Підготовка офіцерів у військових навчальних закладах та у військах

Вища військова підготовка в першій половині ХІХ ст. Заснування навчального закладу для колоновожатих у Москві 1810 року. Пажеський Його Імператорської Величності Корпус як військовий навчальний заклад. Кадетські корпуси, підготовка офіцерів у військах.

Рубрика Военное дело и гражданская оборона
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 23.10.2017
Размер файла 86,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Своєрідним феноменом корпусного життя був так званий “старий кадет”. Сучасники відмічали, що кожен військовий навчальний заклад, кожна рота мала своїх “старих кадетів”, які були на рахунку у начальства. До цієї категорії належали “ледарі, які погано навчались, справжні порушники дисципліни й коноводи усіх бійок і бешкетів”287. Негативний вплив “старих кадетів” мав місце і у другій чверті ХІХ ст., хоча внаслідок боротьби з цим явищем наприкінці 40-х років цей феномен поступово зникає. Образ “старого кадета” описують й мемуаристи: “Ноги колесом чи криві, куртка й штани забруднені, а інколи й порвані; гачки на комірці і декілька ґудзиків на борту незастебнуті; чоботи нечищені; волосся нерозчесане, руки подряпані з брудними нігтями, кулаки стиснуті, обличчя похмуре, а часто й побите; розмова груба й непослідовна, голос басистий”288. Самі кадети були неспроможні боротися з такими негативними особистостями, хоча й називали їх “рогатими”. Начальство корпусів, знаючи про наявність таких вихованців, вживало заходів до наведення порядку, однак, це не завжди вдавалося.

“Старих кадетів” суворо карали аж до виключення їх із корпусу чи випускали в армію унтер-офіцерами. Необхідно відзначити, що до таких крайніх заходів вдавались дуже рідко, оскільки це негативно впливало на імідж навчального закладу. Тому, як правило, перевиховання закінчувалось карцером чи різками. Порятунком у таких випадках були так звані “посилені випуски” з корпусів, коли, за висловом сучасників, корпуси “очищали” від небажаних кадетів. Подібні чищення були 1848 р. Усіх кадетів, які по декілька років навчались у тих самих класах і досягли зрілого віку, випускали прапорщиками в лінійні батальйони і у внутрішню охорону. Тих, хто залишався по п'ять і більше років у молодших класах, переводили в юнкери. У такий спосіб посилені випуски допомагали очистити корпус від “старого кадетського духу”289. Але завдяки урядовим заходам у корпусах поступово відбувались поліпшення дисципліни і відповідно внутрішньої атмосфери, про що також знаходимо відомості у спогадах. Поліпшення ці були певною мірою пов'язані й з тим, що кадетські корпуси часто відвідував імператор Микола І. Зокрема, вихованець 2-го Кадетського корпусу у Санкт-Петербурзі відзначав, що: “Государ бував у нас у корпусі нерідко, і він стояв близько до нас. Ми любили його за простоту та батьківське відношення і користувалися особливими симпатіями государя”290. Також частим гостем у військових навчальних закладах був їх Головний директор генерал М.І. Демидов. Сучасники відмічають, що на навчальну частину Демидов звертав особливу увагу, сам займався перевіркою ходу занять, відвідуючи не менше одного разу на тиждень кожен корпус під час лекцій. Завдяки страху потрапити під його грім і блискавку, викорінились колишні лінощі. Треба погодитись з твердженням, що призначення Демидова на посаду Головного директора кадетських корпусів було більш, ніж вдалим291. Під таким прискіпливим наглядом положення “старого кадета” стало слабшати й, за свідченням сучасників, представники цього типу поступово стали зникати, тому що їх почали уникати товариші, й вони, не зустрічаючи підтримки, невільно стали примикати до загальної маси вихованців292.

Звичайною справою у військових навчальних закладах були бійки, незважаючи на те, що за це були передбачені суворі стягнення. Лелюхін, наприклад, відзначав, що такі випадки були дуже поширені. Про тих кадетів, які виділялись у бійці, товариші говорили з повагою, до тих же, хто виявив себе невпевненим і боягузом, ставились з презирством, не розмовляли з ними293. Бійки відбувались не лише між вихованцями одного корпусу, але й між корпусами. Це свідчило про те, що існуюча корпоративність між вихованцями одного корпусу, не існувала між кадетами різних корпусів. Таке почуття ворожнечі до вихованця іншого навчального закладу могло зберігатись протягом усього життя. Так, наприклад, кадети 2-го Кадетського корпусу в Петербурзі упереджено ставились до вихованців Дворянського полку. Особливо гострим було протистояння між пажами й кадетами. Бійки між корпусами ставали справжньою бідою під час табірних зборів.

Необхідним елементом системи навчання в кадетських корпусах було військово-фізичне виховання. На першому місці у цій системі знаходились стройові заняття, які, як і в Пажеському корпусі, включали в себе, окрім поодиночного навчання виправці, ружейним прийомам, стройовому кроку, також взводні, ротні та батальйонні вчення. Саме стройовий крок вважався апогеєм військової підготовки у другій чверті ХІХ ст. Зі спогадів сучасників довідуємось, що успіхи у стройових заняттях превалювали над досягненнями у заняттях класних, і керівництво цінувало більше того кадета, який краще робив ружейні прийоми, ніж того, хто отримав високі бали на теоретичних заняттях294. За військовою підготовкою кадетів особисто слідкували імператор Микола І та вел. кн. Михайло Павлович. Так, вихованець 2-го Кадетського корпусу О. Богородський відзначав, що під час навчання у корпусі він за успіхи у стройовій підготовці був призначений ординарцем вел. кн. Михайла Павловича, який велику увагу звертав саме на цей бік навчання295. Стройові заняття у військових навчальних закладах проводились упродовж року: взимку - двічі на день, а влітку - у військових таборах, де кадети перебували півтора місяця.

