Рольова поведінка в міжособистісних стосунках

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ ОГЛЯД СОЦІАЛЬНО - ПСИХОЛОГІЧНИХ РОЛЬОВИХ ТЕОРІЙ

1.1 Соціально психологічні стереотипи поведінки особистості

1.2 Вплив потреб та соціальних орієнтацій особистості на рольову оведінку

Висновки до першого розділу

РОЗДІЛ 2. МЕТОДОЛОГІЧНІ ТА МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ РОЛЬОВОЇ ПОВЕДІНКИ В МІЖОСОБИСТІСНИХ СТОСУНКАХ

2.1 Методологічні підходи до дослідження потреб та соціальних орієнтацій на рольову поведінку

2.2 Методична програма дослідження

Висновки до другого розділу

РОЗДІЛ 3.ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОТРЕБ ТА СОЦІАЛЬНИХ ОРІЄНТАЦІЙ НА РОЛЬОВУ ПОВЕДІНКУ

3.1 Якісний та кількісний аналіз отриманих даних емпіричного дослідження рольової поведінки

3.2 Рекомендації щодо оптимізації рольової поведінки особистості

Висновки до третього розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність вибраної теми з точки зору соціальної психології обумовлена рядом причин теоретичного і практичного характеру.

Рольові характеристики особистості визначають її поведінку, індивідуальність, виявляються у вчинках, в активності людини. Водночас вони свідчать про залежність особистості від конкретних соціальних структур, соціальної ситуації. Соціальна позиція зумовлена певним типом установок і орієнтацій, метою спільної діяльності. Вона формується під впливом безпосередніх умов життєдіяльності особистості та уособлює реальну поведінку індивіда, реалізацію стосунків у конкретній життєвій ситуації. Особливу актуальність має проблема міжособистісної сумісності членів групи, насамперед при виконанні завдання навіть незначні розбіжності в думках, дії можуть призвести до серйозних міжособистісних конфліктів або поставити під загрозу виконання спільно розв'язуваних завдань.

Водночас аналіз впливів, які справляють на особистість її контакти з іншими людьми, приводить до розуміння того факту, що спілкування є не стільки важливою складовою в житті індивіда, скільки воно тотожне самому людському життю і передбачає взаємодію, сприймання людьми один одного, обмін інформацією тощо.

На рівні «спілкування - обмін інформацією» становлення особистості відбувається рамках прояву її комунікативних здібностей, якостей, вмінь, у межах реалізації комунікативної програми поведінки. Тут йдеться про розвиток певних соціальних дій особистості, ступінь її активності у пошуках потрібної інформації. Рівень «спілкування - сприймання людьми один одного» передбачає розвиток особистості як прояв її перцептивно - рефлексивних, емоційно - емпатійних можливостей.На цьому рівні виникаєвзаєморозуміння (непорозуміння) між учасниками спілкування. Відбувається розвиток пізнавальних процесів особистості на стадіях конкретно - чуттєвого і абстрактно - логічного відображення. Рівень «спілкування - міжособистісні відносини» має на меті розвиток рольових характеристик індивіда, прояв соціально - психологічного типу. Можна передбачити й інші рівні: «спілкування - обмін нормами», «спілкування - обмін цінностями», «спілкування - соціальна поведінка» тощо. Система мотивів чи потреб спрямовують участь особистості у спілкуванні.Можна назвати ряд найважливіших чинників, які роблять спілкування незамінною складовою, що бере участь у розвитку особистості.

Представники символічного інтеракціонізму розглядають соціалізацію як процес засвоєння індивідом системи соціальних ролей, які відбуваються в первинній групі шляхом «прийняття ролі іншого». Рольова поведінка це реальні вчинки людей , опосередковані вимогами та очікуваннями оточення, індивідуальними властивостями людини, її уявленнями про себе та інших людей; рольова поведінка формується в процесі міжособистісного спілкування, через засвоєння впливу засобів масової інформації; вона неможлива поза спілкуванням.

Спираючись на вище визначене була вибрана тема «Рольове поводженя».

Об'єктом дослідження є соціально психологічні стереотипи поведінки особистості.

