Міждержавна міграція являє собою двосторонній процес, охоплює як експорт власної робочої сили, так й імпорт зарубіжної.

Протягом останніх років активно розвивалися міждержавні міграційні процеси експортного змісту і, таким чином, Україна увійшла як учасник до міжнародного ринку праці, який характерний наявністю таких тенденцій, як демократизація трудових відносин, вимоги до відтворення робочої сили, підвищення рівня умов життя і праці людей, розвиток та вдосконалення особистостей на основі загальнолюдських цінностей.

Міждержавна міграція - зовсім нове для України явище, має характерні особливості, породжені внутрішніми та зовнішніми причинами. Характерною ознакою цього явища є трудова міграція, що являє собою форму розвитку ринку праці, формується економічними інтересами людей. Дозволяє знайти нові можливості для реалізації творчого потенціалу кожної людини, для використання юридичної свободи змінювати місце проживання.

До причин, що визвали масову міждержавну міграцію громадян України належать такі:

* наявність економічної нестабільності в країні та невизначеність шляхів стабілізації економічних та соціальних процесів;

* поява та зростання безробіття;

* відсутність перспектив ефективного використання надбаних професійних знань та навичок, практичного досвіду;

* різниця в оплаті праці та умовах життя в Україні та країнах Європи та Америки;

* відсутність правового захисту інтелектуальної власності, гуманітарні мотиви тощо.

Ринкові трансформації привели до зменшення чисельності працюючих у наукомістких галузях економіки, в галузях машинобудівельного комплексу, легкої та переробної промисловості. Одночасно здійснюється професійна декваліфікація кадрів в результаті того, що більшість працівників змушена змінювати професію, перейти в сферу торговельно-посередницької діяльності, в сферу обслуговування. Частина звільнених з роботи працівників змушені шукати можливостей для працевлаштування за кордоном.

Тенденція у сфері міждержавної міграції ускладнюється тим, що серед бажаючих виїхати за кордон значна кількість (до 30 %) молоді віком до ЗО років, а також найбільш освічені, ділові люди. "Відплив умів", втрата цінних людських ресурсів - надзвичайно негативне явище у сфері міждержавної міграції. Держава не може стримати виїзд висококваліфікованих наукових кадрів за кордон. Потрібна нова загальнодержавна політика, яка б створила умови для таких людей для праці та творчості.

Виїзд населення активного репродуктивного віку за кордон також негативно впливає на шлюбність і народжуваність, що позначається на відтворенні населення країни, на формування її трудового потенціалу.

Позитивною стороною міграції є те, що існує імпорт робочої сили, в Україну приїжджають іноземні фахівці, бізнесмени, комерсанти, конструктори, технологи, програмісти, які сприяють впровадженню у виробництво нових технологій, створенню спільних підприємств, відкриттю філіалів іноземних підприємств та фірм. Позитивні приклади залучення іноземних фахівців спостерігаються на території Степового регіону, особливо у Миколаївській, Запорізькій та Херсонській областях, де з їх допомогою створена значна кількість сільськогосподарських підприємств по виробництву нових видів продукції.

Загально оцінюючи нинішню міграційну ситуацію необхідно відмітити, що вона не відповідає національним інтересам України.

Для покращення загального міграційного стану необхідна розробка та реалізація нової стратегії міграційної політики перш за все у сфері зовнішньої та внутрішньої трудової міграції. Посилити державне регулювання міграції, зокрема трудової міграції населення, з метою сприяння вільному переміщенню робочої сили шляхом захищеності зовнішніх трудових мігрантів, інформування населення про вільні робочі місця та умови їх працевлаштування в інших країнах, надання професійної та мовної підготовки потенційним зовнішнім трудовим мігрантам з одночасним посиленням боротьби з нелегальною імміграцією.

Проаналізувати економічні ринкові реформи в регіонах: роздержавлення, приватизація, демонополізація, децентралізація управління, корпоратизація, комерціалізація, денаціоналізація

Одним з елементів економічної політики і однією з найважливіших функцій держави у період переходу до ринку є зміна економічної структури - створення структури змішаної економіки.

Структура змішаної економіки формується через роздержавлення і приватизацію. Поняття "роздержавлення" і "приватизація" не ідентичні. Роздержавлення - глибший процес, його метою є прискорене створення потрібних для повноцінної ринкової економіки різноманітних суб'єктів підприємницької діяльності, ліквідація майнової монополії держави у підприємницьких відносинах. Воно передбачає:

§ роздержавлення економіки (ліквідацію диктату плану, централізованого розподілу ресурсів тощо);

§ комерціалізацію діяльності державних підприємств (запровадження принципу самостійного господарювання);

§ демонополізацію виробництва та розвиток конкуренції;

§ приватизацію державної власності, тобто її перехід у приватні форми (власне приватна, індивідуальна, кооперативна, колективна, акціонерна, змішана та інші).

Роздержавлення не означає, що держава перестає грати важливу роль в ринковій економіці. Зменшуються масштаби державного підприємництва, але держава залишається структурним елементом змішаної економіки.

Зміну форми державної власності провадять через комерціалізацію, корпоратизацію (акціонування) тощо. Це супроводжується зняттям підприємств з державного фінансування і переведенням на приватне кредитування, що розвантажить бюджет.

Важливим завданням перехідного періоду для будь-якої країни є широкомасштабна приватизація державного майна та лібералізація економіки. Приватизація - один із двох можливих шляхів виникнення приватної власності на матеріальні засоби виробництва у перехідній економіці (другий - створення нових підприємств вітчизняними чи іноземними підприємцями).

Приватна власність - одна із підвалин, на яких тримається сучасна ринкова економіка. Для того, щоб у країні, яка провадить перехід від командно-адміністративної системи до ринкової економіки, почав формуватися підприємницький сектор, насамперед потрібно відновити інститут приватної власності та приватизувати значну частину державного майна.

