Сутність соціального управління

Важливу роль у процесі наближення до економічної рівноваги в системі ринкового господарства відіграє державний сектор. Завдяки йому держава бере безпосередню участь в економічних процесах як прямий суб'єкт економічних виробничих відносин. Вона виконує також функцію регулювання зовнішньоекономічної діяльності всіх об'єктів господарювання та охорони навколишнього середовища.

Ефективність економічного регулювання залежить і під того, як держава забезпечує правову основу і суспільну атмосферу, які сприяють ефективному функціонуванню ринкової системи. Американські професори-економісти К.Р. Макконнелл та С.Л. Брю зазначають, що це передбачає такі заходи, як надання законного статусу приватним підприємствам, визначення прав приватної власності та гарантування обов'язковості отримання контрактів. Уряд також встановлює законні "правила гри", які регулюють відносини між підприємствами, постачальниками ресурсів і споживачами.

Оскільки централізоване регулювання не є директивним для всіх секторів економіки, то необхідною умовою його ефективності є законодавче закріплення універсальних параметрів державної економічної політики, на які орієнтуються в своїй господарській діяльності всі економічні одиниці. Законодавче закріплюються передусім такі показники: обсяг і структура кредитно-грошового забезпечення економіки; норми оподаткування доходів або вартості реалізованої продукції; обсяг і структура державних бюджетних витрат.

Виконуючи функції централізованого регулювання, держава надає своїм заходам загального характеру. Всі вони однаковою мірою стосуються кожного з об'єктів впливу, оскільки спрямовані чи на стимулювання господарської діяльності, чи на її гальмування. Відсутність селективного підходу надає державному регулюванню стабільності й сприяє підвищенню ступеня узгодженості дій на мікро- та макрорівнях. Вплив держави на мікрорівні відбувається як, по-перше, безпосереднім, прямим втручанням у діяльність господарських об'єктів, так, по-друге, і через опосередковане регулювання [65].

У першому випадку, коли йдеться про так звану природну монополію, властиву тим галузям економіки, де технологічні та економічні умови виключають можливість існування конкурентних ринків, уряд утворив державні комісії для регулювання цін, встановив стандарти на послуги, що надаються. До цієї природної монополії належать транспорт, зв'язок, енергопостачання тощо. Для них державна економічна політика є переважно директивною, тому тут можна говорити про планомірну організацію продуктивних сил і організаційних відносин усередині цих галузей. Така планомірність необхідна для підтримання процесу відтворення у загальнонаціональному масштабі та забезпечення самозростання вартості кожного з приватних капіталів, що функціонують.

У другому випадку централізоване регулювання орієнтоване на ринковий механізм. Тут держава діє у двох напрямах. Перший -- часткове втручання у функціонування ринкового механізму через законодавчі акти і дії. Це стосується найбільшою мірою політики щодо конкуренції та доходів, встановлення розміру зростання цін і заробітної плати, ціноутворення, змій у кредитно-грошовій системі тощо, Другий напрям -- зменшення впливу на ринковий механізм і використання лише непрямих методів втручання -- через фінансові та кредитно-грошові важелі, податки, субсидії, зовнішньоекономічні та валютні заходи, за допомогою яких створюються умови для певної поведінки підприємств недержавних секторів економіки.

3.2 Національні особливості державного регулювання економічними процесами

У різних країнах системи державного регулювання та місце, яке вони займають у господарській системі, мають свої національні відмінності. В цьому плані поняття "державне регулювання" та "господарська система" є досить абстрактними, їх наповнення реальним змістом відбувається в конкретних історичних і економічних умовах, зазнає впливу національних традицій, культури, релігії. Однак суть їх від цього не змінюється. Держава за допомогою економічних важелів намагається стимулювати певні напрями розвитку економіки, не руйнуючи і не усуваючи ринкового механізму. У сучасних розвинених ринкових системах держава намагається оптимально поєднати конкурентні ринкові та державні регулюючі сили в господарській системі [62, c. 44-48].

Найбільшим ступенем національних відмінностей характеризуються країни колишньої командно-адміністративної системи, що переходять до ринкової економіки, в тому числі й Україна. В силу специфіки історичного розвитку державне регулювання за командно-адміністративної системи набуло якісно іншої форми, ніж у США, країнах Західної Європи та ін. Його головна особливість полягала в тому, що воно перетворилось на самодостатню форму господарської системи. Державна власність набула гіпертрофованих форм, а її суб'єктом фактично виступала лише держава. Це призвело до панування в політиці й економіці державно-монополістичних структур. Державне регулювання замінило всі інші механізми регулювання, їх еволюційний розвиток був штучно зруйнований. Держава безпосередньо втручалася в усі відтворювальні та господарські процеси, в управління кожним окремим підприємством. Підприємницькі функції господарських одиниць звузились до виконання централізованих указів та оперативного управління. Підприємства не мали навіть елементів впливу на господарську систему. Закономірно, що така форма державного втручання сприяла зростанню консерватизму, бюрократизму, безконтрольності дій центральних виконавчих органів. Знищення еволюційних форм економічного руху практично припинило економічний, соціальний і науково-технічний прогрес суспільства.

Вихід з такої кризи лежить у площині відносин власності. Форми власності мають відповідати стану продуктивних сил, ступеню суспільного поділу праці, кооперації та спеціалізації, які в нашій країні досить відрізняються в окремих галузях, сферах і районах. За цих умов об'єктивною необхідністю розвитку суспільства є роздержавлення економіки і відродження паралельного існування різних форм власності на засоби виробництва: державної, колективної, приватної та їх різновидів -- кооперативної, змішаної, індивідуально-сімейної, колективної, акціонерної. Практика довела, що прогресивний розвиток людського суспільства супроводжується не уніфікацією структури відносин власності, а її ускладненням, багатогранністю форм економічного життя.

