Константинополь - Ватикан: християнський вибір володарки Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОНСТАНТИНОПОЛЬ ВАТИКАН: ХРИСТИЯНСЬКИЙ ВИБІР ВОЛОДАРКИ РУСІ

Ірина Діптан

Цьогоріч православна спільнота вшановує пам'ять 1000-ліття від часу вічного спочинку 15 липня 1015 року Володимира Святого. Високо поціновуючи Хрестителя Русі, принагідно віддамо належне його предтечі рівноапостольній Ользі, котра «...просвіщена святымъ духомъ, разумевши бога истинонага. идь... въ Цісарьград. И пришедши проси крещенья, и приимии святое крещенье.» [47, с.296].

Образ і діяння княгині оповиті серпанком загадковості, ніби зіткані з легенд, припущень, імовірностей. Хоча літератури наукової, белетристичної не бракує, та незмінно контраверсійними залишаються наріжні проблеми, як-то: походження (соціальне, етнічне, місце й рік народження) Ольги; тлумачення чотирьох помст княгині у протиборстві з деревлянами (в зв'язку з цим розв'язання дилеми: мстивість і святість, володар і мораль); навернення Ольги в нову віру *. З-поміж них остання найдискусійніша (через неоднозначність і суперечливість джерел, їх різночитання, певну заангажованість авторів).

Об'єктом нашої історіографічної розвідки є проблема християнського вибору Русі за правління Ольги в доробку вчених XIX-XX століть, а предметом посольство княгині до німецького монарха Оттона І та «місія Адальберта» як відповідь на «поклик» Києва. Мета дискурсу полягає в тому, щоби розкрити погляди істориків, релігієзнавців, культурологів (головно українських і російських) на такі вузлові питання: причини відправлення й цілі київських дипломатів (у зв'язку з цим оцінка результатів попередніх перемовин княгині з візантійським імператором); правдивість літописної оповіді «Продовжувача Регінона», обставини, що зумовили затримку католицької місії та її вислід. Кінцево спробуємо відповісти на «надпитання»: чи йдеться в контексті латинської експедиції до Києва про західнохристиянський вектор Ольги, а відтак ймовірність охрещення Русі під церковним патронатом Риму?

Джерельне підґрунтя дослідження складають німецькі латиномовні хроніки ІХ-ХІ століть у викладі авторитетного знавця русько-німецьких узаємин О. В. Назаренка, вміщені в його однойменній монографії [31]; праці науковців у руслі означеної теми **.

Звернімося, передусім, до головного джерела, котре стало засадничим у з'яві спектра версій стосовно християнського вибору володарки Русі [56, с.103-109].

У «Хроніці Регінона Прюмського з Трірським продовженням» мовиться:

«В лето от воплощения Господня 959-е... послы Елены, королевы ругов, крестившейся в Константинополе, при императоре. Романе, явившись к королю, притворно, как выяснилось впоследствии, просили назначить их народу епископа и священников.» [56, с.107]

«960. Король отпраздновал Рождество Господне во Франфурте, где Либуций из обители святого Альбана посвящается в епископы для народа ругов достопочтенным архиепископом Адальдагом [.]

961...Либуций, отправлению которого в прошлом году помешали какие-то задержки, умер 15 февраля сего года. На должности его сменил, по совету и ходатайству архиепископа Вильгельма, Адальберт из обители святого Максимина, [который], хотя и ждал от архиепископа лучшего и ничем никогда перед ним не провинился, должен был отправляться на чужбину С почестями назначив его [епископом] народу ругов, благочестивейший король, по обыкновенному своему милосердию, снабдил его всем, в чем тот нуждался.» [56, с.108].

«.Оттон 2 февраля 962 г. коронован папой Иоанном (ХІІ) императорским венцом [.]. В то же лето Адальберт, назначенный епископом к ругам, вернулся, не сумев преуспеть ни в чем из того, чего ради он был послан и убедившись в тщетности своих усилий. На обратном пути некоторые из его [спутников] были убиты, сам же он, после больших лишений, едва спасся. Прибывшего к королю [Адальберта] приняли милостиво, а любезный Богу архиепископ Вильгельм в возмещение стольких тягой дальнего странствия, [которого] он сам был устроителем, предоставляет ему имущество и, словно брат брата, окружает всяческими удобствами. В его защиту [Вильгельм] даже отправил письмо императору, возвращения которого [Адальберту] было приказано дожидаться во дворце» [56, с.108].

«966. Скончался Эрканберт, аббат вайсенбургской обители, и император поставил во главе монастыря избранного монахами Адальберта, [прежде] назначенного епископом к ругам» [56, с.109].

Окрім хроніки «Продовжувача Регінона» у розпорядженні дослідників ще кілька латиномовних документів. У «Хільдесхаймських аналах» ідеться про те, як «к корою Оттону явились послы народа Руси с мольбою, чтобы он послал кого-либо из своих епископов, который открыл бы им путь истины; они уверяли, что хотят отказаться от языческих обычаев и принять христианскую веру И он [король] согласился на их просьбу и послал к ним епископа Адальберта правой веры. Они же, как показал впоследствии исход дела, во всем солгали» [31, с.112].

Альтайхські та Кведлінбурзькі анали містять той же текст, додаючи лише наприкінці: «ибо упомянутый епископ едва избежал смертельной опасности от их поисков» [31, с.112]. Анали Ламперта вар'юють лише кінцівку: «.послал к ним епископом Адальберта правой веры, который едва ускользнул от их нечестивых рук» [31, с.112]. Скорочена редакція в Оттенбойренських аналах: «к королю Оттону явились послы от народа Руси с просьбой прислать кого-либо, кто открыл бы им путь истины. Когда же к ним прибыл правоверный епископ Адальберт, то с трудом ускользнул из их нечестивых рук» [31, с.112]. Як зауважує О. Назаренко, в усіх цих хроніках руське посольство та пов'язані з ним події датуються 960 роком, у той час як у «Продовжувачі Регінона» вони хронологічно диференційовані [31, с.112].

Кожен дослідник, аналізуючи зацитовані витяги, постає перед дилемою: зазначені анали незалежні джерела чи парафраз оповіді «Продовжувача Регінона»? О. Назаренко, на основі скрупульозного текстологічного розгляду, стверджує: «. все перечисленные. анналы относятся к. херсфельдской. традиции [.] Источником сведений о посольстве 959 г. в [ней] были Большие хильдесхаймские аннали. Следовательно, Продолжение Регинона и херсфельдская анналистика могут рассматриваться как независимые друг от друга источники о русском посольстве» [31, с.113] ***.

