Підготовка офіцерів у військових навчальних закладах та у військах

Розглянувши принципи, які були покладені в основу виховання, проаналізуємо систему навчання в Пажеському корпусі. Вона мала три складові: 1) навчання; 2) служба при дворі; 3) власне військова підготовка. На початку правління Миколи І особлива увага приділялася навчанню. Імеретинський М. з цього приводу зазначає: “Пажеський корпус був все-таки військовим навчальним закладом, тому на першому плані стояла підготовка до військової служби. Але спеціальні військові науки починали викладатись лише з третього класу, а спеціальними військовими класами можна було власне назвати - другий і перший (камер - пажеський)”224. Саме в другому та першому класах вихованці серйозно займалися вивченням військових (тактики, стратегії, військової історії, артилерії, фортифікації), математичних, природничих, юридичних та політичних наук, до яких відносили тоді статистику та історію. Імеретинський М. зазначає, що пажі старанно навчалися лише в певних класах, наприклад, для того, щоб потрапити до камерпажеського (першого) класу, а потім можна було не дуже старатися, адже дорога до гвардії була вже відкрита225. А потрапити туди могли лише 16 чоловік, тому відбір був дуже ретельним, причому враховувались отримані бали і за поведінку, і за успіхи в науках, і за знання військової справи. Пажі, які успішно закінчили курс навчання, випускались офіцерами в гвардію (до 90% ) і армію. Однак були й нерадиві вихованці. Деяких залишали в тому ж класі на другий рік, не переводили в камер-пажеські класи226. Таких випускали в армію унтер-офіцерами “для того, щоб на підвищення в офіцерському чині хоча б і заслуговували, але представлені були б не раніше, ніж після не менше трьох років служби у військах”227. За період другої чверті ХІХ ст. корпус випустив 986 офіцерів228.

Крім навчання, в обов'язки пажів входила і служба при імператорському дворі, що, власне, і відрізняло пажів від кадетів. Вони мали бути присутніми на всіх прийомах, заходах офіційного порядку, балах: “Кожна особа імператорської сім'ї, - пише М. Імеретинський, - мала свого камер-пажа, який був зобов'язаний прислужувати при всіх випадках, які визначені етикетом”229. Це дуже подобалось пажам і особливо камер-пажам, які були присутні на усіх прийомах, тоді як пажі - лише на найважливіших. Але, крім цих двох напрямів у навчанні, був ще й третій - навчання фронту або стройова підготовка, яка з часом почала відігравати провідну роль. Якщо на початку 30-х рр. ХІХ ст. це нововведення здавалось чимось ганебним для вишуканих пажів, то вже в 40-х рр. навчання військовій справі прижилося і сприймалось як належне. Так, М. Імеретинський, котрий з повагою відгукується про свого командира і не вважає заняття військовою справою надмірними і шкідливими, зазначає, що: “Пануючий у той час у військах фронтовий терор і підтяжка ще більше заставляють цінувати характер діяльності Жирардота (Карл Карлович Жирардот в Пажеському корпусі командував ротою - О.К.). Він умів облагородити фронтові вимоги, надаючи їм значення не мети, не знання, а засобу для досягнення військового звання - ідеалу тодішніх російських дворян. Він усував надмірне захоплення шагістикою й ружистикою, що переважало в кадетських корпусах. Він наполягав на тому, щоб вихованець міг до вступу на дійсну військову службу набути навички суворої точності й добросовісності у виконанні службових обов'язків”230.

Дараган Д., засвоївши і сприйнявши принципи, які лягли в основу військової політики Миколи І, був дуже занепокоєний їх руйнацією в часи правління Олександра ІІ: “Моє виховання в Пажеському корпусі почалось на самому початку реактивних реформ Микола І і не дивно, що юний розум мій цілком сприйняв ці основи. Після виходу із корпусу для мене, як і для всіх вихованців державних навчальних закладів того часу, не існувало іншого ідеалу суспільного ладу, а тридцятиріччя царювання Миколи І зміцнило його в усій нашій Вітчизні, служба в лавах військ і спостереження привели мене до переконання про необхідність для нашого суспільства, для міцності Держави твердої урядової влади, а відносно військової служби особливо безперечної покори”231. Він вважав, що Микола І, надаючи особливого значення дисципліні, звертаючи увагу на дрібниці, успішно впливав на виховання та підготовку юнацтва до військової служби.

Отже, зі спогадів сучасників ми змогли отримати відомості про основні риси та особливості виховання і навчання майбутніх офіцерів у другій чверті ХІХ ст. у Пажеському корпусі, котрі не містяться в документальних джерелах офіційного походження. Аналіз спогадів дозволяє зробити висновок, що найбільшого впливу реформ серед військових навчальних закладів зазнав саме Пажеський корпус. Зміни тут були більш відчутними тому, що у другій чверті ХІХ ст. за програмами навчання з'являються такі дисципліни, які були принципово новими для пажів, зокрема, це - стройова підготовка, літні воєнні табори. Також наративні джерела дають можливість простежити, як встановлювався бажаний імператору Миколі І порядок у корпусі, як і в усій державі, основою якого стала сувора дисципліна. Нововведення у системі виховання та освіти сприймалися пажами неохоче, вони були противниками запровадження стройової підготовки і військової дисципліни, але поступово звикли до цього. Звикли й до того, що Пажеський корпус з привілейованого перетворився на звичайний військовий навчальний заклад. Сучасники імператора Миколи І, як ми могли переконатися, переважно схвально відгукувалися про введення стройових занять, літніх військових таборів, дисципліни, розуміючи, що все це їм стане у пригоді при несенні військової служби. Як свідчать джерела, суттєві відмінності існували між пажами та кадетами, про виховання та підготовку яких піде мова далі.

3. Кадетські корпуси

Кадетські корпуси у системі підготовки військових кадрів були найбільш численними військово-навчальними закладами Російської імперії. Потрібно відзначити, що суттєві зміни у підготовці офіцерських кадрів та облаштування кадетських корпусів розпочинаються наприкінці ХVІІІ ст. за імператора Павла І, який приділяв багато уваги вихованню та навчанню кадетів. Його політику у сфері військової освіти продовжили Олександр І та Микола І. На початку правління Миколи І існувало декілька кадетських корпусів, які були створені у різні часи.

