Вчинок і подія як соціемна організованість життєвого шляху особистості
Доведення психосоціемного зв’язку подій у вчинково-ковітальному форматі життєвого шляху людини. Розгляд принципів, форм, методів, засобів наукового пізнання, конструювання суспільного повсякдення особи як наступності соціальних ситуацій, учинків, подій.
| Рубрика | Психология |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 26.11.2022 |
| Размер файла | 114,8 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Час це та «тканина реальності», що має стосунок передусім до психічного життя людини, утворюючи його сутнісний матеріал. Свідомість рівнозначна пам'яті, і наше минуле завжди з нами, збагачуючись мірою старіння. Людина переобтяжена матеріальністю, яка репрезентує вимоги теперішнього і з якою потрібно боротися, оскільки вона протистоїть індивідуальності, зв'язує творчі потенції [11].
Психодуховна актуалізація це завжди часовий континуум, у якому минуле не минає, а зберігається. «Тривалість» вимір, у якому особистість занурена у своє «глибинне Я» і безпосередньо причетна до творчості. Та й особистість можна зрозуміти й інтерпретувати тільки завдяки її злиттю з часом, з чимось часовим.
Е. Гусерль увів спеціальний термін «часовопросторовість». Часовість буває іманентною та об'єктивно реальною. Душевні переживання людини не мають єдиної реальної форми співіснування та послідовності, як це властиве часово-просторовості. Потік свідомості не може плинути паралельно такій часово-просторовості [19]. При цьому повна екзистенційна актуалізація особи є долею-покликанням, котрій та беззаперечно підкоряється. Історія її життєвого шляху це ситуаційно охоплена внутрішнім свідомим взором доля, яку вона переживає. При цьому актуалізована особистісна трансценденція, тобто відкритість внутрішнього світу людини священному, націленість на вище буття, на відміну від розуму, спричиненого наявною дійсністю, не має підстав у минулому і цілком належить майбутньому. Тому й теперішнє особистісного буття розуміється не як підсумок і наслідок минулого, а тільки як результат майбутнього, яке безпосередньо дане свідомості.
Французький психолог П'єр Жане першим розглядав особистість у реальному часовому плині, зіставляючи вікові фази і біографічні ступені її життєвого шляху. Зокрема, він, досліджуючи соціальну функцію людської пам'яті у зв'язку з особливостями психологічного часу, показав, що в пам'яті ніколи не відбувається абсолютно точної репродукції подій. Буквальне хронологічне відтворення послідовності й тривалості соціальних подій порушує нормальний перебіг психічних процесів у теперішньому і є формою психопатології пам'яті. Події, що охоплюють тривалий хронологічний період у минулому, організуються в пам'яті в узагальненому вигляді. Пам'ять у даному разі виконує свою соціальну функцію, що формується у процесі історичного й онтогенетичного розвитку людини. До слова, П. Фресс уперше вводить у науковий обіг поняття «часовий кругозір « [35]. Це інтегративна характеристика розвитку часових уявлень особистості, яка формуються в процесі ковітальної діяльності і становить значущий показник засвоєння нею часових відношень у соціальних подіях.
У фундаментальному експериментальному дослідженні О.В. Полуніна 2011 року доведено, що суб'єктивне теперішнє у проживанні людиною плину часу «це цілісний сегмент потоку свідомості, межа якого оприявнена транзитивними переживаннями, а «тіло» теперішнього становить субстантивне переживання». При цьому тривалість теперішнього пов'язана з появою його меж, а саме транзитивного елементу. «Відповідно відстань між двома послідовними транзитивностями у потоці свідомості, виміряна у фізичних часових одиницях, відповідає тривалості теперішнього. Що частіше з'являється транзитивний елемент, то коротша ця тривалість. За результатами експериментів вона варіює в досить широкому діапазоні від 0,4 до 160-200 секунд. Тривалість теперішнього є величиною, яка має власну динаміку і закономірності цієї динаміки», а його сталість полягає в постійності суб'єктивної структури, яка конституюється певними елементами потоку свідомості [24, с. 220-221].
Воднораз час як координата життєвих подій особистості неподільно пов'язаний із психологічним простором. Головне, що простір життєвих подій не є співвідносним із простором фізичним, адже його не можна виміряти в милях чи кілометрах. Якщо квартира у престижному районі, дорогий автомобіль, статус у професійній групі, як доводять західні вчені, інколи важать для людини більше, ніж власна правиця, якщо словесні чи навіть інтонаційні оцінки близьких часом ранять тяжче, ніж справжні тілесні ушкодження, стає очевидним, що одиницею виміру психологічного простору мають бути взаємини, стосунки, ставлення, відносини, які відтворюють особистіші рубежі, моральні кордони. Кожен хоче, щоб поруч із ним були люди порядні й надійні, люди, котрі поділяють його ціннісні орієнтири, мають схожі життєві пріоритети, близький світогляд (0.6. Фурман [48]).
Кожна людина одночасно проживає у кількох просторах фізичному, соціальному, інформаційному, психологічному та ін. У просторі соціальному цінується передовсім соціальний статус, можливість владарювати, диктувати свою волю великим масам людей, контролювати перебіг соціально-економічних процесів тощо. Особистість має власний психологічний простір власних життєвих подій. Це простір значущих взаємостосунків, простір «Я Ти»-контактів і небайдужих взаємодій.
Отже, психологічний простір особистості постає всередині простору соціального, видозмінюючи його характеристики. Соціальний простір це насамперед упорядкованість і згармонування певних соціальних зв'язків і процесів, суспільних відносин, їх насиченість, якість. У соціальному просторі взаємодіють держави, класи, партії, громадські об'єднання, групи, у психологічному людина намагається не бути самотньою, знайти і зберегти однодумців, осіб з близькими поглядами на життя, подібними цінностями, орієнтирами, очікуваннями. Особистісний, або психологічний, простір є радше ціннісною сферою, що уможливлює здійснення різних вчинків, котрі стають ковітальними подіями.
А.В. Петровський свого часу обґрунтовував особистість як системну якість через три простори: внутрішньоіндивідний, інтеріндивідний та метаіндивідний, які, за Т.М. Титаренко, інтегровано постають у просторі життєвих подій, у якому «виноситься за дужки» весь предметний зміст відносин, де предметом аналізу стає власне моральний ракурс ставлення особи до оточення, свого життя, до самої себе [34]. І тут важливим є персональний простір, себто найближче буферне довкілля навколо себе. Розміри цього простору залежать від нашої близькості з особою, котра опинилася поруч із нами [17, с. 676].
Поняття дистанції функціонально характеризує простір психологічний. Ближче опиняється той, з ким є усталені близькі стосунки, до кого відчувається симпатія, довіра, любов. Отож наближатися, а наближаючись, впливати дозволяється тому, хто вже є частинкою нашого психологічного простору.
