Дослідження особливостей соціокультурного та людського розвитку Донбасу в контексті нагромадження ризик-потенціалу

Размещено на http://www.allbest.ru/

дослідження особливостей соціокультурного та людського розвитку Донбасу в контексті нагромадження ризик-потенціалу

Донбас завжди був одним із найбільших та вагомих для України регіонів, в якому сконцентровано значну частку природних та людських ресурсів, а також провідні галузі індустріальної економіки. Промисловий розвиток Донецької та Луганської областей почав формуватися у другій половині XIX ст., найбільшого розквіту досягнув у 60-70-ті роки ХХ ст. В структурі видів економічної діяльності цих областей переважають капіталомісткі галузі індустріального типу: вугледобувна, металургійна, енергетична, машинобудівна, хімічна, які на сучасному етапі мають низький техніко-технологічний рівень розвитку ( в основному 3-й технологічний уклад) та потребують модернізації. їх функціонування пов'язане з поширеністю небезпечних та важких умов праці, негативним впливом на навколишнє середовище внаслідок більш високого рівня промислового забруднення, що формує специфічне середовище життєдіяльності населення даної території. Донбас є основним старопромисловим регіоном України (СПР) з усім букетом притаманних цим регіонам проблем, які будучи помноженими на специфічне соціокультурне середовище, сформоване внаслідок історичних процесів розселення, інформаційно-культурної політики Україн та Росії, створили ту вибухонебезпечну соціальну суміш, яка вилилася в сепаратизм та збройний конфлікт на Сході України .

Територія регіону - це конструкт історичний, соціокультурний, економічний та інституціональний, що в комплекі формує потенціал його саморозвитку або потенціал деградації. При цьому соціо-культурні процеси в цьому відіграють провідну роль. В якості гіпотези авторами висунуто тезу, що на теренах Донбасу було сформовано таке соціальне середовище, в якому поступово зростав ризик-потенціал, що в сукупності зі слабкістю та неефективністю державних інституцій призвело до сепаратиських і проросійських настроїв значної частки населення та стало приводом для агресії й розв'язання на території Донецької - Луганської областей збройного конфлікту.

Для того, щоб обґрунтувати, що на території Донбасу було сформовано соціальне середовище, яке має значний ризик-потенціал, треба передусім розглянути історичну спадкоємність цього середовища та соціокультурні процеси, в яких значну роль зіграли геополітичний фактор, специфічні процеси заселення території, урбанізації та забудови шахтарських міст, формування освітньо-культурного простору, конструювання регіональної ідентичності, виникнення в цьому регіоні так званих «ризик-солідарностей». При цьому ми виходимо з цивілізаційної парадигми і вважаємо рівнозначною з іншими чинниками роль соціокультурних факторів у суспільному розвитку.

Об'єктивні тенденції посилення ролі соціокультурних чинників територіального розвитку. Ще в середині 80-х років ХХ ст. відбулося перенесення акцентів з технологічних і політичних аспектів модернізації на її соціокультурні аспекти. В науковому середовищі сформувалася думка, що в пост- індустріальному суспільстві в якості домінанти має розглядатися сфера не суто економічних, а перш за все, соціальних відносин. Науковці відзначають, що економічні процеси визначаються сукупністю суспільних інститутів. До таких інститутів належать не тільки правові норми і адміністративні рішення, а й системи цінностей, пріоритети, традиції, мораль, етика, що панують у суспільстві Кальченко Т.В. Глобальна економіка: методологія [Електронний ресурс] // Відділ моніторингових досистемних досліджень: монографія / Т.В. Кальченко. - К.: сліджень соціально-економічних трансформацій ДУ КНЕУ, 2006. - 248 с. С.49-51. «ІЕПр НАН України» травень - грудень 2014 р.. - Режим. Науковці інституту економіки й прогнозування НАН Украни стверджують, що в актуальній структурі соціокультурні фактори визначають економічні зміни. Від свідомості, освіти, поведінки людини залежить те, як буде змінюватися економічна система (актуальна структура), хоча сама свідомість, освіченість, поведінка залежать від рівня економічного розвитку суспільства (фундаментальна структура) «СОЦІОКУЛЬТУРНІ ВИМІРИ МОДЕРНІЗАЦІЇ доступу: http://ief.org.ua/wp-content/uploads/2015/02/ Socio

ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ» (І етап: Актуальність kulturni-vymiry-modernizacii-22_12_2014_V03.pdf.

соціокультурних параметрів економічної модернізації).

Згідно з такими уявленнями наповнюється новим змістом поняття людських і соціальних ресурсів, як важливих чинників постіндустріального розвитку. Роль соціокультурних факторів в активізації процесу модернізаційних зрушень поки ще недооцінена в Україні, в той час як в розвинених країнах відбувається не тільки розширення теоретичних уявлень, але і підвищення уваги до цих питань. У рамках західної економічної думки наукове осмислення ролі соціокультурної складової економічного розвитку, бере свій початок з кінця ХІХ - початку ХХ ст. за такими напрямами: культурно-історичний (В. Зелізер, Г. Зіммель), стадіально-технологічний (Д. Белл, О. Тоффлер), багатофакторний (Р. Арон, Р.Л. Хайлбронер) та ін. Веремієнко Т. С. Соціокультурні критерії концепцій економічного розвитку [Електронний ресурс] / Т. С. Веремієнко // Ефективна економіка. - 2012. - № 5. - Режим доступу: http://www.economy. nayka.com.ua/ ?op =1&z=1349.

Сформувалась цивілізаційна парадигма, яка представлена в роботах О. Шпенглера, К. Ясперса та сучасних авторів - С. Гантінгтона, Ю. Яковця, Ю. Павленка та ін. Досліджуючи економічні закономірності зародження, розквіту та занепаду цивілізацій, прибічники даного підходу наголошують на рівноправності впливу різних факторів (економічних, політичних, релігійних, культурних, національних та ін.) на хід історичного розвитку Там само.. При цьому базовий рівень (підґрунтя цивілізаційного процесу) визначається національно-етнічними цінностями, менталітетом людських спільнот, традиційною культурою та стереотипами побуту, звичаїв, укладу буття Кримський С.Б. Глобалістка та регіонально-національний чинник в ієрархії цивілізаційних процесів // Еволюція економічного розвитку та економічних теорій.