З 1826 р. відновлюються літні виходи в табори, що дуже пожвавило життя кадетів, оскільки багато з них через відсутність родичів у місті, де був розташований корпус, не мали можливості залишати будинок корпусу. “Походи кадетів у табори були безпосередньо розважальними прогулянками”, - згадує Тимченко-Рубан.

Подібні характеристики табірним зборам дають й інші сучасники. Також з радістю кадети навчались “фронту”. На нашу думку, радість ця була здебільшого вимушеною, оскільки уміння виконувати вправи та прийоми зі зброєю давало право кадетам на відповідні пільги. “Фронтова освіта, - пише М.Я. Ольшевський, - не вимагала такого невпинного спостереження й спонукання, як наукова. Кожен кадет, якщо він не був кривоніжкою чи слабосильним, сам намагався скоріше бути фронтовиком, тобто потрапити до стройового складу роти, тому що з того часу він набув право ходити на паради й у табори”297.

Особливо цінні спогади про походи в табори й табірне життя вихованців Петербурзьких кадетських корпусів, які мали можливість під час табірних зборів, що проходили в Петергофі, спілкуватись з імператором Миколою І. Про добрі стосунки між кадетами й імператором згадують багато сучасників. “Імператор Микола Павлович, - пише М.І. Воронов, - упродовж усього свого царювання з особливими любов'ю та турботою відносився до вихованців кадетських корпусів”298. Це було видно особливо в табірний період, так як табір був розташований неподалік від Олександрії - літньої резиденції царської сім'ї. Кадети мали право у вихідні дні приходити в Олександрійський парк і прогулюватись там. Часто до них приєднувались діти імператора і сам Микола І. Правом проходити на територію парку користувались лише вихованці, на відміну від вихователів і начальників. Ця обставина робила прогулянки в Олександрії більш улюбленим заняттям кадетів, бо саме тут вони могли відчути ту любов і ласку, яку імператор виявляв до своїх “дітей”, як він метафорично називав кадетів, вони ж віддячували йому в основному тим же299.

Ставлення сучасників до кадетських корпусів було неоднозначним. Існують різноманітні відгуки: від схвалення з боку більшості випускників до критики й осуду з боку окремих сучасників. Так, наприклад, негативно до кадетських корпусів ставились Л. Жемчужніков300, Л. Дубельт та інші. На думку Л. Дубельта, “казенне виховання псує молодь. У кадетських корпусах панує такий дух непокори, таке відчуження від усього прекрасного, такий страшний егоїзм, що й найкращий юнак заражається цими недугами; потім несе в суспільство й поширює їх там; а оскільки суспільство наповнене вихованцями корпусів, то чи ж дивно, що ця зараза кожного дня стає сильнішою! Корпуси коштують казні дуже дорого, але вони гублять Росію, знищуючи всі хороші почуття в молодих людей і замінюють добрі батьківські правила якимось непереборним буйством, яке ні в чому не знає міри”301. По-перше, навряд чи можна погодитись з таким поглядом на місце й роль кадетських корпусів у суспільстві. І, по-друге, не треба забувати, що Дубельт тлумачив корпусну систему з власної точки зору: корпуси для нього - розсадник вільнодумства. Судячи по кількості бажаючих вступити в корпуси, чисельність яких постійно зростала, логічно вважати, що корпуси були дуже популярні в Росії, особливо тому, що навчання та виховання в них відбувалось за кошти держави. Популярність кадетських корпусів тих часів також пов'язана з тим, що військова кар'єра вважалася престижною. Це було притаманним не тільки дрібному, але й родовитому дворянству. Мещеряков П. перед отриманням офіцерського чину зазначав, що нарешті його давня мрія здійсниться302. Про це свідчить велика кількість спогадів колишніх випускників кадетських корпусів, які зберігали добру пам'ять про них. Їхні спогади стали своєрідною відповіддю на несправедливу критику, особливо поширену в 60-х рр. ХІХ ст., на адресу навчальних закладів, які їх виховали.

Наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. ХІХ ст. настав час, коли взяли реванш колишні кадети. Їхні спогади побудовані переважно, як полеміка з системою військових гімназій. У цьому виявилась опозиційність мемуаристів політиці військового міністра Д.О. Мілютіна, який отримав освіту у гімназії при Московському університеті, за власним визнанням, досить поверхову, хоча пізніше він і закінчив Академію Генерального штабу, пройшов декілька кавказьких кампаній, але так і залишився в очах багатьох військових цивільною людиною. Зокрема, у своїх спогадах П.П. Карцов, коли говорив про перевагу саме військової освіти для подальшої успішної військової служби, підкреслював, що колишнім гімназистам цього не зрозуміти303.