Проведення приватизації - не мета, а засіб підвищення продуктивності праці й ефективності підприємства. На неї покладено функцію каталізатора виникнення нових економічних відносин у суспільстві загалом.

Перехід до ринкових відносин і ефективне функціонування ринкового механізму самоуправління можливі тільки за умови, коли основна частина товаровиробників підприємств буде володіти свободою господарської діяльності і підприємництва; коли вони будуть мати право для використання належного їм орендованого або переданого в користуватися майна, самостійно визначати виробничу програму, вибирати постачальників і споживачів, призначати ціни, розпоряджатися прибутком, що залишається після сплати податків, вирішувати інші питання, пов'язані з господарською діяльністю і розвитком виробництва.

Саме в умовах ринкової економіки і діють положення, що забезпечують формування можливостей для вільного вибору форм власності і господарювання шляхом роздержавлення і приватизації.

Успішно проведена приватизація допомагає виконати певні завдання, а саме:

§ сформувати ринкові відносини;

§ роздержавити систему управління, відшукати ефективного власника та прогресивні механізми управління;

§ полегшити тягар державного бюджету та збільшити надходження до нього додаткових коштів;

§ сформувати соціальний прошарок приватних власників як основу нового суспільно-політичного і економічного устрою;

§ залучити інвестиції для оновлення основних фондів підприємств;

§ організувати фондовий ринок як механізм розподілу та перерозподілу капіталу.

За допомогою приватизації та подрібнення великих підприємств країни з перехідною економікою можуть створити конкурентне середовище, необхідне для підприємницької діяльності.

Поряд з приватною власністю важливими підвалинами ринкової економіки є конкуренція та ціновий механізм узгодження взаємодії економічних суб'єктів. Отже, сама лише приватизація автоматично не може підвищити ефективності функціонування економічної системи. Для покращення розподілу і використання ресурсів потрібні також добре влагоджені ринки, здатні забезпечувати підприємців і власників ресурсів відповідними економічними стимулами.

Денаціоналізація - процес насильницького позбавлення певного народу власної державності зі всіма наслідками, а саме: втрата, насамперед, політичної та економічної незалежності (державних кордонів, митниць, власної грошової одинці, війська, органів безпеки, можливості здійснювати самоврядування та ін.), втрата значною мірою й духовно-культурного суверенітету (можливостей проведення самостійної освітньої політики, розвитку власних наук, літератури, мистецтва тощо).

Децентралізація влади - це процес передачі частини функцій та повноважень її центральних органів органам місцевого самоврядування, розширення та зміцнення прав і повноважень територіальних громад з одночасним звуженням прав і повноважень відповідного центру. Тобто децентралізацію як шлях адміністративної реформи можна розглядати як цілеспрямований процес розширення повноважень органів місцевого самоврядування. Її мета:

§ оптимізація й підвищення ефективності управління суспільно важливими справами;

§ своєчасне та якісне надання всіх необхідних послуг мешканцям територіальних громад у повному обсязі;

§ найповніша реалізація місцевих інтересів;

§ створення розгалуженої системи місцевого самоврядування, за якого питання місцевого значення вирішують представники не центрального уряду, а територіальної громади.

Основними завданнями децентралізації влади є:

Наближення не лише влади до її джерела й носія - народу, а й власне результатів цієї влади - публічних послуг.

Перетворення територіальних громад на ключового владного суб'єкта на місцевому рівні.

Максимальне наближення центрів прийняття управлінських рішень до громадян.

Визначення питань місцевого значення, які:

- громади можуть вирішувати самостійно;

- у кооперації з іншими громадами;

- делегувати органам державної влади.

При цьому на наступний рівень влади потрібно передавати лише ті повноваження, які не можуть бути ефективно реалізовані суб'єктами влади базового рівня.

Передавання тих або інших державних повноважень місцевим органам дає змогу розв'язати певні проблеми:

§ уникнути зайвої концентрації влади на центральному рівні, перевантаження центрального уряду суто місцевими справами;

§ забезпечити участь громадян у здійсненні владних повноважень, політичному процесі;

§ сприятиме розбудові громадянського суспільства та ефективній взаємодії з ним державних інституцій;

§ сприятиме раціоналізації й оптимізації муніципального управління загалом.

Малі міста як об'єкти економічного та соціального розвитку

Характеристика малих міст. До категорії малих міст належать міста з чисельністю населення до 50 тис. чоловік. Такі міста посідають особливе місце в історичному розвитку України. У них формувалася національна культура, вони є основою прогресу та створення великих виробничих і містобудівних комплексів, гарантом стабільності держави і суспільства.

Малі міста є найчисленнішою за кількісним складом групою міст, значна частина їх - це адміністративні центри районів. З малими містами безпосередньо пов'язане життя майже 22 млн. міських та сільських жителів. Ці міста відіграють важливу роль у формуванні поселенської мережі, розвитку і розміщення продуктивних сил України.

Відповідно до затвердженої Законом України "Генеральної схеми планування території України" виділяються такі типи малих міст:

* міста, що прилягають до центрів систем розселення;

* міста, що мають значні рекреаційний та оздоровчий потенціали;

* міста, що мають значні природний та історико-культурний потенціали;

* міста - центри сільськогосподарських районів;

* монофункціональні міста.

За питомою вагою населення, зайнятого в різних сферах економічної діяльності, виділені такі категорії малих міст: міста з переважно промисловими функціями;

* транспортні вузли;

* санаторно-курортні та рекреаційні центри;

* історичні, історико-архітектурні, культурні та туристичні центри; адміністративні центри районів;

* господарські центри місцевого значення;

* центри низових локальних систем розселення, що виконують функції з надання соціально-культурних, комунально-побутових та інших послуг населенню.