Відновлення плюралізму форм власності об'єктивно потребує розширення складових господарської системи через впровадження ринку з притаманною йому конкуренцією та міжфірмовим контрактним регулюванням, що ґрунтуються на частковій планомірності. Узгодження названих механізмів з метою досягнення макроекономічної ефективності бере на себе держава. Проблема в тому, щоб обґрунтовано розподілити функції між централізованим державним і ринковим регулюванням, визначити пріоритети і межі кожного, створити певні економічні умови для їхньої сприятливої дії і взаємодії [64].

Перебудова системи господарства в Україні -- це відновлення не тільки економічної основи, а й механізмів, які перебувають з нею у функціональних і причинно-наслідкових зв'язках. На практиці це означає, що політика державного регулювання повинна виконувати такі конкретні й цілеспрямовані функції, як координація економічних процесів на макрорівні, підтримання оптимальних пропорцій суспільного виробництва та безперервності процесу відтворення.

Отже, в господарській системі економічно розвиненого суспільства державне регулювання виступає як сила, спрямована на коригування та доповнення ринкового регулювання, а не на його ліквідацію або підміну.

Централізоване регулювання економіки виявляється у коротко- і довгостроковій державній економічній політиці.

Короткострокове, або емпіричне, державне регулювання набуло поширення в західних країнах у передвоєнні та повоєнні роки. Це був комплекс антикризових і анти-циклічних заходів держави, спрямованих на пом'якшення наслідків економічної кризи, згладжування циклічного характеру розвитку економіки в цілому. Характерною рисою короткострокового регулювання є те, що його заходи з'ясовуються разом з нагромадженням кризових явищ і розвитком самої кризи, а тому заздалегідь не плануються. Воно здійснюється і прямо, і опосередковано через політику прискореної амортизації, субсидії, державну допомогу окремим фірмам чи галузям, дисконтну політику (підвищення або зниження облікових ставок на купівлю векселів). Головними серед опосередкованих інструментів впливу є: державне регулювання норми відсотка, одержавлення емісійних банків, державна закупівля. Безпосередніми об'єктами поточного емпіричного регулювання є попит, зокрема обсяг платоспроможного попиту, і пропозиція, тобто інвестиційні дії компаній.

Уперше короткострокове регулювання розвиненої ринкової економіки запровадив президент США Ф.Д. Рузвельт. У межах його "нового курсу" було закладено особливий комплекс державних антикризових заходів. Усі вони спиралися на законодавчу силу держави. Були прийняті закони: про пожвавлення промисловості, відповідно до якого провадилась картелізація І вироблялися "кодекси чесної конкуренції"; про регулювання сільського господарства, який передбачав розміри посівних площ і кількість худоби у фермерських господарствах; про банки, який перетворив валюту на інструмент політики, та ін. На цій основі відбувалися регулювання американської економіки періоду "великої економічної депресії" та прямий розподіл суспільного продукту і ресурсів для його створення під час Другої світової війни.

У незалежній Україні перші уряди почали з програм короткострокового централізованого регулювання, спрямованих на спробу розв'язання поточних питань кризового стану економіки. Проте, як засвідчує певна практика життя, в умовах зміни економічної системи на перший план висувається стратегічна економічна політика держави [65].

Довгострокове державне регулювання в ринковій економіці здійснюється у формі економічного програмування. Сьогодні це найбільш розвинена і поширена форма державного втручання в економічні та соціальні процеси. Її виникнення і розвиток пов'язані з особливими умовами функціонування продуктивних сил у багатьох країнах ринкової економіки, зокрема з розвитком НТР, еволюції економічних виробничих відносин та господарської системи.

На відміну від емпіричного регулювання програмування характеризується більшим ступенем узгодженості часткової планомірності, властивої окремим господарським одиницям, помітним скороченням сфери стихійності та зростанням свідомого, цілеспрямованого впливу на економічні процеси. Особливе значення при цьому надається виявленню проблем і труднощів, а також своєчасній необхідній корекції раніше прийнятих рішень. Довгострокова державна політика підкріплюється інформаційно-аналітичною базою, всебічним аналізом можливих наслідків втілення в життя програм, що приймаються. Це робить програмування гнучким і маневровим.

Конкретна мета і масштаби економічного програмування визначаються в кожній країні її економічними та науково-технічним потенціалом. Розрізняють кон'юнктурне та структурне програмування. Перше характерне для країн розвиненої ринкової системи. Воно спрямоване на регулювання процесу відтворення через маніпулювання господарською кон'юнктурою. Його суть полягає в одночасному досягненні чотирьох макроекономічних показників: стабільності цін; сталих темпів економічного розвитку; повної, з точки зору підприємців, зайнятості; збалансованості платіжного балансу. Реалізація поставленої мети можлива двома шляхами, які розрізняються між собою за об'єктами впливу. Кейнсіанські та неокейнсіанські методи стимулювання економічного розвитку передбачають вплив на попит. Вони виходять з того, що динаміка сукупного попиту, яка врешті-решт визначає і динаміку реального виробництва, залежить від стану податків. державних витрат, обсягу бюджетного дефіциту та грошової пропозиції. Тому роль головних інструментів відводиться податково-бюджетному регулюванню та дефіцитному фінансуванню економіки. За їх допомогою уряди більшості розвинених країн здійснювали довгострокові плани розвитку і структурної перебудови економіки аж до середини 70-х років XX ст.

Характерною рисою консервативних і неоконсервативних моделей державного регулювання, які почали застосовуватися в розвинутих країнах переважно з кінця 70-х років, є спрямованість на пожвавлення пропозиції, розвиток приватнопідприємницької ініціативи. На думку неоконсерваторів, досягнення високих темпів реального економічного розвитку можливе за умови стабільності грошового обігу, надання кредитно-грошовій політиці пріоритетного значення. Становлення кон'юнктурного програмування пов'язане з державною антикризовою політикою, яка спочатку розширилась до антициклічних заходів, а з другої половини 70-х років стала включати й анти інфляційну політику. Розвинені форми такого програмування притаманні Нідерландам, Швеції, ФРН та іншим країнам.

