Господарський комплекс України

Земельні ресурси - найцінніша складова природно-ресурсного потенціалу України. Земля завжди забезпечувала найсуттєвіші потреби суспільства у продуктах харчування, була першопричиною внутрішніх і зовнішніх непорозумінь. Земельний фонд України становить 60,4 млн. га. Із загальної площі 41,8 млн. га, або 69,4 %, - сільськогосподарські угіддя, в тому числі рілля 32,5 млн. га, або 54,8 %, багаторічні насадження - 1,6 %, сіножаті і пасовища - 12,9 %. Ліси та лісовкриті площі складають 15,6 % загальної площі держави (у тому числі безпосередньо вкрито лісом 14,7 % території). Під забудовами знаходиться 3,8 % території країни. Майже 4 % території під водою, 1,5 % площі зайнято болотами та відкритими заболоченими землями. Інші землі (яри, піски, радіоактивно забрудненні, тощо) займають 2,1 % загальної площі України.

В регіонах країни структура ґрунтового покриву різна. На Поліссі найбільше зустрічаються дерново-підзолисті, лучно-болотні, торфові ґрунти і торфовища. У Лісостеповій зоні переважають різні типи чорноземів, сірі лісові та солонцеві ґрунти. У Північно-Західній частині степової зони переважають чорноземи, на півдні - каштанові ґрунти. В гірських районах Карпат і Криму зустрічаються в основному бурі лісові і сіро-буролісові ґрунти.

У структурі ґрунтового покриву орних земель 65 % чорноземів, 9 % - каштанові ґрунти, 7 % - підзолисті ґрунти, 6,7 % - сірі лісові ґрунти, 2,5 % - солонцюваті, 2 % - лужні.

У результаті меліаративних робіт осушено 3,3 млн. га і побудовані зрошувальні системи на площі 2,6 млн. га.

За вмістом гумусу ґрунти України у різних зонах не одинакові. Так, ґрунти Полісся характеризуються невисоким вмістом гумусу (0,7-2,0 %), у Лісостепу гумусованість зростає до 1,0-2,5 %, у типових чорноземах рівень гумусу 4,0-6 %, у чорноземному Степу кількість гумусу знижується у протилежному напрямку - з півночі на південь - від 6,0 до 1,5 %. Як показують матеріали Держкомзему, на протязі останніх десятирічь в Україні спостерігається досить стала тенденція до зниження вмісту гумусу у ґрунтах.

В країні дуже велика розораність земель. У центральних, південних і подільських областях рівень розораності земель становить 86-90 %, на решті території - 60-80 % і лише в Закарпатті рівень розораності становить 50 %.

У перспективі в зв'язку з реформуванням сільськогосподарського виробництва структура землекористування може змінюватись у сторону зменшення розораності ґрунтів та збільшення площі під лісами та багаторічними насадженнями.

Дати оцінку водним ресурсам України: стан та їх використання

Водні ресурси - це всі природні води Землі, які представлені водами річок, озер, водосховищ, боліт, льодовиків, підземних горизонтів, океанів і морів.

Водні ресурси виступають джерелом виробничого і побутового водопостачання і відіграють вирішальну роль у розвитку всього народного господарства і життєдіяльності населення.

Водні ресурси України складаються з місцевого стоку і транзиту.

Загальний обсяг річкового стоку становить 210 км³.

Однією з найбільших водних артерій, що протікає по території України, є Дніпро з такими великими притоками, як Прип'ять, Десна, Сула, Псел, Ворскла, Самор. Середній річний стік Дніпра становить 53,5 км³.

Досить потужними ріками є Дністер з річним стоком 8,7 км³, Сіверський Донець - 5 км³, Південний Буг - 3,4 км³.

Особливе місце в водних ресурсах належить і Дунаю. Це велика багатоводна артерія з середнім річним стоком майже 123 км³, але вона протікає по території України лише на відстані 174 км, тому запаси її води на території України використовуються лише на 5 %, тобто у межах 6 км³.

Чималі запаси водних ресурсів України зосереджені в озерах, яких в країні нараховується понад 3 тис. В них акумулюється близько 11 км³ води, з якої 2,5 км³ прісна.

Значні запаси прісної воли накопичуються в штучних водоймах. Найбільші з них створено на Дніпрі. Це Київське (площа водного дзеркала 922 км²), Канівське (582 км²), Кременчуцьке (2252 км²), Дніпродзержинське (567 км²), Дніпрогесівське (410 км²) та Каховське (2155 км²) водосховища. На Дністрі функціонує Дністровське (142 км²), на Сіверському Дінцю - Печенізьке (86,2), на Осколі - Червонооскольське (123), на Південному Бузі - Ладижинське (20,8), Старобешівське на Кальміусі (8,3), Карачунівське на Інгульці (4,4), Сімферопольське на Салгирі (3,23) і Партизанське на Альмі (2,25 км 2).

Важлива роль у забезпеченні прісною водою відводиться й каналам Сіверський Донець - Донбас довжиною 131,6 км, Дніпро-Донбас - 263 км, Північно-Кримському - 402 км, Каховському - 130 км, Дніпро-Інгулець - 40 км.

В країні зосереджені значні болотні масиви. Загальна площа боліт становить 1,2 млн. га. Переважна їх більшість розміщена у Поліській зоні України.

Особливе місце в забезпеченні водою відводиться підземним водам. Розвідано майже 800 родовищ прісних вод. Вони найбільш чисті і тому переважно використовуються для задоволення потреб Заселення. їх запаси становлять близько 20 км³. Глибина залягання підземних артезіанських вод не однакова: на півночі - 100-150 м, на півдні - 500-600 м.

Найбільшим водокористувачем води є промисловість, яка споживає майже 20 км³ води, сільське господарство використовує 18,4 км³, комунальне господарство - 4,2 км³. Всього народне господарство країни споживає в середньому за рік 55 км³ води.

Важливу роль в розвитку народногосподарського комплексу країни відіграють Чорне та Азовське моря, берегова лінія яких становить майже 2 тис. км.

Чорне море площею 420 тис. км², має велике господарське значення. В ньому водиться 180 видів риб, більшість з яких промислові. Є цінні водорості. Крім транспортного море має ще й велике значення як зона відпочинку і лікування людей.

Азовське море. Його площа майже 40 тис. км². Характеризується багатим видовим складом риб - понад 350 видів. Його мілководність зумовлює добре прогрівання води і сприяє широкому використанню узбережжя для розвитку підприємств відпочинку і лікування.