В 2003 р. в Україні нараховувалося 351 мале місто (3/4 загальної кількості міст України), в яких проживало майже 13 % населення країни (близько 19 % міського населення). 15 міст налічувалося з чисельністю населення до 5 тис. чоловік, 66 міст - від 5 тис. до 10 тис. чоловік, 160 міст - від 10 тис. до 20 тис. чоловік, 109 міст - від 20 тис. до 50 тис. чоловік.

Кількість малих міст, що налічується на території окремих регіонів, приблизно однакова - 61-75 малих міст або 17,4-5-21,4 % загальної кількості. Найбільша кількість малих міст розташовано у Львівській області - 39, Донецькій - 35, Луганській - 26, Київській - 19, Тернопільській та Вінницькій - по 17 малих міст.

Кількість населення малих міст окремих регіонів характеризується такими даними. На територіях Подільського, Поліського та Степового регіонів в малих містах проживає по 1,2 млн. чоловік, що складає 10-15 % загальної чисельності населення регіону. В Донбаському регіоні в малих містах проживає 1,45 млн. чоловік, або 14,3 % населення регіону. Карпатський регіон характеризується такими даними: 0,9 млн. чоловік, або 13,8 % населення регіону; в Криму відповідно - 0,25 млн. чоловік, що складає 10,8 % чисельності населення цього регіону.

На території окремих областей кількість малих міст та їх населення визначаються складними природно-географічними, економічними та історичними факторами. Найбільш характерними в цьому відношенні є такі області в Рівненській області, наприклад, в малих містах проживає 0,2 млн. чоловік або 18,5 % населення області; в Київській відповідно - 0,4 млн. чоловік або 23,6 % населення області; в Хмельницькій - 0,3 млн. чоловік або 19,7 % населення області у Вінницькій - 0,3 млн. чоловік або 17,3 % населення області; в Дніпропетровській - 0,3 млн. чоловік або 8,7 % населення області; в Одеській-0,25 млн. чоловік або 10,2 % населення області; у Львівській - 0,5 млн. чоловік або 18,9 % населення області; у Донецькій - 0,7 млн. чоловік або 14 % населення області; у Луганській - 0,5 млн. чоловік або 19,1 % населення області; у Харківській - 0,3 млн. чоловік або 10,6 % населення області.

Наведені дані свідчать про важливість вивчення проблеми таких населених пунктів, як малі міста.

Найбільш поширеними в Україні є малі міста, які належать до категорії центрів низових локальних систем розселення та господарських центрів місцевого значення (майже 50 % загальної кількості).

Близько 25 % малих міст належить до міст з відносно розвинутою економічною базою-міста з переважно промисловими функціями. Головною ознакою віднесення малого міста до цієї групи є перевищення середнього по Україні рівня зайнятості населення в галузях матеріального виробництва. Значна частина цих міст - це монофункціональні міста, галузями спеціалізації яких є гірничодобувна промисловість, енергетика, обробна, хімічна та нафтопереробна промисловість, перероблення сільськогосподарської сировини. До таких міст належать транспортні центри, лікувально-оздоровчі центри.

На сучасному етапі в малих містах склалася складна економічна та соціальна ситуація, передусім у сфері формування і функціонування ринку праці. Особливістю економічного становища малих міст є те, що більшість із них створилася на основі одного-двох підприємств, була сформована вузько направлена спеціалізація промислового виробництва. Від роботи таких підприємств повністю залежить економічний стан людей. Спад виробництва, дестабілізація соціально-економічного та фінансового стану в Україні послабили економічну базу малих міст. При проведенні економічних реформ недостатньо врахована специфіка малих міст, що призвело до безробіття в значних масштабах. Виконання соціально-економічних і культурних програм розвитку територіальних громад цих міст не забезпечено фінансовими ресурсами.

Прикладом надзвичайно складного соціально-економічного стану можна розглядати малі міста Донбаського регіону. В результаті реструктуризації вугільної промисловості, що почалась в 1993 р., чисельність зайнятих працівників в крупних шахтарських містах скоротилася на 40-50 %. В складному становищі опинилися такі міста з моногалузевою промисловою структурою, як Дзержинськ, Димитров, Ждановка, Кіровське, Новоградівка, Селідово, Снєжноє, Торез, Вугледар, Шахтерськ та ін. Господарський комплекс цих міст повністю базується на вугільній промисловості. Паливна промисловість складає 50-90 % загального обсягу промисловості.

Закриття шахт приводить до вивільнення робітників, які не можуть знайти роботу. Значно виріс рівень офіційного безробіття, а приховане безробіття значно вище. До служби зайнятості звертається значна частина жінок - біля 70 % загальної кількості. Створені в минулі часи підприємства легкої промисловості, де зайняті головним чином жінки, не працюють у зв'язку із низькою конкурентоздатністю продукції, що випускають. В занедбаному стані знаходяться житловий комплекс, дитячі садки, лікарні, поліклініки, клуби, бібліотеки та інші об'єкти соціальної сфери.

Найбільш гострими загальними проблемами розвитку малих міст є: одностороння спеціалізація підприємств і недостатня завантаженість їх потужностей; недостатні економічні можливості містоутворюючих підприємств, обмеженість вибору професій, нерозвинутість сфери обслуговування, що ускладнює ситуацію у сфері зайнятості населення та породжує демографічні проблеми малих міст. Існує незадовільний стан житлово-комунального господарства, недостатньо розвинута система водо-, енерго-, теплопостачання та каналізаційних мереж. У багатьох малих містах об'єкти систем водо-, енерго-, теплопостачання знаходяться в аварійному стані. Дорожнє господарство не покращується, що стримує розвиток транспортних міжміських, міжрегіональних зв'язків та зв'язків із сільськими населеними пунктами в зоні впливу малого міста. Будівництво житла та об'єктів інфраструктури, благоустрій міст практично не ведеться.