Так, у Санкт-Петербурзі діяли 1-й та 2-й Кадетські корпуси, які з'явились внаслідок перейменування 1800 р. відповідно Імператорського сухопутного кадетського корпусу та Артилерійського й інженерного корпусу. 1824 р. почав функціонувати 1-й Кадетський корпус у Москві, який виник у процесі численних перейменувань та послідовних переведень у міста Гродно, Смоленськ, Твер, Ярославль створеного 1778 р. генералом Зоричем Шкловського благородного училища. Також з 1819 року функціонував Фінляндський кадетський корпус, створений на основі Гаапаньємського топографічного корпусу, відкритого 1812 р. для підготовки до військової служби дітей-уродженців Фінляндії232.

Наприкінці 20-х рр. ХІХ ст. вносяться суттєві зміни у систему військових навчальних закладів і, зокрема, збільшується їх кількість як за рахунок перейменувань, так і створення нових кадетських корпусів. Так, 1829 р. Імператорський Військово-сирітський дім був перейменований у Павлівський кадетський корпус. Сучасник відзначає, що змінилася не тільки назва військового навчального закладу, а й керівний склад, побут, життя, методи виховання та внутрішня атмосфера корпусу233. 1830 р. були перейменовані Тульське-Олександрівське та Тамбовське військові училища у Тульський та Тамбовський кадетські корпуси; 1844 р. Оренбурзьке-

Неплюєвське військове училище було перетворено у кадетський корпус; 1845 р. Омське козаче училище - у Сибірський кадетський корпус; 1849 р. Московський Олександринський Сирітський інститут був перейменований на Олександринський кадетський корпус.

Крім того, починаючи з 1830 р., було відкрито 10 нових кадетських корпусів у губернських містах. Так, ще за часів імператора Олександра І з'явилась ідея про створення військових училищ у губернських містах, але з ряду причин вона не була реалізована. До вирішення цього питання звернулись за правління Миколи І. Як правило, губернські кадетські корпуси відкривались за рахунок дворян, які були зацікавлені в тому, щоб їх діти мали можливість отримати освіту неподалік від дому234.

Так, 1830 р. був відкритий Олександрівський малолітній кадетський корпус; 1834 р. - Новгородський графа Аракчеєва; 1835 р. - Полоцький; 1840 р. - Петровсько-Полтавський; 1842 р. - Олександровський-Брестський; 1843 р. - Орловський-Бахтіна; 1845 р. - Михайлівський-Воронезький; 1849 р. - 2-й Московський корпус; 1852 р. - Володимирсько-Київський235.

Не без участі дворянства був відкритий Петровсько-Полтавський кадетський корпус. Зокрема, до цього корпусу мали право вступати діти дворян “Полтавської, Чернігівської, Катеринославської, Слобідсько-Української та Курської губерній. А також малолітні дворяни, діти генералів, штаб і обер-офіцерів Військового поселення в Слобідсько-Українській губернії”236. Представники дворянства кожної з зазначених губерній зробили пожертвування на майбутній військовий навчальний заклад. Станом на 1 січня 1829 р. ці суми складали: від дворян Полтавської губернії - 42466 рублів 85 коп.; Чернігівської - 5185 рублів 74 коп.; Катеринославської - 17742 рублі 01 коп.; Слобідсько-Українскої - 50841 рубль 04 коп.; Курської - 67114 рублів 84 коп. Окрім цього, дворяни Полтавської, Чернігівської та Слобідсько-Української губерній вирішили додатково вносити щорічно по 10 коп. з ревізької душі на потреби Полтавського кадетського корпусу, що в рік складало до 80 тисяч рублів237. Зазначена сума коштів була покладена в Приказ Громадської Опіки, це щорічно збільшувало її за рахунок приросту відсотків. Підставою для отримання коштів з Приказу був офіційний лист, який би містив прохання про перерахування певної суми грошей та вказував конкретну мету використання цих коштів. У нашому розпорядженні є офіційний лист, датований 13 червня 1834 р., в якому міститься прохання виділити кошти на закупівлю будівельних матеріалів, необхідних для початку будівництва споруди для майбутнього кадетського корпусу238. Саме цього року розпочалося будівництво приміщень, а 1836 р., на підставі указу імператора Миколи І від 5 січня, корпусу було надано назву Петровсько-Полтавського239. Корпус відкрився 6 грудня 1840 р. і був розрахований на 400 вихованців, 270 з яких утримувались на кошти, пожертвувані дворянами.

Особливого значення у зв'язку з відкриттям губернських кадетських корпусів набув Дворянський полк. Метою створення цього спеціального військового закладу було прагнення надати можливість дітям дворян, які мають освіту, набуту у домашніх умовах або у цивільних навчальних закладах, ознайомитись з порядком несення військової служби і отримати офіцерський чин. 1832 р. цей військовий заклад був перетворений у військово-виховний заклад. З 1833 р. він приймав кадетів, які пройшли підготовчий та загальний курси навчання у губернських кадетських корпусах, для завершення військової освіти240. Також у Дворянському полку поряд із спеціальним був створений загальний курс навчання, тому що, як і раніше, приймали до цього військового навчального закладу дворян у віці 14-16 років, які мали домашню освіту. У перспективі було передбачено приймати до Дворянського полку тільки кадетів, випущених з губернських корпусів241. Такою, у цілому, була структура кадетських корпусів у другій чверті ХІХ ст., коли поряд зі столичними були утворені й губернські кадетські корпуси, що значною мірою вплинуло на підготовку офіцерського корпусу. військовий пажеський імператорський навчальний

Необхідно відзначити, що, на відміну від інших військово-навчальних закладів, саме кадетські корпуси були основним джерелом комплектування армії підготовленими офіцерськими кадрами. З огляду на численність кадетських корпусів і популярність їх серед дворян комплекс джерел особового походження за даною тематикою є найбільш різноманітним і репрезентабельним. У другій чверті ХІХ ст., як і раніше, кадетські корпуси при підготовці офіцерських кадрів переслідували подвійну мету. Насамперед, вони надавали військову освіту, готували офіцерів для армії, але при цьому, даючи паралельно світську освіту, готували і до цивільної служби. Так, кадети, отримавши військовий чин, могли вступити і на цивільну службу, але це право отримували переважно ті, хто мав слабке здоров'я. З одного боку, це було невигідно для держави, яка витрачала значні кошти на підготовку офіцерського корпусу, а з іншого - кадетські корпуси користувались такою популярністю в середовищі дворян, що вони вважали за обов'язок відправляти на навчання до цих військових навчальних закладів своїх дітей, незалежно від того, чи мають вони схильність до військової служби. Треба погодитись із думкою про те, що в першій половині ХІХ ст. кадетські корпуси замінювали дворянам і гімназії, і університет242. Багато випускників кадетських корпусів, не здобувши ніякої іншої освіти, досягали високих посад і чинів.