Дати оцінку лісним ресурсам України: стан та їх використання

Ліси відіграють важливу роль у збереженні навколишнього середовища та господарській діяльності людей.

Україна належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду становить 10,8 млн. га, в тому числі вкрито лісом - 9,4 млн. га. Лісистість території становить всього 15,6 %.

Ліси розміщені дуже нерівномірно. Наприклад, в Українських Карпатах ліси займають 40,5 % від площі, в Кримських горах - 32 %, на Поліссі - 26,1 %. в Лісостеповій зоні цей показник складає 12,2 %, а в Степовій - 3,8 %. До найбільш лісистих областей належать Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Житомирська, Волинська і Чернігівська.

Оптимальним вважається показник рівня заліснення 21-22 %. Щоб досягти у перспективі такого рівня заліснення в Україні слід насадити 2,5-3 млн. га лісу.

У структурі лісового покриву найбільша частка припадає на сосну - 34,7 %, дуб - 26,3 %. Серед інших деревних порід ялина -9,9 %, бук - 9,3 %, вільха - 4,2 %, береза - 5,4 %, граб - 3,7 %, ясен - 1,4 %, осика - 1,2 %, інші породи - 3,4 %.

Вікова структура лісів України. характеризується таким співвідношенням: молоді ліси 45,4 % площі, середньовікові -37,7 %, достигаючі та стиглі - відповідно 10,1 % та 6,8 %.

Загальний запас деревини в лісах України становить 1,74 млрд. м³, в тому числі в стиглих і перестиглих насадженнях 122,8 млн. м³.

Близько 51 % лісів віднесено до захисних, водоохоронних та інших цінних в екологічному відношенні лісів, решту становлять експлуатаційні.

Проаналізувати загальнодержавні підходи до охорони природних ресурсів

Розвиток народного господарства України залежить не тільки від наявності природних ресурсів, а й від їх раціонального використання.

Особливих збитків народному господарству та навколишньому середовищу завдає використання лише одного виду добутих ресурсів, невжиття заходів по збереженню навколишнього середовища.

Зростання масштабів виробництва спричинило глобальні екологічні проблеми. Однією з найголовніших є:.

Охорона повітряного басейни. Основні забруднювачі повітря - автотранспорт та промислові викиди у повітря енергетичних і хімічних підприємств у великих промислових центрах та містах.

Вирішення цієї проблеми можливе за рахунок:

§ оновлення парку всіх діючих транспортних засобів, особливо авіатранспорту;

§ переведення значної кількості автомобільної техніки на газове живлення;

§ встановлення вловлювачів шкідливих речовин на діючих металургійних і хімічних підприємствах та теплових електростанціях.

Охорона водних ресурсів. Основним забруднювачем водних об'єктів шкідливими викидами, що призводять до погіршення якості води, вважаються промислові і комунально-побутові підприємства та сільське господарство. Інтенсивне старіння основних фондів водозабезпечуючого і водоохоронного призначення, низька продуктивність очисних споруд, незбалансована за водним фактором система господарювання призвели до високої водомісткості продукції,

Перспективи вирішення зазначених проблем полягають у формуванні ефективних правових, економічних та організаційних передумов раціонального водовикористання, запровадженні водозберігаючих форм господарювання, створенні замкнутих циклів водокористування з мінімальним забрудненням води, забезпеченні відновлювальних функцій водних джерел.

Важливою умовою реалізації політики раціонального використання та відновлення водних ресурсів і екосистем на найближчі роки є необхідність виконання насамперед заходів, які не потребують значних капітальних затрат, а саме:

§ підвищення загальної культури виробництва;

§ суворе дотримання технологічних норм споживання і використання водних ресурсів;

§ підтримання в належному стані діючих очисних споруд і устаткування;

§ запобігання аварійним ситуаціям, з тим щоб уникнути скидання неочищених стічних вод у водойми;

§ забезпечення своєчасного прибирання сміття та очищення забудованих територій, суворого контролю з боку природоохоронних органів за станом забудованих територій;

§ дотримання законодавства щодо режиму використання прибережних смуг та водоохоронних зон, контроль за зберіганням водних об'єктів;

§ застосування раціональних технологій використання органічних і мінеральних добрив, отрутохімікатів, нафтопродуктів з метою запобігання їх виносу у воду.

Охорона земельних ресурсів. Збереження землі, як найціннішої складової природо ресурсного потенціалу, потребує:

§ поступового зменшення рівня розораності земель за рахунок виключення із ріллі ділянок, розміщених на схилах, з тим, щоб зменшити дію ерозійних процесів;

§ поліпшення якісного складу ґрунтів. Недотримання за останні роки науковообґрунтованого чередування культур, зменшення внесення органічних і мінеральних добрив призводить до зменшення рівня гумусу у гранті і погіршення якості землі. В цих умовах слід переходити на нові технології ведення землеробства з широким використанням посівів сидеральних культур і багаторічних трав;

§ збереження ґрунтового покриву. Станом на 1.01.2005 року в країні виведено з ладу через організацію різних кар'єрів і звалищ 160,5 тис. га землі. За останні роки щорічно порушується 2,4 тис. га землі, а рекультивується під ріллю лише 0,8 млн. га. В цих умовах потрібне термінове втручання держави у прийняття відповідних законодавчих актів, спрямованих на припинення порушення земель.

Охорона лісових ресурсів. Для доведення площ лісів до оптимального рівня в країні необхідно збільшити площу під ними на 2,5-3 млн. га. Разом з тим за даними статистики за останні роки в країні вигоряє щорічно 14-15 тис. га, і збільшення лісових масивів не відбувається. Для збільшення площ лісових масивів слід:

§ по-перше, поліпшити охорону лісів і не допускати масового їх вигоряння;

§ по-друге, прийняти Державну програму розвитку лісового господарства і визначитись із площами і конкретними ділянками заліснення:

§ по-третє, забезпечити галузь посадковим матеріалом;

§ по-четверте, виділити кошти на проведення робіт, пов'язаних із посадкою лісів;

§ по-п'яте, вдосконалити технологію вирубки лісів, забезпечивши при проведенні цих робіт збереження молодих дерев.

