Вчинок і подія як соціемна організованість життєвого шляху особистості
Доведення психосоціемного зв’язку подій у вчинково-ковітальному форматі життєвого шляху людини. Розгляд принципів, форм, методів, засобів наукового пізнання, конструювання суспільного повсякдення особи як наступності соціальних ситуацій, учинків, подій.
| Рубрика | Психология |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 26.11.2022 |
| Размер файла | 114,8 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
ВЧИНОК І ПОДІЯ ЯК СОЦІЕМНА ОРГАНІЗОВАНІСТЬ ЖИТТЄВОГО ШЛЯХУ ОСОБИСТОСТІ
Оксана ФУРМАН
Анатолій А. ФУРМАН
Ярослав ДИКИЙ
Анотація
ФУРМАН Оксана Євстахіївна, ФУРМАН Анатолій Анатолійович, ДИКИЙ Ярослав Олегович.
Вчинок і подія як соціемна організованість життєвого шляху особистості.
Міждисциплінарне дослідження присвячене обґрунтуванню психосоціемного зв'язку подій у вчинково-ковітальному форматі життєвого шляху особистості. Об'єктом вивчення є принципи, форми, методи і засоби наукового пізнання і конструювання суспільного повсякдення особи як наступності соціальних ситуацій, учинків і подій, а його предметом соціема як відкрита феноменальна множинність і водночас як розрізнювальна одиниця плинної соціальної подієвості у вітакультурному часопросторі вчинково насиченого життєвого шляху особистості. У результаті фундаментально здійсненого пошуку доведено істинність базової гіпотези, що містить два взаємопов'язані твердження. Перше обстоює логікозмістове узалежнення нормативно-методологічного характеру: в раціогуманітарній системі пізнання соціальна подія, як і безперервна ковітальна подієвість людського життя загалом, може бути адекватно пояснена та описана з допомогою свідомішого концепту соціема, що характеризує ідеальну картину узмістовлення конкретної соціальної події як специфічної одиниці екзистенційної наявності соціального в житті людини, зорганізовує її сферний потік свідомості й уможливлює вчинкову присутність-самозДйснення у ситуаційному плині повсякдення як натхненної особистості. Зокрема, у цьому рефлексивно-теоретичному ракурсі опрацьовано такі проблемні тематизми, як життєвий світ особистості у феноменально-подієвому висвітленні, її життєвий шлях як наступність соціальних подій, що спричиняють персональні способи вчинення, а також простір і час як соціемні категорії та головні координати соціальної подієвості у проекції на індивідуальні траєкторії життєвого шляху особи. Друге гіпотетичне твердження, що отримало аргументоване підтвердження, має дескриптивно-методологічне спрямування: у суспільному житті визначальна роль для сталого поступального розвитку особистості належить соціемному зв'язку подій від народження до зрілості, що зумовлює вчинково-подієву лінію її як актуального життєвого (самодіяльного) шляху, так і самісного зростання та психодуховного розвитку. Уконкретнення цього припущення стосується двох авторських тематизмів, а саме схарактеризування окремої ковтальної події як умови та етапу нарощування психічного потенціалу і здійснення особистістю соціально зорієнтованого вчинення та соціальнопсихологічне витлумачення вчинково-подієвої композиції освоєння нею навколишнього світу.
Ключові слова: соціальна подія, особистість, життєвий світ, ковітальність, часопростір, життєвий шлях особи, соціема, концепт, свідомість, учинок, соціемний зв'язок подій, учинення, вчинок-подія, психокультурний розвиток.
Annotation
Oksana FURMAN, Anatolii A. FURMAN, Yaroslav DYKYI.
Act and event as a sociemic organization of the personality's life path.
An interdisciplinary study is devoted to substantiating the psychosociemic connection of events in the actioncovital format of a person's life path. The object of study are the principles, forms, methods and means of scientific cognition and construction of person's social everyday life as a consequence of social situations, actions and events, and its subject sociema as an open phenomenal plurality and at the same time as a distinguishing unit of fluid social eventfulness in the vitacultural time-space of the actionpacked life path of personality. As a result of an implemented fundamental search, the truthfulness of the basic hypothesis, which contains two interrelated statements, is proved. The first advocates logical-semantic dependence of normative-methodological nature: in the rationalhumanitarian system of cognition a social event, as well as continuous covital eventfulness of human life in general, can be adequately explained and described using a conscious concept of sociema, which characterizes the ideal picture of filling with the content a specific social event as a specific unit of the existential presence of the social in human life, organizes its spherical flow of consciousness and enables the actionful presence-self-realization in the situational flow of everyday life as an inspired personality. In particular, in this reflexive-theoretical perspective it has been processed such problematic topics as the person's life world in a phenomenal-eventful clarification, his life path as a sequence of social events that cause personal ways of deed, as well as space and time as sociemic categories and main coordinates of social eventfulness in the projection on the individual trajectories of a person's life path. The second hypothetical statement, which has received substantiated confirmation, has a descriptive-methodological direction: in social life the decisive role for sustainable progressive development of the personality belongs to the sociemic connection of events from birth to maturity, which determines its action-event line both as an actual life (self active) path and self-growth and psycho-spiritual development. The specification of this assumption concerns two author's themes, namely the characterization of a separate covital event as a condition and stage of mental capacity building and implementation by a person the socially oriented action and socio-psychological interpretation of the action-eventful composition of his mastering the world.
Key words: social event, personality, life world, covitality, space-time, life path of a person, sociema, concept, consciousness, deed, sociemic connection of events, deedevent, psychocultural development.
Вступ
«Вчинок є природною, безпосередньою формою комунікації (вкорінення в соціум), в той час як художня, наукова та інші форми діяльності являють собою опосередковані модифікації такого вкорінення. У цьому розумінні вчинок є акт самоствердження особистості на основі утворення спільності з іншими індивідами». (В.А. Роменець [37, с. 395])
Актуальність теми дослідження. Особистість як соціалізований та окультурений суб'єкт найвиразніше виявляє себе у вчинку, здійснення якого завжди є значуща соціальна подія, на її життєвому шляху, в якій тісно переплітаються різні переживання, наміри, когніції, мотиви, цілі, схеми та засоби діяльності. Соціальні події бувають буденні, професійні, трагічні, щоденні, травмувальні, позитивні, драматичні, ділові, громадянські, святкові, інтимно-особистісні. Буття-подія це вчинковий процес, котрий скеровується і переживається особою як автором та учасником суспільного життя, який несе певну відповідальність за її наслідки, результати, моральний зміст.