До другої чверті ХІХ ст. навчальний процес у кадетських корпусах повністю залежав від керівництва і викладачів. З метою ліквідації цих недоліків 1830 р. були затверджені Загальні положення й Статут військово-навчальних закладів.

1836 р. був введений єдиний навчальний план та загальний порядок організації й облаштування, встановлені граничні вікові норми прийому в кадетські корпуси. Як правило, на навчання зараховували дітей з дев'яти до одинадцяти з половиною років. Виняток становили Олександрівський кадетський корпус для малолітніх, “малолітнє відділення” 1-го Московського кадетського корпусу, куди брали дітей у віці шести-восьми років, а також Дворянський полк та Школа гвардійських підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів, яка була створена 1823 р. з ініціативи вел. кн. Миколи Павловича і передана йому у підпорядкування243 - до цих навчальних закладів приймали юнаків віком з 13 до 15 років.

Термін навчання у кадетських корпусах становив 9 років і поділявся на три етапи: підготовчий (1 рік), загальний (5 років), спеціальний (3 роки). У відповідності до Статуту військово-навчальних закладів, кадетські корпуси повинні були давати знання двох видів: “початкові, які слугували підставою для подальшого вдосконалення в різних науках, й остаточні, які слугували для підготовки юнаків до певного роду служби”244. Таким чином, окрім військових наук, у кадетських корпусах викладались Закон Божий, російська мова та література, німецька та французька мови, математика, природничі науки, географія, історія, статистика, законознавство, краснопис, малювання та креслення.

За правилами, які існували з 1830 р., після випускного екзамену виховний комітет направляв колишнього вихованця до того чи іншого роду військ. Найкращих направляли до гвардії, кращих - підпоручиками в армію (у 1847-1849 рр.) чи надавали чин прапорщика артилерії або інженерних військ з прикомандируванням до відповідних училищ, а також (з 1840-го р.) до Генерального штабу для вступу через два роки до Академії. Решту випускали прапорщиками в польові війська.

Кадети, які не були здатні засвоїти програму навчання, випускались після першого спеціального класу прапорщиками в лінійні батальйони, а ті, які досягли 19 років і були не здатні до подальшого навчання після четвертого загального класу - у внутрішню охорону. Випускники, які були не здатні до військової служби за станом здоров'я, направлялись на цивільну службу з чинами Х, ХІІ чи ХІV класів у залежності від отриманих балів. Старшинство під час випуску залежало не лише від балів, але й від унтер-офіцерських чинів, отриманих вихованцями в корпусі.

В особливому становищі перебували кадети, які прагнули стати кавалеристами. Для розподілу в кавалерію треба було подати свідоцтво про володіння достатнім майном, тому що служба в кавалерії вимагала додаткових витрат. Потрібно відзначити, що за спогадами сучасників, окрім додаткових грошових витрат, вони несли ще й моральні збитки. По-перше, кадети, які вирішили стати кавалеристами, повинні були відмовитись від офіцерського чину на певний час. Такі випускники з 1834 року прикомандировувались на півроку до Зразкового кавалерійського полку в якості юнкерів. По-друге, на них дивились з насторогою, бо натоді у суспільній думці склалося уявлення про кавалеристів, як людей здатних тільки “кутить” та “франтить” красивою формою, а слово “гусар” вживалось як синонім нероби та гультяя245. Але з цим важко погодитись після ознайомлення зі спогадами сучасників. У той час, як “однокашники” по кадетському корпусу отримали офіцерський чин, ті, хто бажав стати кавалеристами, цього були позбавлені, оскільки повинні були пройти підготовку у Зразковому кавалерійському полку. Фактично їхнє корпусне життя з різноманітними обмеженнями, суворою регламентацією та необхідністю підпорядковуватися начальству тривало. Наставники у Зразковому кавалерійському полку, за характеристикою сучасників, були переважно педантами і формалістами246.

Колишні вихованці залишали різні оцінки системі виховання й навчання у кадетських корпусах, але мають місце і схожі погляди. Так, у спогадах простежується думка про визначальну роль директора військово-навчального закладу. Саме від нього, на думку мемуаристів, багато в чому залежала обстановка у корпусі. Викладачів, офіцерів-вихователів прийнято було ділити на “улюблених” і “неулюблених”. При цьому характерно, що в один і той же проміжок часу їм надавались практично однакові характеристики. Система відносин викладачів і вихованців визначалась, перш за все, військовим характером закладу, оскільки головну роль у ній відігравали положення військових статутів. З метою уникнення вільнодумства в основу взаємовідносин були покладені принципи жорсткої субординації та суворої дисципліни.

Що стосується розбіжностей у характеристиці корпусного виховання та навчання, то це пов'язано з тим, що в історії розвитку кадетських корпусів, як і інших військово-навчальних закладів, які були об'єднані в одну галузь державного управління, можна виділити три періоди. Ця періодизація залежить не лише від ідеології, яка складала основу всієї системи підготовки офіцерських кадрів, але й від того, хто знаходився на посаді Начальника військово-навчальних закладів у той чи інший час. Так, перший період охоплює час з 1825 до 1831 р. - час приходу до влади імператора Миколи І і перебування на посаді Начальника військових навчальних закладів цесаревича Костянтина Павловича; другий - 1831-1849 рр., коли головним Начальником військово-навчальних закладів був призначений вел. кн. Михайло Павлович; третій період - 1849-1855 рр., коли управління військовими навчальними закладами успішно здійснював цесаревич Олександр Миколайович.