Охорона надр. Рудні й нерудні мінеральні ресурси відносяться до невідновлюваних. І з кожним роком їх запаси скорочуються. Тому раціональне використання всіх ресурсів, які видобуваються із надр землі, - завдання суспільства. При добуванні руд і вугілля витягується до 30 % породи, яка поки що складується у терикони. Крім того, не знайшов використання у народному господарстві газ метан, який викачували з вугільних пластів, забруднюючи повітряний басейн.

Раціональне використання всіх ресурсів, видобутих із надр землі, потребує:

§ по-перше, розроблення технологій переробки відходів з метою виділення з них всіх мінеральних елементів та використання переробленої сировини, виробництва будівельних матеріалів та інших продуктів;

§ по-друге, широкого використання метану у паливно-енергетичному комплексі та як палива у автомобільному транспорті.

Дати оцінку виробничій сфері як основи економічного розвитку регіонів України

Економічне становище регіону, створення належних умов для життя і праці його населення залежить від розвитку виробничої сфери. Виробнича сфера виступає основою для задоволення людських потреб. Потреби, в свою чергу, відіграють роль стимуляторів діяльності людей. Тому виробнича сфера виступає як сфера безпосередньої, першочергової діяльності людей, необхідної для задоволення всіх надзвичайно різноманітних потреб.

Виробнича сфера характеризується складністю. До її складу входять засоби виробництва та люди, які володіють виробничим досвідом, предметами праці та засобами праці. Складність виробничої сфери пояснюється складністю взаємодії цих окремих елементів через технологію та організацію виробництва. Технологія виробництва виражає взаємодію основних факторів виробництва, способи впливу людини на предмет праці. Люди спрямовують свою діяльність на виготовлення нових видів продукції, оволодівають новими технологіями, використовують нові матеріали. Одночасно вдосконалюють організацію виробництва, забезпечують взаємодію всіх залучених до виробництва факторів, взаємодію людей у процесі виробництва. Ефективність взаємодії людей в організаційних структурах виробництва підвищується з впровадженням досягнень науково-технічного прогресу, інформаційності виробництва.

Для оцінки діяльності людей у виробничій сфері використовують показники "валовий внутрішній продукт" та "національний доход". Валовий внутрішній продукт являє собою вартість матеріальних благ всіх галузей виробничої сфери за певний період часу. Національний доход є узагальнюючий показник економічного стану регіону, являє собою заново створену вартість за певний період часу.

До складу виробничої сфери входять: промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок, торгівля та громадське харчування, матеріально-технічне забезпечення, заготівля

Галузева структура промисловості України включає велику кількість спеціалізованих галузей, які сформовані з врахуванням технологічних особливостей виробництва, однорідності призначення кінцевої продукції, за схожістю сировини, що використовується для виготовлення продукції тощо. Сучасна класифікація промислових підприємств за видами діяльності передбачає їх розподіл на підприємства: добувної промисловості; обробної промисловості; виробництва та розподілення електроенергії, газу та води.

До складу добувної промисловості відносять підприємства, що видобувають енергетичні матеріали та підприємства, що видобувають неенергетичні матеріали.

До складу обробної промисловості входить нафтопереробна та металургійна промисловість, машинобудування, хімічна та нафтохімічна промисловість, виробництво деревини та виробів із дерева, целюлозно-паперова, поліграфічна промисловість, легка промисловість, харчова промисловість і перероблення сільськогосподарської продукції.

Окремою складовою промисловості виступає виробництво та розподілення електроенергії, газу, води.

До складу сільськогосподарського виробництва включають дві комплексні галузі: рослинництво та тваринництво. У складі рослинництва виділяють такі конкретні галузі як зернове виробництво, виробництво технічних культур, виробництво картоплі, овочеводство, виноградарство, виробництво спеціальних культур, кормовиробництво. У складі тваринництва виділяють: м'ясо-молочне виробництво, свинарство, вівчарство, птахівництво.

Транспортна галузь включає такі види транспорту: залізничний, автомобільний, водний (морський, річковий), авіаційний, трубопровідний, міський електротранспорт (в тому числі метрополітен).

На території кожного регіону сформовані певні співвідношення у розвитку окремих галузей виробничої сфери і в залежності від пріоритетності окремих галузей, визначається економічне спрямування. У випадку, якщо промисловість у загальній валовій продукції займає провідне місце, то вважають, що район має промислове спрямування. Якщо питома вага сільського господарства в регіоні більша, то він має сільськогосподарське спрямування. Крім того, територіальна структура та просторове розташування промисловості має різні форми, серед яких головне місце займає територіально-виробничий комплекс (TBK). До складу TBK входить сукупність взаємопов'язаних сфер діяльності, яка формується в межах компактної території з врахуванням природно-географічних та соціально-економічних особливостей функціонування.

Запропонований в розділі 1 даної роботи підхід до формування регіонального поділу території України враховує об'єктивно сформований склад територіально-виробничих комплексів, їх спрямованість та особливості просторової концентрації виробничих об'єктів різних галузей економіки, наявність міжрегіональних та внутрішніх економічних зв'язків, розгалуженість транспортної системи та інші фактори. За сукупністю цих особливостей виділені Поліський, Подільський, Степовий, Карпатський, Донбаський регіони. В окрему територіальну обособленість виділені Крим та м. Київ.

Крім територіально-виробничих комплексів на території кожного регіону можуть виділятися промислові райони, промислові вузли, центри, пункти.

У розвитку виробничої сфери, виробництва матеріальних благ на території окремих регіонів є спільні риси, а також суттєві відмінності у природно-географічному розташуванні, наявності природних ресурсів, засобів виробництва та їх енергетичним та інформаційним забезпеченням, наявності людського потенціалу, досягнень науково-технічного прогресу тощо.

Дати оцінку паливно-енергетичному комплексу регіонів України

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) - одна з найважливіших структурних складових економіки України, ключовий фактор забезпечення життєдіяльності держави.

Паливно-енергетичний комплекс складається з підприємств, що спеціалізуються на видобутку, збагаченні, переробці та споживанні твердого, рідкого і газоподібного палива, виробництві, передачі та використанні електроенергії і тепла.

До складу підприємств ПЕКу входять вугільні шахти, нафтові та газові свердловини, електростанції, лінії електропередач. Вони групуються у галузі, які виступають основними елементами галузевої структури ПЕКу.

Галузі комплексу тісно пов'язані з усіма галузями господарства.

