Сутність соціального управління

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Методологічний аналіз західних ідей управління суспільством

1.1 Ідеї управління в рамках класичного етапу розвитку соціології

1.2 Концепція М. Вебера та її значення в соціології управління

1.3 Теоретичні погляди Мак-Грегора на управління та Ії значення на сучасному етапі

РОЗДІЛ 2. Соціологічний аспект соціального управління в процесі розвитку суспільних відносин

2.1 Фундаментальний та системний підхід до розглядання сутності соціального управління

2.2 Особливості соціологічного управління в сфері економічних відносин

2.3 Специфіка соціального управління з точки зору політичних відносин

РОЗДІЛ 3. Соціальне управління - основа розвитку українського суспільства

3.1 Менеджмент економічних відносин сучасному етапі в умовах кризису

3.2 Національні особливості державного регулювання економічними процесами

3.3 Соціо-культурні інститути та їх роль у формуванні соціальних відносин в умовах сьогодення

ВИСНОВКИ

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність обраної теми. Сьогодні в Україні немає адекватної теорії соціального управління. В умовах відсутності такої теорії керівники держави й організацій різного рівня змушені спиратися на сформовані традиції, інтуїцію і суб'єктивний досвід управління, що часто підводять, та нерідко приводить до негативних наслідків.

Гострий дефіцит кваліфікованих фахівців з управління привів до появи в останні роки численних факультетів у структурі державного вищого утворення, різноманітних комерційних шкіл бізнесу, університетів, орієнтованих на підготовку бакалаврів, фахівців і магістрів в області управління. Очевидно, що ця міра змушена, тому що Марксистсько-ленінська парадигма соціального управління здала свої позицій менеджменту, а нічого іншого в нас немає. Разом з тим очевидна також необхідність заміни менеджменту на сучасну теорію соціального управління, що має бути створена.

Така теорія необхідна тому, що:

- менеджмент не охоплює питань управління суспільством;

- практика соціального управління ввійшла в суперечність з офіційною наукою (менеджментом);

- усе частіше стала виявлятися нездатність наших керівників вирішувати проблеми, що постають перед суспільством. Якби існувала адекватна теорія соціального управління, то навряд чи були можливі грубі помилки, що призвели до розпаду СРСР, приватизації власності, криміналізації суспільства, масовій убогості і безробіттю.

Перед країнами, що будують нову політичну систему, постає задача вироблення теорії соціального управління, що відповідає сучасним реаліям. Теорія соціального управління повинна служити інструментом у руках керівників різного рівня й організацій, дозволяючи їм не тільки прогнозувати зміни соціальних процесів, але і підказувати способи оптимального впливу на них.

Яка нова парадигма соціального управління може прийти на зміну менеджменту? Дослідження, що проведені за останні роки українськими та російськими вченими дозволили виробити досить універсальну концепцію соціального управління. Суть цієї концепції складається у наступному.

1. Соціальне управління є властивістю будь-якої соціальної організації, тому для розуміння сутності соціального управління варто виходити зі змісту поняття "соціальна організація".

2. Під соціальною організацією розуміється досить стійка соціальна цілісність, подібна розумному живому організму, що володіє здатністю виявляти і вирішувати свої проблеми, завдяки чому вона забезпечує своє існування. При цьому проблеми організації розглядаються як відхилення від прийнятих норм існування (формальних чи неформальних). Прикладами є організації як природного (родини, громади, що історично склалися міста, поселення, суспільство), так і штучного походження (фірми, концерни, корпорації, транснаціональні компанії, фінансово-промислові групи). Подібна точка зору зустрічається у Г. Спенсера, Л. Гоулднера, Т. Парсонса, Р. Мертона, Л. Тойнби, С. Янга і є подальшим розвитком організмічного напрямку в соціології.

3. Виявлення і рішення проблем є головними функціями організації, у той час як цілеполагання і ціледосягнення відіграють допоміжну роль. Мета є засобом рішення проблем, а не проблеми зважуються для досягнення цілей.

4. Рішення проблем організації полягає в реалізації мір, спрямованих на усунення відхилень від прийнятих в організації культурних цінностей. При цьому засоби рішення проблем залежать від їхньої специфіки. Для часто повторюваних (ординарних) проблем в організації вже існують відповідні їм інститути, організаційні структури чи інші зразки організаційної культури, тому для рішення подібних проблем досить використовувати існуючі організаційні культури, не створюючи нових. Неординарні проблеми представляють особливу загрозу для організації. Для їхнього рішення вона мобілізує усі наявні в її розпорядженні знання, методи і засоби. Можна виділити такі найчастіше використовувані способи практичного рішення таких проблем: введення нових нормативно-правових актів замість старих; структурні перетворення (організація створює нові структури замість застарілих); введення новацій (винаходів, відкриттів, технологій); формування і введення нових культурних цінностей; регулювання межорганизаційних відносин.

Зазначені функції здійснюються у будь-якій організації (інакше вона б не існувала), включаючи суспільство, розглянуте, подібно Г. Спенсеру, як живий організм. Однак не всі ці функції виявляються явно, тобто деякі з них є латентними (Р. Мертону). Разом з тим вони істотно впливають на результати діяльності і розвиток організацій. Тому принципово важливим є інституціоналізація функцій і розробка методів їхнього удосконалювання.

Об'єкт дослідження - сучасне соціальне управління.

Предмет дослідження - методологічні основи сучасного соціального управління в сфері економічних відносин.

Мета: Дослідити особливості здійснення соціального управління сферою економічних відносин в умовах сучасної кризи.

Відповідно до предмету та мети дослідження були визначені наступні завдання:

- Зробити методологічний аналіз західних ідей управління суспільством;

- Дослідити соціологічний аспект соціального управління в процесі розвитку суспільних відносин;

- Розглянути соціальне управління як основу розвитку українського суспільства.

Для солідження була обрана саме ця тема, адже, на мій погляд, теорія та методика соціального управління економічними відносинами, особливо в умовах світової економічної кризи, є найбільш гострою та такою, що потребує негайного дослідження та визначення шляхів вирішення.

