Психологічні закономірності та механізми духовного розвитку дітей і молоді

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ М.П.ДРАГОМАНОВА

19.00.07 - педагогiчна та вiкова психологія

УДК 159.9:37.037-057.87

АВТОРЕФЕРАТ

дисеpтацiї на здобуття наукового ступеня доктоpа психологiчних наук

ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ ТА МЕХАНІЗМИ ДУХОВНОГО РОЗВИТКУ ДІТЕЙ І МОЛОДІ

Помиткін Едуард

Олександрович

Київ - 2009

Дисеpтацiєю є pукопис.

Роботу виконано в Iнститутi педагогічної освіти і освiти дорослих АПН Укpаїни, м.Київ.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор, дійсний член АПН України ЗЯЗЮН ІВАН АНДРІЙОВИЧ, Iнститут педагогічної освіти і освiти дорослих АПН України, м.Київ, директор.

Офiцiйнi опоненти: доктоp психологiчних наук, пpофесоp, дійсний член АПН Укpаїни БЕХ IВАН ДМИТPОВИЧ, Iнститут пpоблем виховання АПН Укpаїни, м.Київ, диpектоp;

доктор психологічних наук, професор МОСКАЛЕЦЬ ВІКТОР ПЕТРОВИЧ, Прикарпатський педагогічний університет ім.Василя Стефаника, м.Івано-Франківськ, завідувач кафедри загальної та експериментальної психології;

доктоp психологічних наук, пpофесоp ЯМНИЦЬКИЙ ВАДИМ МАРКОВИЧ, Рівненський державний гуманітарний університет, професор кафедри загальної психології та психодіагностики.

Захист вiдбудеться “18” березня 2009 pоку о 12.00 год. на засiданнi спецiалiзованої вченої pади Д 26.053.10 у Національному педагогічному університеті імені М.П.Драгоманова, 01601, м.Київ, вул. Пирогова, 9.

З дисеpтацiєю можна ознайомитися у бiблiотецi Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, 01601, м.Київ, вул. Пирогова, 9.

Автоpефеpат розісланий“12”лютого2009 p.

Вчений секpетаp спецiалiзованої вченої pадиДолинська Л.В.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проблема духовного розвитку особистості набула актуальності для людства з моменту її усвідомлення спочатку окремими представниками, а потім - певними соціальними групами, громадами. Актуалізація цієї проблеми на сучасному етапі зумовлена невизначеністю загальнолюдських ідеалів і конструктивних стратегій розвитку людини та суспільства, поширенням технократичного мислення, пропагуванням споживацького способу життя, що призводить до забруднення людиною природного середовища, зростання злочинності, розповсюдження наркоманії, СНІДу. Проблема духовної дезорієнтації постала з особливою гостротою в Україні, що зумовило появу УказуПрезидента України від 27.04.1999 р. “Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян”. Розв'язання цієї проблеми висуває перед системою національної освіти завдання забезпечення пріоритетності розвитку людини, відтворення й трансляції культури і духовності в усій різноманітності вітчизняних та світових зразків, що сформульовано у Деpжавній нацiональній пpогpамі “Освiта” (Укpаїна ХХI столiття). Колегією Міністерства освіти і науки України 29 червня 2006 р. схвалені Концептуальні засади вивчення предметів духовно-морального спрямування у загальноосвітніх навчальних закладах.

Реалізація накреслених завдань потребує поглибленого науково-психологічного опрацювання проблеми духовного розвитку особистості, конкретизації соціально-психологічних умов процесу духовного зростання учнів і студентів, дослідження мотиваційних чинників та суперечностей цього процесу, розкриття психологічних закономірностей і механізмів духовного розвитку дітей і молоді, виявлення специфіки їх актуалізації на різних вікових етапах. На практиці наукові здобутки мають бути покладені в основу розробки та впровадження психолого-педагогічного супроводу духовного розвитку дітей і молоді в закладах національної освіти.

Аналіз наукової психологічної літератури дозволив виокремити певні аспекти дослідження проблеми духовного розвитку особистості. Одним з перших поняття “духовний розвиток” з філософської у психологічну науку транслював М.Я.Грот, який вважав, що саме особистість є посередником між природним і духовним. Ідеал моральної поведінки вчений вбачав у людях високого духовного розвитку і творчості, а критеріями моральної діяльності - чистоту, безкорисність і самовідданість діяльності людини з метою духовного вдосконалення світу.

На сучасному етапі психологія духовності, духовної ідентифікації особистості досліджується О.І.Зеличенко, В.В.Козловим, І.С.Пасічником. Духовний розвиток пов'язується з формуванням світогляду особистості, вихованням толерантності. “Я-духовне” розглядається як єдина структура особистості, яка актуалізує основні смисли духовного порядку, пов'язані з найважливішими проблемами людського буття, - призначенням, життям, смертю та вічністю, свободою та відповідальністю, самовдосконаленням і найвищою духовною самореалізацією.

Духовному вихованню особистості, розвитку її духовної культури присвячено дослідження І.Д.Беха, К.О.Журби, Г.С.Мурніної. Суттєвою перешкодою у вихованні духовності вважається духовна безпечність, яка зумовлює відчуження суб'єкта від власного “Я - ідеального”, призводячи до втрати сенсожиттєвих орієнтирів. Опозицією духовній безпечності виступає духовна напруженість, як глобальна внутрішня умова особистісного розвитку, що є вольовою характеристикою людини та проявляється як її гідність, емпатійність, добропорядність.

Розгляд духовності як умови професійного розвитку особистості здійснили І.А.Зязюн. О.В.Киричук, В.А.Пономаренко, О.А.Ткаченко. У цьому контексті духовні якості фахівця пов'язуються з професійною відповідальністю та виступають важливим чинником його успішної професійної діяльності. Водночас, професіонали як духовна еліта не зацікавлені зовнішніми успіхами, прагненнями виокремитися, щоб привернути до себе соціальну увагу. Її покликання полягає у неперервній, невидимій для суспільства, але завжди продуктивній інтелектуальній діяльності.