Усі основні заходи щодо реорганізації та перетворення системи підготовки офіцерських кадрів проводились, переважно, у другому періоді. Про це свідчать не тільки документи офіційного, але й особового походження. Так, наприклад, вихованець 2-го Кадетського корпусу, який побажав залишитись невідомим, писав: “Із вступом на престол Миколи І побут вихованців змінився на краще, як зовні, так і в моральному плані. Коли 1831 р. головним начальником був призначений вел. кн. Михайло Павлович, цей зразковий і відданий слуга Вітчизни, цей благодійник військових навчальних закладів, тоді розпочалось справжнє перетворення корпусів, яке рухалось швидко вперед, вдосконалюючись з кожним роком”247. Мемуарист робить подібні висновки, маючи у своєму розпорядженні матеріал для роздумів і порівнянь, оскільки став кадетом 1822 р. вже у свідомому віці і був свідком змін у кадетських корпусах.

Система підготовки офіцерських кадрів другої чверті ХІХ ст. стала предметом гострої критики у другій половині століття, що було пов'язано, на наш погляд, з проведенням кардинальних реформ у військовій сфері. Однак сучасники, відповідаючи на подібні критичні зауваження, сподівались, що з часом з їх мемуарів може бути складена правдива загальна характеристика того духу, який панував у військово-навчальних закладах другої чверті ХІХ ст., і тих заслуг, які вони мали перед російською державою та суспільством. Випускник Школи гвардійських підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів, пізніше г.-л. І.І. Ореус, вступаючи в полеміку з критиками системи підготовки, в якій він отримав освіту, відзначав: “Внутрішній і зовнішній побут вихованців військових навчальних закладів миколаївського часу набагато відрізнявся від того, який був вироблений у період наступного царювання, і, як все в світі, мав негативні та позитивні сторони. Майже кожен із закладів мав деякі різноманітні риси, які значно впливали на подальшу діяльність молоді, яка там виховувалась, вплив цей, взагалі кажучи, був хороший”248.

Незважаючи на те, що кадетські корпуси були відкриті у різні часи, система виховання і навчання в них була уніфікована і багато в чому схожа. Сучасники у своїх спогадах прагнули передати дух того часу, який панував у військових навчальних закладах і який би нам не вдалося реконструювати інакше, ніж за допомогою джерел особового походження, важливість яких для наступних поколінь, і особливо для дослідників, розуміли й особи, які їх створювали. Так, наприклад, сенатор О.Д. Боровков відмічав: “Якщо б кожний голова сімейства, особливо знатного, вів журнал свого життя й свого сімейства, тоді б для історика були багаті матеріали. Одні державні акти не можуть дати детальних відомостей ні про особу, яка прославилась своїми діями, ні про події, які заслуговують особливої уваги - вони повинні поповнюватись описами очевидців”249. Подібних думок дотримувались не тільки цивільні, але й військові особи. Так, на важливому значенні мемуарів для майбутніх поколінь наголошував і генерал від інфантерії О.О. Одинцов. На його думку, мемуари мають велике значення для вивчення історії, особливо, якщо вони написані освіченою людиною, яка здатна критично оцінити події, очевидцем яких вона була250.

Цілком природно, що очевидці кожний по-своєму висловлювали свої почуття та ставлення до минулого. Необхідно відзначити, що, в цілому, відгуки сучасників позитивні, але зустрічаються й негативні, на існування яких ми не можемо не звернути уваги. Кожен з вихованців по-своєму переживав завершення освіти і вступ у так зване доросле життя. Одні мемуаристи жалкували про те, що не повернути кадетську юність. Так, наприклад, вихованець 1-го Кадетського корпусу писав: “Я залишав корпус з незрозумілим для мене смутком і боязню перед тим, що мене чекає в майбутньому”251. Були випускники, які не бажали присвятити себе військовій службі, а мріяли, як, наприклад, П.П. Семенов-Тяньшанський, про навчання в університеті, але при цьому з великою вдячністю відгукувались про навчальний заклад, де отримали військову освіту, розширили світогляд252. Інші ж зі страхом згадували про роки навчання: “Після більше ніж двадцяти років після мого виходу з корпусу в офіцери, - пише Л.І. Януш, - мені ще доводилось бачити себе уві сні кадетом. Ці сновидіння були такі, що я зі страхом прокидався і, опам'ятавшись, відверто радів тому, що все це я бачив уві сні, і що нічого подібного зі мною вже не буде”253. А треті через багато років після випуску були раді побачити місце свого навчання: “Скориставшись першою відпусткою із Петербурга, прибувши до Москви, зрозумілим було моє бажання відвідати те місце, яке стало колискою моєї освіти”254. Слова “зрозумілим було моє бажання”, на нашу думку, є свідченням існування в офіцерському середовищі традиції, яка стала невід'ємною частиною суспільної думки. Фактично у цій фразі ми бачимо чітку формулу поведінки колишніх вихованців кадетських корпусів, але, як ми могли переконатися, ця формула не стала загальноприйнятою. Отже, постає питання: що ж втрачали з жалем одні і не бажали повернути інші?

У другій чверті ХІХ ст. склалась своєрідна система виховання та навчання кадетів, що дозволяло номінально називати юнаків, які в той час навчались, “кадетами миколаївського часу”. Почнемо, перш за все, з навчання. Тією чи іншою мірою мемуаристи, які були вихованцями цих військових навчальних закладів, давали характеристику директорам, учителям, вихованцям. Як правило, ті, що навчались в один і той же час, характеризували однаково позитивно чи негативно одних і тих же осіб. Хто, як не вихованці, постійно спілкуючись зі своїми наставниками, могли бачити їхні як позитивні, так і негативні сторони. Жоден документ офіційного походження не може нести в собі подібної інформації.

Про те, що система підготовки в другій чверті ХІХ ст. поступово покращувалась у порівнянні з попереднім періодом, видно з того, що вихованці військових навчальних закладів першої чверті ХІХ ст. нерідко відзначали не дуже сумлінне відношення викладачів до своїх обов'язків. Особливо погано, з точки зору мемуаристів, виконували свої обов'язки викладачі-іноземці (як правило, іноземні мови викладалися саме іноземцями, тому мемуаристи не розрізняють викладачів-іноземців і викладачів іноземних мов), “які їли й дрімали у присутності вихованців, а бувало, й лазили на піч за закинутими туди чобітьми, які знімались перед сном після вечері”255. З одного боку, недобросовісні вчителі, а з другого боку, корпоративність, яка панувала в корпусах, призводили до того, що, якщо вихованець і знав іноземну мову, то в таких умовах швидко її забував.