Недостатній розвиток, а в деяких випадках занепад промислового виробництва, негативно впливає на професійно-кваліфікаційну підготовку кадрів, обмежена можливість населення в одержанні освіти. В малих містах існує низький рівень розвитку соціальної інфраструктури, сфери соціальних послуг (освіти, медичного обслуговування, культури). Незадовільно вирішуються питання стосовно раціонального використання земельних, водних, інших природних ресурсів, недостатній рівень інженерного захисту територій від виявів небезпечних екзогенних геологічних процесів.

Незважаючи на те, що Конституцією України та Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено роль міст у системі адміністративно-територіального устрою як самостійних адміністративно-територіальних одиниць, носіїв місцевого самоврядування, суб'єктів економічної та фінансової діяльності, місцевим органам влади не вдається забезпечити малі міста необхідними фінансовими ресурсами.

Основні напрями соціально-економічного розвитку малих міст

Важливе значення для впровадження організаційно-економічних та нормативно-правових методів управління соціально-економічним розвитком малих міст має Закон України "Про затвердження Загальнодержавної програми розвитку малих міст" (2004 р.). Програма спрямовує діяльність на забезпечення позитивних зрушень в економічному та соціальному стані малих міст, поліпшення життєвого рівня населення, ефективного використання ресурсного та науково-виробничого потенціалу. Програма дає змогу органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади самостійно складати і реалізовувати плани відродження та розвитку малих міст з використанням для цього відповідної державної підтримки. Програма сприяє активному залученню до цієї роботи кадрів місцевих органів виконавчої влади, населення та суб'єктів підприємницької діяльності. Програмою визначені такі основні напрями діяльності:

* запровадження ефективних механізмів стимулювання соціально-економічного розвитку малих міст, у першу чергу депресивних;

* активне сприяння створенню високопродуктивних робочих місць у сферах господарювання та забезпеченню зайнятості населення;

* розвиток малого підприємництва, місцевої промисловості, оновлення технологічної бази виробництва;

* розвиток соціальної сфери малих міст;

* розвиток мереж та засобів сучасного зв'язку як однією з основних умов розвитку економіки малих міст;

* підвищення ролі територіальних громад, органів місцевого самоврядування в розробленні та виконанні програм розвитку малих міст;

* формування та відновлення складових частин екологічної мережі як основного природного елемента екологічної безпеки території. Пріоритетні напрями покращення економічного становища малих міст встановлені з врахуванням типу малого міста. Для малих міст, що прилягають до центрів систем розселення (міста - супутники центрів систем розселення), - передбачено розміщення філіалів і цехів промислових підприємств, що виносяться за межі цих центрів. Для міст, що мають значні рекреаційний та оздоровчий потенціали (міста-курорти і санаторно-курортні та рекреаційні центри), планується забезпечити стимулювання розвитку курортних функцій, заборонити будівництво нових і розширення діючих промислових підприємств, не пов'язаних із задоволенням потреб відпочиваючих і населення малих міст та таких, що можуть негативно вплинути на природні лікувальні фактори-потенціали (історичні, історико-архітектурні, культурні та туристичні центри), впроваджується розвиток туристичних функцій із збереженням і можливим господарським використанням об'єктів культурної спадщини, захист довкілля. Для міст-центрів сільськогосподарських районів (адміністративні центри районів, центри низових локальних систем розселення, господарські центри місцевого значення) - впроваджується розвиток економічного потенціалу, пов'язаного з переробленням продукції сільськогосподарського виробництва, та соціальної інфраструктури з урахуванням можливостей обслуговування сільського населення, забезпечення водо-, газо-, і енергомережами, дорогами. Для монофункціональних міст (індустріальних і аграрно-індустріальних центрів) стає необхідним забезпечити стабілізацію соціально-економічного розвитку, здійснити структурну перебудову виробничої бази, вирішення екологічних проблем, пов'язаних з нераціональною господарською діяльністю, покращення виробничої і соціальної інфраструктури міст та створення умов для їх інвестиційної привабливості та розміщення високотехнологічних виробництв, раціонального використання місцевих природних і матеріальних ресурсів.

У кризовому стані в умовах малих міст знаходяться процеси у сфері зайнятості населення. Головними чинниками кризи на ринку праці для малих міст є монопрофільність виробництва, незбалансованість структури господарства. Розвиток сфери зайнятості населення та формування ринку праці малих міст досягається за рахунок забезпечення раціонального розміщення продуктивних сил та їх подальшого розвитку з урахуванням збереження навколишнього середовища. На основі використання місцевих матеріальних та сировинних ресурсів забезпечується розвиток місцевої промисловості. В її складі:

* легка промисловість, яка задовольняє потреби населення та внутрішнього ринку шляхом стабілізації та нарощування виробництва текстильної і хутряної продукції, натуральних і штучних шкір, льняних тканин, взуття та шкіряно-галантерейних виробів, розширення виробництва імпортозамінної продукції;

* харчова промисловість, що займається переробленням сільськогосподарської продукції;

* деревообробна, целюлозно-паперова промисловість та промисловість будівельних матеріалів.

Для розв'язання проблеми зайнятості населення у малих містах важливого значення набуває економічне стимулювання платоспроможного попиту на робочу силу, розвиток малого і середнього підприємництва, спрямованого на створення нових робочих місць з безпечними і здоровими умовами праці, розвиток самостійної зайнятості населення.

