Підготовка офіцерів у військових навчальних закладах та у військах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Підготовка офіцерів у військових навчальних закладах та у військах

Зміст

1. Вища військова школа

2. Пажеський Його Імператорської Величності Корпус

3. Кадетські корпуси

4. Підготовка офіцерів у військах

Висновки

1. Вища військова школа

Розглянувши проблеми структурних перетворень в управлінні військово-навчальними закладами, у цьому розділі ми маємо намір відтворити побут, авторитет військової школи у другій чверті ХІХ ст., проаналізувати, на основі наративних джерел, яке відношення склалося до системи військової освіти з усіма її складовими у підданих Російської імперії.

Відповідно до Зводу військових постанов усі військові навчальні заклади були поділені на три розряди. В основу поділу було покладено не рівень освіти, а рід спеціалізації. Так, до першого розряду військових навчальних закладів відносились Військова Академія, Інженерне й Артилерійське училища. Рівень освіти у цих військово-навчальних закладах був різним. В Академії давали вищу військову освіту, а в училищах - середню. Однак, в училищах були створені спеціальні вищі офіцерські класи, закінчивши які слухачі отримували вищу військову освіту. Не всі юнкери потрапляли до цих класів. Потрібно відзначити, що їх відсоток у співвідношенні з загальною кількістю тих, хто навчався, був незначний, але ті, хто закінчили вищі класи, мали перевагу перед випускниками середніх військових навчальних закладів. Подібним навчальним закладом була й Медико-хірургічна академія, яка, формально, була цивільним закладом, але юридично з 1838 р. була підпорядкована Військовому міністерству. До другого розряду військових навчальних закладів відносились Пажеський і кадетські корпуси, до третього - заклади для дітей нижніх чинів. Враховуючи таку градацію військових навчальних закладів, вважаємо за доцільне, перш за все, проаналізувати основні аспекти функціонування вищої військової школи та її оцінку сучасниками.

Вищу військову підготовку в першій половині ХІХ ст. надавали спеціально створені офіцерські класи Головного інженерного та Головного артилерійського училищ. У Положенні про Головне інженерне училище, яке було видане 1819 р., підкреслювалось, що воно створене для освіти інженерів, саперних і піонерних офіцерів. Училище складалось з вищого, чи офіцерського відділення, й нижнього, чи кондукторського. Саме офіцерське відділення забезпечувало отримання вищої військової освіти й укомплектовувалось з числа вихованців, які закінчили кондукторське відділення. З 1819 до 1855 рр. училище випустило 675 офіцерів.

Подібні до офіцерських класів Головного інженерного училища існували і в Головному артилерійському училищі. Цей навчальний заклад почав свою діяльність 1820 р., а 1849 р. він був перейменований у Михайлівське артилерійське училище на честь шефа російської артилерії, генерал-фельдцейхмейстера вел. кн. Михайла Павловича “як вияв поваги до незабутніх заслуг щодо облаштування артилерії і всіх підпорядкованих їй установ”.

Необхідно відзначити, що спогадів про ці навчальні заклади збереглось дуже мало, і ми маємо в розпорядженні лише декілька джерел цього виду. Досить детальні свідчення про Артилерійське училище залишив його вихованець, який побажав залишитись невідомим і підписав спогади: “старий артилерист”. У цих нотатках він згадує про вищі офіцерські класи, вихованці яких перебували в привілейованому стані у порівнянні з юнкерами. Існувало п'ять юнкерських класів (старшим був перший клас), після закінчення яких юнкерам надавали офіцерський чин, а потім кращих у навчанні за результатами випускних екзаменів зараховували до офіцерських класів.

У системі закладів військової освіти виділялись Артилерійське та Інженерне училища. Вони значною мірою відрізнялись від кадетських корпусів. Різниця полягала, перш за все, в тому, що вихованців училищ називали юнкерами. Назвати юнкера кадетом означало для нього образу. Справа не тільки в тому, що назви були різними, різниця була в способі життя, побуті, виховних заходах. Зокрема, юнкери наголошували на тому, що в їхніх училищах не було тілесних покарань141. Різниця виявлялась і в програмах навчання. З цього приводу К.Д. Хлєбніков зауважував: “у мій час (вступив до Інженерного училища 1838 р. - О.К.) училище мало серйозний напрям. І це було в той час, коли в усіх військових навчальних закладах навчання фронту, маршируванню та ружейним вправам було відведене перше місце. У нас у Головному Інженерному училищі ми поважали науку, а до стройових занять відносились зневажливо”142. Навчально-виховний процес, незважаючи на програмне забезпечення, залежав безпосередньо від директора навчального закладу та його уподобань. У 30-х рр. ХІХ ст. посаду директора Інженерного училища займав г.-м. В.Л. Шарнгорст, який був людиною освіченою і саме тому, можливо, спрямовував навчальний процес у бік наукових знань, а не стройової підготовки, хоча остання була невід'ємним елементом військової освіти. Але було й загальне у побуті юнкерів та кадетів - прискіпливе відношення до новачків. Один з вихованців Михайлівського артилерійського училища написав стосовно цього питання навіть нарис на основі своїх спогадів, у якому описував взаємовідносини між старшими вихованцями та новачками143. Між Артилерійським та Інженерним училищами вихованці встановили навіть ступінь рідства - “двоюрідні брати”144.

Потрібно зазначити, що навчальний процес в Артилерійському училищі не був організований належним чином, оскільки із 1197 чоловік, які вступили за період з 1825 до 1857 р., лише половина була переведена до офіцерських класів, причому, далеко не всім з них було присвоєно офіцерські чини. Це стало основною причиною реорганізації училища у 50-ті рр. ХІХ ст. 145.

Ще в першій чверті ХІХ ст. в межах процесу мілітаризації різних сторін суспільного життя, який досягнув апогею в другій чверті цього століття, у підпорядкування Військовому міністерству в різний час були передані Гірничий інститут, Інститут інженерів шляхів сполучення, Костянтинівський межовий інститут, Лісовий інститут. Вихованців Інституту інженерів шляхів сполучення називали кондукторами. Вони носили військову форму, навчались військовій справі, на яку була звернута значна увага146. Ці вищі навчальні заклади лише умовно можна назвати військовими, оскільки вони хоч і випускали офіцерів, які проходили стройову підготовку та брали участь у військових навчаннях, але, як справедливо зауважив А.М. Лушніков, випускники цих закладів служили в основному не в армії, а в своєму відомстві147. Саме тому вони істотно не впливали на процеси комплектування армії офіцерськими кадрами.