Структурне програмування -- вища форма економічного регулювання. Його основу становить кон'юнктурне програмування, доповнене науково обґрунтованими планами економічного і соціального розвитку. Це пов'язано насамперед зі зрілим державним сектором у галузі виробництва або в кредитно-грошовій сфері та високим ступенем взаємодії приватного і державного секторів та значним ринком державного споживання. Крім того, на структурне програмування впливають щільність переплетення конкурентно-ринкових, монополістичних чи олігополістичних та централізованих сил у механізмі господарювання, а також соціально-політичне становище. Залежно від наявності перелічених чинників та національних особливостей структурне програмування поділяється на частково структурне і власне структурне.

Частково структурне програмування відповідає завданням структурної перебудови національного господарства. Воно спрямоване на регулювання співвідношення між попитом і пропозицією в окремих сферах і галузях економіки. Конкретними формами його реалізації є галузеві та регіональні програми економічного і соціального розвитку. Серед них виділяють програми аграрні, енергетичні, розвитку інфраструктури, науково-технічного розвитку тощо. Частково структурне програмування застосовується в Англії, Італії, ФРН та в інших країнах. У цих країнах частково структурне програмування почало запроваджуватись в 50--60-х роках. Головна його мета полягала в регулюванні між- і внутрішньогалузевого розподілу ресурсів, за рахунок чого забезпечувались умови для розвитку національного економічного потенціалу. Частково структурне програмування об'єктивно переростало у власне структурне.

Власне структурне програмування полягає у зміні співвідношень між різними галузями виробництва. Проте у кожній країні цей процес мав свої особливості. У ФРН, наприклад, державна структурна політика не набула форми загальнонаціонального економічного регулювання. Доктрина "соціального ринкового господарства", проголошена канцлером ФРН Л. Ерхардом, заперечувала методи прямого державного втручання в економічні процеси. У Франції, навпаки, наявність розвинутого державного сектору зумовила посилення прямих форм регулювання, що сприяло становленню загальнонаціональної системи індикатного планування [31].

Національне планування як форма реалізації власне структурного регулювання має на меті довгострокову оптимізацію національної галузевої структури і нівелювання рівнів економічного розвитку регіонів і територій країни. Воно може здійснюватись як індикативне і як директивне планування.

Загальнонаціональна індикативна програма, як правило, розрахована на п'ять (у Франції) і більше (в Японії) років. Її показники не є всеосяжними, оскільки обов'язкові лише для підприємств державного підпорядкування, а для приватних господарств мають характер пропозицій. Індикативність плану не звужує сферу діяльності останніх і не обмежує їхньої виробничої, комерційної чи фінансової самостійності. Регулювання їх економічної діяльності здійснюється або створенням державою умов, необхідних для виходу на визначені нею параметри розвитку країни, або наданням підприємцям широкої інформації щодо очікуваної загальногосподарської чи комерційної кон'юнктури. Цей тип планування не руйнує ринково-конкурентної форми зв'язків, а є її доповненням в забезпеченні макроекономічної ефективності. Він не в змозі повністю позбавити економіку криз, диспропорцій та інших негативних проявів циклічного розвитку. Однак, ґрунтуючись на розроблених спеціальними державними органами, промисловими і банківськими корпораціями прогнозах, він створює реальні умови для здійснення її структурної перебудови, стимулювання виробництва у відсталих районах, розвитку фундаментальної науки, забезпечує підготовку кваліфікованих кадрів.

Директивне планування -- прерогатива колишньої радянської економічної системи, що ґрунтувалася на одержавленні привласнення й управління, її суть полягала в тому, що владні структури визначали економічні потреби, збалансовували їх з наявними ресурсами і за допомогою обов'язкових для виконання завдань забезпечували реалізацію розроблених планів. Державне планування велося від досягнутого через встановлення завдань з випуску кожного виду продукції для кожного підприємства. Проте світова практика свідчить, що державне регулювання ефективне лише в певних межах, а якщо централізоване втручання є всеосяжним, то воно не підвищує, а знижує ефективність виробництва. Сьогодні країни, в яких панувала адміністративно-командна система, намагаються перебудувати свої господарські системи через модифікацію форм і методів державного регулювання.

Удосконалення державного регулювання в країнах колишньої адміністративно-командної системи здійснюється зниженням ступеня директивності централізованого планування і наданням йому рекомендаційного характеру. Це вимагає від державних органів, по-перше, встановлення нових принципів у взаємовідносинах з підприємствами; по-друге, зосередження зусиль на створенні загальних умов діяльності виробників. Для цього необхідно диференціювати підходи до державного управління різними групами підприємств залежно від виконуваних ними функцій у народному господарстві-Наприклад, вирішальними можуть бути директивне планування і управління стосовно підприємств оборонних галузей та виробничої інфраструктури, діяльність яких пов'язана зі створенням державою загальних умов для функціонування всіх господарських одиниць. За державними контрактами, в яких держава виступає рівноправним партнером і бере на себе певні зобов'язання, працюють підприємства важкої індустрії.

У цілому система державного планування і управління не повинна встановлювати розміри випуску окремих видів продуктів і розподіляти Їх, а визначати загальні правила господарювання, нормативні межі й умови діяльності підприємств.

На відміну від Японії та західноєвропейських країн, у США структурне програмування не застосовують. Державне підприємництво там розвинуте недостатньо, хоч державна власність за своїми абсолютними розмірами значно перевищує аналогічну західноєвропейську. Внаслідок цього централізоване регулювання здійснюється здебільшого опосередкованими економічними методами -- кредитними та бюджетними. З прямих методів управління держава широко застосовує контрактну систему. Весь комплекс заходів з національного регулювання у США спрямований на стимулювання НТР і відповідну модернізацію економічної структури країни. Визначенню підлягають найзагальніші показники економічного розвитку -- темпи приросту валового національного продукту і промислового виробництва, відповідні методи непрямого регулювання. В науково-технічній сфері (насамперед військово-технічній) розробляються державні програми.

