Господарський комплекс України

Різні види економічної діяльності, які протікають як в межах окремого товаровиробника, так і на певній території відбуваються в такій послідовності: виробництво, розподіл, обмін, споживання, накопичення. Ця послідовність економічних процесів складає так званий економічний цикл і має тенденцію до багаторазового повторення. Якщо економічний цикл повторюється без збільшення виробництва, накопичення, споживання тощо, то така економічна діяльність відбувається за схемою простого економічного відтворення: якщо ж економічний цикл здійснюється при збільшенні виробництва, накопичення, споживання, то маємо справу з процесом розширеного економічного відтворення. При простому відтворенні ВВП, загальні обсяги витрат, робоча сила, оборотні кошти (матеріали, малоцінні інструменти, фінанси), основні виробничі фонди (виробниче устаткування, дорогоцінний інструмент, виробничі будівлі) в кожному наступному циклі відбуваються в незмінних масштабах і з однаковою якістю при незмінному рівні розвитку продуктивних сил. Розширене відтворення розуміється як відновлення виробництва у зростаючих масштабах, коли зростають як кількісні, так і якісні характеристики виробленої продукції.

Відтворювальний процес економіки регіону включає виробництво і реалізацію створеного суспільного продукту, обмін і споживання матеріальних, фінансових та інших ресурсів, взаємодію з природним середовищем і населенням у межах конкретного регіону. Метою відтворювального процесу в регіоні є відновлення в його межах територіальної економічної системи і мета визначається, насамперед, соціальними орієнтирами: матеріальним добробутом населення, поліпшенням навколишнього середовища, станом здоров'я людей, створенням належних умов для продуктивної праці і відпочинку, можливостей духовного розвитку особи.

Економічною основою регіонального відтворення є власність регіону, яка формується в результаті інтеграції різних форм суспільної власності (загальнодержавної, комунальної, колективної, приватної). Регіональна власність складається на двох рівнях. Перший - загально-регіональний - пов'язаний із розвитком переважно господарських функцій: підтримання збалансованості регіонального відтворення і забезпечення вирішення комплексу конкретних соціально-економічних завдань регіону. До другого (нижчого) рівня регіональної власності належить комунальна власність населених пунктів різних рангів (сіл, селищ, міст).

Основна особливість регіонального відтворювального процесу може бути сформульована як необхідність задоволення двоєдиної функції регіональної економіки. Відповідно до цієї функції територіальна система має функціонувати як складова частина національної економіки країни. З іншого боку, вона повинна забезпечувати розвиток своїх внутрішніх елементів як цілісної взаємопов'язаної системи. Таким чином, регіон є цілісний соціально-економічний організм структурної ланки суспільного відтворення.

Потенційні можливості економіки України (сировинні, земельні, трудові ресурси, інтелектуальний і виробничий потенціал) є досить великими і здатні забезпечити розширене економічне відтворення на базі ринкових засад господарювання, нової системи регіонального і державного управління та визначення таких пріоритетних напрямів розвитку економіки регіону:

- виробництво засобів особистого споживання (товари народного споживання, особисті послуги), що не повертаються безпосередньо у процес виробництва;

- виробництво вихідного та проміжного продуктів - відтворення та охорона природних ресурсів, виробництво засобів виробництва (знаряддя та предмети праці, паливо і енергія), виробничих послуг;

- виробництво засобів оборони - військова техніка, матеріали, амуніція, засоби транспорту і зв'язку для оборони. Споживаючи продукти усіх підрозділів суспільного виробництва, це виробництво майже нічого не віддає, але в умовах конверсії науково-технічний і оборонний потенціал стає одним із джерел розширеного відтворення;

- виробництво продуктів духовного відтворення (науково-технічна продукція, освіта, продукти культури тощо).

На сумарний обсяг виробництва будь-якого регіону основне значення мають розміри та якість його ресурсів - землі, праці і капіталу. Ці продуктові ресурси відомі як фактори виробництва.

Регіональне структурне відтворення повинно регулюватися, перш за все, на підставі трьох напрямків, зокрема:

- через макроекономічну політику держави, коли структурні питання регіонального відтворення розглядаються у контексті вирішення загальноекономічних завдань національної держави;

- через окремий напрям макроекономічної політики держави, коли розробляється комплекс нормативних документів, які забезпечують його реалізацію;

- через окрему складову регіональної політики, коли структурні проблеми регіонального відтворення вирішуються в процесі реалізації завдань соціально-економічного розвитку і екологізації регіонів держави.

Головна мета державного управління розвитком регіонів - забезпечити найповніше використання їхнього ресурсного потенціалу шляхом оптимального поєднання інтересів держави і кожного регіону.

Стратегічна мета економіки України - гарантувати стабільність розвитку на базі створення високоефективної соціально-орієнтованої економіки усіх регіонів, яка забезпечить високий рівень життя населення, мотивацію до трудової і підприємницької діяльності, умови рівноправного партнерства у світовому економічному співтоваристві.

Таким чином, економіка регіону - це невід'ємна частина єдиного народногосподарського комплексу - самоналагоджувальної системи, діючої відповідно до об'єктивних економічних законів. Тому в управлінні нею мають переважати економічні методи, насамперед планування та бюджетно-фінансове регулювання. Вони повинні застосовуватися у межах відповідного правового поля, що створюється законодавством, у тісному зв'язку із правовими та адміністративними методами управління. В управлінні регіональною економікою останні використовуються для боротьби з монополізмом, захистом навколишнього середовища, дотриманням правопорядку, санітарних, пожежних та інших норм і правил, визначених у встановленому порядку. Як свідчить аналіз, чим ефективніше забезпечується вплив виробництва на людину, а її - на виробництво, тим ефективніше буде територіальна економічна система. Концепція соціально-виробничого комплексу передбачає визначення інтегральної пропорції муніципального утворення; що вимірюється кінцевим споживанням, і виробництвом, що вимірюється валовим національним продуктом. На цій основі виникає можливість сформувати механізм інноваційного і стабільного саморозвитку, тобто удосконалити порядок формування місцевих бюджетів і реалізувати основоположний принцип отримання соціальних благ у залежності від результатів діяльності муніципального утворення, а не по залишковому принципу.