Паливно-енергетичний комплекс має велике районоутворююче значення. Він створює передумови для розвитку паливоємних виробництв і є базою для формування промислових комплексів, у тому числі не тільки електроенергетичних, нафтохімічних, вуглехімічних, газопромислових, але й металургійних, хімічних, лісохімічних тощо.

Паливо використовується не тільки в енергетиці, а й є сировиною для одержання різноманітних цінних продуктів. Наприклад, нафта необхідна для розвитку хімічної промисловості. З неї одержують, окрім паливних матеріалів, різні масла й змащувальні матеріали, пластмаси, миючі речовини, синтетичні волокна та тканини, добрива. З природного газу виробляють синтетичні спирти і білкові препарати, вилучають сірку. Вугілля є цінною технологічною сировиною у чорній металургії, джерелом для одержання пластмас, бензину та інших продуктів виробництва.

Особливістю паливно-енергетичного балансу України (ПЕБ - співвідношення видобутку і споживання паливних та енергетичних ресурсів) є висока питома вага вугілля та атомної енергії і незначна гідроенергії та нафти.

Вугільна промисловість. Вугільна промисловість в Україні є давньою і традиційною галуззю, яка займає домінуюче місце серед паливних галузей. Україна має великі запаси (до 200 млрд. т) високоякісного вугілля, яке здебільшого залягає на значній глибині у Донецькому, Львівсько-Волинському та Придніпровському (буре) басейнах. 75 % вугілля використовується як паливо, 25 % - як технологічна сировина для чорної металургії, хімічної промисловості та деяких інших галузей.

Найбільшим у країні районом видобутку кам'яного вугілля залишається Донецький басейн. Так, тут знаходиться найглибша в Україні шахта "Глибока" (405 м). Майже 90 шахт є нерентабельними і поступово мають бути закриті. Інші шахти вимагають суттєвої реконструкції. Це зумовлює серйозні фінансові і соціальні проблеми. Адже з вугільною промисловістю прямо чи опосередковано пов'язана діяльність майже 40 % міського населення Донецької та Луганської областей.

Основними районами видобутку бурого вугілля є Придніпровський буровугільний басейн (Кіровоградська, Черкаська, Житомирська області), а також Тернопільська і Закарпатська області. Він охоплює площу понад 100 тис. км 2, на якій виявлено близько 200 родовищ та проявів бурого вугілля. Середня потужність буровугільних пластів у басейні становить 4-5 м, сягаючи в окремих родовищах до 25 м. Переважно неглибоке залягання вугленосних нашарувань (від 10 до 150-200 м) дозволяє видобувати буре вугілля відкритим (кар'єрним) способом. Лише 1/3 палива на початок 90-х років тут видобувалась підземними (шахтними) методами. Запаси вугілля, яке можна видобувати відкритим способом, розподіляються у 58 родовищах. Найбільше таких родовищ у Кіровоградській (29), Дніпропетровській (19) та Черкаській (5) областях. За останні роки його видобуток перебуває в межах 4,0-4,5 млн. т.

Вугілля басейну без брикетування непридатне для транспортування на далекі відстані, характеризується високою зольністю, сірчистістю та використовується здебільшого для місцевих потреб. При застосуванні сучасних технологій буре вугілля Придніпровського басейну може використовуватись і як хімічна сировина. Основними центрами його видобутку є міста Ватутіне на Черкащині та Олександрія в Кіровоградській області.

Розвиток буровугільної промисловості сприяв стабілізації паливного балансу окремих степових і лісостепових районів України, дав змогу поліпшити розміщення виробництва та використання трудових ресурсів.

Нафтова промисловість. Нафтова промисловість України характеризується низькими показниками, хоча потенційні можливості видобутку та переробки нафти значно більші. Вона представлена нафтодобувною та нафтопереробною галузями, які виникли в Передкарпатті ще у XIX ст. На початку XX ст. цей район був відомим у Європі центром нафтової промисловості. У середині шістдесятих років було розвідано Дніпровсько-Донецьку нафтогазову провінцію. Причорноморсько-Азовська провінція є найбільш молодою і перспективною для видобутку нафти й газу в Україні.

Домінуючу роль у видобутку нафти після війни стала відігравати Дніпровсько-Донецька провінція. Найбільші родовища зосереджені в Полтавській (Радченківське, Зачепилівське, Сагайдацьке та ін.), Сумській (Качанівське, Рибальське, Охтирське) та Чернігівській (Прилуцьке, Гнідинцівське та інші) областях. Тут видобувають близько 70 % нафти в Україні, знаходиться найглибша свердловина - 4928 м (Чернігівська обл., Тростянецьке родовище).

Друге місце займає Прикарпатська провінція, де працюють нафтогазовидобувні управління - Бориславнафтогаз і Долинонафтогаз. Обсяги видобутку тут невеликі через вичерпність запасів, недостатні масштаби пошукових робіт, велику глибину залягання прогнозних запасів нафти.

Причорноморсько-Азовська провінція охоплює Причорноморську западину, Керченську протоку, північно-західну частину акваторії Чорного та південну Азовського морів. Цей район перспективний на нафтовидобуток: орієнтовні запаси - до 4-5 млрд. т нафти. Зараз видобувається 200 тис. т нафти з покладів "Штормове" та "Дельфін" за участю британсько-голандської компанії "Shell".

Видобута в Україні нафта має відносно високу собівартість через недосконалі технології видобутку: видобуток її найпрогресивнішим фонтанним способом майже припинився. Сьогодні при необхідних 40 млн. т сирої нафти щороку власний видобуток становить 4-5 млн. т. Тому Україна є досить значним імпортером нафти і нафтопродуктів (переважно з Росії).

Нафтопереробна промисловість України представлена сьома нафтопереробними заводами, переробна потужність яких складає 80-90 млн. т. сирої нафти щороку. Перші з них - Львівсько-Дрогобицький та Надвірнянський - розміщено в найстарішій Прикарпатській провінції. Науково-технічний прогрес, побудова нафтопроводів та морські перевезення нафти змінили географію нафтопереробної галузі. Були побудовані нові заводи у Лисичанську, Кременчуці, Одесі, Херсоні, Бердянську, які зараз є основними центрами цієї галузі в Україні. Недоліком галузі є застарілі технології та обладнання, що призводить до неповної переробки нафти (50 % порівняно з 90 % у розвинених країнах).