Життєвий світ людини у його подієвій мозаїці структурується за законами співіснування добра і зла, їхнього суперництва, що створює силові потоки, енергетичні вихори небайдужості, вибірковості, унікальності задумів і відповідальних учинкових дій. Полюсність психологічного простору передбачає постійну взаємодію добра і зла, що виявляється і в співіснуванні симпатій та антипатій, емпатійності й байдужості, особистісного прийняття і психологічного опору (А.В. Фурман).
Серед атрибутивних ознак психологічного простору, крім полюсів «добро зло», слід назвати також і відповідальність, яка є його смисловим центром. Площини добра зла, відкритості закритості, свободи залежності перетинаються, взаємодіють крізь призму відповідальності, що є морально-аксіологічним еквівалентом здушевленої суб'єктності, психодуховної самоактивності (0.6. Фурман, А.О. Липка). Причому дихотомія «відповідальність-безвідповідальність» задає міру автономії, незалежності особи від сподівань, думки оточення. Подібно до того, як в онтогенезі перцептивної сфери відбувається процес розчленування «Я» й «не-Я», так само під час формування все більш зрілого психологічного простору поступово виникає автономія від схвалень-засуджень, від бажання коритися чужій волі, бути слухняним, конформним, зручним. Врешті-решт лише раби отримують нагороду за чесноту, а вільні люди були б здивовані або навіть ображені, якби їх заохочували за єдино можливу поведінку.
Екстернал, тобто людина із зовнішнім локусом контролю, здавалося б, має більше свободи, адже вона не відчуває власної відповідальності. Однак ця свобода ілюзорна. Коли поведінкою керують випадкові обставини чи примітивні імпульси, архаїчні потяги, що не цілком усвідомлюються і відповідно не контролюються, життєвий простір звужується, втрачає свою специфічність, примітивізується.
На відміну від екстерналів інтернали завжди беруть на себе відповідальність за все, що з ними відбувається у ситуаціях соціальної взаємодії. їх характеризують як послідовних, емоційно стабільних, комунікабельних і відкритих особистостей. Психологічний простір інтерналів більш сталий і структурований, ніж простір екстерналів. їм не треба ховатися, закриватися від оточення, щоб не втратити свою індивідуальність. наукове пізнання психосоціемний повсякдення
Відповідальність, і передусім відповідальність за себе, за своє життя, вчинки, події, дає змогу вирватися з фаталізму умовностей, відчути справжню автономію. Зріла особистість вміє, якщо треба, йти проти течії, «тримати удар». Вона знає, що хоч би як склалися життєві обставини, в самій середині свого єства вона все одно може залишитися незалежною. Отож психологічний простір життєвого світу особистості створюється завдяки цілеспрямованості й волі, завдяки вчасним персональним виборам, якщо ці вибори робляться відповідально, з урахуванням морального контексту і на спільну справу.
Кордони життєвого світу, в яких відбуваються вчинкові внутрішні події особи, завжди більш-менш визначені, прозорі або ж, навпаки, неприступні, нездоланні. Творча, здорова особистість відкрита для соціальних контактів, натомість особа невротична замикається в собі, заглиблюючись у власні проблеми й комплекси. Невротики, як відомо, перебільшують значущість своїх персональних кордонів. Вони можуть ображатися на реальність лише за те, що вона «не така», не відповідає їхнім проектам, втручається у їхні плани чи не відповідає їх установкам.
Особистість нетворча, моральний простір якої має закриті кордони, схильна до типових, звичних учинкових дій. Вона береже порядок, виконує чужу волю. В її психологічному просторі фіксується відсутність оптимальної дистанції між зовнішнім і внутрішнім, своїм і чужим, Я та іншими. Зміщення в бік зовнішнього призводить до інфантилізації, несамостійності суджень і поведінки, «флюгерності», нестабільності, конформность І справді, існує чимало варіантів особистісної несвободи, зокрема несвобода егоцентризму, несамостійності, ціннісних ілюзій. Щоби життєвий світ міг удосконалюватись, а особистість розвиватися, світ її внутрішньої свободи має ставати дедалі більшим. За Геґелем, природа не розвивається саме тому, що вона позбавлена свободи. Свобода щонайістотніше пов'язана з розвитком, творчим ставленням до життя, суб'єктним рівнем спричинення буденності, спонтанністю миследіяння.
Психологічний простір учинкового подієвого репертуару особи має певну центрацію, яка змінюється в процесі його структурування, розширення, здобуття своєрідності, індивідуалізації. Та чи інша цінність набуває всередині цього простору властивості центру, тобто абсолютну й безумовну владу поєднувати, завершувати формування плетива значущих зв'язків і відношень.
У центрі власного психологічного світу, як відомо, перебуває єдине й унікальне власне Я. І хоча моральний простір створюється за не дуже зрозумілими й непростими законами, цей факт Я-центру якраз зрозумілий. Помірний егоїзм відіграє фундаментальну роль як у житті особистості, так і в житті суспільства. Завдяки йому особа зберігається, не втрачаючи індивідуальної своєрідності. Альтруїзм міг би редукувати індивідуальність та ідентичність особистості, знизив би різнобічність її поведінкових проявів.
Моральна координата життєвого світу особистості являє собою обопільну взаємодію значущих стосунків, які відображають моральні цінності контактерів. Функції морального простору визначені його основними властивостями, зокрема наявністю полюсів «добра зла», «свободи залежності», «відкритості закритості», «відповідальності безвідповідільності», «центрації децентрації», взаємовплив яких творить потенціал особистісного зростання в океані соціальних подій, у яких проходить життя людини.
Конструюючи власний психологічний простір, кожна особа задіює до нього значущих людей, створюємо близькі й більш віддалені кола спілкування, взаємовпливу. В кожному колі свої друзі й недруги, свої симпатики й антипатики, колеги й опоненти. Немає в її життєвому просторі нічого випадкового, незначущого, щоб не впливало на персональні вчинки-події, здійснювані у конкретно-історичному соціальному часопросторі.
4. Життєва подія як умова психічного розвитку і соціального вчинення особистості
Найбільш містким поняттям, що його використовують для пояснення соціальної природи особистості, є поняття «життєва подія». Остання об'єднує в собі життєвий цикл індивіда, час і простір життя та його онтогенез. Закономірності психосоціального розвитку особистості протягом проходження нею життєвих подій можна зрозуміти, якщо розглядати складний взаємовплив вікових, історико-культурних та індивідуальних факторів.