У той час з іноземних мов вивчали переважно французьку й німецьку, але особливо негативно ставились вихованці до останньої. Один із вихованців зазначав, що особливо кадети ігнорували німецьку мову, їх відношення до викладача межувало навіть зі злістю256. Незважаючи на те, що система освіти покращувалась, ставлення до викладачів-іноземців практично не змінилось. Вихованець, який навчався у 50-х рр. ХІХ ст., також відзначав, що кадети не любили й не поважали вчителя німецької мови і намагались всіляко йому зашкодити257. Колишній кадет 2-го Московського кадетського корпусу Януш, також не обійшов увагою викладачів іноземних мов: “Викладачами іноземних мов, - пише він, - були в нас французи та німці, які не вміли говорити по-російськи, й тому були невільною причиною різних шкільних витівок з боку кадетів”258. Однак, в останньому випадку ми не знаходимо злоби, яка раніше побутувала в мемуарах, а лише співчуття. Про погані знання і рівень підготовки з іноземних мов у Дворянському полку ми довідуємось зі спогадів його вихованця259, що дає нам підстави зробити висновок про низький рівень підготовки з іноземних мов у губернських кадетських корпусах, випускники яких завершували освіту в цьому закладі.

Кадети вдавалися до різних хитрощів, щоб відволікти вчителя від уроку, задавали різні питання, які не відносились до справи, просили надати їм допомогу у таких дрібницях, як, наприклад, чистці чи заточуванні пера і таке інше, тобто усіма можливими методами намагались звести урок нанівець. Але не всі вчителі були однаково податливі на хитрощі вихованців. “З учителем історії, - пише Заілійський, - важко було розмовляти. Він не піддавався ні на які хитрощі кадетів”260.

Подібна практика мала місце в усіх навчальних закладах. Однак, необхідно відзначити, що не лише внаслідок лінощів вихованці не готувалися до деяких уроків, що відбивалось безпосередньо на них як на майбутніх спеціалістах, але й тому, що більшість викладачів на могли чи не хотіли налагодити хороші стосунки з кадетами, хоча з боку уряду були вжиті заходи для поліпшення методики проведення навчальних занять. До початку 30-х рр. ХІХ ст., власне, не було чітко оформленої педагогічної програми в галузі навчання та виховання.

Особливе значення для розуміння шляхів впровадження педагогічних ідей у військово-навчальних закладах має записка “Афоризми про виховання кадетів”, яка була надіслана з Головного Штабу в Комітет з питань військових навчальних закладів на розгляд графу К.І. Опперману. Записка була присвячена питанням військової освіти, її місцю й ролі в суспільному житті. При цьому підкреслювалось, “що військовий - це, перш за все, людина, якій притаманне все людське. Тому військова освіта повинна відповідати загальним принципам освіти. Життя офіцера набагато більш наповнене, ніж іншого індивіда, він проводить життя в командуванні іншими людьми, в заняттях, і кожна його хвилина розписана упродовж дня. Його освіта не повинна відрізнятись від освіти будь-якого іншого члена людського суспільства”261. Велика увага в “Записці” приділяється питанням покарання, дружби, організації занять, розваги, побуту кадетів. Багато положень цієї записки були враховані й реалізовані на практиці.

До 1836 р. статус викладачів у корпусах був невизначеним, можливо, внаслідок цього складались несприятливі обставини з формуванням викладацького складу. Тим більше, що у військовому середовищі з неприязню ставилися до офіцерів, які обрали місцем служби військові навчальні заклади. Серед сучасників побутувала думка, що у відомстві військових навчальних закладів служать або нездібні, або змушені до цього життєвими обставинами офіцери262. З метою поліпшення справ у цій сфері уряд 1836 р. видав “Положення про службу по навчальній частині”. За цим Положенням, викладачі обирались “начальством закладу з людей, які були відомі своїми правилами, мали основні відомості про науки й достатній досвід у справі виховання”.

Виділялись три групи викладачів: до 1-ої належали військові й цивільні чиновники, які, перебуваючи на службі (не пов'язаній з навчанням) при одному із військових навчальних закладів чи в іншому відомстві, займалися викладанням навчальних предметів лише у вільний час; до 2-ої належали викладачі, вчена чи викладацька дійсна служба яких належала до інших відомств; до 3-ої - викладачі, які мали військові й цивільні чини, викладацька дійсна служба яких належала до відомства військово-навчальних закладів. Викладачі, які відносились до третьої групи, могли викладати не лише у військово-навчальних закладах, але й у навчальних закладах інших відомств, а також бути членами якої-небудь Ради, Комітету й ученої організації, вважаючись, однак, на дійсній службі тільки при тому військово-навчальному закладі, де знаходився їхній послужний список, де зберігалися всі документи про їх походження, звання й права, і звідки він представлявся у відповідний департамент на вислугу років і наступне підвищення в чині.

Також, згідно з Положенням, ті, хто бажав викладати в кадетських корпусах, повинні були пройти відповідне випробування. Воно полягало в тому, що кожен пошукувач вакантного місця мав дати пробну лекцію у присутності інспектора класів, старших учителів з того ж предмета і професора вищого навчального закладу263. З 1836 р. до викладачів військово-навчальних закладів були віднесені інспектори класів, їх помічники, викладачі предметів, мов, мистецтв, репетитори з предметів, бібліотекарі, працівники кабінетів і музеїв, помічники вчителів фехтування, гімнастики, танців, верхової їзди й плавання. Усі вищеперераховані особи вважались такими, що перебували на державній службі, що відбивалось безпосередньо на їхньому суспільному статусі й матеріальному стані, оскільки раніше вчителі не користувались тими привілеями, якими користувались чиновники. Ці зміни мали позитивні наслідки, зокрема, це сприяло покращанню якості викладання.