Аналіз процесу духовного розвитку в контексті гуманістичної парадигми здійснено Г.О.Баллом, О.Б.Орловим. Тілесне, душевне та духовне розглядається вченими як сторони єдиної цілісної системи, що тісно пов'язані між собою і взаємно опосередковують одна одну. Взаємозв'язки духовного розвитку з творчістю, життєтворчістю, побудовою життєвого шляху особистості висвітлено в працях В.А.Роменця, В.О.Татенка, В.Г.Панка, В.М.Ямницького. Активність духовного “Я”, прагнення до свободи розглядається дослідниками як основа не тільки творчого процесу, але й цілеспрямованих впливів на себе. Результатом духовної активності є вчинок, засобом якого відбувається протиставлення себе життєвим обставинам.

Взаємозв'язки духовності з українською ментальністю та особливості національного виховання на основі духовних цінностей аналізуються в працях В.П.Москальця, В.М.Хайруліної. Вікові особливості становлення духовності та моральності дитини, молодої людини розкрито в працях А.Ц.Гармаєва, М.Г.Іванчук. Поняття “духовний потенціал” та феномен совісті висвітлюють у своїх роботах Л.Н.Коган, М.В.Савчин. У працях Т.І.Пашукової, Ж.М.Юзвак розкрито такі провідні ознаки духовного розвитку як свідоме самовдосконалення особистості, її ціннісно-смислова переорієнтація, усвідомлення єдності з людьми, світом.

Водночас, незважаючи на підвищення інтересу до проблематики духовного розвитку, на теоретичному рівні не визначено закономірності процесу духовного становлення особистості, психологічні механізми духовного зростання молоді на різних вікових етапах; при цьому поняття “духовний розвиток” не включене до змісту психологічних словників. Психолого-педагогічні дослідження проблеми здійснені лише на окремих вікових етапах, а психодіагностичний інструментарій, який має бути спрямований на дослідження духовного розвитку особистості в різних ланках освітнього простору, практично не розроблений. Поза увагою залишається розробка науково обґрунтованого психолого-педагогічного супроводу духовного розвитку дітей і молоді, спроектованого з урахуванням їх особистісних та онтогенетичних характеристик, а також закономірностей і механізмів духовного становлення особистості.

Таким чином, соціальна та психологічна значущість проблеми, а також її недостатнє вивчення зумовили вибір теми нашого дослідження: “Психологічні закономірності та механізми духовного розвитку дітей і молоді”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане згідно з плановою науково-дослідною роботою відділу психології трудової і професійної підготовки Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України на 2005-2007 рр. “Розвиток психологічної культури педагогічних працівників професійно-технічних навчальних закладів” (РК № 0102U000399). Тема дисертації затверджена вченою радою Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України (протокол №1 від 25 січня 2001 р.) і узгоджена Радою з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології в Україні (протокол №4 від 11.04.2001 р.).

Мета дослідження: теоретико-методологічне обґрунтування та експериментальне вивчення психологічних закономірностей і механізмів духовного розвитку дітей і молоді, розробка й впровадження психолого-педагогічного супроводу процесу духовного становлення учнів і студентів.

Завдання дослідження:

дослідити історико-психологічний аспект проблеми духовного розвитку особистості, розкрити психологічний зміст, сутність поняття “духовний розвиток особистості”, мотиваційні чинники та суперечності цього процесу, обґрунтувати теоретико-методологічний підхід до вивчення психологічних закономірностей та механізмів духовного розвитку дітей і молоді;

визначити психологічні закономірності та соціокультурні умови духовного розвитку особистості, виявити специфіку психологічних механізмів духовного розвитку дітей і молоді на різних вікових етапах;

розробити психологічну модель процесу духовного розвитку дітей і молоді, обґрунтувати критерії та показники цього процесу;

визначити методичні підходи та розробити методики діагностики психологічних механізмів духовного розвитку дітей і молоді;

здійснити емпіричне дослідження психологічних механізмів духовного розвитку дітей і молоді.

обґрунтувати, розробити та впровадити психолого-педагогічний супровід духовного розвитку дітей і молоді з урахуванням психологічних закономірностей та механізмів цього процесу.

визначити провідні принципи, методичні засоби та прийоми реалізації духовно-особистісного підходу в практику психологічного консультування дітей і молоді.

В основу дослідження були покладені припущення про те, що цілісне вивчення психологічних закономірностей та механізмів духовного розвитку дітей і молоді можливе за умов розробки та впровадження окремого психологічного підходу, який інтегрував би філософські уявлення про духовність з психологічними уявленнями про особистість дитини, молодої людини, її структуру та розвиток. Психологічні закономірності духовного розвитку дітей і молоді мають утворювати стійкі причинно-наслідкові зв'язки між зовнішніми та внутрішніми умовами духовного сходження, які повторюються в часі і вимагають дослідження на значних часових інтервалах. Актуалізація психологічних механізмів духовного розвитку особистості зумовлюватиме процеси формування духовних ідеалів, смислів і цінностей та реалізацію духовного потенціалу у вчинках і діяльності, спрямованих на збагачення духовних надбань людства. Забезпечення процесу духовного розвитку дітей і молоді потребує впровадження науково обґрунтованого психолого-педагогічного супроводу, спроектованого з урахуванням психологічних закономірностей і механізмів духовного розвитку особистості.

Об'єкт дослідження - процес духовного розвитку особистості.

Предмет дослідження - психологічні закономірності та механізми духовного розвитку дітей і молоді.

Для реалізації накреслених завдань, перевірки сформульованих гіпотез було використано комплекс методів: теоретичні - аналіз і узагальнення наукових даних з проблеми духовного розвитку особистості, системно-структурний аналіз, синтез, порівняння, моделювання, узагальнення; емпіричні - спостереження та лонгітюдні спостереження, бесіди, анкетування, аналіз біографічних даних, тестування, констатувальний та формувальний експерименти; математичні - дисперсійний і кореляційний аналіз (пакет SPSS 13), що застосовувався для визначення характеру актуалізації окремих психологічних механізмів духовного розвитку особистості та встановлення значущості кореляційних зв'язків між духовним потенціалом та іншими показниками особистісного зростання учнівської молоді.

