектування нових або вдосконалювання існуючих;

мотивація регіонального розвитку полягає в необхідності забезпечення постійного підвищення рівня життя населення на основі сталого економічного росту як у межах регіону, так і в масштабі всієї країни;

контроль процесу економічного й соціального розвитку регіону повинен здійснюватися з метою досягнення поставлених цілей і подолання проблемних ситуацій, що вимагають вирішення;

регулювання регіонального розвитку здійснюється на основі законодавчого поля, що діє на території регіону і формується в результаті спільної діяльності органів законодавчої, виконавчої влади національного й обласного рівнів, а також органів місцевого самоврядування.

Визначити фактори розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів

Основні фактори, що впливають на розміщення продуктивних сил. Фактори розміщення продуктивних сил - конкретні причини й умови, що впливають на територіальне розміщення видів виробництва.

Відрізняють наступні групи факторів:

- природні - кількісні запаси та якісний склад природних ресурсів, гірсько-геологічні та інші умови їх видобування й використання, кліматичні, геологічні умови та ін.;

- екологічні - ступінь дбайливого використання природних ресурсів й забезпечення умов для здорового життя та праці населення;

- технічні - досягнутий і можливий рівень техніки й технологій;

- соціально-демографічні - трудомісткість, матеріаломісткість; енергомісткість, водомісткість, транспортабельність продукції та ін.;

- економічні - економіко-географічне й транспортне положення, вартість капітальних й поточних витрат, строки будівництва, ефективність виробництва, призначення та якість продукції, територіальні економічні зв'язки тощо.

В обробній промисловості, розміщення якої найбільш складне, одночасно діють з різною силою декілька факторів. Роль більшості з них характеризується питомими показниками (витрати сировини, палива, електроенергії, води на одиницю готової продукції), трудомісткістю виробів часткою витрат на робочу силу, сировину, паливо в собівартості промислової продукції й капітальних вкладеннях. Однак значення усіх цих показників суттєво змінюється під впливом науково-технічного прогресу, модифікації техніки й технології виробництва, які впливають на витрати живої праці та різних ресурсів.

Фактори можна об'єднати у групи, які найбільш впливають на розміщення виробництва: сировинна, трудова (фактор трудових ресурсів), транспортна, споживча, енергетична, водна, ринкової кон'юнктури, науково-технічного прогресу, економіко-географічної ситуації, екологічна. Дія цих факторів є наслідком їхнього взаємозв'язку та взаємовпливу. Часто дія одного фактору підсилюється впливом іншого. Так, транспортні витрати істотно впливають на розміщення матеріаломісткого виробництва, доступу підприємства до джерел сировини.

Сировинний фактор. Звичайно ступінь матеріаломісткості визначається відношенням витрат на сировину до обсягу виробленої продукції. Водночас обидві величини можна виражати як у грошових, так і в натуральних показниках.

Паливно-енергетичний фактор. Цей фактор за характером впливу на розміщення виробництва близький до сировинного, бо пальне, як і багато інших видів сировини, теж мінеральний ресурс. Виробництва, що зазнають сильного впливу паливно-енергетичного фактора, називаються енергоємні.

Водний фактор. Вплив цього фактору, як і попередніх, базується на використанні природних ресурсів. Як правило, мова йде про прісну воду, яка витрачається в процесі виробництва. Споживання прісної води в Україні стримується її обмеженими запасами. На господарчо-питні цілі в країні витрачається 84 м води на рік у розрахунку на одну людину.

Фактор робочої сили (трудовий). Вплив трудового фактору визначається обсягом витрат праці на виробництво одиниці продукції.

Споживчий фактор Дія цього фактору виявляється в наближенні виробництва до місць споживання готової продукції: а) коли готовий продукт не можна перевозити на великі відстані через притаманні його споживчі властивості; б) коли продукт порівняно дешевий й перевезення на великі відстані може істотно підвищити його вартість; в) коли масове споживання готової продукції локалізується в певних центрах, наприклад, у великих містах або агломераціях, а сировина транспортується легко.

Транспортний фактор. Цей фактор являється з найбільш важливих. Залежно від розмірів транспортних витрат розміщення виробництво тяжіє або до сировини, або споживача.

Земельний фактор. Відповідно до "Основ земельного законодавства", весь земельний фонд поділяється на шість категорій: землі сільськогосподарського призначення; землі населених пунктів; землі спеціального призначення (промисловості, транспорту, заповідників та ін.); землі державного лісового фонду; землі державного водного фонду; землі державного запасу. При розміщенні продуктивних сил земельний фактор має особливу гостроту при відведенні майданчиків для промислового будівництва (їх розміри для великих підприємств досягають сотень га) в районах інтенсивного сільського господарства та містах в умовах обмеженості земельного фонду й високої вартості міських комунікацій й інженерних споруд. Важливим засобом економії в цьому відношенні є групове розміщення підприємств у вигляді промислових вузлів.

Фактор ринкової кон'юнктури. Кон'юнктура ринку - це конкретні умови реалізації суспільного продукту. Вона здійснюється в співвідношенні між наявними на ринку матеріальними цінностями та послугами й потребою в них.

Співвідношення попиту й пропозиції, яке лежить в основі кон'юнктури ринку, впливає на структуру й розміщення національного господарства.

Фактор економіко-географічного положення. Економіко- географічним положенням (ЕГП) об'єкта називається сукупність його відношень до інших економіко-географічних об'єктів, що лежать поза ним.

Географічне розміщення об'єкта або території може розглядатися на трьох рівнях: макро-, мезо- й мікрорівнях. Макроположення відображає економічні відносини об'єкта з великими регіонами або навіть міждержавний рівень відносин. Мезоположення характеризує об'єкт за відношенням до компактної та відносно невеликої за розміром території його оточення. Це може бути положення обласного центру або міста усередині якогось регіону. На мікрорівні - а подеколи й на макрорівні - можна розрахувати зони впливу міст, тобто визначити радіус території навколо міста, вплив якого відчутний в тій чи іншій мірі.

Екологічний фактор. У другій половині ХХ ст. вплив людини на природу посилився і екологічний фактор набув глобальних вимірів. Лише за останні три десятиріччя з надр Землі видобуто стільки сировини, скільки за всю історію людства. Якщо й надалі витримуватимуться такі темпи видобутку мінеральних ресурсів, то постане реальна загроза їхнього вичерпання.

Дати оцінку економічного регіонального відтворення

Окрему регіональну структуру складають економічні райони.

Регіональна структура має відповідати загальнодержавним інтересам, які визначаються державною регіональною політикою. Її засади відповідно до Конституції затверджує Верховна Рада України.

Об'єктом державної регіональної політики - є регіон, соціально-економічну сутність якого відображає система суспільних відносин із забезпечення відтворювальних процесів у межах конкретної території. У зв'язку із цим регіоном може бути й спеціальна (вільна) економічна зона та інші законодавчо визначені територіальні утворення. Забезпечення відтворювальних процесів у межах конкретної території знаходиться у центрі уваги як державних, так і місцевих органів регіонального управління.