Образ національного героя (жінки) в уявленнях студентської молоді

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Чернігівський національний педагогічний університет імені Т.Г. Шевченка

Психолого-педагогічний факультет

Кафедра екологічної психології та психічного здоров'я

Магістерська робота

Образ національного героя (жінки) в уявленнях студентської молоді

студентки 53 групи

Рибіної Марії Олексіївни

Науковий керівник: канд. психол. наук,

Доцент Гірченко О. Л.

Чернігів 2014



Зміст

національний герой ідентичність самосвідомість

Вступ

1. Теоретико-методологічне дослідження образу національного героя (жінки)

1.1 Поняття образу у психології

1.2 Образ жінки в українській ментальності

1.3 Поняття національної ідентичності як одне із проявів національної самосвідомості

1.4 Специфічні риси української етнічності

1.5 Поняття героїзму у сучасній науці

2. Емпіричне дослідження уявлень студентів про образ національного героя (жінки)

2.1 Вибірка та процедура емпіричного дослідження

2.2 Методи та методики дослідження

2.3 Отримані результати та їх аналіз

Висновки

Література

Додатки



Вступ

У складний час сьогодення почали зникати орієнтири для наслідування. Людина вже не може зрозуміти з кого брати приклад для того, щоб бути хорошою матір'ю, дружиною або просто гідною жінкою. Це призводить до порушення рольового та гендерного балансу у суспільстві, що виявляється у зникненні і або розшаруванні ідеального образу жінки в Українській культурі. Ми вивчаємо саме образ жінки-героїні, бо як показують кросс культурні дослідження герої - чоловіки різних національних культур є досить однотипними. А саме жінки - героїні є більшою мірою уособленням базових рис тої чи іншої національної культури. Для того, щоб стати культурною героїнею, не треба обов'язково належати по крові до самого народу, головне, щоб у самому образі були якнайповніше сконцентровані риси того народу, щоб героїчна діяльність була спрямована на його благо, щоб з образом асоціювалися позитивні цінності.

Героїня - це особа, яка в народній свідомості асоціюється здебільшого з позитивними моральними цінностями. Інакше відома особа героєм або героїнею не стає, лишається знаменитістю. Але героїнями стають жінки, які виявили силу духу, мужність, безкомпромісність.

Як показує світовий досвід, оскільки саме жінка - героїня є уособленням базових рис національної культури, то її образ найпродуктивніше діятиме на підсвідомість як жінок, так і чоловіків, викликаючи й посилюючи в них патріотичні почуття.

Найважливіше знайти орієнтири у житті тим верствам населення, які ще тільні вступають у доросле життя. Студенство як особлива верства населення найбільше потребує виділення національного героя у їх свідомості, бо тільки так можливо знайти правильні орієнтири у житті та уникнути багатьох помилок.

У зв'язку з цим, напрямком нашого наукового пошуку було обрано «Образ національного героя(жінки) в уявленнях студентської молоді».

Об'єктом дослідження виступає суб'єктивний образ.

Предметом дослідження є образ національного героя (жінки) в уявленнях студентства.

Мета курсової роботи - дослідити особистісні властивості національних героїв та їх вплив на сучасну молодь.

Відповідно до мети, об'єкту і предмету було визначено основні завдання дослідження:

1) На основі узагальнення й систематизації теоретичних і емпіричних досліджень із проблеми формування образу національного героя, визначити критерії образу національного героя (жінки), а також особливості сприймання образу студентською молоддю;

2) Емпірично дослідити уявлення студентської молоді про образ національного героя (жінки);

3) Сконструювати за допомогою методик дослідження усереднений образ студента та національного героя (жінки) та порівняти їх.

Методологічна та теоретична основа дослідження. Як окремий феномен образ національного героя досліджений недостатньо. Цікаві наукові здобутки з приводу поняття образ висвітлюють роботи Є. Климова, А. Леонтьева, С. Московичи, Б. Ломова, Є. Ільєнкова та О. Леонтьева. Уявленням про жінку в українській культурі займалися такі вчені як Ю. Липа, Б. Цимбалистий та О. Виженко. Поняття національної ідентичності та основні концепції з цього приводу розробляли М. Обушний, Ван ден Берг, Л. Гумільов, П. Броуді, Г. Амбромсон, Г. Стейн, Р. Гілл, В. Ісаїв, Дж. Райц, Дж. Едвардс, Дж. Гааса, У. Шаффір, Дж. Манкейм, Ф. Льюїс, Р. Бретон та В. Пекар. Специфічні риси української етнічності були виявлені такими дослідниками як В. Євтух, В. Козлов, В. Тишков, С. Чешко, Б. Малиновський, Ю. Артунян, Ю. Бромлей, С. Рудник, В. Крисько, М. Пірен, О. Донченко, І. Ярема, І. Рибчин, О. Кульчицький, О. Киричук, В. Хрущ та О. Хрущ, М. Гримич, В. Скребець, В. Павленко та С. Таглін. Героїзм як явище у психологічній науці досліджували К. Юнг, К. Михайловський, П. Сорокін, Є. Синіцин, Ю. Китаяма, А. Моріс, Р. Лук'янов, Б. Соколова, Т. Картейль, Р. Емерсон, О. Реріх та Н. Реріх, Х. Ортега, Д. Юм, С. П'юрі та Ф.Зімбардо.

У ході дослідження було використано такі методи: теоретичний аналіз, проведення психодіагностичних вимірювань, методи первинного та вторинного математико-статистичного аналізу.

Структура роботи зумовлена логікою дослідження і складається зі вступу, двох розділів, списку використаних джерел, додатків. У першому розділі наведені результати теоретичного аналізу проблеми, проаналізовано сутність таких понять як образ, етнічна ідентичність та героїзм. Також детально розглянуті образ жінки в уявленнях українського народу та виділені специфічні риси українського народу. У другому розділі наведений опис процедури емпіричного дослідження, отримані результати.



1. Теоретико-методологічне дослідження образу національного героя (жінки)

1.1 Поняття образу у психології

Поняття образу є одним із центральних у психології, оскільки саме образи, відображаючи об'єктивну реальність, є змістом психіки суб'єкта. Крім широкого тлумачення цього поняття існують і інші його значення. Так, наприклад, нерідко образ розглядають як певний проміжний або кінцевий результат пізнавальної діяльності, як продукт сприйняття, пам'яті, мислення, уяви.