У візантійських хроніках про посольство княгині до німецького короля не йдеться; з-поміж руських літописів лише у «Повісті минулих літ» маємо опосередковану згадку натяк на «місію Адальберта». Оповідаючи про передісторію хрещення Володимира Святославича літописець зазначає: «Потомъ же придоша немъци, глаголюще: «придохомъ послании отъ папежа...» Рече же Володимеръ Немцемъ: «идете опять, яко отци наши сего не приняли суть»» [37, с.42].

Див. дискусію О.В.Назаренка з такими дослідниками, як А.Воронов, Ф.Фортинський, Н.Лоренц, В.Пархоменко, Н.Полонська-Василенко, М.Левченко, М.Алпатов, М.Свердлов, Ж.-П.Аріньйон, А.Сахаров, які дотримуються протилежної точки зору [31, c.112-113].

Оригінальними джерелами про «руську місію» Адальберта дослідник уважає ще «Хроніку Тітмара Мерзебурзького» [51, с.138-143] та «Діяння магдебурзьких архієпископів» (хоча в них відсутні дані про посольство Ольги до Оттона І). Натомість про Саксонські та Магдебурзькі анали висловлюється як про компілятивні, а про Корвейські як про підробку XVIII ст. [31, с.113].

Перед викладом розмаїття версій щодо київської місії Адальберта окреслимо в найзагальніших рисах образ очільника, якого переважна більшість учених уважає продовжувачем хроніки Регінона Прюмського.

Спочатку згадаємо останнього. Відомо, що Регінон упродовж 892-899 років був аббатом Прюмського монастиря; після визнання звідти перебрався до Тріра, звідки й пішов у кращі світи в 915 році. Саме «в Трире, оповідає О. Назаренко, им и была написана хроника [...]. До 813 г. хроника представляла собой компиляцию на основе хроники Беды Достопочтенного... и «Франкских имперских анналов». Свое повествование Регинон довел до 906 г». [31, с.101].

З 907 і до 967 року хроніку продовжував анонім, у якому вбачають Адальберта. Ймовірно, що походив він із верхньолотарінзької знаті. З 950 року Адальберт нотарій у канцелярії кельнського архієпископа Вікфріда; в 953-958 роках знову нотарій, але вже в королівській канцелярії. Незнано, коли саме він став монахом трірського монастиря св. Максіміна. Після повернення з Русі в 962 році в складі придворної капели; відомо, що в 965 році супроводжував Оттона І в Магдебурзі як єпископ. На початку 966 року Адальберт отримує в управління Вайсенбурзьке абатство, та вже восени 967 року відбуває разом з Оттоном ІІ в Італію. Саме там, у жовтні 968 року був проголошений першим магдебурзьким архієпископом. У сані магдебурзького митрополита помирає 20 червня 981 року [31, с.103].

Розпочнімо свій історіографічний зріз ключових питань теми зверненням до доробку російських істориків.

М. Карамзін, з'ясовуючи чинники навернення Ольги, зазначає: «она могла видіть торжественность обрядовъ христіанства; могла изъ любопытства бесідовать съ Церковными Пастырями, и будучи одарена умомъ необыкновеннымъ, увіриться въ святости ихъ учения. Плінення лучемъ сего новаго світа, Ольга захотіла быть христіанкою...» [17, с.101]. Поїздку княгині до Константинополя вчений датує 957 роком; уважає, що там же Ольга була охрещена [18, с.106]. Аналізуючи результати переговорів володарки Русі з імператором Візантії, визнає, що «... она. была недовольна его пршмомъ» [17, с.103].

Історик дуже скептично висловлюється стосовно ймовірності посольства княгині до німецького короля: «віроятно ли, чтобы Ольга, приняв Віру Греческую, хотіла иміть духовныхъ Пастырей Римской Цервки, уже несогласной съ первою?» [18, с.110]. Н. Карамзін висуває екзотичну версію щодо місії Адальберта: «. былъ посыланъ Оттономъ не къ Русскимъ, а Ругенскимъ Славянамъ [...]. Жители Рюгена въ 956 году давали Німецкому Императору вспомогательное войско. Они до самого ХІІ віка еще поклонялись идолам.» [18, с.110].

С. Соловйов солідаризується з М. Карамзіним у несприйнятті 955 року як дати поїздки та хрещення княгині: «. в 957-м. отправилась Ольга в Константинополь и крестилась там при императорах Константине Багрянородном и Романе и патриархе Полиевкте» [50, с. 149]. Красиво, але надто спрощено вчений умотивовує її навернення: «очень легко могло быть, что Ольга отправилась в Царьград язычницею, без твердого еще намерения принять новую веру, была поражена в Константинополе величием греческой религии и возвратилась домой христианкою» [50, с. 150]. Про висланців Ольги до Оттона І історик не згадує.

Один із найавторитетніших знавців руського православ'я Є. Голубинський запропонував оригінальну версію розв'язання проблеми. Він уважав Ігоря «внутрішнім християнином», що став таким за посередництвом своєї дружини Ольги [8, с.70]. Вона, зважаючи на політико-релігійну ситуацію, тривалий час таємно сповідувала Христа. Коли ж княгиня офіційно ствердилась як християнка?

Дослідник не погоджується з даними руських, візантійських і латинських літописців про навернення княгині в Константинополі; заперечує ймовірність двох поїздок до нього [8, с.77]. Свій вояж володарка Русі здійснила 957 року «. чтобы удовлетворить своему любопытству видеть столицу христианского и образованного мира.» [8, с.78]. Хрестилася Ольга в Києві, коли склала регенство, «. после чего народ уже не имел права спрашивать с нее за поступки» [8, с.78].

Професор визнає справжність київського посольства до Оттона І в 959 році, проте зауважує: «вопрос: для чего было послано.., должен навсегда остаться неразрешимою загадкой, если только не объяснят дела какие-нибудь новые сведения» [8, с. 82]. Найвірогідніше пояснення: «Ольга присылала к королю вовсе не за тем, чтобы просить епископа и священников, а за чем-то другим, нам неизвестным...» [8, с. 82]. Тобто німецький король, як ревний поширювач християнства, з власної ініціативи спрямував місію до Києва («... чтобы перезвать её [Ольгу] от патриарха Константинопольского к своему папе Римскому») [8, с. 83]. Подамо хоч і розлогу, та дуже цікаву аргументацію вченого: «... новокрещенная Ольга могла быть только христианкой, но не могла сделаться ни сторонницею Греческой половины церкви, ни противницею половины Римской, то само по себе не представлялось бы совершенно невероятным и то, что она посылала к Оттону просить у него епископа. Но это предположение представляется совершенно невероятным в виду того, что епископ был Ольге вовсе не нужен. Сама приняв христианство, она не хотела, потому что не имела возможности, распространять его в народе: на что же стала бы она просить епископа?» [8, с.83]. Позаяк Адальберт прибув до Києва в 961 році, то, згідно із застереженнями Є.Голубинського, новонавернена Ольга мала вже відійти в приватне життя (традиційна історіографія вказує на 964 рік).