РОЗДІЛ 1. Методологічний аналіз західних ідей управління суспільством

1.1 Ідеї управління в рамках класичного етапу розвитку соціології

Класичний період розвитку соціології праці датується ХІХ - початком ХХ ст. Він є найкоротшим за часом, але надто багатим за змістом. Власне науковий період почався з першими проблисками капіталізму в європейській Реформації. Т.Аквінський був останнім виразником донаукових поглядів, а М.Лютер (XV-XVI ст.ст.) - носій ідей нового, наукового етапу.

Так, саме протестантизм вперше підносить повсякденну трудову діяльність мирянина до рівня найбільших і найвищих релігійних цінностей. У вченні Мартина Лютера та Жана Кальвіна праця наповнюється релігійно-моральним, духовним змістом, праця тепер розуміється як головне покликання людини, їй надається статус божественної місії, яку покладає на людину Бог. Напружена активність, моральна дисципліна, працелюбство, чесна праця і праведно накопичений капітал - ось ціннісна шкала капіталізму. Вона є підгрунтям того, що західні соціологи називають “трудовим суспільством”. Воно репрезентує новий тип людської цивілізації, яка засновується на протестантській трудовій етиці, яка є вільною від конкуренції і підприємництва. Протягом XV-XX ст.ст. “трудове суспільство” визначало шляхи розвитку західної цивілізації. І лише з 70-х рр. (з початком “третьої промислової революції” соціологи стали писати про кризу концепції “трудового суспільства”, відході молоді від класичних цінностей і протестантської етики [45, c. 60-61].

Поруч з М.Лютером і Ж.Кальвіном, не менш визначним треба вважати переворот, здійснений родоначальниками класичної політекономії Вільямом Петті (1623-1687) та Адамом Смітом (1723-1790). Вони поставили погляди про моральне на міцний грунт науки, перевели релігійні цінності в площину теоретичного аналізу.

Помітний внесок в розвиток соціології праці здійснила французька соціологічна школа (Ш.Фур'є (1772-1837), К.А. де Сен-Сімон (1760-1825), О.Конт (1798-1857), Є.Дюркгейм (1858-1917). Обстоюється думка про поєднання НТП й соціальний прогрес в деякому утопічному проекті, в якому віддається пріоритет колективній праці над індивідуальним, альтруїстичним цінностям над егоїстичними. В противагу цьому, для англійської школи (англійська політекономічна школа, видатними представниками якої були А.Сміт, Д.Рікардо (1772-1823), Д.С.Мілль (1806-1873), А.Маршалл (1842-1924)) загальними властивостями були утилітаризм та етика індивідуалізму, здійснювався акцент швидше на економічних, аніж на соціальних аспектах праці, тверезий розрахунок та реалізм, пріоритет цінностей капіталізму над соціалізмом [2, c. 80].

Французькій школі належить слава родоначальниці наукової соціології. Її відкриття пов'язані з О.Контом. У відомій мірі його можна назвати “батьком” соціології праці. Так, О.Конт першим вивчив характерні особливості індустріального суспільства (не плутати з економічною теорією капіталізму, яка зародилася в Англії), намагаючись сформулювати закони його функціонування й розвитку. Один з них - закон трьох стадій - розмежовував всесвітню епоху на три стадії чи епохи:

а) теологічну (старовина і раннє середньовіччя);

б) метафізичну (1300-1800 рр.) та

в) позитивну, яка лише наступає. Вона характеризується перетворенням науки на продуктивну силу, заміною військового ладу промисловим, перемогою альтруїзму над егоїзмом, інтеграції над роз'єднанням.

Другий закон (чи точніше історичний фактор розвитку) - поділ й кооперація праці. Дякуючи останнім виникають соціальні й професійні групи, зростає різноманіття в суспільстві й підвищується матеріальний добробут людей. Але саме поділ праці веде до концентрації й експлуатації, однобокої професіоналізації, яка спотворює особистість, а відтак - руйнує й фундамент самого суспільства, т.т. солідарність й консенсус. Поділ праці й конкуренція вивертають соціальні відносини навиворіт: вони розвивають лише професійну, а не суспільну солідарність (консенсус). Соціальні відчуття об'єднують лише осіб однакової професії, примушують вороже ставитися до інших. Виникають корпорації і внутрікорпоративна (егоїстична) мораль, які можуть руйнувати єдність суспільства. Відновити цю названу вище соціальну солідарність може лише держава.

Наступний і ще більш глибший крок в розвитку наукової соціології, особливо у сфері методології та вчення про поділ праці, здійснив Е.Дюркгейм в своїй докторській дисертації “Про поділ суспільної праці” (1893). Центральною в науковій творчості Е.Дюркгейма, як і всієї французької школи, є проблема соціальної солідарності. Для соціології не існує більш гуманної задачі - і в теоретичному, і в практичному плані, - аніж зрозуміти, що спонукає людей жити спільно; чому для них стабільний соціальний порядок виступає найвищою цінністю; які закони скеровують міжособові відносини. Не боротьба класів, а спільне існування особистостей (не замкнутих в класові, професійні чи кастові інтереси), “солідарне буття” є у Е.Дюркгейма найвищою ціллю.

У відповідності до такого гуманістичного замислу він будує всю програму власної діяльності, яку можна розділити на чотири частини:

1. побудова “правильної” методології мусить озброїти соціолога надійним інструментом пізнання;

2. аналіз історичної еволюції поділу праці призваний показати “правильний” шлях руху людства від механічної (примітивно-примусової) до органічної (свідомо-добровільної) солідарності;

3. конкретне (статистичне) дослідження сутності самогубства ставить на меті виявити аномальні стани, відхилення від “правильного” шляху (т.т. солідарності) і попередити людство про можливі наслідки руйнування суспільного порядку;

4. вчення про релігію і виховання озброює нас “правильною” технологією подолання кризових явищ й зміцнення солідарності.

Марксистська школа соціології праці - явище в новоєвропейській соціології незвичайне, екстраординарне. Спираючись на кращі досягнення класичної соціологічної думки - французьку просвітню філософію, французький та англійський утопічний соціалізм, німецьку класичну філософію та англійську політекономію, - марксизм водночас поривав зі своїми інтелектуальними традиціями, пропонуючи свій, ліворадикальний, проект переустрою суспільства. Зауважимо тут принагідно, що і Руссо, і Фур'є, і Сміт, і Гегель були реформістами, т.т. виступали за виключно мирний спосіб вирішення економічних проблем і трудових конфліктів [37, c. 24-28].