Критичне ставлення до мілютинської реформи зустрічаємо і у спогадах В.Г. фон Бооля. Погляд Бооля дуже цікавий в тому сенсі, що, не будучи політичним чи суспільним діячем, не беручи участь в суперечках між “лібералами” й “консерваторами”, він розглядав результати реформ Д.Мілютіна з точки зору професіонала. Частково Бооль згодний з Олександром ІІ, який, вислухавши доповіді про незадовільний стан корпусів, сказав: “Не знаю, чому тепер корпуси такі погані, при мені вони були у відмінному стані, якщо перетворення так необхідні, то робіть це, хоча я цьому не співчуваю”. Також він наводить вислів Олександра ІІ, який відвідав восени 1864 р. 2-гу Санкт-Петербурзьку військову гімназію, де все було брудно, неохайно, вихованці на вміли навіть пристойно перед ним стояти. Імператор при від'їзді сказав Мілютіну: “Можливо, те, що я бачив і повинно бути, тільки більше я туди не поїду”304. Ці слова свідчать, наскільки був розчарований реальним станом військової гімназії Олександр ІІ, який колись був Головним начальником військових навчальних закладів і знав їх зсередини з усіма перевагами й недоліками.

На боці “миколаївських” кадетів виступив і колишній вихованець 1-го Кадетського корпусу К.Волховський, який не підтримував ідею перетворення корпусів у гімназії. Гострота його зауважень була обумовлена тим, що у 80-х рр. ХІХ ст. визріла необхідність повернутися до системи корпусів. З цього приводу він зауважував: “Не будемо казати, наскільки було необхідним знищення корпусів і створення гімназій, не то цивільних, не то військових; наскільки була збережена вірність старим традиціям, дуже важлива для військових; оцінка всьому цьому - справа майбутнього, історії… Але все ж таки практика заставила повернутися до військової організації корпусів, так як реформатори не впорались ні з історією, ні з досвідом, а реформували в силу своєї влади чи впливу. Навряд чи безпомилково скажемо, що колишні кадетські корпуси за рівнем освіти стали вище сучасних їм цивільних гімназій. Яким би суворим і жорстким було інколи начальство корпусу, як би далеко не стояло від покликання виховання юнацтва, але воно поєднувало кадетів в одну масу, яка виховувала сама себе, зміцнювала почуття честі, справедливості, обов'язку, терпіння, прямоту, згладжувала національності, релігії, пов'язувала дружбою, виробляла масу цільних характерів, які в більшості випадків допомогли побороти перепони та негаразди, жити, працювати, боротись, служити та допомагати товаришам. То ж більшість осталась вірною старим кадетським традиціям: “Чесність, добре ім'я, дух товариськості”305. У цьому вислові, на наш погляд, сконцентрована сутність покликання кадетських корпусів як осередку підготовки військових кадрів, їх ролі в житті суспільства й історії Російської імперії.

Отже, на кадетські корпуси як одну зі складових системи військової освіти було покладено завдання постачати армії основну масу підготовлених офіцерів. Завдяки діяльності уряду й особисто Миколи І, ця система упродовж другої чверті ХІХ ст. постійно вдосконалювалась. Була розширена мережа кадетських корпусів шляхом їх відкриття в губернських містах. Кадетські корпуси постійно перебували у центрі уваги правлячих кіл, представники яких не лише слідкували за формуванням та збереженням у вихованців “правильного” способу думок, але й брали безпосередню участь у розробці навчальних програм, які відповідали сучасним вимогам.

У другій чверті ХІХ ст. у вихованців кадетських корпусів сформувалось чітке поняття служби. На перше місце в її трактуванні висувається розуміння служби як вірності Престолу. У кадетів, в результаті отриманої освіти, формувалось почуття обов'язку, відданості ідеї служіння імператору й Вітчизні. Поняття “служба”, “обов'язок”, “гідність” переважають в усіх спогадах колишніх вихованців військових навчальних закладів. Запровадження суворої дисципліни мало свої позитивні наслідки, і невипадково у часи імператора Миколи І внутрішня атмосфера в кадетських корпусах починає докорінно змінюватись.

Політика уряду в галузі військової освіти, особливо за царювання Миколи І, була завжди чітко визначеною та послідовною. Уряд завжди був у курсі всіх подій корпусного життя: побуту та настроїв кадетів, висловлювань на адресу уряду.

4. Підготовка офіцерів у військах

Проаналізувавши стан підготовки офіцерських кадрів у військово-навчальних закладах різних видів, необхідно звернутися до питання підготовки офіцерів безпосередньо у військах і присвоєння офіцерського чину добровольцям (рус. - “вольноопределяющийся”) і юнкерам. Необхідно відзначити, що офіцерський корпус російської армії у другій чверті ХІХ ст. формувався не тільки і не стільки за рахунок випускників військово-

навчальних закладів, скільки шляхом присвоєння офіцерських чинів юнкерам, добровольцям і підготовленим унтер-офіцерам. Навіть за умов найкращого розвитку військово-навчальних закладів дати армії необхідну кількість офіцерів, які б мали спеціальну підготовку, було неможливо, оскільки така підготовка вимагала величезних фінансових витрат, враховуючи штатний розклад російської армії. І хоча друга чверть ХІХ ст. позначилась в історії Російської імперії як період, коли уряд та особисто імператор Микола І виявляли особливу турботу про розвиток існуючих та створення нових військових навчальних закладів, але прийняти всіх бажаючих на навчання, як з'ясувалось з часом, було неможливо.

