Константинополь - Ватикан: християнський вибір володарки Русі

Кінцева оцінка діянь княгині досить образна й умотивована переконаннями М. Чубатого; «.Ольга стоїть на перехресті релігійної та культурної історії Руси України» [35, с. 186]. Вчений конкретизує попередньо мовлене: по-перше, нова релігія в Русі була не настільки впливовою, щоби княгиня могла зважитися на примусову християнізацію країни; по-друге, християнство Ольги було характеристичним. «Християнство її часів, пояснює вчений, це вповні вселеньське католицьке християнство. Для неї східні чи західні християни це [--] такі самі християни. Це ж мусіло виходити з самого складу християн тогочасної України. Християнами на Наддніпрянщині. були. в переважаючій кількості Варяги.., або. хрещені в Скандинавії. в латинськім обряді.., або. навернені на християнство. в Византії» [57, с. 186].

Цікавим, аргументованим бачиться висновок релігієзнавця: «.Руська Держава могла прийняти християнство в латинськім чи східнім обряді [.]. На Русі ще тоді не було склонности ні до сходу, ні до заходу, не було теж упередження до латинського християнства, нехіті, випродукованої в пізніших часах. Тому для. Ольги зворот в одну чи другу сторону був радше справою політичної орієнтації і політичних догідностей брати єрархію для Руси з тої частини християнської церкви, що єрархічно пов'язані з Римом чи з Византією» [57, с. 186-187]. На увагу заслуговує і така теза вченого: «. в тому часі на західних окраїнах держави було ще чинне христиняство третього, слов'янського обряду з церковно-слов'янською мовою» [57, с. 186-187].

І. Власовський, піддаючи сумніву літописне повідомлення про хрещення княгині в Константинополі, а не в Києві, натомість підкреслює, що «.найголовнішим буде. той безсумнівний факт, що. Ольга прийняла християнську віру з Царгороду, а не з Заходу» [6, с. 21-22]. Принагідно критично висловлюється стосовно тих католицьких істориків, які «. старанно вишукують та зараз же довільно освітлюють всякі дрібні факти, щоб доказати постійні «взаємини України з Римом та змагання українських церковних і державних мужів відірватись від Греції а наблизитись до західного світу». Ці «змагання» починають. вже від княгині Ольги, яка. «нав'язала була контакт з Апостольською Столицею за посередництвом цісаря Оттона в справі хрещення України» [6, с. 22].

Чи міг католицький вектор порятувати Русь-Україну, посприяти її політичному й церковному самоствердженню? Відповідь автора негативна; за аргументацією він звертається до професора Е. Вінтера (католика): «Римська імперія німецької народности й Латинська церква стояли тоді в подібному зв'язку, як Візантійське царство з Візантійською церквою. Кожний новий релігійний здобуток Латинської церкви рівночасно означав приєднання або підпорядкування до імперії й навпаки» [6, с. 22].

І. Власовський скептично ставиться до «місії Адальберта», називає її «епізодом»; задається запитанням: «. як могла княгиня приготувати таку зустріч єпископу Адальберту й місії його, висланцям Риму і цісаря Оттона І» [6, с. 22]. Мабуть, не багато вони важили для Києва.

«Нема сумніву, підсумовує вчений, що християнство за часів св. княгині Ольги ширилося завдяки прихильності [її] до нової віри. Якщо. Ольга не охрестила України-Руси, то, очевидно, тому не сприяли ще політичні й суспільні обставини державного життя.» [6, с. 22].

Вагому культурологічну цінність має доробок І. Шевченка. В розрізі нашої розвідки матеріалу в них обмаль, але для розуміння підґрунтя русько-візантійських відносин зауваги автора концептуальні. Передусім ідеться про самоідентифікацію Візантії, сприйняття її сусідами. «Упродовж більш як тисячолітньої історії своєї держави, мовить учений, візантійці розглядали її як спадкоємницю колишньої Римської імперії. Виходило, що Візантія це всесвітня імперія, що візантійські імператори світові правителі, що візантійці найцивілізованіший... народ [58]. Якщо варвари жадали увійти в сім'ю цивілізованих народів, то тільки «через християнство єдино правильну ідеологію, монополізовану Візантією. Бо. візантійське християнство і було суттю цивілізації» [58].

«Згідно з візантійською концепцією ієрархи правителів і держав, закцентовує дослідник, -. на чолі її стояв імператор, оточений підлеглими йому володарями, що вважалися ідеалізованими членами його родини: англійський правитель був йому тільки другом, болгарський сином, руський небожем, Карлові Великому було неохоче надано статус брата. Відповідно варіювалися й титули цих правителів: володар, владний правитель, король, навіть імператор. Але аж до XII ст. нікому з чужинців не було дозволено іменуватися. імператором римлян» [58] Імперські претензії Візантії зовнішній світ визнавав упродовж більш як половину її історії; візантійські політичні концепції впливали на політичне мислення середньовічної Європи аж до XII ст. своїми символами влади скіпетром, короною, державою, золотою висячою печаткою вона теж має завдячувати Візантії [58].