У більшості соціологічних та соціоекономічних теорій обгрунтовується, що в сучасних умовах соціальні чинники, як і морально-етичні цінності стають фундаментом усього суспільного розвитку. Цю зміну суспільної парадигми сформував соціокультурний, соціально-інформаційний тип постіндустріальної спільності, який прийшов на зміну адміністративному і соціально-економічному типу, або технократично-економічної єдності, заснованої на розподілі праці. Такий підхід в регіональному аспекті означає, що розвиток регіону включає не тільки економічні, а й культурні, освітні, екологічні, соціальні, політичні та інші аспекти життя регіону, що дозволяє сприймати його як регіональний соціум та колективний соціально-економічний суб'єкт.

Такий методологічний підхід є важливим для аналізу та розуміння процесів, які відбуваються в старопромислових регіонах. Це обумовлено також тим фактом, що і в розвинених країнах інтегрування СПР до економіки знань зіштовхується із чималими труднощами, адже потребує високої концентрації творчих сил, їх «критичної маси», а також постійного накопичення нового в надрах старих структур. Справа не тільки в тому, що різка структурна перебудова в цих регіонах, яка пов'язана із закриттям неефективних виробництв, породжує значну соціальну напругу. СПР басейнового типу це - своєрідні регіональні соціуми, які втратили, або ніколи не мали рис центральних регіонів з їх високим креативним та адаптивним потенціалом, спроможним генерувати і сприймати інновації та гнучко реагувати на нові вимоги суспільного розвитку.

Існує багато визначень регіону як соціуму, але вони в сутності незначно відрізняються одне від одного. Якщо їх узагальнити, то регіональний соціум може визначатися як стійка соціально-територіальна спільність або соціально-територіальне утворення, яку поєднує схожість умов життєдіяльності людей в єдиному економічному, політично- правовому, екологічному та етнокультурному просторі. Донбас на протязі десятиріч сформувався не тільки як адміністративно-територіальне утворення, яке об'єднує географічне місце, єдиний центр адміністративного управління, але і як специфічна соціокультурна цілісність, обумовлена єдиним ареалом соціокультурного простору. Він відповідає усім критеріям її виокремлення з позицій економічної соціології, якими є: територіальна концентрація населення на відносно компактній території; просторове уособлення; соціально-економічна цілісність; самодостатність виробничої і невиробничої сфер для задоволення основних потреб населення; специфіка якісного складу населення і середовища його життєдіяльності; усвідомлення більшістю мешканців приналежності до даної територіальної спільноти, наявність спільних інтересів, які формують певні типи територіальної поведінки населення(проблеми дослідження та викладання): Матеріали. Особливостями Донбасу є більш пізня (в історичному масштабі) та специфічна історія освоєння та індустріального розвитку його території, особливий статус в межах попередніх державних утворень (Російської імперії та СРСР), його прикордонне розташування в Україні.

Можливості успішного включення в процеси світового розвитку - до регіонів це відноситься в тій же мірі, що і до країн - сьогодні більш ніж будь-коли залежить від якості людського капіталу в них. Втім та система його формування і використання, яка на протязі довгого часу склалася в Донбасі тільки закріплює і посилює існуючий центро-периферійний розлом сучасного суспільства. Суттєва різниця поміж Донбасом і повноцінними центральними районами в тому, що в ньому не тільки не накопичувався, а навпаки, поступово втрачався креативний людський і соціальний потенціал, який є неодмінною складовою центрального району, двигуном його руху.

Історія заселення Донбасу та формування регіонального соціуму

В демосоціальному плані Донбас являє собою регіон зі складною сумішшю національностей, що обумовлено історією його заселення. У XVI-XVII ст. заселення так званого «Дикого поля» здійснювалось українським та донським козацтвом, а також вихідцями з Правобережної України. У XVIII ст. територія сучасного Донбасу поступово заселяється не лише вихідцями з центральної України та Росії, але й переселенцями з Балкан та Криму. Наприкінці XVIII ст. населення Донеччини представляли понад 30 етносів, серед яких у 1779 р. українці становили понад 61,3% від загальної чисельності населення. За ними йшли росіяни (20,5%), греки (7,3), вірмени (6,1%), молдовани (2,5), а на решту припадало трохи більше 2% від загальної кількості населення краю Пірко В. О. Заселення Донеччини у XVI-XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел). - Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. - 180 с..

На початку індустріального розвитку Донбасу (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) інтенсивність заселення території прибулими з інших регіонів зросла, що було обумовлено зростаючою потребою в робочій силі для новостворюваних підприємств. Розвиток вугільної, а в подальшому і металургійної промисловості потребував десятків і сотень тисяч нових робочих рук. При порівняно високій забезпеченості місцевого селянства землею воно неохоче йшло працювати в промисловість, де умови були жахливими. Тож основна частина найманих робітників прибувала з аграрно перенаселених регіонів, причому переважно російських. Перший Всеросійський перепис населення, проведений у 1897 р., виявив, що російські губернії були батьківщиною 46,7% усіх переселенців, українські - 37,9%, білоруські - 0,8%, решта мігрантів походили з інших частин імперії, зокрема з Кавказу Олексієнко О. З плавильного казана імперії / Тиждень. - 28 листопада, 2011р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http//tyzhden.ua/History/35590.

Наслідком міграційної політики стало домінування у промислових містах Донбасу на початку 20-х років вихідців з українського села, однак в 30- ті роки не тільки загальмувалась природна урбанізація українців, а й погіршилась мовна ситуація в зв'язку із зростанням прибулих із російських регіонів. В 1926 р. в Донбасі українці становили 64,1% населення і тільки 40,6% робітництва, росіяни - відповідно - 26% і 48% Гогохія Н.Т Урбанізаційні процеси в Донбасі в.

В досліджуваний період динамічно зростала чисельність населення Донбасу та змінювалась його соціальна структура. Чисельність робітників на Донбасі впродовж 1926-1936 рр. збільшилась в 3,3 рази, в той час як в СРСР - у 2,6 рази. При цьому 45% поповнення робітничих кадрів України в період 1926-1929 рр. становили селяни, а у Донбасі цей процес був ще більш вираженим. Серед шахтарів і металургів, які влаштовувались на підприємствах Донбасу у 1928 р. селяни становили відповідно 70,5%, а у 1930-1932 рр. - 80%30-х рр. ХХ ст. / Н.Т. Гогохія. - Стосунки Сходу та Заходу. У 30-ті роки селяни залучались до промислових міст головним чином за оргнаборами - договорами із колгоспами, за постановою РНК СРСР №861 від 28.04.33 р. органи міліції райцентрів були зобов'язані видавати паспорти завербованим за оргнабором без перешкодУкраїни: минуле, сьогодення та майбутнє: Матеріали Все.