Зараз будується нафтотермінал в Одесі потужністю 25 млн. т нафти на рік з можливістю її підвищення до 100 млн. т. Через нього буде перекачуватись нафта Азербайджану та, можливо, Казахстану, Ірану, Іраку, Саудівської Аравії, Ємена, Сірії, ОАЕ. Розпочато спорудження гілки нафтопроводу Одеса-Броди (Львівська обл.) для експорту нафти в Європу. Розробляється варіант будівництва нафтопроводу Казахстан-Туркменія-дно Каспійського моря-Азербайджан-Грузія (порт Сусла), а далі - морськими нафтоналивними танкерами до Одеського термінала. Можливо, буде будуватись гілка нафтопроводу і по дну Чорного моря: Грузія-Україна-Молдова-Західна Европа. Україна також візьме участь у будівництві нафтопроводу Джейкан-Самсун у Туреччині; нафтотермінал у Самсунзі вже збудовано.

Газова промисловість. Газова промисловість є досить молодою і перспективною галуззю. Природний газ - найбільш ефективна паливна та хімічна сировина. Його видобуток було розпочато в Україні в 50-х роках ХХ ст. і на сьогоднішній день видобувається до 20 млрд. м 3 газу, що задовольняє власні потреби в ньому на 20-25 %. Використання газу в 2 рази дешевше порівняно з нафтою.

Першою було освоєно Передкарпатську нафтогазоносну провінцію з такими відомими центрами газовидобувної промисловості, як Дашава (1924), Більче-Волиця (1949), Рудки, Угорське. Тепер на неї припадає 3,1 % усього видобутку газу в Україні. Фахівці вважають, що в Прикарпатті можна збільшити видобуток газу, але для цього потрібно відновити занедбані свердловини, поліпшити якість пошуково-розвідувального буріння, забезпечити бурові організації обладнанням для буріння свердловин завглибшки 5-7 тис. м.

Дніпровсько-Донецьку нафтогазоносну провінцію виявлено, як згадувалось вище, у другій половині 60-х років. На неї припадає майже 94 % видобутку газу країни. Основні родовища природного газу розташовані у Харківській (Шебелинське, Хрестищенське, Кегичівське, Дружелюбівське), Сумській (Рибальське, Качанівське), Полтавській (Солохо-Дуканське); Дніпропетровській (Перещепинське) та Чернігівській (Гнідинцівське) областях.

Найбільше із зазначених родовищ - Шебелинське, яке містить 80 % усіх запасів газу в Україні; найпродуктивніше з 1960р. - Гнідинцівське.

Не так давно відкрито Причорноморсько-Азовську нафтогазоносну провінцію, в якій експлуатуються 17 газових родовищ. Найбільші з них: Глібівське, Джанкойське, Голицинське, Оленівське, Задорненське, Стрілківське.

Україні щорічно потрібно майже 85 млрд. м газу. Його будуть надалі закуповувати в Росії, Туркменії та Узбекистані. У 1998 році 32 млрд. м 3 газу Україна отримала від Росії за транзит нашою територією 130 млрд. м 3 газу газопроводами "Союз" та "Прогрес". Головними резервами нарощування газовидобутку в Україні є пошуки перспективних родовищ та запровадження нових технологій.

Торфова промисловість. Торфова промисловість. Ця галузь у паливному балансі відіграє й тепер незначну роль. Торф зустрічається практично всюди, проте за поширенням та особливостями торфових площ розрізняють дві основні торфово-болотні області: Поліську та Лісостепо-Карпатську

Основні родовища торфу зосереджені в Сумській, Чернігівській, Житомирській, Рівненській та Львівській областях.

Електроенергетика. Електроенергетика є базовою галуззю народногосподарського комплексу, а використання електроенергії - рушійною силою науково-технічного прогресу. Галузь впливає на територіальну організацію продуктивних сил. Достатня кількість електроенергії має комплексоформуюче значення і притягує до себе підприємства та виробництва, в яких частка енергетичних витрат у собівартості готової продукції значно більша, порівняно з традиційними галузями промисловості. У ряді районів України (Донбас, Придніпров'я) вона визначає виробничу спеціалізацію, є основою формування територіально-виробничих комплексів.

Розміщення електроенергетики залежить від двох факторів: наявності паливно-енергетичних ресурсів і споживачів електроенергії.

Усі електростанції за енергетичними ресурсами поділяються на 4 види:

- теплові електростанції (працюють на твердому, рідкому і газоподібному паливі);

- гідравлічні (використовують гідроресурси);

- атомні (як паливо використовують збагачений уран або інші радіоактивні елементи);

- електростанції, що використовують нетрадиційні джерела енергії (вітер, сонце).

Провідна роль в електроенергетиці належить теплоелектростанціям - ДРЕС і ТЕС 1. Вони виробляють понад 60 % усієї електричної енергії. Перевагою ТЕС є відносно вільне розміщення, вдвічі дешевша вартість капіталовкладень порівняно з ГЕС. Найбільша кількість великих теплових ДРЕС у Донбасі: Вуглегірська, Старобешівська, Курахівська, Слов'янська (Донецька обл.) та інші. Найбільшими ДРЕС також є Криворізька-2, Придніпровська (Дніпропетровська обл.), Зміївська (Харківська обл.), Бурштинська (Івано-Франківська обл.), Запорізька (Запорізька обл.), Ладижинська (Вінницька обл.), Трипільска (Київська обл.), Добротвірська (Львівська обл.) та інші.

Дедалі більшого значення набувають теплоелектроцентралі (ТЕЦ). Їх будують поблизу споживача, оскільки радіус транспортування тепла невеликий (10-12 км), проте коефіцієнт корисного використання тепла становить майже 70 %, тоді як на ТЕС - тільки 30-35 %. ТЕЦ обігрівають понад 25 міст України. Найбільші з них: Київські ТЕЦ-5 та ТЕЦ-6, Дарницька, Харківська ТЕЦ-5, Одеська, Краматорська та інші.

Атомна енергетика України представлена такими діючими потужними атомними електростанціями, як Запорізька, Південноукраїнська, Рівненська, Хмельницька, Чорнобильська. Під тиском громадськості припинено будівництво Кримської, Чигиринської, Харківської АЕС та Одеської атомної ТЕЦ.

АЕС орієнтовані винятково на споживачів, особливо на райони з обмеженими ресурсами палива та енергії. Ними виробляється біля 35 % усієї електроенергії.