Окрема життєва подія це усвідомлений, пережитий, структурований часопростір життя особи, який постійно нею переосмислюється й перетворюється. Це динамічна модель власного онтогенезу, яка час від часу персонально рефлексується й коригується. Воднораз це не лише закономірне повторення тих чи інших життєвих циклів, а й їх органічне взаємоспричинення, взаємодія, діалектична наступність. У такий спосіб народжуються особистості. Про це М. Мамардашвілі пише так: «...люди не народжуються біологічним способом, а лише проходячи шлях, стають чи не стають людьми» [18, с. 26].
Поняття «життєва подія» найбільш семантично багатогранне, адже передбачає численні варіанти розвитку в межах однієї біографії. Ці лінії шляху водночас є автономними і взаємопов'язаними. До того ж «життєва подія особистості це не тільки природно-історичний процес, що повторюється, але й унікальна, єдина своєрідна драма, кожна сцена якої результат зчеплення безлічі індивідуально неповторних характерів та обставин» [ 12, с. 135]. Водночас життєва подія це не тільки траєкторія якогось окремого індивідуального життя, вона окреслює і внесок кожної людини в цінності та ідеали, що їх створює покоління.
Розвиваючись у соціальному довкіллі, людина пише свою історію, змінює оточення, об'єктивує себе і свої вчинки у продуктах матеріальної й духовної культури. Не лише історичний діяч, але й пересічна людина, вибудовуючи свій життєвий світ, накладає на актуальні історичні події відбиток власних думок, зацікавлень, здійсненних виборів, загальмованих чи проявлених імпульсів, інтенцій, мислесхем і психічних образів. Тому життєва подія органічно поєднує біографічне й історичне. «Життєва подія людини, зауважував Б.Г. Ананьев, це історія формування й розвитку людини в певному суспільстві, сучасника певної доби й ровесника певного покоління» [4, с. 104-105].
Конкретна особистість створює свій унікальний життєвий шлях через оволодіння обставинами, контролем над собою та використовує зусилля аби утвердити свою значущість у соціумі. Сформованість особистості як суб'єкта повсякдення істотною мірою визначає якість її розвитку. Як особа оцінює свої життєві події, як вона їх бачить, багато в чому залежить від її індивідуальних особливостей, від набутого ментального досвіду. До прикладу, особи з когнітивно складним внутрішнім світом свій життєвий шлях оцінюють як високо насичений важливими подіями (має місце відносне співпадіння хронологічного і психологічного віків), а прогноз тривалості свого життя дають більш песимістичний, ніж люди з когнітивно простою психічною організацією.
Життєві події та їх учинкові втілення є вирішальними для розгортання життєвого шляху людини. Подія завжди значущий для особистості реальний соціемний випадок, що зберігається у пам'яті тривалий час, вносить зміни в буденний плин життя, так чи інакше впливає на продуктивність праці, стан здоров'я, взаємини в побуті, родині, на роботі, на ставлення до себе і т. ін. Очевидно, що одні й ті самі зовнішні події відіграють зовсім різну роль у житті різних людей. І це зрозуміло, адже в життєвому світі кожного зовнішня подія набуває різного психоемоційного забарвлення, різної ціннісно-смислової вагомості, інакшає, вособистіснюється.
Основне узмістовлення психологічний час людини черпає зі значущих соціемних подій повсякдення, що стають віхами на її життєвому шляху. Особистість одночасно перебуває в різних лініях послідовних подій: сімейних, дружніх, професійних, громадських, ділових, міжособистісно-інтимних. Кожен ланцюг подій має власний порядок, свої інтервали, тривалість, модальність, імовірність, продуктивність. І водночас ці події взаємодіють, взаємовпливають, чи то посилюючи, чи, навпаки, нейтралізуючи одна одну. Суб'єктивна ймовірність міжподієвих зв'язків надає людині впевненості в тому, що одна подія зумовлює іншу.
Час, послідовність і спосіб здійснення певної події чи то народження дитини, розлучення, вихід на пенсію є дуже важливими чинниками персоногенезу. При цьому стресогенно впливають на психіку людини не лише негативні події, а й події позитивні. До того ж власний життєвий шлях завжди переживається окремою людиною як відкритий, незавершений, повний невідомості. У певному сенсі навіть факт фізичної смерті не становить останню крапку. Живуть нащадки, тривають справи, залишаються думки, твори, відкриття. Близькі люди подумки звертаються за порадами, спілкуються, залишають образ померлого у своєму особистісному просторі.
Загалом, коли мовиться про життєвий шлях, реальною є саме подорож, мандрівка, а не її фінал, англійською «life journey». Адже більш важливим видається стиль життя, звички, уподобання, тобто правила й канони взаємодії зі світом, результати здійснених учинків, котрі очікують нас, інших людей попереду, в майбутньому.
Нагадаємо, що проблему життєвого шляху та соціальних подій вивчали Ш. Бюлер, Е. Еріксон, Г. Томе, С.Л. Рубінштейн, Г. Ананьев, Н.О. Логінова, Л.В. Сохань, О.О. Кронік та ін. Однак новий, конструктивний погляд на цю проблему, а саме на поєднання життєвих подій зі шляхом творчим, належить талановитому українському вченому В.А. Роменцю, котрий сам був узірцем творчої натхненної особистості. Він говорив, що життєві події самі по собі мають певні межі, міру завершеності, вичерпності. Творчі події це шлях постійних модифікацій особистісного світу, мета якого - розвиток і вдосконалення себе. Основним проявом універсальної обдарованості людини є її здатність страждати пристрастями всього людства.
Життєві та творчі події у соціальному часопросторі синтезуються, поєднуються в цьому плеканні людиною самої себе. Настає час, коли вона стає спроможною активно і свідомо конструювати себе, спочатку ідеально проектуючи сходинки саморозвитку, а потім і чуттєво-практично втілюючи свої задуми. Максимальне розкриття своїх найсуттєвіших сил, богоподібної природи свого єства стає сенсом життя. Інакше кажучи, персональний смисл буття, якого кожна особа прагне й постійно шукає, - це і є зміст її життєвих і творчих подій, які постають у річищі самопізнання та самотворення. Скажімо, завжди плекаються надії на майбутнє, коли ще буде час усе почати спочатку, втілити задумане, завершити розпочате. Все життя людина шукає нових і нових можливостей реалізувати, розкрити свої сутнісні сили, виконати життєве призначення [ 33]. Ця непереборна жага визначеності й штовхає особистість на творчі діяння і справи.
Соціальні події життєвого і творчого буттєвих вимірів допомагають людині знайти форми індивідуалізованого, неповторного вираження своїх переживань, думок, прагнень, вірувань, знань. Здатність сформувати свій життєвий задум і втілити його шляхом інколи суворих обмежень, інколи гірких випробувань і завжди великої внутрішньої зосередженості, напруження всіх душевних сил розвивається від народження. У діяльності і вчинках виявляється й употужнюється загальна і спеціальна обдарованість, котра свідомо чи підсвідомо проявляється в буденній метушні та спалахах неординарних, незвичайних подій.