На сьогодні можна виділити три основних підходи до розуміння образу: конкретно-перцептивний (образ виступає як певний проміжний або кінцевий результат пізнавальної діяльності, як продукт сприйняття, пам'яті, мислення, уяви); розширено-відзеркалюючий (образ розглядається як багатовимірний психологічний освіта А.Н. Леонтьев), суб'єктивна картина світу чи його фрагментів, що включає самого суб'єкта, інших людей, просторове оточення і тимчасову послідовність подій); соціально-перцептивний (образ розуміється як уявлення про соціальні об'єкти і явища, які включають уявлення суб'єкта про самого себе) [27].

Два перших є найбільш вживаними і достатньо вивченими, третій підхід стає одним з найбільш інтенсивно прогресуючих останнім часом. В даний час концепція соціальних уявлень, розроблена С. Московичи в 1961 році і отримала світове визнання у 80-х роках, стає одним з найбільш впливових напрямків у психології соціального пізнання в світовій науці [47].

Важливість вивчення проблеми образу і його впливу на практичну діяльність підкреслював Б. Ломов наголошуючи на тому, що до числа найважливіших проблем психологічної науки належить проблема образу. Його розробка має виняткове значення для розвитку як загальної теорії психології, так і теоретичної бази спеціальних психологічних дисциплін. Не менш актуальний він і для вирішення багатьох практичних завдань, які ставляться перед психологією [22].

Про це ж говорить і Е. Климов [42] констатуючи те, що одним з фундаментальних понять психології є «образ» (як відображення суб'єктом деякої реальності, включаючи і самого суб'єкта). Образи самосвідомості людини (поряд з образами навколишнього світу) - необхідна основа доцільної регуляції, саморегуляції його трудової діяльності та взаємодії з оточуючими людьми.

Як правило, образ розглядають як носія інформації, і у зв'язку з цим досліджується його гносеологічна функція, в першу чергу роль образів у зоровому сприйнятті, образної пам'яті, образному мисленні та уяві [63].

У той же час, у психологічній літературі досить часто зустрічається поняття «образ» в дещо інших функціональних значеннях, що дозволяє зробити висновок не тільки про «багатограність, багатокатегоріальність та полімодальності» образів, але і про їх полі функціональності [21].

Однією з перших в психології з'явилася категорія образу, яка стала провідною при вивченні пізнання. Вже в античності вчені вивчали як формується у людини образ світу, згодом у центрі уваги психологів виявився образ себе, самосвідомість людини, його зміст і структура. Якщо в перших психологічних теоріях образ себе розглядався переважно як одна з областей свідомості, то в сучасній науці образ-Я став одним з провідних [9].

Категорія образу характеризує психологічну реальність з боку пізнання і є однією з підстав формування та становлення індивідуальних і соціально-групових картин світу. Образ включений в систему життєвих відносин між людиною і світом. Об'єкт сприйняття і образ пов'язані між собою опосередковано, через довгий ланцюжок подій, що відбуваються в зовнішньому і внутрішньому світі. Але відносини образу і реального світу проявляються не тільки у відчуттях, сприйнятті, уявленні, але і у вигляді складних когнітивних структур, де образ - координатор та регулятор життєдіяльності людини. Образ визначає цілепокладання (моделі побудови майбутніх дій, образ світу, життєвого простору, динамічних і стійких характеристик поведінки). Різні характеристики образу є базою конкретних психологічних теорій і моделей [10].

Образ - це суб'єктивний феномен, який виникає в результаті предметно-практичної, сенсорно-перцептивної, мислительної діяльності, що становить цілісне інтегральне відображення дійсності, в якому водночас представлені основні перцептивні категорії (простір, рух, колір, форма, фактура тощо), це чуттєва форма психічного явища, яка містить в ідеальному плані просторову організацію та часову динаміку, це суб'єктивна картина світу чи його фрагментів, що включає самого суб'єкта, інших людей, просторове оточення і часову послідовність подій [10].

Відтак, етимологічно термін «образ» тяжіє до наочності, наштовхує на думку про зовнішній вигляд предмета чи явища. Розглядаючи образ як насамперед багатоступеневе опосередковане відображення дійсності, варто акцентувати увагу на виявленні сутності самого відображення. Термін «відображення» становить змістовий результат, психічний образ, який відповідає сутності об'єкта і виступає у формі наукового поняття чи художньої інтуїції. Образ має і свою об'єктивність, яка визначається за такими двома основними ознаками:

1) подібність образу та об'єкта за структурою і сутністю;

2) значення - наявність в образі такої цінності, яка відповідає об'єктивним потребам.

Образи, що відображають у нашій свідомості дійсність, не є статичними, незмінними, мертвими речами; вони становлять динамічні утворення. Варто спробувати зафіксувати певний образ, щоб переконатися в тому, як він кожного разу на наших очах видозмінюється, зрушується, якоюсь мірою трансформується: то одні його сторони виступають на передній план, то інші; ті, що виступають, водночас і відступають, затінюються наступними [18].

Образ як термін (і категорія) використовується в філософії і психології, але при цьому в нього вкладається різний зміст. У гносеології під образом розуміється результативна сторона будь-якої форми відображувальної діяльності (в тому числі і афективно-вольової). Образ як категорія психологічної науки фіксує один з аспектів психічної реальності -- пізнавальний -- на відміну від праксичного та мотиваційного. В психології термін «образ» іноді застосовують ще в іншому значенні, ніж в даному контексті. В психологічних дослідженнях мислення під образом розуміють одиницю оперування мислительним змістом, яка, на відміну від поняття, має наочний характер [56].

Дані сучасної психології свідчать, що психічний образ не наділений матеріальними властивостями ні відображеного в ньому предмета, ні апарата, за допомогою якого здійснюється психічне відображення. Образ не відтворює властивості свого носія (матеріального субстрату), як не відтворює, а лише відображує більш чи менш адекватно властивості зовнішнього предмета. Будучи об'єктивованим (віднесеним до відображуваного предмета), психічний образ існує в реальній взаємодії суб'єкта з об'єктом [15].

Висловлювання Е. Ільєнкова [18], що ідеальне «народжується і існує не в голові, а за допомогою голови в реальній предметній діяльності людини», можна віднести і до психічного образу.

