Образ національного героя (жінки) в уявленнях студентської молоді

Перехід в результаті диференціації від одновимірної (скалярної) ідентичності до ідентичності двовимірної і далі до ідентичності багатовимірної (векторної) дозволяє нам прогнозувати подальший розвиток систем ідентичностей [34].

Отже, щоб вивчати таке складне та багатоманітне поняття потрібно перш за все проаналізувати основні концепції його виникнення, зрозуміти основні його види та дізнатися наукову думку багатьох науковців.

У сучасній етнографічно-антропологічній науці склалися дві основні концепції: примордіалістська та конструктивістська. Також існує теза про біосоціальну природу етнічності. Етнорозрізнювальні функції культури мають як природні, пов'язані з логікою розвитку етносу, так і історичні причини. Зональність етнічної культури спричинена також природною взаємодією українців із сусідніми народами. Кожна людина ідентифікує свою належність до певної спільноти. Етнічна самоідентифікація є однією з її базових ідентифікаційних практик.

Також можна окреслити два основні підходи до сутності етнічності як суспільного явища, а саме соціобіологічний та конструктивіський. Усі підходи виявляють єдність у тому, що для виокремлення етнічної групи першорядним чинником є етнічна ідентичність. Окремо виділяється концепція і модель «придбання і втрати етнічного коріння», розроблена англійським етносоціологом Г. Абрамсоном.

Сучасні західні науковці поділяють етнічну ідентичність на кілька різних типів. Зокрема, існують декілька класифікацій цього поняття, а саме розроблена американськими вченими Дж. Маккейєм та Ф. Льюінсом, канадським етносоціолог Р. Бретоном та складніша для розуміння математична концепція системи ідентичностей В. Пекаря.



1.4 Специфічні риси української етнічності

На сьогоднішній день існує багато етносів, які є самостійними або прагнуть до того, щоб бути самостійними. І у кожного з етносів, народів та націй є свої специфічні притаманні тільки йому певні риси, тобто особливості за якими один народ відрізняється від іншого. Важливим являється саме знання про особливості свого народу, бо без цих специфічних рис неможливо зрозуміти «душу» народу, а отже і зрозуміти себе.

У енциклопедичному довіднику з питань етнічності за редакцією В. Євтуха [15, 3] наводиться таке визначення етнічності: «Етнічність (від грецьк. ethnos - народ, плем'я) - термін, який відтворює якісні характеристики людини або групи людей, пов'язані з їх етнічним походженням і які виявляються у побуті, культурі, поведінці, й в цілому, у ментальності, підтверджуючи це походження та вирізняючи їх з-поміж інших. Часто-густо термін вживається також для означення етнічної спільноти, мовної й культурної самобутності групи людей».

Незважаючи на те, що в останнє десятиліття він широко використовується у вітчизняній етнології, соціології та політології, цей термін до цих пір не має однозначного розуміння.

Дослідник В. Козлов [43], наприклад, розглядаючи етнічність як похідне від слова «етнос» дає їй таку характеристику те, що етнічність в своєму первісному значенні може розумітися як сукупність ознак або властивостей, що відрізняють один реально існуючий етнос від іншого.

На думку В. Тишкова [49], який уникає вживати у своїх роботах слово «етнос», розглядає етнічність як певний комплекс почуттів, заснованих на приналежності до культурної спільності.

З погляду С. Чешко [14], етнічність формується як колективне відчуття, яке передається із покоління в покоління, служить засобом соціалізації індивіда в рамках групи його походження. При цьому для наступних поколінь вона втрачає свій конкретний зміст, перетворюючись на релігійноподібну ідею. У результаті впливу етнічності людина стає її носієм (етнофором), ототожнюючи себе з тією групою людей, «в якій він відбувся».

Розглянемо тепер більш детальніше теоретичні моделі етногенезу. Все різноманіття підходів зводиться по суті до кількох теоретичним моделям: еволюціонізму, примордіалізму, функціоналізму, конструктивізму, інструменталізму, соціологізму, діффузіонізму.

Перша теорія примордіалізму (теорія еволюціонізму) - це уявлення про те, що етноси мають глибокі історичні корені, що їх природа, їх відмінні особливості не стільки продукти соціального розвитку, скільки якась початкова даність, в тому числі біологічно обумовлена. Ці погляди на природу етнічності проявилися в рамках еволюціоністського підходу. В основі такого підходу до аналізу соціальних спільнот лежать ідеї, висловлені ще в роботах Г. Спенсера [45].

Прихильники соціобіології поширюють закони природного відбору, сформульовані Ч. Дарвіном, на людське суспільство і вважають, що кожна людина підпорядковується дії інстинкту самозбереження і продовження роду. Він із самого початку «запрограмований» природою на збереження і розповсюдження своїх генів. Еволюційно його боротьба за існування відбувалася в колективі, і прагнення бути частиною колективу закладено у природу людини. У колективі, який формувався тривалий час і зберігав при цьому якусь стійкість, поступово створюється певний генофонд, носії якого спільно борються з іншими людськими популяціями за власне виживання та виживання своїх генів [7].

З вітчизняних дослідників природи етнічності чіткіше всіх соціобіологічний підхід сформулював у своїх працях Л. Гумільов.

Російський вчений Л. Гумільов [3] розглядав етнос як біологічний феномен, як форму адаптації групи людей до навколишнього середовища, до навколишнього ландшафту. Соціальне в такому розумінні етносу - лише культура, яку він створює. Будучи складовою частиною біосфери, етнос підкоряється її законам. Відповідно і етногенез є складовою частиною тих процесів, які протікають у біосфері. Початок процесу етногенезу дає енергетична спалах, яка викликає мутацію відповідного гена людини (пасіонарний поштовх). У результаті людина сприймає з космосу значно більше енергії, ніж це необхідно для нормальної життєдіяльності. Надлишок енергії веде до підвищеної активності людей, яка за сприятливих географічних умов може покласти початок новому етносу. Вся його подальша доля (етнічна історія) також нерозривно пов'язана з рівнем пасіонарного напруги етнічної системи.

