Дослідження особливостей соціокультурного та людського розвитку Донбасу в контексті нагромадження ризик-потенціалу

Таблиця 2

Динаміка закладів професійної освіти в Донецькій та Луганській областях за період з 1990 по 2014 рр. *

* Статистичний щорічник України в 2013 році [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua.

Дані таблиці свідчать, що з 1990 р. кількість ВНЗ ІІІ-ІУ рівнів акредитації та чисельність у них студентів зростала до 2005 р., однак, потім відбулося суттєве зниження. При цьому сформувалась стійка тенденція до скорочення обсягів підготовки фахівців середнього кваліфікаційного рівня у ВНЗ І- ІІ рівнів акредитації. В цілому ж кількість студентів у ВНЗ у 2013 р. в Донецькій області була меншою, ніж у 1990 р. (137,8 тис. проти 149,5 тис.).

Аналіз показує, що рівень залучення до вищої та наукової освіти в областях був значно нижчим, ніж в середньому по Україні (табл. 3). Дані таблиці свідчать, що в досліджуваних областях кількість студентів ВНЗ, аспірантів та докторантів, у розрахунку на економічно активне населення, була значно нижчою за середні показники України та їх значення в таких індустріальних регіонах як Дніпропетровська, Запорізька області, а також Харківська, яка стала одним із освітньо-наукових центрів України. Лише за підготовкою робітничих кадрів у ПТНЗ Донецька область майже не поступається Україні, хоча потреба у висококваліфікованих робітниках тут є значно вищою.

Слід відзначити, що розвиток системи вищої освіти, формування людського та інтелектуального капіталу в регіонах безпосередньо пов'язаний з потребою економіки у висококваліфікованих кадрах. Слабкі модернізаційні процеси в промисловості, а також низький рівень розвитку високотехнологічних видів економічної діяльності обумовлював низький попит на спеціалістів вищої кваліфікації та фахівців наукового рівня. Особливо це стосується вугільної промисловості. Так, у 2011 р. 45,6% усіх працівників промисловості мали вищу освіту та лише 37,6% працівників добувної промисловості Соціальний вимір вугільної та металургійної галузей промисловості України: моногр./ О.І. Амоша, В.П..

Таблиця 3

Рівень підготовки кадрів в індустріальних регіонах України*

* Людський капітал регіонів України в контексті інноваційного розвитку: моногр. / В.П.Антонюк, О.І.Амоша, Л.Г.Мельцер та ін.; НАН України, Ін-т економіки пром-сті. - Донецьк, 2011. - С.308.

При цьому спостерігалася розбіжність в освітньому потенціалі населення Донецької та Луганської областей. В Луганській області склався нижчий рівень освіти. У Луганській області в 2013 р. лише 48% економічно активного населення мали вищу повну, базову та неповну освіту, у Донецькій області таких було 54,7% Економічна активність населення у 2013 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ukrstat. gov.ua..

На це вказують і матеріали соціологічного опитування «Україна: образи регіонів і міжрегіональні відносини», яке було проведене 10 років тому в містах Дрогобич (п = 365) та Луганськ (п = 593) із застосуванням квотної вибірки (стать, вік, рівень освіти). Показовим є той факт, що рівень освіти мешканців західного регіону щодо усіх соціально- професійних груп є значно вищим: серед інженерно- технічних робітників на державних підприємствах вищу освіту мають 33,3% в Луганську і 66,7% в Дрогобичі; на недержавних - відповідно 37,5% і 83,3%; серед службовців Луганська - 34,6% (Дрогобич - 87,5%); серед зайнятих індивідуальною діяльністю (комерційною, виробничою) - 29,4% (Дрогобич - 53,8%); серед підприємців - 7,3% (Дрогобич - 33,3%). Хоч і можна зробити похибку в зв'язку із тим що отримані показники віддзеркалюють явище не зі статистичною точністю, але в зв'язку з тим, що квотна вибірка була заснована в тому числі і на рівні освіти, наведені дані наочно демонструють значно вищий рівень людського і інтелектуального потенціалу в місті, яке не є навіть регіональною столицею, але розвивалося на зовсім інших засадах Дробах Н.О. Соціальні та ціннісні відмінності серед різних соціально-професійних груп: порівняльний.

Культурне середовище формування людського потенціалу Донбасу. Формування людського потенціалу відбувається в певному культурному середовищі. Оскільки в історичному плані заселення території сучасної Донецької та Луганської областей предками сучаних їх мешканців відбувалося в більш пізній період (XVII-XX ст.), то в сільських і міських поселеннях не було сформовано глибоких культурних традицій, які нагромаджуються впродовж століть, а то і більшого періоду. Цьому не сприяли також ані інтенсивні міграційні потоки залучення населення з інших, в культурному плані досить відмінних регіонів, ані прискорена індустріалізація та урбанізація. Як відзначає відомий дослідник культурного та національного розвитку Е. Гелнер, вибухова суміш ранньої індустріалізації (втрата традиційних місць проживання, мобільність та загострення нерівності не освячені історією і традицією) заповнює всі наявні тріщини й закутки культурної нерівностіаналіз / Н.О. Дробах // Стосунки Сходу та Заходу України:.

Ця культурна нерівність на Донбасі зменшувалася досить повільно, оскільки питанням культурного розвитку Донбасу не приділялась особлива увага як в період радянського розвитку, так і в період незалежності України. Тому статистичні дані свідчать, що показники матеріально-технічної бази культурної сфери, а також залучення населення до споживання культурного продукту в досліджуваних областях є значно нижчими, ніж в середньому по Україні (табл. 4).