На противагу нефілософським та психологічним уявленням про образ, виник новий напрямок - гештальтпсихології -, що розробляв проблему цілісності образу (образу як організованого цілого, властивості якого не можуть бути виведені з властивостей частин) та охоплював всі рівні когнітивної організації психіки (як сенсорний, так і інтелектуальний). У зв'язку з поняттям цілісності була розроблена гіпотеза інсайта як миттєвого зрозуміння. Вона була протиставлена концепції спроб та помилок, що була розроблена в рамках біхевіоризму. Інсайт - перехід до нової пізнавальної образної структури, і відповідна зміна пристосовницьких реакцій. Первинне - розуміння, вторинне - пристосування. Однак і гештальтизм, і біхевіоризм претендували на загальну теорію психічного життя в цілому; а реальні досягнення групувались навколо більш детального дослідження лише однієї з сторін психічного (в гештальтпсихології це образний аспект психічної діяльності). Образ у гештальтпсихології виступає у вигляді сутності особливого роду, що підкорюється власним законам (прегнантності, константності). А зв'язок образу з реальною, предметною дією не прослідковується [57].

На думку О. Леонтьева [27], образ є ознакою предмета. З цього випливає: у будь-якому відчутті, сприйнятті, понятті образ є «шматочком», «стороною», «моментом» об'єктивності, предметності з самого початку.

О. Леонтьєв підкреслює, що з самого початку «межа предметності» є межею, що визначає об'єкт як незалежно існуючий. Інакше кажучи, не образ мислить себе («об'єктивується»), а об'єкт через діяльність людини, роботу її мозку мислить себе в образі. Образ включає в себе як об'єктивні, так і суб'єктивні сторони дійсності. Суб'єктивність образу виявляється в упередженості, залежності образу від потреб, мотивів, цілей, установок, емоцій людини тощо. Образ формується на базі досвіду, який накопичувала людина, тією чи іншою мірою асимілюючи цей досвід, що особливо чітко виражається у випадках, коли мова йдеться про образи, що пов'язані з життєво значимою для людини діяльністю [16].

Образ об'єктивний за своїм джерелом - у відображуваному об'єкті та суб'єктивний за способом (формою) свого існування. Матеріальною формою втілення образу є практичні дії, мова, різноманітні знакові моделі. Функція образу - самовідображення світу. Це функція «втручання» природи в саму себе через діяльність суб'єктів, опосередковану образом природи, тобто образом об'єктивності, тобто образом світу. Образ набуває відносно самостійного характеру та відіграє активно-діючу роль у поведінці людини. Він регулює поведінку, виконує функції управління діями. У свою чергу образи відчуття виконують регулювальну, пізнавальну та емоційну функції [54].

Отже, проаналізувавши філософську та психологічну літературу з даного питання, ми дійшли висновку, що поняття образу сприймалося різними дослідниками не однаково. На сьогодні можна виділити три основних підходи до його розуміння: конкретно-перцептивний, розширено-відзеркалюючий, соціально-перцептивний.

Категорія образу характеризує психологічну реальність з боку пізнання і є однією з підстав формування та становлення індивідуальних і соціально-групових картин світу, а також образ включений в систему життєвих відносин між людиною і світом. Різні характеристики образу є базою конкретних психологічних теорій і моделей. Образ як термін використовується в філософії і психології, але при цьому в нього вкладається різний зміст. У гносеології під образом розуміється результативна сторона будь-якої форми відображувальної діяльності, а образ як категорія психологічної науки фіксує один з аспектів психічної реальності - пізнавальний - на відміну від праксичного та мотиваційного.

1.2 Образ жінки в українській ментальності

В сучасному світі надзвичайно важливо розуміти споконвічні традиції ставлення до жінки, бо у складний час перебудови людської ментальності можна загубити традиції свого народу, а отже і його душу. А, як не прикро, все це може призвести до втрати ментальності, до збідніння культури та втрати ідеалів людського буття.

Менталітет - це манера мислення, його склад, його особливості, його своєрідність, тобто це емоційні орієнтації, колективна психологія, спосіб мислення людини, і у даному випадку, нації [12].

Можна визначити цей феномен і дещо по-іншому: менталітет є психічним складом розуму, душевним складом, напрямком думок, способом думок або характером роздумів, духовним світом, які відрізняють його з-поміж інших народів. Іншими словами - це душа, серце і розум народу [6].

Ментальність українського народу формувалась під впливом складних історичних умов. Розташування між Сходом і Заходом, тривале бездержавне існування, розчленованість народу у минулому здебільшого визначили український менталітет. Основну роль відіграло геополітичне розташування України на перехресті історичних шляхів зі Сходу на Захід і з Півночі на Південь. Ця обставина зумовила химерне поєднання у світогляді українців західної (активно-раціоналістичної, індивідуалістичної, матеріалістичної) та східної (пасивно-споглядальної, спрямованої на вищі істини) ментальності [14].

Звичайно, всі ці події головним чином вплинули на розвиток та своєрідність української сім'ї зокрема та ставлення, сприймання жінки у тому числі.

Специфіка української сім'ї дістала відображення в особливостях української національної психології. Тут передусім домінує жінка. Це віддзеркалюється у фольклорі, традиціях, звичаях та обрядовості українців Закарпаття. Для прикладу, можна навести ряд обрядів, в яких головна роль відводиться жінці (співання традиційних веснянок у фольклорі, обряд гадання на Андрія; у весільному обряді танець молодої, що символізував прощання з дівоцтвом, а також зняття фати, яке проводить мати жениха: тим самим вона, як головна, приймає невістку до сім'ї; роль плакальниці та омивання тіла покійника у поховальному обряді тощо) [46].

Таким чином, мова йде про перевагу жіночого елементу в українській національній психології, про жіноче начало в українському національному характері. З цим пов'язаний вияв почуттів та емоцій, що, зокрема, відбилось у фольклорній лексиці. Витримана вдача, елегійність, ніжність і схильність до рефлексії - ці риси сприяли також збереженню родинних і родових груп, приятелювання і побратимства, а відтак створили міцну родинно-побутову традицію.

Чуттєве сприйняття навколишнього світу особливо притаманне українській жінці, і саме здатність до створення психологічно гармонійного середовища стає основою збереження роду і тієї стабілізуючої ролі, яку відіграє саме жінка в українській родині.

