Аналіз економічного та соціального розвитку в Україні та м. Харкові

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Становлення та проблематика місцевого самоврядування в Україні та м. Харкові

1.1 Теоретичні засади місцевого самоврядування

Місцеве самоврядування в демократичному суспільстві розпочинається з інтересів людини-громадянина - свідомого й активного учасника всіх процесів - і сягає загальнолюдських інтересів, пов'язаних з подіями, що відбуваються в державі й світі. Місцеве самоврядування слід розглядати в контексті взаємовідносин: людина - громадянин - самоврядування - держава - світ.

Місцеве самоврядування - це право і реальна здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину публічних справ й управляти ними, діючи в межах закону, на свою відповідальність і в інтересах місцевого населення. Конституція України (ст. 7) [1] закріплює принцип місцевого самоврядування. Згідно з Конституцією (ст. 140) місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища чи міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування - це юридична особа адміністративного права на певній території на чолі з виборним органом, яка виконує специфічні функції з метою задоволення потреб місцевого населення.

Основними засадами місцевого самоврядування є:

1) комунальна власність;

2) місцевий бюджет;

3) виборні органи управління.

Структура органів місцевого самоврядування така:

1) місцевий виборний орган - його обирає населення відповідно до адміністративно-територіального поділу;

2) виконавчий орган - виконує рішення виборного органу та здійснює оперативне управління в межах адміністративно-територіальної одиниці.

У Всесвітній декларації про місцеве самоврядування зазначено, що громадяни повинні усвідомлювати необхідність створення громади, а також відповідальності за її діяльність. Тому при формуванні місцевого самоврядування в першу чергу слід закріпити положення про те, що воно «передбачає самостійне вирішення питань місцевого значення під відповідальність територіальної громади (її членів), органів та посадових осіб місцевого самоврядування».

У Всесвітній декларації про місцеве самоврядування підкреслюється, що воно є справою не тільки представницьких органів та окремих посадових осіб, а й законним правом усіх громадян, які проживають на певній території (ст. 2).

Місцеве самоврядування як засада конституційного ладу виступає одним із найважливіших принципів організації і функціонування влади в суспільстві й державі та є необхідним атрибутом будь-якого демократичного ладу.

Згідно зі ст. 5 Конституції України [1] народ здійснює владу безпосередньо через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Це конституційне положення безпосередньо визначає, що органи місцевого самоврядування не є складовою частиною єдиного державного механізму; тому місцеве самоврядування можна розглядати як окрему форму реалізації народовладдя.

Основними формами демократії на місцях є: територіальні громади, місцеві вибори, місцеві референдуми та консультативні опитування, загальні збори громадян, місцеві ініціативи, громадські слухання.

Місцеве самоврядування як специфічна форма реалізації народовладдя має такі особливості:

1) суб'єкт місцевого самоврядування особливий - це територіальна громада, тобто жителі села чи добровільне об'єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста. Територіальна громада здійснює місцеве самоврядування безпосередньо та через органи місцевого самоврядування;

2) місцеве самоврядування посідає особливе місце в політичній системі (у механізмі управління суспільством та державою).

Місцеве самоврядування та його органи не є елементами державної влади, хоч це і не означає його повної автономності від держави, державної влади. Взаємозв'язок між місцевим самоврядуванням і державою досить тісний і знаходить свій вияв у тому, що:

1) і місцеве самоврядування, і державна влада мають єдине джерело - народ;

2) закон може надавати органам місцевого самоврядування окремі повноваження органам виконавчої влади (ст. 143 Конституції України), причому стан їх реалізації контролюють відповідні органи виконавчої влади.

Така роль місцевого самоврядування в політичній системі дозволяє розглядати його як самостійну (поряд з державною владою) форму публічної влади - публічну владу територіальної громади.

Конституція та Закон передбачають, що право територіальної громади на місцеве самоврядування здійснюється як безпосередньо через форми прямої демократії (місцевий референдум, місцеві вибори, загальні збори), так і через діяльність виборних та інших органів місцевого самоврядування.

Право територіальної громади на місцеве самоврядування забезпечується правом кожного громадянина України брати участь у місцевому самоврядуванні. Згідно зі ст. 3 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [2] громадяни реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад.

Слід також розрізняти поняття місцеве самоврядування і місцеве самоуправління. Так, якщо під місцевим самоврядуванням розуміють діяльність територіальної громади та її виборних органів з управління її справами, то місцеве управління розглядають як управлінську діяльність у межах адміністративно-територіальної одиниці, що здійснюється через адміністрацію, яку призначають центральні або інші вищі органи державної влади, тобто через пряме державне управління на місцях. Одночасно висловлюється думка щодо недоцільності протиставлення цих двох понять. Місцеве самоврядування пропонується розглядати як складний механізм, який може представляти як місцеву державну адміністрацію, так і органи місцевого самоврядування, виступаючи при цьому складовою частиною державного механізму.

Можна також використовувати термін «управління на місцях», маючи на увазі можливість здійснення такого управління із застосуванням різних форм - місцевого самоврядування або прямого державного управління на місцях (місцеве управління).

Місцеве самоврядування - це політико-правовий інститут, у межах якого здійснюється управління місцевими справами в низових адміністративно-територіальних одиницях (громадах) через і завдяки самоорганізації місцевих жителів, за згодою і при підтримці держави.

Місцеве самоврядування є характерною ознакою демократичного розвитку і являє собою один із найважливіших елементів взаємозв'язку держави і суспільства, реалізації можливостей кожної конкретної особи.

Місцеве самоврядування має на меті забезпечити право громадян на самостійне вирішення - безпосередньо або через виборчі органи - усіх життєво важливих питань, виходячи з власних інтересів, на основі закріплення за відповідними органами самоврядування:

1) матеріальних ресурсів;

2) фінансових ресурсів;

3) людських ресурсів;

4) організаційних ресурсів.