Починаючи з 40-х рр. і, особливо, у передреформний час, викладачами у кадетських корпусах дедалі частіше ставали особи з університетською освітою, які, окрім загального підвищення рівня освіти, вносили в корпусне життя відлуння суспільно-політичних проблем епохи. Однак, у цілому, рівень викладання у кадетських корпусах залишався нерівним, і далеко не всюди встигли сформуватися власні багаті традиції, бібліотеки й спеціальні навчальні кабінети. При цьому, головними факторами процесу викладання й навчання, на наш погляд, все-таки залишались особистість і рівень кваліфікації викладачів, вибір яких багато в чому залежав від директора корпусу. Тобто, суб'єктивний фактор відігравав у цьому випадку визначальну роль. Так, наприклад, з 1834 р., коли директором Дворянського полку був М.М. Пущин (раніше вихованець цього ж навчального закладу), рівень освіти тут значно зріс, про що свідчать у своїх спогадах колишні вихованці. Зокрема, вихованець Дворянського полку зазначав, що М.М. Пущин багато працював над тим, щоб позбутися негативних оцінок, які дісталися Дворянському полку у спадок від попередніх часів, а також піклувався про розумове та моральне виховання, намагався прищепити вихованцям почуття гідності, честі, обов'язку перед імператором та Вітчизною264. Те, що Дворянський полк у другій чверті ХІХ ст. став одним з найважливіших військових навчальних закладів, дає підставу відзначити, що такого рівня цей заклад досяг і завдяки його директору М.М. Пущину.

У Дворянському полку, як і в будь-якому іншому навчальному закладі військового відомства, учитель розглядався учнями, як посередник “між світом і казармою”, а тому вони завжди пред'являли до нього особливо високі вимоги. Перш за все, це стосувалось учителів гуманітарних предметів.

Слід підкреслити, що з 1848 р. в кадетських корпусах виявляється ціла плеяда талановитих і улюблених вихованцями викладачів, що стосувалось не лише столичних (1-й Кадетський в Петербурзі, 1-й Кадетський в Москві, Олександринський сирітський в Москві, Дворянський полк та інші), але й провінційних корпусів, у яких роль викладача, як провідника передових ідей, була особливо велика. Так, за спогадами М.О. Домонтовича, у Полтавсько-

Петрівському кадетському корпусі саме завдяки вчителю словесності випускники дізнались про суперечки західників і слов'янофілів265. Невипадково у спогадах колишніх вихованців саме діяльність викладачів оцінювалась особливо високо, набагато вище, ніж діяльність директора та офіцерів, які там служили. У захваті від своїх викладачів був і вихованець Школи гвардійських підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів, який також зазначав, що викладачі були гарно підібрані й серед них було багато професорів з університету266.

Необхідно відзначити, що для корпусу як столичного, так і провінційного, центральною була все ж таки не фігура офіцера-учителя, а, насамперед, офіцера - ротного командира, офіцера - вихователя, чергового офіцера, які, як правило, були набагато менш популярні у середовищі вихованців. Однак, таку оцінку слід визнати закономірною: на долю саме цієї категорії посадових осіб випадали тяжкі й неприємні обов'язки карати вихованців за провини.

Уся виховна робота була зосереджена в руках офіцерів-вихователів. Вони керували “моральним, фізичним і військовим навчанням”, несли відповідальність за поведінку кадетів, призначали покарання за порушення й керували усім повсякденним життям кадетів у корпусі. З 1835 р. в кадетських корпусах були організовані Виховні комітети, які були зобов'язані контролювати усі сфери життя кадетів, а також слідкувати за “розумовою освітою” вихованців. Головами таких комітетів у корпусах ставали їхні директори, а членами - інспектори класів, батальйонні командири і поліцмейстери. Комітети стежили за виконанням наказів Штабу військових навчальних закладів, обговорювали способи реалізації їхніх рішень, складали щорічні звіти, заслуховували ротних командирів і періодично обговорювали результати успішності вихованців267.

Аналізуючи навчально-виховний процес у кадетських корпусах, не можна не звернути увагу на дисциплінарні заходи, характерні для того чи іншого кадетського корпусу і для всіх військово-навчальних закладів у цілому. Невипадково тема “злочину й покарання” - одна з найбільш популярних у кадетських спогадах, причому, покарання завжди переважали у порівнянні із заохоченнями. Дисциплінарні заходи, як частина виховної роботи, завжди перебували у центрі уваги корпусного начальства й уряду: з 1826 р. - Комітету з питань військових навчальних закладів, а з 1832 р. - Головного штабу військових навчальних закладів. Тема “покарання” займає центральне місце як у записці “Афоризми про виховання кадетів”, так і у спогадах вихованців. Згадуючи кадетське минуле, О. Заілійський писав: “Нескінченним потоком тягнулись одноманітні дні мого корпусного життя. Я спостерігав за собою щохвилинний нагляд, повноправність усіх і кожного розпоряджатись моєю особистістю і зробився я невпевненим, мовчазним і тихим, боячись бути покараним”268.

Життя вихованців у кадетських корпусах було повністю регламентоване. Їхній день починався з барабанного бою, який сповіщав про підйом і тривав під невпинним контролем і наглядом. Сучасник також зазначав, що у кадетів не було своєї власної волі, бо вони жили і діяли за наказом і командою начальства269. Вихованці не могли самостійно виходити за межі корпусу, їх відпускали лише у супроводі службовців, родичів або за ними присилали осіб, які були прислугою у батьків. Іноді складались абсолютно смішні ситуації: за кадетом випускного класу присилали його молодшу сестру. Ці заходи викликали відкрите невдоволення вихованців і призводили до зіткнень з корпусним начальством. В основному вихованців відпускали за межі корпусу у великі церковні свята - на Різдво, Хрещення, Великдень, а також у вихідні дні. Але, як зазначали сучасники, керівництво корпусів робило це неохоче270. Такі відпустки були можливі тільки для вихованців, які мали рідних або знайомих у місті, де знаходився корпус. Ті ж вихованці, які не мали до кого піти, постійно перебували в стінах корпусу і могли в них залишатись аж до випуску. Обов'язковою умовою отримання відпустки була відсутність незадовільних балів і зразкова поведінка.