Таблиця 4

Показники культурного розвитку Донецької та Луганської областей*

* Заклади культури, мистецтва, фізкультури і спорту України у 2013 р. Статистичний бюлетень. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua

Порівняльний аналіз здійснюється до середніх показників України, їх частки у загальному обсязі тих чи інших показників та їх відповідності відносно частки населення областей в загальній чисельності населення України. На кінець 2013 р. частка населення Донецької області складала 9,6%, Луганської - 4,9%.

Перший показник - це наявність бібліотек, який в період до масового поширення Інтернету мав надзвичайно важливе значення в культурному розвитку населення. В Донецькій області їх кількість була вдічі меншою, ніж по Україні, майже 20% з них потребували капремонту, меншим був і бібліотечний фонд в розрахунку на 100 осіб населення.

Якщо говорити про клубні заклади, які залучають до творчої самодіяльності населення, то в досліджуваних областях їх було значно менше, що обумовило і меншу кількість місць в них для населення.

У Донецькій області більше половини клубних закладів потребували капремонту, а в Луганській - майже 40%. Слід відзначити, що кількість клубних формувань, тобто творчих колективів, була непропорційно меншою за частку населення цих областей.

Дві потужні області, в яких проживало 15% населення України, мали лише трохи більше 7% усіх музеїв. При чому в Донецькій області їх кількість за останніх 13 років зросла всього на 4 одиниці (в Україні в 1,6 рази, в Луганській - втричі), тому вона за кількістю відвідувань музеїв втричі поступалася середнім показникам України. Майже аналогічна ситуація і з розвитком та споживанням продукту театрального мистецтва. Із 133 театрів України в досліджуваних областях працювало лише 10 (по 5 в кожній області). Відповідно, було менше кількості місць в театрах на 10 тис. населення. Показники відвідувань театрів хоч і зростали, однак були нижчими середніх значень по Україні. Найгіршими були показники по концертних організаціях з професійними творчими колективами, яких на Донбасі було всього 3 із 85 в Україні в цілому. Кількість зайнятих в них осіб складала всього 3,6% від їх загальної кількості по Україні. Отже, залученість талановитого населення у творчі колективи в Донецькій та Луганській областях була досить таки низькою. Такий висновок можна зробити і про розвиток естетичного виховання, адже кількість відповідних шкіл не була пропорційною частці населення.

Єдиний показник, за яким Донецька область перевищує Україну - це кількість відвіданих концертних заходів у розрахунку на 100 чол., який майже вдічі вищий за середній по Україні. Слід відзначити, що концертні заходи містять в собі більшою мірою видовищне наповнення, ніж культурне. Потреба у видовищах (концертних, спортивних) не є показником високого культурного рівня населення, це скоріш виплеск емоцій, ніж глибока внутрішня робота по засвоєнню досягнень української та світової культури у вигляді художніх книг, живописних творів, театральних постанов тощо. Схильність до концертних заходів мешканців донеччини пояснюється ще й тим, що саме сюди найчастіше приїзджали російські виконавці, які, на відміну від українських, користувалися високою популярністю.

Слід відзначити, що в областях Донбасу, особливо в Донецькій області, значно гірше був розвинений регіональний інформаційний простір. Так, в 2013 р. в Донецькій області обсяги регіонального радіомовлення складали 1864,6 год. на рік, для порівняння - в Житомирській області - 5416 годин. За обсягами телемовлення (10092 год.) Донецька область була на передостанньому місці в Україні Засоби масової інформації та книговидання в Україні у 2013 році. Статистичний бюлетень. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua.. При цьому Донбас майже не підпадав під український культурний та інформаційний простір, що відзначає український журналіст А.Курков. 25 років життя під російським інформаційним простором та простором російської масової культури далося взнаки Донбас. Дискусія про майбутнє - Українська правда. Життя [Електронний ресурс]. - Режим доступу: life.pravda.com.ua/society/2015/07/.../197707/..

На основі аналізу статистичних даних можна зробити висновок, що в Донецькій та Луганській областях склалися значно гірші умови для культурного розвитку, ніж в середньому в Україні. Та й самі постаті літераторів, артистів, художників та інших творчих професій не були надто привабливими для населення. Незважаючи на значні зусилля творчої інтелігенції Донбасу шодо розвитку культурного середовища, рівень залучення населення до споживання культурного продукту був невисоким, про що свідчили напівпорожні зали театрів, та майже порожні музеї. Лише в останнє десятиліття в обласних центрах більш інтенсивно почав формуватися прошарок населення, який прагнув до більш високого культурного рівня. Однак при цьому розвиток культурного середовища Донбасу відбувався під значним впливом російського інформаційного та культурного простору.

Дослідники Донбасу відзначають приналежність його до так званої індустріальної культури, яка носить яскраво виражений техноцентричний характер. Індустріальну культуру соціологи називають модернізованою, яка несе в собі як позитивні, так і негативні зміни. З одного боку, вона орієнтована на розвиток науки, запровадження новацій, на мобільність та розширення прав людини. Вона формує такі культурні цінності як досягнення успіху, підвищення статусу й матеріального добробуту. «Главным итогом развития модернизированной культуры становится формирование демократического общества, гарантирующего гражданские, политические и имущественные права человека, что закреплено в соответствующих политических и юридических документах» Традиционные, индустриальные и постиндустриа. Однак це досягається за умови розвитку демократичних традицій суспільства, які в тоталітарній системі не могли формуватися.

На Донбасі здебільшого проявилися негативні наслідки індустріальної культури, які в найбільшій мірі проявляються у відчудженні людини від засобів та результатів виробництва. Як відомо, матриця індустріальної культури самовідтворює себе в усіх сферах суспільної життєдіяльності і потребує від людини, насамперед, дисципліни і, як правило, бездумного копіювання шаблонів, «коверкающих его схем единомыслия, единодействия и единоподчинения»льные культуры [Електронний ресурс]. - Режим доступу:. Важкі та небезпечні умови праці, висока її інтенсивність та зарегламентованість, повна залежність від керівництва роблять трудовий процес для наданого працівника малопривабливим.