Дати оцінку соціально-економічній сутності економічного районування

Основою формування економічних районів є суспільний територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій, виробничі цикли і розвиток міжрайонної кооперації. Об'єктивними умовами виділення і розвитку економічних районів виступають: наявні природні ресурси, особливості економіко-географічного положення території, система розселення, чисельність населення, виробничий потенціал, спеціалізація господарства, рівень господарського освоєння території.

Основний вклад у розробку наукових основ економічного районування внесли такі радянські економіко-географи і економісти, як М.М. Баранський, М.М. Колосовський, П.М. Алампієв, Я.Г. Фейгін, Л.Я. Зіман та ін.

За визначенням П.М. Алампісва, економічний район - це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки і нерозривно пов'язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці.

Економічне районування - це науково обґрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праці.

На формування економічних районів впливають різні фактори: природні, економічні та історичні. Основними серед них є економічні:

§ головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці;

§ територіальні виробничі комплекси (ТВК) як сукупність однорідних або тісно пов'язаних між собою різних елементарних техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території;

§ до основних районоутворюючих факторів належать також і найбільші міста країни - великі регіональні і індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Кожне місто як економічний центр впливає на довколишню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об'єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Так забезпечується зв'язок ядра і периферії економічного району. На Україні такими центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Вінниця, Сімферополь, Житомир та Чернігів;

§ економіко-географічного положення території району, вони значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства;

§ природні умови і ресурси - це основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості району;

§ форми територіальної організації виробництва - промислові центри, промислові вузли (зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об'єднуються в народногосподарський комплекс економічного району;

§ суспільно-політичний устрій. В Україні суспільно-політичний устрій держави побудований на засадах унітарності, але з певними елементами федерації (АР Крим);

§ адміністративно - територіальний поділ країни функціонують як самостійні суб'єкти господарювання різних форм власності, так і окремі ланки господарських комплексів територій.

Основними функціями економічного районування є:

§ створення економічної основи територіального управління господарства регіонів;

§ вдосконалення територіальної структури господарства;

§ формування й реалізація державної регіональної економічної політики;

§ обґрунтування вибору доцільних варіантів розміщення компонентів продуктивних сил;

§ обґрунтування розвитку ТВК;

§ підвищення ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу;

§ сприяння аналізу, діагностиці та прогнозуванню регіонального розвитку;

§ створення основи для розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення.

У практиці економічного районування виділяються такі критерії територіального поділу продуктивних сил:

§ економічний район має бути великою економічно-цілісною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначення його господарської спеціалізації;

§ розміри території великих економічних районів повинні відповідати вимогам скорочення перевезень масових вантажів у межах району;· економічний район повинен являти територіальну єдність;

§ на території економічного району повинен бути сформований потужний народногосподарський комплекс;

§ при виділенні економічного району повинно враховуватись економіко-географічне положення території;

§ до складу великих економічних районів повинні повністю включатись території адміністративних областей, районів без порушень їх меж.

При виділенні економічних районів враховуються такі основні принципи:

§ принцип економічної доцільності, який основується на тому, що кожен економічний район є спеціалізованою територіальною частиною єдиного народногосподарського комплексу країни із певним комплексом допоміжних і сервісних виробництв. Спеціалізацію району визначають ті галузі, у яких витрати праці і засобів на виробництво продукції будуть найменшими, або виробництво певних видів продукції можливе там лише з причин природного фактору, або наявності корисних копалин. У виділених районах територіальна організація господарства повинна сприяти досягненню найвищого економічного ефекту;

§ принцип об'єктивності районоутворення, що означає виділення об'єктивної, суспільно цілісної території, яка розглядається як територіальна система продуктивних сил з міцними внутрішніми зв'язками;

§ принцип перспективності розвитку господарського комплексу, що дозволяє прогнозувати структуру виробництва, розвиток системи розселення, нові напрямки виробничої спеціалізації в результаті освоєння нових територій, сировинних баз, формування центрів господарської діяльності;

§ принцип комплексності розвитку всіх функціональних ланок, що передбачає раціональну систему внутрішніх зв'язків і пропорційність між сферами людської діяльності;

§ принцип єдності економічного районування і політико-адміністративного устрою держави. На основі цього принципу адміністративні одиниці одночасно розглядаються як економічні райони нижчого ієрархічного ступеня.

Визначити методологічні підходи економічного районування

Багато авторів схем економічного районування України не повідомляють про методики, що лежать в основі їхніх робіт. Тому, зупиняючись на методології районування, потрібно відзначити наступне.

У регіоналістиці можна говорити про існування двох видів класифікацій, на яких засновано два види районування. Перший - спеціальний (галузевий) вид класифікацій, другий - інтегральний. Спеціальний відбиває який-небудь один аспект досліджуваних об'єктів. На ньому засновані галузеві види районування - геоморфологічне, ґрунтове, геоботанічне, зоогеографічне, етнографічне, історико- географічне, промислове, сільськогосподарське, природно-ресурсне, рекреаційне та інші, оскільки кожному з аспектів досліджуваних об'єктів відповідають свої класифікація та районування. Різноманіття аспектів досліджуваних об'єктів породжує різноманіття галузевих класифікацій і районувань.

