Аналіз собівартості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Будь-яке підприємство, починаючи процес виробництва або приймаючи рішення щодо його розширення, повинно бути впевнене в його прибутковості. Порівняння витрат і результатів діяльності дозволяє оцінити ефективність роботи підприємства. Без такого порівняння виникають непоправні помилки при виборі економічної політики підприємства, прийняття важливих управлінських рішень, вибору видів підприємницької діяльності, визначення оптимальних обсягів і структури випуску продукції (робіт, послуг), а також цін на продукцію, (роботи, послуги).

Основний фінансовий результат діяльності підприємства - це прибуток, який є основою і джерелом засобів для його подальшого розвитку. Підвищити прибуток можна, збільшуючи обсяги виробництва або ціни на продукцію (роботу, послугу), що випускається. Однак це не завжди можливо і доцільно. Тому в системі розвитку підприємства в умовах значних економічних обмежень підвищення фінансового результату безпосередньо зв'язано зі зниженням витрат.

Практично на кожному підприємстві існують резерви для зниження витрат до раціонального рівня, що дозволяє домагатися росту економічної ефективності діяльності, підвищення конкурентної здатності.

Чітка побудова бухгалтерського обліку витрат відповідно до змін, що відбуваються в його організації й техніці ведення, підвищує роль обліку як основного засобу одержання достовірної інформації для прийняття економічно обґрунтованих рішень і попереджень ризику у виробничо-господарській діяльності підприємств, у системі оподаткування, у складанні балансу, звіту про фінансові результати, різноманітної фінансової звітності тощо. Управління витратами доцільно у всіх сферах діяльності підприємства й має велике значення та цінність для всіх місць виникнення і центрів витрат.

Для розкриття мети в дипломній роботі передбачається вирішити такі завдання:

- вивчити економічну літературу з питань формування і розподілу витрат підприємства;

- дослідити діючу практику обліку, контролю й аналізу витрат підприємства, що досліджується;

- на основі порівняння теоретичних знань і практики діяльності базового підприємства сформулювати висновки та пропозиції по удосконаленню обліку витрат і практичному використанню контролю та аналізу витрат підприємства.

Об'єктом дослідження підприємства СФГ “Злагода” є показник собівартості продукції. Предмет дослідження являє собою систему обліку та аналізу господарських операцій, пов'язаних з витратами діяльності підприємств.

Метою функціонування СФГ «Злагода» є насичення ринку сільськогосподарською продукцією. Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий рахунок, назву та круглу печатку. СФГ «Злагода» для досягнення своєї мети має право від свого імені заключати договори, нести зобов'язання, бути позивачем і відповідачем у суді.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що застосування на практиці пропонованих рекомендацій сприятиме підвищенню оперативності та аналітичності облікової інформації з виявлення та використання внутрішніх резервів підприємств для збільшення обсягу виробництва і зниження розміру витрат.

Розділ 1. Загальна характеристика

1.1 Економічна сутність і зміст собівартості продукції на підприємстві

В сучасних умовах тривалого й хворобливого для України переходу до ринкової економіки важливе значення має ефективна організація виробництва. Пішло в минуле державне планування роботи підприємств, більшість економічних зв'язків загублено. І в нових умовах, виживання можливо тільки при збільшенні ефективності роботи підприємства, мінімізації витрат і максимізації прибутку.

Прибуток є основною метою діяльності підприємства. Він створюється за рахунок різниці між отриманими доходами від реалізації й вартістю витрачених на створення продукції ресурсів. Тому показник прибутку стоїть на першому місці у кожного підприємства і чим більша позитивна різниця між витратами та доходами тим краще для послідуючої діяльності підприємства. Ринок диктує попит, тому найбільш доступної для підприємств мірою збільшення прибутковості є зменшення власних витрат і одержання переваг у порівнянні з конкурентами. Таким чином, найважливішим показником для діяльності сільськогосподарських підприємств є собівартість його продукції (робіт, послуг).

СОБІВАРТІСТЬ - грошове вираження загальної суми витрат підприємства на виробництво та реалізацію продукції (робіт, послуг). Рівень собівартості продукції перебуває в прямій залежності від продуктивності праці, раціонального використання основних фондів, економії матеріалів, енергоресурсів, скорочення непродуктивних витрат, організації виробництва, якості управління та інших факторів.

У системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві важливе місце займає калькулювання - обчислення собівартості окремих виробів.

Калькулювання потрібне для вирішення низки економічних завдань: обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів тощо.

При калькулюванні собівартості продукції важливу роль відіграє класифікація витрат за елементами (економічним змістом) і статтями калькуляції (характером виникнення і призначенням). Елементи витрат за економічним змістом є однорідними. Витрати, які утворюють елемент собівартості, включають витрати незалежно від специфіки виробництва продукції. П(С)БО 16 «Витрати» регламентує порядок витрат операційної діяльності за такими економічними елементами:

- матеріальні затрати;

- витрати на оплату праці;

- відрахування на соціальні заходи;

- амортизація;

- інші операційні витрати.

До складу елемента «Матеріальні затрати» включається вартість витрачених у виробництві (крім продукту власного виробництва):

- сировини й основних матеріалів;

- купівельних напівфабрикатів та комплектуючих виробів;

- палива й енергії;

- будівельних матеріалів;

- запасних частин;

- тари й тарних матеріалів;

- допоміжних та інших матеріалів.

До складу елемента «Витрати на оплату праці» включаються заробітна плата за окладами й тарифами, премії та заохочення, компенсаційні виплати, оплата відпусток та іншого невідпрацьованого часу, інші витрати на оплату праці.

До складу елемента «Відрахування на соціальні заходи» включаються: відрахування на пенсійне забезпечення, відрахування на соціальне страхування, страхові внески на випадок безробіття, відрахування на індивідуальне страхування персоналу підприємства, відрахування на інші соціальні заходи.

До складу елемента «Амортизація» включається сума нарахованої амортизації основних засобів, нематеріальних активів та інших необоротних матеріальних активів.