Як відзначають представники соціологогічної науки, «из сферы производства отношения отчуждения распространяются на социальные нормы и межличностные отношения, ярко выражаются в господстве бюрократического государственного аппарата над гражданами. Чувство беспомощности и зависимости, возникающее при этом у человека, становится причиной аномии и отклоняющегося поведения»52. Саме ці негативні наслідки індустріальної культури на Донбасі проявилися більшою мірою, ніж в інших індустріальних регіонах України. Це виявилося у більшому поширенні злочинності, алкоголізму та, як наслідок, більш високій смертності серед працездатного населення. Як емоційно відзначали публіцисти, домни та мартени, крім природних ресурсів, "спалили" і чимало людських. За останні дев'ять років населення Донбасу скоротилося на 600 тис. чоловік, або на 8,6%. При цьому середня тривалість життя чоловіків, які складають основний контингент працівників промислових підприємств, ненабагато перевищує пенсійний вік і дорівнює 64 рокам. У 2011 р., наприклад, половина померлих чоловіків були молодші 65 років - 16,7 тис. чоловік. Ті, хто залишився в живих, міцним здоров'ям похвалитися не можуть. За даними Фонду соціального страхування, Донецька та Луганська області стабільно забезпечують більше половини професійних захворювань по країні, утримуючи сумнівне лідерство за цим параметром. Дві третини захворювань - хвороби органів дихання. Зростає питома вага захворювань нервової системи та, як результат, смертність від недуг такого роду. Що сумно, кожна восьма така смерть спричинена "дегенерацією нервової системи внаслідок вживання алкоголю" Шибалов Є. Некроіндустріалізм: назад у майбутнє / Зеркало недели 11 січня 2013 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/intemal/nekroindustri alizm- nazad-u-maybutnye.html..

Не можна погодитися з деякими авторами про відсутність в Донбасі власної архетипічної програми. Індустріальне перетворення природи несе заряд потужної енергетики, а фігури шахтарів-стахановців, як і будівників Дніпрогесу та інших «підкорювачів стихій» можуть бути носіями значущих архетипічних смислів Попов В.Б. Социокультурная гетерогенность. Однак вони значні лише в загальному контексті індустріальної культури. Вилучені із неї ринковими трансформаціями, загнані в так звані «копанки», десакралізовані, вони становляться безпорадними і дезорієнтованими. Не можна викреслити того факту, що постать шахтаря - самої архетипичної фігури індустріального «пантеону» із «хазяїна надр, володаря підземного царства», який «тепло и свет приносит людям» перетворилася в маргінала-невдаху.

Ці «метаморфози» найбільшою мірою притаманні малим мономістам Донбасу, більшість яких належить до «шахтарських» (35 із 47 мономіст), де за довготривалої депресії формуються процеси де- професіоналізації і соціокультурної люмпенізації (примитивізація, спрощення уявлень, невігластво) населення, пов'язані із формуванням субкультури бідності і трудової демотивації населення. На такому тлі майже завжди посилюється криміналізація міського середовища, яка дивувала спостерігачів ще з дореволюційних часів. Тоді, як і сьогодні, злочинність у Донбасі була дуже високою порівняно з іншими промисловими регіонами.

Певною мірою високий рівень прогулів і жорстокі бійки можна пояснити самою природою шахтарської праці. Це була «неймовірно виснажлива робота». Однак сучасні (тобто і до-, і післяреволюційні) наукові праці майже незмінно пояснюють жорстокість як наслідок браку «доброчесності», «культури» і «поважності» у донбаських робітниківУкраины в индустриальном и постиндустриальном измерениях / В. Б. Попов // Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сьогодення та майбутнє: Матеріали Всеукраїнсь.

Слід відзначити, що розуміння специфічного жорсткого характеру індустріальної культури на Донбасі спостерігається і понині. Це проявилося на міжнародному фестивалі "Ніч індустріальної культури" у Донецьку, який проходив у липні 2013 р. Цей фестиваль одночасно проводився у промислових регіонах Європи - в Рурській області (Німеччина), Катовицькому воєводстві (Польща) і Донбасі. Для деяких відвідувачів відкриття фестивалю почалося з концерту "блатної музики", який відбувався цього ж вечора в міському парку імені Щербакова. На великій сцені невідомі широкій публіці донецькі співаки виконували хіти Михайла Круга про жиганів, горілку і в'язниці. Банери з боків сцени повідомляли про те, що концерт проходить під патронатом організації "Молоді регіони"кої конференції, Луганськ, 25-26 травня 2006 р. / наук. ред. І.Д. Кононов. - Луганськ: Знание, 2006. - 368 с. - С. 128; Метафізика Донецька. Філософські есе. - До-.

Особливості формування ціннісних настанов населення Донбасу та регіональної ідентичності

промисловий донбас урбанізація культура

Важливою складовою людського і соціального капіталу населення регіону є система цінностей, яка склалась під впливом розглянутих довготривалих процесів в економічній, соціальній, освітній сферах життєдіяльності. Одним із найважливіших чинників, який визначає систему цінностей, є матеріальні умови життєдіяльності. Це передусім стосується можливостей та умов зайнятості, рівня оплати праці. Слід відзначити, що в внаслідок поширеності зайнятості у сфері важкої промисловості з високою оплатою праці, рівень заробітної плати на Донбасі перевищував середній рівень по Україні (табл. 5). Однак більш висока оплата праці супроводжувалася надзвичайно важкими та небезпечними умовами праці, що накладало відбиток на ціннісні установки. Тому відносно вища заробітна плата у вугільній та металургійній промисловості не забезпечувала нормальне відтворення робочої сили зайнятих у цих галузях, а також добробуту родин працівників. Слід також відзначити найбільшу поширеність на підприємствах Донбасу заборгованості з виплати заробітної плати.