Інтегральний вид класифікації заснований на багатоаспектному підході, тобто використанні всієї доступної інформації про об'єкт, що характеризує його як цілісність. Такий підхід дозволяє врахувати зв'язки між елементами системи, на які не звертається увага при спеціальному районуванні, але вони є важливими для цілісного розгляду об'єкта.

Розглянуті варіанти економічного районування України показують, що спочатку використовувалася невелика кількість характеристик об'єктів або один синтетичний показник, потім перейшли до інтегрального районування з використанням основних економічних і деяких природних характеристик. В останніх роботах з районування України стали використовуватися соціально-демографічні та історико-економічні характеристики. Таким чином, первісно спеціальне економічне районування як би "переросло" себе й стало інтегральним.

Відбулася також зміна інструментарію районування. Перші схеми районування України були отримані практично інтуїтивно, експертним методом на основі якісних характеристик. Згодом для районування усе ширше стали залучати кількісні показники у вигляді статистичних даних.

Останні роботи з економічного районування України вже не обходяться без математичного обґрунтування пропонованих схем.

Як результат учені дійшли висновку, що кількісні методи класифікації, на яких повинне ґрунтуватися районування, та інтуїтивний аналіз отриманих результатів взаємно доповнюються й лише їх взаємодія може дати найкращий результат.

Зокрема, виконана під керівництвом проф. А.П. Голікова за методикою, викладеною в роботі "Регіони України: пошук стратегії оптимального розвитку", багатовимірна класифікація областей дозволила (з урахуванням уже наявних розробок з економічного районування України) запропонувати науково обґрунтований варіант мережі економічних районів на основі інтегрального підходу.

Як вихідні об'єкти класифікування були прийняті основні адміністративно-територіальні одиниці України регіонального рівня управління - адміністративні області та Республіка Крим.

Розгляд різних варіантів економічного районування України показав, що в останніх схемах автори прагнуть урахувати багато ознак, що характеризують вихідні регіони в окремих аспектах (економічному, природно-ресурсному, демографічному, історико-етнічному та ін.). Однак припустимою є побудова комплексної класифікації, для якої використовується вся доступна інформація, що характеризує по можливості всі сторони досліджуваних об'єктів.

Така класифікація регіонів може слугувати підставою для комплексного районування: у процесі класифікування регіони характеризуються як щось цілісне з комплексами ознак. При цьому нерідко виявляються важливі зв'язки між ознаками, що не привертають уваги дослідників при роздільному класифікуванні.

Виходячи з цього, в якості ознак об'єктів класифікування використовувалася вся доступна інформація у вигляді статистичних даних по Республіці Крим і 24 областям України. Вихідні дані зазнали попередньої обробки, що полягала в перетворенні абсолютних показників на відносні, які можна порівняти між собою. Як результат отримано 75 ознак, що поєднуються за сутністю в наступні групи:

1) показники, що характеризують природні умови та ресурси (співвідношення опадів і випаровування, щільності потенціалів основних видів природних ресурсів - мінеральних, водних, земельних, лісових, фауністичних і рекреаційних, відносні обсяги заготівель дикорослих лікарських трав);

2) показники, що надають соціально-демографічну характеристику населення (щільність населення, частка городян, робітників та службовців, українців, природній приріст, демографічне навантаження, співвідношення статей, частота розлучень та ін.);

3) показники, що характеризують виробничу сферу - промисловість, транспорт і сільське господарство (душові показники валового виробництва промислової продукції, виробництва продовольчих і непродовольчих товарів народного споживання, коефіцієнти спеціалізації основних галузей промисловості, щільність залізничних колій та автодоріг, душовий показник валового виробництва сільськогосподарської продукції, частка сільськогосподарських угідь у земельній площі, валовий збір і державні закупівлі основних видів продукції рослинництва й тваринництва на душу населення);

4) показники, що характеризують сферу обслуговування (платні та побутові послуги на душу населення, душовий показник роздрібного товарообігу, середня забезпеченість житлом, забезпеченість дошкільними закладами, школами, технікумами, вузами, клубними установами, бібліотеками, театрами, музеями, санаторіями та будинками відпочинку, лікарями всіх спеціальностей, лікарняними ліжками та ін.);

5) показники, що характеризують стан довкілля та його охорону (кількість викидів шкідливих речовин в атмосферу та стічних вод, осередків забруднення підземних вод, уловлена частка шкідливих речовин, що відходять від стаціонарних джерел, питома вага нормативно очищених стоків, оборотної та послідовно використовуваної води, рівень озеленення забудови в містах і селищах міського типу, частка заповідних територій у загальній площі).

Із цих даних складена матриця "регіон-ознака", яка надалі була основою класифікування регіонів України методом кластерного аналізу. Підсумок цієї роботи наочно представлений у вигляді дендрограми, що показує подібність між об'єктами класифікування та їх групами по мірі об'єднання.

На основі угруповань областей, утворених на третьому- четвертому рівнях класифікації, можна запропонувати наступне економічне районування України:

1) Північний (Поліський) район (Волинська, Рівненська, Житомирська, Київська, Чернігівська обл.);

2) Південно-Західний (Подільський) район (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська обл.);

3) Центральний район (Кіровоградська, Черкаська, Полтавська, Сумська обл.);

4) Західний (Карпатський) район (Закарпатська, Івано- Франківська, Чернівецька, Львівська обл.);

5) Східний (Донецько-Придніпровський) район (Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Запорізька, Харківська обл.);

6) Південний (Причорноморський) район (Одеська, Миколаївська, Херсонська обл. і Республіка Крим).