А. Карташов уважає, що в 957 році Ольга «... не домоглася. від гордих «порфірогенітів» того, чого шукала.» [19, с. 225]. Йшлося про одруження Святослава з принцесою Візантійською. Все ж «неотримання. очікуваної честі, стверджує дослідник, не змінило внутрішньої серйозності прийняття Ольгою хрещення. Але це позбавило її додаткових шансів на перемогу над язичницькою партією варягів.» [19, с. 225].

Учений скептично ставиться до направлення, задля християнізації Русі, посольства княгинею до Оттона І, позаяк «.вона знала, як низько поціновується при візантійському дворі вся помпа Західної імперії. Вона мріяла про прилучення не до компанії «узурпаторів», а до достоїнства єдино справжніх царів усього православ'я» [19, с. 226]. Але в оточенні княгині були охрещені варяги, «.їхні родичі, посли й гості з районів Західної Європи.., котрі щиро доходили думки, що, коли греки такі пихаті, то Київській Русі можна приймати хрещення і ієрархію із Західного папського району» [19, с. 226]. І саме ці «люди західної орієнтації» вирішили в ході чергового руського комерційно-політичного посольства зреалізувати власний план: запросити до Києва місіонерів Оттона І, поставивши Ольгу перед доконаним фактом. Суттєво, що вони, зловживаючи посольським статусом, видали «. свій авантюрний план за пряме доручення княгині.». Відтак «руський літопис про цю безславну авантюру зберігає скромне мовчання, а західні літописці голосно кричать» [19, с. 226]. Оскільки Ольга не запрошувала Адальберта до Києва, то й не сприяла його діянням. Для княгині «план офіційного введення християнства після повернення з Константинополя.., підсумовує А. Карташов, закрився» [19, с. 229].

Аналізуючи церковно-політичну історію Київської Русі, Д. Присьолков припускає, що її охрещення могло статися ще за княгині Ольги. Підгрунтям для цього була хай не чисельна, зате моральна перевага християн над язичниками і, головно, зосередження в руках перших важелів державного впливу [42, с. 4]. До християнської партії «. принадлежалъ и самъ князъ Игоръ, официальное положеніе которого не позволяло ему лично перейти въ новую віру, пока не будутъ выяснены пріемлемьіе условія установления церковной іерархіи, въ его державі [42, с. 6]. Хоча в договорі 945 року про це не йшлося, вчений упевнений, що «кіевскіе послы. должна были коснуться и этого вопроса.» [42, с. 6]. Історик стверджує, «.что христіанская партія оставалась въ силі въ Кіеві и после. смерти Игоря, при управленій.. Ольги» [42, с. 10].

Д. Присьолков говорить про дві поїздки княгині до Царгороду. Перша 955 року, задля хрещення. Ольга, проводячи переговори з Костянтином VII, «.закріпила ихъ своимъ крещеніем тамъ же и принятшмъ имени Елены въ честь жены императора., віроятного воспріемника при крещеніи» [42, с.10]. Дослідник наголошує, що зазначені перемовини «. привели къ соглашенію, по котрому форма насажденія церковной іерархіи не посягала на политическую самостоятельность Кіевской державы.» [42, с. 10]. Проте греки не дотримали слова, і княгиня змушена була здійснити другий вояж до столиці Візантії. Однак і «. въ 957 г. не суміла добиться ни осуществления обіщаній 955 г., ни родственныхъ связей.» и «обратилась къ Западу, въ расчеті тамъ найти боліе пргемлемые условія организаціи церкви» [42, с. 12].

Спроба княгині не увінчалася успіхом: «добиваясь независимыхъ формъ церковной организаціи, она взамінь того получила предложеніе сділата изъ ея страны не архіепископію, не митрополію, а лишь рядовую епископію» [42, с. 13]. Позаяк «.неудача Ольги въ ділі созданія русской независимой церкви біла неудачею. [христианской] партіи», княгиня змушена була зректися влади на користь Святослава [42, с. 14].

Не втрачають наукового значення столітньої давності праці В. Пархоменка. Змальовуючи образ і діяння княгині Ольги в контексті християнізації Русі, автор пропонує своє розв'язання традиційно контраверсійних проблем.

Передусім учений скептично налаштований щодо літописної дати хрещення княгині: «... мы можем принять свидетельство Іакова разве лишь въ томъ смысле, что около 954 г. началось первое оглашение Ольги истинами христіанской религіи» [34, с. 8]. Учений полемізує з істориком цервки Є. Голубинським як щодо сили християнських цінностей в тогочасній Русі, так і щодо «внутрішнього християнства» Ольги до 945 року Натомість стверджує, що в 40-х роках Х ст. «...понятія «Русинъ» и «язычникъ» были синонимами» [34, с. 6]. Це по-перше. А, по-друге, вказує на докази язичництва Ольги (її розправа з деревлянами, не вельми шанобливий прийом Костянтином VII у 957 році) [34, с. 9-10].

В. Пархоменко переконаний, що «...ключемъ къ разгадке запутанного вопроса о времени и місто крещения св.Ольги скорее всего можетъ быть поставлено свидетельство именно современника.» [34, с. 13]. Саме таким є, на думку вченого, «Продолжатель Регинона... либо. Адальбертъ, либо близкий къ ниму и знающій человекъ.» [34, с. 13]. Покладаючись на свідчення німецького хроніста, він подає власну реконструкцію подій.

Орієнтовно в 954/955 роках Ольга «.познакомилась съ христтнствомъ и. серьезно заинтересовалась новой религіей» [34, с. 13]. У 957 році княгиня, в інтересах налагодження торгово-політичних узаємин, здійснила поїздку в Царгород. Дослідник не заперечує ймовірного бажання Ольги прийняти хрещення в столиці Візантії, проте «.не имела успеха.., весьма вероятно. потому, что неудачны были ея дипломатическіе переговоры съ императоромъ»; припускає, що «.домогаласъ въ Царгороде какихъ-то особыхъ привиллегий. для. Руси и ея княжеской династіи» [34, с.14]. Можливо, звідси й літописна легенда про сватання Костянтина VII, його хрещенство (бажане видавалося за дійсне) [34, с. 13].