По мірі того як розтрачується запас енергії, отриманий в результаті спалаху космічного випромінювання, етнос проходить у своєму розвитку кілька фаз (підйом, акматична фаза, надлом, інерційна фаза, регенерація та ін.) Кожній з них притаманні свої стереотипи поведінки. Так, наприклад, для етносу в акматичній фазі розвитку найбільш характерним є переважання особистих інтересів над суспільними, в результаті чого етнічну систему стрясають внутрішні конфлікти, громадянські війни. Заключна, меморіальна, фаза етногенезу, характеризується втратою культурних традицій минулого. Етнічна система приходить в рівновагу з утворюючим ландшафтом, етнос втрачає здатність до цілеспрямованої активної діяльності [3].

Наступна теорія, яку ми розглянемо це теорія діффузіонізма - заснована на ідеї поширення культур через контакти народів, взаємодії та запозичення. Ф. Райцель [20] головну роль у формуванні етносів приділяв географічному середовищі і цивілізаційного оточенню. Об'єктивні основи і форми розвитку етносоціальних процесів - це переселення, завоювання і змішання етносів. При цьому доводиться кілька центрів формування і поширення культури. Одночасно доводиться, що всі необхідні базові елементи дифузії в тій чи іншій мірі є у всіх народів. Тобто культура є природний стан етнічного середовища. У результаті саморозвитку і запозичення, і змішування відбувається і саморозвиток, формуються етнонації, державницької етноси.

Серед імен найбільш видних сучасних представників примордіалізму можна назвати й ім'я Е. Сміта [40]. Відповідно до його концепції, етноси є основою сучасних націй, і тому вивчення останніх не може обійтися без вивчення етнічної історії. У концепції Е. Сміта виділено два типи розвитку етносів: латеральний і вертикальний.

Латеральні етноси розвивалися вшир в результаті завоювань, в процесі яких у великих імперіях формується елітний шар, до складу якого входять представники різних народів, а точніше - їх вожді, племінні верхівки, аристократія. Ця еліта відрікається від племінних звичаїв і локальних традицій і створює свою національно-імперську середу. У результаті між елітою і народом виявляється мало спільного і об'єднує їх лише фігура священного царя, типова для подібних етносів [40].

Більшість етносів Західної Європи розвивалося інакше - по вертикалі. Широка територіальна експансія в них не могла здійснюватися внаслідок опору впливових сусідів. Тому еліти європейських держав були орієнтовані на зв'язки всередині етносу, в результаті чого виникала спільність еліти і народу. Таким чином, етнічна культура ставала загальною для всіх соціальних верств. Замість фігури священного царя в масовій свідомості головну роль відігравало уявлення про священну спільності людей, що стало основою для утворення націй і вкорінення демократичних інститутів [35].

Наступний методологічний підхід до аналізу етнічності - функціоналізм, основи якого були закладені ще О. Контом [53]. Показником етнічності тут є особливості культури цієї спільноти. Найвизначнішим представником цього наукового напряму з'являйся англійський етнолог і соціолог Б. Малиновський [53], який і сформулював основні положення функціоналізму. Він вважав, що при дослідженні суспільства необхідно описувати різні прояви культурного життя. Етноформуюча культура згідно наукової концепції Б. Малиновського, являє собою складну сукупність взаємопов'язаних інститутів, покликаних задовольняти первинні біологічні та вторинні, породжені самою культурою, потреби. Відмінності між культурами обумовлені способами задоволення базових потреб.

Функціоналізм першим з усіх напрямків етнології заявив про свій прикладний характер. Його послідовники прагнули створити соціальну антропологію як прикладну науку, що забезпечує вирішення актуальних політичних завдань, перш за все в англійських колоніях. У першу чергу до них ставилася організація управління на територіях з домінуванням традиційних культур. Не без впливу функціоналізму в англійській колоніальній політиці була розроблена концепція «непрямого» управління, яка вирішувала завдання контролю метрополією колоній через традиційні інститути політичної влади населяли їх племен і народів [25].

В останні десятиріччя дуже поширеним в деяких соціальних науках був конструктивістський підхід у розумінні етнічності і його різновиди як довільний соціальний конструкт.

Структурно-функціоналістського підхід був підданий серйозній критиці, і став розглядатися багатьма дослідниками нового покоління як засіб легітимізації усталеного суспільного порядку.

У етнології конструктивістський підхід набув найбільшого поширення в США та інших емігрантських країнах. Популярність конструктивістського підходу в цих країнах пояснюється відсутністю в них природною вкоріненості етнічних груп (за винятком аборигенного населення), на відміну від поліетнічних держав, що склалися на основі об'єднання в державні утворення різних етнічних спільнот. Згідно конструктивістському підходу, що породжується на основі диференціації культур етнічне відчуття і сформовані в його контексті уявлення і доктрини є інтелектуальний конструкт, свідомо створюваний письменниками, вченими, політиками. Цей підхід приділяє особливу увагу ролі свідомості і мови як ключового символу, навколо якого формується розуміння етнічної відмінності [33].

Для конструктивізму етнічність - питання свідомості, членство в етнічній групі залежить від того, як індивід уявляє собі, що таке ця група. Тому для визначення етнічності вирішальне значення має не культура етносу взагалі, а ті її характеристики, які є бажаними для соціального індивіда в його самоідентифікації. Етнос у конструктивізмі - це спільність людей, що формується на основі культурної самоідентифікації (самовизначення) по відношенню до інших спільнотам [33].

Етнічність в такому розумінні - це процес соціального конструювання уявних спільнот, заснований на вірі в те, що вони пов'язані природними і навіть природними зв'язками, єдиним типом культури та ідеєю або міфом про спільність походження та спільної історії [33].

У Росії ідеї конструктивізму стали предметом палких наукових дискусій завдяки зусиллям В. Тишкова [33], який стверджує, що етноси, як і формації, є розумові конструкції, свого роду «ідеальний тип», застосовуваний для систематизації конкретного матеріалу істориками, соціологами, етнологами.

У середині 1970-х років у західній етнології та політології широке поширення отримав інструменталіський підхід. Його суть полягає в тому, що етнічність розглядаеться в якості інструменту, використовуваного етнічними елітами або різними соціокультурними групами в боротьбі за владу, статус, добробут [12].