Гідроелектростанції України - Київська, Канівська, Кременчуцька, Дніпродзержинська, Дніпрогес, Каховська, Дністровська, Теребле-Ріцька - малоефективні (особливо Дністровського каскаду) через застаріле обладнання та рівнинний характер долини р. Дніпро. ГЕС дають до 4,5 % електроенергії України. Усього на малих річках діє 55 гідроелектростанцій. Найбільш ефективні вони на гірських річках.

Районне значення можуть мати сонячні (Крим), вітрові (Поділля, степовий Крим), геотермальні (Карпати) електростанції.

За останні роки сумарна потужність електростанцій зросла (до 55 млн. кВт годин), а щорічне виробництво електроенергії зменшилось з 300 млрд. кВт годин до 150 (1996 р.). Потужні ЛЕП з'єднують енергомережі України, Росії. Найбільшим споживачем електроенергії є промисловість (65 %), транспорт і сільське господарство (по 10 %), будівництво та інші галузі.

У даний час електроенергетика, як і весь ПЕК України, знаходиться у глибокій кризі.

На сучасному етапі економічного розвитку головною проблемою ПЕКу є загострення неплатежів за паливо та енергію. Також погіршуються гірничо-геологічні умови видобутку палива. Не вистачає коштів для відтворення основних виробничих фондів у галузі. І як наслідок, продовжується спад виробництва енергоносіїв.

Стан і технічний рівень діючих потужностей ПЕКу в даний час стає критичним.

Важливим завданням подальшого розвитку паливної та енергетичної промисловості в умовах становлення і розвитку ринкових відносин є здійснення заходів з охорони природи і раціонального природокористування. Екологічна політика в даному комплексі повинна спрямовуватись на навколишню природу. Нині на його частку припадає близько 45 % викидів шкідливих речовин в атмосферу, більше 30 % стічної води і стільки ж твердих відходів від усіх забруднювачів.

На даному етапі важливим є завдання формування паливно-енергетичного ринку, контроль над яким здійснює держава за допомогою цінової та податкової політики, а також створення конкурентного середовища та залучення інвестицій.

Регіональна стратегія держави в ПЕК повинна спрямовуватись на розвиток ринкових відносин і максимальне енергозбереження кожного регіону.

Дати оцінку гірничо-металургійному комплексу регіонів України

Гірничо-металургійний комплекс України є повною технологічною системою, що складається з підприємств з видобутку і переробки залізорудної сировини, виробництва коксу і феросплавів, виплавки чавуна і сталі, а також з підприємств з виробництва прокату.

Гірничо-металургійний комплекс України включає:

· 15 металургійних комбінатів і заводів;

· 3 феросплавних заводи;

· 14 гірничодобувних підприємств;

· 12 коксохімічних заводів;

· 13 заводів з виробництва вогнетривів;

· 20 метизних заводів;

· 8 підприємств з виробництва труб і 134 підприємства, що організували виробництво труб.

Сектор української чорної металургії представлено 15 великими підприємствами - металургійними заводами і комбінатами. На їхню частку припадає близько 98 % національного виробництва сталі і 100 % виробництва передільного чавуну.

Вітчизняна металургійна промисловість здебільшого орієнтована на випуск плоского прокату (листа і рулону) - близько 55 % виробничих потужностей. На решту припадає підприємства із виготовлення довгомірного прокату. Є також можливість виробництва прокату з легованих марок сталі (МЗ "Дніпроспецсталь", ММЗ "ІСТІЛ (Україна)").

Існуючі виробничі потужності в Україні вже кілька років показують позитивну динаміку зростання виробництва чавуну, сталі і прокату. Починаючи з 2002 р., відмічається збільшення виробничих показників в секторі чорної металургії в середньому на 2-5 % щорічно. Так, за підсумками 2007 р. основні виробничі показники по галузі чорної металургії порівняно з 2002 р. зросли на 28,8 % по чавуну, на 25,7 % по сталі і на 25,6 % по прокату.

В територіальній структурі України металургійні підприємства є ядром регіональних систем і складають основу економіки і забезпечують підтримку необхідного рівня соціального забезпечення населення території. Металургійні комбінати є найважливішими містоутворюючими об'єктами. Саме ці підприємства є основним місцем зайнятості населення. Українська чорна металургія зосереджена в чотирьох областях країни: Донецькій, Дніпропетровській, Луганській і Запорізькій.

Україна досить близько розташована до найважливіших світових ринків споживачів сталі - країн Європейського Співтовариства, Близького Сходу та Росії, на які постачається понад 60 % металопродукції, виготовленої в країні. Часто саме через оптимальні транспортні витрати український метал достойно конкурує на цих ринках.

У даний час Україна належить до великих країн - виробників чорних металів, впевнено посідаючи восьме місце в світі після Китаю, Японії, США, Росії, Південної Кореї, Німеччини та Індії. У 2007 р. частка нашої країни в загальносвітовому виробництві рідкої сталі складала 3,2 % (випущено 42,83 млн. т).

Україна має не тільки розвинену металургійну галузь, але й багаті запаси природних ресурсів, потужності з виробництва металургійної сировини, необхідної для виробництва металів.

Сировинну базу української металургії складають значні природні запаси залізної і марганцевої руди, коксівного вугілля, флюсів, вогнетривких глин і інших мінеральних матеріалів. Природні запаси дозволяють за рахунок власних ресурсів забезпечувати потреби національного сектору чорної металургії у всіх видах стратегічної сировини, в першу чергу, в залізорудних матеріалах (аглоруда, концентрат, агломерат, окатиші) і коксі.

Наша країна також має близько 20 % світових запасів марганцевих руд і належить до найбільших виробників коксівного та енергетичного вугілля в світі (входить до десятки найбільших світових виробників). Річний обсяг видобутку коксованого вугілля складає близько 40 млн. т.

Українська металургія значною мірою орієнтована на експорт і є залежною від кон'юнктури зовнішніх ринків. Потужна виробнича структура українських металургійних підприємств дозволяє забезпечувати потреби внутрішнього ринку в прокаті. У 2007 р. частка внутрішніх постачань в структурі розподілу прокату зросла з 18,5 % в 2002 р. до 25,6 % в 2007 р. в результаті підвищення попиту на внутрішньому ринку.

У 2008-2010 рр. українська чорна металургія розвиватиметься за наступним сценарієм. У найближчій перспективі за рахунок реконструкції і часткової модернізації українські виробничі потужності зростуть до 44-44,5 млн. т, або на 9-12 %. Розмір їхнього зростання визначатиме граничний рівень зростання національного виробництва продукції чорної металургії.