На різних етапах дослідження було використано ряд психодіагностичних методик, зокрема, Б.Басса (діагностика спрямованості особистості); Томаса (визначення стилю спілкування); КОС-2 В.В.Синявського та Б.О.Федоришина (виявлення й оцінки комунікативних і організаторських схильностей); К.Леонгарда (визначення акцентуацій характеру); вербального тесту Айзенка (дослідження інтелектуальних здібностей); опитувальника ЕРІ, тест Айзенка (діагностика екстраверсії та нейротизму); опитувальника В.В.Бойко (визначення емпатії) та авторських психодіагностичних методик - “Духовний потенціал особистості”; “Здійснення бажань” (дослідження свідомості та відповідної ціннісної орієнтації); методики комплексної оцінки гармонійного розвитку особистості (дослідження духовно спрямованої поведінки) та методики дослідження процесу духовної самореалізації учнівської молоді.

Наукова новизна та теоретичне значення одержаних результатів полягають у тому, що:

- вперше проведене системне теоретико-експериментальне дослідження психологічних закономірностей і механізмів духовного розвитку дітей і молоді,обґрунтовано духовно-особистісний підхід до вивчення процесу духовного розвитку особистості та розроблено його основні принципи (духовно-особистісної інтеграції; ієрархічності та ціннісно-смислової детермінації); створено дихотомічну модель духовної детермінації особистості, психологічну модель процесу духовного розвитку дітей і молоді, обґрунтовано психологічні критерії та показники цього процесу; виявлено спонукальні мотиви духовного розвитку, серед яких мотиви самовдосконалення (відтворення прекрасного та досконалого у собі), допомоги потребуючим (служіння, покращення світу, примноження добра), мудрості (пошук і примноження істини), праведності (дотримання духовних принципів, відтворення гармонії у власному житті) та святості (прийняття та виконання духовної місії, духовне подвижництво та наставництво); виокремлено психологічні механізми духовного розвитку дітей і молоді (ідентифікація, децентрація, рефлексія та усвідомлення буттєвої єдності) та цілісно вивчено специфіку їх актуалізації на різних вікових етапах, встановлено наявність прямо пропорційної залежності між рівнем духовного потенціалу та рівномірністю актуалізації психологічних механізмів духовного розвитку особистості; визначено поняття “духовний дисонанс” та досліджено психологічні особливості його утворення, методично обґрунтовано психолого-педагогічний супровід духовного розвитку учнів і студентів в умовах навчально-виховного процесу; принципи та методичні підходи до психологічної діагностики показників духовного розвитку дітей і молоді, шляхи та засоби врахування психологічних закономірностей духовного розвитку особистості в умовах навчально-виховного процесу; розроблено принципи психологічного консультування дітей і молоді на основі духовно-особистісного підходу (принципи вищої доцільності, свідомої взаємодії, розвитку свідомості, свободи волевиявлення клієнта, детермінованості зовнішнього та внутрішнього);

- поглиблено та уточнено категоріальний апарат, психологічний зміст та сутність понять “дух”, “духовність”, “духовний розвиток”, “духовний потенціал особистості”, психологічні уявлення щодо місця і ролі духовного зростання в процесі загального розвитку особистості, принципи побудови психолого-педагогічного супроводу духовного розвитку дітей і молоді;

- подальшого розширення набули погляди на історико-психологічний аспект проблеми духовного розвитку особистості, сучасні соціокультурні умови її розвитку, специфіку професійної підготовки психологів до процесу активізації духовного розвитку учнів і студентів.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що розроблений психологічний супровід процесу духовного розвитку дітей і молоді може бути використаний в закладах дошкільної, шкільної, позашкільної та вищої освіти як цілісна система, що забезпечує неперервність цього процесу. Розроблені засоби психологічної діагностики та розвитку духовного потенціалу дітей і молоді можуть використовуватися практичними психологами, вчителями, методистами, а також викладачами ВНЗ під час проведення лекцій, практичних і лабораторних занять з курсів “Психодіагностика”, “Загальна психологія”, “Педагогічна та вікова психологія”, “Психологія виховання”.

Психологічні рекомендації для батьків, вихователів і психологів та програма занять “Запроси друзів” можуть бути впроваджені в дошкільних навчальних закладах. Авторські спецкурси “Гармонія” (для учнів початкової школи), “12 шляхів духовності” (для учнів підліткового віку) та “Життєвий вибір” (для старшокласників і студентів) можуть використовуватися шкільними психологами, педагогами загальноосвітніх шкіл.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути застосовані для вдосконалення програм професійної підготовки слухачів у системі післядипломної педагогічної освіти.