До складу елемента «Інші операційні витрати» включаються витрати операційної діяльності, які не увійшли до складу елементів, наведених вище, зокрема витрати на відрядження, на послуги зв'язку, на виплату матеріальної допомоги, плата за розрахунково-касове обслуговування тощо.

До фінансових витрат відносяться витрати на відсотки за користування отриманими кредитами.

Групування витрат за економічними елементами здійснюється у всіх галузях народного господарства. Це дає можливість встановити потребу в оборотних та необоротних активах, показує скільки яких активів витрачено, незалежно де вони вироблені, на які цілі використані, а також характеризує структуру витрат.

Але класифікація витрат за економічними елементами не дозволяє обчислювати собівартість окремих видів продукції та встановлювати обсяг витрат конкретних підрозділів підприємства. З цією метою застосовують класифікацію витрат за статтями калькуляції залежно від їх призначення та місця виникнення.

Витрати за статтями калькуляції - це витрати на окремі види виробів, а також витрати на основне і допоміжне виробництво.

Витрати, пов'язані з виробництвом і збутом (реалізацією) продукції (робіт, послуг), під час планування, обліку і калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг) групуються за такими статтями:

- сировина та матеріали;

- покупні комплектуючі вироби, напівфабрикати, роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств та організацій;

- паливо і енергія на технологічні цілі; зворотні відходи (вираховуються);

- основна заробітна плата;

- додаткова заробітна плата;

- відрахування на соціальне страхування;

- витрати, пов'язані з підготовкою та освоєнням виробництва продукції;

- відшкодування зносу спеціальних інструментів і пристроїв;

- цільового призначення та інші спеціальні витрати;

- витрати на утримання та експлуатацію устаткування;

- загально виробничі витрати;

- загальногосподарські витрати;

- втрати внаслідок технічного неминучого браку;

- попутна продукція (вираховується);

- інші виробничі витрати;

- поза виробничі (комерційні) витрати.

До собівартості забракованої продукції загальногосподарські витрати не включаються. До собівартості товарів народного споживання, а також робіт (послуг) для вчасного капітального будівництва і непромислових господарств включається відповідна частина загальногосподарських витрат, пов'язаних з їх виробництвом.

Між витратами на виробництво, які згруповані за економічними елементами, і витратами в калькуляційному розрізі існує як взаємозв'язок, так і відмінність.

Наприклад, до елемента «Матеріальні витрати» включаються всі витрачені на виробництво матеріали, а в собівартості готової продукції за статтями (насіння і посадковий матеріал, добрива, засоби захисту рослин і тварин, корми, сировина і матеріали, паливо і мастильні матеріали) відображуються лише ті з них, які використані на виробництво готової продукції (робіт, послуг) рослинництва, тваринництва, та інших виробництв. Інша частина матеріалів відображується в статтях, що формують виробничу собівартість («Загальновиробничі витрати») та у складі витрат діяльності («Адміністративні витрати», «Витрати на збут»).

Перелік і склад статей калькуляції виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) встановлюються підприємством самостійно і залежить як від питомої ваги їх видів або груп витрат, так і від ступеню економічної однорідності витрат, які об'єднані в статті, специфіки підгалузі, організації виробництва, різноманітності технологічних процесів, можливості прямого або обґрунтованого непрямого віднесення витрат на собівартість готової продукції (робіт, послуг). Класифікація за статтями застосовується в обліку при формуванні і визначенні фактичної (звітної) собівартості. Вона дає можливість здійснювати контроль цільового витрачення коштів та виявити резерви зниження собівартості продукції.

Потрібно зауважити, що собівартість продукції є якісним показником, що характеризує виробничо-господарську діяльність виробничого об'єднання, підприємства, тому у собівартості як в узагальнюючому економічному показнику знаходять своє відбиття всі сторони діяльності підприємства. Щоб більш детально зрозуміти суть поняття собівартості та витрат, потрібно розглянути історію та джерела виникнення цих понять, а також звернути увагу на позиції розгляду з точки зору різних авторів, щодо сутності витрат.

У сучасній економічній літературі існують різні трактування поняття «витрати». Розбіжності виникають у зв'язку з різними підходами до цієї категорії. В одних літературних джерелах «витрати» розглядаються з позицій придбання засобів виробництва, а в інших - із позицій використання в процесі виробництва. Наявність різних точок зору щодо сутності витрат обумовлена різними підходами у поглядах на природу економічного буття взагалі, і виробничого процесу, зокрема можна виділити два основоположних підходи. Перший базується на розумінні господарського життя з позицій трудової теорії вартості, яка передбачає взаємодію у процесі виробництва трьох основних факторів (робочої сили, предметів праці, засобів праці) з відповідною інтерпретацією поняття вартості, їх складових і структури. Дана орієнтація була переважаючою в розумінні сутності економічного життя в вітчизняній науці та практиці, відповідно відбувався процес формування поглядів на поняття витрат виробництва і в бухгалтерській сфері. Типовим тлумаченням витрат виробництва за даного підходу є наступне: витрати - це затрати живої та уречевленої праці на виробництво продукції. Другий підхід базується на ресурсному розумінні природи господарства, передбачаючи обмеженість всіх видів ресурсів і альтернативність варіантів застосування, та по-своєму визначає сутність вартості та їх складових елементів. Даний підхід передбачає, що місце та роль витрат розглядається та розкривається в прикладному аспекті як складовий аспект ціни, що формується під дією сукупності факторів у системі функціонування ринку на основі зміни попиту та пропозиції.

Еволюція знань про витрати має багатовікову історію. В різні історичні періоди, починаючи з давніх часів і закінчуючи сучасністю, вивченню витрат приділяли важливе значення. Термін собівартість перейшов в українську мову з російської, де виник для позначення категорії «витрат на виробництво конкретного продукту» завдяки своєму приємному звучанню. Цей термін вперше зустрічається в роботах О.П. Рудановського, М.П. Тер-Давидова, М.Ф. Дітмара. До цього вживали терміни «своя вартість», «загальна вартість», «вартість власна», «повна ціна», «дійсна ціна».