Державна політика СРСР активно сприяла міграції в міста «великих строєк» представників різних національностей та різних релігійних конфесій. У середньому в 30-х роках для роботи лише у вугільній промисловості і будівництві на Україну щорічно прибувало близько 40 тис. робітників головним чином із РФСР (Курської, Воронезької, Орловської, Смоленської областей)української конференції, Луганськ, 25-26 травня 2006 р./. Окрім селян робочою силою слугували також ув'язнені, яких направляли в Донбас на виправно-трудові роботи. Дослідники відзначають, що у повоєнні роки в політиці забезпечення регіону робочою силою окрім комсомольсько-молодіжних призовів та наборів додалися депортації, переселення репатрійованих та інтернованих, розконвойованих, амністованих та військовополонених. Таким чином, упродовж майже 100 років Донбас поглинав вихідців із теренів усієї Російської імперії, а потім СРСР. Сюди масово їхали після відбуття покарань у місцях позбавлення волі, особливо після низки амністій у 1950-х роках. Найбільшу частку серед переселених на Донбас складали чоловіки працездатного віку, які їхали сюди на заробітки та в пошуках незалежності. Формувалося специфічне соціальне середовище, відірване від свого етнічного та релігійного коріння, родинних зв'язків та обов'язків, що накладало суттєвий відбиток на соціальні відносини (поширеним були брутальність, насилля, пияцтво).

Особливості процесів урбанізації та забудови шахтарських міст Донбасу

Форсована індустріалізація Донбасу в перші десятиріччя ХХ ст. диктувала прискорену урбанізацію. Адже саме місто, згідно з принципами планової економіки, є базовим елементом промислової системи, а міграції, які стимулюються владою, забезпечують її потреби в робочій силі. На початку ХХ ст. на території сучасної Донецької області знаходилось лише 4 міста. Вже протягом 20-30-х років на території Донбасу біля старих і новостворених підприємств виникли робітничі поселення, які згодом почали перетворюватись в індустріальні центри, внаслідок чого з'явилось ще 12 міст (Краматорськ, Макіївка, Дебальцеве, Констянтинівка та інші). Згідно з переписом населення 1939 р., воно зросло у два рази проти 1926 р., три чверті його мешкало в містах. Щорічні темпи приросту міського населення в промисловому Донбасі були, особливо в 1927-1931 рр., у 2,4 рази вищими, ніж загалом по Україні (відповідно 12,2% та 5%). За цей період міське населення Ворошиловградської області зросло у 4,2 рази, Сталінської - у 3,7 рази. Для порівняння, в областях, що традиційно відрізнялись досить високим рівнем урбанізації, приріст міського населення був нижчим: у Харківській області - у 2,3 , Київській - 1,5, Одеській - у 1,4 рази Гогохія Н.Т. Урбанізаційні процеси в Донбасі в.

Аналізуючи процеси урбанізації, необхідно враховувати, що Постановою ВУЦВК та РНК від 24 квітня 1924 р. створено дві офіційні категорії міських поселень і визначено порядок переходу населених пунктів у розряд міських, висунувши лише одну «категоричну» умову: наявність 3 тис. жителів для переведення в категорію «селища міського типу» (СМТ) і 10 тис. - в категорію «місто»30-х рр. ХХ ст. / Н.Т. Гогохія. - Стосунки Сходу та Заходу. Також усі так звані «передмістя», що знаходились у безпосередньому підпорядкуванні міськраді були включені до складу даного міста. Тому напередодні проведення перепису до СМТ було зараховано як старі містечка із сталими міськими традиціями, так і велику кількість робітничих селищ, що виникли довкола великих підприємств.

Аналіз статистики даного перепису показує, що 37,8% міського населення Ворошиловградської і понад 20% Сталінської областей мешкало в СМТ, більшість з яких були просто житловими додатками до підприємств і шахт. Мінімальна кількість мешканців таких селищ міського типу ледве сягала 2 тис., максимальна - наближувалась до рівня малого або навіть середнього міста. Якщо кількість населення подолала певний поріг, це було визначальним фактором перетворення його вже в місто. В 30-ті роки таким чином виникли міста Амвросіївка, Дзержинськ, Дружківка, Брянка, Волноваха, Кадієвка, Краснодон, Лисичанськ, Ровеньки та ін. міста Донбасу.

Сталінська і Ворошиловградська області вже в той час були найбільш урбанізованими в Україні, відповідно 78,1% і 65,7% населення яких було міським. На території Сталінської області в 1939 р. розташовувалось 120 міських поселень (31 місто і 89 смт), Ворошиловградської - 105 (21 місто і 84 смт). Для порівняння - у Харківській - 57 (13 міст і 44 смт), у Дніпропетровській - 38 (10 міст і 28 смт), у Київській - 30 (10 міст і 20 смт). З 87 великих (більше 100 тис. мешканців) та середніх (20-100 тис.) міст України - 31 розташовувалось саме на території Донбасу і мешкало тут 30% усіх жителів великих і середніх міст України. Водночас відбувався процес значного укрупнення самих міст за чисельністю його жителів. Так, за зазначений період населення Краматорська зросло в 7,5 разів, Макіївки - у 5, Сталіна, Жданова, Горлівки - у 4 рази, Костянтинівки - у 3,8, Єнакієва - у 2,5; Луганська - у 2 рази. Але найбільшу активність у процесі зростання населення проявляли колишні селища і малі міста: Часів Яр - у 22, Свердловськ - у 11,97 разиУкраїни: минуле, сьогодення та майбутнє: Матеріали Все ^{української конференції, Луганськ, 25-26 травня 2006 р. /}.

Для порівняння: великі міста України з давньою історією, які стали осередками культурного і економічного життя, мали менші показники зростання кількості населення: Київ - у 1,6, Одеса - в 1,4, Харків - у 1,9 разів. Швидкість темпів урбанізації Донбасу в цей час дозволила деяким дослідникам вважати їх не органічними, а патологічними.