Таблиця 5

Динаміка номінальної заробітної плати*

* Дані державної служби статистики України [Елек¬тронний ресурс] // Пресс-служба ДонОГА. - Режим дос¬тупу: ukrstat.gov.ua.

Крім того, економіка Донбасу найбільшою мірою підпадала під вплив кризових явищ та певних структурних змін, що проявилося в реструктуризації вугільної промисловості та закритті низки шахт. Це вилилося в значне скорочення штатів підприємств і звільнення працівників як на вугледобувних підприємствах, так і в інших сферах економічної діяльності, що загострило проблему зайнятості й доходів. Так, за період з 1995 по 2010 р. середньорічна кількість найманих працівників великих і середніх підприємств у Донецькій області скоротилася з 1954 тис. до 1156 тис. чол. (на 41%), у Луганській області відповідно з 1008 тис. до 547 тис. (на 46%) Статистичний щорічник України у 2010 році. Особливо негативно це позначилося на становищі населення малих мономіст Донбасу, більшість яких належить до «шахтарських». Значна частка вивільнених працівників змушена була йти у сферу тіньової зайнятості, працювати у «копанках», інші - перебивалися випадковими заробітками або мігрували в інші регіони.

Життя мешканців шахтарських міст Донбасу ніколи не відповідали нормам благополуччя, міського стилю життя, а в районах закриття шахт в так званих «мономістах» наближається вже до стану соціальної ексклюзії. В таких містах і селищах відбулася найбільш диспропорціональна концентрація прошарку населення, для якого відсутність роботи і хронічна неможливість її знайти, одночасно з відмовою зміни професії, стала способом життя. Майже усім мономістам Донецької області притаманна сукупність рис, яка свідчить про усталену тенденцію повільного спустошення, стагнації: низька мобільність працівників з приводу соціально-психологічної апатії до перекваліфікації і зміни праці; соціальна апатія; відсутність умов, ресурсів і стимулів до соціальної організації і самодіяльності населення. Горизонтальна мобільність (міграція, переміщення робітників в інші сфери діяльності міста) замінюється значною мірою спадною мобільністю, тобто люмпенізацією населення - вкрай пасивними, а часто і негативними формами пристосування до умов життя з втратою професіональної і загальної культури. Адже до основних форм прояву соціальної ексклюзії відноситься не тільки недоступність визначених стандартів матеріального споживання, а і соціокультурних стандартів, зокрема, основних форм соціального залучення - регулярного відвідування установ культури і спорту, розважальних заходів, додаткових занять для дітей, спілкування за межами сімейного оточення, подорожування тощо. Треба також враховувати ефект накопичення із часом наслідків впливу цих чинників, адже довготривале існування соціальної ексклюзії неодмінно породжує глибоку маргінальність, яка існує в формі андеркласу та соціального дна. Маргінали вимушені погоджуватися на так звані «індивідуальні стратегії самозабезпечення», нестабільну і тіньову зайнятість, підпільну комерцію тощо. Адже люди, що складають цей прошарок, як правило, недостатньо освічені, некваліфіковані, найчастіше це довготривалі безробітні або взагалі не включені в трудовий процес (навіть тіньовий).

Проблема мономіст є настільки гострою, що в інших країнах, наприклад в Росії, передбачено закриття частки неперспективних мономіст, з переселенням їх мешканців в інші місця за рахунок викупу житла і допомогою в працевлаштуванні. Логіка такого рішення є в тому, що ці мономіста колись було збудовано для розвитку певних родовищ, але зараз ресурси вичерпано і такі поселення краще ліквідувати[Електронний ресурс]. - Режим доступу: ukrstat.gov.ua..

Вкрай низька якість життя, важкість і небезпечність праці більшості населення міст Донбасу вже з початку їх заснування, убоге існування в так званих мономістах, несумісне з нормами міського стилю життя, позбавлене вибору будь в чому було чинниками формування у населення саме цінностей виживання.

З соціологічної теорії відомо, що при виникненні загрози фізичному виживанню на території у її мешканців переважають цінності виживання (survival values), що, в свою чергу, призводить до зміцнення інститутів авторитаризму, тобто, якщо прогрес йде в зворотному напрямі, результатом стає поворот до авторитаризму і ксенофобії, що, наприклад, спостерігається в Росії. Дослідження за відомим проектом World Values Survey показали, що такі тенденції притаманні більшості пострадянських країн, які підпали під вплив російської ментальності Инглехарт Р. Модернизация, культурные измене.

Цінності виживання формуються в умовах низького життєвого рівня населення і пов'язані з намаганням будь якими способами забезпечити передусім матеріальні потреби людини. Вони проявляються, з одного боку, у терплячому відношенні до насильства, порушення законів та поширеності злочинності, з іншого - у розвитку взаємодопомоги та територіальної консолідації.

Жорстокість повсякденного життя на Донбасі, міжетнічна напруга і економічна експлуатація вражали прибулих з інших районів. В певному розумінні, панування насильства було реакцією на слабкість урядової влади і зовнішнього контролю. Насильству ще більше сприяв індустріальний розвиток і вже розглянуті процеси прискореної урбанізації, які посилили традиційний антисемітизм, поглибили старі розколи в суспільстві і створили новіния и демократия: Последовательность человеческого ра. ІЯкщо широко розповсюджене насильство і жорстокість було частиною повсякденного життя Донбасу, то злочинність, показники якої значно вищі ніж в інших регіонах, відрізнялась від насильства і обмежувалася професійними злочинцями, яких було неймовірно багато.