У 2010 р. порівняно з 2007 р. обсяг виробництва сталі збільшиться з 42,83 млн. т до 45 млн. т, або на 5 %, прокату - з 37,9 млн. т до 41,0 млн. т, або на 8 %. Основним резервом зростання виробництва залишиться підвищення ступеня використання потужностей: у 2010 р. ступінь використання потужностей з виробництва сталі складе не менше 95-97 %.

Український сектор чорної металургії також збереже високу експортну орієнтацію. Однак можна очікувати, що, починаючи з 2008 р., обсяги експорту у зв'язку з передбачуваним погіршенням кон'юнктури світового ринку і зростанням внутрішнього споживання почнуть знижуватися і в 2010 р. становитимуть 25-26 млн. т.

У перспективі пріоритетну роль матиме внутрішнє споживання, що буде пов'язано з високими темпами зростання металоспоживаючих галузей - машинобудування, будівництва, суднобудування, автомобілебудування, а також масштабними програмами для Євро 2012. Прогнозується, що до 2010 р. обсяги внутрішнього споживання збільшиться на 30-40 % до 13-15 млн. т. При цьому внутрішній ринок може розглядатися як резерв для поглинання надлишку виробництва металургійної продукції у разі скорочення попиту на зовнішніх ринках.

Приведені прогнози розвитку сектору чорної металургії України не призведуть в перспективі до кардинальних технологічних і технічних змін. Враховуючи це, а також жорстку конкуренцію на зовнішніх ринках, можна очікувати, що товарна структура виробництва і експорту також трохи зміниться. Імпорт металопродукції в майбутньому також збільшуватиметься.

У перспективі не виключено коригування виробничих і торгових показників української чорної металургії, які тісно залежать як від світової кон'юнктури, що може змінюватися, так і від розвитку економіки України залежно від економічних і політичних подій, що відбуваються в країні і світі.

Дати оцінку машинобудівному комплексу регіонів України

Машинобудівний комплекс - це сукупність галузей промисловості, що виробляють машини й устаткування для всіх ланок народного господарства.

У сучасному житті немає жодної галузі, де б не використовувалися вироби машинобудування. Це - і телевізор, і магнітофон, і холодильник, і пральна машина, і радіоприймач, і міксер, і велосипед, і автомобіль. Всі вони також виготовлені машинами або із застосуванням машин.

Отже, без машин життя та виробнича діяльність сьогодні неможливі. На роботу люди дістаються машинами - автобусами, тролейбусами, поїздами, автомобілями, там вони знову мають справу з машинами - верстатами, прокатними станами, комбайнами, сівалками тощо. Навіть управлінська праця все більше устатковується машинами, наприклад, комп'ютерною технікою.

Забезпечуючи машинами інші галузі господарства, машинобудування сприяє науково-технічному прогресу, полегшує працю робітників, поліпшує її умови.

Машинобудування - провідна галузь промисловості України. В майбутньому вона набуде значення "галузі-організатора", здатної вдосконалювати економіку країни. Машинобудування в нашій країні є органічною складовою майже кожного більш-менш значного промислового комплексу. Це одна з територіально найбільш поширених галузей господарства України.

Якщо значення машинобудування в господарстві України завжди залишається великим, то місце і роль галузі постійно змінюється. Так, в останні роки машинобудування за експортним потенціалом значно поступилося чорній металургії. Кризові явища тут теж були глибинними. Не завжди успішною була і конверсія підприємств машинобудування. Майже всі вони в минулому виконували замовлення військових відомств і в нових умовах господарювання не змогли втримати кадри і виробничій потенціал.

Машинобудування - надзвичайно складна галузь в Україні. Вона поділяється на кілька десятків галузей і виробництв. Підприємства машинобудування об'єднуються в одне ціле на основі спільності технології, сировини, а також призначення готової продукції. Великі галузі, наприклад, сільськогосподарське, енергетичне, транспортне машинобудування, поділяються на менші. Так, транспортне машинобудування складається з авто-, судно-, вагоно-, тепловозо-, літакобудування тощо. У свою чергу, наприклад, автомобілебудування-з виробництва легкових, вантажних автомобілів, автобусів.

Розміщення окремих галузей машинобудування залежить від характеру виробництва, Його трудомісткості, потреб у кваліфікованій робочій силі, показників витрат сировини, енергії, устаткування з розрахунку на випуск одиниці продукції. Залежно від дії цих чинників галузі машинобудування територіально об'єднуються в такі групи:

1) радіотехніка, робототехніка, електроніка, конвеєро-, приладо-, верстатобудування, інструментальна промисловість та ін. Підприємства цих галузей розташовуються в промислових центрах, де є кваліфіковані кадри, науково-дослідні інститути відповідного профілю, виробнича і невиробнича інфраструктура;

2) авто-, двигуно-, тракторо-, вагонобудування, виробництво устаткування для легкої і поліграфічної промисловості. Заводи цих галузей знаходяться в машинобудівних центрах, де є кваліфіковані кадри, а також виробляються метал та енергія;

3) виробництво сільськогосподарських машин, хімічного устаткування, промислової арматури, будівельних і шляхових машин. Ці галузі машинобудування розміщуються ближче до районів споживання готової продукції;

4) виробництво гірничошахтного, металургійного, підйомно-транспортного устаткування, металевих виробів. Ці галузі знаходяться біля джерел металопостачання і районів споживання готової продукції;

5) підприємства галузі металообробки (ремонт машин та обладнання, виробництво окремих нескладних металевих виробів і конструкцій). Вони орієнтуються на споживача і можуть знаходитися майже повсюди.

Підприємства металомістких галузей важкого машинобудування розміщуються переважно в Донбасі, Придніпров'ї, а також у Харкові. Основні центри - Краматорськ, Горлівка, Дніпропетровськ, Донецьк, Кривий Ріг, Луганськ, Дебальцеве, Маріуполь, Дружківка тощо.

Основними центрами транспортного машинобудування є: Луганськ і Харків (тепловози), Дніпропетровськ (електровози), Дніпродзержинськ, Стаханов, Кременчук (вагони), Маріуполь (залізничні цистерни), Миколаїв, Херсон, Київ, Керч (суднобудування), Запоріжжя, Луцьк, Кременчук (автомобілі), Львів (автобуси), Київ і Харків (літаки).

