Початок позитивізму в соціології. Класовий поділ сучасних західних суспільств. Природа наукового факту в соціології

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Початок позитивізму в соціології: уявлення про суспільство О. Конта та його закон трьох станів людського знання

Позитивізм - філософська течія, представники якої єдиним джерелом вважали емпіричні дані, заперечували пізнавальну цінність теоретичного мислення філософських знань. Кризове становище в якому так давно перебували най цивілізовані народи, допоможуть людям подолати тільки позитивні наукові знання про еволюцію природи і суспільства. Позитивні знання що основані на спостереженні та експерименті. Позитивні знання - знання «доступні нашому розуму і корисні для нас» Суспільство є природним явищем, на зразок організму суспільство є частиною природи, то з цього випливає: закономірність суспільного розвитку, коли розвиток природи ототожнюється з розвитком суспільства, по-друге не здатність людини впливати вирішальним чином на цей розвиток та хід історії.

Вперше термін «соціологія», що складається з грецького та латинського слів, вжив Огюст Конт (1798-1857). На його думку, в усіх негараздах, що трапляються із Францією винною є відсутність науки, яка б займалась дослідженням суспільства. Адже, замість того, аби з'ясовувати можливості та межі людського впливу на суспільне життя, люди постійно втручаються в нього, намагаються створити суспільство, яке б відповідало їх уявленням безвідносно того хибні вони, чи ні. Однак виникає проблема: «яким уявленням про суспільство треба послуговуватися новій науці?» адже кожна наука так чи інакше торкається суспільства, розглядаючи його під дуже специфічним кутом зору. Але що таке суспільство саме по собі, яке буде становити єдиний предмет соціології?

На думку Конта, майбутня наука про суспільство повинна послуговуватися таким уявленням про останнє: суспільство є природним явищем, чимось, на зразок, біологічного організму. Таке уявлення мало 2 наслідки:

Постулювалась наявність законів у суспільному розвитку, оскільки розвиток суспільства, порівнювався із розвитком природи;

Постулювалась неможливість вирішального впливу індивіда на розвиток суспільства. Тим самим передбачалось, що індивідуалізм є аморфним і анархічним поняттям, оскільки, якби кожна людина прагнула реалізувати суверенітет, то суспільство не утворилося б таким чином. Подібно до того, як лінія не може бути зведена до точки, так і суспільство не може бути зведене до складаючи його індивідів.

Отже реальне тільки суспільство, яке саме себе творить і, водночас, створює людину. Однак, постала нова проблема: «Чи є у суспільстві якісь закономірності?» Конт вважав, що специфічно суспільним законом є «Закон трьох станів людського знання». Згідно з ним, суспільство розвивається разом із розвитком людського знання, себто людське знання проходить декілька стадій, кожна з яких характеризується такою сукупністю поглядів на світ та оточуючі явища, що виключають одна одну:

1-ша стадія (теологічна або фіктивна) характеризується намаганням людини пояснити все прямою дією надприродної сили;

2-га стадія (абстрактна або теологічна) намагання замінити ті чи інші сили на «різного роду» абстракції, що втілені в тій чи іншій сутності світу;

3-тя стадія (наукова або позитивна) позитивним для Конта є те, що засноване на людському досвіді, те, що позбавлене метафізичних спекуляцій, необґрунтованих припущень тощо. На цій стадії людський розмір відмовляється від вирішення питань про походження та сенс всесвіту.

2. Можливості ідеї еволюції. Г. Спенсер та суспільство як біологічний організм, що розвивається. Соціальні інститути та їх види

Герберт Спенсер зіткнувся із тією самою проблемою, що й Конт. Як можна уявити собі суспільство аби це уявлення узгоджувалось з науковим вивченням того самого суспільства.

Спенсер виходив з того, що фундаментальною рисою світу є розвиток. Суспільство також не є виключенням. Воно розвивається. Із чим в такому разі можна перевірити суспільство? Спенсер вважав, що суспільство можна порівняти з біологічним організмом і на користь цього навів 5 аргументів:

суспільство, як і організм протягом життя збільшує свою масу (матеріальні ресурси, населення тощо)

збільшення маси супроводжується ускладненням структури.

Ускладнення структури супроводжується диференціацією функцій, що виконуються окремими частинами.

В обох випадках має місце зміцнення взаємозалежності всіх складових

Ціле завжди більш врівноважене, ніж окремі частини.

Якщо це так, то в суспільстві повинні бути закони, якими керуються усі живі істоти, зокрема має силу такий принцип: виживають найбільш пристосовані.

Послідовники Спенсера замінили цей принцип на „виживають сильніші”, внаслідок чого з'являється „соціал-дарвінізм”.

Згідно з останнім, держава не повинна піклуватися про виживання своїх громадян, особливо сиріт, бідних, хворих. Якщо вони помруть, то суспільство стане сильнішим, а якщо ні - то будуть сприяти посиленню суспільства.

Однак на думку Спенсера, суспільство не можна ототожнити з біологічним організмом і на користь цього він навів 5 аргументів:

на відміну від біологічного організму елементи суспільства розсіяні в просторі.

Це передбачае символічну комунікацію, тобто мову.

У суспільстві відсутній орган який концентрує в собі здатність відчувати і мислити.

Елементам суспільства притаманна просторова мобільність.

Суспільство існує заради блага своїх членів, а в біологічному організмі все навпаки.

Будь-яке розвинуте суспільство має три системи органів:

Виробничу Розподільчу Регулятивну

Регулятивна - виконує держава, яка забезпечує підлеглість складових частин вцілому. У якості складових частин суспільства він відокремлював заклади (соціальні інститути): домашні, обрядові, політичні, церковні, професійні і промислові. Всі вони є продуктом повільної еволюції.

Будь-який заклад складаеться як стійка структура „соціальних дій”. Соціальний контроль за повсякденною поведінкою людей здійснюється „церемоніальними інститутами”, які - старші за державу та церкву, та на думку Спенсера, ефективніше, ніж вони виконують функції контролю. „Церемонії” регулюють спілкування, символізуючи стан суб'єктів, які вступають у відносини.