США мають один з найбільших у світі державний ринок продукції високотехнічних галузей промисловості. Через федеральну контрактну систему щорічно реалізується до 20 млн. замовлень на їхню продукцію. Через ці зв'язки держава безпосередньо впливає на галузеву структуру промисловості. Вона закуповує більше половини продукції літакобудування, радіо- та телевізійного обладнання, четверту частину наукових приладів та інструментів, що виробляються. Прямо чи опосередковано держава утримує більш як 35 відсотків учених та інженерів, зайнятих у сфері науково-дослідних і конструкторських робіт, а її частка у фінансуванні цих робіт становила 47 відсотків, у їхній реалізації -- 12 відсотків у 80-х роках, коли намітився відхід у СРСР та його складових від командно-адміністративної системи.

Значний досвід макроекономічного регулювання накопичений також багатьма країнами ринкової економіки Азії, Африки і Латинської Америки. Використовуючи світовий досвід, ці країни розробляють плани різного типу: стабілізаційні для розв'язання конкретних завдань подолання кризового стану, коротко- та середньострокові для вирішення проблем індустріального розвитку, довгострокові щодо структурної перебудови економіки. Кілька десятиліть такого планування підтвердили необхідність його поєднання з розвитком ринкових механізмів регулювання економічної рівноваги та пропорційності.

Антиінфляційна політика є важливим компонентом усього комплексу методів державного регулювання економіки країни ринкового господарства. Важливу роль у ній відіграє регулювання державних витрат і надходжень у державний бюджет. Так, якщо інфляція починає розвиватися високими темпами або має місце значний інфляційний розрив, то держава вдається до заходів, спрямованих на зменшення розмірів реальних доходів, чим досягається обмеження споживання, а отже, й попиту. Зменшення розмірів доходів здійснюється завдяки додатковому оподаткуванню. Через це скорочується попит не лише на предмети споживання, а й на широке коло товарів виробничого призначення, адже підприємці, щоб не допустити різкого зниження цін, скорочують виробництво, що призводить до зменшення попиту на сировину, паливо, матеріали. В результаті підприємці згортають свою інвестиційну діяльність, зменшується зайнятість населення.

Антиінфляційні заходи урядів щодо бюджетних надходжень, з одного боку, сприяють акумулюванню додаткових фінансових ресурсів у державній скарбниці, а з іншого -- призводять до погіршення господарської кон'юнктури та зростання безробіття. Інфляція -- це ціна, яку мають сплачувати ті, хто продає на ринку свою робочу силу.

Чільне місце у фінансово-кредитному макроекономічному регулюванні в умовах ринкової економіки займає механізм оподаткування. Важливим антиінфляційним заходом є регулювання кредиту І грошової маси, яке здійснюється центральними емісійно-кредитними установами через операції з цінними паперами на відкритому ринку, регулювання дисконтної* ставки, зміну резервних норм, передбачених для кредитних установ.

Прибічники теорії "нової інфляції", згідно з якою основною причиною розвитку сучасного інфляційного процесу є надмірне зростання заробітної плати та інших доходів, пропонують відповідні методи боротьби з інфляцією. Вони вважають, що оскільки "Інфляція витрат" є результатом зростання витрат виробництва і заробітної плати, то необхідно здійснювати "політику доходів", яка передбачає контроль над цінами та заробітною платою, централізоване та обов'язкове обмеження зростання як доходів громадян, так і прибутків корпорацій, а також контроль за цінами. За їхніми рекомендаціями, корпорації не повинні підвищувати ціни, а профспілкам слід відмовитися від боротьби за підвищення заробітної плати.

Головними об'єктами державного регулювання є державний бюджет, система державних банків і державний сектор економіки. Володіння ними забезпечує державі виконання економічних функцій централізованого управління. Конкретними методами тут виступає податково-бюджетна та кредитно-грошова політика, що здійснюється за допомогою фінансово-кредитного механізму.

3.3 Соціо-культурні інститути та їх роль у формуванні соціальних відносин в умовах сьогодення

Закони і механізми розвитку соціально-культурної сфери (СКС) сьогодні досліджують спеціалісти різних галузей знань - філософи, культурологи, педагоги, медики, економісти. Розвиток світової цивілізації, впровадження нових технологій, електронної техніки зумовлює збільшення вільного часу людини, а відповідно, і розвиток СКС, тобто галузей економіки, які задовольняють соціально-культурні потреби людини. В цих умовах процеси розвитку СКС вимагають економічного осмислення. Так з'явилася нова галузь економічного знання - економіка СКС.

За роки незалежності України соціально-культурна сфера зазнала глибоких змін. Різко знизилося фінансування підприємств культури та мистецтв, виникли комерційні підприємства різних організаційно-правових форм власності, метою яких є вилучення прибутку.

Розвивається ринок соціальних і культурних послуг, якість яких постійно змінюється і не завжди у кращу сторону. Стагнація підприємств СКС відображається в цілому на стані культури, освіти і, відповідно, на інтелектуальному житті суспільства.

Ця проблема особливо значима для м. Києва, як культурної столиці України. Саме тут актуалізуються соціокультурні проблеми, які існують у всіх регіонах країни.

Знання реального стану підприємств СКС, як в цілому, так і по окремих регіонах країни необхідне не тільки для відпрацювання стратегії розвитку даної сфери, але і для збереження вітчизняної культури, яка визначає перспективи становлення та функціонування нашого суспільства.

Соціально-культурна сфера (СКС) - складне, багато аспектне і неоднозначне поняття. Одні автори визначають дану сферу як сукупність підприємств, що випускають продукт, зв'язаний із життєвіяльністю людей, і в цьому випадку до соціально-культурної сфери відноситься досить багато галузей економіки, навіть такі як автомобіле-будівництво, виробництво побутової техніки тощо.

Інші вкладають в поняття соціально-культурної сфери сукупність підприємств, які виконують соціально-культурні функції, що мають значення для культурного рівня всього суспільства, в цьому випадку в соціально-культурну сферу входить досить вузький перелік підприємств: театри, бібліотеки, музеї, клуби.

