Константинополь - Ватикан: християнський вибір володарки Русі

Назаренко О. В. уважає, що княгиня їздила до Константинополя один раз, 957 року, і тоді ж була охрещена, ймовірно, після попереднього оглашення в Києві ([29, c.154-168]; [30, c.66,82]; [32, c.78]).

впливу на Візантію для Русі. Чого ж прагнув Оттон? Звісно, король усвідомлював, що союз із Києвом неминуче викличе конфлікт із Костянтином. А між тим Оттон І «„стремился в Рим. Признание его имперских чаяний греческими императорами были для него важнее от сближения с Русью. Поэтому, продовжує роз'яснення дослідник, не решая окончательно вопрос о епископе для Руси, он использует его в качестве козыря в своей византийской политике» [32, с. 71].

У руслі означеної стратегії вчений трактує місію Ліутпранда посла Оттона І до Романа ІІ 960 року. Сама ця таємна дипломатія, приховувана і від Ольги, від Адальберта, була причиною затримки відправлення вже рукопокладеного єпископа. Те, що останній улітку 961 року таки прибув до Києва, означало: посольство Ліутпранда зазнало невдачі (відмова греків визнати Оттона І імператором викликала в 60-ті роки війну між Німеччиною і Візантією) [32, с. 72], [31, с. 124].

Жорсткість Константинополя стосовно Франкфурта О. Назаренко пояснює врегулюванням русько-візантійських узаємин: Ольжині «вои в помощь», у наданні яких відмовлялося, беруть учать в операціях Никифора Фоки супроти арабів на Кріті в серпні 960 березні 961 року; завоювання Святослава в цей час уможливлюються доброзичливим нейтралітетом Візантії. «Ясным свидетельством перемен в политическом курсе Константинополя по отношению к Руси, підсумовує вчений, служит и неудача мисии Адальберта» [32, с.72]. Вокняжіння в Києві Святослава, супроводжуване антихристиянськими ексцесами, ймовірно спричинило загибель когось із оточення Адальберта [31, с. 128], [32, с. 73].

У Франкфурті Адальберта не звинувачували у безрезультативності його експедиції. Понад те, «император [...] 18 октября в лето... 970-е с согласия папы возвел в архиепископский сан трирського монаха Адальберта, повідомляє в своїй «Хроніці» Тітмар Мерзебурзький і додає, священника известного и во всех [отношениях] испытанного, но ранее назначенного епископом Руси и изгнанного оттуда язычниками» [31, с. 138]

О. Назаренко висловлює надцікаве припущення: «... назначение митрополитом именно Адальберта связано с планами продолжения миссии на Руси и германско-русского сближения на базе антивизантийского союза в 968 г.» [31, с. 146].

Підіб'ємо попередні підсумки. Насамперед констатуємо визнання факту «місії Адальберта» (виняток М. Карамзін). Більшість російських істориків (В. Пархоменко, Д. Присьолков, М. Тихомиров, Б. Греков, Г. Литаврін, Б. Рибаков, О. Рапов, В. Пашуто, О. Назаренко) покладаються на автентичність і авторитетність німецьких латиномовних хронік (осібною є точка зору Б. Рамма). Зазначені вчені не тільки погоджуються з релігійно-політичним характером посольства Ольги, а й наголошують, що направлення його було спричинене невтішними результатами вояжу княгині до Константинополя, наполегливим бажанням ствердити на Русі автономну церковну організацію під патронатом Риму (не погоджуються з цим:

А. Карташов самовілля ініціативних людей «західної орієнтації, що перебували в київській делегації; А. Сахаров Ольжине посольство до Оттона І місія «дружби і миру», княгиня не випрошувала церковної організації ні в Риму, ні в Константинополя, позаяк Русь не готова була до навернення в нову віру). Невдачу Адальберта дослідники (окрім трьох останніх) пояснюють як затримкою місії, так і змінами політичної ситуації в Києві (йдеться не лише про реальне вокняжіння лідера язичницької партії Святослава, а й домінанту візантійського чинника в особі «толерантного» Романа ІІ). Вважаємо, що найфаховіше до розв'язання проблеми підійшов О. Назаренко, котрий розглядає її в геополітичному контексті (передусім, у розрізі як русько-візантійських, так і німецько-візантійських відносин), стверджує про можливість навернення Русі від «латин» у часи Ольги та Ярополка (більшість учених усе ж наполягає на невипадковості Константинопольського кінцевого вибору).

Наразі розгляньмо бачення наріжних питань теми у спадщині вітчизняних учених.

М. Грушевський називає «місію Адальберта» загадковою, вказуючи на контраверсійність її тлумачень у працях науковців: «одні здогадувались, що ті нїби посли Ольги були прості обманцї.., тільки таке обманське посольство не легко собі уявити. Поважнїйше обясненнє, що Ольга дїйсно просила прислати епископа на Русь; вказують для аналогії на болгарського князя Бориса, що не діставши єрархії для своєї землі від константинопольського патріархату звернув ся по неї до папи, але потім, діставши епископа від патріарха, відослав латинського епископа» [10, с. 454-455].

Учений зауважує, що перш, аніж «розгадувати» призначення «місії Адальберта», доцільно «<... відповісти на питання: чи Ольга, охрестившись сама, забиралася до якогось ширення християнства на Руси і організації християнської церкви?» Шановний професор

О. Назаренко вважає, що призначення Адальберта сталося 3 жовтня 968 року; вказана Тітмаром Мерзебурзьким дата засвідчує рукоположення Адальберта папою Іоанном ХІІІ [31, c. 144-145].

дає однозначно негативну відповідь із огляду на те, що «... охрещеннє Ольги було її особистою справою; наші джерела не дають підстави думати про якісь заходи її, подібні до пізнїйших Володимирових» [10, с. 455]. Дослідник підкреслює, що в руських джерелах «на якогось епископа, організацію єрархії нема найменшого натяку, і певно їх і не було [...]. «Похвала» нічого не може сказати про якісь заслуги Ольги для християнства по за її приватним житєм» [10, с. 456].

М. Грушевський відкидає саму гадку про те, ніби руська княгиня випрошувала католицького єпископа у німецького короля. Найвірогідніше «... що Ольга посилала посольство до Отона в політичних справах, але Отон схотїв використати сю нагоду для місіонерства, чи з власної інїціативи, чи тому що посли на власну руку щось таке сказали, що могло заохотити його до такого місіонерства. Не треба забувати, закцентовує дослідник, що Отон взагалі з запалом заходив ся коло навертання на християнство Словян: християнство служило його політичним цілям» [10, с. 456].