Електротехнічне машинобудування розвивається в Харкові (генератори для парових і гідравлічних турбін), Запоріжжі і Хмельницькому (трансформатори), Харкові, Полтаві, Києві (електродвигуни), Харкові, Києві, Кам'янець-Подільському, Одесі, Донецьку, Бердянську (кабель).

Найбільші центри верстатобудування - Харків, Київ, Житомир, Одеса, Дніпропетровськ, Краматорськ, Бердичів, Черкаси.

До центрів приладобудування, які випускають електронну техніку, електровимірювальні та інші прилади, належать Київ, Харків, Львів, Суми, Дніпропетровськ, Одеса та інші великі міста.

Тракторне і сільськогосподарське машинобудування представлене у Харкові (трактори), Кіровограді (сівалки), Одесі (плуги), Дніпропетровську і Тернополі (бурякозбиральні комбайни), Херсоні (кукурудзо- і зернозбиральні комбайни), Умані, Ніжині, Коломиї, Ново-град-Волинському (машини для тваринництва і кормовиробництва).

У Києві, Сумах, Полтаві, Дніпропетровську, Одесі, Львові, Фастові, Дрогобичі випускають обладнання для хімічної промисловості, а в Києві, Харкові. Дніпропетровську, Одесі, Полтаві, Черкасах, Смілі, Львові, Сімферополі - устаткування для харчової промисловості. Легка промисловість забезпечується машинами з підприємств Харкова, Києва, Полтави, Чернівців, Херсона, Мелітополя, Одеси, Івано-Франківська, Бердичева та ін.

Територіальна організація машинобудування. Основними формами територіальної організації машинобудування є машинобудівні центри, вузли і райони.

У машинобудівному центрі зосереджено машинобудівні підприємства певної спеціалізації. Машинобудівний вузол охоплює кілька машинобудівних центрів. Машинобудівні райони формуються навколо одного або кількох великих вузлів і охоплюють кілька областей.

В Україні налічується понад 70 машинобудівних вузлів. Вони різні за обсягом спеціалізації, рівнем сформованості.

Найбільшим машинобудівним вузлом України є Харківський. У ньому переважають тракторне і сільськогосподарське машинобудування, верстатобудування, енергетичне, підйомно-транспортне, електротехнічне машинобудування.

Другим за величиною є Київський машинобудівний вузол. Тут розвинуті приладобудування, а також машинобудування для харчової, хімічної промисловості, транспортне машинобудування.

Потужний машинобудівний вузол сформувався в Дніпропетровську Домінуючими в ньому с важке, сільськогосподарське машинобудування, електротехнічна промисловість.

Одеський машинобудівний вузол спеціалізується на верстатобудуванні, підйомно-транспортному, сільськогосподарському машинобудуванні.

У Львівському машинобудівному вузлі провідне місце посідають електротехнічна, автомобільна промисловість, приладобудування, у Луганському - тепловозобудування і гірниче машинобудування, у Запорізькому-електротехнічна й автомобільна галузі. Великим вузлом важкого машинобудування є Краматорськ, суднобудування - Миколаїв, суднобудування і сільськогосподарського машинобудування - Херсон.

У цілому ж машинобудування зустрічається в усіх містах і сели шах міського типу та в багатьох селах (машиноремонт). Має яскраво виражену тенденцію до зосередження у великих містах. Машинобудування є профільною галуззю практично в усіх містах, де мешкає понад 100 тисяч осіб.

Про територіальну нерівномірність розвитку машинобудування в Україні говорить той факт, що 80 % виробництва галузі зосереджено в 10 областях нашої держави. Це Харківська, Київська, Донецька, Запорізька, Дніпропетровська, Луганська, Львівська, Одеська, Полтавська та Миколаївська області. На інші 14 областей і АРК припадає лише близько 20 % виробництва машинобудівної продукції держави.

Проблеми і перспективи розвитку. Нині в машинобудуванні України необхідно формувати нову мережу доцільних економічних зв'язків і насамперед у межах держави. Зокрема, треба враховувати раціональні радіуси кооперованих зв'язків, що не перевищують 500-600 км.

У минулому в Україні дуже багато підприємств машинобудування було розмішене без врахування їхньої об'єктивної територіальної доцільності. Нині ці підприємства опинилися на грані банкрутства. Крім того, в колишньому СРСР Україні відводилася роль виробника продукції металомісткого машинобудування.

Підприємства машинобудування в Україні розмішені вкрай нерівномірно. Це теж одна з проблем машинобудування. Особливо низький рівень цієї галузі характерний для Західного і Подільського машинобудівних районів.

Дальший розвиток машинобудування потребує технічного переоснащення, реконструкції, переспеціалізації підприємств, що виробляють непотрібну суспільству продукцію. Нові напрями - це створення приватних невеликих і середніх заводів, що випускатимуть прилади, продукцію загально машинобудівного призначення, товари народного споживання. Необхідно також використовувати досвід і кошти великих машинобудівних компаній світу для створення спільних підприємств. Це дасть змогу ефективніше використати можливості окремих регіонів.

Окремі галузі машинобудування в Україні об'єктивно мають можливість перетворитися на високоефективні виробництва міждержавного і світового значення. Це, перш за все, стосується військово-промислового комплексу, ракето-, літако- та суднобудування. Значні перспективи і у галузей, які забезпечують машинами та обладнанням агропромисловий комплекс. З часом почнуть з'являтися перспективи розвитку і в інших машинобудівних виробництв.

Дати оцінку хімічній промисловості регіонів України

Хімічна промисловість, як і машинобудування, відноситься до галузей, що забезпечують науково-технічний прогрес, тому її розвиткові постійно приділялась значна увага. Роль хімічної промисловості визначається широким застосуванням хімічних технологій і матеріалів в усіх галузях національного господарства.

Для розвитку окремих галузей хімічної промисловості в Україні є багата сировинна база - різноманітні корисні копалини, деревина, виробничі відходи, продукція сільського господарства та ін.

Галузі хімічної промисловості в цілому відносяться до матеріаломістких, що зумовлюється значними затратами сировини на виробництво продукції. Для деяких з них потрібні також велика кількість води (наприклад, виробництво синтетичних волокон) або палива та електроенергії (виробництво полімерів). Окремі галузі, особливо ті, що випускають малотранспортабельну продукцію, орієнтуються на споживача. Важливим чинником розміщення і розвитку усіх галузей хімічної промисловості є екологічний.