Навіть в Основах законодавства України про культуру дається досить широкий спектр закладів. Зокрема в них зазначено, що до підприємств і організацій культури відносяться: театри, філармонії, професійні творчі колективи, кіностудії, організації, телебачення, радіомовлення, кіно-відеопрокату, видавництв, редакцій, музеїв, художніх галерей (виставок), парків культури і відпочинку, навчальних закладів та наукових установ, позашкільних закладів естетичного виховання і дозвілля дітей та юнацтва, дизайнерських, реставраційних центрів і майстерень, історико-культурних, архітектурних заповідників, заповідних територій тощо. Отже, і по нині не існує єдиної думки про суть і склад соціально-культурної сфери.

Під соціально-культурною сферою, на наш погляд, слід розуміти сукупність галузей, підприємства яких виробляють товари і послуги, необхідні для задоволення соціально-культурних потреб людини.

У зв'язку із змінами соціально-культурних потреб в суспільстві склад і структура СКС трансформується. Цими та іншими причинами пояснюється її надзвичайна рухливість.

Як галузь економіки, соціально-культурна сфера має специфіку як у виробництві і реалізації продукту, так і у функціонуванні різних закладів і підприємств цієї сфери. Ринкова економіка розділяє всі заклади СКС, в залежності від їх цілей, на комерційні і некомерційні, і обидві ці групи, маючи загальні характеристики виробленого продукту, мають до того ж різні економічні механізми своєї діяльності.

Сучасні умови господарювання, розвиток підприємництва в цій сфері, поява все нових видів закладів і підприємств зумовлює потребу в певному нетрадиційному мисленні у економістів всіх спеціальностей даної сфери, а також конкретних знань економіки та підприємництва галузі.

У нинішніх умовах в Україні в багатьох галузях порушена монополія на виробництво соціально-культурних послуг. Поряд із державними появилися приватні заклади: туристичні бюро, рекламні агентства, засоби масової інформації, незалежні телеканали, газети, журнали, радіостанції, театри.

Комп'ютеризація визначила глобальні зміни в СКС. Інформаційні послуги стають найважливішим продуктом, необхідним для розвитку суспільства в цілому і особистості зокрема, а також економічних відносин в суспільстві. Так, в економіці СКС виникає ще один предмет дослідження - інформаційна послуга.

Попит на продукт комерційних підприємств СКС змінюється постійно і залежить, перш за все, від потреб суспільства, платоспро-можності населення і моди. Крім того, відкритість суспільства включила Україну в процеси, які відбуваються у всьому світі. Нами не ставилася задача давати оцінку цим процесам, можна тільки констатувати “глобалізацію” і комерціалізацію культури у світі.

Зміна попиту на послуги соціально-культурної сфери зумовила появу нових видів підприємств - рекламних і модельних агентств, провайдерів Інтернету, комп'ютерних клубів, продюсерських центрів тощо.

Деякі види бізнесу багато років існували поза законом: гральний і арт бізнес. Сьогодні вони легалізовані; з'явилися різні види гральних закладів: казино, мережа гральних автоматів тощо, на ринку працюють комерційні художні галереї, виставкові зали і навіть театри.

Певного розвитку в країні одержав шоу-бізнес: різноманітні шоу-групи, окремі виконавці, видавничі доми, приватні телекомпанії і кіно-студії, - це неповний перелік підприємств шоу-бізнесу, що працюють нині на українському ринку розваг.

Бізнес в соціально-культурній сфері представляють в основному малі підприємства (туристичні і рекламні агентства, видавництва), але при цьому зустрічаються великі і середні (телеканали, тур оператори, готелі тощо).

Більшість цих підприємств має високі показники рентабельності і ліквідності і при правильній податковій політиці вони можуть приносити в бюджет регіонів і країни достатньо великі засоби. Тим більше, що деякі види діяльності обкладаються великими податковими ставками, як, наприклад, гральний бізнес.

Всі комерційні підприємства мають за мету одержання прибутку, але підприємства, які працюють в культурі, мистецтві, дозвіллі повинні при цьому орієнтуватися на реалізацію культурних потреб людини, які тісно зв'язані з демографічними, світоглядними та іншими факторами.

Перехід до ринку, можливості підприємництва в соціально-культурній сфері на першому етапі залучили непрофесіоналів і шахраїв. Відсутність професійних менеджерів в цій галузі робить увесь бізнес неякісним. Проте, нагромаджений досвід, поява підготовлених менеджерів, формування інституту продюсерства дають змогу сподіватися на якісний розвиток в соціально-культурній сфері.

Інтерес до сучасної діяльності комерційних підприємств великий, і багато вчених, практиків звертаються до їх проблем. Водночас варто зауважити, що сьогодні в Україні вже зовсім інший бізнес і зовсім інші підприємці, ніж, скажімо, десять років тому. У них з'явилися амбіції і гордість, їм набридло роздавати гроші наліво й направо, їх не влаштовує існуюча система управління економікою. Підприємці в переважній більшості зрозуміли, що бізнес, підприємництво - це мистецтво, завзятість, самовіддана праця, вміння передбачати ситуацію, вдача і насамперед готовність йти на ризик. Нові умови висувають нові вимоги - і тепер на перше місце у всіх сферах культури і мистецтва виходять професіонали у сфері менеджменту фінансами, компаніями, маркетологи. Нині одне з найголовніших завдань держави, законодавчої і виконавчої гілок влади - розвивати малий і середній бізнес, створювати умови для підприємництва у всіх сферах народногосподарського комплексу країни.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв»язок із важливими практичними завданнями. Утвердження інноваційної моделі розвитку, пристосованої до вітчизняних умов має стати визначальним пріоритетом державної політики сьогодні. При цьому інноваційний розвиток можна охарактеризувати як процес трансформації національної економіки переважно шляхом практичного розв»язання евристичних проблем та використання нових знань під час вирішення різноманітних ситуацій на основі єдності технологічних, організаційних і соціальних нововведень.