М. Грушевський уважає закономірним невдалий вислід спроби католицького завоювання Руси, позаяк «... непорозуміннє виявилось зараз же, і Адальберт не знайшов ніякого спочуття для свого місіонерства» [10, с. 456]. Все ж «посольство Ольги для Оттона, підсумовує вчений, -... зістається першим відомим нам фактом дипломатичних зносин Руси з Німецьким цісарством» [10, с. 456].

У своєму узагальнюючому дослідженні І. Крип'якевич зазначає, що «для Візантії, що вважала себе спадкоємцем старого Риму,... плани [Оттона І] були небезпечні і нелюбі». Відтак Константинополь із острахом відстежував дії княгині, котра «... не була вдоволена наслідками своєї подорожі [957 року].» і тому звернулася до німецького монарха. «Це вперше українська держава, наголошує вчений, ввійшла в зносини з середньою Європою і то у важливий момент, коли ставали проти себе дві найбільші європейські сили» [20, с. 98].

У тому, що «хрещення Ольги не мало великого значення для київської держави», дослідник звинувачує Візантію. «Царгородський патріархат, уважає він, не використав навернення Ольги, не вислав на Україну своїх єпископів і не допоміг Ользі в її місіонерській діяльності. Може, Царгород боявся, що охрещена Україна стане для нього грізнішою? Томуто Ольга звернулася по єпископів до цісаря Оттона» [20, с. 99].

Аналіз М. Брайчевським хроніки «Продовжувача Регінона» вкотре демонструє амбівалентність прочитання одного й того ж документа різними вченими. Зокрема, спираючись на повідомлення про акт Ольжиного навернення за імператора Романа, дослідник стверджує, що сталося це до 945 року (того літа Роман І Лакапін був скинутий з престолу власними синами й пострижений у ченці) [2, с. 128]. Мандрівка Ольги до Царгорода 957 року мала б прислужитися дальшому ствердженню християнської церкви на Русі: «Але цей захід, уважає вчений, не дав очікуваних наслідків. Замість здобути пошану й нові переваги у стосунках з греками київська княгиня змушена була пережити зневагу й приниження» [2, с. 129]. Саме цим пояснює М. Брайчевський спробу «... київської княгині встановити безпосередні контакти з Західною церквою в Римі вона сподівалася знайти те, чого не пощастило домогтися в Константинополі» [2, с. 129].

Дослідник називає закономірним невдалий фінал місії Адальберта, позаяк «у 959 р. помер Константин Багрянородний -... «русофоб». Перед Ольгою з'явилися нові перспективи щодо розвитку подальших стосунків з Царгородом. Створювати нову єпархію, підпорядковану Риму (на противагу наявній, підлеглій Константинополю), вже не було рації» [2, с. 129]. Відтак, на думку М. Брайчевського, з'ява Адальберта виявилася марною.

Суттєво, що дослідник не пов'язує невдачу Адальбертової місії з державним переворотом, нібито здійсненим Святославом, унаслідок якого влада з рук матері перейшла до рук сина. Супроти цього хронологічна недоладність такого припущення (епопея західного посланця скінчилася 962 року, а не 964). До того ж «діяльність Святослава як державця попервах мала обмежений, виключно військовий характер; внутрішнє управління й надалі залишалося в руках рішучої і властолюбної княгині, яка міцно тримала його аж до самої смерті у 969 р.» [2, с. 130]. Тому Святослав не міг завадити місіонерству Адальберта (просто єпископ спізнився); то вже по смерті княгині Ольги «розпочався другий пароксизм антихристиянського терору, що своїми маштабами й жорстокістю, мабуть, перевершив перший» [Олегів] [2, с. 132].

С. Висоцький, переймаючись проблемою датування поїздки княгині до Константинополя, побіжно згадує хроніку Продовжувача Регінона. Зокрема, вказує на розбіжність свідчень останнього і Костянтина VII: «Ольга не могла быть крещена при Романе ІІ... потому, что его супругой была Феофано, следовательно, ее кристианское имя в таком случае было бы не Елена» [5, с. 154]. Саме дані хроніки «.дали повод предполагать вторую поездку Ольги в Константинополь» [5, с. 155]. Натомість історик уважає літописний 6463 (955) рік часом не відвідин Царгорода, а ймовірного навернення Ольги «... в узком кругу христианской общины в Киеве.., втайне от местной общественности» [5, с. 158]. Посольство княгині до Костянтина VII дослідник трактує як торгово-дипломатичне, хоча не заперечує, що вона «.могла иметь и свои собственные планы: получить благословление патриарха [...]. После поездки. поначалу частное дело Ольги, её крещение, приобрело значение государственной акции и стало общеизвестным фактором тогдашнего средневекового мира» [5, с.158].

На думку В. Галагана, відмова Костянтина VII «... в прилученні Київської Русі до християнського світу» [7, с. 37] спонукала Ольгу звернутися «... до. Оттона І з проханням прислати єпископа для хрещення Русі» [7, с. 38]. Історик упевнений, що непривітну зустріч Адальбертові влаштували прибічники Святослава.

У творчому доробку Р. Іванченко княгині Ользі присвячені як наукові розвідки, так і пречудовий історичний роман. На переконаня авторки, в 957 році «.Ольга. мала за своєю спиною значну громаду християн і могла говорити з візантійським імператором. з приводу організації церковних справ у Києві та стосунків із вселенським центром. [.] переговори Ольги з патріархом могли відбуватися з позиції встановлення в Київській державі лише автокефальної церковної організації [13, с. 28]. Ймовірно, що фіаско в Константинополі змусило «. київську володарку. шукати опертя в церковних справах у Європі. Тож не випадково. погляд княгині спинився на великій державі, що всіляко протидіяла домінації Візантійської імперії в Європі священній Римській імперії з королем Оттоном на чолі» [13, с. 32].

Полемізуючи з М. Алпатовим і А. Сахаровим (стосовно «справжності» київського посольства та його завдань), Р. Іванченко повсякчас наголошує, що «.Русь уже була готова до [введення церковної оранізації]. з часів. Аскольда і мала вже свого митрополита ще у 70-х рр. ІХ століття» [13, с. 33].

Письменниця образно промовляє про великі задуми княгині: «. гризла Ольжину гордість давня царгородська обада [.]. Тому так й сподівалася на приїзд єпископа Адальберта: мріяла з'єднати в союзі Країну Руси з Германським королівством супроти Ромеї. Оцей й була б її найліпша відповідь гордому Царгороду» [14, с. 437]. Ольга через Адальберта «.хотіла зв'язати Київ з Германською країною» [14, с. 436], та єпископ «.про державні справи і не мислив розмовляти з нею» [14, с. 436].