Такий дослідник як Ю. Липа [5] вказує на те, що у центрі духовності української родини стоїть жінка-мати, особа, що об'єднує навколо себе сім'ю. Він наголошує на тому, що найдавніший символ того агрокультурного населення - це образ Великої Матері, божество прапрадідів сучасних українців. Материнство переносить традиції родини, а тим самим і раси, з покоління в покоління. В українській расі є і чоловічі складники такі як жадоба влади і експансії, виразність уяви і наштовхування. Проте ці складові є обмеженими і зв'язаними з жіночими. Українське підгрунття має характерні прикмети двопричинності. В такім двопричиннім підгрунтті, що розвинулося в хліборобському колі, енергія мужності в гармонії з жіночою першородністю і все це є підпорядкованим родині.

Значна частина психологів сходиться на тому, що основну роль у сім'ї відіграє мати з її передбачливістю, хазяйновитістю, з непомітною, але постійною турботою про сім'ю. Вона втілює ніжність, сердечність, теплоту.

Б. Цимбалистий [7] зазначає, що у спогадах українця мати постає виразнішою, ніж батько.

Важливе місце українській жінці відводиться в суспільному житті. Україна для українця - це мати, «ненька» [31].

Повага до жінки, матері характерна для всіх народів-хліборобів. У зв'язку з цим земля-годувальниця набуває у них рис матері, а мати - рис землі. За символ України в народній творчості часто править червона калина - прекрасна, проте беззахисна і знедолена жінка. Якщо в Західній Європі у вихованні дітей беруть однакову участь як мати, так і батько, і це є показником патріархальності сім'ї, то в Україні дітей виховує мати. Цей факт має істотні наслідки, оскільки норми поведінки, мораль, ідеали, життєві настанови українців підпорядковані нормам та ієрархії цінностей, типових для жінки, для її свідомості. Переважання в суспільстві матріархального комплексу, у свою чергу, призводить до того, що в соціальному мікросередовищі (насамперед у сім'ї) панують свобода і рівноправність [23].

Привабливість українок склалася і завдяки народній традиції, яку характеризує приказка: «Не бери від породи, а бери від природи». У давнину українці вважали, що чим більш знатним є рід, тим він більш замкнутий на «обраних», тобто він фізіологічно недосконалий. Так склалося, що в українському суспільстві ніколи не були розвинені комплекси «обраності», вирішальне значення при виборі чоловіка або дружини не мала його або її знатність, не воля батьків, а кохання - у разі батьківського незгоди молоді могли запросто втекти з дому і повінчатися потайки. У цьому випадку вони ризикували не отримати спадщину [31].

Дівчата найчастіше виходили заміж «недоторканими» - батьки пильно стежили за тим, щоб до терміну «пшениченька не зійшла і щоб не вчинив горобець на припічку жнива». Якщо молодиця раніше часу «губила запаску» - її остригали [30].

Як не дивно, ставлення в народі до всіх цих безрозумовим дівчатам було цілком терпимим. Автор книги «Україна кохання» Олександр Виженко [52] пише, що до жінок легкої поведінки він не знайшов жорсткої антипатії ні в одній з народних пісень. Навпаки, в них відчувається поблажливе, з легким гумором і сарказмом «виправдання» теми недозволеної любові і дівочої гріховності - нехай дівка грішить, а то не буде в чому каятись. І вже зовсім неймовірно те, що повій (як мінімум в піснях і приказках) не особливо засуджували ревниві українські дружини, далеко не завжди намагалися перешкодити візиту чоловіків.

В українських сім'ях головою вважався чоловік. Але номінально правила жінка. Коли молода дружина входила в сім'ю чоловіка, вона потрапляла під владу норовливої свекрухи, яка була щаслива повернути невістці все те, що сама колись терпіла [8].

Так як основним заняттям українців було землеробство культ жінки дістався і Україні. Землеробські цивілізації завжди пов'язували культ кохання з родючістю, вбачали сакральний зв'язок між образами Матері-Землі та Матері-Жінки. Українська жінка - з її владністю, безпосередністю, багатющими палітрами любові, поняття для українців архетипне [7].

Типаж української сім'ї досить істотно відрізняється від західноєвропейських та російських аналогів, для яких характерна величезна роль батька. Залежне становище дружини від чоловіка закладено як у європейських законодавчих актах, так і в «Домострої». В українському фольклорі нічого подібного немає. В народному уявленні дружина - це дружина, підтримка, влада [52].

В українській мові навіть не існує такого словосполучення, як «взяв у дружини». Його замінює слово «побралися», тобто «взяли один одного». До речі, якщо у всьому світі було більш бажано народження сина, то в Україні дівчинку чекали не менше, а, може, навіть і більше, бо українець ніколи не ставив чоловіка вище жінки, не приписував їй різних негативних споконвічно «жіночих» рис. Козак завжди намагався виглядати в її очах «лицарем» і у відносинах з дружиною деспотом, як правило, не був [11].

Зараз, начитавшись американських книжок за гендерною питання, українки власній кар'єрі і самостійності стали приділяти більше уваги. Вони вчаться «розкріпачуватися», «любити себе», матеріально виживати без чоловіків, які претендують на посаду президента. А чоловіки, як і раніше вважають, що ідеальна жінка в першу чергу повинна бути доброю, ерудованої, красивою, доброю матір'ю і берегинею домашнього вогнища [48].

Сімейні цінності і родинні узи завжди займали в українській ментальності особливе місце. Сім'я володіла ділянкою землі, декілька споріднених родин складали хутір або невелике село.

У російському та європейському товаристві сім'я цінувалася не менше. Але в той час, як в Європі все майно успадковував старший син, то в українців все нажите розподілялося між дітьми порівну, незалежно ні від віку, ні від здібностей, ні від статі. Це нерідко призводило до образ і сварок, оскільки отримана частка рідко кого влаштовувала. Але сам принцип майнової рівності був обумовлений характерним для української ментальності уявленням про те, що в родині всі рівні і в рівній мірі претендують як на позбавлення, так і на блага [8].