На початку 30-х рр. ХІХ ст., коли процес організації військово-

навчальних закладів був фактично завершений, уряд мав намір відмовити дворянам у прийомі на військову службу нижніми чинами з наступною вислугою306, але цей намір не вдалося реалізувати, оскільки зменшення чисельності офіцерського складу, особливо після російсько-турецької війни 1828-1829 рр. і Польського повстання 1830-1831 рр., показало, що обійтися при комплектуванні армії тільки випускниками військово-навчальних закладів неможливо. Тому в Російській імперії, як і в інших державах, одним з найбільш дієвих шляхів поповнення офіцерського корпусу були юнкери й добровольці. Згідно із законами Російської імперії чин юнкера до 1864 р. надавався тільки дворянам307, проте добровольцем чи унтер-офіцером міг стати і представник іншого стану.

Стосовно періоду, що вивчається, офіцерів, які закінчили військово-навчальні заклади, було втричі менше, ніж офіцерів, які отримали чин, вступивши на службу добровольцями та юнкерами. Про цей факт свідчать дані офіційної статистики. Так, протягом 1825-1850 рр., з 50567 чоловік, яким присвоїли офіцерський чин, лише 14415 чоловік були випускниками військово-навчальних закладів308. Вони, безумовно, мали кращу підготовку, але це дорого коштувало державі, тому штати вихованців у них були обмежені.

Перші військові навчальні заклади, які були створені у ХVІІІ ст., майже ніколи не набирали повного комплекту вихованців. Спогади О.Г. Щербатова, який 1792 р. отримав чин прапорщика л.-гв. Семенівського полку, свідчать, що, в силу звичаїв тогочасного суспільства, дворянських дітей молодшого віку переважно записували у гвардію через упереджене ставлення до військових навчальних закладів309. Практика записування дітей дворян солдатами у полки була розповсюдженою, починаючи з середини ХVІІІ ст., але мала суттєві недоліки. Зокрема, одним з них було те, що дитину, іноді навіть з народження, записували у полк, що дозволяло отримувати підвищення у чинах без проходження дійсної служби. По досягненню повноліття на час фактичного вступу на службу, незважаючи на відсутність спеціальної підготовки та необхідних знань, такий дворянин вступав на службу не рядовим, а в унтер-офіцерському або навіть офіцерському чині. Край такому порядку був покладений за Павла І, який заборонив записувати малолітніх дворян до гвардійських полків рядовими, але повнолітні такого права не втрачали. Ця практика продовжувалась і в першій половині ХІХ ст., коли дворяни вступали переважно нижніми чинами до гвардійських полків. На нашу думку, змінилися тільки причини, які спонукали їх до цього. Якщо у ХVІІІ ст. основною причиною цього явища було упереджене ставлення до військових навчальних закладів, то у другій чверті ХІХ ст. - відмова у прийнятті на навчання через брак вільних місць. Саме тому у другій чверті ХІХ ст. головним джерелом поповнення офіцерського корпусу російської армії були дворяни, які вступали на військову службу юнкерами та добровольцями.

Необхідно відзначити і такий важливий факт, що до другої чверті ХІХ ст. представнику недворянського стану отримати офіцерський чин було практично неможливо. Вершиною кар'єрного зростання для такого військового був лише чин унтер-офіцера, хоча в період наполеонівських воєн Олександр І вдавався до таких тимчасових заходів, як надання офіцерських чинів особам недворянського стану. Але 1816 р. це положення було скасовано310. За часів імператора Миколи І знову повертаються до практики присвоєння офіцерських чинів особам недворянського стану. 1829 р. були визначені строки надання офіцерського чину особам різних станів, у тому числі й різночинцям. Це дуже зачепило самолюбство дворян, тим більше, що відкривалася можливість для представників недворянського стану не лише служби в армії в офіцерських чинах, але й у гвардії, що вважалась святою святих для дворян. Це дало підставу сучасникам відзначити, що Микола І не тільки скоротив строк служби для надання різночинцям офіцерських чинів, але й те, що при ньому з'являються офіцери з “бурбонів” не тільки в армії, а й у гвардії311.

Ще в першій чверті ХІХ ст. на рівень освіти офіцерів, які отримали офіцерський чин після служби нижніми чинами, була звернена увага, однак, це дало незначні результати. Так, 1828 р. командир корпусу внутрішньої охорони генерал-ад'ютант граф Комаровський повідомляв імператору, що більшість офіцерів його корпусу настільки малограмотна, що не можуть виконувати покладених на них обов'язків312. Таке становище не могло не звернути на себе увагу уряду, який з 1829 р. почав підвищувати вимоги до нижніх чинів, які мали намір отримати офіцерський чин.

Надання офіцерського чину добровольцям і юнкерам відбувалось, як правило, після вислуги в нижніх чинах певного строку, тривалість якого залежала від рівня отриманої освіти, приналежності особи до дворянського стану, а також після успішного складання відповідних екзаменів313.

Тим, хто вступав до армії добровольцями, офіцерські чини надавались протягом різних строків. Перш за все, це залежало від того, на яких правах людина вступала на військову службу. З цієї точки зору добровольці поділялися на дві категорії: вступники “на правах студентів”, тобто, ті, хто отримав освіту, наприклад, в університеті; і “на правах дворян”, як правило, це були дворянські “недорослі”, які, якщо й мали освіту, то дуже недостатню. Якщо доброволець вступав на військову службу “на правах студентів”, то для отримання офіцерського чину достатньо було прослужити в унтер-офіцерському чині від трьох до шести місяців. Зокрема, Н.О. Попов зазначав, що після закінчення університету 1850-го р. він вступив юнкером на військову службу з вислугою упродовж 3-х місяців рядовим314. При цьому термін перебування в нижньому чині до присвоєння офіцерського міг бути більш тривалим, ніж вказувалось у законі. Так, О.М. Дондуков-Корсаков згадував: “Вступив у полк юнкером на трьохмісячних університетських правах, а прослужив у цьому званні 14 місяців”315.