Багато спостерігачів (і до-, і пореволюційних) бачили суспільне підґрунтя насильства в якісному складі міграційного потоку. «Набір рис, характерний для прикордонних шахтарських регіонів - насильство, жорстокість, безвідповідальність, безбожність, гультяйство, нехтування гігієни, погане харчування і повсюдне бурлакування, з одного боку; приязність, товариськість, готовність поділитися з ближнім, демократичне ухвалення постанов, з іншого - був біологічно, культурно і соціально визначеним побічним продуктом керованого міграційного процесу, який із самого початку відсіював дітей, старих і жінок»звития / Р. Инглехарт, К. Вельцель. - М.: Новое издатель.

Умови шахтарської праці, їх важкість, небезпечність, надвисокий професійний ризик накладають відбиток на психологію робітника, обумовлюючи особливості відносин в шахтарських колективах і шахтарських родинах - згуртованість, єдність, взаємовиручку. Приреченість праці на єдиному для усього мономіста підприємстві посилювало прояви територіальної єдності, взаємодопомоги, солідарності з іншими мешканцями міста або селища. Таким чином формується специфічна регіональна колективна спільність, яка накладає певні норми поведінки на її членів та відокремлює (протиставляє) себе суспільству, ділить на «своїх» та «чужих».

Втім основою динаміки людського розвитку є розширення свободи вибору і особистої незалежності. В культурній сфері акцент при цьому переміщується від колективу і групової норми до індивідуального різноманіття, від державної влади - до особистої незалежності, породжуючи синдром, який визначається як цінності самовираження (selfexpression values). Цінності самовираження формуються тільки після довготривалого періоду соціально-економічного добробуту і носять не егоцентричний, а гуманістичний характер процесу людського розвитку. На основі величезного масиву емпіричних даних за декілька десятиріч зроблено висновок - на високому рівні соціально-економічного розвитку саме цінності самовираження перетворюють модернізаційні процеси в процеси людського розвитку, обумовлюючи гуманістичний характер суспільстваство, 2011. - 469 с..

Російські дослідники відзначили факт, що приналежності країни до соціалістичного (комуністичного) минулого має наслідком відсутність формування у її населення цінностей самовираження63. Лише останні соціологічні дослідження показали, що в Україні в ході євроінтеграційних процесів почали формуватися цінності самовираження.

Ще однією суттєвою рисою ціннісних установок населення Донбасу є прихильність цінностям минулого соціалістичного суспільства, що обумовлено як особливостями структури населення регіону (висока частка людей похилого віку та працівників, які в свій час працювали на підприємствах союзного значення), так і геополітичним розташуванням регіону. Геополітичний фактор - найважливіший в формуванні системи цінностей населення Донбасу. Цей фактор в значній мірі пояснює те, що в Донбасі - «бастіоні монополістичного капіталу» - такий численний прошарок прихильників радянського минулого, сформований під потужним впливом російських піар-технологів.

На території Донбасу завжди існував «айсберг» російської ментальності і російської культури, а за часи незалежності українською державою не прикладалося ніяких зусиль для його зменшення. Розвиток прикордонних територій Донбасу в останнє десятиріччя здійснювався за логікою фронтіру - постійно трансформуючого простору, який являє собою не стільки бар'єр поміж двох різних націй і країн, скільки зону їх постійних контактів. Формування фронтірної моделі прикордоння (що відбувалось в умовах тісних дружніх стосунків між державами та народами) призвів до створення в цьому прикордонному регіоні соціального простору, де відбувалося достатньо швидке руйнування української культурної компоненти в Донбасі і складали підстави для поширення концепту «втраченого раю» Цикл передач російського телебачення, який транслювався на терени України, мав таку само назву «Радянський Союз - втрачений рай». щодо радянського минулого.

Невипадково в інформаційному просторі російських медіа, які були постійно присутніми на території Донбасу у продовж останніх років, найбільш яскраво і привабливо представлено понятійно-фразеологічний комплекс, ідентифікований із радянським періодом. В результаті спотворений образ минулого замінив у свідомості пересічних мешканців Донбасу реальну картину їх «доперестроечного» життя. Цілеспрямована стратегія російських ЗМІ працює на створення позитивного іміджу Росії з використанням ретроспективної символіки, створення міфу про процвітання на основі іллюстрації рідких точок відносного добробуту, приховуючи при цьому існування обширних територій, позбавлених таких ознак.

Тенденцію до ідеалізації радянського минулого проаналізовано ще на початку 2000-х років видатним російським соцілогом Ю. Левадою, який присвятив багаторічні дослідження типу «радянської людини», яка є основою радянської тоталітарної системи, а останнім часом - умовою консервації і збереження тоталітарних інститутів, які продовжують існувати. Акцентується увага на тому, що такий тип людини блокує потенціал розвитку суспільства завдяки нескінченній «принизливій адаптації» до автократичної, традиційно-патерналистської, репресивної держави, забезпечуючи цим консервацію її базових структур. Причому, як показали результати його соціологічних досліджень, саме цей тип людини протистоїть тим групам і суспільним силам, які декларують свою прихільність до ліберальних і більш гуманих форм суспільства Гудков Л.Д. «Советский человек» в социологии. Численність цього типу і його функціональна роль відрізняють характер розвитку Росії від інших країн Східної Європи після краху комуністичної ідеї і розпаду соціалістичної системи.

Коли Ю. Левада підбивав висновки соцієтальної трансформації, яка відбулася в пострадянський період, він висунув три тези, важливі для розуміння координат російського суспільства на початку 2000-х і сьогодняшних часівЮрия Левады / Л.Д. Гудков // Общественные науки и со. Вимога в них «порядку і стабільності», хоч не дуже ясно усвідомлених, займає одну з ключових позицій. Втім стабільною правомірно вважати суспільну систему, спроможну до відтворення, саморозвитку, до опору руйнівним впливам, і відновленню людського потенціалу. Як відомо, неспроможність радянської, і в цілому, соціалістичної системи до виконання таких функцій виявилась фатальною для неї. Але й сучасній Росії неможливо приписати ніякі з цих характеристик стабільності. Провідні російські вчені характеризують російське суспільство як олігархічно-компрадорську, паразитичну модель індустріального типу, своєрідну модифікацію «мильних бульбашок», яка не має майбутньоговременность. - 2007. - №6. - С.16-30. - C.22..