Основою стабілізації та покращення життєвого рівня населення малих міст служить необхідність докорінного покращення соціальних умов життя людей. Цей фактор є основним при вирішенні якісно нового підходу до розвитку малих міст. Заходи загальнодержавного змісту спрямовуються на задоволення інтересів і потреб людей у сфері праці, освіти, культури, охорони здоров'я, забезпечення житлом, торговельного і побутового обслуговування, відпочинку. При вирішенні соціальних питань враховані особливості малих міст. Наприклад, у монофункціональних індустріальних та аграрно-індустріальних центрах планується створення комплексів об'єктів обслуговування населення, які складаються з підприємств торгівлі, громадського харчування, поштового та електрозв'язку, побутового обслуговування, навчальних закладів, закладів освіти та культури, охорони здоров'я. У малих містах - центрах вугледобування, металургійної, хімічної промисловості, які мають несприятливу демографічну ситуацію внаслідок зменшення природного приросту населення і в яких переважає населення старших вікових груп, особлива увага приділятиметься розвиткові соціальних служб, медичного обслуговування, сфери побуту. У малих містах - центрах розвитку електроенергетики, де швидко зростає чисельність населення за рахунок природного приросту і значної частки осіб молодших вікових груп, дефіцит житла та інших об'єктів соціальної інфраструктури буде ліквідовуватися шляхом прискорення темпів житлового будівництва, комунального благоустрою, формування мережі дитячих дошкільних, загальноосвітніх, позашкільних навчальних закладів. Для категорії малих міст-супутників, населення яких користується розвинутою сферою соціальних послуг великого міста - центра цієї міської агломерації, розвиватимуться об'єкти повсякденного та невідкладного попиту: станції швидкої допомоги, аптеки, відділення соціального забезпечення, дитячі садки, школи тощо. Для малих міст-курортів поряд з лікуванням, відпочинком, туризмом розвиватимуться наука (медична, курортологія, інтродукція рослин тощо), фестивальна, театрально-концертна, спортивно-видовищна діяльність, будівельна індустрія, харчова, легка, сувенірна промисловість, транспорт, роздрібна торгівля. Одним із завдань соціального розвитку малих міст є охорона культурної спадщини шляхом реконструкції та реставрації пам'яток культурної спадщини, формування мережі будинків ремесел з відродженням національної культури та народних ремесел. Малі міста, що належать до категорії історичних, історико-культурних та туристичних центрів, будуть включені до системи туристичних маршрутів держави.

Програма розвитку малих міст містить науково-методичні, економічні, організаційні, правові заходи щодо забезпечення сталого економічного розвитку та суттєвого покращення життя людей малих міст

Спеціальні економічні зони: створення і функціонування

Сутність спеціальних економічних зон. Для прискорення економічного розвитку на території України почали створювати спеціальні (вільні) економічні зони для залучення іноземних інвестицій, активізації підприємницької діяльності спільно з іноземними інвесторами.

Спеціальна (вільна) економічна зона являє собою частину території України, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України. На території спеціальної економічної зони запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб.

Вімльна економімчна зомна (ВЕЗ) - частина території країни, виділена із загальногомитного кордону держави, яка має повну свободу в режимі господарських питань, з особливим режимом управління і пільговими умовами діяльності, податковими пільгами для місцевих підприємців та іноземних фірм.

У своєму життєвому циклі ВЕЗ проходять 3 фази:

· Розвиток - зростає приплив іноземного капіталу та збільшується експорт виробленої в зоні продукції, виробництво стає високоефективним.

· Зрілість - приплив іноземних інвестицій стабілізується, експорт продукції зростає.

· Спад - приплив іноземних інвестицій падає, іноземних інвесторів витискають місцеві фірми, виробничі потужності викупляють національні компанії.

Спеціальні (вільні) економічні зони (СЕЗ/ВЕЗ) різних функціональних типів, зони підприємництва та партнерства, цільові програми регіонального розвитку і території пріоритетного розвитку (ТПР) зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності (СРІД) широко використовуються у світовій господарській практиці для розв'язання різномасштабних соціальних і господарських завдань.

Спеціальні (вільні) економічні зони створюються Верховною Радою України за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України або місцевих Рад народних депутатів України та місцевої державної адміністрації.

Спеціальною (вільною) економічною зоною вважається частина території України, на якій встановлено спеціальний правовий режим господарської діяльності, особливий порядок застосування та дії законодавства України. На території спеціальної (вільної) економічної зони можуть запроваджуватися пільгові митні, податкові, валютно-фінансові та інші умови підприємництва вітчизняних та іноземних інвесторів.

Вільні економічні зони є одним з елементів здійснення інтеграційних процесів і структурних перетворень у світовій економіці. Це один з інструментів досягнення відкритості економіки України зовнішньому світові і стимулювання міжнародного економічного співробітництва на основі залучення іноземних інвестицій.

Спеціальні (вільні) економічні зони створюються з метою залучення інвестицій та ефективного їх використання, активізації спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності з метою збільшення експорту товарів, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції і послуг, впровадження нових технологій, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України.

Для вільних економічних зон характерні певні принципи формування безвідносно до типу та місця розміщення. Саме за цими принципами і визначається можливість віднесення окремих об'єктів до територіальних формувань даного типу.

Цілі створення вільних економічних зон полягають в необхідності вирішення нагальних проблем країни [4]:

· залучення іноземних і вітчизняних інвестицій;

· стимулювання виробництва;

· досягнення збалансованості економічного розвитку відповідних регіонів країни;

· ефективного розміщення та використання їх матеріальних, трудових та інших ресурсів.

Згідно із Законом України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" в Україні залежно від господарської спрямованості та економіко-правових умов діяльності можуть створюватися такі СЕЗ: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристсько-рекреаційні, страхові, банківські тощо. Окремі зони можуть поєднувати в собі функції, властиві різним типам спеціальних (вільних) економічних зон, зазначених у цій статті.