Необхідно відзначити, що, крім вищих офіцерських класів Артилерійського та Інженерного училищ, а також названих вищих навчальних закладів, штучно підпорядкованих Військовому міністерству, в Російській імперії у 30-ті рр. ХІХ ст. був створений перший вищий військовий навчальний заклад - Імператорська Військова академія, і, відповідно, в цей же час формується ставлення до неї сучасників.

Прообразом Військової академії, на думку М. Мельницького, можна вважати спеціальний навчальний заклад для колоновожатих, створений ще за Олександра І. Однак, А.М. Лушніков вважає, що цей навчальний заклад не можна вважати попередником Військової академії. Схожість спостерігається лише в тому, що вони готували офіцерів для Генерального штабу, але в іншому вони мають мало спільного148. Подібної думки дотримувались і сучасники: “незважаючи на те, що наш Генеральний штаб і до того мав право пишатися такими офіцерами, якими були Дибич, Толь, Сухтелен і інші, комплектування цього відомства складало великі труднощі і особливо після ліквідації 1826 р.у училища для колоновожатих, яке було джерелом поповнення Генерального штабу. Повернутися до попередньої системи - переводу з фронту (тобто стройових офіцерів - О.К.) в Генеральний штаб найбільш здібних до цього роду служби офіцерів - було немислимо через їх малочисельність”149.

Навчальний заклад для колоновожатих був заснований у Москві близько 1810 р. 1823 р. він був переведений до Санкт-Петербурга з метою об'єднання з таким же училищем, яке було створено в столиці у 1820 р.150. Директором училища для колоновожатих після об'єднання став г.-м. А.І. Хатов. Працювало училище плідно, готувало обер-офіцерів для квартирмейстерської частини, яку пізніше перейменували у Генеральний штаб. Так, за московський період його існування було надано чини офіцерів 138 особам151. Проіснувало воно недовго, що було пов'язано з подіями 14 грудня 1825 р., адже багато хто з випускників виявився причетним до руху декабристів. Відтак училище було закрито 1826 р.

Слід відзначити, що в рамках уніфікації програми військових навчальних закладів постало питання про необхідність створення вищого військового навчального закладу для підготовки офіцерів, які могли б мислити на стратегічному рівні. Викласти свої міркування з приводу викладання основних військових дисциплін було доручено генерал-ад'ютанту барону А.А. Жоміні.

У записці, яка була подана на ім'я імператора, А.А. Жоміні поставив запитання: чи слід тактику, стратегію й військову історію викладати усім вихованцям військових навчальних закладів, чи лише тим, які за своїми здібностями, любов'ю до військової справи можуть розраховувати у перспективі на командування значними підрозділами чи на заняття вищих посад у військовій ієрархії152. З цією метою він пропонував створити Центральну стратегічну школу в столиці. Слухачами школи повинні були стати виключно офіцери - випускники військових навчальних закладів.

Ідея А.А. Жоміні про створення вищого військового навчального закладу, мабуть, сподобалася Миколі І, тому що він залишив на проекті позначку такого змісту: “У проекті є дуже хороші ідеї. Школа ця буде складатися з кращих офіцерів усіх відомств, без винятку, під керівництвом Жоміні й у безпосередньому віданні начальника Головного штабу. Вона буде відзначатись найбільшою дисципліною, і всі будуть жити разом. Курс буде дворічний, і я бажаю в ньому лише вищу стратегію, географію і військову історію”153. Проект А.А. Жоміні був однією з перших спроб створення в Росії вищого військового навчального закладу, але його реалізація на певний період була відкладена внаслідок російсько-перської та російсько-турецької війн.

Паралельно з цим постало інше, не менш важливе, питання, яке виникло після ліквідації училища колоновожатих - про підготовку офіцерів спеціально для служби у Генеральному штабі. У лютому 1829 р. А.А. Жоміні подав імператору записку про організацію Генерального штабу. Він пропонував заснувати військову академію, в якій готували б офіцерів для служби у цій установі154.

У жовтні 1829 р., після закінчення російсько-турецької війни, створюється комісія під головуванням генерал-ад'ютанта А.А. Жоміні, члени якої повинні були розглянути його записку про організацію Генерального штабу й розробити положення про вищий військовий навчальний заклад, який готував би для нього кадри155. Уже на першому засіданні в роботі комісії виявились суперечки з питань перетворення Генерального штабу і діяльності майбутньої військової академії. У квітні 1830 р. А.А. Жоміні подав положення про Військову академію на розгляд товаришу (заступнику) начальника Головного штабу генерал-ад'ютанту О.І. Чернишову, який зажадав внести до нього ряд змін, які стосувалися комплектування професорсько-викладацьким складом і слухачами, утримання й інше. Зміни були внесені генерал-квартирмейстером Головного штабу генерал-ад'ютантом О.І. Нейгартом. Він же доповів начальнику Головного штабу генерал-фельдмаршалу І.І. Дибичу проект статуту, який, у свою чергу, вважав за необхідне внести ряд змін з питань управління академією й прийому слухачів.

У жовтні 1830 р. змінене й виправлене “Положення” було затверджене Миколою І і вийшло під назвою “Статут Військової академії”. Жоміні А.А., який ініціював створення вищої військової школи, написав її проект, опинився осторонь цієї події. Пізніше в листі військовому міністру генерал А.А. Жоміні зауважував, що, “хоч поданий проект дещо відрізняється від попередньо запропонованого положення, він все ж обіцяє дати Росії кращих в Європі офіцерів Генерального штабу”157. Покладали надії на Військову академію як на єдиний у своєму роді військовий навчальний заклад й інші військові та державні діячі. “Академія повинна була стати, - писав М.П. Глиноєцький, - вищою від простого училища Генерального штабу. Програмами своїх курсів Академія повинна стати вищою від усіх існуючих в той час за кордоном подібних закладів”158. Незважаючи на те, що статут Військової академії був затверджений 1830 р., її відкриття стало можливим лише через два роки. Мета заснування даного навчального закладу була визначена в такий спосіб: “для підготовки офіцерів до служби в Генеральному штабі і для поширення знань в армії”159. Цим визначався статус Академії як вищого загальновійськового навчального закладу, що надавав би офіцерам широку теоретичну підготовку, яка, в свою чергу, дозволяла б займати різноманітні командно-штабні посади. Курс навчання був розрахований на два роки й проходив у двох відділеннях: молодшому - теоретичному і старшому - практичному.