Дослідниця визнає, що «.діяльність [Адальберта] мала незначну підтримку серед київських християн, призвичаєних до грецького обряду і слов'янських молитв» [13, с. 34]. До того ж посланець Оттона І був надто ревним і нетерплячим, зверхнім і нетерпимим: «почав. [киян] підводити під хресне цілування й називати новими іменами: Людовіками, Карлами, Фрідріхами, Оттонами.» [14, с. 436]; «.був певен, кожне слово його тут ловлять на льоту. І він прибув сюди для великої місії, щоб усіх людей перетягти в свою віру, під владу свого короля. Римський папа Іоанн Тринадцятий напевне ж настановить його тут архієпископом.» [14, с. 440]. Унаслідок своїх діянь Адальберт «. відштовхнув од неї [Ольги] і давніх київських християн, і язичників, і варяжинів» [14, с. 444]. Та й сам змушений був рятуватися: «яко чорний крук, вилетів з чужого дому зайда-єпископ.» [14, с. 448].

Р. Іванченко емоційна не лише як митець слова, а й як науковець, позаяк надто піднесено поціновує «західний демарш» Ольги. Вчена стверджує, що княгині вдалося зав'язати дипломатичні стосунки з Германією, створити «. першу в історії Європи антиімперську коаліцію держав, яка затримала військовий та ідеологічний наступ Візантії на європейський континент» [13, с. 34]. А в перспективі «європейська орієнтація княгині Ольги залишила помітний політичний слід у зовнішньополітичній аурі Київської держави. Стосунки із Заходом знову відновлює старший син Святослава Ярополк.» [13, с. 35].

А. Плахонін у енциклопедичній доповідці про Адальберта Магдебурзького покладається на ті дослідження, в яких звернення Ольги до Оттона І пояснюється напругою в переговорах із імператором Візантії Романом ІІ. «На прохання Ольги і для поширення католицизму, говорить дослідник, місійним єпископом до Київської Русі було призначено Адальберта Магдебурзького. Його місія. виявилася невдалою. У дипломатичній боротьбі з Римом Візантії вдалося втримати Давньоруську державу у сфері свого впливу» [36, с. 34].

У фундаментальному дослідженні В. Рички в історіографічному розрізі, з власною аргументацією, з'ясовується низка проблем і, зокрема, навернення в християнство володарки Русі. Автор, розмірковуючи про європейський вибір Києва, стверджує, що він «. виявив однаково активний інтерес до обох. частин [європейського світу], організованих у дві імперії західну та східну, що продовжували зберігати в собі дух універсалізму, поглиблений зв'язком зі вселенською християнською Церквою» [47, с. 144].

Саме оповідь про послів Ольги до Оттона І, вміщена під 959-962 роками в анонімному Confinuafor Regionis, стала, на думку вченого, засадовою підставою для інваріантного датування відвідин княгинею Константинополя [47, с. 147-148].

В. Ричка, подаючи інформативний виклад версій стосовно поїздок і хрещення княгині [47, с. 146-164], підсумовує, що, по-перше, «...візантійські джерела не містять жодної згадки про навернення Ольги у християнство» [47, с. 156]; по-друге, «у науковій літературі рівноцінно представлені обидві. адреси хрещення княгині. «київська» й «царгородська» [47, с. 162]. На переконання професора, вони не суперечать одна одній, як це видається на перший погляд» [47, с. 162]. «Відповідно до канонів грецького Євгологія, візантійський обряд хрещення передбачав тривалий період оглашення істинами християнського вчення. Ймовірно, припускає дослідник, перше оглашення відбулось у Києві. Це був підготовчий ступінь на шляху до хрещення» [47, с. 162-163].

В. Ричка наголошує, що лише після сорокаденного терміну оглашення княгиня набула статусу нехрещеної християнки і могла брати участь у церковній службі й повноцінно спілкуватися з християнами. «Друге оглашення. Ольга,.. продовжує вчений, прийняла в столиці візантійської імперії» [47, с. 163]. Як аргумент дослідження Н. Кондаковим (1917 рік) мініатюри в хроніці Іоанна Скиліци, що ілюструє повідомлення останнього про Ольжині відвідини Константинополя: «Ольга представлена як новохрещена християнка і почесна диякониха руської Церкви» [47, с. 163]. «.Новітні джерелознавчі студії, завершує свою версію В. Ричка, принципово не заперечують достовірність 954/955 р. як дати хрещення княгині Ольги» [47, с. 161]. Але коли відбулося друге оглашення (тобто: коли вдруге княгиня відвідала Царгород? Чи була вповні результативна її перша гостина в ромеїв?).

В. Ричка впевнений, що першого разу Ольга їздила в Константинополь не задля укладення воєнного союзу чи поліпшення торговельних зв'язків із Візантією: «Княгиня насамперед прагнула прилучити Київську Русь до сім'ї християнських культурних народів тогочасного світу, безперечним сувереном якої був візантійський імператор» [47, с. 145]. Позаяк особистого хрещення для досягнення цієї мети замало, княгиня й прагнула благословення константинопольського патріархату та імператора. «Отож, підсумовує вчений, Ольга шукала зустріч з ним [василевсом] аби серед іншого погодити питання про майбутній статус церковної організації на Русі та місце київського великокнязівського дому у Християнському співтоваристві» [47, с. 145].

Стратегічний задум княгині не вдалося здійснити. «Очевидно, розмірковує В. Ричка, візантійський імператор був недостатньо поступливим... Цим і була зумовлена підготовка церковно-політичної місії на Захід» [47, с. 148-149].

Причини поразки Адальберта професор убачає в тому, «. що Константинополь, занепокоєний зближенням київської княгині з Оттоном І, завчасно потурбувався про врегулювання русько-візантійських взаємин, що й призвело до хрещення Ольги за грековізантійським обрядом під час свого другого візиту до Царгороду» [47, с. 149].

Коли ж відбувався зазначений візит, який унеможливив успіх Адальберта? В. Ричка звертається до праць своїх попередників; нагадує, що ще на початку ХХ ст. «.відомий історик церкви Київської Русі Володимир Пархоменко доводив, що після невдалого візиту 957 р. Ольга вдруге відвідала Константинополь в 960 чи 961 р. й була тут охрещена патріархом Полівектом (956-970 рр.) за участю візантійського імператора (від 959 р.) Романа ІІ. Ось чому. місія, з якою прибув Адальберт на береги Дніпра наприкінці 961 р. була вже зайвою» [47, с. 149]. Зауважує на суголосності роздумів англійського дослідника Д. Оболенського: хрещення Ольги сталося навесні або влітку 960 року по смерті Константина VII (у відповідь на отримання княгинею люб'язного листа від новопосталого василевса Романа ІІ). В. Ричка сприймає аргументацію цих дослідників і стверджує, що саме під час подорожі до Константинополя [другої] відбулося остаточне навернення у християнство київської княгині Ольги» [47, с. 164].