Предметом дослідження є вплив потреб та соціальних орієнтацій особистості на рольову поведінку.

Теоретичні методи: аналіз, порівняння, моделювання, емпіричні, статистичні.

Мета дослідження є вивчити вплив потреб та соціальних орієнтацій на рольову поведінку.

Гіпотеза - ми припускаємо що потреби та соціальні орієнтації особистості впливають на рольову поведінку.

Згідно з метою дослідження визначено такі завдання:

1. теоретично оглянути дослідити соціально - психологічній підхід до рольових теорій.

2. скласти програму емпіричного дослідження.

3. визначити особливості впливу потреб та соціальних орієнтацій особистості на рольову поведінку.

4. розробити рекомендації щодо оптимізації рольової поведінки особистості

Дослідження соціально - психологічної діагностики проводилося за допомогою діагностики міжособистісних стосунків за методикою Т.Лірі. Для вимірювання міжособистісних стосунків застосувався модифікований (модифікація А. Рукавишникова) варіант «Опитувальника міжособистісних стосунків» В. Шультца.

Експериментальною базою виступило Публічне Акціонерне Товариство «АрселорМіттал Кривий Ріг» Депортамент з безпеки Відділ перепусток, філіал бюро перепусток по металургійному виробництву.

Вибірка складалась з реального колективу 12 чоловік жіночої статті віком від 29 років до 52 років середній вік 40 років.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНИЙ ОГЛЯД СОЦІАЛЬНО - ПСИХОЛОГІЧНИХ РОЛЬОВИХ ТЕОРІЙ

1.1 Соціально психологічні стереотипи поведінки особистості.

Соціально-психологічний аналіз соціальної ролі має велике значення для розуміння соціальної поведінки особи. Тому дана проблема привернула увагу багатьох дослідників, причому не тільки интеракціонистів, але й представників інших орієнтацій, наприклад необіхевіористскій (Тібо і Келлі), когнитивістскій (Ньюком) та ін. До кінця 60-х років в американській соціальній психології налічувалося вже багато сотень переважно емпіричних, але також і теоретичних досліджень в даній області. Така популярність рольових досліджень пояснюється деякими авторами двома обставинами. По-перше, проблема ролі представляє великі можливості як для теоретичних, так головним чином і для емпіричних досліджень. По-друге, рольова теорія містить такийпідхід до дослідження соціальної поведінки особи, який відсутній в інших теоретичних орієнтаціях соціальної психології. Найбільшою популярністю в даній області користуються роботи таких соціальних психологів, соціологів, які займаються соціально-психологічною проблематикою, як Т. Сарбин, І. Гоффман, Р. Лінтон, Р. Мертон, Р. Ромметвейт, Н. Гросс та ін [2].

У цей час, в соціальній науці є два типи рольових теорій, які визначаються так: структуралістська і интеракціонистська. Структуралістська рольова теорія міцно стоїть на соціологічних позиціях. Теоретичні основи соціологічної рольової теорії закладалися багатьма авторами - М. Вебером, Р. Зиммелем, Т. Парсонсом та ін. Всі вони розробляли проблеми зв'язку індивіда і суспільства і впливу суспільства на індивіда. Більшість цих авторів розглядали об'єктивні аспекти рольових теорій і практично не торкалися її суб'єктивних сторін. Один лише Вебер відзначав одного разу, що соціологія повинна враховувати суб'єктивну мотивацію виконавця ролі для пояснення його поведінки [2].

У соціально - психологічній структурі особистості соціальна поведінка представлена соціально - психологічним досвідом, соціальною орієнтацією та соціальною позицією, соціально - психологічною компетентністю, рольовими характеристиками.