При цьому слід зазначити, що кластерний аналіз, який покладено в основу районування, дозволив виділити за принципом однорідності провідних ознак і взаємозв'язків низку районів, які вкладаються в загальну схему, запропоновану іншими авторами, зокрема Поліський (Волинська, Рівненська, Житомирська обл.); Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська обл.); Карпатський (Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Львівська обл.); Причорноморський (Миколаївська, Херсонська, Одеська обл., Республіка Крим). У той же час він показав, що Харківська область більше тяжіє до промислово розвинених областей Донбасу й Придніпров'я, ніж до традиційно з нею пов'язуваних Полтавської та Сумської.

Наявність мережі науково обґрунтованих економічних районів з регіональними механізмами управління їхньою економікою відкриває можливості для підвищення ролі та значення регіональної політики в Україні, більш повного врахування інтересів окремих територій країни.

Визначити місце регіону в економічному просторі

У кожній державі спостерігаються відміни в географічному положенні окремих частин її території, природно-кліматичних умовах, запасах корисних копалин, етнічній структурі населення. Суттєву роль відіграють і регіональні відміни в історичному, економічному і соціальному розвитку окремих територій. І тому в наш час все більшої актуальності набувають питання вдосконалення територіальної організації продуктивних сил саме на регіональному рівні. Для того щоб детально дослідити саме територіальну організацію господарського комплексу на рівні регіонів, слід визначити суть самого поняття "регіон".

Термін "регіон" з'явився ще в другій половині XX ст. для позначення країни, області. Водночас поняття "регіон" виникло в різних науках для виділення територіальних частин за певною ознакою.

Виділення чи агрегування регіонів проводиться для цілей управління і, відповідно, планування й здійснення економічної та суспільної політики. Наведемо кілька визначень регіону. В "Географічному енциклопедичному словнику" регіон ототожнюється:

1) з поняттям "район";

2) з територією (акваторією), не обов'язково існуючою таксономічною одиницею в системі якого-небудь територіального поділу (наприклад Азіатський регіон, Східний регіон і т.д.);

3) з територією, що має спільність природних умов.

У наведеному визначенні регіон ототожнюється або з фізико-географічним поняттям "район", або належить до категорії адміністративно-територіальних утворень країни, але лише певної їх частини.

За іншим визначенням, регіон як організація території являє собою сукупність соціальних груп людей, які проживають на його території, діяльність яких свідомо направлена і координується для досягнення цілей суспільного розвитку. В цьому аспекті регіон необхідно розглядати як формальну, складну організацію, що має набір взаємопов'язаних цілей і задач, визначених потребами населення, його окремими соціальними групами, господарюючими суб'єктами і державою, яка зберігає зовнішні форми, правила поведінки і діє в межах встановленого порядку (соціальний підхід). Обриси регіонів змінюються в результаті як зовнішніх, так і внутрішніх ініціатив, а їх жителі активно залучаються до процесу перетворення (історичний, еволюційний підхід).

Таким чином, соціально-економічний (суспільний) регіон можна визначити як частину території держави, виділену за сукупністю різних ознак в адміністративну одиницю, свідомо направлену і координовану для досягнення цілей суспільного розвитку і запобіганню дії руйнівних чи негативних зовнішніх сил. В умовах України первинним регіоном є Автономна Республіка Крим і адміністративні області.

В усіх законодавчих актах України регіон визначається як частина території України, що відрізняється від інших спільністю природних, соціально-економічних, національно-культурних та інших умов. Регіон може співпадати з межами території суб'єкта держави чи об'єднувати території кількох суб'єктів України. В цьому значенні регіон розглядається вже як адміністративно-територіальне утворення певного рівня.

Отже, виходячи з цього визначення, видно, що регіон розглядається як певна територія. ї тому, на нашу думку, вважається за доцільне встановити різницю суті понять "територія" і "регіон".

Територія - вихідне поняття регіональної економіки - обмежена частина твердої поверхні Землі, що характеризується певною площею, географічним положенням та іншими ознаками. Поняттями, що його доповнюють, є акваторія - обмежена частина водної поверхні Землі та аероторія - частина повітряної оболонки Землі, співвіднесена з певною територією чи акваторією. Родовим поняттям, що об'єднує зміст понять "територія", "акваторія", "аероторія", є геоторія.

У "Географічному енциклопедичному словнику" територія визначається:

- як частина поверхні землі з властивими їй природними, а також створеними в результаті людської діяльності властивостями і ресурсами;

- як адміністративно-територіальна одиниця в деяких зарубіжних країнах, що виокремлюється поряд з основною адміністративною одиницею за ознаками меншого освоєння;

Із цих визначень випливає, що територія являє собою насамперед природне середовище людства (включаючи і так звану "вторинну природу" як наслідок перетворення її людиною).

Отже, регіон - це передусім територіальна система, тобто регіональний суспільно-географічний комплекс, що розташований на певній території держави.

Вихідними положеннями й поняттями регіональної економіки є структуризація соціально-економічного простору. Стосовно простору використовуються такі таксони або територіальні одиниці - ареал, зона, район, регіон. Поняття "ареал" (від лат. агеа - площа, ділянка) має біогеографічне походження і спочатку використовувалось щодо території поширення якого-небудь виду, роду рослин І тварин. Потім ареал став трактуватися як територія поширення яких-небудь явищ взагалі, економічних зокрема. Ареал позначає територію, в межах якої спостерігаються явища, що відсутні на сусідніх територіях.