«Нафтогазова» труба в фундаменті економічного благополуччя Росії обумовлює відсутність довготривалого збереження існуючого рівня стабільності, і, як наслідок, - домінуюче вимушене намагання імітувати стабільність, впевненість, успіхи, високу суспільну довіру щодо відношення до влади (точніше, тільки одного її носія - Президента). Імітація - ключове слово при аналізі дій і оцінок в різних сферах і на різних рівнях суспільного життя Росії з початку цього століття, вважає Ю. Левада. Елементи конструкцій, що були характерними для минулої епохи, продовжують діяти в установках і стереотипах масової свідомості, і в системі масових уподобань, до яких Левада відносить і сполохи «авторитарних» ілюзій щодо влади, і посилення етнопсихологічних стереотипів і бар'єрів. В 2003 р. Левада вірив, що мобілізаційний ефект войовничої політики виявиться недовговічним, ретроспективна символіка не має реального впливу, оскільки все це не укорінено в переконаннях і установках людей. Однак в подальшому він робить висновок, що надію на появу «нової людини», вільної від наслідків тоталітарного минулого й готової виступити активним фактором створення нового життя слід віднести до ілюзорних очікувань. Дослідження останніх років показують, що сформована не «нова», а пристосована людина, якій притаманні такі основні риси: вимушена самоізоляція, державний патерналізм, егалітаристська ієрархія, імперський синдром.

Будь-які прояви невизначеності, різкого ускладнення ситуації викликають у такої людини суміш фрустрації, агресії, астенії, внутрішнього «психологічного» виснаження. Такий тип людини характеризується специфічною індивідуальною безвідповідальністю, схильністю до переносу провини за свій стан на будь-яких значимих інших - уряд, депутатів, чиновників, керівництво, європейські країни («Гей- ропу»), «америкосів» (ці винні у всьому), прибулих з інших місць, але ніколи на самого себе. Саме такий тип людини намагаються будь-яким чином зберегти, або, якщо йдеться про молодь, виховати, на пострадянському просторі російські іміджмейкери. І в Донбасі, в силу особливостей ціннісних установок його мешканців, їм це вдалося повною мірою, оскільки тут так і не сформувалося справжнє громадянське та культурне підґрунтя, яке спиралося б на цінності європейської традиції та культури. Таким чином, поворот до минулого, в тому числі і авторитарного, не виключений.

Щодо характерних рис нового типу особистості, яка виникає в процесі соціокультурної модернізації, а саме: орієнтація на саморозвиток, прихильність до демократичної організації суспільства, особиста відповідальність людини за свою долю, розвиток індивідуалізму і нонконформізму, пріоритет інтересів особистості в дилемі «особистість - суспільство», формування поняття «права людини» тощо, то для їх формування у російських громадян і «проросійських» мешканців Донбасу не прикладається ніяких зусиль. Адже закономірним наслідком опанування цих ціностей у населення є стійкі демократичні процеси в суспільстві, які дуже небажані як керівництву сучасної Росії, так і його прихильникам на монополізованому Донбасі.

Розглянуті особливості територіального розташування й заселення Донбасу, умов життєдіяльності, соціокультурного розвитку та геополітичної орієнтації обумовили формування специфічної регіональної донбаської ідентичності. В сучасній Україні вже існують різні варіанти проявів регіональної ідентичності. їх теоретичне осмислення важливе для розуміння функціонування регіону як певного соціуму і в цілому динаміки процесів регіоналізації в державі. В даному дослідженні не ставилося мети визначення структурних компонентів регіональної ідентичності, її розгляд пов'язується з проблемами регіоналізму і сепаратизму, ідеології яких потребують використання методології конструювання регіональної ідентичності.

Колектив вітчизняних науковців ще в 2007 р. відзначав, що в Україні поширеною залишається місцева ідентичність, а в деяких регіонах, за даними опитувань, вона навіть переважає загальноукраїнську. Переважання локальних ідентичностей над загальнонаціональною у свідомості значної частини громадян України виявляється в українських умовах суттєвим викликом. Політичні маніпулювання можуть створити загрозу розмивання цілісної української ідентичності, протиставляючи їй ідентичності регіональні Експертна доповідь "Україна в 2007 році: внутрішнє і зовнішнє становище та перспективи розвитку" [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://old.niss.gov.ua/ book/ Eks_d2007/index.htm..

Політичний напрям конструювання регіональної ідентичності завжди супроводжує боротьбу регіональних еліт за ресурси і повноваження, а «ворогом» або, в м'якому варіанті, «конкурентом» регіону виступає Центр, його регіональна політика щодо розподілу ресурсів. В такому випадку, як вважають деякі політологи, політична активність, заснована на дискурсі регіональної ідентичності, головним чином концентрується на рівні регіональної еліти, а деструктивні елементи масової свідомості відходять на другий план. В цій ситуації конструювання регіональної ідентичності відбувається в основному в сфері оптимізації регіональної політики або претензій на виключну роль регіону в державі (під гаслом «що є вигідним для регіону N, то є вигідним і для держави в цілому»). Регіональна еліта лише використовує масову регіональну свідомість в своїх інтересах, і в інтересах регіону в цілому. Таке конструювання регіональної ідентичності має в своїй основі раціональні елементи Кузьмин Н.Н. Воображая регион: анализ возмож.