Право вступу до Академії поширювалось на всіх обер-офіцерів до штабс-капітана гвардії, артилерії й капітана армії включно. Крім того, директорам кадетських корпусів, Школи гвардійських підпрапорщиків та кавалерійських юнкерів, Пажеського корпусу було надане право направляти до Академії кращих випускників, які мали офіцерські чини. У кожному відділенні повинно було бути по 20-25 армійських і 4-5 офіцерів артилерійського й інженерного відомств. Вступники мали бути не молодші 18 років, мати відмінну атестацію й успішно скласти вступні екзамени. Статут Військової академії пропонував усім офіцерам, які прагнули вступити до вищого військового навчального закладу, “надати право просити про це начальство”160.

Офіцери, які бажали вступити на перший курс Академії, складали вступні екзамени, на другий - вступні й перехідні, а бажаючі набути право випускників Академії - ще й випускні. Офіцери-вступники продовжували рахуватись у своїх полках і користувались усіма перевагами військової служби нарівні з однополчанами161. У подальшому принципи й система комплектування Військової академії вдосконалювались у відповідності з розвитком військової справи.

29 листопада 1832 р. розпочався перший навчальний рік. Один із сучасників - Д.І. Дараган, який щойно закінчив Пажеський корпус, у спогадах з цього приводу записав: “1832 року імператор Микола І заснував Академію Генерального штабу. Для відкриття було наказано прийняти до академії офіцерів, яких випускали того року в Гвардію із військових навчальних закладів, за бажанням”163. Дараган дуже хотів стати слухачем академії, але з ряду причин відмовився від цієї ідеї. Пізніше він навіть не жалкував про це і в спогадах визнав, що горювати за тим, що сталося “тепер, коли я, отримавши вище у військовій ієрархії звання, закінчую свою службу, - було б нерозумно”. Продовжуючи роздуми про цей час, він надає інформацію, яку неможливо знайти в джерелах офіційного походження: “академія забезпечувала Генеральний штаб здебільшого бездарною посередністю, розвиваючи в ній честолюбство й зверхність. Вони (офіцери генерального штабу - О.К.) зневажливо ставились до фронтових офіцерів, які розділяли з солдатом усі труднощі й тяготи мирної та бойової служби. За це не любили у військах офіцерів Генерального штабу. Вони залишались чужими у війську. А коли вони були виділені в окремий корпус офіцерів генерального штабу з привілеями проти армійських, то їх стали ненавидіти”164. Така негативна оцінка службовців Генерального штабу, на нашу думку, була викликана, насамперед, образою за дні, які давно минули. Характерною рисою його спогадів є експресивність, однак свідчення про те, що служба в Генеральному штабі не була престижною в офіцерському середовищі, підтверджується документально. Це, наприклад, видно із протоколів засідань Ради Академії, коли її члени намагались розробити цілу систему заходів щодо залучення абітурієнтів. У рік відкриття Академії справи по комплектуванню слухачами йшли непогано, і було зараховано 27 офіцерів, що складало штатну норму.

У перший рік навчання слухачі набували теоретичних знань, а на другий засвоювали ті ж предмети, але вже на практичному рівні. У поняття “практичний курс” вкладався абсолютно інший зміст, ніж зараз: “офіцер повинен був навчатися застосовувати отримані знання для здійснення самостійного військово-наукового дослідження”165.

Військова академія знаходилась у підпорядкуванні начальника Головного штабу ЙІВ, а керували нею директор і віце-директор, навчальною частиною відала Рада Академії на правах дорадчого органу. Існувала також Конференція Академії (на зразок педагогічної ради), яка розглядала питання, що пропонувались віце-директором і які стосувались програм навчання, методики викладання, а вже потім вони подавались на затвердження Ради.

Першим директором Академії імператор Микола І призначив генерал-ад'ютанта І.О. Сухозанета, який, на думку сучасників, не відповідав цій посаді. Незважаючи на те, що він був бойовим генералом (цей чин отримав у 27 років - О.К.), кавалером багатьох орденів, але водночас зневажливо ставився до педагогіки та науки, про що не обминув згадати один з його підлеглих, викладач Військової академії М.С. Голицин: “Призначення Сухозанета директором академії було негативно зустрінуте з боку громадської думки (звичайно, негласної, оскільки гласної на той час не було і бути не могло). Призначення його було не до вподоби суспільству й генеральному штабу. Наслідки виправдали її (суспільну думку - О.К.)”166.

Затвердивши програми для першого навчального року, Рада встановила розподіл річних та щоденних занять. В осінньо-весняний період заняття на теоретичному відділенні тривали з 1 листопада до 1 червня, а на практичному - з 1 листопада до 1 травня. Літній час, який був призначений для практичних занять, офіцери проводили зі своїми підрозділами у таборах, вирішуючи тактичні завдання з бойової підготовки військ і робили геодезичні зйомки. У серпні - жовтні проводилась підготовка до екзаменів та їх складання. Щоденно, з 9.00 до 15.30, відбувались три двогодинні лекції, раз на тиждень - стройові заняття. Вечорами, двічі на тиждень, були заняття з іноземних мов, і тричі - з верхової їзди та вольтижування.

Становлення Академії відбувалось непросто, особливо важко підбирався професорсько-викладацький склад. Про це свідчать спогади Д.О. Мілютіна. Зокрема, він так згадував свої перші кроки на новому полі діяльності: “директор Академії генерал-ад'ютант Сухозанет та віце-директор Ренненкампф прийняли мене дуже люб'язно, заявили, що очікували на мій приїзд з нетерпінням, оскільки кафедра військової географії залишалась декілька місяців без професора, і бажали, щоб я негайно приступав до своїх обов'язків”167.

Протягом перших 20-ти років діяльності Військової академії майже всі навчальні дисципліни неодноразово переглядались, “то звужуючись, то надмірно розширюючись, змінюючи розподіл своїх частин, іноді навіть і сам характер їх викладу”168. Особливістю педагогічної діяльності того часу було те, що професори та ад'юнкти не мали права самовільно змінювати тексти своїх лекцій без дозволу Ради Академії169.