На засіданнях Виховних комітетів у кадетських корпусах і в Навчальному комітеті Головного штабу військових навчальних закладів неодноразово обговорювалось питання про затвердження балів за поведінку. 1835 р. була затверджена єдина для усіх кадетських корпусів система атестації поведінки, яка 1842 р. була переглянута Особливим комітетом під головуванням Я.І. Ростовцева. Усі бали за поведінку були поділені на п'ять розрядів: бали 1,2,3 відповідали незадовільній поведінці, бали 4,5,6 - посередній, бали 7,8,9 - добрій, бали 10,11 - цілком добрій, бал 12 - відмінній. У “Правилах для призначення балів вихованцям військово-навчальних закладів за поведінку” надавались критерії віднесення до кожного розряду271. Вихованець, який мав усі необхідні складові для отримання відпустки, міг бути її позбавлений за найменшу провину. Позбавлення такого права було одним із різновидів покарання. Досить часто такі стягнення дуже сильно впливали на самолюбство кадетів. Перш ніж передати вихованця супроводжуючому, проводився ретельний огляд його зовнішності. За спогадами колишнього вихованця, відбувалося це у суботу, після вечірніх уроків. Усі, хто мав право на відпустку, швидко вдягались у відповідну форму, шикувались у шеренгу і піддавались ретельному огляду. Лише переконавшись у тому, що всі, хто мав право на відпустку, вдягнені як слід, їх відводили в приймальню, де видавали відпускні білети, а самих кадетів передавали тим, хто за ними з'явився272. Питання про надання відпустки вирішувалося безпосередньо ротним офіцером, і навіть той, хто мав право на відпустку, міг бути її позбавлений під час огляду. Саме за це кадети переважно і не любили своїх офіцерів-вихователів, однак були й такі ротні офіцери, які не зловживали своїм становищем і могли знайти спільну мову з вихованцями. “Черговому офіцеру, - пише М.Я. Ольшевський, - треба було мати багато такту, терпіння й холоднокрів'я, щоб уміти контактувати з кадетами взагалі, і щоб, якщо не користуватися їхньою любов'ю, то не підпадати під їх насмішки і навіть балаганні витівки. Небагато було офіцерів, які жодного разу не були піддані насмішкам чи презирству”273.

Бали за поведінку відігравали у житті кадета визначальну роль і не лише дозволяли відправитись у відпустку, але й зайняти відповідне положення як у корпусі, так і в суспільстві після випуску в офіцери. Ті, хто мав 7 балів за поведінку, переводився у гренадери (це була краща рота в корпусі), 8 - призначались єфрейторами, 9 - молодшими унтер-офіцерами. Під час випуску з корпусу бал за поведінку також мав вирішальне значення: за наявності у випускника 7 балів він призначався офіцером у внутрішню охорону, ті, хто мав 12 балів ставали офіцерами гвардії. Упродовж перших 4-х місяців новозарахованим вихованцям не виставлялись бали за поведінку, а при першій атестації максимальний бал не міг перевищувати 7. Вихованці молодших рот (неранжированої та другої мушкетерської) не отримували більше 9-ти балів.

У результаті в кадетських корпусах склалась відповідна практика заохочення й покарання вихованців. У якості заохочення вживались такі заходи: похвала чи подяка в присутності товаришів; позитивні відгуки, які відправлялись батькам, родичам; відпустка у святкові дні додому, до театру чи на прогулянку; дозвіл ходити по місту без супроводжуючих; звільнення у святкові дні від караулів; призначення ординарцями й гінцями у палац; подяка в наказі по корпусу чи по Головному штабу; перевід із мушкетерської роти в гренадерську; збільшення балів за поведінку; призначення в єфрейтори, унтер-офіцери й фельдфебелі; зарахування в камер-пажі (у Пажеському корпусі); запрошення на обід до спадкоємця престолу; видача похвальних листів і подарунків із занесенням імен нагороджених до особливої книги274. Також у корпусах увійшло у практику з 1835 року вивішувати червоні та чорні дошки, на яких писали імена відповідно старанних кадетів та ледарів, яких залишили у тому ж класі на другий рік275.

До системи покарань входили: зауваження чи догана (наодинці чи перед товаришами); стояння в кутку, біля класної дошки, заборона гратися, позбавлення першої чи другої страви; позачергові караули у святкові дні; повторення уроків у святковий час; пересаджування у класах за особливий стіл лінивих і стояння біля столу чи барабана під час обіду; стояння на колінах; перевід у мушкетерську роту з гренадерської, зниження балу за поведінку; догана в наказі; позбавлення темляка й зняття погонів; арешт і утримування в карцері на хлібі й воді; перевід з вищого класу до нижчого; розжалування з єфрейторів, унтер-офіцерів і фельдфебелів; носіння старої чи сірої куртки; покарання різками; виключення із кадетського корпусу276.

Усі заходи заохочення і покарання вихованців пропонувались й обговорювались на засіданнях Виховного комітету і пізніше були прийняті в усіх середніх військових навчальних закладах. У спогадах випускників покарання займали більше місця, ніж заохочення, і, на їхню думку, найбільш поширеним покаранням була різка. “Різка в той час (30-ті рр. ХІХ ст. - О.К.) в корпусах настільки була звичайною справою, - відзначав В.О. Шомпульов, - що навряд чи хто-небудь її уникав, тому вона й не вважалась ганебною чи образливою”277. Більше того, покарання різками навіть давали певні переваги. Кадети, які звикли до постійних покарань, сприймали це з гумором. Зі спогадів М.О. Крилова дізнаємося, що в неранжированій роті не вважався той кадетом, кого жодного разу не висікли. Тих, кого висікли перший раз, товариші підвищували в кадети, другий раз - в єфрейтори, третій - в унтер-офіцери і так далі. Деякі за рік чи два, не досягнувши віку 12 років, доходили до “фельдмаршала”278. У такий спосіб, на нашу думку, кадети намагались протиставити себе керівному складу військового навчального закладу і безпосереднім викладачам та вихователям. Один з вихованців Дворянського полку намагався знайти відповідь на запитання про те, що може бути більш жахливим, ніж публічне тілесне покарання? І не знаходив, хоча визнавав, що цей різновид покарань був звичайною справою279.

Для прикладу наведемо деякі записи з журналів Виховного комітету 1-го Кадетського корпусу за 1835 р.: “кадети Іван Турганівський і Михайлов за запізнення в шеренгу покарані арештом”; “кадет Микола Єльчанінов, 17 років, за те, що побив товариша, який порушив і не підтримав звички деяких кадетів не говорити деякий час із тими , хто вступив в роту, отримав зниження на два бали наказом директора, який виданий по корпусу, переведений із роти Його Величності за віком його в 1-шу мушкетерську роту й посаджений в одиночну кімнату аж до наказу”; “кадет Петро Басов, будучи звільненим на свято до родичів під приводом видуманої хвороби, не з'явився в корпус для заміни білизни, крім цього, попросив для відпустки шинель у музиканта Петра Семенова, продав її фельдшеру, за що був покараний: за першу провину був позбавлений права на відпустку надалі до наказу, а за останню - 20-ма ударами різок, посаджений в окрему кімнату й знижений на 3 бали за поведінку”, “кадет Костянтин Савицький, 16 років, за лінощі, які постійно виявляв з географії, покараний 10-ма ударами різок і на весь рекреаційний період навчання посаджений за окремий стіл”280. З наведених записів видно, що навіть за найменшу провину, як от, запізнення, кадета очікувало покарання. На наш погляд, це було пов'язано з проведенням курсу на насадження суворої дисципліни та надмірної опіки, потреба в якій, з точки зору правлячих кіл, виникла після подій 14 грудня 1825 р. Але, незважаючи на дисциплінарні заходи, кадети вдавались до різноманітних порушень.