Конструювання регіонів як значущих структурних елементів соціального і політичного простору потребує пошуку інших засад формування регіональної ідентичності. Тобто, якщо відстояти свої інтереси в умовах регіональної політики центру неможливо, то конструювання регіональної ідентичності може переходити в іншу площину - акцентування соціокультурних відмінностей. В соціокультурному плані конструювання регіональної ідентичності вважається більш проблемним, оскільки воно нерідко засновується на висвітленні цих відмінностей на соціально-антропологічному рівні (винятковість, особовість, неперевершеність, або меншою мірою, неспівставність із «іншими»). Відомо, що ідентичність формується завдяки розмежуванням і конфронтаціям. Тобто вона не тільки задає параметрів соціального об'єднання «своїх», але із необхідністю має стати основою соціального розмежовування з «іншими». При цьому формування регіональної ідентичності може відбуватися як за рахунок підкреслення власних достоїнств, так і шляхом приниження значущості іншого. В останньому випадку можна зіштовхнутися із проявами ксенофобії і «регіонального расизму» навіть в межах етнічно і культурно однорідної держави.

М'який варіант акцентування соціокультурних відмінностей в дискурсі регіональної ідентичності не несе в собі суттєвих ризиків для соціуму в цілому, скоріше навпаки - культурно його збагачує. Йдеться і про «донецьку міфологію», і про «метафізику териконів», «ментальні парадокси Донбасу» тощоных оснований региональной идентичности / Н.Н. Кузьмин // Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сього-. Але радикалізація таких конструктів вносить в ідеологію регіоналізму, яка грає в цілому позитивну роль в сучасному державному будівництві, негативні і небезпечні моменти. Порівняно з першим способом конструювання регіональної ідентичності, варіант домінування радикального соціокультурного розмежування, навпаки, передусім засновується на рівні масової свідомості, і розмежування відбувається не між елітами, а між регіональними соціумами .

Конструювання радикально протиставлених один одному регіональних спільнот, за нестачею чітко виражених об'єктивних мовних і культурно-історичних відмінностей, має засновуватися більшою мірою на ірраціональній міфологізації. Дані процеси значно в меншому ступені можуть піддаватися раціональному регулюванню, оскільки мають в своїй основі ірраціональну дихотомію «свій-чужий». Вочевидь, що такий спосіб конструювання регіональної ідентичності несе в собі цілий набір ризиків для політичної стабільності, і навіть для цілісності держави.

Таким чином, виділені два варіанти конструювання регіональної ідентичності розрізняються не тільки за спрямованістю дискурсу (політичні взаємодії і соціокультурні відмінності), а і за ступенем конструктивності для загальнодержавних процесів. Однак, оскільки ідентичність це феномен, який підлягає конструюванню, вона також дозволяє коректувати соціокультурні передумови політичних процесів в потрібному напряму. Свідоцтвом тому є розіграш карти «донбаської ідентичності» з боку Росії з ціллю розв'язання своїх політичних і економічних проблем шляхом провокації конфлікту поміж населенням східних і західних територій України.

Специфіка донбаської ідентичності формувалась під впливом декількох чинників. По-перше, відсутністю облаштованих і дієвих кордонів з сусідньою державою. Науковці попереджували, що на Сході України пролягає «прозорий», належно не де- маркований слабозахищений кордон, який є не лише джерелом проблем, пов'язаних з транскордонною злочинністю. У свідомості громадян умовність кордону проектується на суверенітет країни, символізує його неповноцінність. Це викликає сумнів у спроможності держави контролювати свою територію, знижує її авторитет в очах своїх громадян та міжнародної спільноти і, безумовно, не стимулює українську ідентифікацію Кузьмин Н.Н., цит. праця. - С. 154. Експертна доповідь "Україна в 2007 році: внутрішнє і зовнішнє становище та перспективи розвитку" [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://old.niss. gov.ua/book/Eks_d2007/index.htm..

По-друге, тривалими процесами деукраїнізації населення Донбасу. Відсутність ефективної культурної політики центральної влади щодо інтеграції Донбасу до українського простору обумовило зростання частки проросійськи налаштованого населення. У 1991 і 1996 рр. місцеві часописи «Жизнь Луганска» і «Наша газета» провели опитування з визначення самоідентифікації мешканців Донбасу. Частка тих, хто вважав, що «населення Донбасу - особлива спільність людей, котрі мають корені як в Україні, так і в Росії», зменшилася з 54,9% 1991 р. до 45,4% у 1996 р. Частка тих, хто відповів, що «тут живуть переважно росіяни і представники інших народів, які обрусіли», зросла більш як утричі - з 9,4 до 31,9% Олександр Олексієнко., цит. праця.. За даними опитування 2007 р., проведеного Центром О. Разумкова, значна частина жителів Півдня і Сходу України вважають себе ближчими за характером, звичаями і традиціями до жителів Росії, ніж до своїх співвітчизників, що мешкають у Західному чи Центральному регіонах України.

По-третє, не сприйняттям центральної київської влади, яка вважалася для корінних мешканців Донбасу чужою. Цей феномен має багато коренів:

в радянські часи на Донбасі були сконцентровані підприємства союзного значення, які підпорядковувалися безпосередньо Москві. Оскільки більшість побутових проблем вирішувалося галузевими міністерствами, тому саме московська влада сприймалася як своя;

зрусифіковане населення, значна частка якого мала російські корені, та яке постійно знаходилося під впливом російського інформаційного простору, мало більшу довіру до кремлівської влади, а не до київської. Більш лояльно населення Донбасу відносилося до центральної влади України лише в ті періоди, коли туди приходили представники донбаської політичної еліти;

розвиток незалежної України супроводжувався глибокою економічною кризою та значним падінням життєвого рівня всього населення, що викликало справедливі нарікання на неспроможність центральної влади забезпечити добробут. Однак на Донбасі населення втратило не лише доходи, а й приналежність до Радянського Сорюзу (великої батьківщини), тому їх оцінка втрат були значно більшою. Соціологічне опитування Центра Разумкова 716 серпня 2015 р. показало, що на питання чого родина більше отримала - вигоди, чи втрат від здобуття незалежності, переважна частка респондентів Донбасу вважали, що вони більше втратили (52,7%) і лише 23,7% - що виграли, в центральних та західних регіонах переважала частка тих, які виграли від здобуття незалежності;

відсутність сформованих традицій державності в Україні та поваги до влади, що обумовлено історією розвитку державності на терені України. Центральна влада на території України тривалий час була чужою - російською, польською, литовською і тому викликала супротив. Сформована національна влада поки що не має достатньо ефективних державних інституцій та управлінських практик, зрілих політичних традицій, а її бюрократичність та корумпованість формують зневагу до неї.