Якщо особа вступала на військову службу “на правах дворян”, необхідно було прослужити в унтер-офіцерському чині два-три роки і перед присвоєнням офіцерського чину скласти екзамен. Щербачов Г.Д. писав: “1840 р. я вступив на службу в гвардійську кінну артилерію юнкером. 1843 р., після складання екзамену в офіцерських класах Артилерійського училища, мені було присвоєно офіцерське звання”316. Про складання екзаменів перед присвоєнням офіцерського чину згадують багато сучасників. Але одні лише констатують факт складання екзамену, інші характеризують цю процедуру, зазначаючи, що екзамен часто зводився до звичайної формальності.

Добровольці, які вступали на військову службу, поділялися на три розряди, в залежності від “прав на походження”. Згідно з цим розподілом, до першого розряду відносились сини особистих дворян, які мали право на почесне потомствене громадянство, діти священиків, купців 1-ої та 2-ої гільдії, які мали гільдійське свідоцтво упродовж 12 років, лікарів, аптекарів та ін. Вони повинні були при вступі на військову службу подати до військового відомства свідоцтво про приналежність до стану. Добровольцям цієї категорії надавався офіцерський чин після вислуги в унтер-офіцерському протягом 4-х років.

До другого розряду належали однодворці, які мали право на дворянське звання, діти почесних громадян, купців 1-ої та 2-ої гільдії, які не мали гільдійського свідоцтва упродовж 12 років, причому термін перебування в унтер-офіцерському чині визначався в 6 років.

Нарешті, до третього розряду відносились сини купців 3-ої гільдії та міщан. Присвоєння офіцерського чину цій категорії відбувалось після 12 років вислуги в унтер-офіцерському чині317.

Бажаючих вступити на військову службу на правах дворян було багато, що, на нашу думку, стало причиною, по-перше, створення чітких правил вступу дворян на військову службу, а по-друге, покладання обов'язку на предводителів повітового дворянства довести до відома дворян своїх повітів, за наявності яких документів та дотримання яких вимог бажаючих можуть зарахувати на військову службу. До таких заходів уряд вдавався виключно для того, щоб дворяни не гаяли марно часу, не витрачали зайві гроші для листування з батьками, проживання у чужому місті, а, приїхавши у міста, де знаходились штаби корпусів армій, мали всі необхідні документи і швидко були зараховані на службу318. Але, якщо звернути увагу на дату цього документа, - 1849 рік, - то надмірна опіка держави стає зрозумілою. На нашу думку, у такий спосіб уряд намагався зменшити кількість дворян, які б роз'їжджали по містах імперії, і внаслідок молодого віку, залишаючись без нагляду батьків, могли б потрапити під “поганий” вплив. Армія ж, навпаки, повинна була поставити своєрідні перепони для поширення вільнодумних ідей серед дворянської молоді

Такими були шляхи поповнення армії офіцерськими кадрами, які проходили підготовку у військах. Проте, необхідно відзначити, що в суспільстві й у середовищі офіцерів побутувала думка про те, що між офіцерами, які отримали спеціальну військову освіту, й тими, хто такої освіти не мав, була суттєва різниця.

Загалом погляди на систему підготовки офіцерських кадрів у другій чверті ХІХ ст. були суперечливі. Це, можливо, пояснюється, насамперед тим, що офіцерський корпус складався з двох різних складових. З одного боку, були офіцери - випускники військово-навчальних закладів, які з недовірою і навіть зневагою ставились до офіцерів, які не мали спеціальної військової освіти і не вважали їх власне військовими, що безпосередньо відбивалось на взаємовідносинах в офіцерському середовищі. Ті, хто вступив на службу без військової освіти, з деякою недовірою ставились до випускників військово-навчальних закладів, вважаючи, що отримати знання військової служби можна безпосередньо у військах і заради цього немає потреби віддавати свої кращі роки навчанню в спеціальних закладах. Мало місце навіть упереджене ставлення до випускників кадетських корпусів. Яскравим підтвердженням таких взаємовідносин і відображенням цього факту в суспільній думці є свідчення сучасників. Так, Г.Д. Щербачов, маючи можливість спостерігати за своїми товаришами по службі, дійшов висновку, нібито освіта в кадетських корпусах накладає негативний відбиток на вихованців319. Але якщо юнкери критикували випускників військово-навчальних закладів, то з останніх підстав для критики було ще більше. У сучасників були, мабуть, підстави саме так сприймати один одного. Адже за винятком офіцерів, які вступали на військову службу “на правах студентів”, решта мала вкрай низький освітній рівень, незважаючи на всі спроби уряду створити освітній бар'єр для тих, хто вступав на військову службу. Так, до армійської піхоти потрапляли добровольці, які зазвичай “навчались ледь не в парафіяльного дяка за мідні гроші”320.