На сучасному етапі місто є складним адміністративним, економічним, соціальним утворенням. Поняття «місто» у літературі розглядається у двох ракурсах: як поєднання територіальної громади, території, економіки, або як відкрита система, здатна до самоорганізації. Вона характеризується концентрацією різноманітних форм соціальної й економічної діяльності, суспільних відносин і зв'язків, інформаційних потоків та культурних здобутків, що найбільшою мірою визначає соціально-економічний розвиток та добробут людей регіону й країни. Сучасні великі міста є основними культурними й соціально-економічними центрами, основою розвитку регіонів і держави в цілому. Індустріальні міста концентрують значну частину виробничого, науково- технічного, інтелектуального, інноваційного і фінансового потенціалів та стають сучасними центрами розвитку наукоємних галузей промисловості, що сприяє економічному розвитку та підвищенню якості життя населення.

Прискорені процеси урбанізації Донбасу не забезпечували відповідний міському типу поселень соціокультурний та побутовий розвиток. Вже існуючі міста, розростаючись, поглинали гірничі поселення, автоматично перетворюючи їх мешканців на городян. Саме адміністративний фактор приросту міського населення, замість природного та міграційного, в зазначений період зумовлював штучність та патологічність такої урбанізації. Внаслідок цього нові міста опинилися перед проблемою створення міських традицій на пустці, а це вимагало не тільки часу, а і певних умов, яких не існувало.

Цю штучність урбанізації Донбасу як процесу розповсюдження міського способу життя ілюструє розселення робітників саме вугільної промисловості, яке зумовлювало їх «напівміський» спосіб життя. Шахти здебільшого розташовувались у приміській зоні індустріальних центрів або ж у сільській місцевості. Хоч підвищення статусу робітничих поселень до міст поступово призводило до покращення їх благоустрою, цей процес відбувався занадто повільно. Чимало робітників вугільної промисловості Донбасу ще й на початку 40-х років мешкали в бараках і казармах, що не мали центрального опалення і води. Хоч шахтарі за статистичними звітами й потрапили до категорії городян, але не відчули на собі змін, які дав їм міський спосіб життя. Характерною особливістю міського побуту 30-х років була житлова тіснота і скупченість. Тоді на кожного із українських жителів припадало 5,3, а в Донбасі - тільки 3,8 м2 житлової площі Історія УРСР. - К.: Наукова думка, 1984. - С.231..

Рівень забезпеченості житлом і в 50-х роках залишався украй низьким - в межах 5,5 м2 житлової площі на одну особу. Значну частину житлового фонду в шахтарських містах складали напівземлянки, підвали, казарми, бараки, колишні виробничі приміщення, а також будинки, зведені в 19051912 рр. У великих містах (Сталіно, Ворошиловград, Макіївка тощо) переважним типом житла була комунальна квартира, заселена кількома сім'ями. Надзвичайно низькою була і якість новозбудованого житла, яке за 4-5 років експлуатації набувало аварійного стану Кузіна К.В., Лихолобова З.Г. Соціально-економічні процеси у монопрофільних містах Донбасу (1950 - 1980-ті роки) // К.В. Кузіна, З.Г. Лихолобова. - Донецьк, 2010. - 335 с. - С.120.. Ситуація почала поліпшуватись лише в кінці 50-х - на початку 60-х років.

Одночасно із значними темпами введення в дію нових промислових підприємств, на Донбасі встала низка проблем пов'язаних із розселенням і облаштуванням побуту прибуваючої в регіон робочої сили. Обов'язки життєзабезпечення шахтарських селищ та міст, облаштування, утримання комунальних об'єктів протягом 1950-1980-х років були майже повністю покладені на Мінвуглепром. Вугільні комбінати виступали також безпосередніми забудовниками шахтарських міст та селищ, хоча щорічні плани зведення нового житла ними не виконувались. Усі витрати, пов'язані з будівництвом інженерно-комунальних споруд, шляхів, будівель соціально-культурного призначення тощо вносились в ті часи до зведеного кошторису будівництва шахти. Так, на початку 50-х років «Сталінвугілля» та «Ар- темвугілля» здійснювали забудову в 120 селищах та 10 містах Сталінської області; «Ворошиловград- вугілля» та «Донбасантрацит» були забудовниками 118 селищ та 15 міст Луганської області Центральний державний архів вищих органів.

З метою поліпшення проектування шахтарських населених пунктів Рада Міністрів УРСР затвердила Положення про будівництво шахтарських селищ, яким детально регламентувалась забудова шахтарських селищ і, наприклад, кількість поверхів житлових будинків навіть центрів міст не мала перевищувати чотирьох, що визначало їх потворний зовнішній вигляд. До середини 60-х років в них переважали одно- та двохповерхові будинки, а в Сели- довому, зокрема, були будинки із солом'яними стріхамивлади та управління (далі - ЦДАВО) - Ф.Р-2605. -. Для прискорення вирішення житлового питання також досить часто будували дерев'яні збірні будинки. І хоч в великих містах їх будівництво поступово припинялось, в малих, навпаки, воно ставало дедалі поширенішим У деяких, особливо «молодих» містах збірні дерев'яні будинки становили 60% міської забудови. У шахтарських містах та селищах їх було вдвічі більше, ніж це передбачалось планами забудов внаслідок заміни будівництва двоповерхових будинків одноповерховими дерев'янимиОп. 8. - Спр.612. - Арк. 1 (цитується за [19]. - С.111)..

Місцеві проектні та архітектурні організації було укомплектовано кадрами недостатньо кваліфікованими, що спричинило застосування одноманітних архітектурних прийомів та композицій, відсутність оригінальних архітектурних рішень. Так, з 14 головних архітекторів Луганської області лише 7 мали вищу архітектурну освіту, а з 18 районних архітекторів жоден не мав спеціальної архітектурної освіти Державний архів Луганської області (далі - ДАЛО). - Ф.Р-179. - Оп. 11. - Спр.35. - Арк. 74-77 (цитується за [19]. - С.116)..

Не йшлося про архітектурну неповторність міст, вони були схожими одне на одне, однаково сірими, безвиразними, і навіть потворними. Не дивно, адже будівництво здійснювалось не архітектурними, а, в основному, вугільними об'єднаннями. В той час коли вітчизняною практикою забудови міст в країні становилась нова, суто міська форма, - мікрорайон, для шахтарських міст Донбасу залишалась індивідуальна забудова, в якій поєднувалися елементи міського і сільського стилю життя з неодмінними господарськими спорудами та присадибними ділянками.