Християнізація вторувала шлях для пізнішої візантинізації. Вчений поділяє місії Константинополя на три категорії: військово підтримувані імператором; за урядової дипломатичної участі; діяльність офіційних місіонерів чи ревних добровольців. Зазначає, що попри відмінності, всі візантійські місії мали спільну визначальну складову: «місіонери головним чином зверталися до володарів і членів пануючої верстви вони діяли «згори донизу» [.]. Хто б то не був [.] і як би він не діяв сам їздив до Царгороду чи запрошував місіонерів до себе, в кінцевому підсумку все зводилось до глави держави. через якого благодать Святого Духа сходила спершу на його родину, і тільки потім на його народ» [58].

Знаковими є такі сентенції дослідника: «Варварського правителя, що мав бути охрещеним, щедро осипали дарунками [.]. Імператор був за хресного батька для правителя новохрещенича [.]. Іноді такого правителя одружували з візантійською дамою високого роду. До охрещення такий правитель. дивився на землю ромеїв як на. обітовану, а опісля. почувався «часткою» імперії[...], виявляв бажання «підкорятися нероз'ємній спільноті» візантійців і хотів (чи, принаймні, почувався до обов'язку) жити з ними і вічному мирі» [58]. Справді, як же не екстраполювати зазначені авторські положення на перипетії русько-візантійських взаємин за володарювання Ольги і, особливо, її онука Володимира!

Дати навернення княгині І. Шевченко не називає, лише обережно зауважує: «на 957 рік була вже християнкою. Мабуть, вона прийняла хрещення в Царгороді, де, в усякому разі, вже побувала правдоподібно у 946 р.» [58]. Особистий християнський вектор Ольги учений обумовлює низкою чинників і, зокрема, тим, що у другій половині IX ст. «.Візантія була на вершині політичної могутності» [58]. Водночас, «завдяки війнам, дипломатії й торгівлі київська правляча верхівка. була добре ознайомлена не тільки з показною релігією Візантії, а й з її дещо суворішим варіантом, що панував у наново скроєній Західній імперії, а також з ісламом, прийнятим 922 р. волзькими булгарами, та юдаїзмом, поширеним серед еліти недавно підкорених Русою хозарів» [58].

Культуролог трактує християнізацію Русі як останнє надбання східного патріархату; натомість «в середині X ст. церква, керована римським патріархатом, могла з гордістю оглянутись на свою успішно проведену місіонерську діяльність» [58] і попереду мала блискуче майбутнє. Вчений не пояснює, чому Русь не потрапила під Римську релігійну юрисдикцію, лише зазначає: «впродовж другої половини Х ст. і значної частини ХІ ст. вищі класи Києва не вважали латинське учення порочним. Хай княгиня Ольга й була охрещена у Царгороді, однак у 959 році, задовго до того, як у Києві остаточно вкорінилася візантійська ієрархія, вона проводила переговори з Оттоном І про приїзд у її країну латинського місіонера зі священиками [.]. Місія Адальберта закінчилася нічим за загадкових і трагічних обставин, однак у тому, що вона була, сумнівів немає» [58]. Суттєво, що й після охрещення Русь ще довго релігійно мирно спілкувалась із Заходом.

Отож українські вчені одностайні у визнанні як посольства Ольги до Оттона І, так і спорядженої ним християнської місії. Водночас констатуємо суттєві розбіжності в тлумаченні намірів княгині та чинників невдачі Адальберта.

І. Огієнко та М. Грушевський уважають, що володарка Русі не запрошувала латинських священиків, позаяк відправила посольство винятково в політичних цілях (про превалювання політичних завдань у київських дипломатів мовить і Н. Полонська-Василенко). М. Грушевський заперечує наявність у Ольги прагнення християнізувати Русь за відсутності для цього належних передумов (із ним погоджується І. Власовський, який скептично називає Imperator Romanorum з'явився на Заході в 982 р., але лише Фрідріх I Барбароса вирішив, що двох римських імператорів бути не може і став називатися імператором rex Graecorum [58].

Адальбертову експедицію епізодом). І. Огієнко закцентовує на недоречності розмірковувань стосовно католицького вектору княгині, оскільки в ті часи Греція і Рим церковно ще не розійшлися.

Екзотичною є версія О. Пріцака щодо звернення княгині до німецького короля за порадою візантійського імператора (буцім-то в останнього бракувало місіонерів!).

Натомість решта дослідників (І. Крип'якевич, М. Брайчевський, В. Галаган, Р. Іванченко, В. Ричка, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, С. Томашівський, І. Нагаєвський, І. Кузич-Березовський, Г. Лужницький, Ю. Федорів, М. Чубатий, І. Шевченко) солідаризуються у баченні витоків звернення княгині до німецького монарха (вислід невдалих перемовин Ольги з Костянтином УІІ у 957 році щодо статусу руської церковної організації); мети київського посольства (запровадження останньої за сприянням Оттона І та Риму). Звісно, є й відмінності в розумінні стратегій княгині, трактуванні сутності та практики Східної й Західної церков (особливо виразно це простежується в працях І. Кузича-Березовського та М. Чубатого).