Господарський кодекс України визначає поняття та основні типи спеціальних економічних зон:

1. Зовнішньоторговельні зони - частина території держави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися без сплати мита і митних зборів або з їх відстроченням. Формами організації таких зон можуть бути вільні порти (порто-франко), вільні митні зони (зони франко) та митні склади;

2. Комплексні виробничі зони - частина території держави, на якій запроваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінансовий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання підприємства, залучення інвестицій у пріоритетні галузі господарства, розширення зовнішньоекономічних зв'язків, запозичення нових технологій, забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму експортних виробничих зон, де розвивається насамперед експортне виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно складальницькі операції, та імпортоорієнтованих зон, головна функція яких - розвиток імпортозамінних виробництв;

3. Науково-технічні зони - це СЕЗ, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу. Вони можуть існувати у формі регіональних інноваційних центрів - технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів, науково-виробничих парків (технологічних, дослідних, промислових, агропарків), а також локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів;

4. Туристично-рекреаційні зони - це СЕЗ, які створюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, з метою ефективного його використання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (в тому числі із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу;

5. Банківсько-страхові (офшорні) зони - це зони, в яких запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським та страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України;

6. Зони прикордонної торгівлі - частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону і торгівлі.

Крім зазначених в Україні можуть створюватися СЕЗ інших типів, а також комплексні спеціальні (вільні) економічні зони, які поєднують у собі риси та елементи зон різних типів. СЕЗ можуть бути класифіковані й за іншими критеріями. Так, за ознакою відкритості розрізняють СЕЗ інтеграційні (діяльність яких спрямована на тісну взаємодію з позазональною економікою країни) та анклавні (орієнтовані на зв'язки із зовнішнім ринком). Залежно від місцезнаходження СЕЗ поділяються на зовнішні (розміщені на кордоні з іншими державами) та внутрішні (розміщені у внутрішніх районах країни).

Загальна територія, на яку поширюється режим СЕЗ та ТПР - 6360 тис. га, або 10,5 % території України. Кількість областей України, на які поширюються режим СЕЗ та ТПР - 12. Кількість районів України, на які поширюються режими СЕЗ та ТПР - 41. Кількість міст України, на які поширюються режими СЕЗ та ТПР - 58.

За даними Державної податкової адміністрації України (ДПА затверджено 412 інвестиційних проектів, кошторисною вартістю 1, 659 мільярдів доларів США; залучено інвестицій на суму 543,5 млн. дол. США та створено і збережено 62,4 тисячі робочих місць. ^[1]Вільні економічні зони підприємництва, або спеціальні економічні зони (скорочено ВЕЗ або СЕЗ), які створюються та діють в Україні, регулюються Законом України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" (від 13.10.92 р. № 2673-ХІІ).

З метою залучення інвестицій практично по кожній СЕЗ чи ТПР законодавчо передбачено цілий ряд податкових та інших пільг. Типовими для більшості СЕЗ і ТПР є податкові та митні пільги щодо: ввізного мита, податку на додану вартість, податку на прибуток, збору до фонду зайнятості плати за землю та акцизного збору.

Відповідно до законодавства, в Автономній Республіці Крим та 12 областях України функціонувало 12 спеціальних економічних зон (СЕЗ) та 72 території пріоритетного розвитку (ТПР) зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності. На даний час функціонує тільки 10 СЕЗ.

Спеціальні (вільні) економічні зони [9]:

1. "Азов" (м. Маріуполь);

2. "Донецьк";

3. "Закарпаття";

4. "Інтерпорт Ковель" (Волинська область);

5. "Курортополіс Трускавець" (Львівська область);

6. "Миколаїв" (Миколаївська область);

7. "Порто-франко" (м. Одеса);

8. "Порт Крим" (Автономна Республіка Крим);

9. "Рені" (Одеська область);

10. "Славутич" (Київська область);

11. "Яворів" Львівська область;

12. "Сиваш" (Автономна Республіка Крим).

Території пріоритетного розвитку із спеціальним режимом інвестиційної діяльності:

1. В Автономній Республіці Крим;

2. У Волинській області;

3. В Донецькій області;

4. В Закарпатській області;

5. В Житомирській області;

6. В Луганській області;

7. В Чернігівській області;

8. В м. Харків;

9. В м. Шостка Сумської області.

Дати оцінку тіньовій економіці в регіонах України та визначити державну політику легалізації тіньової економіки

Надання Україні статусу країни з ринковою економікою не означає одномоментного входження у "світле ринкове майбутнє" із вирішенням всіх проблем національного господарства перехідного періоду. Одним із дестабілізуючих факторів, що мають відчутний вплив на вітчизняну економіку, є наявність значного тіньового сектору. Дослідженню цієї проблеми присвятили увагу відомі вітчизняні науковці: А.В. Базилюк, О.В. Мандибура, В.Л. Ординський, В.Ф. Прісняков, В.Є. Редутов, О.В. Турчинов та інші.

Встановлені в Україні податковий тягар та значна кількість обмежень, заборон, перешкод щодо підприємницької діяльності, відсутність чіткої парадигми розвитку приватного сектору та гарантій незворотності економічних реформ, недоторканності приватної власності та приватних капіталів призвели до значного зростання тіньового сектору вітчизняної економіки. Негативну роль у процесах становлення ринку зіграли окремі державні інституції та їх працівники, що через розгубленість, неорганізованість, бюрократизм, корупцію не змогли стати на позиції захисту суспільних інтересів.

Досі немає єдиного загальноприйнятого визначення тіньової економіки. Найпопулярніші тлумачення даного феномену такі:

1) тіньова економіка - це економічна діяльність, яка не враховується і не контролюється офіційними державними органами, і (або) спрямована на отримання доходу шляхом порушення чинного законодавства;

2) тіньова економіка - це економічна діяльність, що здійснюється неофіційно, за межами правового поля України, або з порушенням законодавства і від якої держава не отримує податкових надходжень;

3) тіньова економіка - це економічна діяльність, що здійснюється в рамках закону, але не реєструється державними органами; діяльність, яка в основі є кримінальною і охоплює незаконні види діяльності, а також діяльність, що є легальною, але здійснюється методами, що є поза законом.