По-четверте, в суспільстві було сформовано гіпертрофовані уявлення про роль Донбасу в економіці України. Постійно наголошувалося про значну частку валового регіонального продукту, що тут створюється, про найбільші надходження валюти, про значний обсяг промислової продукції. Однак майже ніде не говорилося про те, які витрати несе бюджет України на підтримку малоефективної економіки Донбасу, які інвестиційні ресурси направляються в цей регіон. Впевненість у тому, що саме Донбас кормить Україну, формувало негативне відношення до мешканців центральної й західної України, як до утриманців (нахлебников).

По-п'яте, на Донбасі відбулося зрощення регіональної влади і великого бізнесу, метою якого були контроль та присвоєння багатих ресурсів регіону. Представники як старої й нової управлінської номенклатури, так і верхівки великого бізнесу Донбасу об'єднали зусилля в протистоянні з київською владою, що не могло не вплинути на масову свідомість населення.

Процеси в економічній сфері (регіональна дезінтеграція, диференціація, недосконала податкова і міжбюджетна політика тощо), спекуляція певних політичних партій і блоків на невігластві і фобіях населення надали можливостей створення міфу про Донбас і Галичину, як полюси регіональної системи України і навіть концепту «двох Україн», яким «не зійтися ніколи».

Отже, специфіка донбаської ідентичночті формувалась під впливом власної міфології, малоефективної соціально-економічної політики центральної влади та зовнішнього інформаційно-культурного впливу. Більшість населення Донбасу ніколи не висувало потужної національної перспективи, та не надавало їй найбільшого значення. В умовах мирного співіснування двох держав воно існувало як би в двох реальностях: територіально - відносилося до України; ментально - було більш спорідненим з Росією. В стабільних умовах розвитку, коли не було потреби робити якийсь вибір, налаштоване проросійськи та проукраїнськи населення цілком мирно уживалося на одній території. Однак в період революційних змін це стало джерелом глибокого конфлікту, який під впливом зовнішнього втручання вилився у збройне протистояння.

Накопичення ризик-потенціалу на Донбасі та в Україні в цілому як підґрунтя конфлікту на Сході.

Таким чином, Донбас розуміється як окремий соціум, тобто регіон, який відрізняється від інших областей, навіть сусідніх, такими суттєвими соціокультурними характеристиками, як соціопрофесійний і національний склад населення, етнолінгвістичні особливості, характер трудових відносин, спосіб життя, характер соціокультурного простору (традиції, цінності, система соціокультурних комунікацій тощо) та регіональна ідентичність. На державному рівні цей регіон виступає вже як колективний соціально-політичний суб'єкт, а не об'єкт соціально-економічних відносин, який виконує певні функції у внутрішньодержавному розподілі праці, формує певні політичні відносини із Центром, які не зведені до дихотомії «домінування - підпорядкування».

Закономірно поставити питання - чи достатнім було існування саме такого регіонального соціуму для сполоху сепаратистських настроїв, що виникли ще в 2004-2005 рр., а вже в 2014 р. призвели до трагічного перебігу подій? Вважаємо, що сформований специфічний регіональний соціум, певним чином відмежований від української національної ідеї, був значною мірою проблемним для України, однак сам по собі не міг призвести до вибухової ситуації, яка склалась в 2014 р. Вирішальним було те, що в Донбасі та в Україні разом із антимодернізаційним процесами поступово накопичувався ризик-потенціал. Його нагромадження разом з агресивним зовнішнім впливом призвели до розв'язання збройного протистояння.

Дотримуючись концепції суспільства ризику, можна ствердити, що накопичення ризик-потенціалу на регіональному рівні з часом тільки посилювалось. Це пов'язано з такими явищами і тенденціями.

1. Формування відносної незалежності соціально-економічного простору Донбасу, слабкої підконтрольності території центральній владі. З самого початку центральна влада навіть допомагала Донбасу залишатися «вільним степом», скидаючи туди небажані соціальні елементи, намагаючись захистити від них великі міста. Так трапилося у 19391940 рр., коли людей із приєднаних до Радянського Союзу земель посилали на Донбас як дешеву робочу силу, і в післявоєнні роки, коли Донбас приймав «небажані елементи» (усіляких утікачів, радянських та іноземних військовополонених, українських націоналістів, а також злочинців тощо). Подібна «міграція» відбувається і в сьогоденні за більш кривавим сценарієм. Дослідник історії Донбасу Гірояки Куромія, діставшись до архивів Донецької і Луганської областей стверджує, що в сталінські роки жоден український регіон навіть не наближався до Донбасу за рівнем привабливості для «шукачів волі», але краєм заслання та ув'язнення він був не меншою мірою, ніж землею свободи. Незалежність Донбасу була проблемою як для Москви, так і для Києва, який ніколи не досягав значного успіху у спробах впливати на Донбас. А об'єднана регіональна еліта під прапором Партії регіонів мала змогу значною мірою лобіювати власні інтереси під прикриттям інтересів Донбасу.