Київську поразку Адальберта дослідники вбачають у співдії низки чинників, як-то: небажання Оттона І надати жаданий (незалежний) статус руській церковній організації; «ревність» і брутальність оттонових священиків; затримка місії, котра стала недоречною в новій геополітичній ситуації; державний переворот у Києві (поразка християнської партії з вокняжінням Святослава); русько-візантійське порозуміння зі сходженням на трон Романа ІІ; охрещення Ольги за грецьким обрядом, а відтак, самоідентифікація княгині з ідеалізованою візантійською правлячою родиною. В кожного з істориків превалюють у поясненні деякі з означених чинників.

Сучасні вітчизняні релігієзнавці (А. Колодний, П. Яроцький, Б. Лобовик) першопричини поразки Ольги вбачають у тому, що вона, як і Аскольд, зверталася за допомогою до Константинополя або Риму. Це викликало супротив патріотичних сил, оскільки загрожувало суверенності Русі. Учені вважають упередженим твердження, ніби Київська держава прийняла християнство від Візантії: Володимир і його наступники трималися кирило-мефодіївської традиції (політична незалежність Русі під церковною зверхністю Константинополя).

Згадаймо й про праці не діаспорних, а просто зарубіжних дослідників, які переймалися історією Київської Русі!

Комплексним використанням джерел (грецьких, латино-німецьких і руських), своєрідною інтерпретацією відомостей із них вирізняється стаття французького дослідника Ж.-П. Аріньйона. До руських хронік автор закликає ставитися обережно, позаяк вони «... доносят до нас только эхо... событий, засвидетельствованных современными греческими или латинскими источниками.» [1, с. 118].

Учений, апелюючи до оповіді імператора, заперечує ймовірність охрещення володарки Русі як у Києві в 955 році, так і в Константинополі в 957 році (про другу поїздку княгині не йдеться). При цьому наголошує: «... невозможно представить, чтобы Константин VII.., рассматривавший себя как «христа среди апостолов», упустил возможность упомянуть о крещении при его дворе, с его участием в качестве крестного отца [...] Константин VII. называет. русскую княгиню только ее языческим именем Эльга.» [1, с. 120]. Натомість уважає, що вона прийняла хрещення наприкінці 959 року в Києві від візантійських або місцевих (грецьких чи слов'янських) священиків [1, с. 124]. Припускає, що «. Скилица--Кедрин и Зонара могли объединить посещение Ольгой Константинополя в 957 г. и её крещение в 959 г.. посколько крещение русской княгини в императорской столице льстило «греческому ортодоксальному патриотизму» византийских интеллектуалов ХІ и ХІІ вв. Русские авторы ХІ в. принадлежавшие к церковной среде, зависящей от вселенского патриарха, могли сделать ту же ошибку [1, с. 124].

Французький дослідник Ж.-П. Аріньйон заперечує релігійний підтекст як поїздки княгині до Константинополя 957 року, так і її посольства до Франкфурта 959 року. Натомість американський учений українського походження Г. Вернадський наголошує, що і від Костянтина VII, і від Оттона І вона домагалася автокефальної церкви.

Постає питання: якщо не для хрещення, то задля чого їздила княгиня в Константинополь? На думку Ж.-П. Аріньйона, «. санкционировать соглашение. и торжественно признать главное место, отныне занимаемое Русью в дипломатической расстановке в Северном Причерноморье. Но для этого с русской точки зрения. необходимо заключить. матримониальный союз» [1, с. 119]. Позиція двору в цьому визначалася Костянтином VII, який у трактаті «Про управління імперією» засуджував шлюби порфирогенітів із варварськими зверхниками. Відмова василевса спричинила погіршення русько-візантійських узаємин, і персональне хрещення княгині відбулося зі сходженням на трон Романа ІІ. Незадовго до цього вона відправила посольство до Оттона І.

Ж.-П. Аріньйон стисло викладає версії Ф. Фортинського, М. Присьолкова, А. Воронова, Є. Голубинського та Б. Рамма [1, с.121] щодо завдань київської експедиції. Підкреслює, що «... Ольга отправила свое посольство к королю Германии, а не в Рим. Однако создание новой епархии зависело от папы [...]. Следовательно, в 959 г. король Оттон не мог удовлетворить своей властью ходатойство русской делегации в том виде, как нам об этом сообщают немецкие источники» [1, с.121]. Учений стверджує, що уважне прочитання останніх уможливлює таку точку зору: «... у русских не было ни большого и искреннего желания принять христианство, ни получить латинскую церковную иерархию. Поэтому «Либуций... задержал отъезд в свою епархию более чем на год, а. его преемник Адальберт. не считал это назначение почетным. По прибитии в Киев германский миссионер. быстро понял, что все его усилия будут напрасны, и тотчас же отправился в обратный путь» [1, с. 121-122].