Відносини між членами європейських сімей досі будуються на підставі юридичних норм, відомих як римське право. Сучасні шлюбні контракти, включають всі аспекти - від питань володіння майном до кількості сексуальних контактів між подружжям, є логічним продовженням цієї тенденції. Головний критерій європейського «сімейного щастя» - високий матеріальний стан. У нашого ж молодого покоління, як показують соціологічні опитування, основним критерієм вибору супутника життя і стійкості шлюбних уз продовжує залишатися любов. Згідно моніторингу, проведеного Українським інститутом соціальних досліджень, незважаючи на невисокий рівень доходів, задоволені своєю сім'єю 68% українських чоловіків і 61% жінок. Зазначається, що 70% молодих сімей мешкають в квартирі у батьків, а 90% систематично отримує від них матеріальну допомогу. На Заході при живих і процвітаючих дітях батьки нерідко закінчують свій шлях в самотності - три чверті європейців помирають без присутності близьких [53].

В даний час Україна - усвідомлюємо ми це чи ні - сильна своїми давніми традиціями сімейності і любові. Такі риси, як емоційність, природність, чуттєвість притаманні всім українкам і з лишком компенсують недолік вишуканих манер або невміння вибудувати власну кар'єру. Українка привітна, скромна, наївна, мрійлива і міла.

Існує безліч поглядів на те, якою повинна бути сучасна українка. У 2013 році було проведено опитування щодо розуміння якою має бути сучасна жінка [28].

Одним з таких є думка поета Ю. Вороніна [14] про те, що українська жінка зберігає не тільки фізичну, але й духовну красу. Вона тримає на плечах внутрішній світ своєї родини, намагається робити все від неї залежне, щоб у ньому було комфортно. Сучасна жінка для нього - розкута, але не розпутна, з макіяжем, що підкреслює риси обличчя, а не виклично зафарбовує їх, краще інколи з бокалом шампанського, ніж з сигаретою. Я бачу її швидше в платті, з волоссям, яке спадає на плечі.

Психолог О. Чорненька [53] зауважує на те, що сучасна українка знає, чого хоче від життя. Жінка 2013 року, як і всіх минулих і майбутніх років, має бути перед усім жіночною. Більшість сучасниць не поступаються чоловікам. Значення «слабка стать» вже давно кануло у забуття. Більшість українок здатні не гірше, ніж чоловіки, вийти з будь-якої ситуації, розібратися у складних питаннях. Вражає, скільки іпостасей поєднуються в сучасній українці - вона і мама, і гарна господиня, і прекрасна дружина, часто - успішний керівник. На першому місці в сучасної жінки поняття «модність», «актуальність» і те, наскільки вона «на коні», чи не пасе задніх, тощо.

Фотохудожник С. Ложкін [14] спирається у своїх роздумах на те, що сучасна жінка має величезний набір якостей, який дозволяє їй справлятися з високим темпом сучасного життя. Звичайно, сьогодні не тільки сім'я на першому плані у жінок. Для них важлива кар'єра і реалізація себе в соціумі. Чоловіки завзято відводили жінкам другорядні ролі, але це в минулому. Сучасна жінка сьогодні - амбітна, упевнена в собі, зі здоровою самооцінкою, цікава. На мій погляд, жінці властива гнучкість, креативність, вміння знаходити спільну мову з різними людьми. Жінки вміють розставляти пріоритети, досить грамотні у фінансових справах, встигають і заробляти, і виховувати дітей, і створювати затишок у родині. Важко не погодитися, що саме такі жінки викликають захоплення. Однак сучасна жінка завжди залишається жінкою, і по-справжньому щасливою вона може відчути себе лише з люблячим чоловіком, який поважає її і цінує.

Отже, можна сказати те, що існує велика відміність у ставленні до жінки між Україною та іншими західними країнами, а також у створенні та сприйманні сім'ї як певного соціального інституту. З давніх-давен до жінки на Україні ставилися з великою повагою та пошаною, а також вважали її головою родини. Але водночас на неї покладали велику відповідальність як за збереження моральності у більш молодому віці, а з появою сім'ї за виховання дітей та збереження ладу у сім'ї. Сучасні дослідження вказують на те, що багато жінок прагне до самостійності, лідерства та керуючих посад, але все ж таки головним прагненням сучасної українки залишаеться створення сім'ї, яка закріплюється коханням між подружжям.

1.3 Поняття національної ідентичності як одне із проявів національної самосвідомості

На сьогоднішній день поняття національної ідентичності має досить загострені та в деяких випадках небезпечні риси, про що свідчать події сьогодення у нашій державі. Тому так важливо на сьогоднішній день приділяти увагу цьому питанню. Зрозуміти поняття національної ідентичності можна лише вивчивши основні теорії виникнення цього поняття, зрозумівши основні механізми дії ідентичності на людську психіку. Незважаючи на те, що це питання є не досить вивченим у сучасній науці ми все ж таки спробували окреслити його межі.

Сутність людини в контексті визначення основних типів її соціоцивілізаційної еволюції це - плем`я, рід, народність, нація. Прийнятнішим для такого аналізу є еволюційний метод, який виходив з ідеї єдиноподібного розвитку людства на засадах природної еволюції. У цьому контексті цей метод надає більші, порівняно з іншими (у даному випадку з креаціоністським і маркситсько-ленінським), можливості для вивчення процесу націоналізації людини, визначення рівня біосоціальності відповідно до її соціоцивілізаційної еволюції [2].

Людина розглядається як цілісне біосоціальне явище, в якому фіксується наявність як тілесних, так і духовних засад, співвідношення яких постійно змінюється, як видозмінюється й сама людина. Межа, що фіксує такі видозміни, - це поява відповідного типу соціоцивілізаційної еволюції людини - племен, родів, народностей (етносів) і націй, ступінь їх політизації [26].

Вчений М. Обушний [32] наголошує на тому, що найрельєфніше сучасний світ поділений за етнічними і національними ознаками. При чому національна ознака у цьому контексті поступово висувається на передній план, а тому не випадково, що саме національна людина, для характеристики якої традиційно вживають поняття «нація», визначає основний зміст сучасної епохи, її націоцентричність. Не ідея нації визначає зміст націоцентричної епохи, а людина, яка об`єктивно є національною, тобто належить до якогось певного національного соціуму, в якій самоорганізовується людство в ході власної еволюції. Утвердження такої епохи, як свідчить сучасний суспільний розвиток, проходить не безпроблемно, а нерідко суперечності між етнічним і національним вступають у конфлікт, відвернути який можна лише шляхом «зняття» причин, що викликали його появу.