Поштовхом у розвитку вчення про витрати стали праці класиків політекономії. А. Сміт і Д. Рікардо поклали початок трудовій теорії вартості. А. Сміт ввів поняття абсолютних витрат. Під витратами виробництва він розумів заробітну плату за витрачену працю, прибуток та ренту.

Дещо не погоджувався з ним Д. Рікардо, вважаючи, що під витратами я незмінно розумію заробітну плату і прибуток. У витратах виробництва не включається рента. Також Д. Рікардо зазначав, що у вартість виробленої продукції входить не лише праця, затрачена на її виробництво, але й на засоби виробництва. Велика його заслуга полягає в розробці теорії порівняльних витрат. Вартість усіх виробничих послуг, які повинні бути використані при виробництві продукту, складають витрати виробництва цього продукту. Під виробничими послугами він розумів послуги землі, капіталу, праці.

Австрійська школа (маржиналісти) розглядала витрати як своєрідну корисність. Найактивніше розвивав цю ідею Ф. Візир, який трактував витрати як корисність, що приноситься у жертву. Маржиналісти не змогли у своїх теоріях подолати суперечності при поясненні цінності та цін із позицій винятково суб'єктивних оцінок корисності благ. Це не давало змоги порівняти корисність і витрати суспільно необхідної праці, тобто результати і витрати. Даний недолік помітив М. Туган - Барановський. Він вводить у науковий обіг нові за змістом поняття - «вартість» і «трудова вартість». Вартість, на відміну від поняття «цінність», це господарська витрата, яка здійснюється «заради здобування предмета».

Поєднати елементи теорії граничної корисності і трудової теорії зумів А. Маршалл у своїй синтетичній теорії, де він сконцентрував основну увагу на розробці теорії цін. Під витратами виробництва А. Маршалл розумів витрати таких чинників виробництва, як земля, праця, капітал і організаторські здібності.

Наступні роки характеризуються використанням математичних методів. На початку XX ст. неокласики сформували виробничу функцію, основна ідея якої полягала у визнанні того, що економіка функціонує за принципом порівняння витрат та результатів. Є.Є. Слуцький за допомогою математичного апарату показав взаємодію теорії витрат виробництва і теорії попиту та пропозиції.

В 50 pp. XX ст. неолібералісти доопрацювали знамениту теорію порівняльних витрат, врахувавши мобільність та імобільність чинників виробництва.

Г. Фандель початком розвитку теорії витрат вважає їх поділ Е. Шмаленбахом (1925 р.) на постійні і змінні, а також систематизацію ним чинників, які визначають рівень витрат і впливають на нього. Е. Шмаленбах сформулював поняття витрат як таких, що утворюють вартість і не пов'язані з потоками платежів за ресурси. Найбільш вдало розкриває суть досліджуваного поняття М. Павлишенко, який тлумачить витрати як виражені у грошовій формі витрати різних видів економічних ресурсів (праці, сировини, матеріалів, основних засобів, фінансових ресурсів) у процесі виробництва, обігу й розподілу продукції, товарів. Проте це визначення не включає процесу нагромадження, тобто придбання засобів виробництва.

Дати однозначне визначення категорії «витрати» важко, оскільки вона стосується багатьох процесів (виробництво, споживання, нагромадження, обіг, обмін) і є об'єктом обліку, контролю, планування, аналізу та управління.

За ступенем контролю витрати розділяються на повністю, частково та слабо контрольовані. В.Ф. Палій відмічає, що оптимальні умови контролю витрат виникають в місцях споживання ресурсів та виникнення витрат на нижчих рівнях управління. Не суттєво відрізняється за змістом від вище названих груп витрат за функціональними областями В.П. Савчука. Так, витрати пов'язані з дослідженням та розвитком, та витрати на розробку продукції (послуги технологічного процесу) об'єднані в групу, а витрати на збут готової продукції доповнені адміністративними витратами.

Савчук доповнює класифікацію витрат ознакою, яка характеризує їх з точки зору відношення звіту про прибуток та виділяє наступні складові: собівартість проданих товарів, операційні, фінансові та фіскальні витрати.

Карпова звернула увагу на те що групування витрат повинно відповідати стратегії цінової диференціації і бути ідентичним їх групуванню для цілей планування. Класифікація витрат для цілей ціноутворення дозволяє відійти від традиційного уявлення про те, що основою витратних цін та асортименту виробництва завжди є собівартість продукції.

Відомо, що ринок на сільськогосподарську продукцію формується під впливом виробників і споживачів. Виробники виготовляють продукцію з урахуванням потреб споживачів, які в свою чергу оцінюють вироблені товари, приймають рішення купувати їх чи не купувати. Виробництво продукції зосереджується головним чином на тому, щоб задовольнити споживачів у певному її обсязі, не допускаючи перенасичення й дефіциту окремих видів товарів, тобто забезпечують пропорційність і планомірність розвитку відповідних галузей. Безумовно, в цьому важливо передбачати конкретну діяльність певного кола сільськогосподарських підприємств, виходячи з їхніх виробничих можливостей, наявності матеріально-технічних, фінансових та інших ресурсів. З огляду на це виникає проблема, за якими показниками характеризувати діяльність виробників і функціонування споживачів на ринку сільськогосподарської продукції. При цьому необхідно враховувати багато різноманітних чинників як у виробництві так і в споживанні відповідної продукції. Так К. Боумен зазначає, що багато компаній навмисно підвищують собівартість з метою подальшого збільшення цін і стан їх на ринку доцільно визначати за вартістю, а не за собівартістю, оскільки остання в свою чергу призведе до значної диференціації. Проте дане питання є дискусійним. Але раціонально використовувати те, що вже застосовується на практиці, а саме - чого вимагає державна статистична звітність? - це загальноприйняте для всіх підприємств визначення собівартості.