Провідні українські релігієзнавці А. Колодний, П. Яроцький, Б. Лобовик розглядають проблему в історико-релігійному контексті. Передусім вони зауважують на те, що не випадково Нестор-літописець «.не оспівав належним чином діянь на честь Христа першої княгині-християнки Ольги, і весь тріумф перемоги. над язичництвом віддав Володимиру» [15, с. 89]. Справа в тому, що в часи Володимира Русь, як могутня, територіально більша за Візантію держава,. приймає християнство, не підпадаючи початково ані під яку політичну або ідеологічну залежність. Це стало предметом гордості Русі та Київського літописця [.]. Русь приймає не візантійський і не римський варіант християнства, а свій власний» [15, с. 89-90]. Означені науковці вважають упередженим майже традиційне твердження, ніби Русь прийняла християнство від Константинополя. На їхню думку Володимир і його наступники на київському столі трималися засад первісного християнства, що його несли слов'янам солунські брати.

Принагідно вчені порушують і на сьогодні амбівалентну проблему: «...представниками якої саме візантійської чи римської церкви були Кирило і Мефодій, оскільки відомо про їхні контакти як з Константинополем, так і з Римом» [15, с. 92]. На думку вчених, контраверсій можна позбутися, «.якщо не прив'язувати солунських братів до жодної зі сторін, а погодитися з тим, що вони шукали третій, проміжний шлях [...] згоди обох церков на свою самостійну службу церковнослов'янською мовою. Невипадково солунські брати вихідці з лона константинопольської церкви запитувалися й добивалися згоди римських пап на відхилення від канонів для слов'янських церков. Уже тоді помітний розкол церков намагалися згладити зверненням до першоджерел.» [15, с. 92].

Про які ж першоджерела йдеться? «Для кирило-мефодіївської традиції, пояснюють учені-релігієзнавці, характерна орієнтація на раннє християнство, вшанування апостола Павла як борця за рівноправність народів» [15, с. 92]. Ця ідея притаманна працям першого руського митрополита («Слово про Закон і Благодать») і літописця Нестора. Дослідники впевнені, що саме «орієнтацією на раннє християнство можна пояснити й таке єретичне для західної і східної церков як хрещення киян у водах Дніпра» [15, с. 92]. Автори цитованої праці вважають, що «... хрещення своєї країни Володимир здійснював не під опікою якої-небудь церкви, а самостійно, керуючись ідеєю створення незалежної церкви» [15, с. 92]. Спроба кирило-мефодіївського гурту в Києві утвердити слов'янський варіант християнства мала своє продовження в Русі (Божа служба та церковна література слов'янською мовою) [15, с. 93].

А якими ж були християнські орієнтири Ольги? Зазначені вчені називають тенденційним приєднання Київської церкви винятково або до візантійського, або до римського джерела. «Широкі дипломатичні, династичні, торговельні зв'язки Києва з усім західним світом, аргументують вони своє судження, не дають ніяких підстав заперечувати й релігійно-культурні контакти [.]. Місіонери західно-римської церкви Адальберт, БруноБоніфацій, єпископ Рейнберг, Яцек-Гіацинт проповідували на Русі, і хоча документи засвідчують, що їхні проповіді іноді не мали успіху, це не означає, що старання всіх місіонерів були даремними» [15, с. 94]. «Тому, підсумовують дослідники, якщо неможливо говорити про існування на Русі ієрархії римсько-католицької церкви, про важливу роль папства в організації новостворюваної церкви, то й заперечувати її вплив також неможливо» [15, с. 94].

Автори першого тому фундаментального вітчизняного релігієзнавчого дослідження вважають, що, охрестившись, Ольга звернулася до візантійського імператора за допомогою у наверненні Русі. Проте княгиня не домовилася з василевсом, позаяк її умови були відхилені. Натомість поклик володарки Русі до германського монарха був сприйнятий і ним, і римською курією. Як вислід місія Адальберта. Невдачу її вчені пояснюють політичними змінами в Києві: «на князівському престолі Ольгу змінив її син Святослав, швидше всього прибічник проязичницьких сил. Він вважав, що до спільноти європейських держав Київську Русь повинно вести не християнство, а меч, економічна міць і торгівля» [16, с. 224]. Відтак посланці папської курії спіймали облизня. Проте Рим не втратив надії, а тому «.Адальберт був призначений архієпископом Магдебурзьким і створив спеціальну школу для підготовки місіонерів серед слов'ян» [16, с. 224].

Зазначені вчені вважають, що політичні перевороти 882 і 964 років були зумовлені тим, що «.Аскольд і Ольга не бачили іншого способу зробити країну християнською, як за допомогою Константинополя чи Риму. Це викликало протест патріотичних сил, які вбачали в цьому загрозу самостійності своєї держави» [16, с. 224]. Тобто хрещення Русі мало відбутися за збереження її суверенності. У цьому руслі спроба Володимира блискуча, та не завершена; «Ярослав Мудрий, продовжуючи боротьбу за самостійність, зрештою приймає церковну зверхність Візантії, але зберігаючи при цьому економічну та політичну незалежність» [16, с. 224].

Проаналізуємо й візії вчених української діаспори на окреслене коло питань.

Лише один абзац присвячено «місії Адальберта» в працях Д. Дорошенка, та роздуми історика й політика стосовно відмінностей між світовими християнськими центрами концептуального рівня. Передусім він зазначає, що з падінням у 476 році Західної Римської імперії оплотом християнства супроти магометанства стає Східна, зі столицею в Константинополі. «Але престіж. Риму, як колишнього осередку світової. імперії, зберігся і перенісся на представника церковної влади, на римського єпископа» [11, с. 44]. Дослідник закцентовує на амбітності римських пап, які «. заявляли, що вони були наступниками Апостола Петра, першого римського єпископа, і тому їм наче б то належить і право верховного суду над усім християнським світом, у тім числі й над церквами сходу» [11, с. 45].

Основну причину незгоди й розходжень між церквами історик убачає у відмінностях еллінського й римського духу. «Хрістіянська думка на сході, пише вчений, наслідувала дух грецької філософії, її нахил до абстрактних питань догматичного характеру, вона цікавилась внутрішнім змістом людської душі та її удосконаленням. Римська церква унаслідувала практичний дух Риму, який залишив стройну систему юридичного мислення і строго впорядковані норми суспільного ладу, під які церква на Заході намагалась підвести і життя церковне» [11, с. 46]. І, нарешті, найсуттєвіша риса, притаманна Римській церкві: «папи звикали дивитися на себе, як на найвищих суддів не тільки в житті церкви, а й в державних справах. Вони коронували імператорів і королів і ставили свою владу вище від світських володарів» [11, с. 48].