Отже, дослідник заперечує релігійний підтекст посольства Ольги до Оттона І; для нього переконливою є гіпотеза про налагодження торговельних зносин і укладення з Німеччиною договору, аналогічного відповідним угодам між Руссю та Візантією [1, с. 122]. «Но в Западной Европе Х в., пояснює історик, организация товарообмена с иностранными государствами решительно отличалась от византийской практики, поэтому переговоры не имели успеха.» [1, с. 122-123]. Згідно з його версією «місія Адальберта» була ініціативою Оттона І, котрий «. использовал прибытие русской делегации.., чтобы отправить в Киев миссионера и показать папе, что он de facto осуществляет императорские прерогативы в том виде, как их интерпретировали императоры Запада со времени Карла Великого» [1, с. 122]. Та посланці майбутнього імператора прибули запізно (настало чергове русько-візантійське порозуміння) и «впоследствии, стверджує Ж.-П. Аріньйон, не известно о какой-либо новой серьёзной попытке латинской цервки подчинить Русь вплоть до ХІІІ в.: политико-религиозные отношения с Западом в отличие от торговых связей останутся эпизодическими» [1, с. 124].

Г. Вернадський американський учений українського походження (син першого президента Всеукраїнської Академії Наук) підкреслює, що кожен із новонавернених слов'янських народів прагнув, із огляду на «... тісний зв'язок між церквою і державою у Візантії...», «... обмежити... владу патріарха. Тому слов'янські лідери... намагались організувати свою церкву у вигляді автокефальної інституції. Як попередній крок вони наполягали на її існуванні як національної одиниці діоцезу патріарха Константинопольського, очолюваного митрополитом або архиєпископом» [4, с. 555]; [3, с. 49]. Охрещення княгині Ольги зміцнило християнську партію в Києві, та, водночас, активізувало язичницьку. Остання «... не могла запобігти її особистому наверненню, але... перебувала в опозиції до навернення народу доти, поки руській церкві не буде гарантовано повну автономію» [4, с. 556]; [3, с. 49-50].

Дослідник уважає, що в 957 році Ольга клопоталася в Константинополі про автономію церковної організації на Русі. Відмова Константинополя змусила її повторити політику болгарського хана, «... звернувшися до Заходу в її випадку до імператора священної Римської імперії Оттона І» [4, с. 556]; [3, с. 49-50]. Г. Вернадський погоджується з М. Присьолковим, що провал місії Адальберта «... мав бути результатом нерозуміння між Ольгою і Оттоном І. Ольга зажадала, щоби Київську церкву було організовано як автономний діоцез під орудою архієпископа або митрополита. Оттон послав до неї лише єпископа з обмеженими повноваженнями; Церква мала бути організована, як проста єпархія під повним контролем германського духовенства, що уявлялося неприйнятним для русів» [4, с. 556]; [3, с. 50]. І ця «невдача Ольги у забезпеченні національної організації для руської церкви, переконаний учений, вилилася у піднесення язичницької партії» [4, с. 556]; [ 3, с. 50].

* * *

Поданий у результаті історіографічного екскурсу розвій оцінок, розмаїття версій уможливлюють власне бачення проблеми. Наша візія не претендує на оригінальність, істинність, є лише вислідом роздумів на основі прочитання джерел і співставлення аргументів учених.

По-перше, для нас беззаперечним є висновок наукового загалу про автентичність і правдивість німецьких латиномовних хронік. Водночас лише ті дослідники, котрі співставляють їх із руськими літописами (хоч і явно переобтяженими легендами, домислами) та візантійськими джерелами, спроможні запропонувати найвірогіднішу реконструкцію подій.

По-друге, найобґрунтованішим є судження тих істориків, які мовлять про варязькість Ольги, її первісне язичництво, сприйняття християнства з переконання, а не просто задля освячення влади.

По-третє, дотримуємося версії про дві поїздки княгині до Константинополя: перша 957 року (про неї оповідає у своєму трактаті Костянтин Багрянородний, а руські літописи датують 955 роком); друга за імператорства Романа ІІ, орієнтовно 960 року Ймовірно, що наріжною проблемою в перетрактаціях із василевсами була церковна, тобто ствердження церковної організації на Русі та її статус. Саме нерозв'язання означеної проблеми зумовило звернення до німецького короля.