3. Спростування уявлень про суспільство К. Маркса та Просвітництва: вчення про воєнне і індустріальне суспільства Г. Спенсера

Спенсер головний фактор суспільного розвитку вбачав у поділі праці, який призводить до вищого типу суспільного устрою - «індустріального суспільства» в цьому відношенні С. повторює загальну схему розвитку суспільства за Контом. Але уявлення С. про шляхи та стадії розвитку суспільства значно багатше Контовської «соціальної динаміки», бо вони засновані на теоретичному узагальненні соціоетнографічного матеріалу. Тут С. довгий час був неперевершений. Він наглядно показував, як під впливом конкретних соціоприродних умов (родових особливостей, історичних передумов, специфічних звичаїв…) різняться форми окремих суспільств та їх соціальні структури.

Всяке розвинене суспільство має 3 системи органів: виробничу, розподільчу, регулятивну. Регулятивна в особі держави.

С. поділяв суспільство на 2 основні типи: воєнне та промислове (індустріальне) - примусові та добровільні відносини відповідно.

«Воєнний тип» - суспільства характеризуються сильним децентралізованим контролем та ієрархічним порядком влади. Все життя тут підпорядковане дисципліні, церква схожа на воєнну організацію. Індивід у такому суспільстві примусово підпорядкований соціальному цілому.

В «індустріальному суспільстві» переважними є промисловість та торгівля, в ньому з'являється політична свобода, а соціальна організація стає більш гнучкою. А головне, влада розглядається у такому суспільстві, як виявлення волі індивідів, та їх об'єднання стає добровільним. Разом з тим, він підкреслював, що окремі риси воєнного типу присутні і в промисловому суспільстві.

С. дав реальну картину закономірної еволюції, яка відображає перехід від суспільства з натуральним господарством та жорсткою ієрархічною системою до суспільства, до суспільства, заснованого на товарному виробництві та поділі праці.

С. був непримиренним противником соціалізму. Він заперечував його як з точки зору справедливості, так і з точки зору користі. С. був переконаний, що соціалізм в будь-якій формі передбачає рабство. Характерною рисою рабства він вважав працю за примусом.

Ступінь рабства залежить від того, скільки раб повинен віддати, а скільки повинен залишити собі, а хто його хазяїн - особа чи суспільство, принципового значення не має.

Аналізуючи соціально-політичну ситуацію кінця ХІХ ст.., С. досадою та почуттям власного безсилля визнає, що «соціалізм неминучий, але буде великим нещастям, яке коли-небудь переживав світ, оскільки закінчить він тільки найрізнішою формою деспотизму».

С. стверджував, що «людство може піти прямо, тільки вичерпавши всі можливі криві шляхи» цей песимістичний погляд тим не менш не похитнув віру С. в кінцеве панування соціального прогресу людства. Соціалістичний переворот пройде і людство продовжить свій шлях на основі принципів рівної свободи для всіх. Комунізм назвав «наступаючим рабством».

В той час небагато людей розуміли значення статей Спенсера, його ідеї називали реакційними, адже С. виступав і проти лібералів, і проти соціалістів. Але його ідеї справили великий вплив на соціологію і суспільно-політичні ідеї та мали прогресивне значення.

4. Соціологізм Е. Дюркгайма: вчення про суспільство. Теорії суспільного розподілу праці, соціальної аномії та солідарності

Основні принципи теорії і методології соціології Дюркгайма виражає узагальнююче поняття «соціологізм». Основні постулати соціологізму Дюркгайма:

соціальна реальність включена до загального універсального природного порядку і розвивається згідно певних законів.

суспільство - реальність особливого роду. Соціальна реальність автономна по відношенню до індивідуальної реальності. Людина - подвійна реальність, в якій співіснують 2 сутності: соціальна та індивідуальна.

Пріоритет соц. реальності над індивідуальною отримав назву «соціальний реалізм», який протистав «соц. номінаізму» - простій сумі індивідів.

Оскільки суспільство - частина природи, то соціологія подібна до природничих наук. Її метою є дослідження стійких причинно-наслідкових зв'язків і закономірностей при застосуванні методів природничих наук. Він вважав соціологічний спосіб пізнання єдино вірним, тобто соціологія виступає не лише як специфічна наука про соціальні факти, але і як наука наук. Основний принцип методології Дюркгайма: «соціальні факти треба розглядати як речі».

Предметом соціології за Дюркгаймом є соціальні факти, які існують поза індивідом і здійснюють на нього примусовий вплив.

Ділить соціологію на 3 сфери:

соціальна морфологія - вивчає географічну основу життя народів, народонаселення, об'єм, розподіл по території.

Соціальна фізіологія - містить окремі науки: соціологія релігії, моралі; юридична, економічна, лінгвістична, естетична соціологія тощо.

Загальна соціологія - здійснює теоретичний синтез і встановлює найзагальніші закони.

Серед найбільш вдалих положень соціологізму Дюркгайма можна назвати наступні:

визнання суспільства самостійною об'єктивною реальністю по відношенню до індивідів;

розляд впливу соціального середовища на індивідуальну поведінку;

обґрунтування соціальної природи моралі, релігії, пізнання.

Центральною соціологічною ідеєю, яка проходить через всю творчість Дюркгайма, є ідея суспільної солідарності.

Дюркгайм виділив 2 типи соціальної солідарності:

механічну солідарність і органічну солідарність.

Саме через розподіл праці індивід усвідомлює свою залежність від суспільства, яка раніше підтримувалась репресивними мірами. Дюркгайм вважав розподіл праці важливим джерелом соціальної$ солідарності і тому саме розподіл праці $він вважав основою морального порядку. Перехід від механічної солідарності до органічної він вважав головним показником прогресу.

5. Позитивізм Е. Дюркгайма: соціальні факти та особливості їхнього дослідження (на прикладі самогубства)

Дюркгайм спирався на такі соціальні факти: колективні звички, традиції, звичаї, правила поведінки, обряди.

Соціальні факти об'єктивні, бо індивід при появі на світ застає їх уже в готовому вигляді, вони існують незалежно від його індивідуальної свідомості, вони вирішальним чином впливають на його поведінку. За допомогою цих інститутів здійснюється соціальне регулювання і контроль зі сторони суспільства за своїми чинниками. Вони формують внутрішню цілісність суспільства. В ідеалі це регулювання може бути настільки м'яким, що індивід його не помічає і не сприймає як зовнішню дію.Соціальні факти - це р ечі і розглядати їх слід як речі.