Д. Дорошенко дуже побіжно висловлюється про діяльність Ольги в царині християнізації Русі: «жінка князя Ігоря,...прибула 957 р. до Царгороду, але охрестилася, здається, ще перед тим у Києві...» [11, с. 50]; «...заводить зносини з німецьким імператором Оттоном Великим, думаючи один час дістати собі єпископа з Заходу...» [12, с. 48], «... але його [Адальберта] місія не мала успіху і Ольга таки прийняла хрещення з рук грецького духовенства» [11, с. 50].

О. Лотоцький уважає, що, їдучи до Царгорода, Ольга намагалася вирішити як політичні, так і релігійні завдання. «Політичні цілі, уточнює дослідник, могли полягати в бажанні забезпечити якийсь зовнішній маєстат для княжої влади в Києві; щодо релігії [...] охрещення народу з умовою надання власної ієрархії для нової церкви» [25, с. 63]. «Не осягнувши своїх цілей у Царгороді, Ольга, продовжує вчений, [...] посилає посольство до могутнього. короля. Оттона І з проханням прислати на Русь єпископа та священиків» [25, с. 63].

Західних місіонерів спіткало в Києві глибоке розчарування, позаяк вони, на думку О. Лотоцького, надто «забарилися»: «.за ті два роки, коли збиралася місія.., обставини. змінилися несприятливо чи для християнства взагалі, чи для сеї місії зокрема» [25, с. 64]. Учений роз'яснює попередньо мовлене: посланці німецького короля, «.прибувши до Києва, мабуть почали тут, не зважаючи на. обставини, поводитися так рішуче, як перед тим поводилися західні ж місіонери в Болгарії, звідки їх було врешті видалено. Та сама доля спіткала й місіонерів. на Русі» [25, с. 64]. Кінцево Ользі не вдалося «.охрестити Русь та прилучити її до культурного, політичного та могутнього християнського світу» [25, с. 64].

В історичних розвідках Н. Полонської-Василенко, присвячених володарці України-Руси, певне місце надається з'ясуванню історії київського посольства до німецького монарха та «місії Адальберта». Відсутність згадок про означені події у вітчизняних літописах авторка пояснює тим, що писалися вони тоді, коли «. у Києві панували візантійські впливи, ворожі Римові» [38, с. 104-105].

Дослідниця говорить, що ймовірним поштовхом звернення Ольги до Оттона І було невдоволення княгині результатами відвідин Константинополя в 957 році [38, с. 104]; [40, с. 20]. Вона зауважує, що зміст німецьких хронік не дозволяє з'ясувати «. ні причини затримки в відрядженні посольства Оттоном І, ні причини невдачі його» [40, с. 20]. Все ж стверджує, що «.невдача не була повна:.Оттон І дуже радо зустрів Адальберта і дав йому високу нагороду» [40, с. 20]. Відтак учена припускає, що Ольжине посольство могло мати «.дипломатичну мету, з якою заснування епископії йшло лише поруч і не було головною справою Ольги» [40, с. 20].

Беззаперечним і найсуттєвішим для Н. Полонської-Василенко було те, «.що Ольга нав'язала дипломатичні стосунки з двома найбільшими, наймогутнішими імперіями не лише тодішньої Європи, а всього культурного світу з двома цісарями Римських Східної та Західньої імперій.» [40, с. 20].

С. Томашівський уважає, що «офіціяльна візита Ольги в 957-ім р. скінчилася сильним політичним диссонансом між обома державами. Княгиня. відчула горду, непривітну і мало почесну поведінку Ромеїв.:.незнана нам. політична ціль поїздки видко не оправдалася і київсько-византійські взаємини, ніколи не сердечні, сильно напнялися» [53, с. 70]. Чи могло бути чинником непорозуміння церковне питання? За відсутністю «найменших позитивних вказівок», історик висловлюється обережно: «певне те, що на погляд княгині Русь уже. дозріла до урядового заведення в ній християнства та що вона дійсно думала про окрему церковну організацію своєї держави. Тільки що ся мудра княгиня не бажала свого многоважного діла віддавати в византійські руки» [53, с. 70-71].

С. Томашівський однозначно стверджує: «В справі організації краєвої Церкви й систематичного навертання народу, Ольга звертається до Німеччини, де й висвячуються два єпископи для Руси.» [53, с. 74]. Цікавою бачиться заувага дослідника про те, що після смерті Либутія першого єпископа для Русі, «.Ольга видко пригадувала своє бажання, бо Оттон, перед своїм виїздом в Італію, подбав про висвячення наступника, в особі Адальберта.» [53, с. 71]. «До Києва міг він, продовжує вчений, прибути десь під кінець 961 або з початком 962 р., себто яких 3-4 роки після того, як Ольга вперше [тобто було й наступне?] висилала в сій справі посольство до короля» [53, с. 71].

С. Томашівський виокремлює низку чинників, які зумовили крах місії Адальберта. По-перше, зміна політичної ситуації в Києві, позаяк «малолітній князь Святослав доступив повних прав! Княгиня-мати зложила реєнцію; замість старих дорадників з часів Ігоря, прийшла до голосу молода дружина Святослава» [53, с. 71]. По-друге, якщо княгиня Ольга розбудовувала державу дипломатично, господарськи, то князь Святослав удається до традиційного засобу швидкого збагачення війни. «Вже двадцять літ Київ не вів війни найважливішого в тих часах і обставинах жерела богатіння, а навіть удержання (достоту, проводить анологію С. Томашівський, як пізніші українські козаки бунтувалися, коли їм не давано йти на море воювати)» [53, с. 71]. Де вже, байдужому до християнства Святославові, перейматися клопотами Адальберта! По-третє, з політичним відходом Ольги активізувалися язичники. «Прихильники старого поганства, підкреслює вчений, мусіли з ненавистю... дивитися на христіянську княгиню, на її відразу до ідолопоклонства та на заходи в користь нової віри; в їхніх очах, всі елементарні нещастя були певною пімстою загніваних богів.» [53, с. 71-72]. По-четверте, С. Томашівський не відкидає ймовірного втручання Константинополя в перебіг політичних подій у Русі: «.Візантія, на вістку про церковно-політичні зносини Києва з Заходом, почула небезпеку та завела такі самі інтриги на Русі, як сто літ раніше в Болгарії» [53, с. 72].

Хоча Святослав із поваги до матері, «... йдучи з протихристіянською течією, не велів переслідувати поодиноких христіян [.], одначе про удержавлення нової віри, про загальне навертання народу і про утворення церковної ієрархії, підсумовує дослідник, не могло вже бути й мови» [53, с. 72]. Звісно, за нових політичних реалій «. Адальберт. міг тілько ствердити, що його місія стала зайва» [53, с. 72].