Економічною основою місцевого самоврядування є муніципальна власність, порядок створення, використання й розподіл якої реалізується згідно з чинним законодавством тієї чи іншої держави.

В умовах тоталітаризму місцеве самоврядування, як досвідчує досвід, було неможливе, не витребуване, оскільки при тоталітаризмі відбувалася уніфікація всіх відносин, відчуження людей від самоуправління, ліквідація всіх органів самоврядування.

Місцеве самоврядування - це складний соціальний організм, своєрідний феномен - неоднозначний, багатоплановий.

У різних країнах світу цей інститут функціонує по-різному, має свої неповторні, історично зумовлені особливості:

1) Земства в царській Росії;

2) регіони, департаменти й комуни у Франції;

3) кантони у Швейцарії;

4) землі в Німеччині та Австрії;

5) царства, тауни, тауншипи, муніципалітети в США.

Місцеве самоврядування як політико-правовий інститут вивчають різні науки: правознавство, політологія, економічна теорія, соціальна статистика, соціологія, державознавство, етнополітологія.

Існують різні підходи до розуміння сутності місцевого самоврядування:

1) своєрідна форма реалізації політичних відносин «знизу-догори»;

2) гарантія попередження конфліктів між владою і народом;

3) засіб пристосування законодавства до різних обставин і соціальних верств;

4) спосіб примирення соціальних інтересів народних мас і панівної еліти;

5) участь народу у місцевому управлінні;

6) оптимальний спосіб подолання надмірної централізації державної влади через розширення демократії на місцях на рівні низових адміністративно-територіальних структур;

7) спосіб зміцнення й саморозвитку національних територій шляхом запровадження широкої козацької автономії;

8) механізм, що перешкоджає консолідації надмірної влади «зверху» і пригніченню окремої особистості «внизу»;

9) простір для творчої самореалізації особистості;

10) процес подолання політичного відчуження громадянина від влади.

Місцеве самоврядування - одне з найважливіших надбань світової цивілізації - покликане бути одним із шляхів подолання відчуження людини від влади; ліквідації історично зумовленої суперечності між державою і суспільством; засобом цілеспрямованого розширення демократичного простору.

Місцеве самоврядування - це одна з демократичних основ системи управління суспільством, один із структурних елементів облаштування влади, одна із форм реалізації влади народу на місцевому рівні.

Місцеве самоврядування - це децентралізована форма управління, яка передбачає відносну самостійність та автономність місцевих органів.

Місцеве самоврядування передбачає:

1) громадяни самостійно вирішують питання місцевої влади;

2) організаційне відокремлення місцевого самоврядування в систему управління суспільством і державою;

3) різноманітність організаційних форм здійснення місцевого самоврядування;

4) відповідність між обсягом повноважень місцевого самоврядування та наявними матеріально-фінансовими ресурсами.

Загальні принципи місцевого самоврядування викладено в Європейській хартії про місцеве самоврядування. У Хартії зазначається, що місцеве самоврядування є однією із засад будь-якого демократичного суспільства: воно забезпечує ефективне й наближене до громадянина управління.

Об'єктом місцевого самоврядування є питання, що виникають як наслідок спільного проживання людей у територіальній громаді. Громада і її самоврядні органи вирішують також проблеми, пов'язані із самобутніми національними особливостями місцевих жителів.

У Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. закріплюється право громадян на участь у місцевому самоврядуванні. Відповідно до зазначеного Закону громадяни реалізують своє право за належністю до відповідних територіальних громад; будь-які обмеження цього права за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на відповідній території, за мовними або іншими ознаками забороняються.

Саме на місцевому рівні найкращі умови для розбудови такої гармонійної громади, належністю до якої громадяни добре б усвідомлювали й відповідали за її діяльність.

Серед основних принципів місцевого самоврядування - принцип державної підтримки (ст. 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні») [2]: місцеві бюджети повинні бути достатніми для забезпечення населення послугами на рівні, не нижчому за мінімальні соціальні потреби.

Основні принципи місцевого самоврядування:

1) народовладдя;

2) законності й правопорядку;

3) власності;

4) виборності;

5) поєднання державних і місцевих інтересів;

6) правова, організаційна та матеріально-фінансова самостійність у межах повноважень, визначених законом;

7) підзвітність і відповідність органів і посадових осіб самоврядування перед територіальними громадами;

8) державна підтримка та гарантії місцевого самоврядування;

9) судовий захист прав місцевого самоврядування.

Основні функції місцевого самоврядування:

1) забезпечення участі населення у вирішенні місцевих проблем;

2) управління комунальною власністю;

3) забезпечення комплексного соціально-економічного розвитку своєї території.

У демократичних державах місцеве самоврядування є справжнім виразником інтересів населення, адже воно вирішує загальні питання життєдіяльності громадян, зокрема питання, пов'язані з:

1) освітою;

2) культурою;

3) охороною здоров'я;

4) соціальним забезпеченням;

5) розвитком торгівлі і промисловості;

6) безпекою громадян;

7) реєстрацією та управлінням власними підприємствами;

8) обслуговуванням комунального господарства.

Таке визначення функцій місцевого самоврядування, що відображає світовий досвід та історичні традиції українського народу, наближається до концепції муніципального дуалізму, у контексті якого реалізується практика партнерства між державою та місцевим самоврядуванням.

У визначенні функцій місцевого самоврядування задіяно елементи:

1) теорії природного права;

2) державницької теорії.

Серед моделей місцевого самоврядування найбільшого поширення набули такі:

1) англо-американська;

2) континентальна;

3) іберійська;

4) радянська.