Зона (від грець, гоне - пояс) - територія (акваторія), в межах якої спостерігається однозначність показників інтенсивності якого-небудь явища (або певної сукупності явищ) або ця інтенсивність варіює в межах певного інтервалу. Відмінності в інтенсивності явища в межах зони зазвичай дають основу для виділення різних підзон.

Отже, регіон перш за все являє собою складну територіальну систему. І тому необхідно чітко визначити поняття терміна "територіальна система".

Термін "територіальна система" застосовується для різних просторових соціально-економічних явищ. Підтериторіальною системою розуміють цілісну сукупність різних видів продуктивних сил і виробничих відносин, що розвиваються в певних пропорціях і взаємозалежності на певній території і покликані задовольняти матеріальні та духовні потреби населення. Так, інколи виділяють чотири територіальні підсистеми: матеріальне виробництво, виробнича інфраструктура, населення і пов'язана з ним соціально-побутова інфраструктура, природні ресурси і їх територіальні структури. В інших випадках виділяються три територіальні підсистеми: виробництво, обслуговування, розселення.

Одним з основних понять регіональної економіки є "економічний простір", що розвиває вихідну уяву про територію. Економічний простір - це насичена територія, що вміщує багато об'єктів і зв'язків між ними: населені пункти, промислові підприємства, господарсько опановані й рекреаційні площі, транспортні та інженерні мережі тощо. Кожний регіон має свій внутрішній простір і зв'язки із зовнішнім простором.

Близьким до поняття "економічний простір" є поняття "просторова (територіальна) структура економіки" і "просторова (територіальна) організація господарства".

Більшість країн світу, крім найменших, мають неоднорідний економічний простір. Але навіть у межах неоднорідного економічного простору виділяються особливі частини - анклави й ексклави.

Анклав - відокремлена ділянка території, яка по відношенню до території, що її оточує, відрізняється специфічними умовами (економічними, фінансовими, національно-культурними тощо). Типовими прикладами анклавів є вільні й офшорні економічні зони, що мають особливі режими зовнішньоекономічної й фінансової діяльності.

Ексклав - це відокремлена від основної території країни її частина.

З точки зору внутрішньої просторової структури, регіони поділяються на два основних типи: однорідні та вузлові.

Однорідний (гомогенний) регіон не має великих внутрішніх різниць за суттєвими критеріями, наприклад, за природними умовами, щільністю населення, доходами на душу населення тощо. Очевидно, що повністю однорідний регіон - це абстракція, в реальності повністю однорідних регіонів не буває. Навіть якщо за багатьма критеріями регіон відносно однорідний, то за окремими - обов'язково неоднорідний. Зокрема, наявність у регіоні будь-якого особливого природного об'єкта (водного джерела, родовища корисних копалин тощо) чи великого міста робить регіон неоднорідним відразу за багатьма критеріями.

Поняття "однорідного (гомогенного) регіону" має головним чином концептуально-методологічне значення. Отже, аналіз національної економіки як системи регіонів концентрує увагу на різницях між регіонами і припускає, що внутрішні відмінності регіонів є несуттєвими факторами, тобто кожний регіон умовно однорідний. Припущення однорідності регіонів неявно присутні у макроекономічних теоріях і моделях регіонального розвитку.

Вузловий регіон має один чи кілька вузлів (центрів), які пов'язують решту простору. Регіон такого типу називають також центральним, поляризованим.

У просторовій структурі вузлів регіону виділяють низку типових елементів. Точка - об'єкт, ділянка, внутрішніми розмірами якого можна зневажати. Центр - об'єкт (чи концентрована група об'єктів), який відносно решти простору виконує якусь важливу функцію (адміністративну, фінансову, інформаційну). Ядро - частина регіону, в якій найбільше (із найбільшою щільністю, інтенсивністю) виражені його суттєві ознаки. Наприклад, у регіоні ресурсного типу в ядрі концентрується основна частина видобутку сировини. Периферія - "решта" частини простору, що доповнює центри, ядро. Крім того, в аналізі простору регіону виділяють й інші елементи: осередок, фокус, полюс. У рамках підсистем (виробництво, обслуговування, розселення) протікають взаємопов'язані процеси виробництва, накопичення, обміну та споживання (фази єдино відтворювального процесу) і соціально-демографічного розвитку. Дослідження їх має велике значення для керування комплексним розвитком територіальних систем.

Основна особливість відтворювального процесу може бути сформульована як необхідність задоволення двоєдиної функції регіональної економіки.



Проаналізувати форми просторової організації господарства та розселення

Важливе місце в розширенні знань про регіональну економіку належить визначенню її територіальної структури. Вирізнення територіальних одиниць є одним з важливих напрямів регіональної території. Найбільш поширеними регіонами, які охоплюють економічну діяльність, соціальні процеси та управління, є адміністративно-територіальні одиниці автономної республіки, областей, районів, міст, селищ міського типу та сіл. Цей поділ території України на регіони проведено відповідно до поставлених цілей адміністративного управління. У межах кожного виділеного адміністративного регіону вирішуються насамперед різноманітні економічні питання, тому цей поділ заслуговує уваги при вивченні питання регіональної економіки.

Другою важливою групою територіальних частин (таксонів) в Україні є інтегральні економічні райони. В Україні їх виділено 8 (деякі науковці подають 5-7, 9-11). Вони виділені на основі особливостей економічного розвитку різних частин території України і є об'єктами економічного аналізу, прогнозування і, певною мірою, державного регулювання. їх роль в перспективі буде зростати і може стати науковою базою вдосконалення адміністративно-територіального устрою України.