Зокрема, основні висновки, рекомендації та розробки впроваджено у навчальних закладах України, Росії та Болгарії. Зокрема, у системі дошкільного виховання: школі-дитячому садку І ступеня “Золотий ключик”, м.Київ (довідка №67 від 22.06.07 р.), школі розвитку і виховання дитини “Дивосвіт”, м.Київ (довідка №73 від 20.04.07 р.), дитячому притулку “Надія”, м.Комсомольськ (довідка №51 від 3.09.07 р.); у загальноосвітніх школах, ліцеях і гімназіях: ЗНЗ №221 м.Києва (довідка №43 від 12.06.07 р.), ЗНЗ № 19 м.Кременчук (довідка №114 від 17.07.07 р.), київській гімназії №153 ім.О.С.Пушкіна (довідка №96 від 13.06.07 р.), Українському колежі ім.В.О.Сухомлинського (довідка №266 від 30.08.07 р.), ЗНЗ №81 ім.А.Бородіна та А.Кочева м.Северська, Росія (довідка №51 від 27.12.07 р.), загальноосвітньому училищі ім.Кирила і Мефодія м.Обзора, Болгарія (довідка №331 від 06.08.08 р.); у закладах позашкільної освіти: Палаці творчості дітей та юнацтва Солом'янського р-ну м.Києва (довідка №98 від 12.06.07 р.), Національному еколого-натуралістичному центрі учнівської молоді (довідка №99 від 05.07.07 р.); у системі вищої освіти: Київському Національному університеті імені Тараса Шевченка (довідка №016/38 від 25.06.07 р.), Національному авіаційному університеті (довідка №12.1/07-07 від 2.07.07р.), Кіровоградському державному педагогічному університеті ім.Володимира Винниченка (довідка №150-н від 26.06.07 р.), Кременчуцькій філії Відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна” (довідка №362 від 06.06.07 р.), Кіровоградському інституті регіонального управління та економіки (довідка №1-07/74 від 29.06.07 р.), Глухівському державному педагогічному університеті (довідка №1566 від 23.05.07 р.); у закладах післядипломної освіти: Центральному інституті післядипломної педагогічної освіти (довідка №01-14/346 від 13.06.07 р.), Київському міському педагогічному університеті імені Б.Д.Грінченка (довідка №241 від 02.07.07р.). Матеріали дисертаційного дослідження застосовуються у практиці роботи Асоціації психіатрів України (довідка №92 від 5.09.07 р.), Кременчуцької регіональної спілки психологів, психіатрів та наркологів (довідка №78 від 12.09.07р.), у діяльності регіональних психологічних служб системи освіти України (довідка №56 від 14.06.07 р.).

Апробація результатів дослідження здійснювалася на 23 Міжнародних науково-практичних конференціях, 16 всеукраїнських науково-практичних конференціях, на 9 науково-методологічних семінарах та 7 круглих столах.

Матеpiали дисеpтацiйної pоботи обговорювалися на засіданнях відділу психології трудової i пpофесiйної пiдготовки Iнституту педагогiки i психологiї пpофесiйної освiти АПН Укpаїни (2001-2008), а також оприлюднювалися на телевізійних передачах (“Я так думаю”, канал “1+1”, 2002, телеканал “Київ”, 2006), у циклі радіопередач (“Для душі”, державної радіомовної компанії “Ера”, 2002 та“Культура”, 2006-2008).

Публікації. Основні результати дослідження знайшли відображення у 80 публікаціях автора, зокрема у 3 монографіях (1 одноосібна та 2 колективні), 7 навчально-методичних посібниках (2 одноосібні та 5 колективних), 4 методичних рекомендаціях (2 одноосібні та 2 у співавторстві), 40 одноосібних статтях у журналах і збірниках, з них 22 - у наукових фахових виданнях, затверджених переліком ВАК України, 12 матеріалах конференцій.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата психологічних наук “Формування духовних цінностей старшокласників у діяльності шкільної психологічної служби” була захищена у 1999 р., її матеріали в тексті докторської дисертації не використовувались.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків до розділів, висновків, списку використаних джерел (538 найменувань, з них 28 іноземними мовами), 7 додатків на 68 сторінках. Основний зміст, викладений на 438 сторінках, містить 69 таблиць на 67 сторінках та 58 рисунків на 49 сторінках.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначені мета, завдання, гіпотеза, об'єкт, предмет та методи дослідження, розкриті наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, відомості про їх впровадження та апробацію.

У першому розділі - “Теоретико-методологічні основи духовного розвитку особистості” - досліджено історико-психологічний аспект проблеми духовного розвитку особистості, визначено зміст та сутність понять “дух”, “духовність”, “духовний розвиток”, виокремлено мотиваційні чинники та суперечності цього процесу, розглянуто духовний розвиток особистості в індивідуально-психологічному та еволюційно-історичному вимірах, обґрунтовано духовно-особистісний підхід до вивчення психологічних закономірностей і механізмів духовного розвитку дітей і молоді.

Сучасні наукові погляди на проблему духовного розвитку особистості мають витоки у стародавніх ідеях, філософських поглядах. Вперше спроба поєднання трьох фундаментальних концепцій - Краси, Добра та Істини в єдиній категорії ідеалу належить Платону, який здійснив значний вплив на філософські ідеї духовного становлення людини. Надалі фундатор діалектичного ідеалізму Г.В.Гегель поєднав ідеї Платона з філософськими уявленнями про людську природу, стверджуючи, що сутність людини є сам вільний дух, який набуває існування в самосвідомості.

Серед відомих філософів-ідеалістів вагомий внесок в проблематику духовного розвитку здійснив В.С.Соловйов, який у своїх поглядах поєднав не тільки християнство, але й духовні ідеї буддизму, неоплатонізму, філософії Гегеля. Визначальним для поглядів філософа є вчення про Софію (божественну ідею творчості) та теорія универсуму (всеєдності). Як і Платон, В.С.Соловйов вважав, що абсолютне здійснює благо через істину в красі.

Зв'язок духовного зростання людини з ідеями ієрархічного персоналізму відстоював у своїх поглядах М.О.Лосський. На думку філософа прогрес людства зумовлюється наявністю живих зразків - духовних подвижників, які захищають абсолютні цінності та втілюють їх у власне життя. М.О.Бердяєв духовний розвиток протиставляв егоїзму, пов'язуючи ідеї духовної досконалості з ідеями соборності особистості та громади. Соборність людини, за поглядами філософа, проявляється в її душевно-духовній любові. Проблема духовного вдосконалення людини та людства розроблялася П.О.Флоренським, який намагався синтезувати віру та розум людини, прагнув до створення “конкретної метафізики”. На його думку, людина є носієм духовної гармонії, яка може перебувати в потенційному стані. Духовно-релігійні ідеї є основою багатьох праць С.Л.Франка, який розглядав духовність не тільки в контексті індивідуального, але й у площині розвитку суспільства, проголошуючи принцип двуєдності духовного та світського служіння.