Основною формою вияву та існування ковітальних подій у соціології є соціема як відкрита множинність і розрізнювальна одиниця соціальної дійсності [45]. Кожна соціальна подія розгортається і триває у часопросторі, а тому містить оцінку часу, яка вказує, коли вона стається і на місце, де вона відбувається. У межах теорії відносності уся сукупність того місця і того часу, в рамках яких може здійснюватися подія, утворює часопростір подієвої реальності. Віддаленість подій одна від одної характеризується просторово-часовим інтервалом. Водночас як місце й час події залежить від системи відліку спостерігача, просторовочасовий інтервал є величиною незмінною, однаковою для всіх систем відліку. Крім того, інтервал події це взаємодія між об'єктами, яка змінює його властивості чи утворює новий об'єкт, або знищує існуючий. Звідси важлива роль соціемного зв'язку подій у суспільному повсякденні, до яких задіяний більшою чи меншою мірою кожний громадянин.
Соціема як базова форма існування соціальної події завжди відображає своєрідне поєднання зовнішніх та внутрішніх умов, об'єктивних факторів і суб'єктивних чинників, що зумовлюють у взаємодоповненні певну форму психосоцільної активності особистості поведінку, діяльність, спілкування, вчинення (А.В. Фурман, С.К. Шандрук). Зрозуміло, що позитивна соціальна подія-вчинок охоплює як ситуацію, мотивацію, так і дію та післядію, дає змогу людині отримати бажані свободу і незалежність у вітакультурному просторі-часі. «Віта», як відомо, це життя, а культура спектральний ланцюг символізованих світоглядних уявлень, цінностей, вірувань, очікувань, установок, норм, котрі об'єднані у єдине ціле світобачення особистості.
Стан наукової розробки теми. Проблематика соціальних подій в історії етносів і народів, а також життєвого шляху особистості у подієвому перебігу суспільного повсякдення, здавна цікавила філософів, психологів, соціологів, етнографів. Так, ще в Древній Греції філософ Платон подає широку подієву картину життя міста-мегаполісу в трактаті «Держава». У XIX столітті О.Конт, уперше розробляючи соціологію як науку про суспільство, розмежовує та вивчає принципи і закономірності соціальної статики та соціальної динаміки, а Г. Спенсер обґрунтовує подієву панораму розвитку суспільства як живого соціального організму.
Особливо плідним у віднаходженні способів розв'язання низки спільножиттєвих (ковітальних, суспільних, комунікативно-подієвих) проблем було XX ст. Зокрема, Е. Гусерль на початку століття у рамках феноменологічної парадигми аргументував філософську концепцію життєвого шляху особи, яку пізніше істотно збагачують С.Л. Рубінштейн, В.А. Роменець, М. Бахтін, Ш. Бюлер, Е. Еріксон, Г. Ананьев, К. Абульханова-Славська, Л. Сохань, О. Кронік, Т. Титаренко та ін. У підсумку на сьогодні найбільш змістово ємним та мисле-інструментально евристичним поняттям філософсько-психологічного дискурсу, що пов'язане із соціальною подієвістю, є категорійне поняття «життєвий шлях особистості» . Життєвий шлях поєднує в собі такі поняттєві конструкції, як життєвий цикл індивіда, час життя, онтогенез, життя як великий учинок.
Різні рівні психосоціального розвитку особи синтезуються в межах однієї конкретної людської біографії. Закономірності світобудови особистості протягом проходження нею життєвого шляху можуть бути осягнуті, якщо розглядати складний взаємовплив вікових, історико-культурних, ковітальних та індивідуально-психологічних чинників її розвитку.
Життєвий шлях окремої людини як траєкторія окремого індивідуального прожиття має, проте, ковітальний характер. Він окреслює і внесок кожної особи в цінності та ідеали етносу чи нації, що їх створює покоління. Буває, що життєвий шлях видатної людини впливає на цілу добу, визначаючи світогляд великого історичного періоду, хоча це вочевиднюється тільки із плином часу. В цьому аналітичному розрізі цікавою є методологічна розробка концептного поля соціеми як новаційного епістемного утворення загальної соціологічної теорії, що схарактеризовує версії та варіанти ідеального узмістовлення безкрайого горизонту соціальних подій як специфічних монад наявності соціального чи ковітального у персональній присутності людей у світі собі подібних (А.В. Фурман, С.К. Шандрук, 2013 [45]).
Вищезазначене зумовило вибір теми цього дослідження, що уможливлює глибоке розуміння соціальної подієвості як атрибутивної характеристики людського життя і як важливого каналу розвитку і психокультурного збагачення українського соціуму.
Мета системного міждисциплінарного пошуку: обґрунтування соціемного зв'язку подій у вчинкові-ковітальному форматі життєвого шляху особистості та в умовах її протистояння буденним соціальним труднощам.
Завдання дослідження:
а) теоретично висвітлити соціально-подієве спричинення життєвого шляху особи у просторово-часовому вимірі її повсякдення;
б) схарактеризувати соціему як науковий концепт і як форму свідомісного існування соціальної події ти смислово упрозорити соціемний зв'язок подій у вчинково-ковітальному аспекті життєактивності особистості.
Об'єктом вивчення є принципи, форми, методи і засоби психосоціального пізнання і конструювання суспільного (ковітального) життя особи як наступності соціальних ситуацій, учинків і подій.
Предмет дослідження становить соціема як розрізнювальна одиниця соціальної події у вітакультурному часопросторі вчинково насиченого життєвого шляху особистості.
Гіпотеза дослідження містить два твердження, що вимагають перевірки:
1) у раціогуманістичній системі наукового пізнання соціальна подія, як і безперервна ковітальна подієвість людського життя загалом, може бути адекватно пояснена та описана з допомогою свідомісного концепту соціеми, що характеризує ідеальну картину узмістовлення конкретної соціальної події як специфічної одиниці екзистенційної наявності соціального;
2) у сфері суспільного життя визначальну роль для сталого поступального психокультурного розвитку особистості має соціемний зв'язок подій від народження до зрілості, що спричинює вчинково-подієву траєкторію її актуального життєвого шляху.
Наукова новизна роботи полягає у тому, що вперше соціема проаналізована як: а) форма вияву та існування соціальної події у просторово-часовому спричиненні життєвого шляху людини, б) розрізнювальна одиниця події, котра характеризується соціематичними зв'язками з іншими вчинками-подіями професійної діяльності соціального працівника, в) метод пізнання соціальної дійсності у взаємодоповненні відкритих локальних множинностей, у тому числі й у системі ділової комунікативної взаємодії «соціальний працівник клієнт».