Головна увага у Військовій Академії зверталась на викладання тактики як найнеобхіднішого предмета для майбутніх офіцерів Генерального штабу. Для викладання тактики були запрошені полковники М.В. Медем і М.Ф. Веймарн, які мали досвід викладання в Артилерійському училищі та Школі гвардійських підпрапорщиків. Діяльність М.В. Медема була дуже плідна, ним була складена програма й розроблений курс лекцій, визначена програма практичних занять. Він викладав в Академії з 1833 р. й був, за свідченням сучасників, скромною людиною, незважаючи на великий вклад у військову науку. Богданович М.І. так писав про Медема М.В.: “На щастя для нашої вищої військової освіти, генерал Сухозанет мав можливість пізнати з дуже хорошого боку одного з викладачів артилерійського училища, полковника Медема. Дійсно, барон Медем підготував тактику для училища - перший такий досвід російською мовою”170.

Безумовно, це було великою заслугою, оскільки написання підручника вимагає великого досвіду і знань, тим більше, що написаний він був російською мовою. Адже при створенні Військової академії постало питання про те, де взяти спеціалістів, які можуть викладати військові науки, оскільки далеко не кожний теоретик чи практик може викладати ту чи іншу дисципліну. Для вирішення цієї проблеми пропонувалось навіть запросити іноземних спеціалістів. “Якщо б така пропозиція була втілена, - пише М.І. Богданович, - то, з одного боку, не змогли б вступити до академії офіцери, які були здібні, але погано володіли іноземними мовами, а, з іншого - що ще більш важливо - наша військова наука тягнулась би, як раб, дорогою, яку пропонували іноземці”171. З 1851 р. у викладанні тактики була посилена практична спрямованість, оскільки військове керівництво дійшло висновку, що Військова академія повинна була готувати не стільки вчених, скільки здібних офіцерів-практиків для служби у військах172.

Іншим, не менш важливим предметом в Академії була стратегія у зв'язку з військовою історією. Стратегія на той час являла собою систему поглядів на проблеми війни, “збагачуючи слухачів ґрунтовними відомостями, не звужуючи їхнього власного мислення і не пропонуючи безумовних правил, підводячи до дослідження істин”173.

Провідними предметами були також військова географія і військова статистика. Викладання цих дисциплін ускладнювалось відсутністю спеціальної літератури. Зауважимо, що військова статистика у західноєвропейських вищих військово-навчальних закладах не вивчалась зовсім. 1845 р. військову географію почав викладати професор, підполковник Д.О. Мілютін, майбутній батько військової реформи російської армії. У міру ознайомлення з наявними матеріалами з курсу військової географії, Д.О. Мілютін дедалі більше переконувався в тому, що необхідно шукати нові підходи до викладання цієї дисципліни. Він зазначав, що викладання військової географії не просунулось уперед і не змінилось з тих часів, коли він сам був слухачем академії: “Взагалі я не знайшов в Академії помітних успіхів протягом 8-9 років, що пройшли після мого тут навчання”174. Приступивши до викладання курсу військової географії, Мілютін з перших днів почав міркувати над зміною програми. Завдяки його розробкам курс значно збагатився науковим підходом до предмета, що послужило причиною зміни назви навчальної дисципліни. З 1847 р. до курсу військової географії було додане викладання військової статистики.

У перші роки діяльності Академії перевага надавалась вивченню головних військових дисциплін і не зверталась увага на елементарні пізнання офіцерів стосовно облаштування й організації військ. Для виправлення цього недоліку був введений курс з вивчення обов'язків офіцера Генерального штабу. “Викладання цього предмета, - відзначав директор академії, - передбачало: по-перше, огляд обов'язків служби по генеральному штабу взагалі й у воєнний і мирний час; по-друге, застосування цих обов'язків до існуючих по Генеральному штабу посад; по-третє, в огляді польового військового управління і в поглядах на внутрішнє облаштування військ”175.

Для зміцнення дисципліни і розвитку правосвідомості офіцерів 1834 р. до навчального плану вводяться основи законодавства. Слухачі знайомились з основними законами Російської імперії, організацією управління державою, губерніями, повітами. З 1849 р. в Академії починає викладатись курс військової адміністрації. З цього приводу Д.О. Мілютін зазначав, що взимку 1848-1849 рр. діяльність Академії значно пожвавилась. На обговорення конференції Академії була винесена програма курсу військової адміністрації. Але вирішення питання про викладання цієї дисципліни тягнулось доволі довго, і лише 1852 р. програма була остаточно затверджена176. Слухачі також вивчали основи топографії й геодезії, креслення планів і окомірну зйомку місцевості, ґрунтовний курс фортифікації та артилерії. Крім спеціальних військових дисциплін, в Академії викладали історію, російську та іноземні мови.

Після відкриття Академії було встановлено чотири види екзаменів: вступні, періодичні упродовж навчального року, перевідні з молодшого класу на старший і публічні або випускні.

Оцінка успішності кожного офіцера-слухача на екзаменах поділялась на п'ять розрядів: “відмінно”, “добре”, “задовільно”, “посередньо” і “слабо”177. “Із усієї цієї системи, - пише М.С. Голицин, - набагато більш метикуватої, ніж мудрої, особливої уваги заслуговувало детальне визначення успіхів п'ятого ступеня - відмінних. Ними визнавались такі, які могли бути доступними не лише самим викладачам, але навіть - мало чи не “геніальним людям”. Тому Сухозанет і не визнавав за можливе удостоювати цим п'ятим ступенем успіхи офіцерів, які навчались”178.

Серйозно гальмували навчальний процес неконструктивні погляди окремих керівників Академії. “Завжди і в усьому в академії, - згадував викладач М.С. Голицин, - Сухозанет хотів бути “оракулом” і “владним владикою”, ким і був дійсно”179. Так, директор Академії основну увагу приділяв запровадженню деспотичного режиму, вважаючи, що суворість - єдина основа порядку; м'якість у поводженні веде до розпущеності. Улюбленим його висловом, який часто використовувався у наказах, був: “без науки можливо перемагати, але без дисципліни - ніколи”. На думку М.С. Голицина, І.О. Сухозанету більше б підійшло призначення комендантом фортеці, а не директором нового вищого військово-навчального закладу - Військової академії180. Негативну оцінку характеру І.О. Сухозанета надавав і Д.О. Мілютін, зазначаючи при цьому, що після того, як Академія 4 лютого 1854 р. була передана під управління Головного начальника військових навчальних закладів, посаду директора скасували. Це стало відчутним фактом для Академії, оскільки генерал І.О. Сухозанет залишив свою посаду. Незважаючи на його гарні й теплі прощальні слова, “ніхто не жалкував про розставання з ним. Він залишив по собі погану пам'ять. Гніт, під яким він тримав своїх підлеглих, під виглядом охорони дисципліни, не тільки був тяжким для них особисто, але й гальмував успіхи навчального закладу”181.