Англо-американська (англосаксонська) модель: представницькі органи діють самостійно, пряме підпорядкування вищим органам відсутнє. Контроль здійснюється посереднім (непрямим) шляхом через міністерства й суд, на місцях відсутні уповноважені центрального уряду. Англо-американська система характеризується тим, що на всіх субнаціональних рівнях управління функціонують органи місцевого самоврядування, а місцеві органи виконавчої влади загальної компетенції відсутні (Велика Британія, США, Канада, Австралія, близька до подібної системи організація влади на місцях і в Росії).

Континентальна (романогерманська, європейська) модель: місцеві органи влади підпорядковуються вищим державним органам, які здійснюють прямий контроль за їх діяльністю; базується на поєднанні місцевого самоврядування та місцевого управління; береться до уваги різне тлумачення «природних» та «штучних» адміністративно-територіальних одиниць. Така система може мати 2 різновиди:

а) на всіх субстанціональних рівнях, за винятком низового, одночасно функціонують виборчі органи територіальної громади (у тому числі й органи «вторинно-територіальної» громади, територіальної громади «штучної» адміністративно-територіальної одиниці) та призначені представники центральної влади (місцеві державні адміністрації), які здійснюють адміністративний контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування. При цьому на низовому рівні функціонують виключно органи первинної територіальної громади (Франція, Італія);

б) на низовому рівні - у «природних» адміністративно-територіальних одиницях створюються лише органи місцевого самоврядування, а на регіональному та субрегіональному рівнях (у «штучних» адміністративно-територіальних одиницях) функціонують призначені місцеві державні адміністрації загальної компетенції. Можливий варіант, коли і на регіональному (субрегіональному) рівні функціонують представницькі органи територіальних громад «природних» адміністративно-територіальних одиниць (Польща, Болгарія, Туреччина, Фінляндія, Іран).

Іберійська модель (Бразилія, Португалія, Мексика, з певним особливостями - Іспанія): передбачає, що управління на всіх субрегіональних рівнях здійснюють обрані населенням представницькі органи місцевого самоврядування (мери, префекти, алькади тощо).

Ці посадові особи стають головами відповідних рад й одночасно затверджуються центральними органами державної влади як представники державної влади в адміністративно-територіальних одиницях.

Радянська модель (система рад та їх виконавчих комітетів): базувалася на запереченні розподілу влад і визнанні повновладдя представницьких органів знизу доверху. Ця система передбачала, що всі ради починаючи з найнижчого рівня, є органами державної влади на своїй території; всі інші органи прямо чи опосередковано підпорядковані радам. Система рад характеризується ієрархічною підпорядкованістю всіх її елементів та відсутністю будь-якої самостійності місцевих органів (КНР, КНДР).

В Україні формується континентальна (її другий різновид) модель управління на місцях.

Принципи місцевого самоврядування в Німеччині:

1) місцеве самоврядування, як один із принципів державного порядку;

2) правова регламентація місцевого самоврядування;

3) визнання за місцевим самоуправлінням самостійних повноважень;

4) організаційна самостійність місцевого самоврядування;

5) територіальний принцип організації та діяльності місцевого самоврядування;

6) відкритий і публічний характер діяльності органів місцевого самоуправління.

Принцип місцевого самоврядування у США:

1) аксіома Лінкольна: «Правління народу за допомогою своїх представників і в інтересах народу»;

2) реалізація справедливості, рівності перед законом;

3) федералізм;

4) система стримування та противаг;

5) гармонізація інтересів та особистих прав і свобод людини й громадянина.

Принципи місцевого самоврядування в Індії:

1) багаторівневість;

2) спеціалізованість міського і сільського управління;

3) поєднання самостійності та адміністративно-фінансового контролю з боку державних органів штатів та округів.

Принципи місцевого самоврядування в Україні:

1) економічна і фінансова самостійність місцевого самоврядування;

2) дотримання прав і свобод людини і громадянина;

3) гарантованість місцевого самоврядування;

4) забезпечення широкої участі громадян в управлінні;

5) організаційна самостійність;

6) відповідальність органів місцевої влади перед державною владою;

7) державні гарантії місцевого самоврядування;

8) самостійне управління і розпорядження муніципальною власністю;

9) відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоуправління перед місцевою спільнотою;

10) різноманітність форм організації місцевого самоврядування;

11) народовладдя.

Система місцевого самоврядування в структурно-організаційному плані являє собою сукупність органів місцевого самоврядування, органів самоорганізації населення та організаційних форм, за допомогою яких відповідна територіальна громада або її складові частини здійснюють завдання та функції місцевого самоврядування, вирішують питання місцевого значення.

Елементами системи місцевого самоврядування є:

1) територіальна громада;

2) сільська, селищна, міська рада;

3) сільський, селищний, міський голова;

4) виконавчі органи сільської, селищної, міської рад;

5) районні в місті ради, які створюються в містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради;

6) районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

7) органи самоорганізації населення.

У структурі системи місцевого самоврядування можна виділити:

1) територіальні громади;

2) органи місцевого самоврядування та посадові особи місцевого самоврядування:

а) сільські ради - сільський голова;

б) селищні ради - селищний голова;

в) міські ради - міський голова.

3) виконавчі органи рад (виконавчі комітети, відділи, управління);

4) районні та обласні ради, їх посадові особи та апарат;

5) органи самоорганізації населення та добровільні об'єднання органів місцевого самоврядування (будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення; загальнонаціональні, регіональні й місцеві об'єднання, асоціації та інші добровільні об'єднання).

Територіальна громада - це основний суб'єкт місцевого самоврядування. Її складають жителі села (кількох сіл), селища, міста.

Органами місцевого самоврядування є:

1) сільські, селищні, міські, районні у містах (у разі їх створення) ради - представницькі органи місцевого самоврядування, які представляють відповідні сільські, селищні, міські або внутрішньоміські (районні в місті) територіальні громади та здійснюють їх від імені та в інтересах функції: повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією та законами України. Строк повноважень сільських, селищних, міських районних у місті рад - чотири роки.