З 1958 р. розпочалося масове будівництво малогабаритного дешевого житла за типовими проектами (так званих «хрущоб»), які певним чином знизили гостроту житлової проблеми, але не набагато підвищила комфортність проживання.

Загрозою для подальшого існування шахтарських міст Донбасу стало просідання грунту в житлових масивах над шахтними виробітками, оскільки нерідко шахтарські міста та селища проектувались і будувались над дільницями діючих шахт та в безпосередній близькості від них. Внаслідок цього зазнали руйнації не тільки будівлі, а й водогінні та комунікаційні мережі, очисні споруди, шляхи. При цьому ремонт зруйнованих будівель та переселення населення з небезпечних зон відбувалось незадовільно. Наприклад, в м. Новогродівка було підроблено шахтними виробітками 136 будинків, а заплановано ремонт лише чотирьох. Ця проблема шахтарських міст загострювалась з кожним роком - в 80х роках під деякими з них простягались десятки кілометрів виробіток, а ефективних заходів для її подолання не вживалось. Коштів місцевих бюджетів на це не вистачало. Адже, наприклад, ремонт тільки однієї вулиці м. Білозірська в 1989 р., яка руйнувалась з цих причин, вимагав втричі більше коштів ніж складав бюджет на благоустрій міста ДАДО. - Ф.Р-3780. - Оп. 2. - Спр.424. - Арк. 3;

Обов'язки щодо благоустрою шахтарських міст покладались як на місцеві ради, так і на вугільні підприємства, але на протязі 50-х років цій справі не надавалось великого значення і в багатьох містах роботи з благоустрою фактично не проводились, з причини нестачі коштів, техніки, робітників. В дуже поганому стані була дорожня інфраструктура, освітлення вулиць (в деяких містах, таких як Моспине, Шахтарськ освітлення мала лише п'ята частина довжини усіх вулиць). Відсутність брукованих шляхів призводило до того, що навесні, через бездоріжжя продукти харчування (про інше і не йшлося) у багатьох шахтних містечках та селищах Луганської області завозили тракторамиСпр.688. - Арк. 57-58 (цитується за [19]. - С.115)..

Протягом 1960-1980 років утримання шахтарських міст помітно поліпшилось завдяки масштабним програмам озеленення, освітлення вулиць, ремонту шляхів і тротуарів, обладнання спортивними і дитячими майданчиками. Але вже у другій половині 80-х років внаслідок загострення кризи у вугільній галузі, в шахтарських містах питання благоустрою та соціального розвитку шахтарських міст були відсунені на другий план, адже відділ житлово- комунального та побутового обслуговування трудящих був структурним підрозділом Мінвуглепрому УРСР.

Продуктивність праці в вугільній галузі почала знижуватись, але виробництво потребувало прибуття нових робітників замість впровадження нових технологій. Звичайною стала практика, коли нові шахти вже були введені в експлуатацію, а житло для нових працівників ще не було зведено. Житлова проблема завжди залишалась однією з актуальніших, гострота якої обумовлювалась безперервним поповненням прибулими робітниками. У 90-ті роки процес забезпечення населення житлом різко погіршився. Так, у Донецькій області у1990 р. на квартирному обліку в містах перебувало 281,7 тис. сімей та одинаків, отримали квартири лише 21, 4 тис. (7,6%), у 1995 р. ці показники були такими: на квартирному обліку - 234,7 тис., отримали житло - 7,6 тис., або 3,2%26. Аналогічна ситуація мала місце і в Луганській області. Процеси ринкової трансформації та реструктуризації вугільної галузі негативно позначилися на становищі багатьох малих та середніх міст досліджуваних областей, обумовивши їх занепад.

Дослідники відзначають, що в останні десятиріччя на Донбасі розвивалися переважно обласні центри, де були сконцентровані основні капітали регіону та офіси найбільших компаній. Особливо це стосується Донецька, в якому з наближенням "Євро- 2012" розпочався стрімкий розвиток міської інфраструктури. Місто активно прикрашали та облашто- вували. Покращення зовнішнього вигляду обласного центру супроводжувалось зубожінням мешканців на периферії регіону.

Урбанізація Донбасу була форсована і вже тому специфічна. Високих темпів їй надавали не тільки вугільна та металургійна бази, а також хімічна промисловість (Лисичанськ, Слов'янськ, Рубіжне, Гор- лівка, Костянтинівка) і машинобудування. Але справжня специфіка цього процесу полягає в тому, що ще у 30-х роках було змінено деякі сутнісні риси формування такої складної багаторівневої системи як місто, порушено природний процес її розвитку.

Таблиця 1

Зміна чисельності населення в окремих містах Донбасу та України*

* Статистичний щорічник України за 2010 рік . [Еле¬ктронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ukrstat. gov.ua.

Урбанізація це соціальний процес, сутність якого обумовлена як зростанням чисельності міського населення, так і концентрацією економічних, фінансових, соціокультурних і політичних функцій у великих містах. Урбанізація характеризується тим, що, з одного боку, великі міста формуються як потужні центри різноманітних видів діяльності, результатом чого є зростання диференціації продукції і послуг; центри скупчення найбільш кваліфікованої частини населення, які створюють основу для творчих видів діяльності, науки, мистецтва, і постійно розповсюджують соціокультурні досягнення на усі інші поселення, що дає поштовх розвитку всього суспільства, але насамперед, навколишнього простору. Такі функції міст за класичною теорією «центральних міст» В. Кристалера називають «центральними» Эм П.П. Применение правила «ранг-размер» для гом, д.с.н. Оксаною Міхеєвою//Українська правда. Істо-

систем размытых центральних мест / Эм П.П. // Региона- рична правда. - 11.12.2014. [Електронний ресурс]. - Режим льные исследования. - 2013. - №1. - С.56-59. доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/12/11/. Наявність таких міст визначалась можливістю населення, яке в них не живе, задовольнити свої потреби в центральних (освітніх, культурних, науково-досліднцьких, управлінських тощо) товарах і послугах. Певна штучність урбанізації Донбасу призвела до трансформації більшості міст даного регіону у своєрідний додаток до промислових підприємств, населення якого не мало нормальних умов як для розвитку, так і для пристойного життя.