Виклад основного матеріалу дослідження
1. Життєвий світ особистості у феноменально-подієвому висвітленні
Життєвий світ особистості зрілої людини це її соціальна характеристика як члена окремих груп, організацій, великих спільнот, це також ступінь її психокультурного розвитку як індивідуальності, це, з іншого боку, ще й ментальне, когнітивне та психодуховне оприявнення реального часопростору життя конкретної людини. В осіб різних віку, статі, соціального статусу і професійної приналежності життєвий світ відмінний як за психосоціальним узмістовленням і досвідом як інтеріоризованими надбаннями людства, так і за внутрішньою організованістю, вирізняючись своєрідністю, структурністю, змінюваністю, відкритістю до зовнішніх упливів. Природно, що різними є когнітивно репрезентований і психічно перероблений реальний світ життя окремої особи. В різних людей життєвий світ відрізняється неоднаковою мірою своєрідності, внутрішньої узгодженості, змінюваності. Різною може бути й міра центрації, яка визначається здатністю людини гнучко змінювати власну думку чи переконання з приводу певної життєвої проблеми, соціальної ситуації чи події. Життєві світи різних людей відмінні також масштабами задумів, сподівань, дій, широтою інтересів, напруженістю зусиль, ціннісними орієнтаціями, вчинками.
Життя особистості це безперервна подієвість, плинність соціальних подій, у яких вона має свідомо і цілеспрямовано самовизначатися. Передусім, створюючи власний засвіт, у якому вона реально живе, конструювати соціальний світ власного буття. Вона не лише адаптується, пристосовується до навколишнього середовища, спочатку виділяючи, виокремлюючи себе із оточення, щоб пізніше вже інакше, вибірково пов'язати себе з ним, а й творить власне довкілля, причому як соціальне, так і психодуховне. Зовнішні фактори детермінації життєдіяльності особистості заломлюються через внутрішню своєрідну структуру, набутий досвід, індивідуальні відмінності, актуальні прагнення, внутрішні вчинки [ 1; 5; 10; 12; 31].
Процес активного пристосування до навколишнього світу в онтогенезі особистості та водночас зміни довкілля її проживання, пристосування його до себе і до власних потреб здійснюється у безпосередній взаємодії, соціально, ковітально, діалогічно. Виявлення можливостей гармонізації особистісного розвитку, яке зосереджувалось би лише на зовнішніх обставинах життя, або вивчало б людину поза світом, виявиться однобоким і в підсумку помилковим. Лише постійне зіставлення внутрішнього і зовнішнього, себе та інших, реального й ілюзорного у контексті плину соціальних подій є передумовою розробки дієвих проектів життєзреалізування людини як суб'єкта і як особистості.
Особистість створює свій життєвий світ, проживаючи кожну ковітальну ситуацію і структуруючи зовнішню дійсність відповідно до власної, внутрішньої, психодуховної. Цей світ це певна цілісна самоорганізація психічного життя, причому як усвідомлюваного, так і неусвідомлюваного, що виявляється у повсякденних поведінці, спілкуванні, діяльності, вчинках. Отож архітектоніка життєвого світу є своєрідним опосередкуванням та оприявненням структури особистості.
Життєвий світ особи здебільшого збіднює зовнішню дійсність, хоча інколи може збагачувати її. І це природно, адже далеко не все у довкіллі однаковою мірою цікавить людину, не все відповідає цілям її провідної діяльності, інтенціям і домаганням. Натомість окультурення оточення, привнесення в нього свого індивідуального змісту, можливе лише на рівні особистісної самоактуалізації із її соціально значущими вчинками.
Загалом соціальна подієвість спричиняє взаємозаломлення внутрішнього і зовнішнього фільтрів у розвитку особистості. Так, стосунки близьких і чужих, друзів і ворогів, матеріальні обмеження і моральні стимули істотно впливають на процес становлення її світогляду. Причому треба зважати на те, що в життєвому світі особи співіснують не реальні фізичні об'єкти в їх взаємодії, а їхні суб'єктивні образи-проєкції, персональні інтерпретації. Впродовж онтогенезу, особливо після переживання певних кризових етапів розвитку, ці світоглядні інтерпретації видозмінюються, іноді кардинально і різко, частіше еволюційно й суб'єктивно малопомітно (див. [9; 13; 15; 29; 37; 44]).
Очевидно, що описувати життєвий світ особистості механістично, спираючись на закони лінійного детермінізму легко, але помилково, адже така модель примітивізує досліджувану психосоціальну дійсність. І це зрозуміло чому: механічна причинність не може бути застосовна до такого спонтанного чинника людського єства, як психіка. Психічна причинність є джерельністю суб'єктивною, точніше психодуховною, і лише в ідеальному своєму свідомісному наповненні вона набуває структурного характеру, веде до феноменальної багатоманітності. І цей зміст стає носієм периферійного моменту в плині психічної причинності [21, с. 432-433].
У той час, коли традиційна гуманітаристика приділяє основну увагу усталеності, порядку, однорідності та рівновазі, головна роль у реальному соціальному довкіллі належить якраз несталості, неврівноважності, спонтанності, синергійності. Перехід від збалансованих умов до нерівноважних і швидкоплинних є переходом від повторюваного і загального до унікального, самобутнього, неповторного.
Механістичний детермінізм спотворює подієву феноменологію психосоціального розвитку особистості, тому що керується примітивною двофакторною схемою аналізу психіки: а) зовнішні впливи і б) відрегулювання, що виникають у відповідь, тобто схемою «стимул реакція». Цей постулат безпосередності, що його вперше сформулював Д.М. Узнадзе, притаманний саме класичному бігевіоризму, в руслі якого протягом багатьох десятиліть розвивалася вітчизняна психологічна наука. Якщо ж прийняти цей постулат як пізнавальний канон, то незрозумілою стає активність суб'єкта життєдіяльності з його власними намірами, цілями, бажаннями, інтенціями, характером, здібностями. До того ж, крім усвідомлюваних мотивів та інтенцій, що своєрідно заломлюють вплив зовнішніх обставин, існує безліч напівусвідомлюваних, майже чи зовсім не усвідомлюваних, спонукальних важелів, дія яких у лоні подієвої мозаїки утвердження особистістю свого життєвого світу вельми істотна і часто визначальна.
Воднораз особистість у процесі її індивідуального життєвого шляху створює непересічне внутрішнє спричинення: вона опосередковує залежність попереднього (прожитого) і наступного (спроектованого) етапів безпосереднього розгортання власної історії. Щоби побачити зміни у її психодуховному світі, треба проаналізувати засоби, завдяки яким вона опосередковує своє минуле, ситуаційно-миттєве й майбутнє теперішнім, живодайним [3, с. 20]. І це уприсутнення людини як згустка свідомісного психодуховного джерела не пов'язане з логікою як умінням правильно мислити, хоча «логіка є гарним засобом, завдяки якому людство отримувало значні дивіденди протягом останніх двох тисячоліть. Але якщо цю саму логіку прикладати до крабів і дельфінів, до метеликів і формування звичок, то логіка зовсім не буде працювати. Мова природи метафора, що відтворює структурну подібність, подібність організації» [ 14, с. 65-76].