Сухозанет І.О. вимагав від адміністративного персоналу Академії застосування покарань за найменший проступок. “Соромтесь, панове, - говорив він віце-директору й штаб-офіцерам відділень, - ви тут не школярі над школярами, ви тут цілковиті начальники; ви можете й повинні вимагати повної покори. Ви завжди і в будь-який час можете самі заарештувати офіцера - спочатку в Академії, а потім - на гауптвахту - і лише доповісти про це віце-директору”. Більше того, штаб-офіцери виставляли оцінки за поведінку офіцерам-слухачам. Підстав для арешту було більш ніж достатньо. Із суворих вимог регламенту Академії видно, що “за запізнення на лекцію на . години оголошується догана, за півгодинне запізнення, за неуважність на лекції - добовий арешт”182.

Дуже суворим для офіцерів, які не менше двох років прослужили в строю, був Статут Академії. Сучасник з цього приводу відзначав: “статут академії - вищого військово-навчального відкритого закладу викладений в дусі того часу, скоріше у вигляді статуту закритого середнього військового навчального закладу, в роді кадетських корпусів з умовами й вимогами: стройовими, дисциплінарними й морально-виховними”183.

Від викладачів вимагалось не лише навчати слухачів, але й “запроваджувати правила найчистішої моралі, точного й вірного виконання обов'язків, безумовного підкорення начальству й непохитної відданості престолу й батьківщині”184. Такий підхід до вже сформованих особистостей, якими, безумовно, були офіцери-слухачі Академії, був зумовлений специфікою внутрішньополітичного охоронного курсу, потребою відгородити армію від “згубного впливу” вільнолюбних ідей, встановити дисципліну, яка похитнулась, особливо у вищому військовому навчальному закладі. Про це свідчать і положення Статуту Військової академії, і позиція директора І.О. Сухозанета, і сам дух, що панував у стінах Академії. Однак були й керівники, які не вважали плац-парадність, “військово-балетне” мистецтво кращим засобом виховання. Так, наприклад, абсолютно протилежних поглядів дотримувався віце-директор Академії г.-м. Л.І. Зедделер, який виступав за вміле поєднання поваги до особистості зі справедливою суворістю.

Неконструктивні погляди директора іноді навіть гальмували навчальний процес. Так, наприклад, він без згоди з Конференцією Академії міг змінити зміст програм окремих навчальних дисциплін. На науку дивився, як на додаток до військової справи. “Наука у військовій справі, - говорив І.О. Сухозанет, - це не більше ніж ґудзик до мундира: мундир без ґудзика не можна вдягнути, але ґудзик ще не складає всього мундира”185. Це викликало протест віце-директора. Як наслідок, 1834 р. г.-м. Л.І. Зедделер, за клопотанням директора Академії, був знятий з посади і звільнений зі служби “за небажання дотримуватись справжнього порядку служби”186. Про цей випадок згадує і князь М.С. Голицин, вважаючи, що фактичною причиною звільнення г.-м. Л.І. Зедделера зі служби стало те, що погляди директора й віце-директора у питаннях про методи виховання суттєво розійшлись. У розумінні І.О. Сухозанета особистість підлеглого не визнавалась, суворість вважалась єдиною основою порядку, м'якість у поводженні вела до розпущеності. Натомість Зедделер вважав, що різкістю нікого не виправиш, що повага до особистості підлеглого не принижує начальника, оберігає самолюбство, цей надзвичайно важливий важіль військової служби187.

У перше двадцятиліття діяльності штат академії майже ніколи не був укомплектованим, водночас зменшувалась і кількість абітурієнтів із гвардії. Так, наприклад, 1833 р. на вступні екзамени прибуло 19 офіцерів, наступного року - усього 4. З 1840 до 1848 р. до Генерального штабу було зараховано 164 випускники кадетських корпусів, але не всі з них з'явились на вступні екзамени. Пізніше генерал-квартирмейстер Головного штабу генерал-ад'ютант Ф.Ф. Берг визнав, що зарахування до Генерального штабу офіцерів, які випускались із кадетських корпусів і не прослужили кілька років у військах, було помилкою188. Щороку ситуація з комплектуванням штату слухачів Академії погіршувалась. Дійшло до того, що 1851 р. з мільйонної російської армії до академії вступили 7 офіцерів з 9, які складали екзамени189. Уряд вдавався до різноманітних заходів, щоб поліпшити ситуацію, але ці заходи були здебільшого не конструктивними. Служба у Генеральному штабі не вважалася престижною у суспільстві, тому офіцери при нагоді прагнули її залишити. Зрештою було заборонено переходити зі служби у Генеральному штабі у будь-який інший рід служби190.

На початку 50-х рр. ХІХ ст. склалась катастрофічна ситуація з комплектуванням Академії. Рада академії у пошуках шляхів вирішення цієї проблеми встановила основні причини такого становища: 1) недостатнє жалування слухачів академії; 2) відсутність необхідних умов для підготовки до вступних екзаменів; 3) служба в Генеральному штабі не давала ніяких переваг; 4) право на вступ до академії не поширювалось на офіцерів спеціальних військ. Водночас було запропоновано ряд заходів, які мали покращити ситуацію з комплектуванням Військової академії слухачами. Серед них найбільш важливими були: збільшення жалування службовцям академії в два рази; при переводі із теоретичного в практичне відділення видавати додаткову допомогу в розмірі 142 крб. 85 коп.; корпусним командирам рекомендувалось доручити обер-квартирмейстерам підбирати абітурієнтів для вступу до академії; дати дозвіл офіцерам, які закінчили академію, повертатись до своїх частин і носити аксельбант; дозволити офіцерам Генерального штабу переходити зі штабної на командну службу і навпаки; допустити до прийому в академію офіцерів спеціальних військ191. Право вступу до академії не поширювалось тільки на офіцерів корпусу гірських інженерів, лісового корпусу й морського відомства192.