Творці інструменталіського підходу виходили з того, що відмінності між групами людей в суспільстві можуть служити основою для формування етнічної ідентичності кожної групи, мобілізуючою етнічні групи на цілеспрямовану політичну діяльність. Концепції інструменталізму часто спираються на соціально-психологічні теорії, що трактують етнічність як ефективний засіб для відновлення політичного і культурного рівноправності, як спосіб соціальної терапії [12].

У зв'язку з цим особливо показовий так званий політологічний підхід у інструменталіських концепціях. Він спирається на теорію раціонального вибору. Одним з найбільш яскравих прихильників теорії раціонального вибору, використовуваної при аналізі етнічних проблем, є Д. Лейтон [12]. Він, як і інші прихильники даного підходу, звертає увагу на те, що в кожній людині одночасно співіснує безліч ідентичностей: сімейні, гендерні, класові, релігійні, етнічні. Людина залежно від ситуації вибирає ту ідентичність, яка найбільш відповідає потребам даного моменту. Така ситуаційна ідентичність є прояв властивості індивіда робити розумний вибор. В подібному розумінні різні ідентичності є особливим видом ресурсів, які може використовувати індивід в мінливих обставин. Виходячи з цього, ідентичність можна розглядати як один з інструментів для досягнення індивідом своїх цілей. Тому немає і не може бути в різних індивідуальної ідентичності, в тому числі етнічних і національних, стійкої основи. Кожна людина діє у своїх власних інтересах, і ці інтереси диктують йому спосіб дій, який не залежить від якихось абстрактних колективних ідентичностей.

Перейдемо до розгляду основних рис, які притаманні українській етнічності. Спираючись на дані таких дослідників як Ю. Артюнян [1], Ю. Бромлей [3], С. Рудник [37], В. Крисько[20] виділяє такі специфічні риси українців як працьовитість, наполегливість, інтерес до виконуваної справи, вміння показати себе і свою роботу, акуратність, старанність, життєрадісність, діловитість, самостійність. Вони пишаються своїми давніми традиціями боротьби проти іноземних загарбників, тими сторінками історії, коли українські вояки виявляли рішучість, непримиренність до ворогів, показували хорошу організованість, легкість в управлінні.

Українці рухливі і життєрадісні, хоча в спілкуванні з новими для них людьми, в незвичній обстановці можуть здаватися замкнутими. У цього народу добре розвинене почуття гумору. З усіх слов'ян українці найбільш музичні. Для сільських жителів характерна висока моральність. Відома любов українців до законності і порядку. Вони люблять природу, спілкування, колективну роботу [20].

Українці в більшості своїй відрізняються старанністю, добросовісним виконанням своїх обов'язків. Вони активно беруть участь у громадському житті, легко адаптуються до різних умов побуту і діяльності багатонаціональних колективах. В діловому відношенні українці ґрунтовні, розважливі, напористі. Українці сміливо йдуть на з'ясування відносин з несумлінними людьми, чесно відстоюють свої особисті позиції і своє ставлення до справи [20].

У той же час треба мати на увазі, що в деяких випадках українці виявляють необґрунтовану впертість, непоступливість, невміння йти на компроміс у взаємовідносинах. Окремим людям можуть бути притаманні недовірливість, підозрілість, відособленість [20].

Такий дослідник як М. Пірен [35] виділяє таку особливу категорію, яку він виділяє з етнічності як психічний склад нації - це суб'єктивний психічний досвід нації, зафіксований у відносно стійких властивостях, рисах, у національній психології, які обумовлені усім суспільно-історичним ходом становлення і розвитку нації та специфікою соціально-психологічного відображення об'єктивних умов її існування.

До елементів психічного складу, що передаються з покоління в покоління, належать насамперед характерна поведінка, національні традиції, звичаї, звички, які лежать в основі установок і ціннісних орієнтацій [35].

Якщо говорити про психічний склад української нації загалом, то тут, як правило, відзначають такі риси, як любов до рідної землі та її природи, що виявляється й закріплюється в культурі, музиці, живописі; повага до старших, зокрема до батьків (так, дотепер у багатьох областях України діти звертаються на «ви» до своїх батьків); працелюбність, що виражається не лише в щоденній сумлінній праці від зорі до зорі, а й святкових традиціях, які поетизують працю. Для українців характерні ратна доблесть, хоробрість, а також прославляння героїзму і відваги, що є специфічним вираженням їхніх національних почуттів, адже героїчні традиції споконвіку були притаманні українському народові [35].

Розглянемо таку психологічну особливість українського етносу, як інтровертивність. Деякі дослідники вважають її основною ознакою української духовності. Для інтровертивних суспільств, до яких, поряд з Україною, відносять Корею, Японію, В'єтнам, Індію, Китай, характерна насамперед закритість. Окрім того, інтровертивні суспільства у своїх реформах орієнтувалися на внутрішні тенденції та традиції, потреби, можливості, інтереси [28].

Характерною особливістю інтровертивних суспільств є те, що вони здатні вчитися, спираючись на власний досвід, а тому мають вищий та ефективніший інтелект. Для них характерна пристрасна відданість власним ідеям. Через таку абсолютизацію та канонізацію ідеалізується внутрішнє духовне життя, що нерідко призводить до негативних наслідків. З теорії інтровертивності випливає, що українець - людина «малих груп», в які він безпосередньо вростає і в яких зі знанням справи діє. Сім'я, община для українця означають набагато більше, ніж абстрактні групи однодумців. В інтровертованих суспільствах народ відносно спокійний, терплячий, неагресивний, миролюбний.

Упертість, стриманість, терпеливість і наполегливість, як наголошує О. Донченко [12], вирізняли ще давніх предків українців - східних слов'ян Київської Русі. Миролюбний характер, притаманний сучасним українцям, О. Донченко ілюструє на прикладі соціологічних досліджень. Так, 48 % опитаних, як правило, прагнуть до такого розв'язання проблем, яке б задовольняло всіх друзів, колег, родичів, власних дітей, тобто для них характерний колаборативний стиль поведінки. На другому місці - компромісно-поступливий стиль: 39 % вважають, що краще поступитися, незабуваючи, однак, і про власні інтереси. Члени інтровертивних суспільств схильні швидше переробити себе, аніж навколишню дійсність. Для них, безперечно, характерні саморефлексія, заглиблення у свій внутрішній світ. У реальній дійсності, як вважає О. Донченко [12], це виявляється в тому, що українець власне «я» ставить вище за суспільне «ми», повсякчас підкреслюючи активність «я», докладаючи зусиль до самоствердження.