Загальна ж оцінка С. Томашівським християнського вибору княгині Ольги висока, піднесено-емоційна: «Такий був вислід першої в історії спроби навернути всю Русь на християнство і злучити її церковно-культурними зв'язками з Заходом.» [53, с. 72]. Учений указує на потенційні перспективи «.того змагання першої христіянки на київськім престолі.»: «.в разі успіху було-б повело історію Східної Європи цілком іншим шляхом, ніж опісля вийшло, що призначувана тоді Києву історична місія перейшла на Польщу» [53, с. 72].

Професор зауважує, що нащадки віддали належну шану «головним героям сеї історичної драми»: «.києво-руська Церква постановила між святими Ольгу, а німецька Адальберта. Се останнє, очевидно, не за Русь. Недоспілий руський єпископ став. потім першим архиєпископом магдебурзьким; на сім становищі діяльність його самого і його наслідників мала епохове значіння в розвитку християнства і Німеччини» [53, с. 72].

Знаковою є характеристика С. Томашівським сутності релігійної політики за часів Ольги Володимира Великого: «. подвійне хитання Київської Руси: між поганством і христіянством внутрі, та між Византією і Римом на зверх» [53, с. 74].

Доволі своєрідне прочитання «діянь Адальберта» маємо в І. Огієнка. Передусім він спростовує заяви тих католицьких письменників, які «. твердять, ніби Ольгу охрестили католики» [33, с. 26]. Контраргументи вченого-богослова такі: «По-перше, в той час ще обидві частини християнства Греція й Рим не розходилися, а тому для того часу рано ще говорити про католицтво; по-друге, Ольга тоді була вже безумовно охрещеною» [33, с. 2627]. Дослідник, не заперечуючи самого факту посольства княгині до німецького короля, вважає, що про запрошення біскупа на Русь не йшлося; натомість «. Оттон, відомий як завзятий насадитель християнства серед слов'ян, хотів скористатися з випадку і проти бажання Ольги настирливо послав-таки в Україну свого непрошеного єпископа.» [33, с. 26-27]. Відтак і вислід «місії Адальберта» вповні очікуваний: «. єпископ цей. змушений був утікати з України, нічого не зробивши, бо протихристиянський настрій там був ще занадто великий» [33, с. 26-27].

Отець І. Нагаєвський шукає витоки Ольжиного посольства до Оттона І в безрезультативності її поїздки до Константинополя в 957 році. На думку вченого одним із завдань перемовин княгині з імператором і патріархом було «. виєднати для Києва ієрарха, що самостійно управляв би Київською Церквою. Такі старання не були новістю для Києва, бо там вже був архиєпископ в часах Аскольда й Діра, якого вислав був туди патріярх Ігнатій за володіння імператора Василя Македонця» [28, с. 30]. Відмову пояснює тим, що. патріярх і імператор не мали певності, чи він в Києві вдержиться з огляду на поганські впливи дорадників молодого Святослава. Може, радили св. Ользі ще дещо підождати.» [28, с. 30]. Та княгиня поспішала охрестити руську державу, доки була її регенткою.

Трирічне очікування відповіді вчений умотивовує суперництвом прикордонних митрополій Бремен-Гамбургу та Майнцу. «Обидві ці митрополії, оповідає дослідник, обстоювали свої виключні претензії в християнізації слов'ян. Остаточно архиєпископ Бремену, Адальдаг, висвятив монаха з манастиря св. Альбана в Майнцу, Лібутія, на єпископа Руси, але він скоро помер, не виїхавши з Німеччини. Тоді архієпископ Майнцу, Вільгельм, висвятив монаха з монастиря св. Максиміліяна в Трірі, Адальберта, на це саме достоїнство. Він дістався на Русь і був там в рр. 961-962» [28, с. 31].

І. Нагаєвський не погоджується з тими вченими, котрі пов'язували невдачу місії Адальберта з уступленням «... св.. Ольги з регентства й початком поганської реакції за Святослава» [28, с. 31]. Контраргумент отця Ісидора «.Святослав не переслідував християнства, хоч би для пошани своєї матері.» [28, с. 31]. «Мабуть найголовнішою причиною, припускає дослідник, було те, що він [Адальберт] не був ще самостійним архиєпископом -митрополитом, а єпископом-місіонером якого могли... підчинити митрополитові в Бремені або Майнцу (такими були єпископи Праги і Гнєзна, що підлягали митрополитові в Магдебургу). Нову митрополію могла створити лише Апостольська столиця в Римі. Чи були там заходи в тій справі, не знаємо нічого» [28, с. 32].

Суттєвим чинником від'їзду «... Адальберта з Києва було те, що він і його пресвітери були латинського обряду, не знали слов'янської мови, ані письма і, що найголовніше, не вміли служити слов'янської св. Літургії, яка вже була вкорінилася в Києві ще від часів місії св. Кирила й Методія. Русь не думала зміняти свого обряду, як це сталося в Моравії, Чехах і Польщі» [12, с. 32]. Наголошуючи на цій обставині, І. Нагаєвський згадку Адальберта 1 про хрещення володарки Русі в грецькому обряді витлумачує як його власне зізнання-пояснення марності місіонерських зусиль у Києві [28, с. 33].

Учений, говорячи про неодноразові спроби канонізації Ольги та Володимира, попередні невдачі пояснював протидією «... грецьких митрополитів в Києві, які мали застереження до... [їх] заслуг... за їх універсально-християнські переконання та зв'язки з Західною Церквою» [28, с. 35].

І. Кузич-Березовський, говорячи про імперськість Візантії, наголошує на підступності та далекоглядності її дипломатії: «... греки не бридилися й найпідліших засобів, як отрута, осліплення, замах на життя, платне заворушення, [.] економічні репресії.., релігійні чвари, споріднення чи посвоячення з котримось народом, щоб його. нацьковувати на інший народ» [21, с. 108]. Опертям і знаряддям такої політики була й «. Грецька церква та її місії: митрополити, єпископи, священики, ченці та їхні секретарі. Прийняття грецького обряду якимсь народом уважалося в грецькій політиці найважливішим державно-політичним успіхом» [21, с. 109].

Дослідник називає Царгородський патріархат «духовним ворогом Русі» [21, с. 109]. Стверджує, що свого часу болгарський цар Симеон (двоюрідний брат Олени-Ольги) разом із Олегом намагалися «. увільнити церкви обох держав від грецької духовно-військової залежності, накиненої обом народам 864 і 867 рр..» [21, с. 115]. Автор покладається на «. свідчення арабських істориків, які повідомляють, що в 913 р. Русь прийняла християнство. ймовірно, тоді було охрещено короля Ігоря самостійним болгарським патріархом, бо не можна навіть подумати, щоб сестра царя Симеона Олена була до того часу не охрещена» [21, с. 117]. Та по смерті Симеона в 927 р. греки зуміли підпорядкувати собі його сина Петра, одруживши того з онукою візантійського імператора Марією [21, с. 118-119]. Упевнений, що повстання деревлян супроти Іоря сталося за гроші греків [21, с. 120].