Великий світ це неосвоєні простори й упредметнення, що поступово пізнаються й освоюються особою, яка рухається своїм життєвим і творчим шляхом: виходить за власні межі, виривається за кордони буденності. Це вказує на шерег актів духовного розвитку самої людини як розкриття нею «великого світу», який пізнає себе через її особистість.
Способом особистісного існування людини у світі є цілісний акт вчинення. Саме вчинок виражає складні взаємини між особистістю і світом. Світ стає олюдненим, субстанція набуває окультурених форм завдяки вчинковому процесові, що триває протягом усього онтогенезу. Водночас у вчинку виявляються найістотніші сили особистості, адже він конкретизує, практично втілює у життя людські прагнення-події. «Вчинок результат взаємного переходу особистості і макрокосмосу, і цей перехід виявляє себе як творчий акт» [23, с. 385-386].
Квінтесенція людини оприявнюється у переживаннях, які підтверджують її небайдужість до власних життєвих подій. Життя зосереджується в миттєвостях, у теперішньому моменті як акті-переході минулого і майбутнього одне в одне. «Мить вихідний пункт розгляду життєвих подій людини... Це момент переходу реального та ідеального, свідомого й усвідомлюваного одне в одне, і саме в цьому переході виникає феномен, що його можна назвати «переживання буття» [45, с. 50]. Загалом розмаїття пов'язаних між собою єдиною життєвою програмою вчинків-подій у підсумку оформляється як єдиний великий учинок, що перманентно розв'язується й становить життєвий шлях людини.
5. Вчинково-подієве освоєння світу людиною у соціально-психологічному витлумаченні
Канонічним способом вираження людської діяльності є вчинок з усім багатством його суспільно-особистісних суперечностей та з особливостями психокультурного розвитку окремої особи. У XX столітті вчинок першочергово пов'язується із науково-технічним прогресом. Революціонізуючий вплив науки і техніки на життя суспільства вирішальним чином визначає світогляд людини, її пізнавальні, естетичні та моральні ставлення до дійсності, а через те і спосіб її повсякденної поведінки. Не менш глибоким є вплив вчинку на інформаційно-технічні досягнення людства. Вчинок стимулює і підкорює собі ці досягнення, долучає їх до своєї психосоціальної організації життя глобалізованого світу.
Вчинково-подієве освоєння людиною світу це магістральний шлях її соціалізації, окультурення, самоактуалізації, самовдосконалення. Тут важливі не тільки ситуація і мотивація, а й визначення вчинкової дії та післядії як всезагального комунікативно-творчого акту, що здійснюється між людиною і світом. Сучасні науковці (В.А. Роменець, П.А. М'ясоїд та ін.) вважають, що виникає перше завдання: розкрити відношення «людина вчинок світ», у якому вчинок не просто опосередковуюча ланка, а всеохоплюючий зріз буття, де в певному розумінні і людина, і світ постають як діалектичні моменти [21; 29].
Вчинок-подія є основною ланкою будь-якої завершеної форми людської діяльності, і не тільки моральної чи естетичної. Все, що існує в людині і в олюдненому світі, є циклічним вчинковим процесом і його результатом. У цьому вузловому осередку буття виявляється активна творча взаємодія людини і світу. Вчинок формує та виявляє найістотніші сили особистості, як і самого «великого світу». Як єдино можливий ключ, він відкриває таємницю світу у формі практичного, технічного, наукового, художнього, соціально-політичного тощо освоєння. Ось чому вчинок-подію слід розглядати як всезагальний філософський принцип, який допомагає тлумачити природу людини і світу в їх пізнавальному та практичному сенсових зрізах.
Конкретна вчинкові дія це феномен, факт і подія, актуалізуючи пізнавальне, моральне, естетичне узмістовлення, обов'язково охоплює практично-предметне перетворення людиною світу. А це воднораз указує на те, що вчинок у його провідній визначеності є комунікативним актом, що здійснюється між особистістю і матеріальним світом. Таку комунікацію слушно розуміти як зв'язок, перехід інформації між ними, як їхнє об'єднання.
Довкола особистості існує матеріальний світ. Акти їхнього взаємного переходу-впливу є вчинковими актами-подіями. Тут насамперед існує плин сукупності світових подій, що усвідомлюється особистістю й одночасно не визначається нею, тому що існує зовні як невідомий, неосвоєний матеріальний світ, де ситуація перший момент учинку-події. Спрямоване напруження у співіснуванні особистісного і матеріального світів, що задається ситуацією і виявляється в потязі до комунікації з матеріальним світом, становить мотивацію другий момент учинку. Реальний взаємний перехід цих двох моментів утворює вчинковий акт-подію і його післядію. Крім цього, канонічного циклу вчинення у світі немає нічого, натомість реально є результат учинку подія.
Отже, психологічна картина циклічного звершення вчинку починається з надання значення феноменам матеріального світу. Це соціальна, ковітальна ситуація. Значення, надане феноменам, але протиставлене їм як невідповідним, є мотивацією вчинку. Акт перетворення з тим, щоб він відповідав ідеальному моменту мотивації, становить сам учинковий акт, квінтесенцію вчинення.
Формоутворення будь-якого феномену в особистісному світі є значущим для психокультурного розвитку людини. Ця сукупність значущостей і визначає ситуацію. Значення і його персональна значущість, що коріниться в ноумені, створює ситуативне напруження, інтенційність свідомості. Не сама ситуація захоплює, а те, що приховане за нею, що виступає як відношення сутності та явища. Внутрішньо-особистісне розгортання ситуації відбувається на межі взаємопроникнення феномену і ноумену, де перетворення ситуації є зміна вихідної особистісної позиції, а отже і значень і смислів. При цьому плин значущостей ситуаційних компонентів розвивається і змінюється. Ось чому поряд із ситуацією формується у події постситуація, або те, що не має значущостей чи вже не має того, що потенційно може стати ситуативним відношенням. Ці позаситуативні компоненти стають фактами, які втратили свою значущість й стали зайвим «камінням на дорозі» життя.
Отож, у цьому аналітичному ракурсі світ у цілому складається із ситуаційних відношень і наявних фактів як таких, що втратили своє значення компонентів ситуаційно уконкретненого його довкілля. Останні знову, переходячи на більш глибокі рівні, захоплюються свідомісними зусиллями особи в ситуативні відношення. У цьому «розкопуванні» виявляється ноумене бездоння кожної подієвої ситуації. Тому відкрите, розгорнуте відразу ж стає прихованим, таємничим.