В ході цього формується нова модель розвитку людських ресурсів, в основі якої лежить орієнтація на висококваліфіковану робочу силу, безперервність процесу збагачення знаннями й підвищення кваліфікації, креативність мислення, наукова організацію праці, делегування відповідальності зверху вниз, партнерські відносини між учасниками бізнес-процесів тощо. Докорінним чином змінюється і відношення до головної виробничої сили суспільства - людини праці. Стратегія економічної та соціальної політики України на найближчу перспективу передбачає глибоку перебудову соціальної сфери: «економіка, що базується на низькій вартості робочої сили не стимулює процес нагромадження та якісне відтворення людського капіталу. Мають бути задіяні соціальні чинники економічного зростання та віднесені до домінуючих у її структурі. Не можна надалі розглядати соціальну сферу лише з точки зору споживача фінансових і матеріальних ресурсів» .

Слід зазначити і той факт, що ринкова економіка за своїми принципами соціальна. Вона підпорядковує свій розвиток інтересам та потребам особистості, створює умови для реалізації її здібностей, заохочує працьовитість та ініціативу, приводить в дію стимули високопродуктивної ефективної праці. Здатність забезпечити соціальний прогрес служить критерієм зрілості ринкових відносин, а наявність відповідної інноваційної культури -індикатором мудрості суспільства.

Загальна політика в галузі інновацій була вироблена в 1995-1996 роках для країн Європейського співтовариства (ЄС), основні положення якої надані в «Зеленій книзі по інноваціях» та Плані першочергових заходів по інноваціям в Європі. З метою подолання дефіциту інновацій в Європі в них виявлені фактори, що впливають на інноваційні процеси, визначені пріоритети на перспективу, рекомендований глобальний підхід до вирішення даної проблеми на рівні окремих держав ЄС в цілому на всіх етапах, включаючи підвищення якості освіти, створення правового поля, удосконалення технологічних та інших аспектів з врахуванням їх реалізації на регіональному, галузевому та національному рівнях. ЄС виокремив основні напрями діяльності в цій сфері: 1) сприяння формуванню істинної інноваційної культури; 2) удосконалення правової, регулюючої та фінансової програм сприяння інновацій; 3) зближення досліджень з інноваціями в окремих державах та ЄС в цілому; 4)створення умов для здійснення інновацій; 5) національні пріоритетні напрями розвитку економіки;6) національні особливості інноваційного процесу.

Аналіз останніх досліджень, в яких започатковано розв»язання даної проблеми. Світова спільнота знаходиться під впливом великомасштабної технологічної революції, коли економіка країн розвивається з урахуванням результатів розвитку нових інформаційних технологій та фундаментальних змін в пріоритетних галузях.

Дослідження в цьому напрямі ведуться майже у всіх передових цивілізованих країнах світу та вивчаються як зарубіжними, так і вітчизняними фахівцями. Значний внесок у розвиток цього напрямку зробили Ф. Валента, П. Друкер, Е. Менсфілд, Г.Менш, Н.Мончев, Ф.Ніксон, М. Портер, Е. Роджерс, Б.Санто, Б.Твіс, М. Туган-Барановський, І. Перлакі, В.Хартман, Й.Шумпетер та інші. Серед сучасних українських та російських авторів можна виділити Алімова А.Н., Аньшина В.М., Бажала Ю.М., Бодюка Б.А., Бурова В.П., Богороша О., Волкова О.І., Власову А.М., Геєць В.М., Гончарову Н.П., Гуніна В.Н., Гречан А.П., Денисенко М.П., Завліна П.Н., Задорожнього Є.М., Ільєнкову С.Д., Ільдеменова С.В., Ілляшенко С.М., Калитича Г.І., Карпова В.І., Касич А.А., Казанцева А.К., Козакова А.П., Корєнного А.А., Краснокутську Н.В., Лапко О.О., Малицького Б.А., Мединського В.Г., Морошкина В.А., Микитенко В.В., Микитюк П.П., Ніколаєва А.І., Олабіну Г.П., Перерву П.Г., Покропивного С.Ф., Румянцева З.П., Соловйова В.П., Фахутдінова Р.А., Фрішмана Б.Є., Черваньова Д.М.та інших. Проте, розуміння соціокультурних складових економічної трансформації українського суспільства на інноваційних засадах залишається дослідженим не в повній мірі.

Формування цілей статті (постановка завдання). В умовах утвердження інноваційної моделі розвитку, пристосованої до вітчизняних умов ґрунтовне дослідження соціокультурних проблем суттєво підвищує результативність менеджменту інноваційної діяльності та прискорює процеси перебудови вітчизняної економіки. Тому метою статті є, на основі дослідження процесу формування та розвитку інноваційних теорій, побудова моделі економічної трансформації українського суспільства на інноваційних засадах з врахуванням соціокультурних складових.

Викладення основного матеріалу дослідження.

Нині вже очевидно, що в ХХI столітті основним чинником, який визначатиме перспективи економічного розвитку, стануть технологічні зміни. В економічній літературі даються дефініції технологічних змін як фактора, що констатує соціально-економічну парадигму суспільства, і визначає «інноваційні суспільства». Це стосується виключно лідерів світової спільноти - США, Великобританії, Німеччини, Японії

Сьогодні наука і техніка перетворилися на вирішальний фактор соціально-економічного розвитку будь-якої країни та інструмент розв»язання всіх проблем: економічних, екологічних, соціальних та культурних, а створення відповідна підготовка людини до таких видів діяльності обумовлюють успіх.

Ю.М.Бажал зазначає, що «модель стадій технологічних змін має вигляд кібернетичної моделі з контуром зворотного зв»язку по кожному елементу і стадії науково-технічного-циклу. Неможливо бути впевненим, що зробивши витрати на будь-якій стадії, ми досягнемо наступної. З цієї причини сучасне управління інноваційним процесом спрямоване не на точкове стимулювання вибраних тем досліджень та розробок, а на створення умов для масового пошуку результативних шляхів технологічних змін і швидкої підтримки позитивних знахідок. Незважаючи на низьку частку «виходу», кінцевий результат стає позитивним через механізм дифузії інновації, який дає чималий прибуток. Про ефективність такого підходу свідчить практика дії так званого «венчурного», чи ризикового капіталу»[2,с.42]. Це дає нам підставу для синонімічного розмежування категорій абстрактного фактору зростання економіки «науково-технічного прогресу» та «технологічних змін» як змістовного результату дій всіх елементів інноваційного циклу.