Питання, що належать до компетенції рад:

а) самоорганізація ради та формування органів;

б) організація та функціонування системи місцевого самоврядування;

в) економічний і соціальний розвиток території, бюджет, управління комунальною власністю;

г) здійснення контрольних функцій;

д) інші питання.

2) сільський, селищний, міський голова є посадовою особою територіальної громади відповідно села, селища, міста;

3) виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад - їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.

Органи місцевого самоврядування з метою здійснення своїх повноважень, захисту прав та інтересів територіальних громад можуть об'єднуватися в асоціації та інші форми добровільних об'єднань, що свідчить про демократизацію українського суспільства.

Децентралізація (від лат. - заперечення, центральний) - управлінська політична система, яка здійснює владні функції щодо територій, які географічно перебувають поза межами безпосереднього впливу центральної влади.

Децентралізація - це політичний процес, який передбачає делегування центральним урядом певних повноважень на місцевий рівень з метою оптимізації практичного вирішення питань загальнонаціональної ваги, а також втілення в життя специфічних регіонально-локальних програм.

Розрізняють два типи децентралізації:

1) адміністративний (бюрократичний);

2) демократичний.

Адміністративна децентралізація (інститути намісництва) означає розширення компетенції місцевих адміністративних органів, які діють у межах цієї компетенції самостійно і певною мірою є залежними від центральної влади, хоч вищеназвані місцеві органи призначаються центральним урядом.

Демократична децентралізація передбачає створення розгалуженої системи місцевого самоврядування, коли місцеві справи вирішуються не представниками центрального уряду, а особами, обраними самим місцевим населенням.

У сучасному світі децентралізація є органічним поєднанням окремих елементів вищеназваних типів, а також елементів централізму. Як правило, вона втілюється в неповторні моделі, що враховують історичний досвід і національні традиції певних держав.

У федеративних державах (США, Німеччина, Швейцарія) децентралізація полягає в поєднанні зовнішньої цілісності з внутрішньою різноманітністю на рівні місцевого самоврядування (штати, землі, кантони) з внутрішньою диференціацією форм і розмаїттям у системах управління, розподіл функцій і компетенції між федеральним урядом і місцевими структурами є суттєвим елементом у системі поділу й балансу влад.

В унітарних державах (Франція, Швеція, Японія) децентралізація здійснюється шляхом встановлення кількох адміністративних рівнів: у Швеції існує три рівні (держава, леви, комуни), у Франції - чотири (держава, регіони, департаменти, комуни).

Децентралізації властиві спільні сутнісні ознаки:

1) незалежність від форми державного устрою;

2) чітке законодавче розмежування функцій та повноважень між різними рівнями управління;

3) цілеспрямований розвиток розгалуженої системи місцевого самоврядування;

4) невтручання держави у сферу суверенних прав земель, областей, регіонів («суверенітет народу»);

5) подолання патерналізму через запровадження принципів діалогу і співпраці на різних рівнях соціального управління;

6) самостійність місцевих органів влади у фінансовій сфері;

7) фінансова підтримка органів місцевого самоврядування з боку держави;

8) законодавче закріплення горизонтальних і вертикальних взаємовідносин у сфері соціального управління.

У сукупності вищезазначені принципи в разі їх практичного втілення у життя, постійного розвитку й вдосконалення, забезпечують децентралізоване прийняття рішень. Ці принципи зафіксовано у «Всесвітній декларації місцевого самоврядування» (1985 р.). Таким чином, значно зменшується навантаження на центральний уряд, водночас зростає життєздатність місцевого самоврядування.

Великі держави змушені надавати своїм регіонам певну частку самоврядування, бо центральний апарат не має можливості охопити всі проблеми. Однак конфлікти між центральними органами та органами місцевого самоврядування все ж трапляються. Децентралізація є ефективною, якщо існує відповідне законодавство про врегулювання взаємовідносин між державною владою та місцевим самоврядуванням.

Політична централізація є небезпечним чинником для демократичних держав. Ценралістські засади не допускають здійснення більш-менш незалежних дій та існування незалежних організацій поза державою. Окремі місцевості мають свої особливі потреби, які найкраще вирішуються саме в межах місцевого самоврядування, що виступає в ролі оцінювальної шкали ступеня самодіяльності народу і є найкращим практичним засобом підготовки до представницького порядку управління.

1.2 Становлення та організація місцевого самоврядування в м. Харкові

Необхідність людей поєднуватися з метою виживання існує з тих часів, як людина з'явилася. Люди, об'єднані суворими умовами життя, змушені були спільно виконувати ряд функцій. Змістом життя людини є діяльність у різних її проявах, а вона неможлива без контактів з іншими людьми. Спільне проживання і діяльність викликали виникнення визначеної організації їхнього життя. Родова громада стала першою такою формою. Прагнення до регулювання відносин привело до створення системи місцевого самоврядування.

Уперше в Україні принцип визнання місцевого самоврядування на конституційному рівні було закріплено ще у конституції гетьмана П. Орлика - 1710 р., а пізніше - у конституції УНР 1918 р., положення яких так і не були реалізовані.

Історія міста Харкова нараховує три з половиною століття, починаючи з тих давніх часів, коли місто існувало як прикордонна фортеця для захисту південних кордонів Росії від татар. Харків був свідком жорстоких битв із кочівниками й у той же час залишався краєм мирної праці і тяги до краси і гармонії з природою. За роки свого існування Харків пережив чимало радощів і лих, періоди розрухи і бурхливого будівництва.