Домашня освіта, як правило, проходила без дотримання вимог, встановлених у навчальних програмах, і це ставало причиною відсутності системи підготовки дворян. Наставники готували своїх підопічних так, як дозволяв їм власний освітній рівень і як вважали за необхідне. Досить часто таке навчання не відповідало вимогам часу. Натомість у спеціальних військових навчальних закладах чи юнкерських училищах, створених при штабах армій, навчання проходило за спеціальними програмами. Зокрема, програма юнкерського училища при Гренадерському корпусі включала такі предмети: Закон Божий, арифметика, вищий математичний клас, граматика, французька та німецька мови. З військових предметів вивчали рекрутську школу, ротне, батальйонне вчення, розсипний стрій. Також вивчали поняття про бойові порядки та лінійні вчення, були заняття з артилерії та польової фортифікації321. Звісно, при підготовці за такою програмою юнкери набували якщо не вміння то, принаймні, певні знання та навички військової служби, чого були позбавлені дворяни, які отримували так звану домашню освіту. Вони не мали майже ніяких військових знань, що дало підставу командиру 4-го армійського корпусу генерал-ад'ютанту Вітовту, який добре знав становище армії, відзначити, що офіцери з юнкерів абсолютно не знають військових наук і взагалі мають дуже обмежені знання322. Маючи висловлювання двох генерал-ад'ютантів, - Комаровського на початку правління Миколи І й Вітовта на початку правління Олександра ІІ, - ми бачимо, що, незважаючи на всі заходи, які вживав уряд, рівень освіти офіцерів, які отримували чин з нижніх чинів, залишався достатньо низьким. Але необхідно відзначити, що уряд намагався вжити необхідних заходів, щоб підвищити рівень підготовки офіцерів у військах. Зокрема, були встановлені екзамени для бажаючих отримати офіцерський чин.

Про складання екзаменів при присвоєнні офіцерського чину згадує багато сучасників. Однак, вони лише констатують факт його складання, характеризуючи цю процедуру, як звичайну формальність. Були й такі, які писали про відсутність будь-якого екзамену. Так, наприклад, негативну характеристику дореформеної армії й рівня підготовки юнкерів і добровольців ми знаходимо у спогадах Д.О. Мілютіна, котрий відзначав, що більшість офіцерів - це люди, які не мали ні військової, ні цивільної освіти. Юнкери, на його думку, вступали до полку без будь-якої підготовки, служили нарівні з солдатами певний час, після чого їм надавався офіцерський чин без екзаменів323. Але, якщо Д.О.Мілютін говорить про відсутність екзаменів при присвоєнні офіцерського чину, то офіційні документи та деякі інші сучасники свідчать про протилежне. Зокрема, М. Глиноєцький, аналізуючи законодавство того часу, вказував, що з 1829 р. було встановлено, щоб присвоєння офіцерського чину нижнім чинам відбувалось тільки після суворого випробування, проведеного найближчим начальством, а в 40-х роках вимоги зросли, а екзамени проводились згідно із затвердженими програмами324.

Відтоді встановлювалось і місце складання екзамену, яке визначалось у залежності від роду військ. Це могли бути офіцерські класи Артилерійського чи Інженерного училищ або кадетські корпуси. Сучасники також згадують, що перед присвоєнням офіцерського чину вони складали екзамени. Наприклад, г.-л. В.І. Ден писав: “нудно й одноманітно, хоча благополучно пройшли майже два роки, але я витримав офіцерський екзамен і мені був наданий офіцерський чин”325.

Про екзамени, як було зазначено, йдеться не тільки у джерелах особового походження, а й у офіційних документах, з яких, до речі, ми можемо дізнатись про обсяг знань, які вимагались від охочих отримати офіцерський чин. Так, наприклад, для надання офіцерських чинів в артилерії юнкерам і феєрверкерам необхідні були знання з арифметики, тригонометрії, алгебри, креслення артилерійських знарядь, виробництва пороху й виготовлення снарядів, відомостей про лиття і використання артилерійських знарядь326. Відповідно до Положення 1844 р. добровольці, які вступали до піхоти чи кавалерії, складали екзамен з семи, а в польовій артилерії - з дев'яти предметів.

Необхідно відзначити, що сучасники, говорячи про формальний підхід до прийняття екзамену, певною мірою лукавили, бо з офіційних джерел відомо, що уряд Миколи І підходив до цього питання досить серйозно. Зокрема, було передбачено не тільки складання екзамену, але й вірогідність того, що спроба скласти екзамен не буде успішною. Так, у Зводі військових постанов зазначалось, що дворяни, які не можуть скласти екзамен, мають право просити про прийняття їх на службу не в армію, а, за вибором, в УКП, учбовий саперний батальйон або у війська окремих корпусів - Кавказького, Оренбурзького, Сибірського та Фінляндського.

Незважаючи на різний рівень знань, підготовки, походження, офіцери у другій чверті ХІХ ст. складали своєрідну корпорацію. Подібну характеристику ми знаходимо в спогадах Г.Д. Щербачова, який вступив на службу юнкером, прослужив до 70-х рр. ХІХ ст. і мав можливість порівняти взаємовідносини офіцерів у період до і після Великих реформ: “Порівнюючи минуле з сучасним, не можна не сказати, що почуття товариськості в гвардійській кінній артилерії в 40-50-х рр. було більш розвинуте, ніж пізніше. Офіцери складали у той час згуртовану корпорацію, у якій начальство не раз знаходило потужну опозицію його свавільним діям”328. На нашу думку, почуття товариськості добре впливало на військову корпоративність, сприяло підтримці на належній висоті моральності й честі військової корпорації, примушуючи кожного офіцера цінувати думку своїх товаришів і не протиставляти себе іншим. Взаєморозуміння й корпоративність, про які пише сучасник, існували і в інших армійських підрозділах, а не лише в гвардії. Зокрема, про це згадує П.О. Степанов, за свідченням якого, усі офіцери виступали згуртованим колективом і, якщо не були друзями, то були братами, яких об'єднували одні думки й одні почуття329. Таким чином, суспільство в цілому, і товариство офіцерів зокрема, по-різному сприймали процеси, які відбувались в армії. Якщо в суспільстві побутувала думка про те, що між офіцерами, які отримали спеціальну військову освіту, й тими, хто такої освіти не мав, не було суттєвої різниці, то у середовищі офіцерів, за спогадами сучасників, було протиставлення одних іншим, що, у свою чергу, не дуже добре впливало на їх взаємовідносини.