К.Маркс (1818-1883) і Ф.Енгельс (1820-1895) вже в 1844-1848 рр. постулювали радикальний розрив зі всіма теоретичними традиціями, проголосили необхідність створення нового - комуністичного - суспільства, ще не маючи розгорнутого і емпірично доведеного аналізу існуючого суспільства. К.Маркс не заперечував прогресивної ролі поділу праці, навпаки, як і Е.Дюркгейм (але задовго до нього), відводив йому роль механізму історичної генези суспільства. Втім, на відміну від Е.Дюркгейма, він відводив аномальним функціям поділу праці (експлуатації, безробіттю, зубожінню і т.п.) не випадковий і мінливий характер, а фаталістичний, непереборний. Поділ праці призводить не просто до зародження соціальної структури суспільства, а до її розколу на два антагоністичних класи - експлуататорів й експлуатованих.

Теоретичний метод К.Маркса послугував стимулюючим началом для виникнення в 30-х рр. ХХ ст. Франкфуртської школи соціології праці (М.Хоркхаймер, Т.Адорно, Е.Фромм, Г.Маркузе, Ю.Хабермас), представники якої додали визначний внесок в розробку концепції “індустріального суспільства” і відчуження праці.

Вплив К.Маркса на всю світову соціологію є надто великим. Так, поруч з М.Вебером і Е.Дюркгеймом його незмінно називають серед засновників соціальної науки. Головним внеском вважається створена на базі категорії “класова боротьба” теорія соціального конфлікту. Найбільш менше вплинула на сучасну науку його економічна теорія, яка більшістю західних вчених-економістів навіть не враховувалася.

Німецька історична школа політекономії (інша назва “школа німецьких соціальних політиків”) (перше покоління: Адам Мюллер (1779-1829), Фрідріх Ліст (1789-1846); друге покоління: Вільгельм Ротер (1817-1894), Бруно Гильдербранд (1812-1878), Карл Кніс (1821-1898); третє покоління: Густав фон Шмоллер (1838-1917), Вергер Зомбарт (1863-1941)). Основна увага даної школи приділялася історичному аналізу економічних інститутів, виявленню національної специфіки країни, особливостям спізнілого розвитку капіталізму. Вони вважали, що абстрактна теорія капіталізму, придатна для Англії, яка своїм розвитком пішла далеко вперед, є непридатною для напівфеодальної Німеччини. З огляду на це вони піддавали критиці не лише А.Сміта і Д.Рікардо, але й К.Маркса.

Приблизно в той само період з критикою англійської політекономії і марксизму (як її логічного продовження) виступив американський соціолог Торстейн Веблен (1857-1929), який, в свою чергу, заклав основи самостійної школи - інституціоналізму. Критика Т.Вебленом класичної політекономії потребувала такого перегляду принципів економічної теорії, якого ніхто до цього не здійснював. Замість вивчення статичного стану реальності, який передбачав незмінність соціальних явищ, Веблен запропонував генетичний метод. Предметом економічної науки мусять стати мотиви поведінки споживачів, образ життя і взаємовідносин споживачів. Вчення про інститути, теорія експлуатації, концепція гультяйського класу, накінець, історичний аналіз промисловості базувалися у Веблена на вивченні трудової діяльності людини, його мотивів та поведінки. На технократичній теорії і соціологічній концепції споживання Веблена засновуються сучасні концепції суспільства споживання, індустріального та постіндустріального суспільства Гелбрета, Белла, Ростоу і Тоффлера [41].

Інший представник інституціоналізму Джон Р. Коммонс (1862-1945): Для нього предмет економіки - поведінка індивідів, розпізнавання мотивів і цілей дій людей методом вживання. Економічне для Коммонса було невідривним від соціального.

Німецька школа соціології праці: Г.Зіммель і М.Вебер, як ніхто інший, вплинули на сучасну західну соціологію. Так, Георг Зіммель (1858-1918) здійснює глибокий аналіз впливу грошових відносин і поділу праці на соціальну реальність, людську культуру і відчуження праці. Вчення Г.Зіммеля часто називають “формальною соціологією” за те, що основним предметом вивчення наукової соціології мусить виступати “чиста форма”, яка фіксує в соціальних явищах найусталеніші, універсальні риси, а не емпіричне різноманіття соціальних фактів. Справжній соціолог вивчає не зміст індивідуального, а цінності самі по собі як чисті форми. Категорія грошей послугувала Г.Зіммелю тим збільшувальним склом (для Е.Дюркгейма подібну функцію виконав поділ праці), дякуючи якому вдалося краще розглянути скриті механізми соціального життя, суспільну працю в його нормальних і патологічних формах. Гроші - “чиста форма” економічних відносин і економічна цінність одночасно. Під цінністю треба розуміти те, що приваблює наш інтерес до конкретної речі, яка виконана людиною. Сама по собі цінність виступає фундаментальним відношенням, що визначає усі інші. Над світом конкретного буття, вважає Г.Зіммель, височить світ ідеальних цінностей, який вибудовує зовсім іншу ієрархію речей і відносин, аніж ту, яка існує в матеріальному світі. Відтак продукт праці є двоїстим [38, c. 15-27].

Одна з центральних проблем творчості Макса Вебера (1864-1920) - проблема раціоналізації. Раціоналізація розглядається як трансісторичний процес, одним з моментів якого стало зародження капіталізму. М.Вебер вважав, що західноєвропейський капіталізм - явище в історії унікальне, воно може ніколи не повторитися, бо ж може не повторитися той збіг обставин, які його викликали (і головне серед них - протестантизм і протестантська трудова етика). Так, як наприклад, ідеї західного капіталізму не змогла реалізувати Росія. Соціологія М.Вебера здійснила фундаментальний вплив на західну соціологію ХХ ст. В середині 70-х - кінці 80-х рр. відбувається своєрідний “веберівський ренесанс”.

Якось сталося, що про розвиток емпіричної і прикладної соціології праці в ХІХ - першій чверті ХХ ст. пишеться набагато менше, аніж про теоретичну (чи академічну) соціологію праці. Втім і в цій області відомі значні досягнення, без аналізу яких огляд історії класичного періоду буде неповним.