Уже на зорі існування, завдяки своєму вигідному географічному розташуванню, Харків стає великим промислово-торговельним центром, товарообіг якого налічував майже половину товарообігу всієї України. У свою чергу, розвиток економіки Харківського регіону став основою для формування його як культурного, наукового і просвітнього центру на Сході України.

У 1765 р. у результаті реформ, проведеннях імператрицею Катериною II, зросла роль Харкова як адміністративного центру. Була утворена Слобідсько-Українська губернія з центром у Харкові, керівництво якої здійснював губернатор. Першим Харківським губернатором був Євдоким Олексійович Щербинін. Результат діяльності губернаторів, хоча формально вони не входили в структуру органів самоврядування, значною мірою впливали на розвиток міста. У 1766 р. керівництво містом перейшло до земського правління, а в 1767 р. уперше був обраний міський голова, що на той момент не мав чітко виражених функцій і лише виконував окремі розпорядження губернатора. Через якийсь час посада міського голови в Харкові стає постійною, створюється міський магістрат, а незабаром Харківське намісництво. Місто одержує свій герб - перехрещені ріг достатку і жезл Меркурія, що символізують природні багатства міста і процвітання торгівлі.

Реформа 1785 року офіційно установила правовий статус міського самоврядування, закріпивши за ним виконання визначених функцій. Були створені нові органи влади - міські думи.

Наприкінці XVIII і в XIX століття Харків поступово утратив своє військово-стратегічне значення, однак зросло значення його як адміністративного центру. Місцеве самоврядування міста помітно активізувалося, чому сприяли зростання міста (у порівнянні з початком століття його населення збільшився до 1861 р. з 11 тисяч до 50 із зайвим тисяч осіб), а також та обставина, що був відкритий університет (другий у Російській імперії після Московського), що залучало на харківську землю величезну кількість російських і іноземних фахівців самих різних спеціальностей. Створено залізничну гілку, у Харків починають надходити значні фінанси, темпи розвитку торгівлі і промисловості набувають небувалий розмах У місті поступово з'являється авторитетніша школа муніципального керівництва, під егідою та з ініціативи якого був створений у 1866 р. міський купецький банк (перша муніципальна фінансово-кредитна установа в Україні), відкрита в 1869 р. перша міська лікарня («Олександрівська»).

Нові економічні і соціальні реалії вимагали нових форм керівництва життєдіяльністю міста. Відповіддю на ці вимоги стала нова реформа місцевого самоврядування, що почалася в 1870 році.

Нове міське положення, підписане Олександром II дало достатню самостійність міському суспільному керівництву в розв'язанні питань міста.

Кінець XIX - початок XX століття були ознаменовані відчутним посиленням впливу муніципальних органів, приходом у міську владу високоосвічених, авторитетних людей. Саме перед ними стояли нові, складні завдання щодо організації і керівництва міським господарством. Зростання кількості населення міста і його концентрація робили надзвичайно актуальними проблеми водопостачання і каналізації, благоустрою вулиць і площ, наведення порядку на інтенсивно зростаючих базарах, підтримки нормальної санітарно-епідеміологічної обстановки в місті. Виникла потреба в упорядкуванні й удосконаленні місцевих зборів, посилення їхньої ролі у формуванні міського бюджету, уведенні нових, діючих податків - у першу чергу, прибуткового і на прибуток підприємств.

У грудні 1917 року Радянську владу на Харківщині проголосив перший Всеукраїнський з'їзд Рад. Перші роки радянської влади характеризувалися досить частим реформуванням адміністративно-територіального устрою та органів місцевого самоврядування. З закінченням громадянської війни в країні затвердилася радянська форма правління. Важливими напрямами діяльності Харківської Міськради стали: спостереження за діяльністю промислових підприємств, контроль за здачею в оренду торговельних площ і видача патентів на торгівлю, боротьба з масовою неграмотністю і розвиток мережі медичних установ. У період між Громадянською і Великою Вітчизняною війною населення Харкова виросло більш ніж у 4 рази, промисловий потенціал міста значно виріс, був введений у лад водопровід і реконструйований трамвай, виросла мережа установ освіти, лікувальних установ. Однак діяльність міської влади по розвитку міста була перервана війною.

На теперішній час основною будівлею Харківського міськвиконкому є будинок №7 по пл. Конституції. Споруда була побудована у 1885 році за проектом архітектора Б.Г. Михайловського для розміщення Міської Ради. Під час експлуатації будівля неодноразово була перебудована. Сучасний вигляд вона набула у 1954 році, коли була проведена її значна реконструкція за проектом архітекторів В.П. Костенко, Ю.П. Чеботарьова та інженера В.І. Харламова.

Будівля є пам'ятником архітектури місцевого значення.

Місто Харків за своїм виробничим, соціально-економічним, науково-технічним, культурним та інтелектуальним потенціалом і своїми можливостями відіграє виключно важливу роль у житті України. Вірне використання цього потенціалу було б істотним внеском у прискорення подолання кризової ситуації не тільки в місті та в регіоні, а й всій країні загалом. Тому міська влада традиційно надає великого значення інноваційним проектам, сміливо йде на експерименти у науково-економічній, соціальній та організаційно-управлінській сферах, спрямовані на поліпшення життєзабезпечення територіальної громади міста.

Сьогодні система місцевого самоврядування у Харкові включає міську раду, міського голову, виконавчий комітет міської ради, а також районні ради у дев'яти адміністративних районах міста та їх виконавчі комітети. При цьому міська рада як представницька форма публічної влади населення міста, міський голова як головна посадова особа територіальної громади міста та виконавчий комітет міської ради з його структурними підрозділами утворюють чітку систему місцевого самоврядування, яка цілком відповідає принципам Європейської хартії та Конституції України і здатна забезпечити ефективне виконання своїх функцій.