Під собівартістю продукції, робіт і послуг розуміються виражені в грошовій формі витрати всіх видів ресурсів: основних фондів, природної й промислової сировини, матеріалів, палива й енергії, праці, використовуваних безпосередньо в процесі виготовлення продукції й виконання робіт, а також для збереження й поліпшення умов виробництва і його вдосконалень.

На нашу думку, успішне просування продукції на ринку можливе при знижені собівартості на її виробництво. За величиною собівартості можна встановити якісні та кількісні зміни в технології виробництва продукції конкретного сільськогосподарського підприємства, тим самим характеризувати його діяльність як виробника товарів на аграрному ринку. Функціонування же споживачів доцільно аналізувати за обсягом реалізації відповідної продукції. Таким чином, важливо встановити взаємозв'язок між собівартістю й обсягом реалізації конкретної сільськогосподарської продукції, а саме за собівартістю визначати обсяг реалізації.

В умовах переходу до ринкової економіки собівартість продукції є найважливішим показником виробничо-господарської діяльності підприємства. Розрахунок цього показника необхідний для оцінки виконання плану і його динаміки; визначення рентабельності виробництва й окремих видів продукції; виявлення резервів зниження собівартості продукції; визначення цін на продукцію; обґрунтування рішень про виробництво нових видів продукції й зняття з виробництва застарілих.

1.2 Інформаційне забезпечення та формування собівартості продукції на сільськогосподарському підприємстві

У сучасних вітчизняних і наукових виданнях, законодавчих актах, зокрема в Законі України “Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні й Методичних рекомендаціях з формування собівартості продукції (робіт, послуг), значного поширення набуло поняття “витрати” разом із тим зникло поняття “затрати”. Витрати в бухгалтерському розумінні відрізняються від витрат в економічному тлумаченні.

Витрати - це використання різних речовин і сил природи в процесі господарювання. Під економічними витратами розуміють як “затрати втрачених можливостей”, тобто суму грошей, яку можна отримати при найбільш вигідному із усіх можливих варіантів використання ресурсів. Таким чином, економічні затрати будь-якого ресурсу, обраного для виробництва продукції, дорівнюють його вартості з найкращого з усіх можливих варіантів використання Поняття економічних затрат обумовлене обмеженістю ресурсів порівняно кількістю варіантів їх використання. З бухгалтерської точки зору, затрати - це тільки конкретні затрати ресурсів.

В економічній літературі до цього часу немає єдиної точки зору щодо правомірності та необхідності вживання двох термінів, відхідних понять фінансової системи: “затрати” та “витрати”. У бухгалтерському обліку ринкової економіки поширена диференційована інтерпретація цих понять, чим, як вважається, досягається достовірне формування фінансового результату.

П(С)БУ 16 «Витрати» регламентує: загальні правила формування інформації про витрати підприємства в бухгалтерському обліку і її відображення у фінансовій звітності; визначення собівартості продукції; склад витрат, що включаються у виробничу собівартість.

Питання обліку витрат та собівартості продукції на підприємствах України за сучасних умов ринкової економіки взагалі розкриті недостатньо. На сьогоднішній час в Україні відбуваються зміни в системі бухгалтерського обліку та контролю, де облік затрат і формування собівартості продукції має найбільшу специфіку у зв'язку з особливостями технології виробництва на підприємствах різних галузей виробництва. Поряд з необхідністю вивчення загальних завдань організації і методики обліку та формування собівартості в сільськогосподарських підприємствах виникає суттєва необхідність засвоєння тих особливостей формування затрат розподілу комплексних затрат, які визначаються галузевими факторами. Формування собівартості окремих видів продукції належить до сфери внутрішньогосподарського (управлінського) обліку. Стаття 1 Закону про бухгалтерський облік передбачає самостійність підприємства при розробці системи і форми управлінського обліку, у звітності й контролі господарських операцій. Самостійність підприємств обмежена лише вимогами національних стандартів бухгалтерського обліку, яким ця підсистема управління підприємством не повинна суперечити.

Вартість матеріальних ресурсів формується виходячи з цін їх придбання на день оприбуткування (без урахування податку на добавлену вартість, за винятком передбачених законодавчими актами випадків), включаючи націнки і комісійні винагороди постачальницьким та зовнішньоекономічним організаціям, вартість послуг товарних бірж, брокерські послуги, суми мита і митних зборів, витрати на транспортування, зберігання та доставку, що здійснюються сторонніми організаціями.

Формування і розрахунок собівартості продукції регулюється нормативними документами. В Україні на сучасному етапі сформована чотирьох рівнева система нормативного регулювання бухгалтерського обліку витрат на виробництво і калькулювання собівартості продукції. Кожний рівень впливає в певній мірі на облік:

- Перший рівень - Закон «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» в Україні.

- Другий рівень - Система національних положень (стандартів) по бухгалтерському обліку.

- Третій рівень - методичні рекомендації по формуванню собівартості продукції (робіт, послуг) в різних галузях.

- Четвертий рівень - внутрішня робоча документація, що розроблюється самим підприємством.

Окрім достовірності визначення фінансового результату, обґрунтований облік затрат дозволяє керувати діяльністю підприємства, досягти зменшення затрат і збільшення накопичень шляхом надання даних про фактичні затрати. Надзвичайно важливою є правильна обробка та впровадження на підприємстві тих методів обліку затрат, які дозволяють контролювати рух продукції, збереженість та раціональне використання матеріальних цінностей і майна підприємства в цілому.

Облік затрат - відображення на рахунках бухгалтерського обліку затрат, понесених на підприємстві протягом певного періоду, пов'язаних з процесами постачання, виробництва та реалізації в розрізах, що формують собівартість готової продукції. Таке відображення забезпечує отримання вичерпної інформації, необхідної для управління затратами підприємства та оцінки його діяльності шляхом визначення фінансових результатів.