По-четверте, невдача латинської місії зумовлювалася кількома чинниками: 1) русько-візантійським компромісом 960 року (листовні пропозиції занепокоєного русько-німецьким порозумінням Романа ІІ увінчалися другою поїздкою Ольги на береги Босфору й охрещенням патріархом); 2) «місія Адальберта» і для Оттона І, і для Ольги була козирною картою в боротьбі за прихильність Візантії, та остання виявилася спритнішою і щоби втримати Русь у сфері свого впливу, пішла на певні поступки Києву і на конфронтацію з Франкфуртом; 3) Ольга після офіційного хрещення (другого оглашення; перше оглашення, згідно з літописами [37, с. 32], [41, с. 242], [47, с. 298], відбулося в 954-955 році, проте не в Царгороді, за літописом, а у Києві) в силу тодішніх пануючих політичних концепцій сприймала себе ідеалізованим членом імператорської родини й мусила зректися попередніх намірів стосовно місіонерства латинських священиків. А без воєнної підтримки Києва, за ворожості русичів (не виключені й надуживання ревних місіонерів) експедиція Адальберта спіймала облизня; 4) непереконливою здається гіпотеза про державний переворот як визначальний фактор поразки єпископа: вольова та владна Ольга й після 964 року (а йдеться ж про 962 рік) впливала на перебіг подій; 5) не виключено, що пропозиції Оттона І нагадували Ользі умови Костянтина VII в 957 році.

По-п'яте, не варто говорити про католицький чи православний вектор княгині, позаяк офіційно християнська церква була ще єдиною. Мають рацію ті вчені, котрі вказують на готовність Ольги сприйняти хрещення (на вигідних умовах) як від Риму, так і від Візантії.

По-шосте, переконані, що княгиня не тільки прагнула навернути Русь у христову віру, а й діяла задля цього. Пригадаємо слова Ольги, мовлені Святославові: «...аще ты, о сыну мой, истино прилепишися люби Господа Исусъ Христа и во имя Его крестишися, и тогда людіе твои вси, видевшие твое предначинаніе ко благочестію, радующееся вси безо всякого прекословія едино елено объщници ти будут таковыя великія благодати.» [41, с. 255]. Тобто приклад і примус володаря мали спрацювати (чи не так сталося за Володимира Святославовича?). Гадаємо, що не так опір поганського князя, як інтриги Візантії (мабуть, Ольга так і не дочекалася виконання обіцяного) завадили християнізації Русі. Не без втручання ж Константинополя невдало завершилася чергова, за Ярополка Святославовича, спроба її навернення за латинським обрядом.

По-сьоме, висловлюючи різні гіпотетичні судження, однозначно можемо говорити лише про те, що княгиня мала чіткий християнський вибір, імовірно, що її торги з Константинополем і Римом насправді були боротьбою за втілення в Русі ідей первісного християнства національної церкви. «Послі своїй великой бабки, по пути, ею проложенному, свого часу підсумовував В. Пархоменко, св. Владиміру было гораздо легче действовать въ насажденіи и утверджденіи на Руси христіанства» [34, c. 21].

Література

1. Ариньон Ж.-П. Международные отношения Киевской Руси в середине Х в. и крещение княгини Ольги / Ж.-П. Ариньон // Византийский временник. М., 1980. Т. 41. С. 113-124.

2. Брайчевський М. Ю. Твори. Т.1: Суспільно-політичні рухи в Київській Русі. Історична думка в Київській Русі / М. Ю. Брайчевський / упоряд., передмова, наук. редагування і анотований покажчик Ю. В. Кухарука. К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2004. 720 с.

3. Вернадский Г. В. Киевская Русь: пер. с англ. / Г. В. Вернадский. Тверь; М.: Леан: Аграф, 2000. 448 с.

4. Вернадський Г. Київська Русь / Г. Вернадський // Хроніка 2000: укр. культурологічний альманах. К., 2007. Вип. 67-68. С. 553-590.

5. Высоцкий С. А. О дате поездки посольства Ольги в Константинополь / С. А. Высоцкий // Древние славяне и Киевская Русь. К., 1990. С. 154-161.

a. Перше і найаргументованіше розвінчання болгарської версії походження Ольги (за Леонідом (Кавеліним) [22]) у І. Малишевського [27].

6. Власовський І. Нарис історії Української православної церкви. Т 1. Х-XVII ст. / І. Власовський. Нью-Йорк, 1955. 294 с.

7. Галаган В. Княгиня Ольга / В. Галаган // Історія України в особах: ІХ--XVIII ст. / Замлинський (кер. авт. кол.), І. Войцехівська, В. Галаган та ін. К.: Україна, 1993. 33-39.

8. Голубинский Е. Исторія Русской Церкви. Том І. Періодь первый, кієвскій или домонгольскій. Первая половина тома [Электронный ресурс] / Е.Голубинский. М.: Университетская типография, 1901. 958 с. Режим доступа: http://www.odinblago.ru/golubinskiy/ Греков Б. Д. Киевская Русь / Б. Д. Греков. М.: Госполитиздат, 1953. 567 с.

9. Грушевський М. С. Історія України-Руси: в 11 т. 12 кн. Т 1 / М. С. Грушевський / ред.: П. С. Сохань (голова) та ін. К.: Наук. думка, 1991. 736 с.