Міська рада являє собою виборний орган місцевого самоврядування, який представляє інтереси територіальної громади і від її імені здійснює функції та повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» та іншими законами. Загальний склад міської ради, включаючи міського голову, складає 76 депутатів, які обираються таємним голосуванням на 4 роки.

Міська рада визначає кількість постійних депутатських комісій та їх персональний склад. Комісії являють собою робочі органи міської ради з питань планування бюджету та фінансів; з питань промисловості, економічного розвитку і власності; з питань транспорту, зв'язку, житлово-комунального господарства та екології; з питань містобудування і місцевих відносин; з питань охорони здоров'я і соціального захисту; з питань освіти, прав молоді та гуманітарних питань; з питань місцевого самоврядування, гласності та депутатської діяльності; з питань забезпечення громадського порядку, виконання законності, охорони прав та законних інтересів громадян.

Відповідно до Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» (стаття 26) [2] до виключної компетенції міської ради віднесено такі питання:

1) затвердження регламенту ради;

2) утворення і ліквідація постійних та інших комісій ради, визначення його чисельності, затвердження та зміна їх складу, обрання голів комісій;

3) утворення виконавчого комітету ради, визначення його чисельності, затвердження персонального складу; внесення змін до складу виконавчого комітету та його розпуск;

4) затвердження за пропозицією міського голови на посаду та звільнення з посади секретаря ради;

5) затвердження плану роботи ради та заслухування звіту про його виконання;

6) заслуховування звіту місткого голови про діяльність виконавчих органів ради;

7) визначення відповідно до закону кількісного складу ради;

8) прийняття відповідно до законодавства рішень щодо проведення місцевого референдуму, організації проведення референдумів та виборів органів державної влади, місцевого самоврядування та міського голови;

9) затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку міста, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування.

Стаття 26 цього закону детально визначає й інші питання, що відносяться до компетенції міської ради і визначають її повноваження.

Харківський міський голова являє собою головну посадову особу міста. Він обирається загальним таємним голосуванням жителів міста на 4 роки і може бути відкликаний відповідно до діючого законодавства, якщо за це рішення проголосує 2/3 депутатів міської ради.

Виконавчими комітетами міської ради є створені нею виконавчий комітет, його Головні управління, управління та відділи, а також інші виконавчі органи, які міська рада може утворювати відповідно до своїх повноважень. Загальна структура виконавчих органів міської ради визначається її сесією за поданням міського голови.

Головне управління економіки та комунального майна є виконавчим органом Харківської міської ради. Воно створено на підставі рішення ІІ сесії Харківської міської ради ІV скликання від 15.05.2002 р. «Про затвердження структури виконавчих органів Харківської міської ради ІV скликання». Управління у своїй діяльності підзвітне та підконтрольне міській раді, підпорядковане виконавчому комітету і міському голові.

Штатний розклад Головного управління економіки та комунального майна

№п/п	Найменування відділів	Чисельність службовців
І 1. 2. 3. 4. 5. ІІ 6. 7. 8. 9. 10. 11. 12. 13. 14. 15. 16. ІІІ 17. 18. 19. 20. 21. 22. 23. 24. IV 25. 26. 27. 28. 29. 30. 31. 32. V 33. 34. 35. 36. 37.	Управління соціально-економічного розвитку, планування та обліку: Відділ прогнозування та інформатики Відділ зведеного територіального планування Відділ планування розвитку житлового господарства Відділ планування розвитку об'єктів соціально-культурного призначення Відділ планування виробничої інфраструктури та територіальних балансів Управління споживчого ринку: Відділ захисту прав споживачів Відділ ринків Відділ інформаційно-диспетчерської служби Відділ обліку та звітності Відділ кадрів Відділ економічного аналізу та прогнозування Відділ прогнозування та торгівлі Відділ організації громадського харчування Відділ побутового обслуговування Відділ оптово-роздрібної торгівлі Відділ координації виробництва по забезпеченню споживчого ринку Управління з питань підприємництва й інвестицій: Відділ зовнішньоекономічних зв'язків Відділ економіки промисловості Відділ комунальних підприємств, цін та тарифів Відділ техніко-економічного обґрунтування програм Відділ розвитку підприємництва Відділ розвитку фінансово-кредитних ресурсів та ринку цінних паперів Відділ з питань реалізації державної регуляторної політики Відділ інвестицій і інновацій Управління комунального майна і приватизації: Загальний відділ Відділ комунального майна Відділ обліку та звітності Юридичний відділ Відділ перетворення форм власності Відділ маркетингу і менеджменту Відділ приватизації і житлового фонду Відділ контролю за використанням комунального майна Апарат Головного управління: Загальний відділ Відділ кадрів Відділ обліку та звітності Юридичний відділ Відділ обліку та розподілу житлоплощі	5 4 5 5 4 4 6 3 3 2 4 5 4 4 8 5 3 4 4 3 4 3 3 3 7 11 12 4 5 7 5 7 3 2 4 4 9
	Усього:	177

Управління соціально-економічного розвитку, планування та обліку є виконавчим органом міської ради.

Управління створено на підставі рішення ІІ сесії Харківської міської ради ХХІV скликання від 15.05.2002 р. «Про затвердження структури виконавчих органів Харківської міської ради ХХІV скликання».

Управління є структурним підрозділом Головного управління економіки та комунального майна, підзвітне та підконтрольне міській раді, підпорядковане міському голові, виконавчому комітету та заступнику міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради - начальнику Головного управління економіки та комунального майна.

Метою діяльності і задачею управління є забезпечення збалансованого економічного та соціального розвитку міста, ефективного використання природних, трудових і фінансових ресурсів.

Місцезнаходження: м. Харків, пл. Конституції, 7.

Управління соціально-економічного розвитку, планування та обліку входить у структуру Головного управління економіки і комунального майна Харківської міської ради.