Про протистояння між цими двома категоріями офіцерів свідчать спогади г.-л. В.І.Дена, який у 1840 р. вступив на військову службу унтер-офіцером: “Закінчувався 1839 р., і батько мені повідомив, що на початку 1840 р. він повезе мене до Санкт-Петербурга для зарахування на службу. Батьку не подобались військово-навчальні заклади і тому він віддав мене юнкером л.-гв. в саперний батальйон, де служив сам”330. З подібними судженнями ми зустрічались досить часто, оскільки сучасники, які вступали на військову службу юнкерами і добровольцями, як правило, надавали перевагу саме такому шляху просування по службовій драбині, засуджуючи систему військової освіти. Водночас, випускники військово-навчальних закладів у більшості випадків зневажливо ставились до тих, хто вислужився з нижніх чинів. Іншу позицію, ніж В.І. Ден, займав О. Єленський, який одержав освіту в Брестському кадетському корпусі і з вдячністю відгукувався про його засновників. На його думку, військові навчальні заклади, у тому числі і Брестський кадетський корпус, були порятунком для дворян. Оскільки кожний дворянин був зобов'язаний служити, то військово-навчальні заклади, перш за все, давали можливість отримати як загальну, так і військову освіту, а також рятували дворян від важкої служби нижніми чинами331. Необхідно відзначити, що обов'язок дворян служити у другій чверті ХІХ ст. визначався після видання наказу про вільності дворянства у 1762 р. не юридично, а “по долгу чести”, бо традиційно вважалося, що служба для дворянина є обов'язком перед державою, і ця традиція зберігалась протягом першої половини ХІХ ст. Навіть ті дворяни, які мали маєтки і не потребували додаткових засобів до існування, служили офіцерами “из чести”332. Але вже в другій чверті ХІХ ст. причина вступу на службу дворян стала більш прозаїчною, а саме - пошук засобів до існування. За даними восьмої ревізії (1834 р.) 45,9% дворян мали менше 20 душ селян, при цьому ще 14% взагалі були безпомісними. Тобто, майже для 60% дворян Російської імперії у другій чверті ХІХ ст. вступ на службу був чи не єдиним порятунком. Тому, на нашу думку, за умов поступового збідніння дворян, яке спостерігається протягом першої половини ХІХ ст., збільшення бажаючих вступити на військову службу було цілком природним і закономірним явищем. І ті дворяни, які внаслідок ряду причин не змогли стати кадетами, вступали на військову службу без спеціальної підготовки, отримуючи її безпосередньо у військах.

Необхідно відзначити, що життя юнкерів і вимоги, які до них пред'являлись, не дуже відрізнялись від тих, які пред'являлись до кадетів. Єдина різниця полягала в тім, що термін перебування юнкером тривав від трьох місяців до трьох років, а навчання в кадетському корпусі - близько десяти. Однак, юнкери також підлягали суворій дисципліні і суворим стягненням за її порушення, про що свідчать спогади сучасників. Так, юнкер л.-гв. Кінно-піонерного дивізіону, пізніше курський і казанський губернатор М.Я. Скарятін згадував, що юнкери, як і нижні чини, носили мундири й шинелі з грубого сукна, сукняну краватку, солдатські ківери й шаблі. Їм було заборонено їздити в екіпажах, і, як солдати, вони мали ходити пішки. Їм також було суворо заборонено відвідувати театри, бали й усі громадські зібрання333. Тому єдиною розвагою і способом проведення вільного часу для юнкерів, за визнанням сучасників, були часті візити до товаришів і старших по службі. Під час таких візитів для всіх знаходилося заняття. Хтось вів приватні бесіди, хтось грав у карти. Також, якщо на таких прийомах були присутні дами, то влаштовувались музичні вечори334. З розумінням до важкого становища юнкерів відносились дружини вищого офіцерського складу, які й влаштовували подібні вечори. Таке проведення часу, з одного боку, сприяло розумовому розвитку юних дворян, а з іншого - згуртуванню колективу.

Запровадження суворої дисципліни не могло не викликати нарікань серед молодих дворян. Особливо гостро воно сприймалось тими, хто до 15-17 років перебував удома і не піддавався суворим обмеженням, які чекали на юнкера в полку. Як результат, повсюдно починають проявлятись порушення встановлених правил. На заборону відвідувати театр юнкери реагували з обуренням і, переодягаючись у цивільний одяг, порушували цю заборону335. З точки зору юнкерів, усі суворості, які до них пред'являлись, були зайвими. Заборона їздити в екіпажах їх найбільше обурювала. Тому, з точки зору юнкерів, нічого не залишалося робити, як порушувати правила поведінки. За порушення дисципліни накладались стягнення, як правило, у вигляді арешту: “Я одягся не по формі, - пише М.Я. Скарятін, - і зустрів вел. кн. Михайла Павловича. Це все закінчилося дванадцятьма днями на стайні”336. Для тих, хто служив нижніми чинами в кавалерії, стайня була не тільки місцем арешту, але й місцем служби одночасно, оскільки заарештований виконував паралельно й обов'язки днювального.