Зазнавши поразки у Візантії, Ольга «. затеваетъ новое предпріятіе, въ результате которого. въ 959 г. отъ нея приходятъ послы къ могущественнейшему государю Западной Европы Оттону І.» [34, с. 16]. Княгиня сподівалася «. на Западе. добиться себе техъ преимуществъ и связей, какихъ не нашла на Босфоре» [34, с. 16]. Дуже знаковим бачиться попередній висновок історика: «. Русь едва не приняла къ себе западной іерархіи и чуть не вступила въ прочную связъ съ Римомъ, хотя еще не отделившимся окончательно отъ Восточной церкви, но уже стоявшимъ довольно далеко отъ нея» [34, с.15].

Проте цього не сталося: Адальберт «. опоздалъ со своей миссией [.] возобновлению сношений Ольги съ Византіей могло поблагопріятствовать. въ 959 г. смена монарховъ на троне. К. царствованію Романа и относитъ крещеніе. Ольги въ Царьграде продолжатель хроники Регинона» [34, с. 17]. Це відбулося не в 959 році і не в 962 чи 963 роках; «. крестилась, стверджує В. Пархоменко, въ 960 или 962 г. и скорее именно въ 960 г». [34, с. 17]. Ольга радісно сприйняла дружню ініціативу Романа ІІ і здійснила задля особистого хрещення другий вояж до Царгороду «Трудности этого путешествія, відкидає імовірні сумніви вчений, не могли остановить женщину энергичную, настойчиво стремившуюся къ осуществлению своей высокой цели» [34, с. 18].

У В. Пархоменка оригінальна версія відомостей «Повісті минулих літ» стосовно поїздки та навернення Ольги: констатує зміщання рис двох мандрівок княгині. «Къ первой. нужно отнести отмечаемое летописью неудовольствіе Ольги на императора, ко второй. любезнаго пріема. въ Константинополе. Можно думать, что во второй разъ, около 960 года, Ольга действительно, имела утешеніе быть крещенной въ Константинополе здешнимъ патртрхомъ Полшвктомъ (956-970 г. г.) при воспріемничестве императора Романа ІІ» [34, с. 18].

Наприкінці 961 року, вже перебуваючи в союзі з Візантією, Ольга «дочекалася» місіонерів Оттона І. Наштовхнувшись на ворожість киян, без Ольжиної підтримки, Адальберт із супроводом покинув Русь. Історик, розмірковуючи над перипетіями католицького єпископа, зазначає: його «. позвали просто сгоряча, не взвесивъ всего, подъ влияниемъ горечи отъ неудачной поездки въ Византію» [45, с. 20]. Понад те, В. Пархоменко вказує на певну закономірність кінцевого вибору княгині: «въ политическомъ и торговомъ отношеніи. Оттон Немецкій не такъ нуженъ былъ Руси, какъ. настоящій «римській» императоръ Византии страны, къ тому-же давно уже связанной разнообразными крепкими узами съ нашими предками» [34, с. 19].

На думку Б. Грекова, саме візантійська орієнтація Русі мала практичне підґрунтя. «Византийская церковь, аргументує свій висновок учений, была несомненно терпимее римской; в противоположность последней она допускала существование национальных церквей, давала значительную возможность их самостоятельной жизни». Кінцево «.християнство на Руси, заимствованное от греков и в то же время не отмежеванное полностью от

Запада, оказалось в конечном счете не византийским и не римским, а русским» [9, с. 392].

Російський дослідник зовнішньої політики Давньої Русі В. Пашуто вважає «місію Адальберта» відповіддю на Ольжине звернення. Підґрунтя для останнього було закладено попередньою, понад 100 років, історією торговельно-дипломатичних зносин. «Отношения были настолько тесными, переконаний учений, что княгиня Ольга, когда ей не удалось добиться согласия Византии на христианизацию Руси, отправила с той же целью посольство к германскому Оттону I...» [35, с. 119]. Німецький король уже мав значні успіхи в поширенні своєї світської та церковної влади «... на славянские земли к Одре, и при нём возникли 6 епархий [...]. Русской среди этих новообразований не оказалось...» [35, с. 120].

Чому ж «... напрасно у крупнейших архиепископов разгорелись глаза на новую епархию» [35, с. 120]? В. Т. Пашуто не погоджується з більшістю колег, які звинувачують очільника місії в надуживаннях: «... Адальберт действовал на Руси осмотрительно, и, как отмечал папа Иоанн XIII.., потерпал неудачу «не по своей нерадивости» [35, с. 120]. На думку вченого, «...Ольга сочла неприемлемым предложение организовать епископию, считая, что на Руси должно быть архиепископство, если вообще её посольство не преследовало цели оказать давление на Византию, а может быть, княгиня учитывала и сближение Польщи с Германией...» [35, с. 120]. Водночас, безпідставними бачаться закиди на адресу офіційного Києва стосовно розправи з «ревними» місіонерами. «Гибель части посольства (маршрут которого пролегал, вероятно, по купеческим путям), пояснює історик, следует приписать не действиям властей (которым ничего не стоило захватить и Адальберта), а какому-то дорожному происшествию» [35, с. 120].

Дуже обережно щодо контактів Ольги з Оттоном І і папою римським висловлюється Б. А. Рибаков. Як і В. Т. Пашуто, він уважає ймовірним, «... что Ольга действительно думала об организации церкви на Руси и колебалась между двумя тогдашними христианскими центрами Константинополем и Римом» [46, с. 371]. Першопоштовхом у спрямуванні руського посольства до німецького короля Б. Рибаков (суголосно В. Пашуто) називає несприйнятний для княгині вислід переговорів із візантійським імператором: «Такая концовка переговоров и вызвала, очевидно, отказ Ольги от присылки русских товаров, от посылки русского вспомогательного корпуса и притворное заигрывание с римской церквью» [46, с. 327].

М. Тихомиров уважає, що ймовірною причиною прибуття Ольги до Константинополя було запровадження, зі згоди останнього, єпископату на Русі. Відмова Візантії спонукала княгиню звернутися до німецького імператора. «Посольство к Оттону І, розмірковує вчений, могло явиться результатом разногласий русских князей с византийскими императорами» [52, с. 267]. Дослідник закцентовує на тому, що прохання Ольги збігається в часі з християнізацією Польщі, посиленням чесько-польських і встановленням чесько-руських зв'язків. «Княжение Ольги, підсумовує М. Тихомиров, можно считать той эпохой, когда христианство окончательно утвердилось на Руси» [52, с. 267].