Враховуючи вищесказане, маємо таке узагальнене визначення: "Тіньова економіка - це економічна діяльність, яка не відображається в обліку та звітності суб'єктів підприємницької діяльності, а також не враховується і не контролюється державними органами і (або) спрямована на отримання неконтрольованого державою доходу, шляхом порушення чинного законодавства, від якої держава не одержує податкових надходжень".

Тіньова економіка є наслідком комерціалізації значної частини бюджетних коштів та коштів цільових і позабюджетних фондів, недосконалості законодавства, високого рівня корупції, широкого зростання кримінальних структур і фактичного злиття їх із суб'єктами підприємницької діяльності. Відсутність чіткої політичної волі, значна ступінь деформації суспільної і особистої моралі, втрата історико-етичних норм поваги до власності створили сприятливе середовище для тіньової економіки.

Неоднозначними є думки з приводу впливу тіньового сектора на національне господарство. Він несе і певну конструктивну роль, що проявляється в стабілізуючій і компенсуючій функціях в господарстві перехідного періоду. Тіньова економіка характеризується більшою гнучкістю та динамічністю, ніж легальна. Вона має здатність швидко заповнювати ніші (що виникають в економічному просторі) та створювати додаткові робочі місця. Тіньова економіка насичує ринок товарами і послугами, збільшує доходи частини населення, посилює конкурентну боротьбу, стримуючи на певний час соціальні дестабілізаційні процеси в суспільстві. Проте вирішальним є негативний вплив тіньового сектору на національну економіку. Внаслідок існування тіньової економіки зменшуються доходи бюджету, зростає зовнішній і внутрішній борг, збільшується тіньовий капітал, зменшується інвестиційна привабливість держави, втрачаються можливості активної участі у глобалізацій них процесах. Втрати державою своїх регулюючих, контролюючих та інших соціально важливих функцій (внаслідок наявності тіньової економіки) неминуче супроводжується криміналізацією суспільства та зростанням організованої злочинності.

Для подолання тіньового сектору держава має якнайшвидше створити умови для розвитку підприємництва (особливо малого та середнього бізнесу), усунення обмежень щодо нього. Іншим важливим напрямком є стимулювання виробничої діяльності, відновлення і забезпечення ефективного функціонування виробничого потенціалу на основі національних і зарубіжних інвестиційних ресурсів. Серед довгострокових завдань щодо обмеження тіньового сектору економіки слід відмітити розробку цілісної системи державних, регіональних і галузевих програм, дія яких спиратиметься на безумовне виконання Законів України.

На даному етапі ринкових перетворень необхідно вжити заходів щодо поліпшення інвестиційного клімату для запровадження механізму залучення внутрішніх і іноземних інвестицій під довгострокові проекти на основі встановлення для них податкових пільг, страхування інвестиційних ресурсів і надання державних гарантій. Преференції мають надаватися виробничим підприємницьким структурам (всіх форм власності). Доцільним є створення спеціального податкового суду для розгляду спорів, пов'язаних з порушенням суб'єктами підприємницької діяльності податкового законодавства та перевищенням посадових функцій податковими органами.

Поступового зменшення вимагає чисельність державних структур, що здійснюють контроль за розвитком підприємництва, для недопущення дублювання деяких контрольних функцій. Необхідно чітко визначити і законодавчо затвердити функції державних структур, для попередження незаконних дій як з боку цих структур в цілому, та і їх окремих працівників. Повинна бути забезпечена прозорість і відкритість діяльності державних органів регулювання економіки, для чого необхідно встановити персональну відповідальність за перевищення повноважень, посадових зловживань і бюрократичних зволікань.

Для детінізації економіки необхідно забезпечити особисту фінансову відповідальність керівників і головних бухгалтерів державних і недержавних підприємств за незаконне, нецільове і неефективне використання коштів. Посилення вимагає фінансовий контроль за діяльністю структур, де існує висока ймовірність фінансово-економічних шахрайств. Необхідно зазначити, що тіньова економіка в Україні стосується всіх сфер господарської діяльності і має різноманітні форми прояву, що досягли загрозливих масштабів. Питання оцінки обсягів тіньової економіки є актуальним і досить складним. За приблизними оцінками експертів, рівень тонізації господарської діяльності в окремих регіонах України досягає 60-65 %, що значно перевищує аналогічні показники розвинених країн світу.

Тіньова економіка чинить загалом деструктивний вплив на національне господарство, сповільнюючи надходження коштів до бюджету і погіршуючи інвестиційну привабливість вітчизняної економіки. Вирішення проблеми можливе лише за узгодження дій державного керівництва і підприємницького сектору. Основних заходів щодо детінізації економіки варто вжити у нормативно-правовій площині. Законодавчого врегулювання вимагають умови легалізації тіньових капіталів (з урахуванням етичної і правової сторони проблеми) та вигідного інвестування їх у розвиток економіки. Шляхом підвищення рівня підприємницької культури та кваліфікованості державних управлінських і правоохоронних органів, що здійснюють нагляд за економікою, можна досягти ефективного соціального партнерства в інтересах вітчизняної економіки.



Визначити фактори сталого розвитку продуктивних сил

Розвиток продуктивних сил визначається чотирма факторами: трудовими ресурсами, штучно створеними засобами виробництва, природними ресурсами, капіталів. Економічна наука мало звертала увагу на екологічні проблеми, що й стало однією з причин формування техногенного типу економічного розвитку. Цей тип можна охарактеризувати як природо руйнівний, оснований на використанні штучних засобів виробництва, створених без урахування екологічних обмежень.

Для запобігання глобальної та локальної екологічних криз необхідно змінній техногенний тип розвитку на сталий. Останній дає можливість задовольнити потреби сучасних поколінь, але не ставить під загрозу існування наступних. Концепція сталого розвитку набула визнання як в економічній науці, так і в міжнародній практиці.