Теорія самоорганізовуваних систем, автором якої є Нобелівський лауреат І. Пригожин, останнім часом досить активно розвивається в різних сферах знання і має неабияке значення для методології сучасної психосоціальної науки. А це означає, що кожний живий організм є системою, котра самоорганізовується і саморозвивається. Впорядкованість такої системи не нав'язується довкіллям, не унаслідується, а створюється самою системою. Такі системи автономні, відкриті, креативні. Вони існують самодостатньо від навколишнього середовища, хоча й постійно взаємодіють із ним, залишаючись самоорганізованими.
Особистість та її життєвий світ, безумовно, це надскладна самоорганізована рекурсивна метасистема, котра відкрита, спонтанна, неврівноважена, свідомісна. І як не парадоксально, джерелом порядку, гармонії, зрілості її є саме неврівноваженість, креативність, рефлективність. «Отож, лише у нерівноважній системі, пише І. Пригожин, можуть мати місце унікальні події та флуктуації, що сприяють цим подіям, а також може відбуватися розширення масштабів системи, підвищення її чутливості до зовнішнього світу й, нарешті, може виникнути історична перспектива, тобто ймовірність інших, можливо, досконаліших форм організації» [25, с. 50].
Іншими словами, життєвий світ особистості це певна її Я-концептуальна модель як багатовимірного відображення, так і творення реальності, яка описує об'єктивну дійсність за допомогою різних перцептивних, вербальних, міфологічних, символічних, почуттєвих та інших мов. Образи, символи, знаки, значення надають світові особливої форми, індивідуальної «упаковки». Це пряма і зворотна проекції внутрішнього і зовнішнього світів один на одного, багаторазово відображена й самісно реконструйована мозаїка подієвого життя кожної особистості від народження до смерті.
Саме пізнання особистості в її життєвому світі дає змогу уникнути непродуктивного дихотомійного протиставлення матеріального та ідеального, біологічного та соціального, людини і суспільства, подолати традиційне відчуження душі й тіла, спадкового й набутого.
Індивідуальний життєвий світ у його подієво-текстовій розгортці є класичною герменевтичною проблемою. Людина розбудовує свій життєвий світ, оприлюднюючи, оголюючи, розпросторюючи на поверхні буденності свої цінності й уподобання, наміри і сенси. Приховати це феноменально неможливо. Створюваний особистіший світ оприявнить рано чи пізно всі дисгармонійні обриси, викривлення самісних функцій. Під впливом вособистісненого індивідуального Я, що прагне проявитися феноменально, зовнішня дійсність утрачає статичність, позбавляється байдужості, переструктуровуючись відповідно до значущих цінностей, провідних мотивів, палких бажань і прийнятого до здійснення у низці вчинків сенсу життя.
Таким чином, саме життєвий світ особистості визначає той ракурс, у якому кожен з нас бачить довколишній часопростір, чужих і близьких, своє місце, ту роль, яку ніхто, крім нього, не здатний виконати, зіграти. Якою б не була раціональною людина, вона не може уникнути викривлень сприймання, оцінювання, прийняття, рефлексування й відтак розуміння, не може позбавитись тягаря власного досвіду, традицій, пересудів, стереотипів. Раціональний тип, вважаючи, що він тверезіший за тип емоційний, здебільшого опиняється в полоні якоїсь ідеї, опрацьовує жорстку пояснювальну схему чи модель, що на свій кшталт «кодує», збіднює реальну дійсність. Натомість емоційний часто йде за пристрастями й почуттями, нехтуючи здоровим глуздом, інтелектуальними ресурсами.
Життєвий світ це результуючий зріз саморуху подій особистості, небайдужого, небезстороннього ставлення до соціальної дійсності. У процесі життя способи зв'язку з умовами повсякдення постійно видозмінюються, пріоритетними стають то процеси об'єктивації людської суб'єктивності, то суб'єктивації соціуму, то здушевлення всіх тих психічних фукцій, котрі актуалізуються в наступності ковітальних ситуацій. У цьому аналітичному контексті тут головне завдання психолога, соціального працівника виявити і сформувати закони саморозвитку життєвого світу подій конкретної особистості, що відтворюють внутрішню логіку її становлення, себто визначити етапи поглиблення суб'єктності від одного етапу до іншого й відтак набуття все визначенішої самоорганізовуваності, персональної самодосконалості.
Отож, життєвий світ соціальних подій особистості це завжди відкрита психодуховна система, що вміє саморегулюватися, самоорганізовуватися, самозмінюватися. Цей світ постає як завершена форма чи результат численних взаємних проекцій внутрішнього засвіту і зовнішнього часопростору соціуму; це воднораз і цілісна модель універсуму, яка є відношенням між довкіллям зовнішнім, практичним, емпіричним, і сферою внутрішньопсихічного, ціннісно-смислового, ідеальносвідомісного. Звісно, що існує певна межа чи прогалина між матеріальним і психодуховних вимірами людської буттєвості. Зсув у бік зовнішнього, або внутрішнього може спричинити виникнення особистіших відхилень, появу дисгармоній у розвитку. Психосоціальна гармонізація цих зустрічних впливів передбачає пошук оптимального для кожного етапу життєвого шляху, для кожної індивідуальності, співвідношення вчинків і справ матеріального та духовно-морального планів буття.
Життєвий світ психосоціальних подій, як і кожний самобутній світ, має власні координати розвитку, свою просторово-часову матрицю буттєвої присутності людини «тут» і «тепер». Помилкою було б уявляти особистісний універсум лише у фізичних вимірах, досліджуючи особливості сприймання діячем фізичного простору і часу. Тому, зважаючи на предмет даного дослідження, доречно подати психосоціальну характеристику життєвого шляху особи як безупинної наступності соціальних подій, до яких вона суб'єктно та особистісно причетна.
2. Життєвий шлях особи як наступність соціальних подій
Найбільш містким та евристичним поняттям, що описує процес індивідуального психосоціального розвитку людини від народження до смерті, тобто розвиток особистості в онтогенезі, є категорійне поняття « життєвий шлях», що широко використовується як у філософії (Е. Гусерль, М.О. Бердяев та ін.), так і в соціогуманітаристиці (С.Л. Рубінштейн, В.А. Роменець, Л.І. Анциферова, І.С. Кон, О.О. Кронік, Т.М. Титаренко, П.А. М'ясоїд та ін.). Це категорійне поняття характеризується розлогою полісемійністю, адже поєднує у собі низку понятійних конотацій, а саме біопсихічний життєвий цикл індивіда, і суб'єктну тривалість життя, й осмислений рухрозвиток особи упродовж життя, й онтогенез особистості, й траєкторію духовного розвитку людини як індивідуальності та досягнення нею акмеологічних вершин самісної зрілості і моральної досконалості. У такий спосіб різні складові та рівні біопсихосоціокультурного розвитку охоплюються і синтезуються в межах конкретної автобіографії особи.