Специфікою Донбасу є те, що для більшості середніх та малих міст промислові підприємства були містоутворюючими. Кризові явища на таких підприємствах (зменшення обсягів виробництва, згортання діяльності або закриття) неодмінно позначалися на розвитку міст, обумовлюючи їх депресивний стан. Процеси ринкової трансформації та реструктуризації вугільної галузі негативно позначилися на стані багатьох малих та середніх міст Донбасу, обумовивши їх занепад.

Не маючи внутрішніх джерел свого розвитку такі міста приходять в занепад, а його економічно активне населення мігрує в більш перспективні міста й регіони. Порівняно з іншими містами України, які формувалися традиційним шляхом, динаміка скорочення чисельності населення в малих та середніх містах Донбасу була значно більшою. Про це свідчать дані табл. 1. Найбільше скорочення чисельності населення мали такі міста як Стаханов, Торез, Єнакіїво (на 28-35%), в той час як в містах інших регіонів України зменшення було в межах 5 - 12%.

Доктор соціологічних наук Оксана Міхеєва відзначала, що поза Донецьком вимирали міста та селища, звідки виїжджали люди, покидаючи житло.

Втрата домівки була актуальна для мешканців Донбасу ще до того, як люди почали втікати від війни "Если вместо головы снаряд...". Як формувалась 146063/. ідентичність Донбасу. Ольга Клінова. Інтерв'ю з соціоло-.

Прискорені процеси заселення та урбанізації Донбасу спричинили внутрішній розлом в етнокультурній структурі краю на російськомовне «місто», яке в умовах Донбасу включало і численні робітничі селища, та українське «село», що майже не відрізнялося від решти українських земель. В 30-50-ті роки було закладено основи того особливого соціального простору Донецької та Луганської областей, що, свою чергу, сформувало ментальність їх мешканців.

Тривалий час у повсякденному житті жителів шахтарських міст продовжували зберігатись елементи сільського побуту. За таких обставин в них сформувалась «напівміська» культура, що відповідала змішаному типу свідомості - ані міському, ані сільському. Периферійні умови проживання, ненадійна робота закладів торгівлі і сфери послуг закріплювали традиції, які стали ще одним проявом «на- півміського» способу життя. В 1950-х роках в шахтарських містах і селищах Донбасу склалась так звана «барачна культура», яка виникла ще в роки перших п'ятирічок Саржан А.О. Новітня історія Донбасу (1945-1999 рр.): (навчальний посібник) / А.О. Саржан. - Донецьк: Сталкер, 1999. з її «психологією мінімізації життєвих благ» через відсутність альтернатив, іншого, хоча б мінімально прийнятного, вибору Заблоцький В. Чому Донбас «порожняк не гонит» або Як формувався менталітет ландшафтного регіону / В. Заблоцький // Вече. - 2004. - №11. - С.47.. Це стосується не лише 50-х років, коли у переважній більшості шахтарських міст побутові умови були просто жахливими, а і наступних десятиріч.

Результатом усіх цих процесів і аспектом розвитку нових міст було не стільки формування так званої «пролетарської культури», а й падіння рівня культури взагалі, певна маргіналізація міського соціуму. Відбувалася трансформація й девальвація цінностей, набутих предками. Адже робітники, які нещодавно були селянами, і дійсно мали свою культуру, опинились відірваними від звичного оточення, укладу сільського життя, від родинних коренів. Потрапивши до зрусифікованого міста, селяни опинялися також в іншому мовному середовищі. Російська мова та авторитарно-кримінальний тип місцевої міської ментальності (останнє притаманне практично усім гірничим регіонам світу) розмивали етнічну належність поселенців. У відірваних від звичного середовища людей тоталітарний режим цілеспрямовано викривлював систему цінностей. Особистість «перемелювалася», нівелювалося відчуття культурної або політичної спільності, неважливими ставали національна ідея, рідна мова, віра тощо. Натомість готовність до захисту первісних цінностей (самозбереження, отримання засобів до існування тощо) була гіпертрофованою Олексієнко О., цит. праця..

Для об'єднання строкатого населення радянська влада зробила ставку на інтернаціоналізм та атеїзм, руйнуючи церкви та проводячи антирелігійну пропаганду. Так, в Донецьку, найбільшому місті регіону в 70-80-х роках ХХ ст. було лише декілька церковних храмів на периферії міста. Станом на 01.01.1999 р., коли суспільство уже подолало період войовничого атеїзму, в Донецькій області нараховувалося 357 релігійних організацій, в Луганській - 255, для порівняння - в областях зі значно меншою кількістю населення ці показники були вищими: Вінницька область - 801, Львівська - 782, Одеська - 425 Релігійні організації в регіонах України станом на ^{01.01.1999 р. Релігійно-інформаційна служба України.}. Поширеність атеїстичного світогляду було однією із найбільш характерних ознак даного регіону, відродження релігійності розпочалося в 90-ті роки ХХ ст., однак це вилилося скоріш в певні релігійні ритуали, ніж в глибокі внутрішні переконання.

Одночасно така етнічна, конфесійна і соціальна неоднорідність, відсутність усталених традицій разом із загально низьким освітньо-культурним рівнем, убогістю побуту стало плідним ґрунтом для ідеологізації населення, особливо молоді, у потрібному радянській владі напрямі, створювали системи всебічного впливу на особистість. Оскільки більшість працювали на великих державних підприємствах, які складали основу індустріальної економіки, то була гіпертрофована роль робітника в соціально-економічних процесах. Влада творила нових героїв - людей праці, що працювали під землею чи біля розплавленого металу. Так постали Олексій Стаханов, Микита Ізотов33. Насаджувався культ «пролетарія» як основи соціалістичного суспільства. У ЗМІ пропагувалися передовики виробництва, робітничі династії, значна увага приділялася трудовим колективам великих підприємств. В той же час цілеспрямовано формувалися чисто виконавські, а то і люмпенські якості: безумовне виконання наказів партійних та господарських керівників; відмова від власної думки та ініціативи; цілковита підтримка дій партійно-господарської номенклатури. Уніфікації пролетарського способу життя й розповсюдженню єдиної ідеології не завадила навіть етнічна строкатість Донбасу.