Проблемі інтровертивності значну увагу приділяв І. Ярема [28], який вважав, що інтровертивність виступає як певна постійна спрямованість українця до глибокого внутрішнього життя. Протиставляючи інтровертивність екстравертивності, він стверджував, що інтровертивні народи є творцями культури, а екстравертивні - цивілізації. Так, інтровертивні народи - це творці релігійних світоглядів; їм відповідають містицизм і спіритуалізм, зі стилів мистецтва - романтизм, символізм і експресіонізм, із розділів мистецтва - лірика і музика.

Існує таке поняття, як середовище проживання етносу. Під ним розуміють ландшафт і клімат, особливості ґрунтів і розміри території, картину зоряного неба і корисні копалини, флору, фауну, водойми та інші елементи, що створюють неповторну своєрідність цього середовища, впливає на особливості взаємодії етносу з природою, що, в свою чергу, пояснює екологічну зумовленість асоціацій, пізнавальних процесів, комунікації, стереотипи поведінки, різноманітні форми суспільної свідомості і т. ін. [23].

Український менталітет - це результат відображення специфіки взаємодії українців із природними та геокліматичними умовами існування і співіснування, що склалися історично.

Так, зв'язку ландшафту з особливостями етнопсихології українців присвятив свою працю І. Рибчин [28], де він послідовно аналізує вплив основних зон України (степового, лісостепового та гористого ландшафту) на особливості емоційної сфери та мотиваційних установок корінного населення України.

Близькі попередньо розглянутому досліднику за духом праці О. Кульчицького [46], який виокремлює географічний аспект як один з чинників, що впливають на психологію українців. Свою ідею про переважання в українців установок на рефлексію (самозаглиблення і самопізнання), а не на активну предметну діяльність, автор аргументує, залучаючи як докази суто екологічні особливості України.

Значний вплив геопсихічних чинників відзначає також О. Киричук [28] вказуючи на те, що низинна степова смуга лісостепу; височинна смуга лісостепу від Поділля, Волині й до Покуття, до Бессарабії та височин Придніпров'я; смуга лісистих північних і північно-західних низин; гірська смуга Карпат. Загалом ми маємо «психіку верховинця», «людини лісу», «сина степу» та ін.

В. Хрущ і О. Хрущ [12], які вивчали особливості психологічного складу різних етнічних груп Прикарпаття, відзначають у них непереборний потяг до свободи, нетерпимість щодо будь-яких форм примусу і тоталітаризму. Важливими ознаками психології й рисами характеру гірських жителів є сміливість і волелюбність, почуття власної гідності, хоробрість і наполегливість. Закріпленню цих рис у поколіннях сприяли спосіб життя горян, природне середовище їхнього проживання, народна педагогіка. Можна зробити висновок, що такі особливості сприйняття світу і свого становища в ньому притаманні саме менталітету горян.

Дещо інші особливості помічає О. Кульчицький [20] у менталітеті жителів степових районів України, пояснюючи їх географічними чинниками. Він вважає, що життя серед неосяжних степових просторів не пробуджує активності, навпаки, пробуджує почуття безмежного, недосяжного, неозорого і абсолютного, сприяє скоріше філософським роздумам, аніж активним діям. У цьому ж напрямі, згідно з О. Кульчицьким, діє й такий унікальний екологічний елемент, що підкреслює своєріднісь України, як особливість її ґрунтів. Відомі всьому світові надзвичайно родючі українські землі - чорноземи - забезпечували селян усім необхідним, тому їм не треба було докладати неминучих в інших куточках землі зусиль,що також не сприяло виникненню у них додаткових стимулів до активності, залишаючи пріоритет за рефлексією.

Зовсім інших висновків щодо впливу благодатних українських чорноземів на етнопсихологічні особливості українців доходить сучасна дослідниця М. Гримич [28]. Наявність багатих ґрунтів, вважає вона, спричинювала те, що врожай сприймався в народі як величина, що залежить в основному від метеорологічних чинників, які, у свою чергу, на думку селян, залежали від волі Всевишнього, а також могли змінюватися від бажання й волі їх самих. Інакше кажучи, особливість українських ґрунтів сприяла розвиткові магічного мислення у корінного населення України, переважанню його над радикальним мисленням. Гіперрозвиненість магічного мислення відображається в особливостях української народної медицини, у багатьох календарних і родинних святах, навіть у мотивах народних пісень. Так, в українських піснях часто трапляється мотив «чарування», приворожування, чаклування. М. Гримич зазначає, що переважання магічного мислення позначилося також на психології народу, внаслідок чого розвинулися такі якості, як обережність, передбачливість, зволікання з прийняттям рішень і реалізацією задуманого, позаяк українці зважали на можливі магічні впливи, хотіли їх урахувати й, по можливості, відвернути.

Природа, як зазначає В. Скребець [41], впливає на формування української ментальності через такі символи своєрідно й дієво. Крім того, оскільки природа значно впливає на український менталітет, то основними природно зумовленими характеристиками українців стали: господарський індивідуалізм, загострене почуття власності, інтроверсія (спрямованість психічної діяльності всередину), прагнення прикрасити та урізноманітнити подвір'я,працьовитість, доброзичливість, чуйність, м'якість, розвинена уява, сентиментальність.

Природні умови й ресурси зумовлюють не лише характер матеріального виробництва, а й духовну активність світогляду. В українському менталітеті віками складався архетип ставлення до природи як до батьківського, рідного, найціннішого, що випливає з виняткової важливості всього природного в житті взагалі. Це спонукало як до діалогу з природою, так і до звертання до її мудрості у практичних справах, пізнанні, творчості. Екологічна свідомість наших предків в українському народному епосі набуває характеру натурналізації, тобто схильності до зіставляння, порівняння, ідентифікації соціального та духовного життя з явищами природи. Завдяки натурналізації особистість і її якості належать до певного класу природних явищ або природних об'єктів. Наприклад, молоду гарну дівчину українці називали «червона калина»; доброзичливу людину - «ясне сонечко»; широко відоме побажання - «будь здоровий, як вода, і високий, як верба»; молодий здоровий парубок асоціювався з міцним дубком, а самотня жінка - з вербою. Психологічна природа натурналізації звичайної свідомості українців вказує на її зв'язок з екологічною дійсністю, сягаючи своїм корінням в емоційно-пізнавальні знакові сторони ставлення людини до своїх природних витоків [41].