Була визначена навіть специфіка вчинків у різних навчальних закладах. Зокрема, у Дворянському полку було прийнято піддавати покаранню кадетів-випускників аж до розжалування у солдати за те, що вони вдягали офіцерський мундир до того, як був оголошений наказ про присвоєння офіцерського чину281. У Школі гвардійських підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів особливо ретельно слідкували за тим, щоб кадети не користувались екіпажем. За цим суворо слідкував сам вел. кн. Михайло Павлович. Річ у тім, що вихованці Школи, єдині з усіх вихованців військових навчальних закладів, чомусь були позбавлені права користуватись екіпажем і кучером. У випадку порушення цього правила “порушники” піддавались арешту з ув'язненням у карцері. Про подібні випадки збереглись численні спогади колишніх вихованців Школи. Таким же переслідуванням піддавались і курці, тому вони мали бути дуже винахідливими, щоб не потрапити на очі корпусному начальству.

Найбільш суворою мірою покарання впродовж усього періоду існування кадетських корпусів було виключення з корпусу. Категорія порушень, які викликали таке покарання, не змінювалась практично півстоліття. До таких порушень відносились, у першу чергу, крадіжки, а також невиконання наказів начальства (наприклад, ротного командира, чергового офіцера, іноді самого директора, хоча причини непокори були різні), бунт через погану їжу, бійки. Останнє слово у рішенні справи про виключення з корпусу за порушення залишалось за імператором.

Такому покаранню досить часто піддавали вихованців військових навчальних закладів. Зокрема, в наказах за 1826 р. читаємо: за велінням Його Імператорської Величності 1) дворянського полку дворянина Миколу К-ва за непослух свого штабс-капітана Жукова покарати різками і виписати, для прикладу іншим, рядовим у один з армійських полків; 2) дворянського полку дворянина Лева І-ва, який вдарив вчителя французької мови Б-ва у присутності всього класу, покарати різками, а потім виписати, для прикладу іншим, у 46 єгерський полк рядовим282.

Як свідчать джерела, дисципліна у кадетських корпусах, незважаючи на численні заходи уряду, була не на найвищому рівні. У зв'язку з цим 1841 р. Начальник Штабу управління військовими навчальними закладами Я.І. Ростовцев видав цілий ряд наказів з метою “підвищення дисципліни” у 2-му Кадетському корпусі. Сталося це після того, як 22 вересня 1841 р. під час відвідування класів 2-го Кадетського корпусу, Я.І. Ростовцев “помітив, що деякі із вихованців не вміють навіть гідно встати під час входу Начальника; багато хто стоїть, розставивши ноги чи спираючись на лаву руками; а непристойність іноді зводилась до того, що вони закінчували між собою розмову, яку вели до цього, один з них навіть дозволив собі посміхнутись. Подібної зухвалості й незнання правил гідної поведінки й правил співжиття я ніколи не сподівався знайти серед вихованців військових навчальних закладів. Цей випадок переконує мене, що, на сором нам, між вихованцями 2-го Кадетського корпусу є такі, які незнанням найпростіших правил гідної поведінки доказують, що вони не вміють розуміти й цінувати милостивої уваги й турботи про них Його Імператорської Високості Головного нашого начальника й не заслуговують честі й щастя називатись вихованцями Государя Імператора”283.

Заходи, вжиті Я.І.Ростовцевим, були помічені вихованцями. Про це свідчать спогади Лелюхіна, на думку якого, ці заходи щодо покращання дисципліни в 2-му Кадетському корпусі можуть бути названі реформою корпусу: “У перші роки мого життя в корпусі (вступив 1837 р. - О.К.) у побуті кадетів, їхньому розумінні було багато дикого й незрозумілого. Все, що було до Ростовцева, - стародавня історія корпусу; все, що розпочалося з нього, - нова. Того року (1841 р. - О.К.) була здійснена реформа, яка знищила класні громади, скинула з п'єдесталу дикі кадетські ідеали, змінила спосіб мислення, уявлення кадетів”284.

Замкнуте середовище кадетських корпусів було сприятливим для прояву норм звичаєвого права, яке панувало в корпусах і виявлялось у різного роду відхиленнях. У сьогоденному армійському житті такі прояви також мають місце і називаються “нестатутними відносинами”. У закритих навчальних закладах, якими були кадетські корпуси, подібні “ненормальності” були неминучими і не залежали ні від держави, ні від законів, ні від епохи. Як правило, “нестатутні” відносини складались між старшими й молодшими вихованцями, про що пишуть практично усі сучасники, тим самим визнаючи їх існування. Так, 1826 р. сучасник вказував, що одним з основних завдань уряду, на його думку, має стати викорінення “розпусти” з кадетських корпусів, яка стала невід'ємною частиною життя і побуту кадетів285. Особливо тяжким у корпусах було становище кадета-новачка. Якщо в корпусі з'являвся новачок, ця подія звертала на себе особливу увагу всіх кадетів. Вихованець 2-го Московського кадетського корпусу описує свої перші враження і перше знайомство з корпусом у такий спосіб: “Я відчув на собі погляди усіх кадетів, які розглядали мене, як новачка. До мене підійшов досить високий кадет і, ставши переді мною, почав мене розглядати, я також став дивитись на нього, що йому, мабуть, не сподобалось, і він вдарив мене по вуху. Стурбований і зневажений, я кинувся до нього, підскочив і вдарив його по обличчю. Він, звичайно ж, не залишився в боргу й, як більш сильний, відлупцював мене, як йому хотілось”286. Це був не поодинокий випадок зустрічі новоприбулого вихованця. Подібні відносини між старшими й молодшими, “осілими” й “кочовими” існували в усіх військових навчальних закладах і негативно впливали на взаємовідносини між вихованцями.