Особлива увага приділялася культивуванню професії шахтаря, як небезпечної, однак вкрай важливої, і до того ж достатньо високооплачуваної порівняно з іншими. Це були стереотипні уявлення, які, в свою чергу, насаджувались в суспільстві. Вони мали приховувати той факт, що створені умови і якість життя в шахтарських містах не відповідали важкості, небезпечності, значущості праці шахтаря. З цих причин вживалися спеціальні заходи щодо морально-психологічної підтримки важкої професії: праця шахтаря оточувалась особливою повагою; впроваджувались спеціальні державні нагороди, у тому числі «Шахтарська слава» трьох ступенів; у ЗМІ тих часів шахтарів називали «гвардієй труда», а Донбас - завжди тільки «шахтарським краєм». В шахтарській свідомості особливе значення і певне ідеологічне забарвлення набула нова форма соцзмагання, яке охоплювало не тільки збільшення обсягів видобутого вугілля (перевиконання норми), економію сировини і матеріалів, а з 1958 р. - за звання колективу комуністичної праці, що можна вважати виявом ідейно-виховної афектації соцзмагання.

Возведению на п'єдестал професії гірника сприяли особливості шахтарської праці саме в Донбасі, де складні гірничо-геологічні умови обумовили:

більшу ніж в інших вугільних басейнах аварійність і відповідну небезпечність праці для життя і здоров'я;

високу частку ручної праці - навіть на механізованих шахтах та очисних вибоях рівень ручної праці становив 64,7% (на початку 60-х років у Донбасі проходження прохідницьких виробіток комбайнами становило лише 0,7% від усієї механізованої проходки, порівняно цей показник в Кузбасі становив 34%, в Підмосковному басейні - 85%) Вугільний Донбас у другий половині ХХ ст.: (ко.

більш довгу історію шахтарської праці в цьому регіоні - перші гірничі поселення з' явилися в Донбасі ще на початку ХІХ ст., а переважна більшість шахт і поселень виникла у 1870-1890 рр.

В умовах кризи, що загострилася у вугільній промисловості у другій половині 80-х років, престиж шахтарської праці стрімко втрачав позиції, а на початку 90-х зійшов нанівець. Причини цього не тільки в зовнішніх обставинах, а і внутрішніх, галузевих - зрівнялівка в оплаті праці, нівелювання різниці між працею кваліфікованою та некваліфікованою - не могло стимулювати творче зростання та наснагу робітників (не стало ніяких рухів і починів), погіршення умов праці та матеріального становища робітників вугільної галузі, скасування УРСів та ОРСів.

Донбас став прекрасним полігоном для формування «нової історичної спільності - радянського народу». Згідно з офіційною радянською комуністичною доктриною, радянський народ є не національною, а наднаціональною формацією. Нова радянська людина, на думку російського дослідника тоталітаризму К. Гаджієва, не могла мати національної основи, національного коріння, вона -- представник безнаціональної спільноти. Мовою «нової історичної спільності» мала стати російська мова, що сприяло інтенсивній русифікації всіх територій Радянського Союзу, де проживали інші національності, в тому числі й Донбасу. В першу чергу були русифіковані школи, головним чином міські. У великих промислових центрах, передусім на сході та півдні України, вони переважали абсолютною кількістю і числом дітей, які в них навчалися. В м. Сталіно 98% учнів навчалися в школах з російською мовою викладання, в Харкові - 87%, в Одесі - 87%, Горлівці - 91,3%лективна монографія) / В.М. Василенко, О.М. Данілін, З.Г. Лихолобова та. ін.); ред. З.Г. Лихолобової. - Донецьк,.

Впродовж останніх півстоліття запущені в попередні 100 років тенденції до деукраїнізації Донбасу лише поглиблювалися, але тепер визначальну роль відігравала вже не імміграція, а денаціоналізація місцевого населення. Від перепису до перепису зменшувалася частка українців, які зберігали рідну мову. Наприклад, на Луганщині 1959-го таких було 87,6%, а 2001-го - тільки 50,4%, на Донеччині - 41,2%. А в самому Донецьку, де за переписом 2001 р. проживала зіставна кількість росіян (493 тис.) та українців (478 тис.), лише 23% останніх усе ще вважали українську рідною2001. - С.35..

Таким чином на терені Донбасу внаслідок прискорених процесів індустріалізації та цілеспрямованої державної міграційної політики наприкінці ХХ ст. сформувався своєрідний регіональний соціум. Це - строката за етнічним складом й моральними цінностями людська спільнота, здебільшого відірвана від свого історичного, культурного й релігійного коріння, русифікована та ідеологізована радянськими цінностями й нормами, об'єднана у великі трудові колективи на індустріальних підприємствах, впевнена у своїй особливій значимості як головної рушійної сили індустріального розвитку.

Освітні процеси та формування людського капіталу. Інтелектуальний, людський і соціокультурний потенціал стає найбільш затребуваним в модернізаційних процесах, і тут Донбас виступає як один із проблемних регіонів. Соціально-культурні установки мешканців регіону-соціуму можуть бути розглянутими як окремий, самостійний фактор, який має значний вплив не тільки на економічний розвиток, а і можливості модернізаційних зрушень.

Однак проблематика реальної соціокультурної модернізації Донбасу ніколи не стояла на часі, адже увага була завжди сконцентрована на поточних турботах щодо збільшення обсягів видобутку вугілля для потреб вкрай енергомісткої промисловості спочатку Радянського Союзу, потім і України. Довгі роки все, що стосувалося впливу інституціональних, культурних, геополітичних чинників, і мало велику потребу в розробках у сфері гуманітарного знання, культурології, політології, соціології тощо, відкидалося, хоч саме це дозволило б забезпечити людський розвиток та подолати уявлення, що нав'язувалися упродовж багатьох років про інтелектуальну неповноцінність, майже убогість жителів Донбасу, який часто представляють як «край мігрантів, манкуртів, диких людей з Дикого поля», «шукачів волі»Метафізика Донецька. Філософські есе. - Донецьк: Донецьке відділення Наукового товариства ім. Шевченка, ТОВ «Східний видавничий дім», 2012. - 198 с..

Центральною ланкою соціокультурних процесів є освітні процеси. Формування системи освіти було започатковано ще Дж. Юзом, який сприяв будівництву шкіл та гімназії. За радянських років система освіти розвивалась, однак коштів на її нормальне облаштування невистачало. Тому на початок 50-х років типовою ситуацією для багатьох шахтарських міст і селищ була семирічна школа, що розміщена у пристосованих приміщеннях барачного типу, а учні 8-10-х класів ходили до школи за декілька кілометрів ЦДАВО. - Ф.Р-2605. - Оп. 8. - Спр.612 - Арк. 8. (цитується по книзі [19]).. В школах бракувало меблів, учнівського приладдя, підручників, у окремих були відсутні бібліотеки.