Як зазначають В. Павленко і С. Таглін [28], екологічні чинники як колись, так і тепер, часто залучаються для пояснення психологічних особливостей певного народу. Однак встановлення взаємозв'язку між елементами навколишнього середовища й певними особливостями психічної діяльності здійснюється досить довільно та суб'єктивно. Очевидно, тільки цим можна пояснити той факт, що одні й ті самі екологічні чинники у різних авторів зумовлюють абсолютно різні етнопсихологічні властивості, а коріння аналогічних характеристик психологічної діяльності вони вбачають у різних елементах природного середовища.

Останнім часом у дослідженнях з екологічної та етнічної психології наголошується на тому, що штучний чинник екологічного середовища значно потіснив природний щодо впливу на сучасну людину. Так, українцям тепер нечасто випадає нагода милуватися безкраїми степами та квітучими садами. Здебільшого їм доводиться споглядати одноманітну та незграбну архітектуру типових масивів. Деякі психологи навіть вважають, що людина, яка весь час споглядає архітектуру так званих «спальних масивів» типу Борщагівки або Оболоні в Києві, поступово деградує. Безумовно, у цих дослідженнях не схильні жорстко пов'язувати сучасну архітектуру та психологію сучасних українців, проте розривання зв'язку з природою, споживацьке ставлення до неї й антропоцентризм у її сприйнятті (природа для людини, а не людина серед природи) призводить до негативних наслідків [12].

Отже, проаналізувавши наукову літературу по цьому питанню ми дійшли таких висновків. Термін «етнічність» до цього часу не має однозначного розуміння у дослідників. Етнічність розуміють як сукупність ознак або властивостей, що відрізняють один реально існуючий етнос від іншого, як певний комплекс почуттів, заснованих на приналежності до культурної спільності та як колективне відчуття, яке передається із покоління в покоління, служить засобом соціалізації індивіда в рамках групи його походження. Теоретичний аналіз моделей етногенезу показав, що все різноманіття підходів зводиться по суті до кількох теоретичним моделям: еволюціонізму, примордіалізму, функціоналізму, конструктивізму, інструменталізму, соціологізму, діффузіонізму.

Вивчаючи українську націю дослідники виділяють такі позитивні риси українців як працьовитість, наполегливість, інтерес до виконуваної справи, вміння показати себе і свою роботу, акуратність, старанність, життєрадісність, діловитість, самостійність. А з негативних - необґрунтовану впертість, непоступливість, невміння йти на компроміс у взаємовідносинах.

Також виділяють з етнічності таке поняття як психічний склад нації. До елементів психічного складу належать насамперед характерна поведінка, національні традиції, звичаї, звички, які лежать в основі установок і ціннісних орієнтацій.

Український етнос відносять до інтровертованного та вважають цю рису ознакою української духовності. Також можна відмітити різницю у рисах характеру українців в залежності від району проживання. На сьогоднішній день психологи відмічають згубний вплив віддалення сучасного українця від природи.

1.5 Героїзм як явище у сучасній науці

Героїзм у сучасному світі є важливим критерієм людськості, можливості людини до співчуття та милосерддя, певної жертовності заради іншого. Поряд з падінням моральних норм та цінностей, дуже важливим постає питання вивчення означеного феномену. Людство потребує героїчних подвигів, так як це може підняти людські цінності на новий етап розвитку та показати майбутньому поколіню певну стратегію життя.

Виходячи з того, що феномен героїзму можна розглядати як цілісну багатокомпонентну систему, його дослідження являє собою багатогранний процес осмислення у різноманітних аспектах таких як філософський, історичний, культурологічний, етичний, естетичний, психологічний, соціологічний та інші.

Соціально-психологічні аспекти особистості героя широко представлені в теорії про архетипи К. Юнга [58]. У цій теорії дослідник стверджує, що індивіди, які є мотивованими інтрапсихічними силами, образами, походження яких походить з глибин історії еволюції саме і є героями. Це вроджене несвідоме, містить у собі глибокі корені духовного матеріалу, який розтлумачує притаманне всьому людству прагнення до творчого самовираження та фізичної досконалості.

За К. Юнгом, архетипом є особливість психічного зрозуміння об'єкта, він завжди колективний, тобто він спільний принаймні для цілих народів чи епох. Архетипи проявляються у вигляді символів (в образах героїв, міфах, фольклорі, обрядах, традиціях) і містять узагальнений досвід своїх предків. До архетипів, характерних для українського етносу, можна віднести такі образи: Берегиня, Лада, Дана, Герой-козак, Кума, Свекруха, Земля-годувальниця, Котигорошко, Лютий змій, а також загальнолюдські образи: Мати, Батько, Мачуха, Воїн-герой, Удатний кінь [28].

Про героїзм та героїв висловлюється в зовсім іншому напрямку представник російської дореволюційної соціологічної школи Н. Михайловський [39]. В його працях «Герой і натовп», «Знову про героя» він зауважує на те, що героєм є та особистість, яка є досить критичною у ставленні до інших та здатна повести за собою натовп.

Серед соціологічних досліджень представляє особливий інтерес робота П. Сорокіна [55] «Злочин і кара, подвиг та нагорода», де автор висловлює припущення про те, що механізм впливу соціуму на особистість за допомогою покарань та нагород детермінує услужливу або злочинну поведінку.

Є. Синицін [39] наголошує на тому, що сутність поняття героїзм та його пізнання змінювалися, але зберігалася істина та той образ, який представляв цінність для людей не залежно від їх приналежності до різних часових та культурно-історичних традицій.

На цьому аспекті наголошують також такі дослідники як Ю. Китаяма та А. Моріс [44] виділяючи при цьому головні риси героя. Вони підкреслюють моральну винятковість героя та виділяючи головні критерії героїзму такі як жертовність, готовність до смерті, надаючи тим самим печатку трагічної долі та підкреслюючи величність духу героя.