Визначення "сталій розвиток" для продуктивних сил постіндустріального розвитку означає економічне зростання на основі нових технологій, переходу від товаровиробників до обслуговуючої економіки. Виробництво послуг та інформації при сталому розвитку відіграє провідну, домінуючу роль. Знання та інформація стають провідною продуктивною силою. На практиці це має вид частини суспільства - інтелектуального суспільства, яка через інформацію контролює процес матеріального виробництва і створення високих технологій і, таким чином, забезпечує сталий розвиток.

Сталий розвиток продуктивних сил регіону - це прагнення досягти бажаного рівня їх розбудови за рахунок мобілізації внутрішніх та зовнішніх можливостей регіональної економіки. Бажаного рівня можливо досягти за умови не тільки нарощування виробництва матеріальних благ (матеріальний фактор залишається однією з основних умов існування людей), але й зміною ціннісних пріоритетів людини. Якщо раніше мова йшла про соціально-економічну стабільність, то зараз йдеться про "екологію духа", про духовно-інформаційні параметри розвитку продуктивних сил.

Факторами сталості розвитку продуктивних сил регіональної економіки є також низка загроз та можливостей зовнішнього та внутрішнього середовища. Важливими показниками є: політичне становище, раціональне використання природно-ресурсного виробничого потенціалу регіону, результати ринкового реформування відносин власності, поліпшення умов та середовища життєдіяльності населення, збереження екологічної безпеки території регіону.

Висновок про сталість розвитку продуктивних сил не можна робити на основі аналізу лише одного з факторів. Вимогам сталості повинна відповідати уся система продуктивних сил регіону. Необхідно, через це, аналізувати дію усіх факторів за певними напрямками протягом декількох років. Отже перелічені вище фактори сталого розвитку продуктивних сил слід вивчати у таких агрегованих напрямках:

· уречевлений, фізичний капітал (кількість і якість землі, обсяг, структура, стан і ефективність основних фондів, тощо);

· людський капітал (чисельність та структура населення, структура зайнятості, культурний і професійний рівень населення);

· фінансові ресурси регіону;

· досконалість ринкових відносин (рівень концентрації, інфраструктура ринку, рівень приватизації, рівень державного регулювання);

· неекономічні фактори (політичне, соціально-культурне середовище);

· глобальні умови (стан світового господарства. глобалізація економіки, зовнішні загрози, участь у транскордонному та світовому співробітництві, регіональних інтеграціях).

Вивчення впливу ресурсного фактору посідає особливе місце в концепції сталого розвитку. ^ Ресурс розвитку - це будь-який чинник, що є необхідним для розвитку, робить його можливим, здатний сприяти йому. До ресурсів розвитку або засобів розвитку відносять матеріальні та духовні ресурси. Матеріальні ресурси бувають речовинні та енергетичні. Існує поділ усіх ресурсів на природні (які містяться у природі) та штучні, створені або перетворені людиною.

При цьому саме людина є винятковим, основним ресурсом розвитку, здатним приводити в дію усі інші види ресурсів. Людський чинник у сучасних роботах позначається як людський капітал, або як інтелектуальний потенціал продуктивних сил суспільства, країни, регіону. Матеріальні ресурси, які завжди були мірилом розвитку суспільства, поступаються перед цінністю людського інтелекту. В умовах сталого розвитку панівною є сфера послуг, особливо: інформація, наука, освіта, культура. Розвиток цих напрямків людської діяльності означає нарощування інтелектуального потенціалу суспільства, який у свою чергу, визначає сталий розвиток продуктивних сил. Власне, основною метою сталого розвитку є забезпечення високої якості життя нинішнього та майбутніх поколінь.

У сталому розвитку інформація стає особливо важливим чинником. Інформація є в'яжучим матеріалом, як цемент у будівництві, який поєднує різні форми продуктивних сил в єдине ціле на рівні країни та її регіонів. Ще на початку ідеї стабільного розвитку було достатньо оцінено значення інтеграції різних галузей людської діяльності, в ході якої посилюється їх взаємовплив та запліднення ідеями, отриманою інформацією, засобами нагромадження інформаційного потенціалу, як необхідного ресурсу розвитку продуктивних сил. Інформація впливає на сталість розвитку на усіх рівнях людської діяльності. Від її змісту залежить підвищення або пониження сталості розвитку продуктивних сил.

Здатність отримувати інформацію і використовувати її стає вирішальною умовою я утримання на ринку світової конкуренції, збереження та зміцнення геополітичного положення країни, входження до інформаційної епохи.

Проте слід сказати, що існує загроза інформаційної небезпеки. Це можливий негативний вплив новітньої інформаційної техніки на здоров'я людини, серйозна небезпека несанкціонованого проникнення до інформаційних систем та мереж, комп'ютерні злочини, створення електронних досьє на членів суспільства, інформаційне шпигунство. Без належної системи захисту від негативного впливу інформаційного ресурсу сталий розвиток не мислимим.

Політичним фактором сталого розвитку є потреби людей. Ступінь задоволення потреб залежить від рівня розвитку продуктивних сил. Поняття потреба означає внутрішню вимогу чогось з боку організму, особи, соціальної групи або суспільства як цілісності: це відсутність або нестача чогось необхідного для життєдіяльності та розвитку. Існує поділ потреб на біологічні та соціальні, матеріальні, економічні та духовні, споживання і виробництва. Найважливіша особливість потреб - динамізм та мінливість. Одні потреби змінюють інші, вони зростають і розширяються. Це зростання має як кількісний, так і якісний характер. Потреба людини давно вийшли за межі життєво необхідних і стають дедалі некерованими, що загрожує розбалансуванню системи виробництва і споживання.