Перелік посад по управлінню соціально-економічного розвитку, планування та обліку

№	Посада
1	заступник начальника Головного управління економіки та комунального майна - начальник управління соціально-економічного розвитку, планування та обліку
2	спеціаліст 1 кат. з контролю за виконанням доручень
3	начальник відділу прогнозування та інформатики
4	заступник начальника відділу прогнозування та інформатики
5	головний спеціаліст - економіст сектору прогнозування відділу прогнозування та інформатики
6	спеціаліст 1 кат. - економіст сектору прогнозування відділу прогнозування та інформатики
7	завідувач сектору інформатики відділу прогнозування та інформатики
8	спеціаліст 1 кат. - інженер-програміст сектору інформатики відділу прогнозування та інформатики
9	заступник начальника управління - начальник відділу зведеного територіального планування
10	головний спеціаліст відділу зведеного територіального планування
11	спеціаліст 1 кат. - економіст відділу зведеного територіального планування
12	начальник відділу планування розвитку об'єктів соціально-культурного призначення
13	спеціаліст 1 кат. - економіст відділу планування розвитку об'єктів соціально-культурного призначення
14	спеціаліст 1 кат. - економіст відділу планування розвитку об'єктів соціально-культурного призначення
15	заступник начальника управління - начальник відділу планування розвитку житлового господарства
16	заступник начальника відділу планування розвитку житлового господарства
17	головний спеціаліст - економіст відділу планування розвитку житлового господарства
18	спеціаліст 1 кат. - економіст відділу планування розвитку житлового господарства
19	спеціаліст 1 кат. - економіст відділу планування розвитку житлового господарства
20	начальник відділу планування виробничої інфраструктури та територіальних балансів
21	головний спеціаліст - економіст відділу планування виробничої інфраструктури та територіальних балансів
22	спеціаліст 1 кат. - економіст відділу планування виробничої інфраструктури та територіальних балансів
23	спеціаліст 1 кат. - економіст відділу планування виробничої інфраструктури та територіальних балансів

Відділ планування розвитку житлового господарства є структурним підрозділом управління соціально-економічного розвитку, планування та обліку Головного управління економіки та комунального майна Харківської міської ради.

Відділ створено на підставі рішення І сесії Харківської міської ради ХХІІІ скликання від 15.04.1998 р. «Про затвердження структури виконавчих органів Харківської міської ради» та відповідно до розпорядження міського голови від 20.04.98 р. №854.

Метою діяльності та завданням відділу є забезпечення планування комплексного та збалансованого розвитку житлового господарства, розробка та підготовка пропозицій для здійснення програм житлового будівництва, здійснення контролю, аналіз її виконання.

1.3 Проблеми місцевого самоврядування у м. Харкові

В практиці місцевого самоврядування у Харкові та діяльності його виконавчих органів, існує певна множина проблем, які істотно перешкоджають успішній реалізації завдань, функцій і повноважень та вирішенню багатьох невідкладних проблем територіальної громади.

Усі ці проблеми певною мірою взаємообумовлені та взаємопов'язані. Однак їх сукупність можна умовно розділити на окремі групи за такими основними класифікаційними ознаками.

За своїм характером існують проблеми об'єктивні, які не залежать від системи місцевого самоврядування та його виконавчих органів, їх посадових і службових осіб, і суб'єктивні, викликані тією чи іншою мірою внаслідок певних рішень, дій чи бездіяльності зазначених суб'єктів управління. До об'єктивних причин можна віднести загальне суспільно-політичне і соціально-економічне становище в країні, цілі і пріоритети державної внутрішньої та зовнішньої політики, особливості національного законодавства тощо.

За змістом і сутністю проблем типовими можна навести проблеми правового, інституційного, політичного, соціального, економічного, технічного, екологічного, морально-психологічного, кадрового тощо характеру.

За мірою детермінованості можна визначити, по-перше, заздалегідь передбачувані проблеми, зумовлені відомими, цілком в значеними причинами, по-друге, проблеми випадкового характеру, які раптово виникають і далеко не завжди можна визначити їх причину. Можуть бути як прогнозовані, очікувані заздалегідь, хоча й небажані проблеми, так і непередбачувані, наприклад, викликані внаслідок стихійного лиха чи іншої надзвичайної ситуації.

Різноманітними можуть бути проблеми за джерелом походження:

а) За масштабами проблеми можуть бути глобальними, тобто мати характер міжнародних або загальнодержавних, і локальними, тобто регіональними або місцевими. Існують також частини проблеми, що стосуються окремих верств населення або окремих аспектів життєдіяльності територіальної громади чи напрямів діяльності органів місцевого самоврядування.

б) За своєю тривалістю проблеми можуть бути постійними, і тимчасовими. Останні, у свою чергу, можна розділити на довгострокові, короткотермінові та сезонні. Постійні проблеми пов'язані з експлуатацією систем життєзабезпечення і необхідністю підтримання їх надійності та здатного стану. Вирішення цих проблем і являє, по суті, зміст повсякденної діяльності відповідних муніципальних служб і підприємств. Тимчасові ж проблеми виникають час від часу і вимагають додаткових зусиль і ресурсів для свого розв'язання.

в) За мірою своєї невідкладності проблеми, що постають перед місцевим самоврядуванням, можуть бути такими, що вимагають негайного вирішення, коли вони загрожують здоров'ю або життю людей, нормальному функціонуванню життєво важливих систем міської інфраструктури. Існують також проблеми, що теж вимагають швидкого розв'язання, однак припускають можливість зачекати певний час для пошуку необхідних ресурсів. Інші ж проблеми, важливі загалом для міста і територіальної громади (як, наприклад, спорудження нових ліній метрополітену), можна розглядати як перспективні.

Розглянемо основні, характерні сьогодні для Харкова і України в цілому, проблеми місцевого самоврядування, вирішення яких має істотно підвищити ефективність місцевого самоврядування і забезпечити значне поліпшення умов соціально-економічного і культурного розвитку територіальної громади міста.