Емпірична соціологія, як і теоретична, особливо широко розвивалася в Англії, Франції та Германії. Для її становлення характерні наступні особливості. По-перше, емпіричні соціальні дослідження з'явилися раніше, ніж академічна соціологія. Так, Вільям Петті, Джон Граунт, Грегорі Кінг і Едмунд Галлей випрацювали методи кількісного дослідження соціальних процесів. По-друге, методологія й методика емпіричних досліджень випрацьовувалася головним чином натуралістами (чи природознавцями), такими як Е.Галлей, П.Лаплас, Ж.Бюффон, А.Лауваз'є, а теоретична соціологія - філософами (О.Конт, Е.Дюркгейм, Г.Зіммель, Ф.Тенніс). По-третє, на ранніх етапах теоретична і емпірична соціологія розвивалися паралельно і в значному відриві одна від іншої. В академічній соціології переважали глобальні еволюційні схеми і порівняльно-історичний метод, які не вимагали строго емпіричного підтвердження, задовольнялися некритичним збором фактів для ілюстрації апріорних схем. По-четверте, емпірична соціологія зародилася поза сферою університетів (як центрів наукової думки), а в практичній сфері - сфері державних службовців, підприємців, лікарів, вчених-натуралістів, вчителів. Її виникнення стимулювалося практичними потребами капіталістичного суспільства [42, c. 254-264].

Великий вплив на становлення емпіричних соціальних досліджень здійснили монументальні дослідження аграрної праці Джона Сінклера, санітарних умов побуту трудівників Джеймса Кей-Шатлуорта, проблем бідності, занять й умов життя в промисловому місті Чарльза Бута (1840-1916).

У Франції до числа родоначальників емпіричної соціології відносять Луї Віллерме (“Зведення фізичного й морального стану робітників на паперових, вовняних та шовкових мануфактурах” (1840)). Немалу роль в розвиток соціальної емпірики внесли роботи Александра Паран-Дюшатле “Суспільна гігієна” (1836) та “Проституція в Парижі” (1834); Андре Геррі - “Нариси моральної статистики Франції (1932); Фредеріка Ле Пле - “Європейські робітники” (1877-1879).

Але найпомітнішим серед емпіриків був один із найвизначніших статистів ХІХ ст. Адольф Кетле (1796-1874). З його ім'ям в історії науки пов'язаний перехід соціальної статистики від збору й опису фактів до встановлення сталих кореляцій між показниками, чи статистичними закономірностями. Праця А.Кетле “Про людину і розвиток її здатностей, чи Досвід соціального життя” (1835) допоможе соціологам перейти від умоглядного виведення нічим не перевірених “законів історії” до індуктивно виведених і статистично вирахуваним соціальним закономірностям. Власне, саме з цього моменту треба розпочинати відлік соціології як строгої, емпірично обгрунтованої науки [41, c. 32-35].

Досягнення А. Кетле:

1. відкриття статистичних закономірностей;

2. концепція строгих величин і “середньої людини”, згідно з якою арифметично середня величина, отримана на підставі розподілення відповідей на питання, немов би онтологізується, отримує самостійне життя в середньо-типовому представникові даної групи, суспільства;

3. встановлення соціального закону як сталої тенденції зміни середніх величин, а чи ж сталої кореляції між декількома характеристиками;

4. методологічні правила формулювання анкетних питань. (А.Кетле рекомендував ставити лише такі питання, які:

а) необхідні і на які можна отримати відповідь;

б) не викликати у людей підозри;

в) однаково розуміються усією сукупністю опитуваних;

г) забезпечують взаємний контроль.

В англійській і французькій емпіричній соціології можна виокремити умовно наступні основні напрямки:

1. політична арифметика (У.Петті і Дж.Граунт) - найпростіше кількісне дослідження суспільних явищ;

2. соціальна фізика (А.Кетле) - емпіричні кількісні дослідження фізичних характеристик людини і встановлення статистичних закономірностей суспільних явищ з застосуванням складних математичних процедур (розумілась як теоретична дисципліна);

3. соціальна гігієна (Е.Чадвік, Л.Віллерма, А.Паран-Дюшатле) - емпіричний опис санітарних умов праці й побуту міських промислових робітників, класифікація соціальних показників здоров'я населення на підставі опитувань, інтерв'ю й спостережень з метою випрацювання практичних рекомендацій для проведення доброчинних соціальних реформ;

4. моральна статистика (А.Геррі, Дж.Кей-Шаттлуорт) - збір й аналіз кількісних даних щодо моральних й інтелектуальних характеристик різних станів населення з метою розробки рішень в області соціальної політики і соціального управління;

5. соціографія (школа Ле Пле (сюди можна також віднести й Б. та С.Вебба і Ф.Енгельса)) - монографічний опис територіальних чи професійних спільнот (необов'язково з використанням кількісних методів обробки даних) з опорою на статистику й спостереження, результати яких зазвичай використовуються для аналізу динамічного (історичного) стану об'єкту в різний час.

В Німеччині зазначені напрямки отримали розвиток як паліативне, вторинне явище. Так, в ХІХ ст. німецька статистика являє собою конгломерат відомостей по георафії, історії, демографії, економіці, медицині, а зародження власне емпіричної соціології припадає на другу пол. ХІХ ст. через запозичення ідей французької та англійської емпіричних шкіл. Основним і фактично єдиним центром здійснення емпіричних досліджень в Німеччині стало Товариство соціальної політики (виникло в 1872 р.), яке зіграло визначну роль в європейському інтелектуальному житті. З діяльністю товариства пов'язана творчість провідних представників німецької історичної школи політекономії (тому їх часом називають ще німецькими соціальними політиками) таких як Г.Шмоллер, М.Вебер, А.Вебер та Ф.Тенніс. Для його діяльності характерне попереднє колективне обговорення програм майбутнього дослідження, визначення ключових проблем, по яким намічався збір первинної інформації, безпосередній їх перевід в формулювання анкети. Зібрані матеріали публікувалися без глибокої обробки, оскільки соціальні політики мало цікавилися методологією.