Поняття етнічності формувалося як результат наукового осмислення розмаїття етнокультурних явищ. У сучасній етнографічно-антропологічній науці склалися дві основні концепції, два типи розуміння феномена етнічності і всіх його похідних - етнічної спільності, етносу, етнічних груп, етнонації й нації: примордіалістська (або первинна) та конструктивістська [24].

Примордіалістська, властива традиційному народознавству, зокрема й українському, сформувалася на ідеях романтизму кінця XVIII -- початку XIX ст. як певна реакція на процеси національно-культурного відродження й загального національного піднесення [24].

Гносеологія примордіалізму ґрунтується на визнанні етнічності як об'єктивної реалії, тобто первинної властивості людини й людства, що сформувалася історично чи навіть закладена в генетичному коді. Відповідно до цього формувалося поняття етнічна спільність (етнос, народ). Цим терміном позначається група людей, члени якої мають спільну назву, елементи культури, міф про спільність походження та спільну історичну пам'ять, асоціюють себе зі спільною територією і наділені почуттям солідарності [24].

Дещо дискусійною, однак, залишається теза про біосоціальну природу етнічності, принаймні в тому вигляді, як її розуміли Ван ден Берг [17] та Лев Гумільов [17]. Вони тлумачили етнічність як «розширену форму спорідненого відбору та зв'язку», як своєрідний інстинктивний імпульс, закладений у генетичному коді ще на ранній стадії людської еволюції, коли цей імпульс потрібний був для розпізнання членів своєї спорідненої групи або свого роду. Еволюція людських спільностей зумовила еволюціонування також інстинктивного імпульсу: на родовій стадії він був способом індивідуального виживання; на стадії формування етносу («етносоціального організму») - способом кодування етнічної культури, власне, способом виживання етносу; на етапі становлення нації як вищого типу етносу - засобом прилучення до національно-державних цінностей, тобто засобом творення національної держави.

Конструктивістська концепція розуміння феномена етнічності -найхарактерніша для західних етнологів - постала в 60-х роках нашого століття як реакція на процеси національно-культурного відродження та зародження етнічного сепаратизму. В Україні вони починають виявлятися лише тепер, тому природно, що набуває популярності конструктивістська етнологічна концепція, яка потрібна, насамперед, як інструмент для побудови громадянського (а не етнонаціонального) суспільства, для якого характерним є високий ступінь автономності особи [64].

Гносеологічна основа конструктивізму - заперечення природності, генетичної закодованості етнонаціональних ознак. Прихильники цієї концепції не визнають нації за біосоціальні організми, вважаючи їх надуманими, вигаданими, створеними завдяки зусиллям інтелектуалів, які П. Боурді [19] називав «професіоналами уявлень»: політиків, науковців, письменників, усіх, хто спроможний поширювати розумову продукцію на массовому рівні. Інструментом такого поширення конструктивісти і примордіалісти вважають поняття національної приналежності -- щоправда, розуміючи його по-різному.

Для примордіалістів національна приналежність - це постійний внутрішній поклик, випробування людини на причетність і лояльність до свого етнічного колективу; для конструктивістів - це результат соціалізації та виховання, своєрідний засіб для пристосування й орієнтації в багатомірному етнічному світі, а часто - механізм досягнення етносоціальних цілей [1].

Помітна розбіжність, навіть взаємозаперечення таких поглядів на етнічність не взаємовиключають, а швидше доповнюють один одного, бо, по суті, відображають різні грані етнічності. Позиція примордіалістів грунтується на поглибленій увазі до внутрішньої сутності етнічності, це спроба осмислити саме єство етнічної спільності, в тому числі нації; позиція конструктивістів має на меті створити механізм досягнення міжетнічної та міжнаціональної злагоди.

З цього випливає грунтовний висновок про тісний взаємозв'язок етнічного й соціального. Він виявляється у двох аспектах: силу та форму вияву етнічного визначає не етнічна самосвідомість, а суспільне буття; етнічна історія завжди пов'язана з соціальною, оскільки в основі обох лежать групові інтереси. Наявність етнічних груп характерна для більшості суспільств, отже, завжди є ризик конфлікту менших етнічних груп із більшими й особливо з домінуючими.

Рушійні сили етнонаціональних процесів по-різному виявляються в окремих етнічних величинах. Етнічні категорії спроможні бути лише тлом етнічного життя, хоча їм також властива боротьба за задоволення соціально-економічних або культурних інтересів. Етнічні групи мають довготривалі базисні та надбудовні умови життя, оскільки вони живуть інтересами не тільки майбутнього, а й минулого. Звідси -- широкий спектр можливостей матеріального і культурного самовираження для членів етнічної групи. Ще більші можливості має етнонація - вона здатна забезпечити політичне самовираження. Тому для неї набуває особливої актуальності гасло самовизначення [25].

Етнорозрізнювальні функції культури мають як природні, пов'язані з логікою розвитку етносу, так і історичні причини. Несхожими між собою можуть бути субетнічні одиниці, етнографічні групи, етносоціальні утворення або ж регіональні чи зональні варіанти, що формувалися в дещо інших природних, історичних та соціально-економічних умовах.

Для етнічної культури українського народу це особливо характерно, оскільки силою історичних обставин в її масив часто вклинювалися іншоетнічні компоненти. Це було, по-перше, наслідком переселення народів, котрі, перетинаючи Україну, залишили серед її населення чужорідні культурні риси та етнічні субстрати. По-друге, давалася взнаки тривала колонізація окремих частин України сусідніми державами: Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною, Австрією, Румунією, Туреччиною, Росією, Чехо-Словаччиною. Ця колонізація, територіальне роз'єднуючи український народ, стримувала його етнокультурну консолідацію, поглиблюючи водночас локалізацію культури. Адже кожна держава, що захопила певні українські землі, відрізнялася й політичним устроєм, і соціально-економічним розвитком, і конфесією [51].