Р. Лук'янова [55] у своєму дисертаційному дослідженні, яке було присвячене філософії істинності героїзму розкриває ймовірну природу істинності цього поняття. Вона наголошує на тому, що істинність цього поняття визначається за співвідношенням двох вимірів: внутрішнього -особистісного різноманіття життя людини в масштабах абсолюту, та зовнішнього - конкретно-історичних умов, де особистісні якості людини слугують прогресу. Також вона виявила, що онтологічна істинність героїзму проявляється в тому, що істинний героїзм є буття, яке є опосередкованим моральним духом всього соціуму, а не тільки окремого класу, касти або іншої групи.

Дослідник Б. Соколов [44] наголошує на тому, що сучасна стадія глобальної культурної кризи пов'язана з руйнуванням вертикалі цінностей, з втратою духовного підгрунтя, з утвердженням споживацького та гедоністичного сприйняття світу.

Неминучими наслідками сучасного гедонізму є егоцентризм і байдужість до загального блага. Між тим, у всі періоди історії існували моральні приклади, які в свідомості народів утверджувались як пріоритетні орієнтири при вихованні нових поколінь. Такими прикладами ставали особистості, які володіли якостями героїв, основною детермінантою яких був альтруїзм і прагнення до загального блага [4].

Сучасне суспільство інформаційних технологій виробляє величезну кількість віртуальних героїв, намагаючись заповнити недолік героїзму в реальному житті. Але часто масова культура нівелює той сенс, який вкладався в поняття «герой», і заміняє його новим, нерідко зовсім протилежним, формуючи спотворене уявлення про героїзм. Взагалі, у свідомості сучасної людини, сенс цього поняття досить розмитий, а часто і суперечливий. Тому дослідження героїзму є актуальним і перспективним, особливо враховуючи, що сьогодні в Україні не створена методологічна основа для вивчення цієї проблеми [44].

Першими, хто підняв питання про те, що героїзм - це феномен гідний серйозного наукового вивчення, були філософи-романтики XIX ст. Т. Карлейль і Р. Емерсон [57]. Вони вважали, що героїзм надає безпосередній вплив на культурно-історичний процес, бо героям належить провідна роль у розвитку будь-якого народу.

Пізніше, вже в ХХ ст., О. Реріх і Н. Реріх [55] сформулювали оригінальну концепцію героїзму, яка мала співзвуччя з ідеями зазначених мислителів, але відносила дане явище в контекст космічної еволюції людства.

Дослідник Є. Сініцин [39] вказує на те, що психологія героїзму одночасно стосується низки нерозкритих питань психології особистості, філософських і соціологічних проблем зв'язку особистості із зовнішнім світом, проблеми сенсу життя, явища пасіонарності, історії воїн, історії націй, до яких ці герої належать. Цілісної теорії, яку ми сміливо назвали психологією героїзму в даний час не існує. Можна вважати, що ще не створено відгалуження в різних теоріях особистості, яке відображало б основні поняття героїзму. Не існує також окремої галузі психології, яка б отримала назву психології героїчних вчинків. Існують численні філософські, культурологічні і соціологічні дослідження, що стосуються того чи іншого питання про те, що собою представляє феномен героїзму. Були люди, які вчинили один героїчний вчинок і ввійшли в історію, але були люди, які здійснювали героїчні вчинки безліч разів, їх життя під час війни символізувала героїчний шлях.

Хто може поставити під сумнів істину, що героїчній людині притаманна невідома надзвичайно потужна інстинктивна сила, яка штовхає його на вчинки, спрямовані проти традицій і звичаїв. Ці люди, одержимі бажанням змінити світ, розбивають всі перепони, що стоять на їх шляху [39].

Є. Синіцин [39] наголошує на те, що хоробрість, відвага і мужність - такі потужні опори героїзму, що навіть непосвяченому здасться, що їх цілком достатньо, щоб зробити подвиг. Проте в реальності опора тільки на безстрашність, доблесть і мужність виявиться марною тратою сил, якщо в єдності з цими людськими факторами не виступить думка. Втрата думки, і жертви марні. Діяння тоді, стає реальним втіленням героїзму, коли під ним знаходиться широке плато сенсу життя. Ось дві позиції, які співставляють неоднакові смисли героїзму.

Інстинкт самозбереження є біологічний інстинкт і тому він ірраціональний. Отже, у екстремальній ситуації, що примушує людину до здійснення героїчного вчинку, борються дві потужні, гідні один одного сили: раціональна сила розуму і ірраціональна сила біологічного інстинкту. Герой перед лицем небезпеки відчуває велику мить зосередження, там, де звичайна людина вже не бачить виходу - там герой, перебуваючи на краю безодні, натхненням відчуває - надія є. І коли надія для продовження боротьби повністю вичерпана, і навіть тоді герой не відчуває, що він приречений, тому що одна надія жити в боротьбі трансформується в його свідомості в іншу надію.

Х. Ортега [44] в своїх роздумах про Дон Кіхота писав, що герой - це особистість, яка бажає, насамперед, бути самим собою, всупереч масі, яка найбільше цього в собі боїться. Маса, незмінно ховаючись від глибинного ядра у своєму внутрішньому світі, не бажає випустити своє «Я» на поверхню свідомості. Будучи вірною рабою необхідності і реакцій на цю необхідність, маса, ніколи першою не повстане проти узаконеного раніше товариством порядку речей. І тому цей порядок буде правити суспільством, поки не прийде герой.

Х. Ортега [44] говорить про явище героїзму як про біологічний інстинкт, оригінальний погляд іспанського вченого важко не прийняти за тезу, що відображає глибинний характер джерела героїзму. Внутрішня сила, яка присутня у героя, витісняє інстинкт самозбереження і слідом за ним зникає страх смерті. Ніхто ще не довів, що героїзм можна розглядати як біологічний інстинкт, але ніхто не довів, що ця теза Х. Ортеги не відповідає природі людини.

Англійський філософ Д. Юм [57] знайшов нові смислові відтінки цього рідкісного явища в людському житті, коли в одному із своїх трактатів він дивує читачів незвичайними смисловими зв'язками між далекими поняттями. Він проводить паралель між героїзмом та такими рисами особистості як гордіть та самоповага.