За теорією вчинку В.А. Роменця (див. список вик. літ.), ситуаційні відношення у своєму розвитку проходять ступені нейтральності, конфліктності, колізійних зіткнень. За цим останнім ступенем кількісні перетворення переходять в якісні. Ситуація змінюється, стає оновленою: між феноменальним і ноуменальним утворюється суперечливий вузол. У попередніх формах ситуації сукупність значень ще не беруться в їхній єдності та пов'язаності. Вузол суперечливих значень, будучи спрямований на ситуацію, становить мотиваційний аспект учинку, що істотно інтенсифікує розвиток ситуації. Таке мотиваційне спрямування на ситуацію це вияв драматичної невідповідності між феноменом і ноуменом, що вактуальнює буттєвий драматизм та вимагає належної розв'язки драматичної ситуації.
Розгортання процесу протовчинкового мотивування триває аж до постановки цілі, з якої починається вчинкова дія. Ціль рушійна сила мотивації, котра виявляє такі форми, як імпульсивну, емоційну, емоційно-розумову, раціоналізовану, абстрактно-інтелектуальну, абсолютно-моральну. За внутрішнім перебігом мотивація завершується своєрідним «бажаним прогнозованим образом». Так, абстрактно-інтелектуальна мотивація захоплює в себе і ситуаційні відношення, і ті, що вийшли за межі ситуації. Цим немовби продовжується предметне поле ситуації, але вже перетворюючись на мотивацію. На цьому рівні утворення вчинку реальна дія поки що неможлива. Мотивація характеризується роздвоєністю, амбівалентністю, що спонукає до боротьби мотивів та до потреби вибору провідного мотиву діяння [29].
Таким чином, мета вчинення виявляється у завершальному запереченні сукупності фактів й у винятковому зосередженні на об'єктивному матеріалі ситуації. До цього моменту дія вчинку-події ще не починалася. Вона просто була неможливою, тому що через усі форми мотивування просякала амбівалентність, антагоністична боротьба протилежних спонукань наснажуваного вчинкового акту. В цій роздвоєності ціль була затуманена, тому що наявність «одного» та «іншого» як вираження амбівалентності не могла призвести до її постановки. Тільки коли мотиваційну перемогу отримала одна сторона амбівалентності, тоді й стало можливим її перетворення на ціль. Показуючи спочатку начебто різні цінності, амбівалентність свідомісно тяжіє до одного з моментів своєї структури. Тоді буде справою випадку, яка її сторона дістане перевагу, абсолютизується як психоемоційний образ і постане ціллю. Емоційне потрясіння у цьому разі сприяє відкиданню аргументів «за» і «проти», оскільки «боротьба мотивів» виявляється дією, що лине у безконечність і не має реального завершення. Вивільнена від мотиваційної боротьби ціль знаменує перехід особистості до вчинкової дії.
Психологічний зміст мотивації у її розвитковій розгортці є проясненням того об'єктивного предмета, який визначив спрямованість особистості до вчинкової дії. Виражаючи те, чого прагне людина, внутрішній мотив це її вихідна ознака як суб'єкта діяльності. З розвитком мотиваційного аспекту вчинку в ньому дедалі більше виявляється об'єктивність той предмет, на якому сфокусована інтенційність свідомого діяння. Якщо на початку становлення мотивації присутні емоційно та предметно розмиті її компоненти, то на завершальних етапах розвитку в її найбільш виражених формах виступає чітка об'єктивна ціль дії. І це стає базовим чинником початку вчинкового акту-події. Спочатку ціль має характер зовнішньої предметності та цілком поглинає особистість. Це предмет-ціль, який треба перетворити, присвоїти, або зліквідувати. Така ціль, оскільки вона розкривається в її відношеннях до оточуючих фонових предметів, може бути досягнута тільки через посередництво цих упредметнень і на підґрунті зв'язків з ними. Вона протиставляє себе навколишнім предметам і зводить їх до рівня засобу, хоча вони мають автономне існування. Виникає відношення цілі й засобу, що глибоко визначає характер самого вчинку й викликає вчинковий акт-подію.
Якщо утворення мотиву це більш чітке уявлення його предмета, то останній є першою характеристикою цілі. Вихідні мотиваційні сили вчинку повинні об'єктивуватися, реалізуватися у своєму протиставленні в певному предметі чи предметному полі. Ціль-предмет починає диференціюватися саме завдяки своїй ефективності, багатоманітності, розмежованості, зрештою постає як сукупність відношень до інших предметів довкілля. Вона привласнюється тільки зовнішнім чином, але не входить у діяльний контакт, не слугує реальною ціллю. Якоюсь мірою він відповідає і в той же час не відповідає мотиву. У будь-якому разі прості операції з предметом як ціллю не зачіпають моральних та інших аспектів життєактивності особистості. Вчинкова ж ціль як предмет уся охоплена міжособистісними відношеннями, символізуючи й виражаючи їх. Цей символ продукт персонального породження є засобом комунікації, уособлення цих відношень. Так постає дійсний об'єкт вчинку: вчинковим засобом виявляється не стільки ціль, скільки предметна дія, головне завдання якої полягає в його осмисленні, в наданні йому соціального значення, смислу комунікативного процесу, себто соціальної подієвості.
Відтак умотивована ціль переходить у засіб учинку за нагальності її досягнення. Засобове опосередкування вчинення випливає із самої цілі. І навпаки, засіб учинку є опосередкуванням між ціллю та особистістю, котра вчиняє. Абсолютний раціоналізований характер ситуації та мотивації часто перешкоджає вчинковому акту внаслідок своєї, спрямованої у безконечність, опосередкованості. Остання у сфері засобів учинення має практичний, позбавлений абсолютного раціоналізування сенс. Засоби, докладені до цілі, здійснюють учинкове перетворення, спричиняють вчинковий акт з його післядією, де результатом чи продуктом є нове ситуаційне відношення. Це вказує на те, що у психіці особи здійснилася подія. У вчинковій спіралі виник своєрідний канон відповідальної поведінки. Вчинкове коло подієво завершене на рівні особистості.
Це нове, післявчинкове, ситуаційне відношення є перетворений світ довкілля, де особистість більш адекватно його виражає, більш глибоко входить у його ковітальні виміри на засадах комунікативного процесу. Вчинокподія як укорінення людини у світ є особистісна суб'єктивність, «мікросвіт». Так формується єдність пізнавального та практичного ставлення людини до світу. Новий «мікросвіт» відкидає старий саме в актах вчинкового творення. «Великий світ» довкола людини виявляється в новому світлі свідомісного вактуальнення. У вчинковому перетворенні світу опосередковуються, вступають у комунікацію різні особистості, утворюючи шерег соціальних і навіть суспільних подій (див. [ 3; 20-23; 26; 29; 30; 52]).