Прикладна соціологія. Першим, хто дав обгрунтування поняттю “прикладна соціологія” і вказав на її місце в системі соціологічного знання, був Фердінанд Тенніс (1855-1939). Він розробив оригінальну концепцію структури знання. Його формальна, чи “геометризована”, соціологія починалася не з фактів, а з ідеалізованих абстракцій - абстрактних типів, абстрактних сутностей (“громада”, “родові відносини”, “дружба” і т.п.), які, будучи своєрідними понятійними мірками, мусять прикладатися до реальності. Це обумовлює й звідси висновується саме поняття “прикладна соціологія”, яка відрізняється від теоретичної соціології тим, що описує форми соціальних відносин не в спокої, а в динаміці. Її методом є понятійна аналогія, а сферою використання - історія людства. Таким чином, прикладна соціологія ідентична швидше з історичною соціологією. Крім того, Ф.Тенніс виокремив ще й емпіричну соціологію (соціографію), яка вивчає сучасний стан суспільства. Втім трактування Теннісівської прикладної соціології не прижилася в науці. Зараз її розуміють зовсім інакше, і в нинішньому значенні прикладна соціологія виникла прибл. в середині ХХ ст. [39]

Першими експериментаторами в області соціальних резервів і людського фактору на виробництві треба вважати т.зв. “ранніх наукових менеджерів” в Англії. Наприкінці ХІХ ст. центр прикладної соціології, т.т. практичного менеджменту, переміщується із Англії до Америки. Діяльність “ранніх наукових менеджерів” відображала епоху класичного капіталізму. На зміну їй приходить некласичний, чи монополістичний капіталізм, капіталізм. І якраз виразником нового підходу до управління стали представники американського руху “науковий менеджмент”, лідером якого був Фрідерік Уінслоу Тейлор (1856-1915). Останньому приписують відкриття моделі “економічної людини”, головний смисл праці якої полягає й обумовлюється отриманням грошей. Втім сам Ф.У.Тейлор, як то висновує з детального аналізу його висловлювань, не вважав гроші ні головним, ні єдиним мотиватором.

Ф.У.Тейлор розробив і запровадив складну систему організаційних заходів - хронометраж, інструкційні картки, методи перенавчання робітників, планове бюро, збір соціальної інформації, нову структуру функціонального адміністрування, які усі вкупі здатні гарантувати робітникові, що підвищення ним продуктивності праці не буде довільно нівельовано адміністрацією через пониження розцінок. Чимале значення Ф.У.Тейлор надавав стилю керівництва, правильній системі дисциплінарних санкцій й стимулюванню праці. В організації праці провідне місце займали поведінка людини й мотивація, а зовсім нетехнічні фактори.

Класична чи адміністративна школа в управлінні займає відрізок часу з 1920 по 1950 р. Родоначальником цієї школи вважається Анрі Файоль, французький гірський інженер, видатний менеджер-практик, один з основоположників теорії управління.

На відміну від школи наукового управління, що займалася в основному питаннями раціональної організації праці окремого робітника і підвищенням ефективності виробництва, представники класичної школи зайнялися розробкою підходів до удосконалювання управління організацією в цілому.

Метою класичної школи було створення універсальних принципів управління. Файоль і інші відносилися до адміністрації організацій, тому часто класичну школу називають адміністративною [37].

Заслуга Файоля полягає в тім, що він розділив усі функції управління на загальні, стосовні до будь-якої сфери діяльності, і специфічні, стосовні безпосередньо до управління промисловим підприємством.

Послідовниками Файоля, що розвили і поглибили основні положення його доктрини, є Ліндал Урвік, Л. Гьюлік, М. Вебер, Д. Муні, Алфред П. Слоун, Г.Черч.

На основі розробок Файоля і його послідовників сформувалася класична модель організації, що базується на чотирьох головних принципах:

· чіткий функціональний поділ праці;

· передача команд і розпоряджень зверху вниз;

· єдність розпорядництва („ніхто не працює більш ніж на одного боса”);

· дотримання "діапазону контролю" (здійснення керівництва обмеженим числом підлеглих).

Усі вищевказані принципи побудови організації справедливі і для теперішнього часу, незважаючи на те, що досягнення НТП наклали на них визначений відбиток. Так, широке використання в практичній діяльності електронно-обчислювальної техніки спростило зв'язки між органами (ланками) управління в організації за рахунок прискорення обробки інформації.

У цілому ж для класичної школи менеджменту характерне ігнорування людини і його потреб. За це представники школи зазнають справедливої критики з боку теоретиків і практиків менеджменту.

1.2 Концепція М. Вебера та її значення в соціології управління

Перед тим як безпосередньо торкнутися концепції влади М.Вебера слід з'ясувати, хто був такий Макс Вебер, як він йшов до неї і під впливом чого була розвинута вищезгадана концепція.

Вебер Макс (1864-1920) - німецький політичний економіст і соціолог-теоретик. Починаючи з ранніх праць з історії торгового права Вебер став однією з провідних постатей нового покоління політичних економістів Німеччини 1890-х років. У 1898 році особисті негаразди змусили його облишити академічну викладацьку діяльність, що майже не відбилося на його наукових працях, кількість яких була величезною. Їх спільним спрямуванням було зацікавлення відносинами між правовими, політичними і культурними утвореннями, з одного боку, та економічною діяльністю - з іншого. Його інтерес до цих проблем був переважно теоретичним, включаючи і систематизацію основних категорій соціального та політичного життя - водночас й універсальних, і таких, що визначають специфічний характер сучасної західної цивілізації. Вебер також активно включався в політичні дискусії, що точилися в Німеччині за часів кайзера Вільгельма, причому, з точки зору прогресивних націонал-лібералів, часто виступав у них як опонент, що надавало особливого сенсу його зацікавленню різницею між наукою про суспільство і політичною практикою, а також значенням правильних суджень у науці про суспільство. Уже майже на схилку свого життя він почав розглядати свій науковий доробок як «соціологію», тож нині він відомий саме як один із «батьків-засновників» соціології. Проте його доробок є надто різнобічним і не допускає якоїсь однозначної класифікації - чи то віднесення його до певної дисципліни, чи то до окремої наукової школи [34, c. 78-81].