Психолог С. П'юрі [39], наприклад, пропонує виділяти три типи відваги. Перший - фізичний героїзм, коли людина ризикує життям або здоров'ям заради високої мети. Другий тип -- моральний героїзм, коли людина йде всупереч загальноприйнятим нормам і правилам. І нарешті, героїзм вітальний. Він передбачає подолання людиною власних фізичних або психічних недоліків (фобій, залежностей), навіть без особливих труднощів.

Психолог Ф. Зімбардо [44] теж не схильний пояснювати героїзм рисами характеру. Він вважає, що героїзм має більше відношення до середовища, ніж до особистості, і, якщо створити потрібні умови, більшість будуть вести себе як герої. Ф.Зімбардо керує освітнім проектом «Уявити себе героєм». Його мета - переконати дітей і підлітків, що героїзм - не доля обраних (героїв в античному розумінні), що героєм може - а в інших ситуаціях і повинен стати кожен.

Отже, можна зробити висновок, що у психологічній науці феномен героїзму розглядався як цілісна багатокомпонентна система. Дослідники по-різному інтерпретують поняття героїзму. Одні із них зауважують вплив архетипів на це явище, інші вказують на те, що героєм є та особистість, яка є досить критичною у ставленні до інших та може повести за собою натовп.

Сутність поняття героїзм та його пізнання змінювалися, але зберігалася істинна та той образ, який представляв цінність для людей. Вчені також підкреслюють моральну винятковість героя та виділяючи головні критерії героїзму такі як жертовність, готовність до смерті, надаючи тим самим печатку трагічної долі та підкреслюючи величність духу героя. Також паралель між героїзмом та такими рисами особистості як гордість та самоповага.

Висновки до розділу 1

Провівши теоретичний аналіз проблеми нашого дослідження ми можемо зробити такі висновки:

1. На сьогодні можна виділити три основних підходи до розуміння образу: конкретно-перцептивний, розширено-відзеркалюючий, соціально-перцептивний. Категорія образу характеризує психологічну реальність з боку пізнання і є однією з підстав формування та становлення індивідуальних і соціально-групових картин світу. Різні характеристики образу є базою конкретних психологічних теорій і моделей. Образ як термін використовується в філософії і психології, але при цьому в нього вкладається різний зміст. Образ як категорія психологічної науки фіксує один з аспектів психічної реальності - пізнавальний - на відміну від праксичного та мотиваційного

2. Існує велика відміність у ставленні до жінки між Україною та іншими західними країнами, а також у створенні та сприйманні сім'ї як певного соціального інституту. З давніх-давен до жінки на Україні ставилися з великою повагою та пошаною, а також вважали її головою родини. Але водночас на неї покладали велику відповідальність як за збереження моральності у більш молодому віці, а з появою сім'ї за виховання дітей та збереження ладу у сім'ї. Сучасні дослідження вказують на те, що багато жінок прагне до самостійності, лідерства та керуючих посад, але все ж таки головним прагненням сучасної українки залишаеться створення сім'ї, яка закріплюється коханням між подружжям.

3. У сучасній етнографічно-антропологічній науці склалися дві основні концепції: примордіалістська та конструктивістська. Також існує теза про біосоціальну природу етнічності. Етнорозрізнювальні функції культури мають як природні, пов'язані з логікою розвитку етносу, так і історичні причини. Також можна окреслити два основні підходи до сутності етнічності як суспільного явища, а саме соціобіологічний та конструктивіський. Усі підходи виявляють єдність у тому, що для виокремлення етнічної групи першорядним чинником є етнічна ідентичність. Сучасні західні науковці поділяють етнічну ідентичність на кілька різних типів. Зокрема, існують декілька класифікацій цього поняття, а саме розроблена американськими вченими Дж. Маккейєм та Ф. Льюінсом, канадським етносоціолог Р. Бретоном та складніша для розуміння математична концепція системи ідентичностей В. Пекаря.

4. Теоретичний аналіз моделей етногенезу показав, що все різноманіття підходів зводиться по суті до кількох теоретичним моделям: еволюціонізму, примордіалізму, функціоналізму, конструктивізму, інструменталізму, соціологізму, діффузіонізму. Вивчаючи українську націю дослідники виділяють такі позитивні риси українців як працьовитість, наполегливість, інтерес до виконуваного справи, вміння показати себе і свою роботу, акуратність, старанність, життєрадісність, діловитість, самостійність. А з негативних - необґрунтовану впертість, непоступливість, невміння йти на компроміс у взаємовідносинах. Український етнос відносять до інтровертованного та вважають цю рису ознакою української духовності. Також можна відмітити різницю у рисах характеру українців в залежності від району проживання. На сьогоднішній день психологи відмічають згубний вплив відалення сучасного українця від природи.

5. Дослідники по-різному інтерпретують поняття героїзму. Одні із них зауважують вплив архетипів на це явище, інші вказують на те, що героєм є та особистість, яка є досить критичною у ставленні до інших та вміюча повести за собою натовп. Вчені також підкреслюють моральну винятковість героя та виділяючи головні критерії героїзму такі як жертовність, готовність до смерті, надаючи тим самим печатку трагічної долі та підкреслюючи величність духу героя. Також паралель між героїзмом та такими рисами особистості як гордіть та самоповага.



2. Емпіричне дослідження уявлень студентської молоді про образ національного героя (жінки)

2.1 Вибірка та процедура емпіричного дослідження

Відповідно до задач нашої наукової роботи була розроблена процедура емпіричного дослідження.

В експериментальному дослідженні взяли участь студенти 1- 4 курсів психолого-педагогічного факультету, Чернігівського національного педагогічного університету імен Т.Г.Шевченка.

Обсяг вибірки склав 91 чоловік серед яких 84 особи жіночої статті (92%) та 8 осіб чоловічої статті (8%). Вибірка є неоднорідною за статевою ознакою, але однорідною за віком (17-32 років), що відповідає актуальній вибірці дослідження. Сама процедура емпіричного дослідження відбувалась в 1 етап.