Дюркгай притримувався принципу згідно з яким соц. факти мають пояснюватись іншими соц. фактами, що можна довести на прикладі самогубства. Аналізуючи поняття самогубства, Дюркгайм дає наступні визначення: „Самогубством називається кожний смертельний випадок, який неопосередковано або опосередковано є результатом позитивного або негативного вчинка, скоєного самим постраждалим, якщо цей останній знав про очікувані його результати”. На основі статистичних даних він робить висновок, що крива самогубства не є випадковістю, а підкорена відомій закономірності. Він писав: „Склад індивідів, утворюючих відоме суспільство, із року в рік змінюється, а число самогубств, тим не менш, залишається тим самим до тих пір, поки не зміниться само суспільство”.

Свою типологію самогубства Дюркгайм виводив не із індивідуальних мотивів, оскільки вважав, що вони настільки різноманітні і найчастіше не відомі, що не мають соціологічного значення. Тому він виходив із специфічного стану суспільної свідомості, пояснюючих характер взаємовідносин індивіда і соціальної групи.

Він виділяв три типу самогубств: 1) егоістичний, 2) альтруістичний, 3) аномічний.

Як характеризував сам Дюркгайм у своїй книжці: егоїстичний (апатія) - лінькувата меланхолія із жалістю до себе, пересичена холоднокровність скептика; альтруїстична (вольова інергія) - спокійне відчуття свого обов'язку, містичний ентузіазм, спокійна мужність; аномічний (дратівлива відраза) - розлючені нарікання на життя взагалі, розлючені нарікання на певну особу зокрема (суїцид-убивство).

Егоїстичний. Чоловіки знаходять у шлюбі дисципліну, а жінки - свободу. Вивчав теорію вдівства і дійшов висновку, що убезпеченість зростає залежно від величини сім'ї, тобто її згуртованості. Також розглядав на прикладі національної і політичної кризи - суїцид зменшується, бо група набуває високого ступеня згуртованості.

Альтруїстичний. Найчастіше це самогубство було поширено в нервісному сус-ві (звичаї, боги, тощо). Досліджував самогубство в європейських арміях. Воно не залежить від стану безшлюбності, алкоголізму та неохоті до військової служби. Аномічний. Зростає самогубство в епоху економічних криз, коли людина розуміє, що її потреби не перебувають у відповідності з її засобами, тому необхідно обмежувати останні. Таке обмеження може здійснювати лише сус-во. Виникає аномія (безладдя). Суїцид зумовлюється і шлюбною аномією, вдівство. Паралельне зростання розлучень і самогубств (схильність до самогубств серед чоловіків загострюється, зменшується серед жінок).

6. Буття людини в суспільстві: погляд Маркса на фактори формування людини. Уявлення про відчужену людину Маркса

Відрядною тезою вчення К. Маркса було становище людини. На його думку, людина -- це завжди людина у суспільстві. У суспільстві людина, розвиваючи свої здібності у різноманітних ситуаціях, перетворюється на істоту соціальну, головним у цьому процесі є праця.

На думку Маркса, суспільство проходить декілька стадій: первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична.

Перехід від однієї стадії на іншу відбувається завдяки запереченню та зняттю.

Процес заперечення-зняття означає розвиток суспільства до певної точки насичення, після чого відбувається перехід до іншої більш високої стадії, на якій утримуються найбільш сутнісні елементи всіх стадій.

Процес заперечення-зняття відбувається із необхідністю в тому сенсі, що праця та економіка породжують відповідні зміни, незалежно від того, що думає та уявляє окрема людина. Індивіди ніяким чином не зможуть вплинути на цей процес. Цей процес триватиме навіть тоді, коли люди зрозуміють, що беруть участь у ньому.

Марксисти для позначення вирішального впливу економічних факторів ввели таку тезу:

Базис визначає побудову

Уявлення Маркса про взаємовідносини базису та побудови можна сформувати так: вони взаємно визначають один одного, хоча вирішальну роль відіграє базис.

За Марксом, базис складається: природні умови (природно дані ресурси); виробничі сили (складаються з робочої сили, якій притаманні певні навички та знання, засоби виробництва); виробничі відносини (певні організаційні форми, в яких відбувається виробництво).

Виробничі сили спочатку розвиваються в межах певних виробничих відносин, однак надалі виробничі відносини починають гальмувати розвиток виробничих сил. Після цього відбувається революція, внаслідок якої поновлюється рівновага між виробничими силами та виробничими відносинами.

Далі Маркс вводить поняття класу. Він визначав клас через відношення на засоби виробництва. Ті, хто ними володіють, знаходяться в класовій позиції до тих, хто ними не володіє. Маркс постійно казав, що наявність класів не пов'язана з рівнями споживання.

Пам'ятаючи про те, що людина перетворюється на людину лише в суспільстві, Маркс вирішив з'ясувати, яку людину створює сучасне з ним суспільство. На його думку, історія є діалектичним процесом, де людина й природа взаємо обумовлюють одна одну. З одного боку, людина на відміну від тварин повинна працювати й виробляти постійно. Внаслідок цього людині вдалося значно перетворити природу. З іншого боку, постійно працюючи, людина створює додатковий продукт, внаслідок чого її світ стає дедалі штучним. Тобто люди оточили себе фабриками, заводами. Усе це починає обумовлювати їх розвиток і вже не люди є господарями того, що вони виробили, а саме виготовлені продукти та трудові процеси взагалі визначають життя людини. Врешті-решт людина починає жити в уречевленому світі, коли її не просто оточують речі. Більше того, усе, що її оточує, людина починає сприймати як речі, зокрема й людей. Усе це перешкоджає осягненню людиною себе як творчої особистості.

7. Діалектика базису і надбудови в соціологічній концепції К. Маркса

Центральне місце в методології дослідження К. Маркса займає його концепція базису і надбудови, про яку він заявив ще 1859 році у творі „До критики політичної економії”. Основна ідея цього твору була сформульована так: „У суспільному виробництві свого життя люди вступають у визначені, необхідні та від їх бажання незалежні відносини - виробничі відносини, які відповідають визначеному ступеню розвитку їх матеріальних виробничих сил. Сукупність цих виробничих відносин складає економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому здіймається юридична і політична надбудова і якому відповідають визначені форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість”.

Уявлення Маркса про взаємовідносини базису і надбудови можна сформулювати наступним чином: вони взаємно визначають одне одного, хоча вирішальна роль належить базису.

За Марксом базис складають: природні умови, тобто природньо дані ресурси; виробничі сили (складається з робочої сили, якій притаманні певні навички та знання; засоби виробництва); виробничі відносини, тобто певні організаційні форми, в яких відбувається виробництво, насамперед форми власності.