Третьою групою територіальних таксонів можуть бути регіони різних типів, які виникли в останній період. Серед них такі, як "Буг" та "Карпатський", регіони, прикордонні з Російською Федерацією, які активно залучаються до процесу формування економічних транснаціональних відносин. Крім цього, виділяються регіони, які мають статус вільних (спеціальних) економічних зон.

Серед просторових форм організації господарства існують різні типи територіально-виробничих комплексів, які практично є територіально-виробничими частинами господарства країни. До них належать такі таксонічні одиниці, як промисловий пункт, промисловий центр, промисловий вузол, агломерація, спеціалізований район, промислова зона. Найпростішим об'єктом виробничо-територіального поділу території є промисловий пункт, який формується на базі певного виробництва і розташованого біля нього поселення. Так сформувались промислові пункти-поселення. Це є характерним для регіонів, де розміщені шахти. Біля шахти формується поселення людей, які на ній працюють, - так виникли шахтарські поселення.

Більш складними просторовими формами організації господарства є промисловий центр і промисловий вузол. Якщо в промисловому центрі поєднується декілька промислових підприємств однієї або різних галузей, то до промислового вузла можуть входити десятки підприємств з кількома населеними пунктами зі спільними об'єктами інфраструктури. їх компактне розміщення на невеликій території утворює територіально-виробничий комплекс як специфічну регіональну економічну частину господарства. Ще більшими за територією і потужнішими за виробничим потенціалом, а також складнішими за композицією є такі територіально-виробничі утворення, як промислова агломерація і промисловий район, до складу яких входять територіально-виробничі комплекси нижнього рангу. Ці територіальні форми організації промислового виробництва є результатом високої територіальної концентрації господарства і населення, виробничих і невиробничих видів діяльності та різноманітних функцій.

Наявність різних типів територіально-виробничих комплексів веде до формування просторової структури господарства. За особливостями територіальної концентрації виробництва формуються агломераційні райони, які характерні для Донбасу, Придніпров'я. Регіони з порівняно рівномірним розміщенням промислових вузлів як ядер регіонального розвитку характерні для Північного Сходу, Поділля. Для Полісся характерні регіони розрідженого розміщення центрів як ядер локального розвитку територій.

Як бачимо, на території України сформувалась складна система побудови регіональної економіки, яка характеризується як просторово-горизонтальними відносинами, так і просторово-вертикальною супідрядністю, яка притаманна адміністративно-територіальним таксонам.

Регіональна економіка формується під дією раціонального розміщення продуктивних сил і це є спільним для тих наукових дисциплін, які сьогодні включені в єдину програму.

Проте регіональна економіка має і відмінність, яка полягає в тому, що вона розглядає предмет дослідження як постійно відтворювальну систему. Для цієї системи характерним є своєрідний характер регіональних виробничих відносин, які охоплюють взаємодію з місцевими природними умовами і ресурсами, розселенням населення і формуванням регіонального соціуму, відносини між суб'єктами господарювання на даній території.

Регіональна економіка має тісні зв'язки з загально методологічними дисциплінами - політичною економією і економічною теорією. Оскільки регіональна економіка являє собою комплексну економічну дисципліну, то закони і закономірності розвитку економічних процесів стосуються і конкретних регіональних економічних умов. Певною мірою вона використовує і основні економічні категорії.

Щодо економічних дисциплін, які стосуються макро- та мікроекономіки, регіональна економіка виокремлюється специфічним положенням - на відміну від загальних питань суспільного виробництва чи питань діяльності первинної ланки економіки - підприємства - вона вивчає просторову організацію економіки. Одночасно регіональна (просторова) економіка тісно пов'язана з макроекономікою і мікроекономікою, оскільки процеси діяльності як окремого підприємства, так і усієї економічної системи пов'язані з конкретними природними, соціально-економічними та іншими умовами, які склалися на певній території.

Основні форми територіальної організації господарства

Розглядаючи форми територіальної організації та розміщення продуктивних сил, треба впорядкувати термінологію, що використовується для докладнішого вивчення цих понять. Оскільки йдеться про виробництво, території, продуктивні сили, територіальну структуру тощо, слід розділити ці поняття. Спочатку розглянемо поняття, що визначають зв'язок об'єкта з територією, а потім ті, що стосуються розміщення на тому ж терені виробництва.

Територіальна організація ПС - це просторовий взаємозв'язок галузевих, міжгалузевих і територіально-виробничих комплексів, що спирається на раціональне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, заощадження витрат на подолання диспропорцій у взаєморозміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва й споживання продукції.

Розміщення продуктивних сил - це географічний поділ продуктивних сил по території. Термін "розміщення" виражає конкретне поняття, а саме - приуроченість господарських об'єктів до тих або інших джерел сировини, палива і енергії, місць концентрації трудових ресурсів і районів споживання готової продукції. Таке "розміщення" розглядається як частина загального процесу територіальної організації ПС.

Територіальна організація ПС передбачає зв'язки виробництва з природним середовищем та економічні зв'язки Економічні зв'язки - це широке коло взаємовідносин у виробничій та невиробничій сферах, а також між самими сферами. З розвитком суспільства економічні зв'язки дедалі ускладнюються.

Класифікація економічних зв'язків характеризується багатоплановістю. Для територіально-виробничого комплексу можна виокремити два типи економічних зв'язків виробничі та невиробничі. У межах промислового комплексу є такі групи зв'язків:

- зв'язки, зумовлені єдністю місця (електро-, тепло-, газо-, водопостачання);

- матеріально-технічні (постачально-збутові) зв'язки стосовно сировини, палива, обладнання та готової продукції;

- зв'язки за кооперуванням, тобто за спільним виготовленням продукції;

- зв'язки за комбінуванням, тобто за послідовною обробкою сировини.