Облік затрат слід розглядати як сукупність взаємопов'язаних, послідовних, організаційних логічних, розрахункових операцій і процедур формування інформації про затрати. В обліковому процесі здійснюється облік, групування, систематизація даних, а також калькулювання собівартості продукції.

Виникає необхідність у розробці єдиної концепції розвитку автоматизованої корпоративної інформаційної системи оперативного, бухгалтерського та управлінського обліку. Так, джерелами інформації є господарські операції, які відображають зміни об'єктів обліку, додержуючись принципу виключення дублювання введених даних або їх втрати. Слід максимально використовувати уже існуючу базу і доповнювати її специфічними операціями, які проходять в рамках даного виду обліку. Формування витрат підприємства на рахунках бухгалтерського обліку відбувається на слідуючих рахунках бухгалтерського обліку:

- 10 - «Основні засоби»;

- 13 - «Амортизація»;

- 15 - "Капітальні інвестиції";

- 20 - «Виробничі запаси»;

- 23 - "Виробництво";

- 24 - "Брак у виробництві";

- 27 - «Продукція сільськогосподарського виробництва»;

- 30 - «Каса»;

- 31 - «Рахунки в банках»;

- 36 - «Розрахунки с покупцями та замовниками»;

- 37 - «Розрахунки с дебіторами»;

- 39 - "Витрати майбутніх періодів";

- 63 - "Розрахунки с постачальниками та підрядчиками";

- 64 - "Витрати на оплату податків";

- 65 - "Відрахування на соціальні заходи";

- 66 - "Розрахунок по виплаті зарплати";

- 68 - "Розрахунки по другим операціям";

- 70 - "Прибуток від реалізації";

- 79 -«Фінансові результати»;

- 90 - "Собівартість реалізації";

- 91 - "Загальновиробничі витрати";

- 92 - Адміністративні витрати";

- 93 - "Витрати на збут";

- 94 - "Інші витрати операційної діяльності";

- 95 - "Фінансові витрати";

- 96 - "Втрати від участі в капіталі";

- 97 - "Інші витрати";

- 98 - "Податки на прибуток";

- 99 - "Надзвичайні витрати";

- 07 - "Списані активи".

Правильна організація обліку витрат на виробництво, з одного боку, забезпечує дієздатний контроль за ефективним використанням на підприємствах матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, а з іншого боку, дозволяє підприємствам уникнути конфліктних ситуацій у взаєминах з податковою службою при вирішенні питань оподаткування прибутків. Крім того, успіх підприємств України з питань обліку витрат та собівартості продукції залежить від формування собівартості з кількох причин:

1. Витрати на виробництво і реалізацію продукції виступають найважливішим елементом при визначенні справедливої і реалізаційної конкурентної ціни;

2. Інформація про собівартість продукції часто лежить в основі прогнозування і управління виробництвом і затратами.

Удосконалення бухгалтерського обліку в сільському господарстві передбачає новий порядок відображення виробничих витрат, як основних, так і накладних. Останні пов'язані з організацією виробництва та управлінням.

Вони не беруть безпосередньої участі у виробничому процесі, проте частина з них входить до складу виробничої собівартості продукції.

Малюнок - «Схема організації обліку загальновиробничих витрат рослинництва у сільськогосподарських підприємствах»:

Одними з таких витрат є загальновиробничі, які відповідно до П(С)БО ЗО «Біологічні активи» пов'язані з біологічними перетвореннями біологічних активів рослинництва, тобто їх включають до витрат виробничої діяльності.

Загальновиробничі витрати обслуговують основне виробництво, тобто належать до виробничої стадії кругообігу.

Без них не може функціонувати жоден виробничий процес, тому з цього погляду вони є продуктивними витратами. Як елемент виробничої собівартості загальновиробничі витрати та організація їх обліку нині становлять - великий науковий інтерес, оскільки багато питань з цього приводу залишаються нерозв'язаними.

Мета обліку витрат і формування собівартості продукції полягає в своєчасному, повному і достовірному визначенні фактичних затрат, пов'язаних з виробництвом і збутом продукції, визначенні фактичної собівартості окремих видів і всієї продукції, контролі за використанням ресурсів і грошових коштів. Собівартість продукції є якісним показником діяльності підприємств, тому в ній відбиваються всі сторони виробничої й фінансово-господарської діяльності підприємств: ступінь використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, якість роботи окремих працівників і керівництва в цілому.

Типове положення на сьогодні - єдиний нормативний акт, який регламентує питання організації внутрішньогосподарського обліку і його застосування не повинне суперечити національним стандартам.

Розвиток економічних відносин, значне розширення зовнішньоекономічних зв'язків висувають нові вимоги до побудови бухгалтерського обліку в Україні.

Порівняємо основні відмінності формування витрат сільськогосподарського виробництва при різних методичних підходах і представимо результати узагальнення в таблиці.

Таблиця - «Основні відмінності формування витрат сільськогосподарського виробництва при різних методичних підходах»:

Метод обліку витрат	Переваги	Недоліки
Нормативний	Завчасне складання нормативної калькуляції, оперативний контроль відхилень витрат від нормативів, своєчасне оновлення нормативів, можливість рідше здійснювати інвентаризацію незавершеного виробництва	Відхилення витрат на управління і обслуговування виявляють без урахування змін обсягів виробництва, значна частина відхилень від норм виявляється за допомогою інвентаризації в цілому по структурних підрозділах і за весь звітній період
Стандарт - кост	Прогнозування витрат, цін, фінансових результатів, менш складна техніка обліку, зменшення витрат на нього	Важко скласти стандарти згідно з технологічною картою виробництва, не на всі виробничі витрати можна встановлювати стандарти, в деяких випадках використовується середня вартість
Директ-Кост	Маржинальний дохід, одержаний з його допомогою, характеризує суму покриття по конкретних видах продукції, сприяє спрощенню нормування, обліку та контролю за рахунок скорочення статей витрат.	Значна частина на півзмінних витрат може розподілятися по - різному залежно від методу, який використовується

Зміни, що відбулися в економічному та соціальному житті країни, вимагають серйозного вивчення та застосування багатьох фундаментальних положень, що діють у країнах з розвинутою ринковою економікою. Це передбачає подальше дослідження проблем інтеграції українського обліку з міжнародними принципами, обумовленими таким поняттям як гармонізація обліку. Разом з тим конкретний перегляд системи регламентації бухгалтерської діяльності в Україні, приведення її у відповідальність до міжнародних правил повинно поєднуватись із максимальним використанням вітчизняного досвіду, збереження цих методів, інструментів та методичних рішень, які не тільки суперечать світовій практиці, але й збагачують її.