За Марксом виробничі сили спочатку розвиваються в межах певних виробничих відносин, однак надалі виробничі відносини починають гальмувати певний розвиток виробничих сил. Після цього відбувається революція, в насілок якої поновлюється рівновага між виробничими силами та виробничими відносинами.

8. Розуміюча соціологія М. Вебера: категорія розуміння, віднесення до цінностей та ідеальні типи

Отже відрядним для розуміючої соціології є розрізняння факту та цінності.

Факт - це те, що існує нібито насправді. Факт - це коли людина народжується, вона кричить, тому що реагує на певні подразники, але згодом вона розуміє, що певну інфо можна не сприймати і навпаки. Соціальне життя є певним хаосом подій. Однак у нашому житті ми не сприймаємо останнє як хаотичне. Це можливо завдяки тому, що людина користується цінностями, саме через них до нашої свідомості потрапляють лише певні події, які наповнюються цілком конкретним змістом.

Цінністю є те, що люди структурують цей хаос таким чином, аби значимими для них ставали лише окремі події. Звідси цінність - це напрямок епохи або властивий епосі напрямок інтересу, що не має сили за її межами.

Отже, соціальне життя не є чимось таким, що відокремлене від людини, це те, що і як людина переживає, надаючи цьому певного сенсу не зважаючи на це. Для вивчення суспільства необхідно застосовувати розуміння: суб'єктивного сенсу, що мають для людини її дії та того, що стоїть за її діями. Тому він назвав свою соціологію розуміючою, підкреслюючи, що вона вивчає такі дії, що відповідають наступній умові: соціальна дія суб'єктивно орієнтована на знання для поведінки інших.

Звідси вивчення суспільства вимагає так званого віднесення до цінностей. Суть полягає в тому:

необхідно виявити найбільш поширені цінності

виявити, яким чином вони роблять значимими одні події та неважливими інші

встановити життя яких соціальних груп ці цінності виправдовували.

Внаслідок цього ми отримаємо можливість вивчати матеріальне підґрунтя суспільства у його зв'язку з ідеями, що виправдовують існуючий стан речей.

Висновок. Здебільшого ми можемо вивчати сутність явищ, однак не їхнє розмаїття. Тобто за таких умов вивчення суспільства можливе лише на підставі використання так званих ідеальних типів. Звідси випливає, що змістовно ця конструкція має характер певної утопії, що виникає за розумового зусилля при відокремлені певних елементів діяльності.

М. Вебер розрізняв 2 види ідеальних (чистих) типів: історичний і соціальний.

9. Вплив психології на концепцію людини в соціології XX століття: основні положення теорії соціального обміну Дж. Хоманса. Тлумачення влади та соціальної стратифікації

За Хомансом, зміни в структури інститутів повинні одержати соціологічне пояснення, яке повинно бути в основі психологічним. Він ілюстрував цю думку на прикладі появи прядильних машин в Англії в XVIII в. Ця подія мала велике соціологічне значення, адже заклала основи багатьох сучасних інститутів. Вихідним імпульсом був ріст англійського експорту бавовни, що привело до зростання запитів підприємців на бавовняну нитку, що виготовлялася вручну. Заробітки прядильників почали стрімко зростати. Це загрожувало зростанням цін на одяг і стримуванням торгівлі. Виникла потреба в зниженні собівартості нитки. Підприємці почали шукати способи механізації виробництва, і деякі досягли успіху. Хоманс показав, що все вище описане можна звести до дедуктивної схеми, що пояснює дії підприємців психологічними принципами:

Люди уживають ті дії, які вони вважають в даних обставинам ведучими до досягнення результатів, що винагороджують.

Підприємці були людьми.

Підприємці повинні були досягти результатів у вигляді зростання прибутку, що розглядалася як винагорода.

Соціальна дія - процес обміну, учасники якого прагнуть максимізувати вигоду и мінімізувати витрати. Люди безперервно знаходяться в процесі матеріального і нематеріального обміну один з одним. Цей процес (процес соціального поводження) може бути пояснений за допомогою наступних положень, які засновані на психологічному біхевіоризмі:

постулат успіху

постулат стимулу

постулат цінності

постулат депривації-пересичення

постулат агресії-схвалення.

Ці положення Хоманс розглядає як систему, яка пояснює дії людини в тій чи іншій ситуації. Але ці положення справедливі при взаємовигідних взаємовідносинах індивідів. А для пояснення несиметричних відносин Хоманс висуває наступне пояснення: особа, яка має найменшу зацікавленість в продовженні процесу обміну, володіє більшою здатністю диктувати умови обміну іншим учасникам. Це прояв влади, а будь-які владні відносини є окремим випадком обміну, тому пояснюються тими самими положеннями. Для пояснення соціальної стратифікації Хоманс вводить принцип дистрибутивної справедливості: будь-яке відношення обміну прагне до того, щоб винагороди учасників були пропорційні їхнім витратам, що неминуче породжує диференціацію індивідів. Звідси соціальна нерівність: природна і справедлива.

Таким чином ТСО Хоманса являє собою дуже раціоналізовану модель людської поведінки, детермінованої зовнішніми обставинами і внутрішніми мотиваціями. При цьому раціональність дії полягає не в усвідомленому виборі людини, а в слідуванні правилам соціального обміну. Тому свобода людини є лише “ілюзією вибору”, підпорядкованою психологічним правилам.

10. Соціологічний аспект психоаналізу: З. Фройд

Відрядним для Фройда є таке: “Здається незаперечним, що в нашій сучасній культурі ми себе погано почуваємо”. З одного боку, людство досягло неабияких успіхів у покращенні свого життя, а з іншого - усе більше людей почувають незадоволення існуючим станом речей. Фройд пропонує звернути увагу до людини. На його думку, їй притаманні 2 інстинкти:

1.інстинкт до життя (ерос) - збереження органічного життя або у формі самозбереження чи у формі продовження роду;

2. інстинкт до смерті (танатос) - повернення до стану неживої матерії з метою відокремлення від турбот життя.

Ерос. З самого початку дитині притаманний статевий потяг - лібідо, яке народжується разом з тілом і помирає разом з ним. Ознаками лібідо є:

лібідо дитини розсіяне по всьому тілу, тому будь-яка його ділянка може стати джерелом збудження. Ерогенними зонами є: рот, анус, шкіра, великий палець руки чи ноги.