Названі складові вказують на зв'язок індивіда з соціальним середовищем, який опосередкований його зовнішньою і внутрішньою активністю. Поведінка - це система взаємопов'язаних дій і вчинків індивіда, які здійснюються з метою реалізації певних функцій і вимагають зв'язку людини із соціумом. Своєрідність поведінки людини залежить від характеру її взаємовідносин з іншим співрозмовником або групою, членом якої вона є. На поведінку також впливають групові норми і цінності, рольові приписи. Залежно від ситуації виокремлюють різні типи поведінки: вербальна ( та, що проявляється у мові); знакова (реакція на знак); рольова (та, що відповідає вимогам, які висуваються до індивіда певною роллю); поведінка що відхиляється (та, що суперечить прийнятим у суспільстві правовим, моральним, соціальним та ін. нормам). Неадекватність поведінки негативно позначається на міжособистісних стосунках та групових відносинах, що може викликати агресію, депресію, конфлікт тощо. Особистість як певний соціально - психологічний тип може мати кілька стереотипів поведінки. Водночас соціальна група, членом якої індивід є, також продукує варіанти соціально - психологічних ліній поведінки, які залежать від членів групи, її нормативних вимог. Норми мають соціокультурне і етнопсихологічне забарвлення, тобто визначаються суспільством, його політико - економічною практикою (соціальні норми визначають еталон - мірило, зразок, з яким особистість співвідносить свої вчинки, на основі якого обґрунтовує свої дії, оцінює поведінку інших) та базуються на культурно- історичних і національно - психологічних традиціях конкретних груп людей. В основі культури окремої людини лежить її здатність орієнтуватися не на зовнішні, а на внутрішні норми, які, у свою чергу, виробляються індивідом у процесі засвоєння заданих зовні соціальних та культурних норм [1].

Суттєвою соціально - психологічною характеристикою особистості є її поведінка у групі, вміння контактувати і взаємодіяти з іншими людьми, дотримуватися групових норм і правил. Для правильного розуміння й оцінки цієї поведінки, а отже, і процесу взаємовідносин індивіда та групи варто враховувати як властивості особистості, котра займає певний соціальний статус, позицію і роль у групі, так і склад, характер діяльності, рівень організації групи та групові процеси. Щодо особистості, то в соціальній психології існує ряд понять, котрі визначають положення й особливості її поведінки в групі та в інших більш широких соціальних спільнотах. Найважливішими серед них є такі поняття, як статус, позиція, роль та ранг.

Згідно Дж. Міду, "прийняття ролі іншого", тобто вміння подивитися на себе з боку очима партнера по спілкуванню, є необхідною умовою для успішного здійснення будь-якого акта взаємодії між людьми. В якості прикладу "прийняття ролі іншого" у Міда фігурували лише дитячі рольові ігри, які він вважав одним з найважливіших засобів соціалізації особистості. Цим, власне, і обмежуються його міркування про соціальної ролі особистості. Пізніше поняття "роль" і "соціальнароль" стали широко використовувати і розробляти у західній соціології та соціальної психології [1].

Значний внесок у розвиток рольової теорії вніс соціальний антрополог Р. Лінтон. Він запропонував так звану статусно-рольову концепцію. На думку Лінтона, для визначення зв'язку індивіда з різними системами суспільства дуже зручні такі терміни, як "статус" і "роль". Статус, на думку Лінтона, - це те місце, що індивід займає в даній системі. А поняття роль використовується для опису всієї суми культурних зразків поведінки, пов'язаних з певним статусом. На думку Лінтона, таким чином роль включає установки, цінності та поведінку, предписане суспільством для кожного з усіх людей, які мають певний статус. У зв'язку з тим, що роль являє собою зовнішню поведінку, вона є динамічним аспектом статусу, тим, що індивід повинен зробити, для того щоб виправдати займаний ним статус [2].