Учений переконаний, що, їдучи до Царгорода, королева Ольга «.мала за ціль за зразком болгарів отримати осібний київський патріархат кирило-мефодіївського обряду. Тим патріархом, чи бодай руським митрополитом, бажала бачити свого сповідника Григорія» [21, с. 125]. Це по-перше. По-друге, воліла одруження Святослава з візантійською царівною та його охрещення. По-третє, прагнула розв'язати політико-торговельні проблеми. «Королева Олена, продовжує історик, невдоволена результатами подорожі.., звертається до. Оттона І.» [21, с. 126]. Упевнений, що це «посольство. сильно стривожило греків, і тоді 961 року воєвода Свенельд руками Святослава усуває силою королеву Олену від влади. Владу номінально бере в свої руки молодий і недосвідчений Святослав, і ним керує відтепер за посередництвом Свенельда Греція» [21, с. 126]. Вчений стверджує про макіавеллізм Свенельда («Знищення хозарсько-болгарсько-руського союзу це діло Свенельда (греків)» [21, с. 128]).

Через політичний переворот у Києві місія Адальберта виявилася марною. Все ж ОльзіОлені, на думку І. Кузича-Березовського, вдалося поширити «.слов'яно-руський обряд у Києві настільки, що за короля Володимира треба було Україну перехрещувати втретє, цей раз на візантійський обряд» [21, с. 142], який засадничо різнився від обряду кирило-мефодіївського. Історик підсумовує: «... королева пішла слідами... Симеона: прагнула самостійної національної церкви в злуці з Римом (бо розколу церков тоді ще не було)» [21, с. 142].

Г Лужницький у своїй монографії з промовистою назвою «Українська церква між Сходом і Заходом.» розмірковує над тим, чому Ольга, хрещена в православ'ї, «... не захотіла поширити християнства в цьому ж обряді [...], а.звернулася до короля Оттона з проханням прислати священиків-місіонерів латинського обряду?» [26, с. 40]. Автор історико-релігійного дослідження переконаний, що княгиня після відвідин Царгорода 957 року зрозуміла безперспективність постання автономної церковної ієрархії з подання Візантії, а «... тому домагаляся латинських ченців. З цієї причини вона мабуть здержувалася від поширення християнства (у візантійському обряді) на Україні.» [26, с. 41]. Вчений наголошує, що, по смерті Лібутія, «цісар Оттон, здогадно під натиском пригадок княгині Ольги, подбав про висвячення нового єпископа, ченця Адальберта.» [26, с. 39]. Невдачу місії останнього пояснює тим, що в час його прибуття «. у Києві панував уже князь Святослав.», а тому «. Адальберт вернувся з нічим» [26, с. 40].

Г Лужницький підсумовує: «. три спроби охрестити Україну в латинському обряді не вдаються». Конкретизує мовлене так: «. перший латинський єпископ для України Лібутій вмирає, не побачивши навіть землі, на якій мав організувати церкву; другий Адальберт прибуває тоді, коли на престолі Української Держави княжить поганин, який старається відродити поганську віру, і без успіху вертається назад; втретє посли Апостольської Столиці прибувають на заклик. князя Ярополка і, коли здається, що ніщо вже не стоїть на перешкоді, щоб Україна безпосередньо прийняла, латинський обряд, вибухає війна (980 р.) і Київ займає князь-поганин Володимир. Вісім років по здобуттю Києва князь Володимир з цілою Україною і тодішніми її колоніями на півночі приймає християнство у візантійсько-слов'янському обряді. Українська Церка стає воротарем Вселенської Церкви на Сході» [26, с. 41].

Доктор богослов'я Ю. Федорів, розмірковуючи над проблемою християнізації РусиУкраїни, зауважує на сильні позиції нової релігії вже за князя Ігоря (покладається на договори з греками, наявність у Києві соборної церкви святого Іллі); вважає, що для ширення вчення Христа були сприятливі обставини (відсутність багатої та розвиненої міфології, окремої касти поганських жерців) [55, с. 29-30]. Автор, не відкидаючи ймовірного навернення Ольги ще до поїздки в Константинополь, усе ж схиляється до свідчень руських і західних літописців [55, с. 31-32]. При цьому стверджує, що хрещення не було виключною ціллю подорожі княгині: «вона мусіла мати також і інші. пляни, про які літописець очевидно не знав. Про це здогадуватися можемо з того, що після її повороту відносини з Царгородом дуже похолодніли; значить. Ольга не осягнула всього, чого хотіла.» [55, с. 32]. Відсутність згадки про місію Адальберта до Києва у «Повісті минулих літ» пояснює тим, що «. літописець писав тоді, коли між Східньою і Західньою Церквами наступило цілковите роздвоєння, отже й не бажав згадувати, що наша Церква на самих початках мала зв'язки з латинською Церквою. Можливе також, що в оригінальному списку літопису така згадка була і лише пізніші переписувачі її пропустили» [55, с.33].

Оригінальне розв'язання проблеми християнського вектора Русі пропонує О. Пріцак. Порівнюючи посольства Ольги і болгарського царя Бориса 100-ма роками раніше, вчений відзначає не лише подібне («перед остаточною домовленістю із Константинополем Борис також досліджував можливості Рима» [43, с. 217], а й відмінне в них. Останнє полягало в тому, що «папи Агапіт (946-955) і Іван (955-964) не дорівнювали Миколаєві І (858-867) або Іванові УІІІ (872-882), а благочестивий патріарх Полієвкт не мав нічого спільного із строгим теоретиком Фотієм, патріархом у 858-867 і 877-886 рр. Крім того, Ольга звернулася не до папи римського, а до саксонського короля Оттона І. Тут треба ще додати, що близько середини Х ст. Візантія більше не цікавилася активним наверненням до християнства варварів, особливо коли йшлося про країни поза кордонами Римської імперії. Тоді ж. не було розколу між Римом і Константинополем після офіційного возз'єднання 920 р.» [43, с. 217]. Окрім означених чинників релігійно-міжнародного характеру, дослідник виокремлює ще й людський, суб'єктивний, як-то: «Костянтин УІІ був неабияким прихильником Оттона І, якого у своїх «administrando imperio» називав «Великим» [43, с. 217]. І вже зовсім несподіване пояснення: «Можна припустити, що імператор Костянтин УІІ (або Роман ІІ, оскільки він згадується у хроніці Адальберта) порадив Ользі після того, як патріарх Полієвкт охрестив її, попросити місіонерів у його друга Оттона І, на той час єдиного активного речника місіонерської діяльності у Східній Європі» [43, с. 217-218]. «Руську княгиню Ольгу, підсумовує О. Пріцак, охрестив у жовтні 957 р. в Константинополі патріарх Полієвкт. Це було персональне приватне хрещення. Пізніше, коли Ольга захотіла охрестити свою державу, вона звернулася до професійних місіонерів Оттона І, прислухаючись до поради візантійського імператора Костянтина VH» [43, с. 218].