Вебер став відомим у Німеччині, написавши дослідження про вплив капіталістичного укладу на прошарок аграріїв, що жили на схід від Ельби, та про його причетність до постійного домінування юнкерів у політичному житті Німеччини. Проте справжньої популярності він набув тоді, коли написав більш широке дослідження про походження самого капіталізму («Протестантська етика і дух капіталізму», 1904-1905). Наріжним каменем цієї роботи є думка про те, що характерна для буржуазії поведінка, націлена на збільшення прибутку, може отримати пояснення лише за умов повністю розвиненого капіталізму, коли вона зумовлюється очевидною необхідністю виживання у боротьбі з конкурентами, і не може отримати пояснення на ранніх стадіях капіталістичного розвитку. Вона є наслідком індивідуального прагнення накопичувати набагато більше, ніж це необхідно для потреб особистого споживання, - прагнення, яке з історичного погляду є унікальним. Джерелом цього прагнення Вебер вважав «світовий аскетизм» реформованого християнства з його подвійним імперативом методичної праці як основного життєвого обов'язку та обмеженого задоволення плодами цієї праці. Мимовільним наслідком цієї етики, підсиленої суспільним і психологічним тиском на віруючих задля того, щоб ті підтверджували своє прагнення до спасіння (але не заслуговували його), і було нагромадження багатства для інвестування.

Ранні критики вчення Вебера розуміли його не як виключно культурне пояснення капіталізму в тому дусі, що «баптисти Сибіру або кальвіністи Сахари» неминуче мали стати успішними підприємцями. Насправді Вебер був добре обізнаний і з матеріальними передумовами капіталістичного розвитку, і з суспільними інтересами, які вимагали сприяння поширенню нових ідей. Фундаментальним питанням для його вчення є те, чи може використання оплати за працю, що уможливлює необмеженe нагромадження в принципі, зробити їх неминучими і на практиці; чи слід розглядати протестантську етику як таку, що запроваджує необхідну мотивацію до капіталістичного нагромаджування або навіть до його узаконення в ряду основних цінностей, віддаючи перевагу надмірному споживанню нетрудового класу. Зрозуміло, за допомогою досліджень неможливо остаточно вирішити це питання - від того часу найсвіжіші приклади початкової доби капіталізму змінилися кардинально протилежними проявами. Проте теоретичне значення веберівської праці полягає в тому, що вона кинула виклик намаганню редукціоністів розглядати ідеї просто як відображення матеріальних інтересів, а не в їх взаємодії, або досліджувати суспільні зміни безвідносно до мотивації включених у них членів суспільства, хоча наслідки цих змін можуть бути зовсім не такими, до яких вони прагнуть [48, c. 312-317].

«Протестантська етика і дух капіталізму» була першою з багатьох праць Вебера з економічної етики провідних світових релігій. Тут він мав на меті не утвердити, як це проголошувалося в ній, дух капіталізму, показуючи його відсутність подекуди, а висвітлити виразний характер сучасного західного раціоналізму. Хоча, за Вебером, інструментальна раціональність була загальною характеристикою суспільної діяльності, тільки на сучасному Заході, який має максимально точні способи визначення найефективніших для даних результатів засобів, ця ідея ввійшла в загальний ужиток. Тоді як інші культури намагалися вибудовувати світ зрозумілим шляхом розроблення детальних теодицей або створення внутрішньо послідовних систем етики чи права, розпізнавальною ознакою західного раціоналізму стало наукове припущення стосовно того, що всі речі можна осягнути розумом, водночас підходячи до них із позицій практичного господарювання, що відкриває, яким чином можна поставити світ під контроль людини (етика досягання). У зрілих працях Вебера було показано, що капіталізм є не унікальним проявом цього процесу «раціоналізації», а лише одним із способів його вираження. Для того щоб зрозуміти історію розвитку людства, слід розглядати її як складний і взаємопов'язаний процес змін у напрямку від «традиційних» до «раціональних» формацій у всіх сферах суспільного життя.

Що стосується самої концепції влади, то у політичній сфері, за Вебером, на основі «раціональності» встановлювався чіткий узаконювальний принцип владних повноважень, згідно з яким і визначалися форми права та форми управління. У традиційних суспільствах законність належала людині в особі пана або монарха і була спадковою; спосіб управління був високо персоналізований й обмежений звичаєвими нормами та обов'язками. На противагу владі «традиції» «раціональний» принцип законності залишався в неперсоналізованих правилах, які відокремлювали посаду від людини з її обов'язками і звільняли її від тягаря родинних обов'язків чи ведення домашнього господарства. Таким чином, критерій справедливого закону полягає не в сутності його змісту, а в процедурній відповідності його механізму, отже, сам процес законотворення звільняється з-під тягаря традиційних норм. Насамкінець «раціональне» управління перетворилося на постійну діяльність досвідчених професіоналів, обраних завдяки їх здібностям, а не на тій підставі, що вони є ad hoc особистими васалами політичних покровителів. У всіх цих аспектах «раціоналізація» визначила розширення сфери компетенції і підвищення ступеня гнучкості політичної та управлінської систем.

Веберівський аналіз процесу «раціоналізації» показав і його негативні сторони. На його думку, процедурну норму інструментального раціоналізму намагалися відокремити від цілей, яким вона підпорядкувалась, і зробити її домінантною соціальною цінністю в собі, тоді як застосування організаційних форм мало на меті розширити владу людини, що досягала величезної влади в галузі особистого права. Саме в цьому криється ірраціональність раціональної організації. Вебер вірив, що соціальна ієрархія є неуникною і що дослідження її грунтується на зв'язках, що їх слід віднаходити між аналітично розрізняльними вимірами статусу, власності і політичної чи адміністративної влади. Різні суспільства можуть розпізнаватися на основі переважання одного виміру над іншими. Якщо за доби раннього капіталізму таким виміром була власність, то за часів розвинутого капіталізму це була організаційна влада. Саме імперативи останньої, а не власність, визначали підлеглість робітника на його робочому місці, а тому така підлеглість триватиме і при системі суспільної власності. Основною тезою веберівської критики соціалізму було те, що спроба заміщення «анархії» ринку і забезпечення більшої рівності шляхом державного планування призведе до страшного розростання бюрократичної влади, а отже, до несвободи та економічної стагнації. Стимулювати ринок і приватну власність, з його погляду, було необхідно для того, щоб забезпечити змагання між множинністю інституцій державної влади і таким чином гарантувати свободу індивіда [55, c. 17-20].