Осібною є точка зору А. Сахарова. Полемізуючи зі своїми опонентами, вчений спростовує їхні тези про те, що княгині не вдалося домовитися в Константинополі стосовно запровадження на Русі церковної організації; що греки не виконали обіцяного; що це «...викликало роздратування руського двору і змусило Київ звернутися... на Захід» [48, с. 289]. Натомість історик стверджує: «немає жодних доказів.., ніби Ольга зверталась до Візантії з проханням про організацію на Русі автокефальної церкви. Навпаки, літопис дає достатній матеріал для того, щоб склалася прямо протилежна думка. Тут мова йде не про хрещення країни, а про хрещення правительки і не на Русі, що мало б символічне значення як навернення народу у християнство (як це було за Володимира Святославича), а в чужій країні, що могло бути поцінованим європейським світом з погляду підвищення міжнародного престижу Русі» [48, с. 289]. Автор переконаний, що «... руське потроху феодалізоване суспільство в той час ще не було готовим прийняти з Візантії хрещення, церковну організацію... і Ольга з таким проханням ні до імператора, ані до «патріарха не зверталася...» [48, с. 291]. «Її хрещення продовжує А. Сахаров, було індивідуальним політичним актом...» [48, с. 291]; зауважує, що й Продовжувач Регінона, й Скиліца говорять лише про хрещення княгині. «Але якщо це так, попередньо підсумовує дослідник, то відразу ж втрачає свій сенс усталена теза про те, що ображена Русь звернулася з приводу заснування на Русі церковної організації до Заходу, результатом чого і стало посольство Ольги до Оттона І у 959 році. Не витримує критики й теза про вагання Русі в цьому питанні Візантія чи Захід?...» [48, с. 291].

Тоді з якою ж метою спрямувала Ольга своє посольство до Оттона І, «... котрий був тоді лише німецьким королем і... не користувався таким високим міжнародним авторитетом, як візантійський імператор?» [48, с. 300].

Автор погоджується з грецьким істориком В. Фідасом, який у аналізі відповідної виїмки

з Продовжувача Регінона закцентовується на тому, що посли «нещиро, як невдовзі виявилося... просили про надання єпископа та пресвітера руському народові. А. Сахаров уважає, що зазначені слова мають контраверсійне прочитання: «руські посли або перевищили свої повноваження, запросивши єпископа і пресвітерів, хоча в Києві про це не було сказано ані слова, або справді Ольга вирішила просити Оттона І про запровадження церковної організації на Русі, але згодом під тиском язичницької опозиції змушена була взяти своє прохання назад і вислати німецьких місіонерів з Києва, або мету руського посольства при дворі Оттона І взагалі зрозуміли невірно» [48, с. 300-301].

На думку вченого, жодна з цих версій не є переконливою. По-перше, стосовно «... самовілля в цьому питанні руських послів, то воно виключається через те, що на середину Х ст. на Русі вже існували міцні дипломатичні традиції, з'явилася категорія людей, які виконували дипломатичні доручення. Посли діяли суворо від імені великого князя й були йому підзвітні...» [48, с. 301]. По-друге, «уявляється неймовірним, розмірковує далі дослідник, щоб Ольга пішла на аж такий відповідальний крок, як одержання церковної організації з рук Оттона І. Це було б викликом не лише великокнязівській дружині та язичникам, але й руським християнам, котрі були пов'язані з Візантійською церквою» [48, с. 301]. По-третє, «важко собі уявити, продовжує історик, щоб Оттон І і королівські чиновники не зрозуміли, з яким проханням до них звернулися.., і послали без відповідної підготовки церковну місію до Києва» [48, с. 301-302].

Відкидаючи означені версії, А. Сахаров пропонує власне прочитання призначення «місії Адальберта», що ґрунтується на врахуванні синергетики геополітичного та релігійного чинників. «Русь тих часів, зазначає вчений, активно вела... пошуки міжнародних контактів: Візантія, Болгарія, Хозарський каганат, варяги, печеніги, угри давно вже були у сфері її політичної уваги. З ІХ ст. київські князі виявили інтерес до контактів з імперією франків [...]. [Німецьке королівство]... перетворилося до середини Х ст. на могутню імперію» [48, с. 302]. Низка держав, а з-поміж них і Візантія, намагалися порозумітися з останньою. Тож посольство княгині Ольги 959 року необхідно розглядати в контексті тогочасної європейської дипломатії. «До Оттона І, безапеляційно стверджує А. Сахаров, прибула звичайна місія «миру й дружби» для встановлення між державами нормальних мирних стосунків, які зазвичай складалися з регулярного обміну місіями, вільного пропускання торгівців [...]. Під час... переговорів з Оттоном І у німецького короля могла виникнути думка, про використання нагоди... для спроби впровадити свою церковну організацію на Русі» [48, с. 303]. Прохання було задоволене київською владою, проте «... це зовсім не означало, що Русь звернулася до Оттона І з приводу запровадження у своїх землях християнства німецько-римського зразка; руси допустили свободу місіонерської діяльності з боку Заходу так само, як вони зробили це на сто років раніше щодо Візантії [48, с. 303]. Заяву ж Адальберта про руську ініціативу в закликанні церковної місії вчений полишає на совісті єпископа. Натомість час, який пройшов від звернення до відправлення, дослідник трактує як аргумент на користь своєї версії: «... такий перебіг подій [«зволікання» Оттона І] цілком відповідає дозволові з боку русів допустити у свої землі німецьких місіонерів, на що ті йшли з великою нехіттю, як на справу неясну, важку і невдячну» [48, с. 304].

«Що ж спричинило крах церковної місії? А. Сахаров подає доволі розлогу відповідь на поставлене запитання. По-перше, «... Адальберт зазнав невдачі не зі своєї недбайливості» [48, с. 304], про що свідчить його наступне кар'єрне зростання. По-друге, «... навряд чи є підстави пов'язувати вигнання Адальберта з серйозними внутрішньо-політичними змінами в Києві...» [48, с. 304]. По-третє, і в цьому сутність проблеми, «згоду руської сторони прийняти у себе... «місійного єпископа» кінець-кінцем використав Оттон І для того, щоб перетворити його на повноправного представника церковної організації на Русі. Ось це й зустріло спротив, і не стільки, напевне, народу, скільки правлячої язичницько-християнської верхівки, що не бажала дати хоч якісь церковні чи політичні права представникові німецького короля. Тому версія про те, що Русь «вибирала» шлях між Візантією і Заходом[...], що вона справляла на Візантію політичний тиск, що Ольга мстилася... за «дипломатичний карантин» у «Суду», а потім, коли вона хрестилася і Адальберт «спізнився», повернулася... до союзу з Візантією, видається нам необгрунтованою. Руське посольство на Захід мало на меті самостійні політичні здобутки, не пов'язані безпосередньо з відносинами Русі і Візантії» [48, с. 305].