На початку ХХ століття В.М.Бехтерєв підтримував ідеї М.Я.Грота, пов'язані з духовним розвитком особистості. Він вважав недоцільним протиставлення духовних і матеріальних феноменів та висував принцип еволюційного монізму, згідно з яким усі явища світу, включаючи й внутрішні процеси живих істот, розглядаються як похідні однієї світової енергії, що потенційно містить і відомі нам фізичні енергії, і прояви людського духу.

Значний вплив на становлення психологічних поглядів ХХ-ХХІ століття мали праці християнських філософів та психологів. Зокрема, філософ, хірург, архієпископ В.Ф.Войно-Ясенецький вважав, що духовною енергією проникнута вся неорганічна природа, увесь Всесвіт, але тільки у вищих формах розвитку ця енергія досягає значення вільного, самоусвідомлюючого Духу. Життя Духу нероздільно пов'язане зі всією нервово-психічною діяльністю людини, її думками, почуттями, вольовими актами. За поглядами В.В.Зеньковського, психологія все більше схиляється до виділення трьох складових цілісної природи людини: Духу, душі та тіла.

Наведені філософські положення поступово перевірялися в емпіричних та експериментальних дослідженнях різних психологічних шкіл. Значне місце проблематика духовного розвитку посідає у психологічній спадщині У.Джеймса. У створеній психологічній структурі вчений виокремлює внутрішню суб'єктивну сутність особистості - духовне “Я”. Це найбільш стійкаінтимна частина особистості, яка є джерелом її життєвих зусиль, уваги та волі.

Засновник гуманістичного психоаналізу Е.Фромм надавав першорядного значення упорядкованості ціннісно-смислової сфери особистості. На його думку, здоровий індивід має кращу здатність знаходити шляхи єднання зі світом. Провідним духовним принципом вчений вважав єдність всіх людей, відданість життю та людству в цілому. На переконання засновника трансперсональної психології - Р. Ассаджіолі, поняття “духовне” відображає всю людську активність і всі її функції, у яких один загальний знаменник - володіння цінностями, більш високими, ніж загальноприйняті - такими як етичні, естетичні, героїчні, гуманістичні та альтруїстичні.

Ідеї духовного розвитку через ціннісні вибори особистості закладені у науковій спадщині А.Маслоу. Психологічний портрет трансцендентної особистості, створений вченим, містить характеристики, притаманні високодуховній особистості: чутливість до краси, прагнення до досконалості, добра, істини тощо.

Загалом, дослідження історико-психологічного аспекту проблеми духовного розвитку особистості показало, що в різні історичні періоди філософи та психологи намагалися розкрити зміст і сутність духовності, розв'язати протиріччя, пов'язані з духоматеріальною природою людини, проте психологічні дослідження не враховували належним чином мотивів, закономірностей і механізмів процесу духовного розвитку особистості.

Зміст та сутність поняття “духовний розвиток” ґрунтується на уявленнях про дух і духовність. Аналіз змісту поняття “дух” у різних світоглядних традиціях свідчить, що воно розглядалося як атрибут Бога (книга Буття), як життєдайний зміст природи, Всесвіту (пантеїзм), життя, досвід, доля (М.Бердяєв), “надихальний” елемент, що уможливлює самосвідомість,рефлексію, відчуття якісної глибини наших суб'єктивних переживань (Д.Портер), активний елемент всієї свідомості, внутрішня та суб'єктивна сутність індивіда, джерело прийняття вольових рішень, уваги та зусиль (У.Джеймс). У суб'єктивній формі дух виступає як інтелігентність, а в об'єктивній - як воля (Гегель). Таким чином, дух розглядається дослідниками як джерело психічної енергії людини, що забезпечує стійку свідомість, самосвідомість, рефлексію, емоційно-вольові акти та інші найважливіші психічні функції особистості.

Розкриття змісту поняття “духовність” засвідчило, що воно має як релігійне, так і світське тлумачення. У релігійному контексті духовність пов'язується з такими категоріями як Віра (у спасіння, вічне життя тощо), Надія (на Бога, на перемогу добра), Любов (до ближніх, Бога). У світському розумінні зміст духовності становлять філософські категорії - ідеали Краси, Добра та Істини.

Аналіз психолого-педагогічних визначень дозволив встановити, що духовність людини розглядається як внутрішня суб'єктивна сутність особистості (У.Джеймс), протистоїть тілесному і соціальному (В.Франкл), пов'язується із трансценденцією, завершенням особистості, почуттям смислу, священного, спорідненості (Г. Райх),героїзмом, прагненням до самопожертви, захисту людей, природи (С.Гроф), розширенням свідомості, самовдосконаленням, естетичною спрямованістю (Ш.Амонашвілі), виходом за межі егоцентризму (І.Д.Бех), мірою досконалості людини (Б.Бітінас), осягненням вищого сенсу людського життя (М.Й.Боришевський), спрямованістю на Добро (В.П.Москалець), витонченістю, елегантністю, вишуканістю (О.В.Скрипченко), феноменом совісті, вищими переживаннями (М.В.Савчин), реалізацією ідеальних і трансцендентних потреб, саморозвитком, особистісним зростанням і творчістю (О.В.Татенко, В.М.Ямницький).

У нашому дослідженні духовність розглядається як суб'єктивна сутність людини, що характеризується ціннісним усвідомленням буттєвої єдності та спрямованістю особистості на реалізацію у взаєминах і поведінці ідеалів Краси, Добра та Істини.

Нестача духовності або її спотворення розглядається дослідниками як бездуховність, що пов'язується з дефіцитом моральної саморефлексії особистості (К.Нешев), претензійністю, споживацтвом, властолюбством, заздрістю, невдячністю, недоброзичливістю (К.Попов), духовною безпечністю, пасивністю, недбалим ставлення до діяльності та поведінки (І.Д.Бех), втратою відчуття цінностей (І.А.Зязюн), конформізмом, пристосовництвом (В.П.Москалець).