Ці пропозиції Ради Академії були уважно розглянуті й затверджені. Невдовзі ситуація з прийомом до Академії стала помітно поліпшуватись. Склад слухачів 1853-1854 навчального року був численним порівняно з попередніми роками. У практичному відділенні перебували 34 офіцери, тоді як до початку 50-х рр. ХІХ століття їх кількість коливалась від 9 до 16 чоловік193. У цілому, з 1834 до 1854 рр. академія підготувала 306 офіцерів (9-19 чоловік щороку)194.

У лютому 1854 р. Військова академія переходить до відомства Головного начальника військових навчальних закладів195. Це стало причиною змін у складі управління Академією: посади директора і віце-директора були скорочені. Начальником Академії й одночасно членом Навчального комітету при Штабі військово-навчальних закладів став г.-м. Г.Ф. Стефан. Рада Академії залишилась у попередньому складі, але всі її рішення мали затверджуватись Головним начальником військових навчальних закладів.

1855 р. відбулося злиття трьох вищих спеціальних військових навчальних закладів з метою “підвищити значення офіцерських класів Артилерійського та Інженерного училищ”196. Імператорська Військова академія була перейменована в Миколаївську академію Генерального штабу, офіцерські класи Миколаївського інженерного та Михайлівського артилерійського училищ перейменовані в академії - Інженерну й Артилерійську. Усі три вузи отримали назву Імператорської Військової академії197.

Таким чином, наративні джерела, що містять інформацію з приводу функціонування вищої військової школи в Російській імперії другої чверті ХІХ ст. дають можливість проаналізувати процес становлення вищої військової освіти, дослідити відносини, які складались роками між керівництвом, викладачами, слухачами й, головне, про ставлення сучасників до військової Академії. Потрібно відзначити, що перший вищий військовий навчальний заклад, яким була Військова академія, не був престижним. Однією з причин можна назвати те, що Академія готувала офіцерів до служби виключно у Генеральному штабі, адже служба в цій установі не була престижною у другій чверті ХІХ ст. Досить жорсткі вимоги до офіцерів-слухачів Академії також не сприяли її поповненню. Сучасники висловлювали своє невдоволення таким станом речей, бо приходили вони до Академії вже офіцерами з стійкими уявленнями та моральними якостями, а до них ставились, як до вихованців кадетських корпусів. Звісно, це негативно позначалось на їхньому самолюбстві і стало однією з перешкод, які виникли у справі комплектування Академії.

Комплекс наративних джерел також свідчить, що ставлення сучасників до цього вищого навчального закладу не було одноманітним. Не виявляється як одностайного схвалення методів та засобів підготовки офіцерів, так і відсутнє одностайне неприйняття. Це є свідченням того факту, що система підготовки офіцерів для Генерального штабу відповідала потребам часу, відображала основні протиріччя тієї епохи, що було зафіксовано у джерелах особового походження.

2. Пажеський Його Імператорської Величності Корпус

Пажеський корпус як військовий навчальний заклад починає свою історію з 10 жовтня 1802 р., коли проект його створення, запропонований генералом О.І. Клінгером, був затверджений імператором Олександром І198. Упродовж дев'яти років (1802-1811 рр.) Пажеський корпус поступово перетворювався на військовий навчальний заклад і набув у порівнянні з іншими навчальними закладами привілейований статус. Заведені порядки у корпусі без значних змін існували до початку правління імператора Миколи І, коли військовій системі в цілому та її навчальним закладам зокрема почали надавати виняткового значення.

Так, з розробкою та прийняттям проектів і положень, які мали на меті впорядкувати систему освіти та виховання дітей дворян, 1827 р. було затверджене нове “Положення” про Пажеський корпус, яке визначило структуру корпусу, кількість вихованців і вихователів. Так, згідно з цим положенням, було передбачено утримання 16 камер-пажів та 134 пажів, затверджувались штат і кошторис199. 1829 р. були видані правила про порядок зарахування у пажі на навчання у Пажеському корпусі200.

Необхідно нагадати, що звання пажа було запозичене Петром І на Заході. Вважалося, що пажем може бути призначена лише особа, яка має знатне походження. У Російській імперії Пажеський корпус був створений для навчання представників знатних дворянських родин. У цілому за часів правління Миколи І дуже ретельно стежили за тим, щоб у військових навчальних закладах навчалися тільки діти дворян. У цьому розумінні Пажеський корпус відрізнявся особливою “чистотою”, адже навчалися в ньому переважно діти осіб, які мали чин не нижче генерал-лейтенанта або таємного радника. Офіційно ж вважалося, що вступити до Пажеського корпусу (до 1837 р.) могли сини військових та цивільних чинів перших чотирьох класів, а пізніше - лише перших трьох класів201. Першому класу відповідали особи з чинами генерал-фельдмаршала, генерал-адмірала; 2-му класу - генерала від інфантерії, генерала від кавалерії, генерала від артилерії, адмірала; 3-му класу - г.-л., віце-адмірала; 4-му класу - г.-м., контр-адмірала. Інших бажаючих як виняток могли зарахувати тільки з дозволу імператора. Саме у такий спосіб було зараховано до Пажеського корпусу уродженця Полтавської губернії, сина відставного полковника Дмитра Дарагана (чин полковника відповідав шостому класу). Важливу роль у житті Дмитра Дарагана відіграли його родичі, брати матері, г.-л. Дмитро Петрович та капітан-лейтенант флоту Іван Петрович Неверовські.

Так, Дмитро Петрович Неверовський, який помер 1814 р. від ран, отриманих під час війни з Наполеоном, заповідав своїй дружині Єлизаветі Олексіївні, піклуватися про його рідних племінників. Вона 26 серпня 1823 р. написала офіційного листа на ім'я начальника Головного штабу ЙІВ барона І.І. Дибича, в якому, згадуючи про волю покійного чоловіка, клопотала про влаштування на державне утримання в Царськосільський ліцей чи в комплект Пажеського корпусу Дмитра Дарагана202. Це клопотання було задоволене, про що Єлизавету Неверовську повідомили листом від 6 вересня 1823 р. за підписом барона І.І. Дибича: “Государ Імператор, задовольняючи Ваше клопотання, Височайше розпорядився влаштувати до Пажеського корпусу на державне утримання племінника покійного чоловіка Вашого малолітнього Дмитра Дарагана”203. Саме з цього часу, тобто з вересня 1823 р., з дозволу імператора Олександра І, Дмитро Дараган вважався зарахованим до Пажеського корпусу, але, як свідчать документи, до 1826 р. цим правом не скористався.