Вчинок як соціальний акт об'єднує людину і світ шляхом взаємних комунікацій окремих особистостей на основі матеріального або речового світу. Основний рушійний принцип здійснення вчинку, за В.А. Роменцем, є принцип заповнювання, завершеності «кола буття» , потягу і сходження до великого світу природи і суспільства. Потреба опори в іншому, меншовартість одиничного існування феноменальний вияв потреби поєднати мікрокосмос і макрокосмос та знайти у цьому велику самодостатність людини як діяча і творця соціальних ситуацій.
Загальний смисл учинкового акту-події іноді науковці визначають як творчу дію, і в цьому є доля істини. Проте творчість ще не остаточна мета вчинку. Та й ідея самоздійснення вчинку у рамках однієї особи звучить досить абстрактно. В ній абсолютизується окремо взята особистість у відриві від її соціальної природи, соціоситуаційної залежності. Цілі самоздійснення за такого підходу залишаються прихованими. Терміни «самоздійснення», «самореалізація» мають преформістський відтінок і вказують на розгортання вже наявного психологічного змісту. Стародавній прототип цього поняття «ентелехія» Аристотеля, що охоплює потяг до мети як своєї самості, а це логічно виключає соціально-комунікативний смисл людської природи. Самоствердження через комунікацію у плині соціальних ситуацій життя ось та формула, в якій може бути виражений загальний сенс учинку в єдності його індивідуального і соціального складників.
Людина як діяч соціального повсякдення не завжди і не повністю усвідомлює завершальну ціль і багатоманітні наслідки свого вчинення. За одних обставин метою є проста формальна комунікація, за інших досягнення структурної чи змістової єдності між взаємовпливами особистостей. Нарешті, вчинок, будучи усвідомленим, часто спрямований на освоєння світу, що приводить особу до всебічного самоствердження. Діяльна специфікація вчинення визначається його творчим характером. Як логічний осередок і реальний механізм будь-якої форми продуктивності вчинок виражає те найбільш людське, канонічне, що властиве різним видам діяльності. Звідси джерелить соціальна значущість учинку, який є безпосереднім вираженням комунікації, що перебуває у його основі, може мати наукову, художню, технологічну, практичну та інші форми, проте його зміст становить розширення впливу особи на предметне поле й подієвий ландшафт навколишнього світу.
Отож учинок це діяльна об'єднувальна ланка компонентів продуктивної комунікації: інтуїції, уявлення, фантазії, мислення, креативу. Завдяки їй встановлюються міжлюдські стосунки і розгортається нескінченна веселка або моральності, або аморальності. Ці стосунки починаються з виникнення простих персональних залежностей і завершуються свобододіянням особи в соціальних комунікаціях ковітального повсякдення.
Будь-який соціально вагомий учинок-подія це безпосередня форма актуальної комунікації (вкорінення особи в соціум), в той час як художня, наукова та інші форми діяльності утворюють опосередковані модифікації такого вкорінення. У цьому розумінні вчинок є акт соціокультурного самоствердження особистості на засадах ментальної та психодуховної спільності з іншими людьми.
Вища форма вчинкової дії постає через конфронтацію протилежностей до їхнього синтезу, сферної єдності. Вчинення це розгорнуте діяння безпосередньої продуктивної комунікації, що спрямовується проти зведення іншої особистості тільки до рівня засобу, знаряддя, об'єкта впливу. Принцип субституції, який виникає в історичних формах учинку, означає заміну людського матеріалу чимось іншим, щоб уможливити творчу комунікацію і підійти до мети й канонічного смислу вчинку поступального життєствердження, де напруженість у пошуках плідної комунікації з іншими людьми зростає. Тому й мораль стає більш витонченою й подекуди більш жорстокою.
На вищих щаблях канонічного становлення вчинку, за В.А. Роменцем, відкидається будьяке зведення особистості до рівня допоміжного засобу. Люди, які вступають у вчинкову взаємодію, домагаються рівного статусу неповторних самостійних індивідуальностей, котрі прагнуть самопізнання, непересічного самозреалізування в конкретному соціумі. Останній задає характер і спрямування вчинків-подій.
Антиципація чи передбачення вчинку, що джерелить з нього, розширюється до угледіння його результатів, успіхів, і це є найважливішим стимулом соціоантропологічного поступу. Справа не в тому, що людина на основі цього прогресу створює собі комфорт, умови благополучного існування. Потреба в комфорті і в таких умовах досить відносна. Вона стає стимулювальною силою, коли набуває вчинкового значення і пов'язується з питанням «бути чи не бути?» Тоді вчинковий стимул підноситься до рівня закономірності, закону, принципу соціального життя.
Звісно, наука і техніка стимулюють людину на нові вчинкові рубежі, розширюють і перетворюють її особистісне буття, створюють передумови для переходу від психодуховного до матеріального світу. Сьогодні незрівнянно ускладнюється структура суспільної ситуації. За Дм. Фрезером, у магічних відношеннях людина відчуває в собі силу, яка може впливати на події світу, в релігії вона шукає вищу істоту благодіянь, і тільки через науку опановує свою справжню волю, набуває духовної сили і вчинкової величі.
Висновки
Проведене дослідження із міждисциплінарних позицій сучасної соціогуманітарної науки обґрунтовує соціемний зв'язок подій у вчинково-ковітальному форматі життєвого шляху особистості та в сучасних швидкоплинних умовах її протистояння буденним соціальним труднощам. Його завдання вирішені, гіпотези доведені, мета досягнута, тому предмет миследіяльного пошуку повністю розкритий засобами постнекласичної наукової раціональності.
Отримані узагальнення і висновки полягають у наступному:
1. Введення у сферу наукового світогляду категорії «життєвий світ» забезпечує справжню цілісність людини і світу, дає змогу вивчати саме соціопсихологічну реальність, у межах якої розгортається кожне людське життя як наступність взаємозалежних соціальних та особистісних подій. Якщо особа креативна свідома істота, якщо має сутнісну здатність творити, створювати, конструювати, то вона плекає передусім світ, у якому живе, тобто продукує події, довкола себе, що пізнаються і проектуються як низка соціем, себто ідеальних концептуальних формопобудов соціальних подій.
2. Життєвий світ особи передбачає ціннісну ієрархізацію соціальної дійсності відповідно до часу власного життя і ставлення до навколишніх у моральному фокусі повсякдення. Структура життєвого світу, і передусім його просторово-часові параметри, це той спосіб соціемно зорієнтованої організації життя, що стимулює або гальмує особистісне зростання. Діалог між індивідуальним світом Я особи та світами значущих для неї людей, за яких вона відповідальна і без яких не уявляє свого особистого життя, постійно потребує трансцендування, виходу за власні межі, долання своїх психосоціальних кордонів, зміни соціемних (подієвих) зв'язків і залежностей.