Міжнародні стандарти обліку являють собою документи, якими визначають загальний підхід до складання фінансової звітності і які пропонують варіанти обліку окремих засобів або операцій підприємств. Однак в силу об'єктивних операційних процесів в розвитку світового господарства, ці стандарти набувають все більшого значення як найзручніший засіб “спілкування” між підприємствами різних країн.

Міжнародний облік висуває існуючі в галузі обліку ідеї та методи на міжнародну арену, направляючи процес визначення, оцінки та обміну економічною інформацією міжнародного характеру таким чином щоб забезпечити для користувачів інформації можливість прийняття обґрунтованих рішень. В цьому розумінні міжнародний облік охоплює і фінансовий, і управлінський аспект обліку, забезпечуючи підприємницьку діяльність підприємств через кордон окремих держав.

Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 16 “Витрати” розроблено відповідно до міжнародних стандартів. Хоча окремого стандарту, який визначає методологію обліку витрат і порядок їх розкриття у фінансовій звітності немає, питання, що стосуються поняття, оцінки, визнання та класифікації витрат, розкриваються у Концептуальній основі складання та подання фінансових звітів МСФЗ 1 “Подання фінансових звітів”, МСЗ 2 “Запаси”, МСФЗ 16 “Основні засоби”.

Визначення витрат наведене у національних положеннях бухгалтерського обліку майже повністю відповідає поняття витрат наведено у МСФЗ.

Так, у Концептуальній основі складання та подання фінансових звітів витрати розглядаються як зменшення економічних вигод протягом облікового періоду у вигляді вибуття чи амортизації активів у вигляді виникнення зобов'язань, результатом чого є зменшення власного капіталу, за винятком зменшення, пов'язаного в виплатами учасникам.

На відміну від міжнародних стандартів в П(С)БО 16 “Витрати” не розглядається така категорія як збитки. У визначенні постійних і змінних загальновиробничих витрат у П(С)БО 16 “Витрати” і у МСФЗ відмінностей немає, але у МСФЗ розділ цих витрат здійснюється з метою оцінки запасів, а у П(С)БО 16 “Витрати” - для визначення виробничої собівартості продукції (робіт, послуг).

Нові цілі МСБО більше, ніж раніше, орієнтовані на забезпечення практичного застосування міжнародних стандартів та їхню конвергенцію (зближення) з національними системами обліку.

Мета максимального зближення національних стандартів фінансової звітності з міжнародними є однією з найважливіших. Стандарти головним чином визначають методики оцінки і підходи до подання інформації у фінансовій звітності. У рослинництві звітним періодом виступає рік, тобто розподіл непрямих витрат проводиться раз на рік. Це пояснюється сезонним характером виробництва біологічних активів і сільськогосподарської продукції, коли витрати на біологічні перетворення і вихід продукції не збігаються у часі. Так, при вирощуванні озимих зернових культур загальновиробничі витрати здійснюються взимку і весною, а вихід продукції припадає на літо, а це не відповідає принципу нарахування й відповідності доходів і витрат. Отже, протягом зимових та весняних місяців прямих виробничих витрат немає, а тому невідомо, на які культури потрібно розподіляти загальновиробничі витрати. Достовірні відомості про посівні площі та види вирощуваних біологічних активів стають відомі лише в травні - липні, тому й розподіл загальновиробничих витрат по рослинництву слід проводити в кінці року, коли підрахують усю суму прямих виробничих витрат на вирощування культур. Цим принципом керуються всі аграрні підприємства, які прагнуть достовірності й точності в організації обліку виробництва.

До обчислення фактичної собівартості продукції рослинництва перевіряють правильність запису по дебету і кредиту аналітичних рахунків.

Витрати на вирощування і збирання зернових культур становлять собівартість зерна, зернових відходів і соломи. Загальну суму витрат (за вирахуванням вартості соломи) розподіляють на зерно і зернові відходи пропорційно до питомої ваги повноцінно зерна, що міститься в зернових відходах.

Собівартість 1 ц зерна і зернових відходів визначають діленням витрат вирощування зернових культур на відповідну фізичну масу зерна і зернових відходів після очищення і сушіння.

Собівартість продукції рослинництва за видами сільськогосподарських культур (групами культур) обчислюють: зерно, насіння соняшнику - франко-тік (включаючи витрати на доочищення і сушіння); солома, сіно - франко-скирта або інший пункт зберігання; коренеплоди, картопля, овочі, баштанні культури, льон та інші технічні культури -франко-поле (місце зберігання); зелена маса на силос - франко-місце силосування; силос - франко-силосна споруда; зелені корми - франко-місце споживання; насіння трав - франко-склад; парниково-тепличні овочі, плоди, ягоди - франко-пункт приймання.

До собівартості продукції рослинництва поточного року не входять витрати по зібраних (але необмолочених) або по незібраних культурах. Якщо на кінець року в рослинництві виявлено необмолочені культури, фактичні витрати розподіляють так - із загальної суми витрат по зібраних обмолочених і необмолочених культурах виключають витрати на обмолочування та вивезення продукції з поля. Суму витрат, що залишається, розподіляють пропорційно до кількості гектарів по зібраних обмолочених і необмолочених культурах. Для визначення фактичної собівартості продукції зібраних і обмолочених культур до суми витрат по зібраних культурах додають витрати на їх обмолочування і транспортування з поля. У наступному році при обчисленні собівартості по необмолочених культурах до витрат на їх збирання додають витрати на їх обмолочування, очищення і транспортування.