Фактичний вступ до Пажеського корпусу був прискорений сумною подією. У листопаді 1825 р. несподівано помер імператор Олександр І, і батько Дмитра вирішив терміново віддати сина до казенного військового навчального закладу, розраховуючи на пожалування з приводу вступу на престол нового імператора. Від'їзд був призначений на початок 1826 р., а супроводжував Д. Дарагана до столиці рідний дядько, Іван Неверовський. Близько місяця тривало влаштування Д. Дарагана до Пажеського корпусу, і 19 березня 1826 р. з Головного Штабу ЙІВ, за підписом барона І.І.Дибича, було відправлено листа капітан-лейтенанту флоту І.Неверовському: “Государ імператор, задовольняючи Ваше прохання, наймилостивіше наказав племінника покійного брата вашого, Г.Л. (генерал-лейтенанта - О.К.) Неверовського, сина відставного полковника Дарагана Дмитра зарахувати до Пажеського корпусу на державне утримання”204. Це був не єдиний випадок, зокрема, з дозволу імператора, 1828 р. був зарахований до Пажеського корпусу син полковника А.Я. Стороженка, Володимир205.

Після закінчення Пажеського корпусу 1832 р. Дмитро Дараган приступив на службу прапорщиком л.-гв. Семенівського полку, де служив до 1853 року і отримував швидке підвищення в чинах і посадах. 1853 р. в чині полковника він був призначений командиром Єгерського Принца Фрідріха Карла Мекленбургського полку, а 1855 р., в цьому ж чині, був призначений командиром л.-гв. Волинського полку; 1856 р. він отримує чин г.-м., 1867 р. - г.-л., а 1882 р. Д. Дарагану був присвоєний чин генерала від інфантерії206.

Багато подій відбулося протягом довгого та насиченого життя Д. Дарагана. Він жив при чотирьох монархах і ніс службу при двох з них, про що в спогадах зазначає: “Переживаю тепер (1886 рік - О.К.) четверте царювання і мені судилося бути свідком реактивних реформ останніх царювань до Олександра ІІІ включно”207. Але основний період його діяльності припадає на період правління Миколи І, який нас цікавить з точки зору досліджуваної проблематики.

Особлива цінність спогадів сучасників, зокрема й Д. Дарагана, полягає в тому, що вони мали змогу на власні очі бачити зміни в змісті, функціонуванні, управлінні, облаштуванні військових навчальних закладів. Відомо, що перетворення у військовому управлінні у 30-х рр. ХІХ ст. зумовили і реформування військової навчальної системи. Спогади Д. Дарагана та інших очевидців дозволяють глибше зрозуміти зміни в освіті та вихованні майбутніх офіцерів, які мали місце за часів Миколи І, подивитись на ці проблеми із “середини” епохи, що вивчається. На наш погляд, така постановка проблеми дозволяє запобігти модернізації історичного процесу та якомога більше наблизитись до істини.

Сучасники називають перетворення, які відбувалися у Пажеському корпусі, реформами. Так, В.О. Бельгард, який був зарахований до корпусу 1824 р., мав змогу порівняти порядки у корпусі, які існували до і після перетворень, згадує: “Внутрішнє життя корпусу до реформи його 1827 р. було дуже своєрідне. Скільки пам'ятаю, побут і звичаї закладу були дуже м'які, до новачків жодних приставань не було”208.

Стосовно реформування корпусу Д. Дараган зазначає: “Я користувався недовго порядками, які існували в Пажеському корпусі, що відрізняли його від кадетських корпусів, і які робили його не військово-навчальним закладом, а якимось особливим закритим учбовим закладом під керівництвом вищих військових чинів. Реформи корпусу співпали з моїм до нього вступом”209.

Перетворення, які розпочав імператор Микола І після вступу на престол, Дмитро Дараган безпосередньо пов'язує з подіями 14 грудня 1825 р. Причини ж повстання він пов'язує з ліберальними прагненнями дворянського стану, тому, на його думку, основною метою нового уряду було раз і назавжди покінчити з ними за допомогою суворої системи виховання дворянської молоді. Дараган у такий спосіб пояснює дії імператора: “Государ цей (Микола І - О.К.), для блага Росії, вважав за необхідне викорінити ці вільнодумні прагнення й почав свої реактивні реформи з виховання юнацтва”210. Політику держави в цьому розумінні можна назвати доцільною і логічною. Як точно відзначив інший сучасник: “Молодь переживала в корпусі найбільш важкий час, коли характери міцніють і розвиваються, коли необхідно стримувати пристрасті, які породжуються, які вперше піднімають голову, в образі шкідливих звичок і нахилів”211. І якщо із записок В.О. Бельгарда ми отримуємо інформацію про відсутність у 20-ті рр. ХІХ ст. у Пажеському корпусі тілесних та деяких інших видів покарань, то про їх різноманітність у 40-х рр. нам стає відомо із спогадів М.К. Імеретинського: “Стягнення, - пише він, - були такі: покарання різками, виключення з корпусу, арешт в карцері, вміщення на чорну дошку, позбавлення чи обмеження права на відпустку, позбавлення обіду, стояння на колінах, стояння в кутку”212.

Потрібно підкреслити, що перетворення у сфері військової освіти особливо гостро відчувались у Пажеському корпусі. Це було пов'язано з тим, що з привілейованого цей військовий навчальний заклад перетворювався на звичайний, на кшталт кадетських корпусів. Це дуже непокоїло вишуканих пажів і не залишилося непоміченим. Про ці зміни згадують сучасники, які мали безпосереднє відношення до Пажеського корпусу. Так, за часів правління Олександра І у Пажеському корпусі не було фронтових занять, які у другій чверті ХІХ ст. проводились у всіх військових навчальних закладах і стали звичайним явищем. Фронтові заняття поділялись на три види: одиночні та домашні вправи; ротні, батальйонні, полкові вправи і підготовка до масових вчень; літні військові табори. Восени та взимку заняття були одиночними, які включали навчання правильно марширувати, робити різноманітні вправи зі зброєю; пажі вивчали основи гарнізонної служби, правила розсипного строю; навесні та влітку закріплювали набуті знання та навички і готувались до спільних вчень, які були ротними, батальйонними, полковими; час перебування у літньому таборі вважався завершальним етапом перевірки знань, отриманих протягом року. Так, Д.І. Дараган зазначає, що з 1828 р. вихованці військових навчальних закладів ходили у воєнний табір разом з військами під Красне Село. А з 1829 р. військово-навчальні заклади перевели до літніх таборів у Петергофі, де був заздалегідь влаштований за вказівкою Миколи І кадетський табір. При цьому автор зазначає, що походи в літні табори вихованцям Пажеського корпусу подобались213.