Зазвичай категорією «статус» (від латинської - стан, становище) позначається місце індивіда в системі міжособистісних відносин у групі чи суспільстві, його права, обов'язки і привілеї. Оскільки кожна людина охоплена різними соціальними зв'язками і різними соціальними функціями, то вона одночасно може мати багато статусів. Перебуваючи у взаємозв'язках різного рівня, індивід може мати статуси людини, громадянина, студента, члена сім'ї, неформального об'єднання тощо. Виходячи з ознаки «природність - набуття» статусу, виокремлюють пропоновані (національність, соціальне походження, місце народження) і досягнуті статуси (освіта, професія та ін.). Розрізняють також економічний, правовий, професійний, політичний, особистісний статус людини. В ряді досліджень йдеться про статуси «заданий» і «досягнутий», «формальний» і «неформальний», «суб'єктивний» і «об'єктивний». В більш узагальненому вигляді можна вести мову про психологічний і соціальний статус. Суттєві розбіжності в статусі часто стають причинами дискомфорту у групі, фрустрації, конфлікту тощо. Статус розглядається як єдність об'єктивного і суб'єктивного та є показником визнання значущості особистості з боку групи чи суспільства. В ньому виявляють себе групові норми і цінності, він визначається позицією, соціальним рангом (офіційний статус) та ставленням до особистості членів групи, ступенем їхньої поваги, симпатії, авторитетністю, престижністю індивіда в спільноті (неофіційний статус). Статус залежить від соціальних ролей особистості в спільноті. Існує тісний взаємозв'язок між офіційним і неофіційним статусом: авторитетна особистість має більше шансів зайняти більш високий ранг, водночас підвищення офіційного статусу піднімає рейтинг людини, її оцінку оточуючими. Авторитет і престиж особистості є головними складовими статусу [1].

Авторитет ( від латинської - вплив, влада), трактується в додатковій психологічній літературі як, по - перше, вплив індивіда, що ґрунтується на займаній ним посаді; по - друге, визнання за індивідом права на прийняття відповідального рішення в умовах спільної діяльності. У першому випадку дане поняття в соціальній психології нерідко співвідноситься з уявленням про владу (поняття влади в широкому соціально - філософському трактуванні розуміється як здатність і можливість справляти певний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою різних засобів - волі, права, авторитету, насилля), а в другому - авторитет може не збігатися з владою (авторитетом може користуватися людина, що не наділена повноваженнями влади, але яка є моральним еталоном для членів групи, а отже, має високий ступінь референтності для оточуючих). Вважається, що підґрунтям авторитету є такі властивості людини, її риси, котрі за рівнем свого розвитку суттєво переважають такі самі якості в інших особистостей. Авторитет характеризується такими параметрами: широта (кількісна ознака авторитету - сфера впливу, кількість членів групи, залучених до взаємовідносин), глибина (якісна ознака - авторитет посади, авторитет особистості, види діяльності, які охоплює авторитет), стабільність (часова характеристика авторитету). Влада і авторитет проявляються в тій мірі, в якій одна сторона, мобілізуючи свої наявні можливості, намагається змінити поведінку іншої сторони засобами впливу. Певна частина змін, що породжуються психологічним впливом, зникає, як тільки людина або група людей виходить із сфери впливу, інші продовжують існувати, залишаючи помітний слід в особи і за певних обставин перетворюються на власні риси характеру. Для того, щоб авторитетно - владні відносини виникли, вплив повинен відбутися або визріти. Таким є соціально - психологічний механізм утвердження авторитету і влади особистості в певній спільноті. Сутність авторитету особистості у процесі впливу на інших найповніше розкривається через її ставлення до членів групи, що особливо помітно під час аналізу безпосередньої участі людей у виконанні спільної дії. При цьому люди вільні у своєму виборі «впливів». Водночас, перебуваючи у соціальному середовищі, стаючи складовою часткою групи, вони не в змозі уникнути комфортного або дискомфортного впливу оточуючих. Загалом людина з високим соціально - психологічним статусом має велику моральну владу, неформальний авторитет, що дозволяє впливати на інших членів групи. Д. Майєрс наводить результати досліджень, в яких доведено, що люди з високим статусом наділені найбільшим впливом; люди з низьким статусом набагато швидше виконували вказівки експериментатора, ніж ті, що мали високий статус [1].

Вирішальним моментом у формуванні авторитету учасників взаємодії є не сама по собі об'єктивна цінність їхніх якостей і властивостей, а їх суб'єктивне значення для членів групи. В контексті формування авторитету особистості, важливо розглянути ситуацію, при якій молодій особі з посадою дається влада при відсутності авторитету. Така влада підсилює індивіда лише на перших етапах становлення офіційного статусу. На наступних етапах відбувається процес формування авторитету, підґрунтям якого є як індивідуальні можливості та властивості людини, так і громадське визнання особистості, оцінка групи її суб'єктивних якостей і їх відповідності об'єктивній ситуації взаємодії. Авторитет тут виступає як моральна, формальна (посадова) і функціональна (ділова, професійна) основи влади. Водночас зводити за таких умов владу до авторитету неможливо, оскільки такі методи здійснення влади, як насильство, підкорення, примус та ін.., не «вміщуються» в авторитет. Та й підкорення авторитетові не обов'язкове, а владі - примусове [1].