3. Простір і час це той магічний ключик, який дає змогу людині зреалізувати соціальну подію на тому чи іншому етапі чи відрізку життя. Час це фундаментальна складова усієї відображувально-поведінкової взаємодії особи із навколишнім світом, а тому реально, хоча лише внутрішньо, суб'єктивно, існує часова організація психіки, яка охоплює діапазон від відчуттів до особистісної самоактуалізації. Воднораз простір це також суб'єктивна реальність, де можлива реалізація різних форм поведінкової і вчинкової активності людини. Відтак соціальна подія відбувається у часопросторі, котрий стимулює у кожної особи вияв відповідних образів суб'єктивності (індивід, суб'єкт, особистість, індивідуальність); вона формовиявляється як конкретна соціема відкрита множинність відеальнених соціальних зв'язків людини зі світом.
4. У процесі розгортання соціальної події цілком закономірно, що психодуховних світ кожного формується у процесі відображення та інтеріоризації різних просторово-часових імперативів, що становлять змістову специфіку тих реальностей об'єктивного світу (предметних, соціальних, культурних тощо), з котрими вступає у взаємодію особа під час свого психосоціального становлення. Просторовочасова структура психічної організації особи, котра досягнула відповідного рівня розвитку, починає переломлювати через себе усі зовнішні впливи, а також здійснювати вплив на всі рівні її психодуховної регуляції діяльності і поведінки у соціемному контексті як формі існування соціальної події, виходячи на власні повноцінні відповідальні вчинки.
5. Універсальний осередок людської діяльності вчинок-подія виражає спосіб існування людини у світі, є постійно діючим фактором культурно-історичних форм її поступального психосоціального розвитку. Вчинок, маючи соціемну організацію, стає тією вузловою ланкою, що опосередковує ковітальну взаємодію людини і світу. Вчинкова структурно-функціональна мозаїка відношень людини і світу спричиняє канонічне усуб'єктнення суспільного процесу, людської діяльності. Складність психологічної структури вчинку, соціальна відповідальність особистості у вчинковому акті найтіснішим чином пов'язують його не лише з науково-технічними досягненнями, а й із соціокультурними особливостями нації, групи, особистості, для життєзреалізування яких винятково важливе значення має соціемний зв'язок історичних подій, їх особистісно-комунікативне збагачення.
6. Зв'язки між особистостями, що соціемно організовані на основі вчинкової комунікації, охоплюють широке коло психосоціальних явищ, пов'язаних не тільки з виробництвом матеріальним, а й із духовним, передусім із продукуванням моральних та естетичних вартостей. Ось чому головний осередок людської діяльності вчинки-події розкриваються у пізнанні та практикуванні особи й обіймають усі види діяння: творення соціальних, наукових, художніх ідей, естетичних і моральних цінностей, норм і канонів толерантного співжиття громадян тощо.
7. Як універсальна соціемна зв'язка людини і світу, вчинок-подія передбачає множинність особистісних існувань, можливість їхньої комунікації, спектр траєкторій індивідуально неповторного вчинення у часопросторі ковітального довкілля. Екзистенційний сенс подієвого вчинення полягає у проходженні особою кватерного кола персонального самоздійснення як психосоціального діяча: від ситуації до мотивації й далі до вчинкової дії й потім до післядії. Культура (наука, техніка, мистецтво, політика, дозвілля та ін.) є створенням способів учинкового зв'язку особистості і соціуму через канал об'єктивації. У цьому вчинок виявляє себе як творчий соціальний акт.
8. Життєві події виникають у процесі розвитку, саморозгортання особистості, наростання суб'єктності як визначального показника її психосоціальної зрілості. Взаємовплив біологічних, психологічних і соціальних детермінант цього розвитку та їхня відносна автономність на різних вікових етапах онтогенезу задають траєкторію життєвих подій, їх конкретний соціемний перебіг, змістовність суспільного повсякдення.
9. Кількість чинників, які соціумно детермінують процес розвитку особистості та розгортання соціальних подій, із віком збільшується, проте це не обмежує зростання суб'єктності, самоактивності, внутрішньої свободи, позаяк зовнішні умови-обставини дедалі більше опосередковуються психодуховною організацією особистості, перетворюються, персоніфікуються, індивідуалізуються.
10. Розгортання соціум як часопростору існування соціальних подій відбувається не рівномірно-поступово, а хвилеподібно, аритмічно, то прискорюючись, то вповільнюючись; процеси диференціації та інтеграції соціемного перебігу тут постійно чергуються, взаємно пульсують. Нові, зріліші психосоціальні структури позбуваються зайвих соціальних елементів, синкретичної багатоманітності та з роками все стає визначенішим, чіткішим, збалансованішим, тобто функціонування соціуму в життєзреалізуванні зрілої особистості оптимізується у психосоціальному вимірі її повсякденної буттєвості.
11. Із соціогенетичних позицій головним стимулом до інтенсивнішого розвитку вчинківподій є усвідомлена потреба в міжособистісних стосунках, прагненнях до комунікації, гармонізації взаємин з навколишніми. Тут основною рушійною силою розвитку постає вроджене прагнення людини до самоздійснення, яке водночас є і процесом, і результатом життєвого шляху. Активність особистості -- це результат загальної психічної енергії, що підкоряється двом основним динамічним закономірностям прогресії у вчинках та їх регресії (К. Г. Юнг). Прогресія здійснює пристосування до умов зовнішнього світу, а регресія до внутрішнього життя, що згармонізовує психодуховну організацію особистості.
12. До теорій самодетермінації й розгортання соціальних подій можна віднести відомі гуманістично зорієнтовані теорії і концепції. Глибинні потреби в істині, добрі, красі, любові, справедливості це найбільш значущі потенції людини, які актуалізують її сутнісне ядро і спрямовують до прогресивних вчинків-подій. Отож, крім кількісного накопичення певних змін, має місце якісне збагачення психоенергетикою соціальних подій у контексті суголосся соціемних зв'язків особистості зі світом.
13. Соціальні події у їх учинковій присутності поєднують у собі гармонійні й дисгармонійні фази, кризи особистісного розвитку різної глибини і складності, що породжують як позитивні, так і негативні психічні новоутворення. Розгортання подієво організованого вчинення є результат цілої системи змін у суб'єктно-персональному ландшафті людини: прогресивних і регресивних, кількісних і якісних, зворотних і незворотних, стабільних і нестійких, спрямованих і стохастичних, свідомісних і самосвідоміших. Всі соціемні і суто особистіші зміни, котрі актуально відбуваються, можуть кумулюватися, інтегруватися, унапрямлюватися у внутрішньо зумовлену траєкторію життєвих подій як зовнішніх детермінант учинків.