Зональність етнічної культури спричинена також природною взаємодією українців із сусідніми народами: росіянами, білорусами, молдаванами тощо. Виникали етнокультурні варіанти, що в усіх периферійних частинах України становили суцільне міжетнічне пограниччя, яке начебто захищало основний її етнічний масив від руйнації. Завдяки їм етнічне ядро не руйнувалося, хоча і вбирало іншоетнічні компоненти. Діяв внутрішній механізм, який через систему етнічних стереотипів та їх угруповань - традицій - запобігав вивітрюванню етнічності. Під традицією (буквально - передавання, переказ, легенда) слід розуміти процес трансмісії (передавання) культури або культурної спадщини; це своєрідні історично вироблені форми поведінки, які регулюють взаємини між людьми, етнічними групами та етносами.

Головним каналом передавання етнокультурної спадщини є пам'ять (для етносу загалом - колективна пам'ять), свідома та генетична, і саме через це традиції завжди етнічна. Хоч би як вбирав етнос іншоетнічні компоненти, він майже обов'язково збереже своє культурне ядро, оскільки система етнічних традицій перетворить і засвоїть чужорідні вкраплення. Тобто, приймаючи іншоетнічні запозичення, етнос чи його окрема група або усвідомлюють їх як свої, або сприймають у суто зовнішніх виявах. Саме тому вони ніколи не перешкоджають міжетнічним контактам. Виняток становлять лише мова (яка виконує й етнооб'єднавчі, й етнороз'єднувальні функції) та релігія (яка завжди була і певною мірою залишається тепер головним етнороз'єднувальним бар'єром) [33].

Для українського етносу особливе значення мали історичні події. На цьому тлі відбувалися самобутні етногенетичні процеси, в яких брали участь практично всі національні групи, що нині живуть на території України. Кожен із народів, що належав колись до єдиної етномовної сім'ї індоєвропейців, почав самостійно прокладати свій шлях у історії, розселяючись по різних землях, аби через 6-7 тис. років опинитись у спільній державності та єдиному народі на території, що колись була ядром спільної прабатьківщини [50].

Кожна людина ідентифікує свою належність до певної спільноти. Етнічна самоідентифікація є однією з її базових ідентифікаційних практик. Почуття етнічної спільності у давніх суспільствах було першим у розмежуванні на «своїх» і «чужих». Етнічне самовизначення людини є значно суттєвішим за усвідомлення територіальної відокремленості. В етнічності відображаються особливості соціальних практик, культурної спадщини тощо [40].

Як і кожна молода наукова галузь, етносоціологія особливу увагу зосереджує на з'ясуванні сутності й специфіки наукового апарату, базових понять («етнос», «народність», «нація» тощо), формуванні методології досліджень. У цьому процесі конкурують різні концептуальні підходи, розмаїття яких ілюструє багатогранність предмета дослідження. Особливо це стосується одного з базових понять - «етнос», тлумачення якого є своєрідним ключем до розгляду всіх інших. Найпоширенішими є так звані примордиалістські концепції, що поділяють думку про первинний (при-мордиальний) характер етносу, які окреслюють два основні підходи до сутності етнічності як суспільного явища [61].

Соціобіологічний підхід описує етнос з еволюційно-генетичних позицій (як «поширену форму родинного відбору та зв'язку»). Його прибічники підкреслюють глибоку емоційність взаємозв'язків у людських групах, а також конче необхідне для людини переживання її належності до певної спільноти. Це засвідчує спробу протиставити асиміляторським поглядам (згідно з якими етнічні аспекти у сучасному суспільстві перестають відігравати визначальну роль) концепцію збереження етнічної ідентичності навіть за техногенного суспільства. Саме через етнічну ідентифікацію у людини сучасного суспільства з'являється можливість реалізувати жагу соціальної справедливості, культурної стратифікації тощо [36].

В основу конструктивістського підходу покладено тезу, що для етнічного самовизначення замало лише безпосередніх, природних ознак -- расових рис, фізіології, «вписуваності» у ландшафт. Етнічність як почуття спільності зі своїм народом стає цілком сконструйованим поняттям, знаряддям досягнення вузьким колом лідерів здебільшого особистих, інколи навіть сумнівних цілей [36].

Усі підходи виявляють єдність у тому, що для виокремлення етнічної групи першорядним чинником є етнічна ідентичність. Етнічна ідентичність -- відчуття взаємної тотожності, історичної, соціальної та культурної спільності у представників однієї етнічної групи.

Найбільший інтерес, на наш погляд, становить концепція і модель «придбання і втрати етнічного коріння», розроблена у середині 70-х років відомим англійським етносоціологом Гарольдом Абрамсоном [62]. Виходячи з тенденції зростання ролі етнічного фактору в соціально-політичному житті, він звернув увагу на необхідність дослідження і врахування проблем етнічних коренів, умов і значення їх придбання та втрати. Зокрема, він виокремив і проаналізував чотири можливих групи або типи явищ - феномен придбання етнічних коренів та три альтернативних феномени їх втрати.

До першого типу - «традиціоналістів» - належать особи, які поділяють цінності даної етнічної групи й інтегровані в її структуру, тобто мають міцне етнічне коріння.

Другий тип - «прибульця-неофітста» - складають особи, які включені у структурну систему етнічних зв'язків, але не мають успадкованого коріння у відповідній етнічній групі, її культурі і цінностях. Початкова соціалізація «неофітів» проходила за межами етнічної спільноти, до якої вони пізніше в силу різних обставин приєднались. Їх доля досить складна, а часом і трагічна: вони інколи відчувають гнів і презирство з боку колишніх своїх «одноплемінників» та підозру і недовіру з боку нового оточення. Внаслідок цього, частина «неофітів» стає войовничими «традиціоналістами», друга частина - пасивними «традиціоналістами», решта може переходити на службу якійсь третій, сторонній ворожій силі.

Третій тип - «вигнанця» - становлять окремі особи, або невеликі їх групи, яких доля занесла до іншого етнічного середовища, де вони є носіями своїх етнічних цінностей. Цей тип є протилежним «прибульцю - неофіту». Етнічні вигнанці, закинуті силою економічних, політичних та інших обставин до середовища, в якому вони позбавлені споконвічних етнічних зв'язків, досить часто так і лишаються поодинокими чи дрібними уламками етнічної культури, чужої і незрозумілої для навколишнього оточення.