Лібідо не є самостійним та диференційним, а торкається інших потреб організму та процесів їх задоволення, надаючи всьому сексуального відтінку.

Дитина - автократична істота, тобто лібідо задовольняється на власному тілі та не вимагає інших людей.

Лібідо - бісексуально, бо не має приматогеніталій та майже відсутня статева диференціація.

Дитина є многобічною перверсивною істотою, здатна до садизму, мазохізму, гомосексуалізму.

Найбільш важливою подією в житті дитини є потяг до матері та ненависть до батька. Відносини між дитиною та матір'ю з самого початку є сексуалізовані. Дитина може надавати сексуального відтінку будь-якому акту піклування та турботи з боку матері, оскільки при цьому неможливо уникнути торкання геніталій, ерогенних зон, що спричиняє приємні відчуття та може стати причиною першої ерекції. Конкурентом дитини є батько, який змушує дитину бути самостійною, не дозволяє брати її у ліжко. Тому виникає ненависть до батька.

Танатос - вроджена потреба у злі, жорстокості, агресії. Частково діє щодо зовнішнього світу, що проявляється у руйнівних діях (садизм), і щодо внутрішнього світу, що призводить до руйнівних дій (мазохізм). З народження в психіці дитини панує принцип насолоди, який вимагає негайного задоволення усіх бажань та потреб. По мірі її розвитку стає зрозумілим несумісність принципу насолоди з рельністю. Формується принцип реальності, мета якого- привести усі бажання у відповідність до дійсності. Некерований ерос так само деструктивний як і некерований танатос і їх безперешкодне задоволення несумісне із цивілізаційним розвитком людини, а тому усі пов'язані з потреби і бажання повинні витіснятися, але вони не зникають і врешті-решт утворюють певну структуру особистості.



11. Проблема порядку в західній соціології XX століття: структурний функціоналізм Т. Парсонса

Для того, щоб розв'язати проблему порядку П. вводить поняття соц. дії. Соц. дія - це сукупність стійких взірців моментів поведінки. Кожна соц дія складається з:

«діючого» індивіда (особа, якій притаманне намагання діяти у відповідності до певних цілей, яка здатна осягнути засоби їх досягнення);

ситуаційного оточення (сукупності змінних та незмінних факторів, які обмежують дію та ств-ть її можливість.

Порядок у сус-ві так само, як і сам факт виникнення сус-ва можливий, тому що сус-во, задовольняючи базові потреби своїх членів водночас обмежують їх у їхніх прагненнях та можливостях.

Іншими словами, на всі людські дії загалом впливають такі фактори:

1. біологічний організм, тобто поділ на 2 статі.

2. культурні системи, як символічно організовані зразки, засновані на здатності людини говорити і передавати досвід негенетичним шляхом.

Системи дії є відкритими сис-ми. Кожна система на більш низькому рівні представлена чотирма підсис-ми, які виникають для задоволення чотирьох системних потреб, необхідних для продовження існування сис-ми як такої:

1. кожна система повинна пристосовуватись до свого оточення (адаптація)

2. кожна система повинна мати засоби для визначення порядку цілей та мобілізації їх ресурсів в порядку їх досягнення (цілепокладання)

3. кожна система повинна підтримувати свою єдність - внутр. координацію частин - і запобігати можливим відхиленням (інтеграція)

4. кожна система повинна прагнути до стану рівноваги (латентність - підтримання зразка).

Відрядним для Парсонса був «парадокс Гоббса», згідно з яким усі люди мають приблизно однакові здібності та можливості, при цьому намагаються домогтися приблизно однакових цілей. Виходячи з егоїстичності людей та обмеженості цінностей має виникнути т. зв. «війна усіх проти усіх», сус-во не може існувати. Але насправді сус-во існує. Як це можливо? Парсонс розглядає сус-во як систему, яка обмежує людину, тим самим зберігаючи свою «системну» цілісність та збалансованість. Структура дії у Парсонса представлена взаємодією 4-х взаємопов'язаних аналітично відмінних систем, які не зводяться одна до одної:

а) біологічна (організм), що слугує з'єднуючою ланкою між матеріальним і ідеальним світами, цінностями, нормами, значеннями, які складають світ дії. Виконує функ-ю адаптації.

б) культурна це сукупність історичного досвіду - ідей, ідеалів, цінностей і т.д. Виконує фун-ю «підтримки зразка», конкретизуючи ідеї в нормах соц. сис-ми та інтерналізуючи їх в сис-мі особистості.

в) особистісна, яка виконує функ-ю ціле покладання, формуючись в процесі соціалізації індивіда, направленому на інтерполізацію цінностей та норм, стає інструментом, завдяки якому с-ма дії визначає порядок цілей.

г) соціальна-це сукупність ролевих статусів, що управляються нормами, які визначають, які дії більш прийнятні, виконує фун-ю інтеграції.

12. «Велика Відмова» Г. Маркузе: неомарксистське прочитання психоаналізу

Відрядним для Маркузе є такий факт: сучасна цивілізація спричинила найбільшу кількість війн і збройних конфліктів, в яких загинула така кількість людей, яка перевищує в декілька разів число загиблих у попередні століття. Якщо поглянути з точки зору психоаналізу, можна ствердити - цивілізація існує завдяки енергії Еросу, який внаслідок цього не може перешкодити деструктивним або руйнівним діям Танатос.

Виникає питання: чи можливо це змінити? За Фрейдом це неможливо, на думку М. це не так, оскільки мовиться не про принцип реальності, що спричиняє тиск на інстинкти, а про історичну форму принципу реальності в нашій цивілізації. Цей принцип М. назвав «принцип виробничості», інакше кажучи, проблема не в потребі як в такій, що спричиняє появу принципу реальності, а в тому, як потреба розподіляється між членами суспільства.

Згідно з принципом виробничості людство постійно прагне до підвищення ефективності своєї праці. Але навіщо це робити, якщо кількість війн не зменшується, а тиск суспільства на людину збільшується? Принцип виробничості дозволяє краще контролювати людей, тобто з самого народження людям прищепляють уявлення про необхідність інтенсивної праці, внаслідок чого вони постійно вплутані в процес підвищення ефективності виробництва. Це відволікає їх від питань про сенс цього процесу. Крім того, підвищення ефективності виробництва вимагає більш тривалої підготовки до життя, що також сприяє зміцненню існуючого стану речей. Наука, що вплутана у виробництво, також застосовується в процесі контролю над поведінкою людей.