Пошуки інструментів подальшого стимулювання нерівномірного, хвилеподібного імпульсного процесу економічного розвитку зумовили становлення нового наукового напряму економічної науки - «еволюційного», основу якого складають технологічні зміни. Так, російський вчений В.І.Маєвський виділяє два напрями еволюційного підходу, які взаємодоповнюють один одного та поєднуються ідеєю природного добору: шумпетерівська концепція першочергової уваги технологічним змінам та інституційна- соціально-економічних та організаційних умов, що зумовлюють технологічні зміни. Таким чином, теорії еволюційної економіки є результатом «еволюції» інноваційних теорій економічного розвитку»[2,с.100]. Тому, є сенс дослідити першопричину трансформації економіки та суспільства на основі аналізу формування та розвитку інноваційних теорій. Аналіз класичних теорій інновацій дозволив узагальнити їх зміст.

Засновником сучасної економічної еволюційної теорії справедливо вважають Й.Шумпетера. Саме він першим поставив питання про поведінку фірм, яка не вкладається в критеріальний апарат неокласиків, де головним мотивом виступає максимізація прибутку при заданій технології. Виключна роль саме підприємців інноваторів на противагу просто-господарям у характері й темпах економічного розвитку була центральним пунктом його теорії [2,с.101]. Отже, першопричиною здійснення науково-технічного прогресу та першою ланкою імпульсно-резонансного ланцюжка інноваційної трансформації економіки виступає соціум, тобто підприємець - інноватор (рисунок 1).

Подальше виокремлення ролі соціального фактору можна знайти в неокласичних (нових класичних постшумпетерівських) теоріях [4, с.32] Так, розвиваючи думки Й.Шумпетера щодо базових та вторинних інновацій, Г.Менш пояснює кризові явища тим, що не вистачає базових інновацій через відсутність необхідних умов для науки і винахідництва, тобто таких, що заохотили б соціума: підприємця, інноватора, науковця. А інший представник цієї школи М. Калецкі стверджує, що взаємодія інновацій та економічного досвіду, головним накопичувачем якого виступає знову таки людина, утворюють тенденцію розвитку суспільства.

В 1980 роках Пітер Друкер зробив висновок проте, що під час розвитку галузей промисловості спостерігається економічне зростання викликане підвищенням підприємницької активності. Він однозначно пов»язує між собою підприємництво і інноваційну діяльність.

Автори теорії прискорення (інноваційного підприємництва) вбачають економічні успіхи багатьох американських фірм за рахунок менеджерів-підприємців, що забезпечують їх розвиток. Їх головний лозунг щодо інноваційного типу розвитку - постійна готовність самостійно знаходити нове і швидко прощатися з попередньою справою.

Отже, розвиток України можливий лише за умов підтримки підприємництва у промисловій сфері та відновлення самостійного науково-технічного прогресу через використання новаторської розумової праці, що створює нові знання й технології і залежить від радикальних реформ, спрямованих на забезпечення ефективного використання як матеріальних, фінансових, трудових ресурсів, так і інтелектуального потенціалу. На думку американського вченого Сервана Шрайдера, сучасна могутність держави полягає у здатності до винахідництва, нововведень та нетрадиційного гнучкого мислення [5,с.40]. Тому, в період трансформації економіки Україні вкрай необхідне ефективне використання національного розумового потенціалу, що дозволить знайти принципово нові потрібні рішення, спроможні вирішити найактуальніші проблеми нетрадиційним шляхом, поліпшити їх якісні характеристики та значно прискорити розв'язання поставлених завдань, а опанування нового способу мислення забезпечить найефективніші засоби виходу з кризи.

П. Друкер визначив цей спосіб мислення як інноваційний тип мислення. Його характерною ознакою виступає орієнтація на “усвідомлене руйнування” з центральною ідеєю не пристосовуватися до неминучих змін, а враховувати і використовувати їх. Якщо сутністю будь-якого управлінського рішення є невизначеність, то дії в умовах невизначеності передбачають систематизовану інноваційну діяльність. При цьому зміни стають головним фактором економічної активності, сприймаються як нормальне явище, а не перешкода в роботі, як можливість для безперервного росту і оновлення [7,с.125]. Про значення “особливого” творчого типу мислення при розв'язанні стратегічних проблем говорить і відомий фахівець з управління І. Ансофф [1,с.406-411]. На жаль, у вітчизняній літературі відсутнє точне визначення даного терміну, хоча в наукових роботах окремі фахівці досліджували роль соціально-психологічних складових ще століття тому. Так, М. Туган-Барановський був переконаний, що з розвитком суспільства, з його прогресом, роль стихійних матеріальних факторів (продуктивних сил) у суспільному житті знижуватиметься, а роль психологічних факторів суспільної свідомості зростатиме [8,с.51]. Уявлення вченого про господарство як безперервну взаємодію людини (суб'єкту) з природою (об'єктом) обумовило його думку про значення психологічного аспекту вивчення господарського процесу.

Тобто, рушійна сила людського фактору з відповідним інноваційним типом мислення незамінна в процесі управління інноваційною діяльністю. Завдяки активній і висококваліфікованій праці людей можливо подолати недоліки й обмеження в багатьох областях, але активність і здатність керівника мислити по-новому не можна замінити нічим. Особливого значення під час реалізації інноваційної моделі розвитку української економіки та суспільства, на нашу думку, набуває і така риса особи, як адаптаційна мобільність, тобто здатність жити й працювати в атмосфері змін, прагнення працювати і навчати інших, інтелектуальна, вольова й еволюційна стресостійкість при раптових змінах обставин, вміння відмовитися від гарного задля кращого. Організації, що випускають з поля зору ці вимоги, стають нездатними використовувати творчій і новаторський потенціал своїх колег, що негативно впливає на результати їх діяльності.

Узагальнюючи дослідження Х.Барнет,, Є. Віттє, Е. Денісон доцільно звернути увагу на соціально-психологічну модель, яка пов»язана з пріоритетом людських відносин в управлінні інноваційною діяльністю. Основне місце в ній посідають проблеми значення особистості, ролі поведінки керівника, рівня освіти в системі розвитку інновацій, а також вже виокремлено вплив соціально-психологічних та організаційних факторів.