Звідси постає одне з важливих проблемних завдань дослідження: обґрунтувати психологічні умови оптимального особистісного зростання людини на етапі юності та зрілості через його подвійне модальне спричинення, а саме, з одного боку, певною наступністю соціальних подій, у яких вона бере суб'єктну участь, з іншого реально здійснених нею на цьому відрізку життєвого шляху внутрішніх учинків як канонічно довершених кроків психодуховного розвитку на шляху її становлення як натхненної особистості (див. [ 3; 6; 29]).
Життєвий шлях людини це усвідомлений, пережитий, цілезмістово структурований і темпорально окреслений межами народження і смерті час життя, який постійно нею аналізується, рефлексується, переосмислюється. Це динамічна концептуальна модель-програма власного онтогенезу, яка час від часу переоцінюється й коригується. Це не лише закономірне повторення тих чи інших життєвих подієвих циклів, а й їх органічна ковітальна взаємодія і наступність. Саме завдяки головній життєвій дорозі, яку кожна особа долає власними зусиллями, є можливість стати зрілою особистістю чи не зуміти нею стати. Як пише М. Мамардашвілі, «...люди не народжуються біологічним способом, а лише проходячи шлях, стають чи не стають людьми» [ 18, с. 26]. Отож мовиться не про тілесно-фізичне народження, а про особистісне, психодуховне. Причому особистість має утвердитися, відроджуватися в кожній окремій життєвій ситуації повсякдення заново, через постійні надзусилля над собою, через свідомісні вольові акти внутрішнього вчинення. І чим більше таких повновагомих відповідальних актів, тим змістовніший, продуктивніший і соціокультурно значимий життєвий шлях особистості.
Загалом понятійна багатовимірність життєвого шляху в межах людської спільноти зумовлена його онтофеноменальною непересічністю та індивідуально-психологічною унікальністю життєпотоку кожної окремої людини як співдіяча певних ситуацій, довкілля, соціуму, історичної епохи. У зв'язку з цим І.С. Кон пише таке: «Життєвий шлях особистості не тільки природно-історичний процес, що повторюється, але й унікальна, єдина своєрідна драма, кожна сцена якої результат зчеплення безлічі індивідуально неповторних характерів та обставин» [15, с. 475].
Немає підстав розглядати життєвий шлях лише як траєкторію перебігу якогось окремого індивідуального життя. Він окреслює також внесок кожної людини в культурні цінності та соціальні ідеали, що їх створює й обстоює все покоління. Часто життєвий шлях видатної особистості впливає на цілу добу, визначає світоглядні орієнтири великого історичного періоду в розвитку етносу, нації чи людства в цілому. І це стає зрозумілим, коли проходить певний час, інколи чималий. «...Щоби зрозуміти шлях свого розвитку в його достотній людській сутності, писав С. Л. Рубінштейн, людина має його розглядати в певному аспекті: чим я був? що я зробив? чим я став?.. Людина, котра вчинила щось значне, стає у певному сенсі іншою людиною» [31, с. 246]. Звісно, що вона, рефлексуючи перебіг свого життя, не лише звертає свій погляд у минуле, вона обов'язково намагається зазирнути у своє майбутнє, побачити в сьогоденні витоки й передумови майбутніх успіхів і невдач, злетів і спадів. Уявлення про власне минуле й майбутнє нерідко стереотипні, ілюзійні, викривлені, а тому далекі від істини, помилкові, хоча саме вони уможливлюють постійну регуляцію особистістю свого світогляду і власних учинкових діянь. Розвиваючись, людина творить свою історію, змінює довкілля, об'єктивується у продуктах матеріальної й духовної культури. Не лише історичний діяч, але й пересічна людина, конструюючи свій життєвий світ, накладає на сучасні соціальні історичні події відбиток власних думок, зацікавлень, здійсненних виборів, загальмованих чи проявлених імпульсів та діяльних актів.
Життєвий шлях органічно поєднує біографічне й історичне, особисте й суспільне. «Життєвий шлях людини, зазначав Б. Г. Ананьев, це історія формування й розвитку людини в певному суспільстві, сучасника певної доби й ровесника певного покоління» [4, с. 104-105]. Реальна, конкретна особистість створює свій унікальний життєвий шлях через опанування обставинами, свідомий контроль над собою і над власними вольовими зусиллями. Змістовність, масштабність, історична значущість особистості залежать від міри її власної особистісної активності, від ступеня креативного ставлення до життя, а головне від культурної вагомості власних учинків. Сформованість особистості як суб'єкта життя істотною мірою визначає не тільки якість її розвитку, а й повноту особистісної саморегуляції. До прикладу, як людина оцінює свій життєвий шлях, як вона його бачить і як повно усвідомлює свою вчинкову програму, багато в чому залежить від її психоіндивідуальних особливостей, від набутого ментального і психокультурного досвіду (див. [ 42]). Скажімо, встановлено що когнітивно складні люди, себто особи зі складною Я-концепцією, свій життєвий шлях оцінюють як високо насичений важливими подіями (оцінка характеризується збігом хронологічного і психологічного вікових траєкторій), а прогноз тривалості свого життя дають більш песимістичний, ніж когнітивно примітивні, із простою Я-концепцією (0.6. Фурман [ 40; 50]).
Життєва подія, конкретний вчинок це визначальні віхи-акти розгортання життєвого шляху особистості. Вона як історія-випадок завжди значуща для особистості, пам'ятається тривалий час, рефлексивно відкореговує буденний зміст-перебіг життя. Масштаб соціальної події визначається її впливом на основні сфери чи аспекти життєдіяльності, а саме на продуктивність праці, стан здоров'я, взаємостосунки в побуті, родині, на роботі, на ставлення до себе, зовнішні умови проживання і т.ін. Звісно, одні й ті самі зовнішні події відіграють якісно різну роль у життєзреалізуванні особи. І це зрозуміло, адже в життєвому світі кожного зовнішня соціальна подія набуває різного психоемоційного забарвлення, різної ціннісної валентності, стає привласненою, суб'єктивною, особистісно прийнятою.