Отже, також важливим у зміцненні контролю над поведінкою є засоби, що створюють хибні потреби. Таким чином, на думку М., проблема полягає не в дефіциті ресурсів, що здійснюють тиск на інстинкти, а тому, як ці ресурси розподіляються між членами суспільства. В усіх сьогоднішніх суспільствах більша частина громадян зіштовхується з додатковою репресією, у той час, як значно менша частина не відчуває впливу цього дефіциту. Вихід полягає у так званій Великій Відмові, тобто, оскільки сьогодні людство вже досягло того стану, коли воно може безперешкодно задовольнити потреби усіх людей на землі, то задля того, аби звільнитись від тиску на інстинкти, необхідно ще більш поглиблювати процес відчуження людини від праці: необхідно повністю автоматизувати виробництво і тоді люди зможуть почати розбудовувати свої відносини на еротичному, а не сексуальному, підґрунті.

13. Соціальна роль: визначення та головні положення рольової теорії. Рольові конфлікти та рольова напруга: межі метафори “театру”

Соціальна роль. "Соціальна роль - нормативно схвалений, відносно стабільний взірець поведінки (включаючи дії, думки та почуття), що відтворюється індивідом залежно від соціального статусу або позиції в суспільстві" [40, с. 954].

"Соціальні ролі -- це пучки очікувань, що прив'язуються в конкретному суспільстві до поведінки тих, хто займає соціальні позиції".

Подібно до соціального статусу соціальні ролі розуміються як принципово незалежні від конкретного індивіду, оскільки способи поведінки та атрибути, що очікуються від батька, викладача, футболіста можна сформулювати, навіть не замислившись про конкретну особу. Крім того, кожна з множини соціальних ролей, так само, до речі, як кожний з множини соціальних статусів, складаються з великої кількості рольових сегментів -скажімо, очікування від викладача можна класифікувати залежно від соціальних відносин "викладач - курсанти", "викладач - керівництво" та навіть "викладач -- батьки". Звідси, кожна соціальна роль є комплексом поведінкових очікувань.

Отже, важко сказати, що соціальний статус є об'єктивно заданою ознакою, а соціальна роль ні, оскільки одне від одного їх неможливо відокремити.

Можна виокремити три види (рольових) очікувань (обов'язкові, бажані, ймовірні) та два види санкцій (позитивні та негативні), що сприяють підтриманню виконання соціальних ролей.

Таким чином, рольова концепція, витоки якої сягають ще тридцятих років минулого століття, може бути зведеною до п'яти положень, що у сукупності утворюють її логічне ядро. Перші два постулюють основну метафору, актора (actor) та сценарій (script):

1) аналітичне розрізняння особистості та соціальної позиції, яку вона займає;

2) набір дій або типів рольової поведінки, що закріплені за соціальною позицією.

На думку Р. Дарендорфа, головні поняття рольової теорії, роль, персона, характер, маска, не зважаючи на те, що вони стосуються різних пластів мовного розвитку, так чи інакше належать до театру. Із цими словами зазвичай пов'язується розмаїття асоціацій:

1. Усі вони позначають дещо наперед визначене щодо їх носія - актора; це те, що існує поза ним.

2. Це напередвизначене можна описати як комплекс засобів поведінки, які зі свого боку взаємодіють з іншими засобами поведінки, оскільки є частиною (що чітко простежується з лат. рагз та англ. рагі, які позначають "роль").

3. Оскільки ці засоби поведінки наперед визначені для актора, він має їх навчатися, щоб мати змогу їх зіграти.

4. З точки зору актора, жодна роль не є вичерпною - він може навчитися та зіграти безліч ролей.

14. Соціальні інститути: визначення, функції та підґрунтя виникнення

Соціальний інститут. "Соціальний інститут - це відносно стабільна форма організації соціального життя, що забезпечує усталеність зв'язків та відносин у рамках суспільства" [40, с. 993]. Інакше кажучи, аби суспільство було цілісним, необхідною, на думку американських соціологів Г. Ленського та Дж. Ленського, виглядає наявність щонайменше шістьох елементів: по-перше, комунікація між членами суспільства; по-друге, виробництво товарів та послуг, необхідних для виживання членів суспільства; по-третє, розподіл цих товарів та послуг; по-четверте, захист членів суспільства від фізичної небезпеки (штормів, повенів та холоду), інших біологічних організмів та ворогів; по-п'яте, заміна тих членів суспільства, що вибувають, шляхом біологічного розмноження та засвоєння індивідами певної культури протягом соціалізації; по-шосте, контроль за поведінкою членів суспільства з метою створення умов для творчої діяльності суспільства та врегулювання конфліктів між його членами. Ці соціальні потреби вимагають спільних зусиль усіх членів суспільства, і ці зусилля здійснюються саме соціальними інститутами [38, с. 80].

Соціальний інститут слід відрізняти від конкретних організацій або соціальних груп: скажімо, "інститут сім'ї" передбачає не окрему сім'ю, а виключно сукупність норм, які реалізуються у безлічі сімей [40, с. 993]. Звідси, успішне функціонування соціальних інститутів пов'язано із наявністю в межах останніх цілісної та несуперечливої сукупності стандартів поведінки конкретних людей у певних умовах. Ці стандарти поведінки є закріпленими у вигляді норм права та інших соціальних норм. Протягом так званої практичної діяльності виникають певні види соціальної активності, а правові та соціальні норми, що регулюють цю діяльність, згодом перетворюються на легітимізовану та санкціоновану систему, яка й забезпечує надалі цей вид соціальної діяльності. Такою системою виступає соціальний інститут [40, с. 993].

У свою чергу, це передбачає не лише наявність різних соціальних інститутів, залежно від сфери дій та функцій (уявлення про більшість з них можна скласти протягом вивчення курсу соціології, тому зараз вони не згадуються), але й еволюцію соціального інституту як такого. Зазвичай вважається, що історія еволюції суспільства є історією поступового перетворення соціального інституту традиційного типу в сучасний соціальний інститут. Традиційний соціальний інститут характеризується насамперед аскриптивністю та партикуляризмом, тобто ґрунтується на правилах поведінки, чітко приписаних ритуалом та звичаєм, і родинних зв'язках. Зазнаючи змін, соціальний інститут стає більш спеціалізованим за своїми функціями та менш суворим за правилами й рамками поведінки.