Визначені діалектичні полюси духовність-бездуховність покладено в основу розробленої нами дихотомічної моделі духовної детермінації особистості (рис.1), в якій протилежними до філософських категорій, притаманних духовності - Краси, Добра та Істини - виступають поняття, характерні для бездуховності - Потворство, Зло та Кривда.

Згідно з розробленою моделлю, егоцентризм, споживацтво, що притаманні бездуховності, утворюють опозицію по відношенню до любові та служіння, що притаманні духовності. Розгляд особистості в контексті дихотомічної моделі духовної детермінації актуалізує екзистенційну проблему вибору, який здійснюється повсякчас між полюсами духовності та бездуховності, зумовлюючи особистісну активність у соціально-психолого-індивідуальному, діяльнісному та генетичному вимірах (за моделлю особистості, розробленою В.В.Рибалкою). Вибір негативної ідентичності (за Е.Еріксоном) спрямовує особистість у русло бездуховності, тоді як протилежний вибір відтворює процес духовного розвитку особистості.

Аналіз та узагальнення існуючих визначень духовного розвитку показали, що цей процес пов'язаний з саморозвитком, самовдосконаленням особистості, ототожненням зі структурою “Я” (Р.Алперт), розширенням свідомості, трансцендуваннямколишніхобмеженьчасуіпростору(С.Гроф), формуванням мужності, співчуття, радості, ясності розуму, мудрості (Ган Ф. де Віт ), сенсом життя людини та відповідним йому ідеальним духовним образом “Я” (І.Д.Бех), пошуком нових смислів, які перетворюють систему ставлень людини до себе та до світу (Т.І.Пашукова), гармонізацією психічної сфери, подоланням відчуження від природи, соціуму, самого себе через усвідомлення їх єдності (Ж.М. Юзвак).

За прийнятим нами визначенням духовний розвиток є процесом свідомого самовдосконалення особистості, що спрямовує людину на підпорядкування свого природного та соціального “Я” вищим ідеалам, цінностям і смислам у руслі Краси, Добра та Істини, гармонізацію поведінки та способу життя, збагачення духовних надбань людства результатами власної діяльності.

Духовний розвиток, з одного боку, виходить за межі індивідуального, підносить людину до трансперсональних переживань, а з іншого - через саморефлексію спрямовує її у глибини власного внутрішнього світу.На відміну від психологічного розвитку, він більшою мірою зосереджений на самосвідомості, життєвих позиціях, ціннісних орієнтаціях, зумовлений не тільки соціалізацією і вихованням людини, але й активізацією її духовного “Я”, яке може вступати у протиріччя з “Я” соціальним та “Я” біологічним (природним). Духовний розвиток доцільно розглядати як вершинну складову особистісного зростання, коли цей процес набуває ознак саморозвитку. У цьому сенсі результатом духовного розвитку може бути досягнення “космічної свідомості” (У.Джеймс, Р.Бекк, К.Роджерс), набуття рис “соборної особистості” (М.О.Бердяєв В.С.Соловйов, М.Я.Грот, В.М.Бехтерєв).

Аналіз філософських ідей (Шрі Чинмой, Шрі Ауробіндо, Свамі Вівекананда) та психологічних поглядів (К.Юнг, А.Адлер, А.Маслоу) дає підстави вважати, що мотиваційні чинники духовного розвитку виходять за межі біологічних і соціальних потреб, адже духовно розвинена особистість не прагне слави та соціальних заохочень, нерідко забуває про власне життя, безпеку та фізіологічні потреби. В основі мотивації високодуховної особистості є мотиви самовдосконалення (відтворення прекрасного та досконалого у собі), допомоги потребуючим (служіння, покращення світу, примноження добра), мудрості (пошук і примноження істини), праведності (дотримання духовних принципів, відтворення гармонії у власному житті) та святості (прийняття та виконання духовної місії, духовне подвижництво та наставництво).

Процес духовного розвитку особистості, активізації її духовного “Я” невід'ємно пов'язаний з упорядкуванням ідеалів, цінностей та смислів. Досягнення гармонії в ціннісно-смисловій сфері особистості є важливим результатом процесу духовного розвитку, який не позбавлений криз і протиріч. Зокрема, різноспрямованість ідеалів, цінностей і смислів спричиняє внутрішньо особистісний конфлікт - духовний дисонанс, який визначено як негативний спонукальний стан, зумовлений дією декількох суперечливих ціннісно-смислових установок особистості, що формувалися одночасно або на різних вікових етапах життя. На відміну від когнітивного, духовний дисонанс детермінується дією трьох складових - ідеалів, цінностей та смислів, які не завжди усвідомлюються особистістю. Потреба в подоланні духовного дисонансу спонукає особистість до активного духовного саморозвитку, упорядкування цінностей, віднаходження конструктивних життєвих смислів, реконструювання образу “Я”.

Наше дослідження процесу духовного розвитку особистості в онтогенетичному, культурологічному та філогенетичному аспектах показало, що в контексті онтогенезу духовний розвиток являє собою неповторний індивідуальний процес трансформації особистості на різних вікових періодах життя людини. Культурологічний аспект духовного розвитку людини та людства невід'ємно пов'язаний з творчою діяльністю, результатом якої є продукування духовних надбань у соціумі, зокрема, сферах науки, мистецтва, релігії та філософії. У філогенетичному аспекті духовний розвиток людства зумовлюється глибинно-психологічною потребою в єдності. Ця потреба актуалізується з моменту втрати дитиною єдності з організмом матері під час народження, що зумовлює пошуки шляхів її відновлення на якісно нових рівнях, зокрема, через: єдність з батьками, родиною; єдність з друзями; єдність з коханою людиною; єдність з однодумцями; єдність з людством; усвідомлення буттєвої єдності (з Природою, всіма істотами, Богом).