Зміст психологічного часу як засадничої координати життєвого світу неможливий без значущих соціальних подій, що завжди стають віхами на життєвому шляху. Особистість одночасно перебуває у плетиві різних послідовних подій: сімейних, професійних, громадських, інтимних, суто комунікативних. Кожен ланцюг подій має власний порядок, свої інтервали, тривалість, модальність, імовірність та психодуховну енергетику. Причому ці події взаємодіють, проникають одна в одну, чи то посилюючи, чи, навпаки, нейтралізуючи відповідну дію. Зв'язки між подіями можуть бути як причинними (вплив із минулого в майбутнє), так і цільовими (вплив із майбутнього в минуле). Мається на увазі, скажімо, вплив багаторічного зацікавлення одним із психотерапевтичних методів, носієм якого є англомовна людина, на те, що особа прагне в майбутньому вільно володіти англійською. Прикладом цільової дії в цьому контексті буде зміна уявлень про власне дитинство під дією дедалі досконалішого лікування набутих психічних травм.
Суб'єктивна ймовірність міжподієвих зв'язків характеризує впевненість особистості в тому, що одна соціальна подія зумовлює іншу. Зв'язки між подіями, залежно від часових характеристик, можуть бути реалізованими (минуле), актуальними (теперішнє), потенційними (майбутнє) і навіть спрямованими у вічність. Час, послідовність і спосіб здійснення певної події (народження дитини, завершення навчання, шлюб, розлучення, вихід на пенсію тощо) є вкрай важливими для кожної людини. Вочевидь треба активніше вивчати не лише вплив на людину негативних подій, але й подій позитивних. Тому що навіть бажана подія має негативний складник, часто породжує страх, викликає психоемоційне напруження і навіть перенапруження дистрес. І це зрозуміло, тому що будь-яка подія завжди містить той чи той непередбачений поворот умов проживання, перипетії життєвого шляху і долі в цілому.
Складна взаємодія біологічних, психологічних, соціальних і суто духовних детермінант, серед яких провідну роль відіграє свідомісна активність особи, її роль у власній світопобудові, визначає періодизацію життєвого шляху. Причому сама особистість усвідомлює зміни у власному індивідуальному світі Я, тільки рефлексуючи способи і засоби вчинення, завдяки яким вона опосередковує своє минуле і майбутнє теперішнім. І тут визначальної значущості набуває ступінь зрілості психосоціального віку. А можливість досягнути його акме залежить від кількості значущих подій, які людина переживає на певному віковому етапі, від оцінки своєї ролі в тому, що з нею відбувалося, відбувається й обов'язково буде відбуватися в майбутньому. Реальний власний психодуховний вік сприймається як більш-менш прийнятний на відносно гармонійних стадіях життєвого шляху, тоді як у складних, кризових життєвих ситуаціях розбіжності психологічного й біологічного вікових траєкторій стають досить помітними.
Окремо зауважимо, що в теоретичній та емпіричній соціології ідеальне узмістовлення соціальної події як специфічної одиничної наявності соціального дає змогу здійснити концепт і категорійне поняття «соціема» (А.В. Фурман, С.К. Шандрук [45]). Вона схарактеризовується як «смислоформа соціальної події у мереживі соціальних зв'язків з іншими подіями минулого і майбутнього» (див. рис.), як «ідеальне узмістовлення вказаної події», тобто як інтелектуальне утворення специфічного саморганізованого значеннєво-смислового комплексу одиничної наявності соціального, й тому «є чистою подією, котра потребує концептуального персонажу, для того щоб самооформитися, визначитися смислово та іманентно» [Там само, с. 66-67]. У будь-якому разі неповторність будь-якої важливої соціальної події у форматі життєвого шляху особистості спричинена як плинністю умов та обставин ситуаційної предметної мозаїки повсякдення, так і унікальністю змислової реальності, що створюється у сферній дійсності життєпотоку свідомості самою особистістю.
В цьому аналітичному розрізі значущим науковим здобутком є поєднання життєвого шляху із творчим шляхом, що належить українському вченому В.А. Роменцю [28 - 29]. Життєвий шлях сам по собі має певні темпоральні межі, міру психосоціальної завершеності, суб'єктної вичерпності. Творчий шлях це постійна модифікація особистісного світу, мета якого полягає у розвитку себе, де основним проявом універсальної обдарованості є здатність особи страждати пристрастями всього людства. Життєвий і творчий шляхи синтезуються, поєднуються в цьому творенні людиною самої себе, у її беззупинному самовдосконаленні. Настає час, коли особа стає спроможною активно і свідомо створювати себе, спочатку ідеально проектуючи сходинки саморозвитку, а потім і чуттєво-практично втілюючи свої задуми у вчинках. Максимальне розкриття своїх найсуттєвіших сил, істинної богонаступної природи свого єства стає смислом буття і сенсом життя (А.А. Фурман [36; 38]).
Життєвий і творчий поклик до вчинення допомагає людині знайти форми індивідуалізованого, неповторного вираження своїх переживань, думок, прагнень, подій, вірувань. Миследіяльнісна здатність виплекати свій життєвий задум і втілити його шляхом інколи суворих обмежень, інколи гірких випробувань і завжди великої внутрішньої зосередженості, напруження всіх душевних сил, можлива лише у вчинках і завдяки вчиненню. Адже найдосконалішим способом особистісного існування людини у світі є вчинок (див. [3; 20--23; 26--30; 52]). Саме вчинок виявляє складно-функціональні взаємини між особою і світом. Світ стає олюдненим, субстанція набуває організованості завдяки вчинковому процесові, що триває протягом усього людського життя. Саме у вчинку виявляються найістотніші сили особистості, конкретизуючи й «заземляючи» практико зорієнтовані прагнення і цілі. Вчинок результат взаємного переходу особистості і світу, що оприявнює себе як творчий акт у потоці життя-як-переживання. Ось чому людина ніколи не може залишатися байдужою до власного життєвого шляху, де кожен акт концентрується в миттєвості, зосереджується в теперішньому часі як взаємному переході минулого і майбутнього одне в одне. «Мить вихідний пункт розгляду життєвого шляху людини... Це момент переходу реального та ідеального, свідомого й неусвідомлюваного одне в одне, і саме в цьому переході виникає феномен, що його можна назвати «переживанням буття» [5]. Це напружене пережиття є основною мотиваційною пружиною інтенційно наснаженого вчинення натхненної до звершень і самовдосконалення особистості.
Рис. Модель соціеми як смислоформи соціальної події у часопросторі соціемних зв'язків із подіями минулого і майбутнього (друкується з дозволу авторів -- А. Фурмана, С.К. Шандрука [45, с. 66])
Вочевидь кожна людина, проживаючи саме цю мить, цей психоемоційний момент, переживає згадуване минуле й уявно передбачуване майбутнє тим яскравіше, чим більше пікових життєвих подій це переживання охоплює. Таке складне у психопочуттєвому плані пережи вання є продуктом усієї внутрішньої змістовності життя, показником його якості чи духовної повноти. Тому в цьому разі важливою характеристикою особи є її здатність надавати тривалості окремій миті, наповнювати ковітальні моменти таким значущим психічним змістом, який екзистенційно близький до ціложиттєвого ритму прожиття.