15. Соціальний статус: визначення, види. Відмінність від соціальної ролі

Соціальний статус. "Соціальний статус (лат. status - положення) співвідносне становище індивіда або соціальної групи у соціальній системі, що визначається на підставі низки ознак, властивих даній системі" [40, с. 995]. Інакше кажучи, поняття "соціального статусу" фіксує одну незаперечну обставину: кожна людина займає певну позицію у суспільстві; спростувати це досить важко.

Соціальний статус, як кажуть іноді американці, це своєрідне "парасолькове (umbrella)" поняття, що позначає водночас безліч міністатусів, коли соціальна позиція поєднує та узгоджує велику кількість позицій людини. Це збагнули майже відразу, а після цього почалася плутанина - кожен учений намагався створити класифікацію соціальних статусів, більшість яких мала дуже сумнівне теоретичне та практичне значення.

Однак найбільш проста та самоочевидна класифікація соціальних статусів стверджує обумовленість соціальної позиції кожної людини двома видами факторів - уродженими та надбаними. Звідси, розрізняння двох видів статусів - одержаних та досягнутих/надбаних, якому ми завдячуємо Р. Лінтону, американському соціологу, що вперше вжив сам термін соціальний статус ("Вивчення людини", 1936): "одержані статуси - ті, що призначаються індивідам без урахування їх уроджених відмінностей або здібностей. їх можна передбачити та тягнути за собою з моменту народження. Статуси ж досягнуті/надбані - це ті, що як мінімум потребують особливих якостей, хоча необов'язково ними одержуються. Їх не призначають індивідам від народження, але пропонують заповнити за допомогою змагання та індивідуальних зусиль" |6 (цит. за [18, с. 222 - 223]). Одержані статуси складають стать, колір шкіри, етнічне походження, місце народження, прізвище родини; надбані статуси - батько, теща, мати, професор тощо.

Класичним прикладом, що ілюструє як сутність соціального статусу, так і різницю між одержаними та набутими статусами, є: уявіть собі, що Ви водій авто. Це Ваш сьогоднішній статус. Але яким чином Ви його досягли? Частково через те, що ще до Вашого народження вже було наявне саме авто з кермовим колесом, перемикачем передач, дросельним важелем, гальмом і зчепленням, що як константа з постійно наявними можливостями наперед задані індивідуальному водію. Отже, водієм Ви стаєте частково завдяки власним зусиллям з опанування автотехнікою.

16. Соціальна стратифікація, як ознака нерівності суспільства: визначення, критерії принципи та наслідки

Соц. стратифікація- поділ сусп-та на вертикально розташовані соц.. групи і верстви, які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо. Вона засвідчує не просто різне становище в сусп.-ві індивідів, родин чи цілих країн, а саме їх не рівне становище. Критерії соц. стратифікації.

Розмір прибутків та власності:

«Жінки як неповноцінні особи без належного юр. Статусу протягом більшої частини історії людства не мали змоги провадити уконом. дія-сті, тобто не могли ані бути власниками, ані самостійно заробляти на життя». Таке становище почало змінюватися на прик. 19 поч. 20 ст.,особливо після 2 Св. війни.

На сьогодні в індустр. Країнах заробіток жінок з числа працюючих за наймом становить 77% отриманого чоловіками. У країнах, що розвиваються цей показник 73%. Лише 1/5 різниці в зп можна пояснити відмінностями, що повяз. Із освітнім рівнем, трудовим досвідом або особливостями роботи.

Ранг у владній ієрархії:

Чоловіки та жінки вперше отримали можливість голосувати на рівних наприкінці 19 ст. В цілому в світі жінки займають у парламенті 13.9% мість. Це на 3% більше аніж 50 р. тому. В Сх. Європі з початком політ. Та економ. Реформ рівень жінок в органах влади впав з 25 до 7%.

Статус, що визначається родом занять та кваліфікацією:

Якщо на поч..1900р. працювало і одержувало зп 20% жінок, то сьогодні близько 60%. Проте спостерігається закономірність: чим вищим є престиж та доход в певній професії, тим менший % жінок там спостерігається.

Принципи соц. стратифікації:

Це особливість сус-тва, а не відображення індивідуал. відмінностей;

Зберігається протягом поколінь, зокрема діти успадковують соц. статус своїх батьків;

Універсальна, проте різноманітна, тобто всі сус-тва є соц.. не рівними, однак всі вони відрізняються тим, що саме створює цю нерівність;

Передбачає не лише нерівність, а й певні переконання, що виправдовують існуючий стан речей.

Наслідки соц. стратифікації:

Здоров'я.

Діти бідних в 3 рази частіше помирають від хвороб, нещасних випадків та насильства. Дорослі, дохід яких вищий за середній, частіше мають ідеальне здоров'я, вони живуть на 7 р. довше. До початку індустр. революції ніяких відмінностей в тривалості життя не спостерігалося.

Сімейне життя:

Зазвичай чим нижчий клас сім*ї, тим більше вона має членів та менший вік укладення шлюбу. Чим вище соц.. статус родини, тим більше шансів отримати добру освіту, більша схильність до пошуку взаєморозуміння, тим менше виділено розподіляти обов'язки за статевими ознаками.

Політика

Чим вищий статус людини, тим більша ймовірність того, що вона буде виявляти лібералізм в соц. питаннях і консерватизм. Чим вищий статус, тим вища ймовірність того, що людина буде брати участь у виборах.

21. Порівняльна характеристика теорій соц. стратифікації: функціональна, (нео)вебер. та (нео)марксистські перспективи.

Парсонс сформулював наступні положення теорії С.С.:

1) різні соц. групи взаємопов'язані та змушені співпрацювати аби суспільство зберігало свою цілісність.

2) класиф-я людей у суп-ві відбув-ся на підставі загальноприйнятих цінностей.

3) така система С.С. є неминучою та справедливою.

4) влада вищих соц. груп є закономірною, оскільки сприяє добробуту усього суп-ва.

Девіс і Мур:

1)кожне суп-во потребує певної кількості ролей, позицій та обов'язків, тобто нерівність допомагає суп-ву забезпечити такі умови, за яких найбільш важливими видами д-ті займаються найб. обдаровані індивіди.

2)люди від народження мають різні здібності, тобто не всі вони здатні виконувати однакові роботи.