З регіонального погляду зв'язки бувають внутрішньорайонні, міжрайонні та міжнародні

Залежно від рівня загосподарювання території, рівня економічного розвитку країни та мети функціонування її господарства постають різні форми організації території та виробництва.

Територіальна організація виробництва визначається як синтез форм суспільної організації виробництва, який спирається на галузевий та територіальний поділ праці.

Більш спрощеним е поняття "розміщення виробництва", тобто географічне поширення промисловості, сільського господарства й транспорту на земній кулі. З цим поняттям пов'язане використання природних ресурсів, а також налагодження зв'язків між країнами й регіонами Оскільки під розміщенням ПС розуміють "налагодження господарських зв'язків", треба визначити територіальну структуру господарства.

Поняття "територіальна структура господарства" ширше й ближче до поняття "територіальна організація продуктивних сил", а "територіальна організація господарства", що розглядає тільки "територіальну приуроченість її елементів до певної території", включає також і характер зосередження окремих галузей господарства, їхній взаємозв'язок.

З розвитком продуктивних сил і поглибленням поділу праці територіальна організація господарства (як і територіальна організація продуктивних сил) виявляється у нових формах, наповнюється новим змістом.

Територіальна структура виробництва відбиває розміщення продуктивних сил певними територіальними зосередженнями у вигляді промислових центрів, промислових вузлів, сільськогосподарських районів тощо.

Територіальна структура - це сукупність стійких зв'язків між елементами об'єкта, причому обов'язковою умовою для їхньої реалізації є подолання геопростору. Це, власне, поділ географічного утворення (країни, району) на просторово виділені елементи, що кожний з них виконує певну функцію в розвитку даного утворення (об'єкта). Цими об'єктами можуть бути промислові вузли, райони, територіально-виробничі комплекси, технополіси, зони спільного підприємництва, торгово-промислові комплекси тощо.

Деякі з них, як-от промислові вузли, центри або територіально-виробничі комплекси, близькі до понять, які визначають територіальну організацію виробництва або промисловості, але оскільки в їхній основі лежить "територія", - вона зближує усі ці елементи. Тому їх можна вважати як за форми територіальної організації виробництва, так і за форми територіальної організації та розміщення продуктивних сил.

Такі поняття, як-от ТВК, ГШК, енерговиробничі цикли, технополіси, більше тяжіють до "виробництва", проте вони завжди функціонально пов'язані з довколишньою територією й розвиваються переважно завдяки їй.

Залежно від рівня концентрації ПС на території та особливостей сполучення виробництв розрізняють форми розміщення продуктивних сил.

Форми розміщення продуктивних сил - це стійкі територіально-економічні утворення, що характеризуються своєю різноманітністю, конфігурацією, складністю й взаєморозміщенням структурних елементів. Ці властивості тісно пов'язані з функціональними характеристиками даного утворення і залежать від нього.

Первісними елементами територіальної організації ПС є окремі ферми, хутори, промислові пункти, що характеризують точне розміщення ПС на території.

У промислових пунктах (здебільшого у містечках) найчастіше розташовуються філії великих підприємств.

Центр-це точка, зв'язки якої з довколишньою територією функціональні.

Промисловий центр-це група промислових підприємств, взаємопов'язаних спільними допоміжними виробництвами, а у низці випадків - спільністю технологічного процесу, що мають єдину систему розселення і обслуговуються спільною інфраструктурою.

Вузол - це територіальне сполучення об'єктів, що відіграють певну роль у розвитку даної території.

Промисловий вузол - це локальне виробничо-територіальне сполучення, де підприємства поєднуються тісними виробничими й виробничо-технологічними зв'язками, спільністю транспортно-географічного розміщення, загальними системами інфраструктури й поселень для найефективнішого використання природних, матеріальних і трудових ресурсів.

Виробничий комплекс - це поєднання підприємств, об'єднаних виконанням єдиної господарської функції та взаємопов'язаних тісними виробничими стосунками таким чином, що вилучення якихось компонентів або порушення зв'язків знижує ефективність комплексу, обмежує або унеможливлює виконання господарських функцій.

Територіально-виробничий комплекс - це взаємозумовлене поєднання підприємств на певній території, за якого ефект досягається завдяки вдалому добору підприємств згідно з природними та економічними умовами.

Район - це територія, що відрізняється від інших територій за сукупністю складових частин, які характеризуються єдністю, взаємозв'язком та цілісністю, котра є об'єктивною умовою, закономірністю раціонального розвитку даної території.

Технополіс - це науково-технічний центр, що забезпечує створення та впровадження нових розробок.

Портово-промисловий комплекс - це об'єднання на одній території морських портів, промислових підприємств, приморських поселень, соціально-виробничої інфраструктури, розміщення яких у прибережній зоні зумовлене експлуатацією природних ресурсів прилеглої території та акваторії, забезпеченням зовнішньоекономічної та інших різновидів діяльності.

Визначте поняття територіальної соціально-економічної системи

Отже, регіон, з господарської точки зору, в науковому і практичному сенсі доцільно розглядати як велику і складну територіальну соціально-економічну систему. Для глибшого розуміння змісту цього поняття розглянемо його складові - господарство та соціально-економічну систему регіону.

У зміст поняття "господарство" найчастіше включають сукупність певних складових, що утворюються в результаті суспільного поділу та інтеграції праці, а саме: галузі, види економічної діяльності й основні виробничі ланки (підприємства, фірми, організації тощо).