Отже, одним із важливих практичних питань концепції влади для Вебера було те, яким чином можна обмежити розростання бюрократії. Ще одним - як поставити бюрократичну адміністрацію під політичний контроль. Це питання стало основним в його теорії демократії змагального лідерства. У політологічній соціології Вебера поряд із «традиційним» і «раціональним» принципами владних повноважень було виведено і третій принцип - «харизматичний». Він указував на владу, яка коренилася в особистості самого лідера і в непереборній силі його звернень, а не в традиції чи в правилах управління окремою сферою. Це була суто новаторська сила суспільного життя, що йшла врозріз з усталеним порядком. А тому вирішальним чинником для встановлення контролю над бюрократичною адміністрацією і запровадження нововведень усупереч її консервативним традиціям було гарантування участі в політичному процесі на основі харизматичного принципу свободи. Вебер вірив, що це можна забезпечити шляхом запровадження масового виборчого права. Він на власні очі побачив, що вибори на основі загального права голосу стали формою плебісциту «за» чи «проти» партійних лідерів і розширювали для людей свободу дії у визначенні політики через тиск на своїх індивідуальних парламентських представників і партійних прибічників. Вебер вірив у те, що масова демократія може бути виправдана не принципом верховенства народу, який він вважав вигадкою, а саме принципом винагороди за якості політичних лідерів та відповідні їх ініціативи.

На підкресленні веберівської концепції демократії як механізму продукування політичного лідерства грунтується і його основоположне філософське припущення стосовно того, що політичні принципи чи цінності не можуть бути вкорінені в розумі або в історичному процесі, але є справою суб'єктивного сприйняття й утвердження. Ця постніцшеанська перспектива мала важливі наслідки для різних сфер його думки. Вона спричинилася до створення теорії лібералізму, чільне місце в якій посіла не доктрина природних прав, а інституції і механізми, здатні надавати можливість вираження множині конкуруючих соціальних цінностей і підтримувати їх узгодженість. На методологічному рівні ця перспектива зумовлювала докорінне розходження між чисто суб'єктивною цариною ціннісних суджень і об'єктивними процедурами та висновками емпіричної науки. Для Вебера ідеалом у науці про суспільство була така цінність, як свобода. Однак він визнавав і те, що напрям дослідження або концептуальної розвідки в соціальних науках залежить від його відповідності суспільним цінностям і що останні підлягають історичним змінам. Спірним є питання про те, наскільки цей критерій цінності як відповідності руйнує мету цінності як свободи або наскільки всеохопним є те розмежування, що його Вебер намагався провести між соціальною наукою і політичною практикою [60, c. 77-79].

В усіх дослідженнях, присвячених висвітленню поглядів Вебера, вони протиставляються принципам марксизму. Його праці часто визначають як «буржуазну відповідь» Марксу. Дійсно, принагідно, коли Вебер і справді спростовував марксизм, він зазвичай критикував більш недосконалі версії, поширювані за його часів, тож можна знайти і значні сфери збіжності в працях цих двох мислителів. Вебер був не просто «методологічним індивідуалістом», але, як і Маркс, намагався поєднати в історичній перспективі структуру, культуру і суспільні інтереси; його ідеалістичний метод далеко не в усьому відрізняється від Марксового методу абстрагування і містить те ж само наполягання на історичній специфічності; як і Маркс, у центрі свого бачення суспільства він поставив суспільну владу і класові відносини. Проте визначальною стала основоположна розбіжність в окресленні характерних рис капіталізму та в оцінках їх центральності в соціальній теорії, що демонструє різницю між соціалістичною і ліберальною перспективами. У цьому відбилися і відмінності певного часу та місця. Якщо Марксова модель капіталізму походила з Англії доби розквіту ліберального капіталізму, то веберівська модель бюрократії походила з Німеччини того періоду, коли капіталізм набував усе більш виразних організаційних і монополістичних форм. На прикладі власної наукової траєкторії Вебера - переходу від вивчення самого капіталізму до дослідження основ раціоналізації та бюрократичної організації і від політичної економії до соціології - можна побачити відображення більш загальних змін у зацікавленнях соціології у відповідь на принципові історичні зрушення того періоду.

1.3 Теоретичні погляди Мак-Грегора на управління та їхнє значення на сучасному етапі

Видатним представником теорії «людських ресурсів» був Д. Мак-Грегор (1906-1964), який опублікував в 1960 р. книгу «Людська сторона підприємства». Так, в опублікованій в 1960р. книзі «Гуманістична сторона підприємства» Д. Мак-Грегор писав, що «успіх менеджменту в значній мірі залежить від здібності передбачати і контролювати людську поведінку». З точки зору Мак-Грегора,протягом історії можна виділити два головних повороти стосовно поведінки людей в організації. Перший,розтягнувся на цілі століття і полягав в переході від застосування фізичного примусу до опору на формальну владу. Другий - в переході від формальної влади до лідерства. Він висловлював думку, що формування менеджерів лише в незначній мірі є наслідком формальних зусиль менеджменту в його управлінському саморозвитку. В значно більшій мірі це - результат усвідомлення менеджментом природи своїх завдань, всієї своєї політики і практики. Практична віддача навіть від добре підготовлених менеджерів була невелика, тому що вони ще не навчились ефективно використовувати талант, створювати організаційний клімат, який би давав змогу людині рости. Він говорив, що ми ще далеко стоїмо від правильного розуміння того потенціалу, яким є «людські ресурси». Ціль менеджменту значною мірою залежить від здатності передбачити і контролювати людську поведінку [56, c. 23-25].

Мак-Грегор розумів під лідерством певні соціальні відносини. В них він включав 4 змінних:

- характеристики лідера;

- позиції, потреби та інші характеристики його послідовників;

- характеристики організації, її мета, структура, природа виконуваних завдань;

- соціальне, економічне і політичне середовище.

Отже, головна мета теорії «людського фактора» в управлінні полягала у витісненні формалізованих, деперсоналізованих взаємин на виробництві, які були неефективними.

В 20-30 роках використання таких засобів тиску на робітників, як заробітна плата, премії дали можливість виробляти продукції більше, але ефективність виробництва не збільшилася. На допомогу були покликані і соціологи, яким необхідно було з'ясувати, за яких умов люди досягають найбільших результатів. На основі експериментів, які були проведені, Ротлісбергер і Мейо зробили висновок, який висловили в коротенькій формулі: «Людям подобається відчувати свою власну значущість». Як тільки на людину звертають увагу, цікавляться її можливостями і результатами, вона навіть при об'єктивно гірших умовах добивається більшої продуктивності.