На увагу заслуговують висновки російського візантієвіста Г. Литавріна, котрий скрупульозно аналізує як давньоруські й візантійські, так і латинські джерела щодо діянь княгині Ольги. З-поміж останніх показання Продовжувача хроніки абата Регінона Прюмського, який, «цілком імовірно, був тим самим Адальбертом, котрого в 961 р. Оттон І відправив у Київ як episcopus Rugorum» [23, с. 315]. Учений указує на помилку в свідченнях Адальберта стосовно хрещення володарки Русі за Романа ІІ, а не за Костянтина VII; вважає, що її «... можна пояснювати як взаємним поганим знанням мов обома сторонами, так і ізоляцією Адальберта і його почту від християн у Києві, і його віддаленістю від двору Оттона І під час перебування послів Ольги у Франкфурті. Адальберт знав (він був тоді вже в монастирі), що Ольга відвідала Константинополь, що вона хрестилася тут під ім'ям Олени (але не знав точно коли), що церковної організації на Русі нема, що під час перебування руських послів у Німеччині (як потім і свого власного на Русі) володарем імперії був Роман ІІ і Адальберт об'єднав усі ці відомості в єдину картину, випустивши з уваги, що самий акт хрещення Ольги міг відбутися в столиці імперії при попередникові Романа ІІ, його батькові Констянтині VH» [23, с. 317].

З'ясовуючи причини і сутність звернення Ольги до Оттона І. Г. Литаврін звертається до цілей і наслідків поїздок княгині до Константинополя в 946 і 954 роках. На його переконання при охрещенні Ольги під час других відвідин Ромейської столиці у відповідь на її домагання («1. Надання почесного для Русі статусу руської церкви і 2. Згоди на династичний шлюб між юними представниками династій двох країн...» [23, с. 359-360]) «... було постановлено основну умову хрещення її сина Святослава, законного спадкоємця і можливого нареченого дочки імператора [...]. Вона і намагалася виконати цю вимогу, але всі її зусилля виявилися марними. До 959 р., усвідомлюючи, що в таких умовах нове звернення до імператора не обіцяє успіху, вона відправила послів до Оттона І» [23, с. 361-362].

На сторінках дослідження Б. Я. Рамма діяльність місіонерів Оттона І з'ясовується в історико-політико-релігієзнавчому контексті. Вказуючи, на суперечливі процеси релігійних трансформацій у східнослов'янському суспільстві середини Х ст. («...последователей христианства было на Руси тогда уже немало [...], в целом Русь придерживалась еще старых. верований» [44, с. 30], автор наголошує на змаганнях двох центрів світового християнства за Київ: «.в Византии и в Риме с неослабным вниманием следили за сложными перипетиями социально-политического развития Руси.» [44, с. 32].

Проникнення християнства на руські землі головно з Візантії, з часом із Болгарії, Моравії, Чехії (країн, які сприйняли нову релігію з Константинополя), автор трактує як природній шлях («. в связи с постоянными экономическими и культурными сношениями, сближавшими эти славянские народы между собой» [44, с. 32]. Натомість римські впливи поціновуються однозначно негативно, з класових позицій («.насаждение христианства на Руси агентами римской церкви и их попытки обосноваться на русских землях были непосредственно связаны с политическими целями западноевропейских феодальных правителей» [44, с. 32].

Увага дослідника сконцентрована на зовнішній політиці німецького короля (з 962 року імператора) Оттона І, котрий, упокоривши італійців і мадяр, «.за счет владений славянских племен, расселившихся на Лабе,.стремится удовлетворить захватнические вожделения германских, прежде всего саксонских феодалов» [44, с. 32]. Учений наголошує на співдії в експансії церковної та світської влад, папи й імператора, позаяк «создание нових церковых центров хотя и происходило по инициативе светской, императорской власти, не могло осуществляться без прямого участия папы. На базе общих захватнических интересов укреплялся союз между Империей и церковью. Церковь освящала военно-захватническую политику Оттона І и его преемников [.], первое место при императоре неизменно занимали могущественные прелаты церкви.» [44, с. 33].

У підкорених землях полабських слов'ян Оттон І заснував п'ять єпископатів, а у Магдебурзі архієпископство; на землях «язичників» прагнув відкрити ще дві єпархії в Польщі і в Русі. Останні єпархії мислилися в підпорядкуванні майнцського (пізніше магдебурзького) єпископа. «Обращение в христианскую веру русских, стверджує Б. Рамм, было для Оттона важным постольку, поскольку оно... могло облегчить окончательное покорение западных славян и распространение его политического влияния на Русь» [44, с. 34].

Саме з такою місією і був спрямований у Київ Адальберт, «.как представитель Оттона І, а вместе с тем, очевидно, и римского папы Иоанна ХІІ. Папское благословение и формальное назначение было необходимо, несмотря на фактическое верховенство Оттона І над папой» [44, с. 34]. Позаяк кияни швидко розпізнали, чого прагнуть «місіонери», останні змушені були хутко полишити Русь.

Аналізуючи ті західноєвропейські хроніки, в яких змальовуються «пригоди Адальберта», Б. Рамм приходить до дещо несподіваних висновків. По-перше, «обилие известий обо всём этом скандальном происшествии, к тому же известий, совпадающих текстуально, однако кажущееся. В действительности все свидетельства упомянутых хроник и летописей восходят к одному основному источнику к показанию «Продолжателя Регинона» [44, с. 36-37]. Подруге, «„«Продолжателем Регинона» был не кто иной, как сам Адальберт, столь неудачно пытавшийся стяжать лавры «первого русского епископа...». Адальберт получил в 966 г. назначение в Вейссенбергское аббатство в Эльзасе, где и занялся продолжением хроники Регинона Прюмского» [44, с. 37]. По-третє, вчений висловлює сумнів стосовно достовірності свідчень Адальберта і, відтак, усієї історичної традиції, пов'язаної з цим епізодом. Б. Рамм не виключає того, «... что запись о прибытии послов от княгини Ольги была сфабрикована Адальбертом специально, чтобы как-нибудь оправдать свою киевскую авантюру» [44, с. 37].

Отже, вчений заперечує правдивість оповіді Адальберта і, в зв'язку з цим, значимість інших західноєвропейських хронік. При цьому посилається і на те, що в руських літописах і у візантійських джерелах навіть не згадується про посольство Ольги до Оттона І. Подив історика викликає і те, що в жодному зі свідчень не пояснюються причини тої ворожості, з якою зустріли місію в Києві. А між тим «известно, что люди древней Руси отличались широким гостеприимством, неоднократно отмеченным в исторических источниках.» [44, с. 37].