Але, окрім спільного, існували й відмінності в житті та побуті пажів та кадетів: одяг пажів відрізнявся вишуканістю, взаємовідносини між командирами, вихователями та вихованцями були більше цивільні, ніж армійські. Різниця в одязі кадетів та пажів дуже вразила Дмитра Дарагана, і він це запам'ятав на все життя. “Незабаром після вступу мого до Пажеського корпусу, - пише він у спогадах, - до Петербурга привезли в Дворянський полк для завершення освіти випускних кадетів із Костроми, в тому числі й брата мого Петра. Я був вражений його грубим мундиром”214.

Із вступом на престол імператора Миколи І змінюється атмосфера у суспільстві, армії, військових навчальних закладах. Дараган Д. фіксує основні кроки уряду в цей час у такий спосіб: “Необхідно було викоренити вільнодумство найсуворішою, невмолимою дисципліною не лише у військах, але й в усій адміністрації - виконання без обговорення вважалось вищою гідністю вірнопідданих”. Запровадження таких порядків виховання юнацтва в дусі покірності вважалось найбільш надійним шляхом. З цього й почав імператор Микола І. Відчутні зміни відбулись і в Пажеському корпусі. Зокрема, надійшов наказ: “Директора називати не на ім'я по батькові, а Ваше Превосходительство, а вихователів - пан полковник. Це було перше нівелювання”215. Взагалі за основу виховання були взяті три принципи, які мали стати нібито моральним кодексом кожного вихованця, а з часом і офіцера - це відданість вірі батьків, любов до царя й безперечна покірність самодержавній владі216.

Хоча ці принципи і були покладені в основу виховання, а дотримання суворої дисципліни ставилося понад усе, навіть у Пажеському корпусі спостерігалися безпорядки. Про один з таких випадків згадує В.О. Бельгард. Під час перебування пажів у Петергофі (в цей час переробляли будинок, де розташовувався Пажеський корпус - О.К.) відбувся “бунт”. Пажі були незадоволені тим, що в Англійському палаці, де вони тимчасово перебували, було холодно, їх погано годували. Це викликало невдоволення та заворушення, які за словами сучасника, тривали три дні. Офіцери-вихователі, вірогідно, не могли відразу відновити порядок, бо директор Пажеського корпусу тоді перебував у Петербурзі. Коли він приїхав, почалось з'ясування обставин та пошук винуватих у безладі. За непокірність пажі були суворо покарані, особливо головні винуватці, які були віддані у солдати. Згадуючи про цей інцидент, Бельгард зазначав, що для нього цей випадок непокори і розправи над пажами став єдиною неприємною згадкою про корпус217. Про невдоволення пажів під час перебування у Англійському палаці згадує й інший сучасник - Д. Дараган. Але він називає іншу причину - заборону гуляти в парку218. Виходячи зі свідчень сучасників, можна констатувати, що Пажеський корпус потребував застосування дисциплінарних заходів. На нашу думку, заходи уряду часів правління імператора Миколи І були достатньо дійовими, тому що про подібні вчинки пажів сучасники більше не згадували.

1827 р. було реконструйовано будівлю Пажеського корпусу, що зумовило суттєві зміни у підготовці вихованців. Бельгард В.О. зазначає з цього приводу: “27 жовтня нас перевели в заново облаштовану будівлю корпусу й багато що в нашому житті змінилось. Стали навчати військовим вправам і маршируванню, на що раніше майже не звертали уваги”219. Стосовно зазначених змін висловлював свою думку і Д. Дараган, який наголошував, що зовні будівля корпусу залишалась такою ж, але всередині все змінилось, що відбилось безпосередньо і на повсякденному побуті. Були запроваджені у прямому розумінні ротні порядки. Камер-пажі по черзі призначались черговими по корпусу, у зв'язку з чим на них покладалась відповідальність за внутрішній порядок у корпусі, охайність і поведінку220.

Внаслідок запровадження нових порядків у Пажеському корпусі старих наставників було замінено стройовими офіцерами з армії та кадетських корпусів. Внаслідок цього принципово змінились відносини як між вихованцями, так і між вихованцями та наставниками. “Нові офіцери, - пише сучасник, - які були набрані з армійських полків чи з першого кадетського корпусу, не визнавали виховання, не могли мати на нас впливу колишніх наших вихователів. Цей вплив був замінений суворою дисципліною”221. При цьому мемуарист вважає, що недоліки нововведень полягали не у насадженні дисципліни, яку він вважав необхідною та корисною для майбутніх офіцерів, а в тому, у який спосіб це відбувалось: “Дітям і юнакам створили справжні умови дійсного військового життя. У молодому серці влада переростає у властолюбство, яке оволодіває серцем, і призводить до формування деспотичного характеру. Влада постійно ставить молоду людину у суперечливі відносини між товариськістю й виконанням обов'язків під страхом відповідальності. Влада й товариськість несумісні, тому в нас у корпусі поділ вихованців на начальників і підлеглих у результаті сприяв послабленню товариськості, у моральному відношенні (після введення ротних порядків - О.К.) корпус значно впав. З'явились доноси, низькопоклонство та інше”222. Але якщо Д. Дараган пише про занепад моральності, який пов'язує з нововведеннями, то вихованець Пажеського корпусу 40-х рр. М.К. Імеретинський вважає інакше, а саме, що Пажеський корпус у моральному відношенні знаходився в найкращих умовах порівняно з іншими військовими навчальними закладами, оскільки всі вихованці походили із знатних родин і задатки були вже закладені саме там. Корпус міг лише впливати на дитину силою більш чи менш доброго і постійного нагляду й хорошою системою заохочень і стягнень223.