Погляди В.А. Роменця на психічну повноту життя, котре зосереджене в миттєвості, перегукуються з екзистенційними мотивами щодо значущості для аналізу ковітальних пограничних ситуацій, драматичних життєвих колізій, екстремальних подій. Але, на відміну від постулатів екзистенційної психології, канонічна психологія українського достойника є водночас і психологією взірцевої людської буденності, психологією реального повсякденного життяекзистенціювання з усією його буттєвою повнотою та феноменальною плеромою (див. [20; 41]). Звісно, життєвий і творчий шляхи особистості тісно переплетені. Це сни і мрії, фантазії і спогади, реальні відчуття, оцінки, настрої, враження, а також діяння, докладання зусиль і різновагомі вчинки. Миттєвість завдяки цьому психодуховному плинові життя осмислюється, набуває інтенційності, внутрішньої динаміки. У єдності дійсного перебігу подій з їх ідеальним відображенням-конструюванням світу у сфері свідомості людини постає достеменна психологія часу, що перетворює її життєвий шлях на сповнену глибоким драматизмом суперечностей дорогу внутрішнього самоздійснення (0.6. Фурман [ 46; 48]).
Часоплин людського життя це здолання численних колізій, суперечностей, проблем, це постійні зусилля, дії, вчинки. Світ у людському вимірі створено з конфліктів, незавершеності, драм, якихось нових можливостей, випробувань, надій, розчарувань, злетів і падінь. Основним осередком розв'язання всіх цих буденних суперечностей і небуденних кризових ситуацій і є людський учинок. Шерег учинків, незважаючи на їх різноманітність, фундаментується на вчинковій активності особи, котра є своєрідною розгорнутою мапою усвідомленого вчинення. Основна життєва програма особистості може бути розв'язана лише завдяки наступності вчинків, фінал кожного з яких є дебютом наступного, коли вчинкове здолання проблеми одного рівня водночас виявляє проблеми іншого, здебільшого складнішого, порядку.
Небосхил емпіричного багатоманіття суперечливого плину життя часто викликає в окремої людини розгубленість, розпач, відчай. Не маючи змоги у повсякденні пережити бажану довершеність, цілісність і цінність свого існування, вона намагається у творчій праці та її продуктах вийти за межі теперішнього, повсякденного та ідеально, свідомісно, у власній уяві створити прийнятну модель завершеності й значущості свого життєвого шляху. Завершений життєвий шлях особи має вагомий результат чітку ієрархію цінностей у її світогляді та низку вчинків, які уконкретнюють цей світогляд. При цьому життєвий шлях є водночас і творчим шляхом тією мірою, якою кожна окрема особистість стає спроможною власною вчинковою працею створити себе і світ навколо себе, збагачений культурно вагомими здобутками. Креативність розриває формальну логіку життєплину особи від народження до смерті, повсякчас пропонуючи їй досягати нові обрії власного психосоціального розвитку і духовного самовдосконалення. Крім того, з кожним прожитим десятиліттям кожна людина глибше осягає своє покликання, свою життєву місію. У будь-якому разі хода життєвим шляхом є суто індивідуальною, а відтак аритмічною, хвилеподібною, де окремі його відрізки то наповнені відповідальними подіями, то дріб'язковими соціальними ситуаціями.
3. Час і простір категорії та життєві координати ковітальних подій
Узагальненими категоріями соціальної події є простір і час, у пізнанні яких наявні певні традиції наукового осмислення. І це зрозуміло, реальність у кожної людини відносно автономна і суб'єктивна. Натомість все, що є значущим чи байдужим, дорогим чи неприйнятним, діє як складний фільтр для індивідуально неповторного віддзеркалення довкілля й осмислення свого місця в ньому. Час у такому сенсі доцільно зіставляти з тривалістю життя і можливою самореалізованістю особи, ступенем прояву себе, своїх потенцій, власного саморозкриття і самоактуалізації.
Вивчення часу у психіці людини, його властивостей, особливостей переживання, регулятивних потенцій це водночас канал з'ясування впливу життєвих подій на онтогенез особистості, особливості її психосоціального розвитку (Б.И. Цуканов [51], О.В. Полунін [24], 0.6. Фурман (Гуменюк) [48] та ін.). Розуміння особистості як суб'єкта життєздійснення подій, життєтворчості (С.Л. Рубінштейн, В.А. Роменець, Л.В. Сохань) досягається шляхом висвітлення її ставлення до часу свого життя, реальних можливостей здобуття нею справжньої свободи самопізнання і самовираження [23; 27; 29; 31].
Особливості часової координати життєвого світу подій конкретної особистості зосереджується у статусі суто особистішого часу. Так, відомо, що ідею психологічного часу було сформульовано французьким філософом Ж. Тюйо близько ста років тому, хоча насправді ця проблема існувала з прадавніх часів. П. Фресс пише: «Філософія часу існує так само давно, як і сама філософія. Психологія «часу має такий вік, як і сама психологія» [35, с. 43].
Хронос, як відомо, у перекладі з грецької означає час. Народна етимологія зблизила за співзвучністю ім'я Кроноса (один із давньогрецьких богів) з позначенням часу, і міф виявився історією виникнення і посилення бога часу. Так, іще з догомерівської доби ставлення до часу формувалося як ставлення до жорстокої, всемогутньої сили. Загалом у міфологічний період розвитку людства поводження з часом особливе: світ існує поза часом, хоча й у часі. Логіка чудесного, яка панує у світі, грається часом: для богів тимчасовість світу не існує, адже вони можуть народжуватися і породжувати в будь-якому віці, довільно змінювати час, порушуючи його природні закони плинності [11, с. 22-25].
Час одна із форм існування матерії, що наявна у повсякденні людини, оточує її і навіть змінює життя. Поза часом і без нього неможливо уявити будь-яку діяльність чи психічну активність людини або соціальні події її життя. Крім того, природу суб'єктивно пережитого часу не можна зрозуміти також і поза самим індивідом. А це означає, що земний час пов'язаний із часом у психіці людини. Натомість поділ часу на «минуле, теперішнє, майбутнє» і «вічне» існує для неї у вигляді безпосередньо пережитої тривалості теперішнього, тобто у форматі відповідної життєвої реальності [ 11; 24]. Відтак час це потаємний ключ до розуміння психодуховної природи людини загалом.
Воднораз кожен має своє суб'єктивне уявлення про час. Але ніхто не дасть відповідь на те, якої він форми, який на дотик, смак, вигляд, запах, тобто не здатний дати його емпірично-відчуттєву характеристику. Щонайперше час аналізують через його наявність у плині різноманітних подій (скажімо, закінчення школи, народження дитини). Отож люди сприймають час опосередковано, тобто через формат певних соціальних змін чи подій.