Міра покарання у тому або іншому випадку визначалась, як вважають сучасники, свавіллям начальства. У військових афоризмах, записаних О.М. Жемчужніковим, знаходимо вислів: “Что нету наказания, это зависит от приказания”337. Як правило, до юнкерів застосовувалось покарання у вигляді арешту, а не тілесних покарань, як до вихованців військових навчальних закладів.

Таким чином, ставлення до підготовки офіцерів у військах у суспільстві другої чверті ХІХ ст. було неоднозначним. З одного боку, цей канал поповнення армії офіцерськими кадрами був визнаний у суспільстві, але з іншого, - безпосередньо в офіцерському середовищі мало місце протистояння між офіцерами, які мали спеціальну підготовку, і тими, хто її не мав. Але без упереджень можна сказати, що в другій чверті ХІХ ст. найбільш дієвим каналом поповнення армії офіцерськими кадрами були юнкери, добровольці та унтер-офіцери, які отримували офіцерський чин після вислуги нижніми чинами через встановлений законом термін та у чітко визначеному порядку. У цьому були зацікавлені як дворяни, так і уряд, який охоче приймав таких бажаючих на службу внаслідок обмеження кількості місць у військових навчальних закладах. Тому, маючи потребу в поповненні офіцерського корпусу, з одного боку, уряд ішов на поступки у справі присвоєння офіцерського чину представникам різних станів, а з іншого, - розуміючи, що офіцери повинні мати відповідні своєму чину знання, поступово й постійно підвищував вимоги до охочих отримати офіцерський чин. І хоча уряд на певному етапі своєї діяльності намагався відмовити дворянам у прийнятті на службу з подальшою вислугою, кількісний склад офіцерського корпусу довів неконструктивність такого рішення, оскільки у другій чверті ХІХ ст. військова служба для дворян була чи не єдиним заняттям, яке надавало їм певний статус у суспільстві і забезпечувало засоби до існування.

Висновки

Проведений аналіз джерел свідчить, що ставлення сучасників до системи підготовки офіцерських кадрів, яка існувала у другій чверті ХІХ ст., було неоднозначним. Позиція того чи іншого мемуариста залежала від багатьох факторів, зокрема, якщо це були вихованці військових навчальних закладів, то від їхньої старанності у навчанні, якщо це були офіцери-викладачі, офіцери-вихователі - від їхньої лояльності до уряду й особисто до імператора Миколи І, якщо сучасники, які не мали безпосереднього відношення до відомства військових навчальних закладів, то від їхнього соціального статусу в суспільстві. Але в цілому можна сказати, що громадська думка переважно схвалювала заходи уряду в галузі підготовки офіцерських кадрів.

Характерним для опрацьованих джерел є те, що вони містять, переважно, простий виклад подій та фактів, і найбільше їх автори звертали увагу на місце, роль та значення того закладу, до якого вони мали безпосереднє відношення.

Формування ставлення до вищої військової школи у Російській імперії починається фактично водночас з її становленням. Відкриття Військової Академії стало важливою подією у житті тогочасного суспільства, про що повідомляють сучасники, але невдовзі після її відкриття починаються певні складнощі з її комплектуванням слухачами. Спогади сучасників свідчать про існування протистояння між офіцерами Генерального штабу і стройовими офіцерами. Саме негативне ставлення суспільства й офіцерського корпусу до штабної служби, на нашу думку, призвело до кризової ситуації з комплектуванням Військової Академії.

Помітна і неоднозначність у ставленні до кадетських корпусів, незважаючи на їх високий престиж у тогочасному суспільстві Російської імперії, про що свідчать сучасники та процеси, пов'язані з комплектуванням штатів кадетських корпусів. Перш за все, звертає на себе увагу той факт, що дворянство було зацікавлене у функціонуванні цих навчальних закладів і навіть жертвувало кошти на відкриття корпусів у губернських містах. Поряд з позитивними висловлюваннями на адресу системи навчання та виховання у кадетських корпусах є і критичні відгуки. Все це свідчить, що система кадетських корпусів не може бути оцінена однозначно і з наукової точки зору, оскільки вона була породжена системою, яка, у свою чергу, відрізнялась нестабільністю розвитку і витримувала тиск з боку деякої частини населення.

У той же час, майже відсутня неоднозначність оціночних суджень стосовно Пажеського корпусу. Його вихованці і сучасники залишили переважно позитивні відгуки про цей військовий навчальний заклад, незважаючи на те, що саме він зазнав найбільшого впливу реформ, але це не відбилося негативно на атмосфері і взаємовідносинах у корпусі, про що повідомляють джерела.

Найбільш неоднозначним було ставлення сучасників до якості підготовки офіцерів у військах було неоднозначним. Випускники військових навчальних закладів ставились до тих офіцерів, які вступали на військову службу нижніми чинами (унтер-офіцерами, добровольцями, юнкерами) з правом вислуги, не дуже дружелюбно, оскільки вважали їх негідними офіцерського чину через те, що вони, отримавши освіту вдома чи в університеті, не належали до своєрідної військової касти з власними традиціями і світоглядом, який формувався саме в роки навчання у військових навчальних закладах.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.