10. Дорошенко Д. Короткий нарис історії Християнської Церкви / Д. Дорошенко. Винипег: Видання Наукового Товаривства при Колегії св. Андрея в Винипегу, 1949. 102 с.

11. Дорошенко Д. І. Нарис історії України / Д. І. Дорошенко; передм. І. О. Денисюка. Львів: Світ, 1991. 576 с.

12. Іванченко і! Княгиня Ольга: На перехресті історичних доль: наук. вид. / Р. Іванченко; Київ. міжнар. ун-т. К., 2002. 45 с.

13. Іванченко Р. П. Отрута для княгині: роман / Р. П. Іванченко. К.: Спалах ЛТД, 1995. 464 с.

14. Історія релігії в Україні: навч. посіб. / А. М. Колодний, П. Л. Яроцький, Б. О. Лобовик та ін., за ред. А. М. Колодного, П. Л. Яроцького. К.: Знання, 1999. 735 с.

15. Історія релігії в Україні: у 10 т. Т. 1. Дохристиянські вірування. Прийняття християнства / редкол.: А. Колодний (голова) та ін.; за ред. Б. Лобовика. К.: Укр. Центр духовної культури, 1996. 384 с.

16. Карамзин Н. М. История государства Российского: репринт. воспроизвед. издания 1842-1844 гг. в трех книгах с примечаниями. Кн. 1. Т. 1-4. / Н. М. Карамзин. М.: Книга, 1988. Т 1. С. 1 155.

17. Карамзин Н. М. История государства Российского: репринт. воспроизвед. издания 1842-1844 гг. в трех книгах с примечаниями. Кн. 1. Т. 1-4. / Н. М. Карамзин. М.: Книга, 1988. Примечания к т. 1. С. 1 155.

18. Карташов А. З історії Руської церкви / А. Карташов // Хроніка 2000: укр. культурологічний альманах. К., 2007. Вип. 67-68. С. 221-271.

19. Крип'якевич І. Велика історія України / І. Крип'якевич // Хроніка 2000: укр. культурологічний альманах. К., 2007. Вип. 67-68. С. 92-101.

20. Кузич-Березовський І. Жінка і держава. І Королева Олена-Ольга-політик, реформатор і господар Русі-України / І. Кузич-Березовський // Хроніка 2000: укр. культурологічний альманах. К., 2007. Вип. 67-68.С. 102-145.

21. Леонід (Кавелін). Откуда родом была вілікая княгиня русская Ольга [Электронный ресурс] / о. Леонід (Кавелін) // Русская старина. 1888. № 7. С. 215-224. Режим доступа: http://www.runivers.rU/bookreader/book199777/#page/30/mode/1up.

22. Литаврін Г. Дипломатія руської княгині Ольги / Г. Литаврін // Хроніка 2000: укр. культурологічний альманах. К., 2007. Вип. 67-68. С. 311-378.

23. Лихачёв Д. С. Русские летописи и их культурно-историческое значение / Д. С. Лихачёв. М.; Л.: Акад. наук СССР, 1947. 499 с.

24. Лотоцький О. Охрещення Ольги. Нарис історії автокефальних церков / О. Лотоцький // Хроніка 2000: укр. культурологічний альманах. К., 2007. Вип. 67-68. С. 62-64.

25. Лужницький Г. Українська церква між Сходом і Заходом. Нарис історії української церкви / Г. Лужницький. Філадельфія, 1954. 724 с.

26. Малишевський І. Походження руської княгині Ольги Святої / І. Малишевський // Хроніка 2000: укр. культурологічний альманах. К., 2007. Вип. 67-68. С. 151-203.

27. Нагаєвський І. Рівноапостольна свята Ольга-Олена княгиня й володарка РусиУкраїни. В 1000-річчя її хрищення: іст. нарис / І. Нагаєвський. Филадельфія: Америка, 1959. 39 с.

28. Назаренко А. В. Ещё раз о дате поездки княгини Ольги в Константинополь: источниковедческие заметки [Электронный ресурс] / А. В. Назаренко // Древнейшие государства Восточной Европы: материалы и исследования. М., 1992-1993. С. 154-168. Режим доступа: http://liberea.gerodot.ru/a_quest/nazarenko.htm.

29. Назаренко А. В. Когда же княгиня Ольга ездила в Константинополь? / А. В. Назаренко // Византийский временник. М., 1989. Т. 50. С. 66-83.

30. Назаренко А. В. Немецкие латиноязычные источники ІХ-ХІ веков: тексты, перевод, комментарий / А. В. Назаренко. М.; СПб.: Наука, 1991. 239 с.

31. Назаренко А. В. Русь и Германия в ІХ-Х вв. [Электронный ресурс] / А. В. Назаренко // Древнейшие государства Восточной Европы: материалы и исследования. М., 1994. С. 1-138. Режим доступа: http://liberea.gerodot.ru/a_quest/nazarenko.htm.