На думку Б. Рамма, «полный провал, который постиг Адальберта, являлся. следствием тех намерений, которые он. и не очень скрывал [.]. Адальберт, возомнив себя «апостолом русским», стремился. насильственно навязать латинское христианство, не считаясь ни с чем» [44, с. 37].

Дотримуючись класових засад у аналізі подій і явищ (згідно з ідеологічними постулатами доби), автор подає причини краху Адальбертової «авантюри». «В Киеве, представлявшем собой. большой город с многочисленным населением, еще крепко держались древние верования [.]. Очевидно, в той социальной верхушке, на которую опиралась княжеская власть, были различные прослойки: наряду с феодализирующимися элементами, опиравшимися на крупные землевладения, немалую роль играли и княжеские дружинники «мужи» и «вои», которые уделяли главное внимание походам, военной добыче, дани, взимаемой с покоренных. Если феодальные элементы тянулись к христианству, то этим «мужам» и «воям» не было такой надобности порывать с древними верованиями своего народа [44, с. 37]. Саме в цих суперечностях дослідник убачає причину політичного перевороту прихід до влади Святослава, нове укріплення старої релігії та відхід Ольги у приватне життя [44, с. 37].

Б. Рамм пропонує власне розв'язання дилеми хто безпосередньо стояв за Адальбертом: Оттон І чи Іоанн ХІІ? «Первая, столь неудачная попытка латинского духовенства утвердиться на Руси была предпринята.от имени Оттона І. Сам же папа если и принял в этой авантюре «какое-то участие, то только лишь формальное» [44, с. 38]. Останнє зумовлювалося надскладними взаєминами «. папства с самим германским королем, основной политической задачей которого в эти годы было утверждение своей власти в Италии, притом. за счёт умаления себе власти папской» [44, с. 38].

У фундаментальному дослідженні О. М. Рапова цікаво подано як інваріантність розв'язання проблеми в релігієзнавчих та історичних студіях, так і власна версія. Передусім зауважимо, що автор уповні покладається на достовірність «Продовжувача Регінона», позаяк його повідомлення підтверджується даними решти латиномовних джерел [45, с. 180]. Дослідник називає хибною гадку про те, що прибулі до Оттона І в 959 році були самозванцями. По-перше, «прежде чем попасть на прием к королю, они должны были предъявить знаки своего посольского достоинства: золотые печати и верительные грамоты. Самозванцы же не могли иметь при себе подобных атрибутов» [45, с. 180-181]. По друге, «без санкций русской правительницы миссионеры Адальберта вообще не смогли бы проникнуть на Русь, а тем более заниматься там «просветительской» деятельностью в течении 961-962 гг....» [45, с. 182]. Не заперечуючи ймовірних політичних цілей київських дипломатів, історик підкреслює: «. это вовсе не исключает того, что Ольга могла попросить у Оттона І опытных христианских проповедников, знавших славянский язык» [45, с. 180-181].

О. Рапов виокремлює два завдання, котрі намагалася вирішити княгиня своїм посольством до німецького монарха. По-перше, запрошуючи латинських місіонерів, Ольга «...наглядно показывала византийским василевсам, что на Ромейской державе свет клином не сошелся и и что христианское духовенство, необходимое Руси для создания собственной церковной организации, можно получить и на Западе» [45, с. 183]. По-друге, Ольга могла взяти за взірець релігійно-церковну політику Оттона І. Сутність останньої полягала в тому, що король передавав церковним установам цілі області й округи в держання. Але церковні посади та надані землі не були довічними й спадковими. До того ж, «Оттон І требовал от духовных феодалов, наделенных землей и иммунитетными правами, выполнения гражданских и военных обязанностей, участия вместе с вассалами в королевских походах. Такая политика была в какой-то мере направлена против светских феодалов, всегда стремившихся превратить свои условные держания в безусловные, и препятствовала их попыткам раздробить Германское государство. Оттон І в качестве верховного собственника земли сам назначал епископов и других крупных церковных феодалов» [45, с. 182-183].

На переконання О. Рапова, «создание русской церковной организации, основанной на оттоновском принципе, привело-бы, во-первых, к резкому усилению киевской правительницы. Во-вторых, был бы установлен более жесткий и действенный контроль над областями, подвергнувшимися христианизации. И в-третьих, вся создаваемая церковная организация оказалась бы в полной зависимости от Ольги» [45, с. 183].

На думку дослідника, мали існувати взаємозобов'язання по лінії Ольга Адальберт. «Епископу Адальберту и прибывшим с ним миссионерам, пояснює вчений, киевская правительница должна была выделить в держание определенную территорию... Однако в то же время им вменялось в обязанность проведение христианизации жителей подвластной земли, поддержание порядка на данной территории[...], а в случае войны выставление собственного войска для участия в военном предприятии сеньора, каковым. являлась для них княгиня Ольга» [45, с. 183].

Але чому ж «русы-язычники не позволили Адальберту и его людям обратить себя в христиан и заставили миссионеров бежать.»? [45, с. 183]. О. Рапов називає три чинники краху місії. По-перше, політичні й релігійні цілі контрагентів не збігалися. Звісно, і «Оттон І,...и Адальберт. преследовали собственные корыстные цели, наверняка мечтали о подчинении христианского населения Киевского государства Папскому престолу, а через него и Священной Римской империи» [45, с. 181]. Усвідомлення цих імперських устремлінь Заходу ймовірно зумовило відсіч Києва. До того ж, попереднє загострення стосунків між київською княгинею і візантійським імператором мало аналогічне підгрунтя. «.Политика византийской империи по отношению к «варварским народам», принимавшим от нее христианство, нагадує О. Рапов, -.заключалась в стремлении подчинить «варваров» Ромейской державе, используя при этом христианскую идеологию и христианскую церковную организацию, созданную в «варварских странах» византийскими миссионерами» [45 с. 176]. По-друге, «християнство насаждалось в расширявшей свои пределы Германии самыми варварскими жесточайшими способами» [45, с. 184]. Звісно, насильницька християнізація-латинізація викликала опір русичів. По-третє, «.русская правительница не обеспечила миссию достаточным воинским контингентом, а потому и христианизация населения привычным для германского духовенства способом потерпела крах, более того, миссионеры понесли потери в людях» [45, с. 184]. Саме у відсутності дієвого великокнязівського військового сприяння проповідникам і полягає так званий руський «обман», про який повідомляє «Продовжувач Регінона».