Сучасні люди уявляють історичний час у часовій послідовності, лінійно. Для них стрічка часу нагадує лінійку з підписаними датами, що має початок, тобто «нуль» (це момент між І ст. до н. е. і І ст. н. е.). Очевидно, що опосередковане сприйняття часу виникає у людській свідомості передусім через різноманітні соціальні події (див. дет. [48]). До прикладу, виникнення християнства якісно новий етап у сприйманні й переживанні часу порівняно з дохристиянським періодом. Якщо міфологічні боги поводилися з часом досить довільно, то християнський Бог уже не обертає час назад, не випереджає його, не відміняє лінійного плину від минулого до майбутнього.
На підтвердження цього св. Августин аналізує не час як такий, а час, яким він нам даний у знанні про нього. Для нього вічність і час це різні визначення одного й того ж самого. Тому в кожної людини є власне, пристрасно небайдуже, ставлення до часу і до вічності. Теперішнє визначається як те, що настало, минуле як те, що перестало, майбутнє як те, що настане. Отож минуле і майбутнє існують у теперішньому, через нього обґрунтовуються, в ньому центруються. Лише в душі знаходить особа тверді засади для розрізнення різних вимірів часу. Щоб сприймати минуле, існує пам'ять, теперішнє осягається через увагу, споглядання, думання, для вактуальнення майбутнього властиві чекання, сподівання, передбачення.
Час це внутрішній досвід людської душі, він є важливою складовою духовного життя й атрибутивною ознакою людської свідомості. У XVII столітті Сен-П'єр відзначив, що прогресові людства притаманне все більше прискорення історичного процесу, тобто своєрідні зміни часових характеристик. Йшлося про час історичний, соціальний, який має безпосередній вплив на час психологічний. Із закону безперервності аргументувався детермінізм, зумовлений каузальним зв'язком минулого, теперішнього і майбутнього у єдиному історичному часі.
І. Кант констатував, що ідеальність простору і часу залишає недоторканою їхню емпіричну реальність: для досвіду всі речі перебувають у просторі, і всі події у часі. Однак і простір, і час ідеальні у трансцендентальному сенсі, тобто недійсні поза людською свідомістю. У людини є можливість жити у психологічному часі набагато довше, ніж насправді перебувати в соціальній реальності. Це шлях до задоволеності життям. І якщо в майбутньому поставити собі більше цілей, теперішнє насичується діяльністю, а минуле спогадами. Уявлення про простір це дія зовнішніх почуттів, а уявлення про час дія внутрішніх переживань.
У філософській системі Г.В.Ф. Геґеля простір і час це не лише суб'єктивні форми; в дійсності речі самі по собі є просторові й часові водночас. Крім реального, фізичного часу існує і «свій власний, свій внутрішній» час. Ось чому людські відчуття набувають або просторової, або часової форми узмістовлення. Зокрема, він пише: «Просторове розкривається як форма індиферентної рядоположеності та спокійного перебування; часове, навпаки, як форма неспокою, як форма чогось у самому собі заперечного, слідування одного за одним, виникнення і зникнення» [10, с. 275].
Усе, що повертається, вважає Ніцше, є крайнім наближенням світу становлення до світу буття. Космічний закон вічного повертання регулює хід часу. І це необхідна ланка в «кільці вороття», де минуле переливається у потенційне майбутнє, а майбутнє набуває ґрунтовності й незламності минулого. Замкнена у вирі часу подія зникає; у людства відбирається майбутнє, воно не рухається вперед, а тільки повторює вже пройдені етапи.
Подобные документы
Фактори розвитку особистості. Класифікація життєвого циклу людини. Приклади періодизації життєвого циклу людини, відомі зі стародавності до наших днів. Роль генетичних і соціальних факторів у розвитку інтелекту людини та деяких захворювань (аутизму).
реферат [20,0 K], добавлен 24.09.2010Залежність поведінки людини, її взаємодії з іншими від засвоєних моделей в первинних, ранніх дитячих стосунках. Застосування людиною поняття сюжету для опису особистісних психологічних ситуацій. Види сюжетів, характеристика груп носіїв міфів серед людей.
реферат [29,8 K], добавлен 15.10.2012Фактори формування особистості. Аналіз життєвого шляху відомих психологів: Ліни Олексіївни Ляшко, Катерини Семенівни Ляшко, Ганни Андріївни Кириленко та Лідії Йосипівни Мігаль. Розробка заходів про яскравих особистостей у вигляді сценаріїв до свят.
курсовая работа [129,3 K], добавлен 28.10.2012Аналіз психолого-педагогічної підтримки ціннісно-смислового і особового самовизначення студентів для зниження рівня конфліктності особистості. Дослідження формування суспільно значущих мотивів вибору життєвого шляху, місця в світі і серед інших людей.
реферат [32,7 K], добавлен 07.02.2012Пізнання як процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини. Головна ознака агностицизму. Раціональне пізнання у мисленні. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Регулятивні принципи побудови наукової теорії.
контрольная работа [43,8 K], добавлен 09.12.2011Розкриття мотиваційного змісту пізнання психіки людини. Визначення його динамічно-енергетичного аспекту прояву. Аналіз ролі і взаємозв’язку потягів, потреб, квазіпотреб, імпульсів, мотивації досягнень, атрибутування мотиваційного процесу психіки особи.
статья [23,9 K], добавлен 11.10.2017Сукупність індивідуальних, соціальних і психологічних якостей людини. Діяльність, направлена на пізнання і перетворення навколишнього світу; теорія особи. Фіктивний фіналізм, відчуття неповноцінності і компенсація. Соціальний інтерес і життєвий стиль.
реферат [23,6 K], добавлен 22.09.2009Аналіз діагностування та нівелювання деформацій на ранніх етапах їх утворення для забезпечення психічного здоров'я особи. Розгляд професійного, учбово-професійного та власне особистісного деформування особистості. Створення профілю деформованої людини.
статья [20,9 K], добавлен 31.08.2017Сутність процесу мотивації людини як сукупності спонукальних факторів, які визначають активність особистості. Принципи її визначення в структурі вчинку. Співвідношення мотивації та мотиву із діяльністю особистості, її поведінкою, потребами та цілями.
курсовая работа [539,1 K], добавлен 14.01.2014Поняття життєвого і професійного самовизначення в психології, наукове дослідження цього феномену. Проблеми становлення особистості в старшому підлітковому віці, особливості професійного самовизначення, методика і результати практичного дослідження.
дипломная работа [134,0 K], добавлен 12.02.2011