14. У своєму результативному виразі подіївчинки є процесом постійного якісного перетворення особистості, яке пов'язане із підвищенням рівня внутрішньої організації, структурованості, зростанням її здатності самореалізовуватися у складних життєвих обставинах. Навіть найнесприятливіші умови життя не спроможні остаточно зупинити, істотно загальмувати цей переможний рухпоступ уперед. У кожного завжди є вибір, здатний змінити смисложиттєві орієнтації (А.А. Фурман). Саме вчинковий вибір квантує час життя, постає як наступність персоніфікованих соціем, позначаючи його визначальні віхи-події.
15. Внаслідок розгортання вчинків-подій у людини виникає індивідуальний ментальний, психосоціальний, духовний досвід. Цей досвід, хоча й рубрикований та різновидовий, усе ж універсальний стосовно різнорівневих аспектів життєактивності людської психіки. Він детермінований однаковою мірою «матеріальними» (пам'ять, інші пізнавальні процеси), «субстанційними» (свідомість, особистість, духовність) і соціальними (спілкування, соціумні впливи) рушійними силами людського буття. Свідома індивідуальність як активне начало творить світ своєї життєдіяльності, дестабілізуючи у такий спосіб умови свого повсякдення, а психодуховний досвід, навпаки, забезпечує стабілізацію нестабільного, використовуючи інформацію, що її накопичено у пам'яті як знання, вміння, норми, навички, цінності, компетентності. Те, що особа створює повсякденність своїх соціемних звязків, може відбуватися лише за умови творення такого індивідуального досвіду, де основними характеристиками є її спонтанність, суб'єктивність, інтенційність і непересічність психодуховного узмістовлення внутрішніх учинків.
16. Людина має свій неповторний світ, який змінюється протягом усього життя разом із динамікою особистісно сконструйованих соціем. Кожен із нас узалежнений від власного минулого, від своєї ні на чию не схожої автобіографії, яку творить своїми вчинками-подіями, рішеннями, буденними виборами. Кожен також залежний від сьогодення з його суєтою, метушнею, стресами, втомою, хворобами, невідкладними справами, нескінченними переживаннями. Не меншою є і залежність від майбутнього, від уявлень про завтрашній день, від надій, бажань, усвідомлюваних і не дуже усвідомлюваних мрій і прогнозів. Всі ці темпоральні виміри особистого життя співіснують у нашій сфері свідомості у діалектичному взаємодоповненні, у єдиній подієво-вчинковій мозаїці самісного існування.
17. Життєві події-вчинки це передусім форма саморозвитку особистості, спосіб структурування нею значущого соціемно організованого довкілля проживання, це ще ідеальне оформлення символічного просторово-часового континууму, який не може існувати на особистісному рівні буттєвості, не розвиваючись, не змінюючись.
Тому подієво спричинений розвиток особистості є базисним модусом її існування у вчинково-канонічній довершеності особистого буття. Він охоплює процеси самостановлення, всю сферу потенційного, можливого: і плани, і перспективи, і надії, і мрії, і бажання, і побоювання, і страхи, і почуття загрози.
І хоч в особистісному розвиткові є як позитивні, так і негативні факти-події, все ж надзавдання особистості полягає в досягненні вчинкової рівноваги із соціумом, в уможливленні свободи, самоактуалізації, самотворення себе і соціальне конструювання оточення в його центральній ланці соціемно благодатного способу власного життя.
Список використаної літератури
1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. СанктПетербург: Алетейя, 1998. 505 с.
Подобные документы
Фактори розвитку особистості. Класифікація життєвого циклу людини. Приклади періодизації життєвого циклу людини, відомі зі стародавності до наших днів. Роль генетичних і соціальних факторів у розвитку інтелекту людини та деяких захворювань (аутизму).
реферат [20,0 K], добавлен 24.09.2010Залежність поведінки людини, її взаємодії з іншими від засвоєних моделей в первинних, ранніх дитячих стосунках. Застосування людиною поняття сюжету для опису особистісних психологічних ситуацій. Види сюжетів, характеристика груп носіїв міфів серед людей.
реферат [29,8 K], добавлен 15.10.2012Фактори формування особистості. Аналіз життєвого шляху відомих психологів: Ліни Олексіївни Ляшко, Катерини Семенівни Ляшко, Ганни Андріївни Кириленко та Лідії Йосипівни Мігаль. Розробка заходів про яскравих особистостей у вигляді сценаріїв до свят.
курсовая работа [129,3 K], добавлен 28.10.2012Аналіз психолого-педагогічної підтримки ціннісно-смислового і особового самовизначення студентів для зниження рівня конфліктності особистості. Дослідження формування суспільно значущих мотивів вибору життєвого шляху, місця в світі і серед інших людей.
реферат [32,7 K], добавлен 07.02.2012Пізнання як процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини. Головна ознака агностицизму. Раціональне пізнання у мисленні. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Регулятивні принципи побудови наукової теорії.
контрольная работа [43,8 K], добавлен 09.12.2011Розкриття мотиваційного змісту пізнання психіки людини. Визначення його динамічно-енергетичного аспекту прояву. Аналіз ролі і взаємозв’язку потягів, потреб, квазіпотреб, імпульсів, мотивації досягнень, атрибутування мотиваційного процесу психіки особи.
статья [23,9 K], добавлен 11.10.2017Сукупність індивідуальних, соціальних і психологічних якостей людини. Діяльність, направлена на пізнання і перетворення навколишнього світу; теорія особи. Фіктивний фіналізм, відчуття неповноцінності і компенсація. Соціальний інтерес і життєвий стиль.
реферат [23,6 K], добавлен 22.09.2009Аналіз діагностування та нівелювання деформацій на ранніх етапах їх утворення для забезпечення психічного здоров'я особи. Розгляд професійного, учбово-професійного та власне особистісного деформування особистості. Створення профілю деформованої людини.
статья [20,9 K], добавлен 31.08.2017Сутність процесу мотивації людини як сукупності спонукальних факторів, які визначають активність особистості. Принципи її визначення в структурі вчинку. Співвідношення мотивації та мотиву із діяльністю особистості, її поведінкою, потребами та цілями.
курсовая работа [539,1 K], добавлен 14.01.2014Поняття життєвого і професійного самовизначення в психології, наукове дослідження цього феномену. Проблеми становлення особистості в старшому підлітковому віці, особливості професійного самовизначення, методика і результати практичного дослідження.
дипломная работа [134,0 K], добавлен 12.02.2011