2.2 Методи та методики дослідження

Тест «Хто Я?», Тест двадцяти висловлювань (М. Кун, Т. Макпартленд; Модифікація Т.В. Румянцевой) [38]

Тест використовується для вивчення змістовних характеристик ідентичності особистості. Питання «Хто Я?» безпосередньо пов'язаний з характеристиками власного сприйняття людиною самого себе, тобто з його образом «Я» або Я-концепцією.

Інструкція, яка додаеться до тесту: «Протягом 12 хвилин вам необхідно дати якомога більше відповідей на одне питання, що відноситься до вас самим: «Хто Я?». Постарайтеся дати якомога більше відповідей. Кожну нову відповідь починайте з нового рядка (залишаючи деяке місце від лівого краю аркуша). Ви можете відповідати так, як вам хочеться, фіксувати всі відповіді, які приходять вам у голову, оскільки в цьому завданні немає правильних або неправильних відповідей. Також важливо помічати, які емоційні реакції виникають у вас під час виконання даного завдання, наскільки важко чи легко вам було відповідати на це питання».

Питання «Хто Я?» логічно пов'язано з характеристиками власного сприйняття людиною самого себе, тобто з його образом «Я» (або Я-концепцією). Відповідаючи на питання «Хто Я?», людина вказує соціальні ролі і характеристики-визначення, з якими він себе ідентифікує, тобто він описує значущі для нього соціальні статуси та ті риси, які, на його думку, пов'язані з ним.

Таким чином, співвідношення соціальних ролей та індивідуальних характеристик говорить про те, наскільки людина усвідомлює і приймає свою унікальність, а також наскільки йому важлива приналежність до тій чи іншій групі людей.

Відсутність же соціальних ролей при наявності індивідуальних характеристик може говорити про наявність яскраво вираженої індивідуальності і складнощі у виконанні правил, які виходять від тих чи інших соціальних ролей.

За співвідношенням соціальних ролей та індивідуальних характеристик стоїть питання про співвідношення соціальної та особистісної ідентичності. При цьому під особистісною ідентичністю розуміють набір характеристик, який робить людину подібною самій собі і відмінною від інших, соціальна ідентичність же трактується в термінах групового членства, приналежності до більшої чи меншої групи людей.

Соціальна ідентичність домінує у випадку, коли у людини спостерігається високий рівень визначеності схеми «ми - вони» і низький рівень визначеності схеми «я - ми». Особистісна ідентичність превалює у людей з високим рівнем визначеності схеми «я - вони» і низьким рівнем визначеності схеми «ми - вони».

При інтерпретації тесту використовуеться шкала аналізу ідентифікаційних характеристик

Вона включає в себе 24 показника, які, об'єднуючись, утворюють сім узагальнених показників-компонентів ідентичності:

I. «Соціальне Я» включає 7 показників:

1. пряме позначення статі (юнак, дівчина; жінка);

2. сексуальна роль (коханець, коханка; Дон Жуан, Амазонка);

3. навчально-професійна рольова позиція (студент, навчаюся в інституті, лікар, спеціаліст);

4. сімейна належність, що виявляється через позначення сімейної ролі (дочка, син, брат, дружина тощо) або через вказівка на родинні стосунки (люблю своїх родичів, у мене багато рідних);

5. етнічно-регіональна ідентичність включає в себе етнічну ідентичність, громадянство (росіянин, татарин, громадянин, росіянин та ін) і локальну, місцеву ідентичність (з Ярославля, Костроми, сибірячка тощо);

6. світоглядна ідентичність: конфесійна, політична приналежність (християнин, мусульманин, віруюча);

7. групова приналежність: сприйняття себе членом будь-якої групи людей (колекціонер, член товариства).

II. «Комунікативна Я» включає 2 показника:

1. дружба або коло друзів, сприйняття себе членом групи друзів (один, у мене багато друзів);

2. спілкування або суб'єкт спілкування, особливості та оцінка взаємодії з людьми (ходжу в гості, люблю спілкуватися з людьми; вмію вислухати людей);

III. «Матеріальне Я» має на увазі під собою різні аспекти:

* опис своєї власності (маю квартиру, одяг, велосипед);

* оцінку своєї забезпеченості, ставлення до матеріальних благ (бідний, багатий, заможний, люблю гроші);

* ставлення до зовнішнього середовища (люблю море, не люблю погану погоду).

IV. «Фізичне Я» включає в себе такі аспекти:

* суб'єктивне опис своїх фізичних даних, зовнішності (сильний, приємний, привабливий);

* фактичний опис своїх фізичних даних, включаючи опис зовнішності, хворобливих проявів і місця розташування (блондин, зріст, вага, вік, живу в гуртожитку);

* пристрасті в їжі, шкідливі звички.

V. «Діяльнісне Я» оцінюється через 2 показника:

1. заняття, діяльність, інтереси, захоплення (люблю розв'язувати задачі); досвід (був у Болгарії);

2. самооцінка здатності до діяльності, самооцінка навиків, умінь, знань, компетенції, досягнень, (добре плаваю, розумний; працездатний, знаю англійську).

VI. «Перспективне Я» включає в себе 9 показників:

1. професійна перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з навчально-професійною сферою (майбутній водій, буду хорошим учителем);

2. сімейна перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з сімейним статусом (буду мати дітей, майбутня мати тощо);

3. групова перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з груповою приналежністю (планую вступити в партію, хочу стати спортсменом);

4. комунікативна перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з друзями, спілкуванням.

5. матеріальна перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з матеріальною сферою (отримаю спадщину, зароблю на квартиру);

6. фізична перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з психофізичними даними (буду піклуватися про своє здоров'я, хочу бути накачаним);

7. діяльнісна перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з інтересами, захопленнями, конкретними заняттями (буду читати) і досягненням певних результатів (досконало вивчу мову);

8. персональна перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з персональними особливостями: особистісними якостями, поведінкою і т. п. (хочу бути більш веселим, спокійним);

9. оцінка прагнень (багато чого бажаю, прагне людина).

VII. «Рефлексивне Я» включає 2 показника:

1. персональна ідентичність: особистісні якості, особливості характеру, опис індивідуального стилю поведінки (добрий, щирий, комунікабельна, наполеглива, іноді шкідливий, іноді нетерплячий і т. д.), персональні характеристики (прізвисько, гороскоп, ім'я і т. д.); емоційне ставлення до себе (я супер, «кльовий»);