32. Огієнко І. І. Українська Церква: нариси з історії української православної церкви: у 2 т. Т 1-2 / І. І. Огієнко. К.: Україна, 1993. 284 с.

33. Пархоменко В. А. Древнерусская княгиня святая равноапостольная Ольга. Вопрос о крещении её [Электронный ресурс] / В. А. Пархоменко. Юевъ: Типографія С. В. Кульженко, 1911. 26 с. Режим доступа: http://pskoviana.ru/images/files/parhomenko/index.html.

34. Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси / В. Т. Пашуто. М.: Наука, 1968. 472 с.

35. Плахонін А. Г. Адальберт Магдебурзький / А. Г. Плахонін // Енциклопедія історії України: в 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. К.: Наукова думка, 2003. Т. 1. А-В. С. 34.

36. Повесть временных лет: материалы к практическим занятиям по истории СССР / сост. А. Г. Кузьмин. М.: Типография МГПИ имени В. И. Ленина, 1979. 79 с.

37. Полонська-Василенко Н. Історія України: у 2 т. Т. 1. До середини ХУІІ ст. / Н. Полонська-Василенко. К.: Либідь, 1992. 640 с.

38. Полонська-Василенко Н. Ольга, велика княгиня України-Русі / Н. Полонська-Василенко // Вісник: суспільно-політичний щомісячник. Рік ІХ. Ч. 10 (84). 1955. С. 16-21.

39. Полонська-Василенко Н. Ольга, велика княгиня України-Русі / Н. Полонська-Василенко // Вісник: суспільно-політичний щомісячник. -Рік ІХ. Ч. 11 (85). 1955. С. 18-23.

40. «Похвала княгині Ольгі, како крестися и добрі поживе по заповіди Господни» / Якова Мніха // Степенная книга (житіе святой Ольги) //Ричка В. Княгиня Ольга / В. Ричка. К.: Альтернатива, 2004. С. 225-287.

41. Приселков М. Д. Очерки по церковно-политической истории Кіевской Руси Х-ХІІ вв. / М. Д. Приселков. СПб.: Типографія М. М. Стасюлевича, 1913. 414 с.

42. Пріцак О. Коли і де хрестилася Ольга / О. Пріцак // Хроніка 2000: укр. культурологічний альманах. К., 2007. Вип. 67-68. С. 203-220.

43. Рамм Б. Я. Папство и Русь в Х-ХУ веках [Электронный ресурс] / Б. Я. Рамм. М.; Л., 1959. 282 с. Режим доступа: http://www.krotov.info/libr_min/17_r/am/m_0.htm.

44. Рапов О. М. Русская церковь в ІХ первой трети ХІІ в. Принятие хрестианства / О. М. Рапов. М.: Высш. шк., 1988. 416 с.

45. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХІІІ вв.: Киевская Русь и исторические судьбы восточных славян. К 1500-летию Киева / Б. А. Рыбаков. М.: Наука, 1982. 589 с.

46. Ричка В. Княгиня Ольга / В. Ричка. К.: Альтернатива, 2004. 336 с.

47. Сахаров А. Дипломатія княгині Ольги / А. Сахаров // Хроніка 2000: укр. культурологічний альманах. К., 2007. Вип. 67-68. С. 271-311.

48. Сахаров А. Н. Дипломатия Древней Руси: Зарождение древнерусской дипломатии / А. Н. Сахаров. М.: Педагогика, 1987. 128 с.

49. Соловьев С. М. Сочинения: в 18 кн. Кн. 1. Т. 1-2 / С. М. Соловьев; отв. ред.: И. Д. Ковальченко, С. С. Дмитриев; вступ. ст.: Н. Д. Ковальченко, С. С. Дмитриев. М.: Мысль, 1988. 797 с.

50. Титмар Мерзебургский. Хроника //Назаренко А. В. Немецкие латиноязычные источники ІХ-ХІ веков: тексты, перевод, комментарий / А. В. Назаренко. М.; СПб., 1991. С. 138-143.

51. Тихомиров М. Н. Древняя Русь / М. Н. Тихомиров; предисл. М. Т. Белявского. М.: Наука, 1975. 429 с.

52. Томашівський С. Історія Церкви на Україні / С. Томашівський. Филадельфія: З друкарні Америки, 1955. 159 с.

53. Туптало (Ростовський) Дм. Житіє і успіння святої праведної великої княгині руської Ольги, нареченої у святому хрещенні Оленою, баби великого князя Володимира: з рукописних Четій та літописів різних зібрань коротко / Дм. Туптало (Ростовський) // Хроніка 2000: укр. культурологічний альманах. К., 2007. Вип. 67-68. С. 16-34.

54. Федорів Ю. Історія Церкви в Україні [Електронний ресурс]/ Ю. Федорів. Торонто, 1967. 364 с. Режим доступу: http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/1952/ file.pdf.