Учений уважає вірогідною версію про те, що по вигнанню латинських місіонерів у Києві відбувся державний переворот, і верховну владу захопив Святослав: «Пусть Ольга не желала насильственного распространения христианства на Руси и не обеспечила в должной мере германскую миссию военной силой, все равно она несла ответственность за действия латинских проповедников, приведших к выступлению против них жителей страны» [45, с. 184].

Пречудовим фахівцем із історії європейської дипломатії Давньої Русі є О. Назаренко. У своїх численних історико-джерелознавчих студіях він розглядяє її міжнародні контакти як цілісну систему, закликає не звужувати світогляд правителя ІХ-ХІ століть особистими мотивами чи минущими потребами, а натомість убачати в його діях вияв послідовної політики влади [32, с. 5].

У розвитку русько-німецьких узаємин домонгольського періоду вчений виокремлює два етапи: 1) середина ІХ середина Х ст. домінація торгових і етнокультурних зв'язків; 2) середина Х середина ХІ ст. у Русі та Німеччини з'являється взаємозацікавленність [32, с.14-15]. На другому етапі «.внешнеполитическая деятельность киевских князей, стверджує дослідник, протекает под знаком острой потребности ввести окрепшее Древнерусское государство в круг христианских держав, что было связано с включеним Руси в существовавшие церковно-организационные структуры, будь то на Западе или в Византии [.] И при Ольге, и при Ярополке Русь стояла перед возможностью официального крещения «от латин»» [32, с. 15-16]. Історик уважає «. датой установления «дипломатический отношений» между киевским и немецким дворами. 959 г. (посольство княгини Ольги).» [32, с. 20].

Фаховий, гіперкритичний аналіз латиномовних джерел уможливлює переконливу полеміку О. Назаренка з дослідниками, котрі, не заперечуючи факту посольства княгині до німецького короля, інтерпретують його по-своєму «Иногда считали, переоповідає автор, что высказанная русскими послами просьба отражала действительные намерения Ольги в связи с неудачей её поездки в Константинополь в 957 г. '"', чаще же усматривали в русском посольстве в Германию всего лишь маневр в русско-византийской политике с целью оказать давление на Византию, занявшую неуступчивую позицию в деле крещения Руси, как оно виделось властной киевской княгине. Для традиционных представлений об изначальности и исключительности церковно-религиозных связей Руси с Византией сведения немецких источников были... «неудобны»... В результате история с Адальбертом приписывалась миссионерскому рвению самого Оттона, тогда как Ольга преследовала какие-то иные цели.» [32, с. 66].

О. Назаренко висловлює низку контраргументів. По-перше, негоже дискредитувати документ, не подаючи його джерелознавчої критики. По-друге, якщо ініціатива надіслання єпископа належала Оттонові, а Ольжині дипломати дали згоду, то чому Адальберт не зізнався у цьому? Активне місіонерство схвалювалося, навіщо ж його приховувати? По-третє, навіть якщо соціально-економічна й ідеологічна зрілість Русі наприкінці 80-их років Х ст. була якісно іншою, ніж на початку 60-х років, «.отказывать. Ольге в стремлении крестить народ было-бы.несправедливо» [32, с. 67]. Суперечка між княгинею та її сином, згадана Несторем, засвідчує готовність Ольги охрестити країну. По-четверте, відстороненість Риму від настановлення Лібуція і Адальберта вчений пояснює тим, що «в 959 г.. Оттону. уже не было нужды обращаться за.санкцией.., поскольку папа Агапий ІІ (946-955) уступил гамбургскому архиепископу Адальдагу. как своему викарию в странах Северной Европы право поставлять новых епископов» [32, с. 67]. Звернення Києва до Франкфурта, не до Риму, вислід обізнаності княгині з політичною ситуацією на християнському Заході: «. на Руси.., пояснює дослідник, отчетливо понимали, кто не только имел цервковноюридическое право, но и располагал для него реальными практическими ресурсами» [32, с. 67]. «Политически немощное папство Х в. [.], запитує історик, могло ли оно представлять интерес для Киева?» [32, с. 68]. По-п'яте, дослідник заперечує характеристику Оттона І як релігійного фанатика; натомість уважає його цілеспрямованим і прагматичним політиком. По-шосте, бездоказовою називає тезу про опір папи церковно-організаційним планам короля: «для конфликта между королем и папой, типичного для второй половины ХІ в. (борьба за инвеституру) в 60-е годы Х в., а тем более при Иоанне ХІІ, причин не видно» [32, с. 68]. По-сьоме, вчений відкидає версію про зв'язок між роллю майнцського митрополита Вільгельма в призначенні Адальберта і зацікавленістю Майнца в торгівлі з Руссю. Наголошує: «практика подбирать кандидатов из состава королевской канцелярии была обычной» [32, с. 69].

На увагу заслуговує настанова О. Назаренка: «. при анализе событий 60-х годов Х в. в связи с посольством. Ольги к. Оттону І необходимо исходить из следующих предпосылок. Во-первых, нет оснований сомневаться в аутентичности двух независимых немецких источников.., согласно свидетельствующих, что русское посольство имело религиозно-политические цели. Во-вторых, [.] понять их можно только при условии. учета конкретной международной обстановки той поры, в первую очередь русско-византийских и германовизантийских отношений» [32, с. 69].

Подаємо реконструкцію подій за О. Назаренком. Пізньої осені 957 року княгиня повертається з Константинополя, невдоволена результатами візиту; згодом доволі стримано приймає грецьких дипломатів. 9 листопада того ж року помирає Костянтин VII, відносини котрого з Оттоном І були вповні лояльними [32, с. 69-70]. Учений підкреслює, що «. германо-византийский конфликт в первой половине 960 г. был внезапным» [32, с. 71]. Що ж його спровокувало?

Справа в тому, що новоявлений імператор Роман ІІ звернувся з «дружніми листами» до сусідніх державців, які у відповідь засвідчили готовність підтвердити мирні угоди з Візантією. «Посольство Романа ІІ.., оповідає О. Назаренко, прибыло во Франкфурт. приблизительно на Рождество 959 г. или несколько позже. Здесь оно застало русских послов и узнало. о посвящении немецкого епископа для Руси» [32, с. 71]. Історик наголошує, що бурхлива реакція Візантії на русько-німецьке порозуміння пречудово засвідчує релігійну умотивованість візиту Ольги на береги Босфору. І Роман ІІ, і Оттон І добре розуміли, что «вопрос о крещении есть в первую голову вопрос о политической ориентации молодого государства и связан с. рядом. двусторонних обязательств, как это. иллюстрируют события 987-989 гг.» [32, с. 71]. Як перед Ольгою, так і перед Оттоном І постала дилема: завершити переговори чи, за поступливості греків, згорнути їх? Німецька карта могла бути важелем