Підприємництво в будь-якій організаційно-правовій формі чи галузі народного господарства, у тім числі і сільському господарстві, складається з трьох взаємопов'язаних видів діяльності: інвестиційної, операційної та фінансової діяльності.

Операційна діяльність - це основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, які не є інвестиційною чи фінансовою діяльністю.

Інвестиційна діяльність визначається як придбання та реалізація тих необоротних активів, а також тих фінансових інвестицій, які не є складовою частиною еквівалентів грошових коштів. Фінансова діяльність - діяльність, яка призводить до змін розміру і складу власного та позикового капіталу підприємства. Така діяльність традиційно вивчається як облік джерел господарських засобів (облік власності).

1.3 Роль і значення собівартості продукції на сучасному економічному етапі ринкових відносин на сільськогосподарських підприємствах

У зв'язку з поглибленням євро інтеграційних процесів підвищуються вимоги до вітчизняних товаровиробників. У даний час основна проблема полягає в низькій конкурентоспроможності української продукції, що передусім пов'язано з високими витратами на її виробництво. Таке становище пояснюється тим, що керівники і спеціалісти більшості підприємств не приділяють належної уваги управлінню витратами, в той час як умови жорсткої конкурентної боротьби вимагають не лише планування й обліку, а й постійного аналізу і контролю витрат, пошуку шляхів їх мінімізації. Щоб розв'язати наявну проблему, потрібно, насамперед, зрозуміти суть витрат - на перший погляд простої, а фактично складної економічної категорії.

Позицію підприємства на ринку визначає його конкурентна перевага. Серед основних видів конкурентних переваг особливе місце займають більш низькі витрати на виготовлення продукції, які дозволяють підприємству знижувати ціни, нарощувати витрати на маркетингову діяльність тощо. Важливим джерелом забезпечення конкурентних переваг взагалі та низьких витрат виробництва зокрема є нововведення. Разом з тим в умовах дефіциту фінансово-кредитних ресурсів можливості інноваційної діяльності конкретного підприємства дещо обмежені. Тому в сучасних умовах головним напрямком та ефективним джерелом конкурентної переваги може стати вдосконалення управління виробничими витратами підприємства.

Нинішня практика господарювання не виділяє питання управління виробничими витратами підприємств із загальної управлінської функції. Вирішуються вони різними підрозділами та службами: відділами головного технолога, відділами організації праці та заробітної плати, відділами матеріально-технічного постачання та зовнішньої комплектації тощо. Разом з тим складність і значний перелік завдань з управління виробничими витратами визначають необхідність та доцільність виділення його в окрему підсистему, яка може мати певну самостійність і організаційну автономію, її управлінський вплив буде спрямований на ефективне використання виробничих витрат з метою зменшення їх рівня.

Тривалий час основним напрямком зниження виробничих витрат і собівартості продукції залишалося нарощування обсягів виробництва з максимальним використанням потужності підприємства. Оптимальна концентрація знаходила свій прояв у формі масового виробництва.

В умовах ринкового середовища важливим напрямком зниження рівня виробничих витрат стає подальша спеціалізація виробництва. Досягнення високого рівня спеціалізації виробництва неможливо без впровадження передових технологій, залучення додаткових фінансово-інвестиційних ресурсів. Практика накопичила, а економічна наука рекомендує й інші шляхи зниження рівня виробничих витрат на виготовлення продукції.

У ринкових відносинах виникає широке різноманіття завдань, пов'язаних з пошуком шляхів активного впливу на формування та рівень виробничих витрат. Зниження рівня виробничих витрат на підприємствах зараз можна розглядати як основну мету їх діяльності і як стратегічний напрям їх розвитку, який здатний забезпечити конкурентоспроможність продукції на внутрішніх і зовнішніх ринках, підвищити прибутковість та рентабельність господарювання. Тому витрати виробництва стають особливим об'єктом управління. У даний час виробничі витрати розглядають як з позицій активного і оперативного впливу на них з метою зниження рівня непродуктивних витрат, уникнення виробничих втрат, зменшення впливу чинників, які підвищують виробничі витрати і знижують ефективність роботи підприємств. У сучасних умовах більшість підприємств не мають об'єктних передумов для зниження виробничих витрат, головним серед яких є відсутність фінансово-інвестиційних рейсів для підвищення організаційно-технічного рівня виробництва та його реструктуризації. Більшість підприємств працюють на межі банкрутства, тобто коли виробничі витрати майже дорівнюють доходам від виробничо-господарської діяльності, а прибуток мінімальний і не дає змоги формувати фонд розвитку виробництва. Поза увагою владних структур залишаються питання контролю за формуванням виробничих витрат. Державою до цього часу не визначені основні важелі впливу на зниження виробничих витрат.

Спроби уряду запровадити державні та регіональні нормативи сплати за використання природних ресурсів не дали очікуваних результатів. Багатьма дослідниками доведено, що в Україні неефективно використовуються матеріальні, енергетичні, трудові та інші види ресурсів, які мають визначальне значення для розвитку вітчизняної економіки. Тому держава має розробити стратегію ефективного використання стратегічних ресурсів і взяти на себе контроль за її реалізацією.

За останні роки відбулася деформація структури виробничих витрат. Значно знизилася частка затрат на оплату праці. Це має певні негативні наслідки. У результаті відбувся значний відплив найбільш кваліфікованої частини виробничого персоналу, що знайшло свій прояв насамперед у зниженні якості продукції, неспроможності використовувати досягнення науки і техніки у виробничих процесах. Як наслідок, знижується престижність і конкурентоспроможність вітчизняної продукції на світових ринках.

Недостатня увага до питань ефективного використання ресурсів, чинників виробничих витрат значною мірою сприяє поглибленню проблем, пов'язаних із збереженням принаймні внутрішніх ринків збуту. Зниження виробничих витрат, досягнення їх оптимальної структури при забезпеченні якості і конкурентоспроможності виробів є одним із важливих напрямків вирішення проблеми.