3)для суп-ва є необхідним, щоб талановиті та кваліфіковані індивіди намагалися займати найбільш важливі та відповідні посади.

4)престижність кожної соц. позиції залежить від користі відносно суп-ва. Деякі роботи є менш важливими ніж інші .

5)всі ці види д-ті потребують освіти, відповідальності, то суп-во пов. надавати таким людям аби

Вебер виокремлював 3 виміри С.С.:

1) клас-група людей, що знах-ся у спільних відносинах до ек. систем.

2) партія або влада-група осіб, що об'єдналися у корпоративну групу для впливу на розподіл та здійснення влади.

3)статусні групи- є групами, однак часто вони є аморфними. Статусна ситуація-те, що визначено конкретною позитивною або негативною суспільної оцінкою статусу. Честь статусу зазвичай проявляється в тому, що від людей, які належать до цієї групи, очікують насамперед специфічного стилю життя. Таким чином, можна сказати, що статусні групи- це свого роду фіктивні люди, що ймовірно пов'язані лояльністю, яка ґрунтується не на розрах. та не спрямована на раціональне досягнення цілей.

Неовеберіанство. Ф. Паркін погоджується, що володіння власністю, засобами вир-ва є основою класової культури. Проте власність- це тільки одна форма соц. перекриття, яке може бути монополізоване меншістю і використане як фундамент влади над іншими. Соц. перекриття визнач. як будь-який процес, через який групи намагаються утримувати ексклюзивний контроль над ресурсами, обмежуючи до них доступ. У створенні соц. перекриття задіяні 2 види процесів. Виключення-це стратегія, якої дотримуються групи. Узурпація- це спроби менш привелійованих добутися до ресурсів, що були раніше монополізовані іншими. Напр., коли чорношкірі борються за право членства в профспілці. Обидві стратегії, за деяких обставин, можуть використовуватись одночасно- подвійне перекриття.

Ерік Олін Райт. Існують 3 виміри контролю над ек. ресурсами в сучасному капіталістичному виробництві, й саме вони допомагають нам ідентифікувати основні класи, що існують сьогодні: 1) контроль над інвестиціями або грошовим капіталом. 2) контроль над фізичними засобами вир-ва.3)контроль над роб. силою. Ті, хто належать до класу капіталістів, контролюють усі ці виміри в системі вир-ва. Робітничий клас не контролює жодного. Але між цими головними класами є групи, становище яких набагато двозначніше - суперечневі класові утворення, бо вони мають вплив на одні аспекти вир-ва, але не можуть контролювати інші.

Соціологія марксизму охоплює системний аналіз. Клас-група людей, що перебувають в однаковому відношенні до засобів вир-ва: засобів, якими вони заробляють на життя. В доіндустріальних суп-х 2 основні класи складали ті, хто володів землею (аристократи, дворяни або рабовласники), і ті, що активно працювали на ній (кріпаки, раби та вільні селяни). В сучасних індустр. сусп-х велике значення мають фабрики, установи, технічне обладнання, а багатство та капітал потрібні, щоб усе це придбати. 2 осн. класи склад-ся з тих, хто володіє цими засобами вир-ва(промисловців або капіталістів), і тих, хто заробляє собі на прожиток, продаючи свою роб. Силу (роб. класу- «пролетаріат»). Хоча Маркс. теорія виділяє 2 осн. класи в суп-ві (тих, хто володіє ЗВ і тих, хто не володіє), він визначає, що реальні класові сис-ми набагато складніші, ніж зображує ця модель. Існують також перехідні класи- класові групи, що залишилися від виробничої сис-ми попереднього типу.

Розколи всередині класу: у вищому класі частими є конфлікти між фінансовими капіталістами та промисловцями-розмеж-ня інтересів між людьми, які володіють невеликим бізнесом, хто володіє великими корпораціями; найнижчий прошарок- безробітні- представники етнічних меншин.

Неомарксизм: намагання переглянути класичну марксистську теорію, пристосувати її до нових явищ сусп. життя. До напрямку проблеми відчуження належать теоретики франко-рурської школи (Харкхаймер, Хабермас), В. Райх, Г. Маркузе-фрейдомарксисти.

Альтюссер наполягає на перегляді ідей пізнього Маркса, особливо тих, що пов'язані з аналізом фундамент. положень Маркса про діалектику, взаємодії базису та надбудови. На його думку марксистські тези про визначальний вплив панівної ек. стр-ри на політ. надбудову та про відносну самостійність надбудови страждають детерміналізмом. Він вважає, що державу не слід сприймати лише як пасивне відображення панівного в сусп-ві способу вир-ва, як знаряддя деспотичного панування будь-якого класу. Вона завдяки зростанню її ролі в регулювання ек. процесів сама може визначити спосіб вир-ва. Спираючись на цю думку, неомарксисти-аналітики взагалі вважають, що держава має набагато більший порівняно з ек. базисом вплив при визначенні моделі соц. розвитку сусп-ва. Матеріальні фактори зумовлюють лише загальні можливості сусп. розвитку; слід по-новому поглянути на саму державу як знаряддя захисту інтересів панівного класу і тих форм власності, носієм яких є цей клас. Сучасні неомарксисти уточнюють і марксистське тлумачення матеріальних джерел соц-політ. криз у сусп-ві, розуміння способів їх подолання.

17. Класовий поділ сучасних західних суспільств: види класів та критерії класового розшарування. Зміни класової структури сучасних західних суспільств та методи її дослідження

Вищий клас у Британії складається з відносно малої кількості індивідів і родин, які володіють значною власністю. В межах цього класу простежується статусний поділ на «багатих» (дістали гроші у спадок) та «скоробагатьків» (заробили гроші власними зусиллями). Власність наділяє владою, тож члени вищого класу непропорційно представлені на вищих рівнях влади, вони часто прямо контролюють індустріальний і фінансовий капітал, займають провідні позиції у політичній, освітній та культурній сферах. Джон Скот виділив 3 сектори у вищому класі ХІХ ст..: землевласники, фінансові підприємці і промисловці. Останніх не зараховували до свого кола аристократи, до яких входили перші дві групи. Але наприкінці сторіччя промисловці почали вкладати свої капітали в землю, а також у банки та страхові компанії, тимчасом як землевласники збільшували свої прибутки, обіймаючи посади директорів промислових компаній. Злиття різних угруповань усередині вищого класу тривало й у ХХ ст.., вважає Скот, хоча і досі деякі питання невирішені.