Вагомим релігієзнавчим надбанням української діаспори є фундаментальне дослідження М. Чубатого. Для нас вельми важливі авторські зауваги стосовно відмінностей між католицькою та православними церквами ще до розколу 1054 року. «Ріжниця та лежала, стверджує вчений, в основнім характері двох християнських культур, сходу і заходу. Византійська культура IX століття... вже не була ані культурою Римлян[...], ані культурою старинних греків [...]. Саме. орієнталізація Византії внесла у християнську державу орієнтального духа деспотизму та признання деспотові права вирішувати всі справи включно зі справами віри» [57, с. 156]. В результаті східна церква вже «.в IX століттю була неспосібна вести християнські місії, бо у Византії трималися засади, що кожний нарід, який приймає християнство з Византії[...], стає. підданим. византійської держави.» [57, с. 156].

Рим, на противагу Константинополеві, сприймав церкву «.установою Божою, понаднаціональною[...], не давав змогу ніякому монархові мішатися у справи Цервки аж до такої міри, щоб. посягав на право вирішувати справи віри в інших христиняських державах, а новонавернених трактувати як [своїх] підданих.» [57, с. 156-157].

«Византійська християнізація викликала супротив новонавернених народів, які, боронячи свою суверенність, «. старалися і на церковнім полі відірватись від византійського патріархату, домогаючись повної церковної самоуправи» [57, с. 156].

Натомість «.Церква на заході, апологетично стверджує М. Чубатий, своєю христинізаційною акцією помогала варварським народам. розвиватися у спільноту свобідних християнських народів. під моральним проводом папи» [57, с. 156-157].

Чи усвідомлювали і враховували зазначені відмінності церков ті володарі, котрі прагнули християнізації своїх народів? Згідно з дослідником, правителі Київської держави, як, попередньо, і Болгарії, орієнтувалися в церковно-геополітичному розкладі [57, с. 156].

Передусім, учений стверджує, що на середину Х ст. «. перед нами Русь, уже напів християнська, напів ще поганська» [57, с. 170]. Християни переважно прийшле населення, вищі стани; «місцевих мас християнська віра у Наддніпрянщині мабуть ще не...захопила...» [57, с. 170]. Історик-богослов заперечує як офіційну, так і потаємну християнськість Ігоря чи Ольги, позаяк у Русі «.існувала така свобода віри й толеранція для християнства, що. нема підстави думати, що. [вони] мусіли критися зі своїми християнськими переконаннями перед. підданими.» [57, с. 174]. До того ж помсти Ольги по смерті чоловіка заперечують її наверненість у Бога ще за життя Ігоря. «Немає сумніву, переконаний учений, що Ольга стала християнкою під впливом київського християнського оточення. Її християнство було глибоке, тому мусіло бути вислідом довгого часу» [57, с. 175].

Переконаною християнкою княгиня стала в Києві, проте «.хрестилася та в Царгороді,. в році 955.» [57, с. 177]. Саме тоді Ольга здійснила першу подорож до столиці; а вдруге, «в році 957 в справах державних, дипломатичних» [57, с. 177]. Не виключено, що під час другої поїздки «.могли бути теж заторкнені справи евентуальної ерархії для Києва..,»[57, с. 178].

Аналізуючи прийоми володарки Русі 9 вересня та 18 жовтня 957 року, дослідник зауважує на «.злегковаження духовника Ольги, о. Григорія.» і робить далекосяжний висновок: «церковна політика Ольги. була дуже не по нутру византійському урядові. Ольга не думала впускати на Русь цілим струменем грецькі церковні особи [.] о. Григорій міг бути Варягом і християнином латинського обряду, як мало не всі Варяги, і тому його стрінув у Царгороді такий болючий афронт.» [57, с. 178].

М. Чубатий констатує різке погіршення русько-візантійських узаємин із осені 957 року й називає вірогідні (з огляду на відсутність інформації про предмет перемовин у праці Костянтина VII) причини цього. По-перше, по хрещенню княгині «.византійська церковна і державна влада бажала вести на Русі. місію, але на. умовинах, які. були неприємливі, може як уведення грецької мови до церков на Русі, безпосередня залежність від. грецького архиєпископа в Корсуні[...], недопущення місіонерів з. Тьмутороканського архиєпископства, де вже була руська церковно-слов'янська мова, та з західних. держав, де вже було християнство слов'янського обряду [.] Русь, як терен християнізації, вимагала окремих, самостійних місійних засобів, яких Византія не визнавала» [57, с. 180]. По-друге, Константинополь відкинув імовірний матримоніальний запит Ольги, котра «зломити хребет поганській партії. могла б [.] подруженням свого 15-літнього сина Святослава з «порфірородною дружиною» з цісарського роду.» [57, с. 180-181].

Відтак, «не сподіваючись від Византії нічого доброго,. Ольга. звернулась на захід, до німецького короля Оттона I, щоби включити Русь церковно й політично в союз із західними християнськими державами» [57, с. 182].

Хоча вчений називає справу посольства володарки Русі до німецького монарха загадковою, все ж перелічує ймовірні його завдання: «... по-перше, це посольство Ольги було диверзією, зверненою проти Византії. По-друге воно відносилося до справи церковної єрархії для Руси. По-третє,. це посольство стояло у якімсь зв'язку з боротьбою двох партій на київськім грунті» [57, с. 183]. На переконання Чубатого, в 959 році християнське угруповання в Києві доволі зміцніло і «... Ольга хотіла цю перевагу завершити доконаним фактом, поставленням.католицького єпископа латинського обряду, залежного церковно від Риму, а політично опертого на допомогу німецького короля.» [57, с. 183]. Останній, стверджує вчений, засадничо позитивно відгукнувся на клопотання Ольги, проте католицька місія надто забарилася (через суперечку між гамбурзько-бременським єпископом Адальдагом і архієпископом Майнцу Вільгельмом: «.хто з них компетентний діяти на Русі» [35, с. 184]). Перевага християнської партії була тимчасовою: з утвердженням у Києві 20-літнього Святослава піднеслося руське поганство. Вчений припускає, що «. екстремні елементи з поганської партії, без згоди. Святослава, улаштували напад на посольство Адальберта у його поворотній дорозі, так що дехто з членів місії потерпів» [57, с. 184].