Основними важелями державного впливу на вирішення питань зниження рівня виробничих витрат є такі: надання пільгових кредитів підприємствам для придбання і впровадження прогресивних технологій, нової техніки; вдосконалення продукції; надання пільг в оподаткуванні прибутків підприємств у таких випадках, коли вони використовують ці прибутки для удосконалення і розвитку виробничих процесів; введення штрафів за надмірне використання важливих для розвитку вітчизняної економіки видів ресурсів; укладання контрактів на постачання продукції за державними замовленнями тощо.

Разом з тим слід враховувати, що державні важелі впливу мають опосередковану сферу дії. Вони безпосередньо не впливають на зниження виробничих витрат, а спонукають підприємства до впровадження та використання досконалішої техніки і технологій для наближення до досягнень світової економіки. На рівні держави це має проявлятися у зниженні матеріалоємності, енергоємності і трудомісткості ВВП, підвищенні ефективності функціонування національної економіки.

Достатня забезпеченість сільськогосподарських підприємств необхідними трудовими ресурсами, їхнє раціональне використання, високий рівень продуктивності праці мають велике значення для збільшення обсягу виробництва продукції і підвищення ефективності виробництва. Зокрема, від забезпеченості господарства трудовими ресурсами й ефективності їхнього використання залежить обсяг і своєчасність виконання сільськогосподарських робіт, ефективність використання техніки і як результат - обсяг виробництва продукції, її собівартість, прибуток і ряд інших економічних показників. Велика увага приділяється питанням соціальної захищеності членів трудового колективу, рішення яких з розвитком ринкових відносин в більшій мірі покладається на підприємства. Найбільш типовими напрямками соціального захисту, обумовленими колективними договорами, є надання матеріальної допомоги, видача безпроцентних позичок на будівництво житла, видача посібників на лікування, на придбання путівок, одноразових допомога при відході на пенсію, до ювілейних дат, весіллю, відпустці, часткова оплата харчування, проїзду і т. п. Таким чином, підвищення ефективності використання робочого часу та ріст інтенсивності використання фактичного числа робітників стане передумовою для позитивних зрушень в об'ємі виробництв, що скажеться позитивним моментом в діяльності підприємства, а також збільшення тривалості робочого дня, що збільшить об'єм виробництва. Завдяки збільшенню річного фонду робочого часу відбудеться ріст валової продукції.

Відповідно до статті 20 Закону України «Про підприємства в Україні», підприємство самостійно планує свою діяльність і визначає перспективи розвитку, виходячи з попиту на вироблювану продукцію, роботи, послуги та з необхідності забезпечення виробничого та соціального розвитку підприємства, підвищення доходів. За нових ринкових умов господарювання всі підприємства здобули повну оперативну самостійність у виборі того, якої і скільки випускати продукції, з ким співпрацювати, кому продавати свої вироби, як організовувати і планувати всі виробничі процеси. Зрозуміло, що цю свободу дій спрямовано передовсім на врахування кон'юнктури ринку, його потреб і вимог.

Фінансові результати діяльності підприємства характеризуються сумою отриманого прибутку і рівнем рентабельності. Прибуток підприємства одержують головним чином від реалізації продукції, а також від інших видів діяльності (участь у міжгосподарській кооперації, здача в оренду землі й основних фондів, доходи від цінних паперів і т.д.).

Прибуток - це частина чистого доходу, створеного в процесі виробництва і реалізованого в сфері звертання, що безпосередньо одержують підприємства. Тільки після продажу продукції чистий доход приймає форму прибутку. Кількісно вона являє собою різницю між виторгом (після сплати податку на додаткову вартість, акцизного податку й інших відрахувань з виторгу в бюджетні і не бюджетні фонди) і повною собівартістю реалізованої продукції. Виходить, чим більше підприємство реалізує рентабельної продукції, тим більше одержить Прибутку, тим краще його фінансовий стан. Тому фінансові результати діяльності варто вивчати в тісному зв'язку з використанням і реалізацією продукції. Показники прибутку не завжди достатньо використовуються для оцінки ефективності результатів роботи підприємства, тому що одна й та сама маса цього прибутку може бути одержана при різній сумі авансованих засобів виробництва. Тому в практичній діяльності підприємств важливого значення набув показник рентабельності, що дає характеристику рівня доходності. Рентабельність більш повно, ніж прибуток характеризує остаточні результати господарювання, так як сума показує співвідношення ефекту із наявними (використаними) ресурсами.

Також важливим показником для діяльності підприємства являється показник ліквідності балансу. Ліквідність балансу дає можливість підприємству перетворити активи в готівку та погасити свої платіжні зобов'язання, тобто рівень покриття боргових зобов'язань його активами, строк перетворення яких в готівку відповідає строку погашення платіжних зобов'язань.

З огляду на зарубіжний досвід на вітчизняних підприємствах доцільно організувати центри витрат і зони відповідальності за здійснення виробничих витрат. За оцінками зарубіжних фахівців, створення таких структур позитивно змінить ситуацію у сфері управління витратами, дасть можливість запобігати їх неефективному здійсненню. Важливим питанням при створенні центрів витрат на підприємствах є класифікація витрат на такі, що підлягають і не підлягають контролю.

Одночасно повинна враховуватися й перехідна економія по тим заходам, які здійснені в попередньому році. Її можна визначити як різниця між річною розрахунковою економією і її частиною, врахованої в планових розрахунках попереднього року. По заходах, які плануються протягом ряду років, економія обчислюється виходячи з обсягу роботи, виконуваної за допомогою нової техніки, тільки у звітному році, без обліку масштабів впровадження до початку цього року.

Розділ 2. Аналіз організаційного стану фінансового обліку та аудиту собівартості продукції на сільськогосподарському підприємстві СФГ «Злагода»

2.1 Організаційно - економічна характеристика сільськогосподарського підприємства «Злагода»