Проблеми, що виникають перед органами місцевого самоврядування і мають соціально-економічний характер, більшість керівників звичайно вважає об'єктивними, таким, які неможливо вирішувати на місці і треба тільки належним чином ураховувати їх при організації своєї діяльності. Насправді ж, як переконливо свідчить практика, це далеко не так. У основі складної соціально-економічної ситуації в нашій країні лежить криза управління. Оскільки ж вибір моделей і методів управління та їх реалізацію здійснюють конкретні люди, проблеми, що виникають у цій сфері, носять істотною мірою і суб'єктивний характер. Цей висновок красномовно можна підтвердити прикладами Чехії, Естонії, Литви, Латвії, Польщі, Словенії, Угорщини, Словаччини тощо. Вони за своїм потенціалом поступалися Україні, однак змогли успішно здійснити необхідні суспільно-політичні та соціально-економічні трансформації, перетворилися у країни зрілої ринкової економіки.

Подібні ж приклади можна знайти й на мікрорівні. Так, коли значна кількість промислових підприємств міста переживає труднощі, ЗАТ «Завод «Южкабель»», ВАТ «Турбоатом» або Харківська бісквітна фабрика та деякі інші успішно працюють, завойовують нові позиції на ринку своєї продукції, здійснюють технологічне переозброєння виробництва. І головним чинником їх успіхів виступає особистість керівника. До речі, генеральні директори вказаних підприємств В.М. Золотарьов, А.О. Бугаєць, А.А. Коваленко обрані депутатами міської ради.

Однак сьогодні міськвиконкому доводиться працювати в умовах, коли реальний рівень виробництва більшості промислових гігантів міста далекий від проектного. А це створює проблеми зайнятості, низького платоспроможного попиту населення, що, у свою чергу, не стимулює розвитку виробництва споживчих товарів та конкуренції відповідних виробників. Водночас низьким лишається рівень оплати громадянами комунальних послуг, що не дає змоги належним чином підтримувати технічний стан систем життєзабезпечення та здійснювати їх розвиток. Не надходять у очікуваних розмірах кошти до міського бюджету та бюджетів інших рівнів, що істотно стримує можливості соціально-економічного і культурного розвитку територіальної громади.

Аналіз досвіду країни за період її незалежного розвитку дозволяє стверджувати, що стратегія і тактика трансформаційного періоду, насамперед ринкових перетворень, виявилась непродуманою. В результаті реформування економіки здійснюється непослідовно, несприятливий і без того інвестиційний клімат в країні ускладнюється нестабільністю правово-господарської системи. Гігантський економічний потенціал, зосереджений на початку перехідного періоду у державному секторі, фактично був відданий у безконтрольне і безкоштовне користування керівникам підприємств і представникам колишньої партійно-комсомольської номенклатури.

Монополізм підприємств і галузевих міністерств, надмірна виробнича кооперація з сотнями підприємств усього колишнього Союзу, гіпертрофована мілітаризованість економіки підприємств і обтяженість її соціальною сферою були характерними рисами того періоду. В цих умовах багато що залежало «від ініціативи та сумлінності директорського корпусу, від його здатності знайти місце своїм підприємствам у новій системі економічних відносин, готовності відмовитися від безперспективної державної опіки у формі безповоротного фінансування, забезпечення ресурсами і гарантованим збутом. Але головним руйнівним фактором виявилася непослідовна і консервативна політика держави в перші роки після проголошення незалежності, її нездатність створити нові фінансово-економічні механізми, що забезпечують ринково орієнтоване виробництво і нові канали накопичення та ефективного використання кредитно-інвестиційних ресурсів для модернізації і розширення виробництва, його структурної перебудови і конверсії ВПК». [47]

Ситуація істотно ускладнювалась непродуманою грошово-кредитною політикою держави, яка спричинила небувалу в світі гіперінфляцію, знецінила заощадження населення і призвела до його масового зубожіння, з одного боку, а з іншого - до швидкого збагачення окремих осіб. Ці обставини створили сприятливі умови легального і напівлегального перетікання значних обсягів державних капіталів до тіньової економіки, надали економічно необґрунтовані переваги підприємствам - експортерам сировини і металу. Це дозволило їм та вузькому прошарку осіб істотно перерозподілити на свою користь національний продукт за рахунок фактичної деіндустріалізації національної економіки. Така ситуація стала руйнівною перш за все для таких колись провідних галузей промисловості, як машино - і приладобудування, електротехнічна промисловість тощо, які складали основу індустріально-технологічного потенціалу Харкова.

Проблеми соціально-економічного становища міста і країни в цілому, шляхи подальшого розвитку і кадрового забезпечення розвитку серйозно турбують міські власті. «Розмірковуючи про сьогоднішній період історії Харкова, приходять на думку аналогії з життям міста 200-річної давнини. Виникає відчуття, що сьогодні Харків також стоїть на якомусь роздоріжжі. Тоді актуальної ідеєю, яка привела до динамізму розвитку міста і визначила його місце і у сьогоднішньому світі, стало створення університету. Це був дуже потужний імпульс, як у науковому, так і в технічному та інших напрямках розвитку міста. Ідея гіганта військово-промислового комплексу сьогодні у певному розумінні себе вичерпала. Як буде розвиватись Харків? Чи піде він шляхом перетворення у великий базар, чи розвиватиметься ідеєю інноваційних і промислових технологій. Яке ж його місце? В чому його головна ідея, і що стане рушійною ідеєю міста Харкова у третьому тисячолітті та у XXI столітті? Відповідь на цей виклик часу не можна зводити тільки до красивих і приємних для нас слів про те, що Харків - це науково-технічний центр, який має колосальні традиції». [47]