Відомі науково-психологічні підходи не описують повною мірою феноменів духовного розвитку особистості. Характерною ознакою розробленого нами духовно-особистісного підходу є те, що філософські погляди на духовність інтегруються з психологічними уявленнями про особистість, її структуру та внутрішні процеси. Духовно-особистісний підхід у дослідженні психологічних закономірностей і механізмів духовного розвитку доцільно розглядати як сукупність концептуальних уявлень, моделей, принципів і методів, що сприяють більш об'єктивному розумінню особистості у процесі духовного зростання та забезпеченню в системі національної освіти психолого-педагогічних умов, сприятливих для духовного розвитку дітей і молоді. Провідними принципами духовно-особистісного підходу визначено принцип духовно-особистісної інтеграції; принцип ієрархічності (підпорядкування) та принцип ціннісно-смислової детермінації.

У відповідності до принципу духовно-особистісної інтеграції, духовна, соціальна та біологічна природа людини складають цілісну систему, центром інтеграції якої виступає особистість з притаманними їй структурою, функціями та процесами. Перебуваючи у постійному енергетично-інформаційному обміні з цілісним зовнішнім світом, людина перетворює матеріальні форми енергії у більш досконалі, духовні форми, одухотворяючи саму себе та навколишній світ.

У відповідності з принципом ієрархічності, духовна сфера людини є найбільш складним особистісним утворенням по відношенню до психофізіології, емоційно-почуттєвої та інтелектуальної сфер. У процесі духовного розвитку вибудовується “Я-концепція” особистості, упорядковуються мотиви, мислення спрямовується на розв'язання найважливіших проблем буття, досягається гармонійне співвідношення фізичної, емоційно-почуттєвої та інтелектуальної сфер.

Згідно з принципом ціннісно-смислової детермінації психологічний зміст ідеалів, цінностей і смислів скеровує особистісні функції та процеси, надає їм узгодженості, детермінує особистісно-духовну спрямованість. Невпорядкованість або втрата духовних цінностей і смислів позбавляє людське життя сенсу, зводячи до природного рівня; ціннісно-смислова саморегуляція виступає основою для вольової та емоційної саморегуляції особистості. Поведінка, вчинки та взаємодія дітей і молоді мають вивчатися у безпосередньому зв'язку з їх ціннісно-смисловою детермінацією.

Структурно-компонентне навантаження духовно-особистісного підходу базується на концептуальній парадигмі (як сукупності наукових уявлень про процес духовного розвитку особистості, його психологічні закономірності та механізми); на методологічних засадах (принципах духовно-особистісного підходу та методичному інструментарії, спрямованому на психодіагностичне дослідження процесу духовного розвитку дітей і молоді); на методичних основах (принципах методичної організації, змісту і методах духовно спрямованого навчально-виховного процесу).

Отже, дослідження історико-психологічного аспекту проблеми духовного розвитку особистості, розкриття психологічного змісту, мотиваційних чинників та суперечностей цього процесу дозволило обґрунтувати духовно-особистісний підхід до вивчення психологічних закономірностей та механізмів духовного розвитку дітей і молоді.

У другому розділі - “Теоретико-експериментальне дослідження психологічних закономірностей і механізмів духовного розвитку особистості” - відповідно до розроблених положень духовно-особистісного підходу здійснено визначення психологічних закономірностей і механізмів духовного розвитку особистості, вивчено соціально-психологічні умови цього процесу, досліджено віковий вимір духовного становлення особистості, розкрито специфіку актуалізації психологічних механізмів духовного розвитку дітей і молоді на різних вікових етапах; розроблено психологічну модель процесу духовного розвитку дітей і молоді, обґрунтовано критерії та показники його результативності.

Під психологічними закономірностями розуміють об'єктивно існуючі стійкі причинно-наслідкові зв'язки психічних явищ, які повторюються в процесі психічного розвитку особистості. Їх вивчення потребує аналізу життя особистості в цілому, або ж його значної частини. Зважаючи на це, дослідження психологічних закономірностей духовного розвитку здійснювалось за двома напрямами: через аналіз життєвого шляху духовних подвижників в історії людства та на основі ретроспективної самооцінки життєвих доль сучасних духовних лідерів. Використання біографічного методу дозволило встановити психологічні закономірності духовного становлення та розвитку особистості (див. ліву частину табл. 1), що мають бути покладені в основу процесу духовного розвитку дітей і молоді. У правій частині таблиці наведено шляхи й засоби врахування виявлених закономірностей в умовах навчально-виховного процесу.

Для підтвердження актуальності виявлених психологічних закономірностей на сучасному історичному етапі здійснювалося анкетування та інтерв'ювання духовних лідерів - представників громадських організацій, діячів науки, мистецтва, релігії в Україні, Росії, Болгарії та Польщі (412 осіб).

Узагальнення отриманих експериментальних результатів дозволило зробити висновок про те, що психологічні закономірності духовного розвитку особистості в минулому не мають суттєвих відмінностей від психологічних закономірностей духовного зростання наших сучасників. Водночас значні зміни відбулися у соціокультурних умовах, зокрема: духовний розвиток відбувається в умовах збільшення обсягу інформації та залучення людини з перших років життя до інформаційного простору, в якому високодуховну особистість характеризує здатність вибіркового сприйняття, знаходження буттєвих смислів, відокремлення духовно значущої інформації. Духовний вибір (протидія злу, охорона та примноження прекрасного, пошук істини) може втілюватися у постійне самовдосконалення, побудову життя відповідно до загальнолюдських моральних принципів, допомогу потребуючим, наповнення інформаційного простору високодуховними ідеями, творами мистецтва тощо. Серед факторів, що ускладнюють процес духовного розвитку дітей і молоді - нестача уваги батьків, переважно несприятливий вплив засобів телекомунікації, відсутність навичок духовної самореалізації.