Четвертий тип - «євнуха» - складають особи, позбавлені етнічної пам'яті, які не мають етнічної спадщини і не ввійшли до якоїсь етнокультурної структури. Цей тип діаметрально протилежний «традиціоналісту». Класичним його зразком можна вважати «євнуха при дворі колишнього східного деспота», що і дало підставу вкладати в це поняття переносний та надто широкий зміст.

Виділяючи і аналізуючи ці чотири «ідеальні типи» придбання і втрати етнічних коренів, Г.Абрамсон [62] цілком вірно підкреслював, що їх поява й існування є реакцією на суспільні зрушення, протиріччя і потрясіння.

Цю точку зору поділяють й інші західні вчені. Зокрема, американські дослідники Г.Стейн [56] та Р.Гілл [56] зауважують, що пошуки свого етнічного коріння - «це спроби подолати почуття особистого відчуження у світі, що швидко змінюється».

В західній етносоціологічній літературі існує чимало досить вдалих, на наш погляд, визначень етнічної ідентичності. Один із найбільш авторитетних канадських фахівців з цього питання Всеволод Ісаїв [45] визначає етнічну ідентичність як «відданість соціальній групі спільного походження».

Інший канадський етносоціолог Джефрі Рейтц [64] доводить, що етнічна ідентичність - це ніщо інше як «почуття належності до національної групи, базованій на етнічному походженні».

Етнічна ідентичність, - підтверджує думку попередньо-розглянутих поглядів американський антрополог Дж. Едвардс [64], - це відданість групі (великій чи малій, соціально домінуючій чи підлеглій), з якою особа має успадковані зв'язки.

Вразливим місцем такої точки зору є, на нашу думку, деяка переоцінка суб'єктивного і недооцінка об'єктивного факторів при визначенні етнічної ідентичності тієї чи іншої особи.

Більш коректним здається підхід Дж. Гааса [57], У. Шаффіра[64] та деяких інших західних вчених, які враховують суб'єктивні й об'єктивні та внутрішні й зовнішні фактори, а також високо оцінюють роль етнічної ідентичності, особливо її придатність для соціальної стратифікації і себе й інших. За їх спостереженнями, мають місце випадки, коли особа чи група осіб бажає, щоб була визнана їх належність до тієї чи іншої спільноти, але члени - засновники тієї спільноти можуть відмовляти їй чи їм у цьому і заперечувати їх етнічну приналежність. Водночас можуть існувати особи, які в силу різних обставин бажають відмежуватись від певної етнічної спільноти, але виявляється, що інші особи продовжують вважати їх членами тієї спільноти. Все це дає підстави західним науковцям зробити висновок про те, що етнічна ідентичність є і досить стабільним, і досить мінливим феноменом. Загалом більша частина західних фахівців з цих проблем вважає етнічну ідентичність «вирішальною», «ключовою» серед багатьох інших ідентичностей.

Вартий згадки той факт, що сучасні західні науковці поділяють етнічну ідентичність на кілька різних типів. Зокрема, згідно із класифікацією, розробленою американськими вченими Дж. Маккейєм [60] та Ф. Льюінсом [59], існує чотири її основних типи.

До першого типу, який вони назвали «мінімумом етнічності», віднесено осіб з низькою етнічною обізнаністю, майже або вже асимільованих.

До другого типу, названого «поміркованою етнічністю», зараховано осіб, які мають певні контакти з членами своєї етнічної групи, але їх етнічна ідентичність не настільки міцна, щоб вважати її етнічною свідомістю.

Третій тип, так звана «маргінальна етнічність», включає осіб з сильною етнічною свідомістю, які в силу різних обставин не мають контактів із членами своєї групи. До цього ж типу належать і т. зв. «етнічні сироти», які не мають тісних зв'язків ні зі своєю етнічною групою, ні з «більшим» суспільством, що її оточує. Нарешті, четвертий тип - «максимальна етнічність» - об'єднує людей, які беруть активну участь у діяльності своєї етнічної групи та забезпеченні її політичних, економічних, соціальних й інших інтересів.

Дещо іншу, але також цікаву типологію пропонує канадський етносоціолог Р. Бретон [31]: 1) ідентичність, яка обертається навколо конкретних речей із символічною цінністю (їжа, одяг, твори мистецтва і т.п.); 2) ідентичність, яка пов'язана із звичаями та культурним життям своєї етнічної спільноти; 3) ідентичність, яка базується на етнічній мові; 4) ідентичність, яка обертається навколо друзів своєї етнічної спільноти; 5) ідентичність, яка пов'язана із підтримкою потреб і цілей своєї етнічної спільноти.

Розглянуті концепції і модель етнічних коренів, а також типології етнічної ідентичності, на наш погляд, можуть бути використані при аналізі будь-якого поліетнічного суспільства. Зокрема, вони можуть стати в нагоді при вивченні наслідків політики «злиття націй» та «плавильного котла», дослідженні сучасного стану і перспектив розвитку ідентичності представників різних етнічних спільнот.

Дослідник цієї проблеми В. Пекар [34] наголошує на тому, що система ідентичностей, яка заснована на національній приналежності, істотно більш складна. Якщо раніше дві ідентичні (підданство і релігія) існували «на різних поверхах», то тепер ідентичність неначе складається з двох половинок. Вони отримали назви органічної ідентичності (яка визначалася при народженні) та ідентичності інституційної (відповідно до соціально-політичних інститутів). Він наводить такий приклад, що людина є грузином і росіянином одночасно. Грузином за народженням, у відповідності з внутрішнім відчуттям, відповідно до багатьох поведінкових стереотипів. Росіянином по мові, на якій думає і бачить сни, у відповідності з культурою, до якої належить (і часто робить в неї значущий внесок - список таких «російських грузинів» надзвичайно великий). Безглуздо ставити такій людині питання: «Так ти хто, росіянин чи грузин? Американець чи єврей? Француз чи вірменин? Визначся, будь ласка».

Говорячи математичним мовою, одномірна ідентичність змінюється двовимірною, а потім багатовимірною. В результаті поступового ускладнення і збільшення різноманіття соціальних ролей одномірна ідентичність, на ранніх стадіях включала в себе в «запакованому» вигляді такі різні відносини, як кровна спорідненість, племінна приналежність, єдність вірувань, вірність єдиному правителю і т.п., неначе «розпаковується», розщеплюється. Цей процес називається в соціології диференціацією. Від етноцентричнсті ідентичність починає поступово переходити до світоцентричності [34].