Як не дивно, але менеджмент далеко не відразу взяв ці висновки на озброєння. Тільки Абрахаму В.Маслоу і Фредеріку Херцбергу вдалось знайти уважних слухачів для своїх рефератів з мотивації [63].

Для Дугласа Мак-Грегора вони стали приводом для того, щоб поставити під сумнів учення, яке виходило із того, що людина за своєю природою лінива, не любить і не вміє думати, і поводитися з нею можна маніпулюючи стимулом і покаранням. Теорія «X» пустила глибокі корені в конторах і цехах. Вона проявилася в архітектурі і оснащенні виробничих приміщень, про неї згадують практично у всіх виданнях до 1970 р., які присвячені цій проблемі.

Мак-Грегор доповнив ідеї цієї концепції теорією «У», яка доказувала, що люди намагаються добитися результатів. Вони мобілізують велику внутрішню енергію, коли зацікавлені у своїх прагненнях. При правильному керівництві вони шукають собі відповідальність. Радість успіху і визнання більше впливають на їх готовність працювати, ніж ріст заробітної плати і грошової премії. Навіть середня людина на диво багата різними ідеями.

Мак-Грегор не був сліпим. Звичайно, він бачив, що більшість робітників поводить не за його теорією. Але чому? Хто все життя виховувався в рамках теорії «X», в школі, вдома, в армії, в училищі, не в змозі за день змінити свою поведінку. Той, до кого зверталися, як до осла, поводить себе як осел і стає впертим.

Відсутність швидких результатів мала багато причин. Мак-Грегор зазначав, що багаторічне неправильне виховання не швидко забувається. І дуже точно висловив проблему. «Людина живе хлібом єдиним, якщо хліба у неї нема». Тобто мотиви кращої праці повинні бути однаковими у робітників і організації в цілому.

Мак-Грегор поділяв людей на дві групи - X та Y . Люди групи X- споконвічно ліниві, безініціативні, постійно прагнуть ухилятися від роботи, уникнути відповідальності, як спрямувати діяльність таких людей на досягнення загальної мети? Адміністративними методами. Суворий контроль їхньої діяльності, ретельна регламентація робочого часу, особливо якщо на фірмі переважає погодинна форма оплати праці. Отже , без ієрархічного апарату управління не обійтись. Люди групи Y - радше працьовиті , ніж ліниві. Поміж них чимало трудоголіків. Вони цілком віддаються трудовому процесу, особливо, якщо він творчий, не рутинний, бо головне для них -реалізувати свій творчий потенціал, свої здібності. Для таких важливо створити атмосферу максимальної самостійності, ініціативи, виключаючи дріб'язкову регламентацію. І віддача для фірми не забариться. Такій (суто умовній) класифікації відповідають два стилі управління [55, c. 30-32].

Теорія Х припускає:

1. Середня людина спочатку не любить працювати і прагне уникнути роботи будь-яким способом.

2. Через те, що люди не люблять працювати, більшість з них потрібно контролювати, коректувати, направляти і лякати покараннями для щоб вони докладали до роботи всі зусилля.

3. Середня людина вважає за краще, щоб його направляли і прагне уникати відповідальності.

Інші менеджери вважають за краще будувати свої дії, грунтуючись на теорії У, яка припускає:

1. Середня людина спочатку любить працювати.

2. Постійний контроль і страхання покараннями не є єдино можливим способом направити всі зусилля працівників на досягнення цілей організації.

3. Людей більше стимулюють задоволення їх першочергових потреб, пошана і самореалізація.

4. Середня людина, навчена у відповідних умовах, не тільки не уникає, а прагне нести яку-небудь відповідальність.

5. Виконання роботи залежить від високого ступеня уяви, винахідливості і творчого підходу до рішення проблеми.

На додаток до таких чинників, як філософія вищого керівництва і наша власна філософія і відношення до роботи, існує і дещо інше - потреба сформулювати відчуття відповідальності у ваших працівників.

РОЗДІЛ 2. Соціологічний аспект соціального управління в процесі розвитку суспільних відносин

2.1 Фундаментальний та системний підхід до розглядання сутності соціального управління

Соціальне управління - предмет вивчення багатьох наук, перш за все соціології, психології, соціальної психології, політології, філософії, юриспруденції, культурології, педагогіки, кібернетики, синергетики, ергономіки і економіки під кутом зору їх управлінських можливостей.

Тому структура науки, як вважають деякі дослідники, включає розділи: соціології управління, філософії управління, психології управління, політики як мистецтва управління, економіки, культури і права в аспектах управління.

Предмет науки як міждисциплінарної дисципліни припускає, що основним методом її дослідження є системний підхід, системний аналіз явищ суспільному життю, який об'єднує сукупність методів і засобів, що допомагають вивчити властивості і структуру об'єкту в цілому, представивши його як складну соціальну систему [34, c. 40-47].

Система соціального управління, в якій реалізуються різні функції управління: а) включає різних фахівців, об'єднаних в органах управління; б) використовує цілу сукупність методів управління, у тому числі і сукупність засобів обчислювальної і організаційної техніки; у) об'єднує різні види інформації (економічною, соціальною, політичною, організаційною і т. п.), яка дозволяє встановити надійний зв'язок між суб'єктом і об'єктом управління, врахувати всі зміни внутрішнього і зовнішнього середовища.

Фундаментальний аналіз - у вузькому сенсі - аналіз фінансової діяльності компанії з метою виявлення неправильно оцінених цінних паперів. При такому аналізі основна увага приділяється доходам, прогнозам по дивідендах і майбутніх процентних ставках, а також оцінці риски компанії.

Фундаментальний аналіз вивчає міжнародні економічні, фінансові і політичні чинники, їх взаємозв'язок.

Системний підхід, напрям методології спеціально-наукового пізнання і соціальної практики, в основі якого лежить дослідження об'єктів як систем. Системний підхід сприяє адекватній постановці проблем в конкретних науках і виробленні ефективної стратегії їх вивчення. Методологія, специфіка Системний підхід визначається тим, що він орієнтує дослідження на розкриття цілісності об'єкту і механізмів, що забезпечують її, на виявлення багатообразних типів зв'язків складного об'єкту і зведення їх в єдину теоретичну картину.