Переважно міграційний склад населення шахтарських міст, строкатий за соціальним статусом, регіонами попереднього проживання та життєвими стратегіями, обумовив наявність наприкінці 50-х років досить значного відсотку малописьменного та неписьменного населення. За даними перепису населення 1959 р. у Дзержинську 17,4% населення були малописьменним і 4,5% неписьменними, у Вуглегорьску - 14,8 та 3,0%; в Добропіллі - 18,1 та 2,5%, Кіровському - 8,1 та 1,5%, Селидовому - 15,5 та 5,5%, Шахтарську - 15,2 та 2,2% відповідно ДАДО. - Ф.Р-4249. - Оп. 1. - Спр.613. - Арк. 121;. Неписьменними і малописьменними найчастіше були люди середнього віку (що виявлялося як правило на виробництві, у військових комітетах), однак чимала частина працюючої молоді шахтарських міст не мала середньої освіти.

Згідно із Законом про освіту 1958 р. школа мала дати також і трудову підготовку, втім школярі шахтарських міст були приречені в майбутньому на працю шахтаря, адже навчально-курсові пункти для них створювались на шахтах. З часом в містах почали створюватися навчально-виробничі комбінати, де вибір майбутніх професій був поширеним. Тільки протягом 1971-1975 рр. було завершено перехід до загальної середньої освіти, але в шахтарських містах після восьмого класу продовжували навчання в загальноосвітній школі приблизно половина учнів, а інші - у вечірніх, заочних, професійно-технічних та середньо спеціалізованих навчальних закладахСпр.615. - Арк. 70,33; Спр.627. - Арк. 120, 123, 144, 192. Переважна частина робітничих кадрів для шахт готувалась на самих шахтах, де головними видами професійної підготовки були бригадне та індивідуальне навчання, які дозволяли у короткі терміни надати робітнику знання в обсязі технічного мінімуму, забезпечуючи підготовку робітників вузького профілю. На виробничо-технічних курсах і в школах відбувалась підготовка робітників з більш високою кваліфікацією.

Протягом 1971-1985 рр. в шахтарських містах відбувалось інтенсивне розширення мережі загальноосвітніх шкіл. В Добропіллі, Шахтарську, Сніжному кількість учнівських місць в загальноосвітніх школах за ці роки зросла більш ніж в два рази, в Дзержинську - в три рази; в Селидовому, Торезі - в півтора рази Але вже на початку 80-х з припиненням будівництва нових шкіл став відчуватися брак учнівських місць і навчальної площі, внаслідок чого багато шкіл працювало у 2-3 зміни(цитується по книзі [19]. - С. 175).. Невипадково збільшення кількості шкіл для своїх дітей було однією з вимог шахтарів під час страйків 1989 р.

Вирішальним чинником модернізаційних процесів кінця 60-х були технічне вдосконалення виробництва, насиченість шахтних вибоїв новими технічними засобами - комбайнами і механізованими комплексами, що висувало підвищені вимоги до робітників та ІТР вугільної галузі - потрібен був висококваліфікований персонал. Це відповідало вимогам того часу, коли у вугільній промисловості Донбасу були найкращі показники вугледобичі (за 19591965 рр. видобуток збільшився в 2,3 рази) за всі повоєнні роки. У другій половині 60-х років процес модернізації вугільної галузі продовжувався, хоч його темп уповільнювався.

Для підготовки необхідніх промисловості кадрів протягом 60-70 років в шахтарських містах склалась мережа професійно-технічних та середніх спеціальних навчальних закладів, а з прийняттям Закону про освіту (1973 р.) ПТУ стає основною школою професійного навчання молоді. На початку 80-х років було зроблено спробу реформувати професійну освіту, зміцнити і оновити її технічну базу, однак більшість заходів, намічених відповідною Постановою Ради Міністрів СРСР 1984 р., залишились невиконаними. З початком 90-х система професійної освіти в Донбасі, як і на усьому пострадянському просторі суттєво згорнулася. Так, в Донецькій області у 1990 р. було підготовлено 27,8 тис. кваліфікованих працівників, у 2013 р. - 21,2 тис., у Луганській обл відповідно 17,9 та 13,3 тис.42 Слід відзначити, що якість підготовки робітничих кадрів через систему профтехнавчання була недостатньою, а кваліфікаційний рівень випускників середніх спеціальних закладів (технікумів) не відповідав вимогам.

На початку ринкових реформ 90-х років в малих і середніх шахтарських містах майже третина населення (у віці від 6 років) не мала навіть початкової (12,1%) або мала лише початкову освіту (18,5%); середню загальну - 24,3% (незакінчену середню - 18%), а вищу - 6,3%. І це в містах із кількістю населення 40-70 тис. (Дзержинськ, Добро- пілля, Шахтарськ) Кузіна, К.В., Лихолобова З.Г., цит. праця. - С.182.. Специфіка галузі, яка сприяла саме урбанізації цього регіону, позначилась на загальному рівні освіченості населення шахтарських міст. Низький рівень освіти шахтарів був обумовлений малоінтелектуальним змістом праці, використанням примітивних знарядь праці, невисоким ступенем механізації та автоматизації окремих процесів вуглевидобутку. Вуглевидобуток - не інтелектуальна праця, і не сприяє концентрації людського капіталу.

З розвитком економічного потенціалу в Донецькій та Луганській областях відбувався розвиток вищої освіти, було сформовано декілька потужних ВНЗ, найстаріший - Донецький політехнічний інститут, який готував спеціалістів для індустріальних галузей промисловості. На кінець ХХ ст. в Донецькій області функціонувало 68 ВНЗ 1-2 рівнів акредитації та 26 ВНЗ 3-4 рівнів акредитації. У Луганську відповідно було 30 та 7 ВНЗ таких рівнів (табл. 2). Отже, населення регіонів отримало доступ до вищої освіти, однак суттєво скоротилась кількість бюджетних місць, тому більше половини студентів змушені були здобувати вищу освіту за рахунок коштів власних родин. Незважаючи на це, в регіоні суттєво зріс попит на вищу освіту у ВНЗ ІІІ-ІУ рівнів акредитації.