55. Хроника Регинона Прюмского с Трирским продолжением // Назаренко А. В. Немецкие латиноязычные источники ІХ-ХІ веков: тексты, перевод, комментарий / А. В. Назаренко. М.; СПб., 1991. С. 103-109.

56. Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. Т 1 (до р. 1353) [Електронний ресурс]/ М. Чубатий. Рим; Ню Йорк: Видання Українського котолицького ун-ту, 1965. 816 с. Режим доступу: http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/2084/file.djvu.

57. Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом: нариси з історії культури до початку XVIII століття [Електронний ресурс]/ І. Шевченко. Львів: Ін-т Історії Церкви Львівської Богословської Акад., 2001. 250 с. Режим доступу: http://litopys.org.ua/ishevch/ishev.htm.

Анотація

християнський княгиня ольга русь

У статті розглянута одна з найконтраверсійніших проблем за володарювання Ольги християнський вибір княгині у доробку вчених ХІХ-ХХ століть. У результаті історіографічного екскурсу висвітлені погляди дослідників на вузлові аспекти проблеми: чинники, що зумовили київське посольство до німецького короля Оттона І, його завдання; сутність «місії Адальберта» та її вислід; наявність чи відсутність християнського вектора у правительки Русі.

Ключові слова: княгиня Ольга, король Оттон І, імператори Костянтин VII і Роман ІІ, Русь, Візантія, Рим.

Аннотация

В статье рассмотрена одна из самых дискуссионных проблем правления Ольги христианский выбор княгини в наследии ученых ХІХ-ХХ столетий. В результате историографического экскурса раскрыты взгляды исследователей на ключевые аспекты проблемы: причины отправки киевского посольства к немецкому королю Оттону І, его задачи; предназначение «миссии Адальберта» и ее исход; наличие или отсутствие христианского вектора в княгини Ольги.

Ключевые слова: княгиня Ольга, король Оттон І, императоры Константин VII и Роман ІІ, Русь, Византия, Рим.

Annotation

The article deals with one of the most contraversial problem with the Olga's rule Princess' Christian choice in the scientists' works of XIX-XX centuries. As a result of historiographical excursion views of researchers to the nodal aspects of the problem are revealed: the factors that have led Kiev's Embassy to the German king, its task; the essence of «'Adalbert's mission «, its outcome; the availibility or absence of the Christian vector at the ruler of Rus.

Our vision does not claim to originality, truth it is only a result of thoughts based on reading sources and comparing the scientists'arguments.

Firstly, for us is unconditional scientific public opinion on the authenticity and veracity of the German Latin-speaking chronicles. However, only those researchers that compare them with the Rus chronicles and Byzantine sources, are able to offer the most likely reconstruction of events.

Secondly, we stuck to the version of two princess' trips to Constantinople: the first in 957; the second for Roman II rule, approximately in 960 year. It is likely that the corner problem in negotiations with basilevs was a church, that is upholding the church organization in Rus and its status. This definite unsolved problem caused the appeal to the German king.

Thirdly, the failure of Latin mission was predetermined by several factors: 1) Rus-Byzantine compromise in 960 (epistolary offers troubled by Rus-German understanding Roman II was crowned Olga's second trip to the Bosporus shores and christening the patriarch); 2) «Adalbert's mission» was a trump card for Otton I, and Olga in the fight for the affection of Byzantine Empire, and the latter was quicker to keep Rus in its sphere of influence, went to some concessions to Kyiv and to confrontation with Frankfurt; 3) Olga after the official baptism because of the prevailing political concepts was perceiving herself idealized member of the royal family and was forced to renounce earlier intentions toward Latin missionary priests. Without military support of Kyiv Rus with Rus hostility Adalbert's expedition was failed; 4) It seems unconvincing hypothesis about the coup as a determinant of Bishop defeat, strong-willed and powerful Olga after964 year (and it is also about 962 year) influenced the course of events; 5) it is possible that Otton's I proposals reminded Olga Constantine VII conditions in 957 year.

Fourthly,we do not talk about the Catholic or Orthodox princess' vector, as officially Christian church was still single. Generally those scholars who indicate Olga's willingness to accept baptism (under favorable conditions) from Rome and Byzantine Empire are right.

Fifthly, believe that the princess was not only sought to turn Rus into the Christian faith, but also acted for the sake of it. We believe that not pagan's prince resist but intrigues of Byzantine Empire (probably Olga had not awaited for the promised performance) prevented the Christianization of Rus. Not without Constantinople interference that unsuccessfully completed another, by Yaropolk Svyatoslavich, attempt to converse it according to the Latin rite.

Sixthly, expressing different hypothetical judgment can definitely say only that the princess had a clear Christian choice probably that her auctions with Constantinople and Rome were really the struggle to implement the ideas of primitive Christianity in Rus the national church.

Key words: Princess Olga, King Otto I, Emperor Constantine VII, Emperor Roman II, Christianity, Rome, Byzantine Empire, Rus.