Як зазначають фахівці, розвиток творчих здібностей та реалізація креативного потенціалу самої людини пов»язана, перш за все, з формуванням інноваційної культури, поряд з різноманітністю інших факторів та умов, врахування та використання яких може суттєво сприяти ефективності інноваційної діяльності.

В Законі України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» відображено поняття інноваційної культури як складової інноваційного потенціалу країни, що характеризує рівень освітньої, загальнокультурної і соціально-психологічної підготовки особистості та суспільства в цілому до сприйняття і творчого втілення в життя ідей розвитку економіки на інноваційних засадах.

При цьому, слід звернути увагу, що важливість інноваційної культури не обмежується однією сферою суспільної діяльності: 1) в сфері конкретної економіки - це прискорення та підвищення ефективності втілення нових технологій та винаходів; 2) в сфері управління - реальна протидія бюрократичним тенденціям; 3) в сфері освіти - сприяння розкриттю інноваційного потенціалу особистості та його реалізації; 4) в сфері культури-оптимізація співвідносин між традиціями та оновленням, різними типами та видами культур [6]. Тобто, інноваційна культура як особа форма людської культури передбачає взаємозв»язок з її іншими формами, перш за все, з правовою, управлінською, підприємницькою, корпоративною. Через інноваційну культуру можна добитися впливу на всю культуру професійної діяльності і виробничих відносин людей, а при високому рівні інноваційної культури суспільства, в силу взаємокорреляції та взаємозалежності її частин, зміна однієї складової викликає зміну іншої.

Сьогодні існує необмежений діапазон проявлення інноваційної культури: від умов ефективного використання інноваційного потенціалу (особистості та організації) в інтересах розвитку суспільства до забезпечення максимальної продуманості в його реформуванні. На нашу думку, в умовах економічної трансформації українського суспільства на інноваційних засадах, доцільно враховувати напрацювання країн Європи щодо формування справжньої інноваційної культури. Сприяти цьому процесу мають[6, с.77-78]:

1)освіта: перегляд існуючих програм та методів навчання з метою зміцнити стимул до творчості та підприємництва; перепідготовка за новими програмами вчителів та викладачів; підвищення кваліфікації фахівців протягом всієї трудової діяльності; навчання інноваціям, обмін досвідом та досягненнями в даній галузі;

2) взаємодія вчених, інженерів, дослідників з фірмами: виявлення та усунення перешкод, надання юридичної допомоги у вільному пересуванні вчених, інженерів та дослідників на іноземні фірми, малі та середні підприємства для трансферу технологій та втілення новацій; виявлення та усунення адміністративних перешкод та надання допомоги у вільному пересуванні вчених, інженерів та дослідників на іноземні фірми, малі та середні підприємства з метою передачі своїх новацій та їх втілення; створення соціально-економічних та правових умов для реальної мобільності вчених, інженерів;

3) підвищення ефективності інноваційних процесів в економіці та суспільстві: обговорення технологічного шляху приведення в дію інноваційних процесів з представниками промисловості, держслужбовцями - представниками виконавчої влади та економіки; обговорення технологічного циклу інноваційних процесів представників споживача; розповсюдження передового досвіду в даній галузі; заохочення учасників в прийнятті рішень, організації та управлінні технічними, економічними та соціальними процесами;

4) розповсюдження оптимальних управлінських та організаційних методів в середньому бізнесі: пропаганда знань про нові організаційні методи; інформація поданих питаннях шляхом комунікаційних технологій; зміцнення зв»язків з зовнішніми експертними центрами; використання організаційних засобів, що є в наявності ЄС, навчаючих програм, структурних фондів; підвищення якості адміністрування в сфері бізнесу; використання по неєвропейської системи еталонного тестування фірм, починаючи з оцінки її якості; розвиток практики еталонного тестування;

5) стимулювання інновацій на урядовому рівні в суспільстві: організація навчання керівників проектів та фондів принципам інноваційної діяльності; стимулювання обміну досвідом інноваціями на суспільному та урядовому рівні; створення повної картини стану та тенденцій інноваційних процесів; регулярна звітність по інноваціях в ЄС.

Однак, слід враховувати й той факт, що інтернаціоналізація інноваційної культури передбачає врахування культурних традицій країн та сфер діяльності.

Ретельне дослідження процесів формування та розвитку інноваційних теорій, дозволило дійти до висновку, що першопричиною економічної трансформації суспільства на інноваційних засадах виступає соціокультурний чинник. Так, результатом досліджень класичної школи виокремлюється висновок проте, що «підприємець є носієм науково-технічного прогресу». Нововведення виступає як результат науково-технічного прогресу, а наслідком реалізації нововведень є технологічні зміни, які, в свою чергу, призводять до трансформації економіки та суспільства і соціуму, зокрема. Отже, виокремлення імпульсно-резонансного ланцюжка здійснення технологічних змін, в основу якого покладено соціокультурний чинник, є сенс, на нашу думку, вважати підґрунтям побудови моделі економічної трансформації українського суспільства на інноваційних засадах.

При цьому, сліз зауважити на той факт, що існування ринкової економіки в країні ще не є достатньою умовою для її сталого зростання. Потрібні професійні та реальні дії органів державного та місцевого управління, спрямовані на ефективне розв»язання ситуацій, що виникають, шляхом створення сприятливого середовища для інноваційного розвитку країни: створення інституціональних, фінансово-економічних заходів, мотивація соціуму для здійснення та розвитку інвестиційної діяльності на базі новітніх досягнень науково-технічного прогресу. В умовах недостатньої інноваційної активності підприємств України потрібний організаційно-управлінський та правовий імпульс з метою запуску механізмів саморегуляції, тобто дієві заходи, які дозволять вчасно та оперативно вирішити суспільно значимі питання, зокрема інституалізація інноваційної культури - перетворення розвитку в організаційний, впорядкований процес з визначеною структурою відносин, правилами поведінки, відповідністю учасників.