Зауважимо, що система - це ціле, що складається з частин. Тобто система охоплює множину елементів, що знаходяться у певних відношеннях один з одним і утворюють єдність, цілісність. Соціально-економічна система регіону являє собою множину елементів соціальної сфери і певних ланок господарської діяльності, які пов'язані між собою та утворюють територіальну єдність. їй притаманні ознаки саморегуляції через попит і пропозицію на регіональному та міжрегіональному рівнях, конкурентність у межах регіону, форми власності, тобто фактори, які домінують у механізмі економічного зростання і розвитку конкретної території. Соціально-економічна система регіону визначається широкою взаємодією між усіма господарюючими суб'єктами, що відображає інтеграційний процес і характеризує комплексність та збалансованість його розвитку.

Зміст поняття "регіон" трактується неоднозначно. У понятійно-термінологічному словнику Е.Б. Алаєва регіон "характеризується як визначена територія, що відрізняється від інших територій низкою ознак і має певну цілісність, взаємопов'язаність елементів, що її складають"

Раніше поняття "регіон" (в економічному сенсі) ототожнювалося з територією як невід'ємною частиною єдиного народногосподарського комплексу країни. При цьому майже повністю ігнорувалися специфічні відносини між суб'єктами господарювання всередині самого регіону. Водночас для теорії і практики регіональної економіки та регіонального управління важливим є розуміння регіону як самодостатнього утворення.

Розглядаючи ж проблеми ринкової економіки, надзвичайно важливо визначити регіон і як місце прояву зв'язків та залежностей суб'єктів господарювання у відтворювальних процесах. Це необхідно для розуміння господарства регіону як системного утворення.

Головним же показником оцінки комплексного розвитку регіональної соціально-економічної системи є забезпеченість відтворення та стабільного розвитку, насамперед, економічного відтворення територіальної спільності людей - місцевих і регіональних громад, при врахуванні таких параметрів, як відтворення, статево-вікова структура, забезпечення інтелектуального розвитку, здоров'я та ін. Отже, регіональна соціально-економічна система - це взаємопов'язана єдність елементів соціальної сфери та суб'єктів господарювання регіону, якій притаманні ознаки саморегуляції, збалансованості, і комплексність, що забезпечує відтворення територіальної спільності людей, а також природного й соціального середовища їх проживання.

Територіальна і галузева структура господарства регіону

Донецький економічний район спеціалізується на промисловому виробництві і є індустріально-аграрним регіоном. Структура територіального господарського комплексу Донбасу порівняно з Україною в цілому характеризується значно вищою часткою промисловості у валовій додатковій вартості (ВДВ). Питома вага усіх інших галузей матеріального виробництва ВДВ району нижча від середніх показників по країні, при цьому частка сільськогосподарської продукції ВДВ району вдвічі нижча, ніж у цілому по Україні.

При розробці і реалізації стратегічної довгострокової програми пріоритетними у розвитку регіональної структури економіки Донецького регіону повинні бути: сільське господарство, транспорт і зв'язок, галузі соціальної сфери при збереженні промислової орієнтації регіону. Для вирівнювання територіально-господарських диспропорцій Донбасу необхідно швидкими темпами залучити в сільське виробництво значний наявний господарський потенціал Луганської області.

Промисловість. Як уже зазначалось, економіка Донецького регіону вирізняється розвинутим промисловим виробництвом, особливо галузей важкої промисловості, яке сформувалося під впливом специфічного природно-ресурсного потенціалу району. У 2000 р. частка паливної промисловості і чорної металургії району в галузевій структурі виробництва промислової продукції перевищувала майже у 2 рази середні показники по країні.

У галузевій структурі промисловості найбільшу питому вагу в Донецькій обл. має чорна металургія - 52,3 %, а в Луганській обл. - паливна промисловість - 30,7 %. Питома вага всіх інших галузей промислового виробництва в його структурі нижча ніж в середньому по Україні. Крім згаданих галузей, Донецька область вирізняється розвинутими машинобудуванням і металообробкою, електроенергетикою та потужним хімічним комплексом, а Луганська - машинобудуванням і металообробкою та харчовою промисловістю.

Для удосконалення структури промислового виробництва Донбасу необхідно вирішувати питання зростання в напрямку легкої, нафтохімічної, харчової галузей та промисловості будівельних матеріалів.

Економіка Донецького регіону і її промисловий комплекс, як видно із таблиці, спеціалізуються на випуску продукції важкої промисловості, зокрема паливної промисловості - 46,3 % від її виробництва в Україні, чорної металургії - 42,3 %. У цілому Донбас виробляє близько чверті промислової продукції країни. Крім названих вище, економічний район спеціалізується на різнопрофільному важкому матеріаломісткому машинобудуванні та металообробці (15 %), які представлені виробництвом гірничошахтного устаткування, а також на станко- і приладобудуванні, виробництві обладнання для переробних галузей АПК і легкої промисловості, галузі будівельних матеріалів. Частка хімічної і нафтохімічної галузі у промисловості регіону нижча ніж в середньому по Україні (5,0 % порівняно з 5,8 %). Найбільш розвиненим є коксохімічне і нафтохімічне виробництво, випуск мінеральних добрив та іншої продукції неорганічної хімії, гумотехнічна промисловість.

Недостатній розвиток у регіоні мають переробна галузь АПК харчова-7,7 % від виробництва у країні, а також кольорова металургія -13,7 %, деревообробна та целюлозно-паперова - 7,7 %, легка промисловість - 6,2 %. У кам'яновугільній галузі функціонує понад 200 підприємств з видобутку (в основному підземним способом) та близько 60 підприємств зі збагачення вугілля.