Духовний розвиток є процесом, який набуває різних ознак у часі, а отже не може бути вичерпно описаним єдиним психологічним механізмом. Згідно з принципами духовно-особистісного підходу (духовно-особистісної інтеграції, ієрархічності та ціннісно-смислової детермінації), психологічні механізми духовного розвитку у своїй сукупності утворюють низку психічних функцій, які актуалізуються у віковому вимірі та забезпечують духовне зростання особистості, сформованість духовних ідеалів, цінностей і смислів, відтворюють не тільки процес соціалізації, але й забезпечують подальший надсоціальний - духовний розвиток людини.

У процесі теоретичного дослідження визначено такі психологічні механізми духовного розвитку особистості як ідентифікація, децентрація, рефлексія, трансценденція та усвідомлення буттєвої єдності. Ідентифікація з високодуховними особистостями активізує прагнення наслідування, прискорює процес духовного розвитку, сприяє знаходженню нових цінностей, смислів та форм діяльності (Е.Еріксон) має важливе значення для розвитку совісті.

Таблиця 1. Психологічні закономірності духовного розвитку особистості та шляхи і засоби їх врахування в умовах навчально-виховного процесу

Духовна самоідентифікація людини - це результат її еволюційно-історичного шляху від біологічного до соціального та далі, від соціального - до духовного “Я”. Вона невід'ємно пов'язана з уявленнями особистості про свій ідеальний образ, духовне “Я” (В.М.Ямницький).

Психологічний механізм децентрації допомагає звільнятися від егоцентризму, зважати на потреби та інтереси інших, гармонійно поєднуючи їх з власними потребами (І.Д.Бех, Т.І.Пашукова). Внаслідок розвитку децентрації любов і духовне служіння стають провідними життєвими смислами особистості.

Рефлексія, як процес пізнання особистих психічних актів і станів, сприяє зростанню здатності особистості піднятися над своїм буттям (І.Д.Бех), стати в позицію “позаперебування” (М.Бахтін) віднайти життєві смисли, сформувати цінності. Рефлексія пов'язана з осмисленням людиною себе як цілісної особистості (І.С.Булах) та усвідомленням і оцінюванням своїх дій і поведінки, виходячи з передбачення відповідних реакцій іншої людини (Н.І.Пов'якель).

Психологічний механізм трансценденції детермінує прагнення особистості до абсолютного, досконалого. Трансценденція пов'язана з вершинними переживаннями, більш праведним мисленням особистості, ставленням до Всесвіту з благоговінням (А.Маслоу). Розвиток психологічного механізму трансценденції супроводжується осяянням, інтуїтивними злетами, творчими поривами, життєлюбством і людинолюбством (Ю.П.Азаров), підносить людину над буденністю, активізує подальший розвиток особистості, наслідком якого може стати набуття універсальної, космічної свідомості (К.Роджерс).

Усвідомлення буттєвої єдності характеризується тим, що відчуття свого “Я” розповсюджується за межі індивіда або особистості, охоплюючи більш широкі аспекти таких понять, як людство, життя та космос (Р.Уолш), розчиняється в усвідомленні всезагального єднання з усім, що існує (А.Маслоу), зумовлюючи осмислення та переживання своєї спорідненості з іншими, забезпечуючи зв'язок між різними поколіннями (С.Л.Франк), компенсує втрачену єдність з організмом матері на буттєвому рівні.

Актуалізація психологічних механізмів духовного розвитку є складним процесом, що пов'язаний з віковим становленням особистості. Аналіз численних психологічних теорій та поглядів на онтогенез людини (Ш.Блер, А.Гезелл, Е.Еріксон, Е.Йенш, Е.Кречмер, Е.Шпрангер, Б.Г.Ананьєв, Л.І.Божович, Л.С.Виготський, О.І.Власова, М.Г.Іванчук, Г.С.Костюк, І.С.Кон, В.У.Кузьменко, Н.С.Лейтес, С.Д.Максименко, І.П.Маноха, В.Ф.Моргун, Н.І.Пов'якель, В.В.Рибалка, Т.С.Яценко) дозволив встановити, що при розробці вікових періодизацій за основу бралися фізичні та фізіологічні процеси, соціальні потреби у взаємодії, спілкуванні, трудовій діяльності. Дослідження специфіки прояву психологічних закономірностей та актуалізації психологічних механізмів духовного розвитку особистості зумовило розгляд цього процесу в контексті вікового зростання дітей і молоді.

Встановлено, що з перших років життя відбувається актуалізація психологічного механізму ідентифікації, що спрямовує дитину на відновлення втраченої при народженні єдності в сімейному колі. Надалі дитина шукає єдності з першим вчителем, друзями, зважає на потреби інших. На цей час важливою є наявність зразків високодуховної поведінки, які можуть актуалізувати духовну ідентифікацію та децентрацію. Близько 5-6 років відбувається активізація пізнавальної діяльності дитини, коли вона ставить безліч запитань дорослим. Приховування від дитини світових проблем, не розв'язаних людством, призводить до байдужості, перешкоджає розвитку децентрації як здатності розглядати світ з позиції його покращення (Ж.Піаже).

Близько 12 років у підлітка ідеальні уявлення вступають у протиріччя з реальністю, перед ним постає вибір: або самостійність, зростання відповідальності або подальше споживання чужих знань і досвіду. Випробуванню підлягають уявлення про добро та зло, сімейні цінності. Прагнення до єдності зумовлює опанування соціального рівня відносин, апробації засвоєних цінностей та смислів у міжособистісній взаємодії, вчинках. Доцільним є залучення учнів до групових форм психологічної роботи, спрямованих на розвиток духовних якостей.

Для старшокласників і студентів характерними є активізація розвитку самосвідомості, зміна життєвих позицій, що пов'язана з вибором професії, початком інтимного життя, формуванням свідомого та самостійного світосприйняття. Завдяки зростанню саморефлексії, здатності піднятися над своїм буттям (І.Д.Бех), стати в позицію “позаперебування” (М.Бахтін), духовний розвиток стає більш усвідомленим, набуває ознак саморозвитку.