Авторитет може бути реальним і формальним, де перший з точки зору міцності влади вищій, ніж формальний. В ієрархії соціальних статусів особа, що наділена реальним авторитетом, сприймається іншими членами групи без найменшого сумніву, її накази мають велику переконливу силу, вона вселяє впевненість у діях. Водночас у сучасних умовах типовим явищем є формалізований авторитет, тобто підкріплена правом влада особи. Незважаючи на це, і в тому, і в іншому випадках застосування влади ефективне за умови, коли людина визнає її джерело законним (легітимним) і прийнятним. Отже, влада особи тим ефективніша, чим вищий її авторитет і чим більшими моральними і матеріальними можливостями ця особа наділена. Відносно штучних прийомів здобуття авторитету, то в соціальній психології управління вони детально розглянуті. Йдеться, зокрема, про «авторитет» пригнічення (прагнення керівника шляхом демонстрації переваги у правах, погроз скористатися владою, тримати підлеглих у постійному збудженні); «авторитет» резонерства (керівник вважає, що постійні бесіди повчального характеру посилюють його вплив на людей); «авторитет» педантизму (схильність керівника до суцільного контролю, до дрібниць); «авторитет» підкупу (винагорода за працю безпосередньо залежить від особистих примх керівника, що породжує особисту відданість певної частини підлеглих керівникові); «авторитет» відстані (керівникові здається: чим далі він від підлеглих, тим сильніший його вплив на них) та ін.

Престиж (від фр. - авторитет, вплив, повага) - це міра визнання суспільством заслуг індивіда (соціальної спільноти), громадська оцінка його суспільної вагомості; результат співвідношення соціально значущих характеристик особистості з тою шкалою цінностей, що склалася в певній групі. Показники престижу залежать від суспільних умов життєдіяльності індивіда чи групи та соціально визнаних норм поведінки, характеристик особистості. Отже, престиж, в одному випадку може визначатися маркою автомобіля, рахунком в банку тощо, а в іншому - високими моральними якостями, активністю в діяльності та ін. Престижними можуть бути професія, посада, спосіб життя, манера споживання, зовнішні поведінкові прояви (стиль поведінки) та ін [1].

Соціальна мобільність людини в суспільстві дозволяє їй змінити свій соціальний статус, що сприяє всебічному розвитку її здібностей та їх найповніший реалізації. У межах будь - якого соціального статусу індивід може себе і свої можливості реалізувати. Однак він може проявити себе як з позитивного боку, так і з негативного: йдеться про соціально прийняту в суспільстві діяльність та про негативну діяльність з точки зору норм соціуму. На міжособистісному рівні спілкування статус визначається місцем індивіда в системі його зв'язків з іншими людьми. Він виступає показником соціально - психологічних властивостей особистості в структурі комунікативного процесу [1].

Поняття «позиція» (від латинського - розміщую, ставлю) трактується як: стійка система відносин людини до певних сторін дійсності, що проявляється у відповідній поведінці та вчинках; узагальнена характеристика місця людини чи групи в статусно - рольовій структурі. Саме поняття «позиція особистості» запропонував австрійський психолог А.Адлер, який дану категорію пов'язував із прагненням особистості до успіху, самоствердження, спільності. Загалом поняття «позиція» характеризується з точки зору двох найбільш загальних підходів:

1) соціологічного, який під позицією розуміє щось зовнішнє по відношенню до особистості, те місце, яке вона посідає в системі відносин, умови, за яких людина діє як особистість;

2) психологічного, який розглядає позицію як внутрішній компонент, що входить до структури особистості.

Як соціально - психологічний феномен, «позиція» відображає відношення особистості в системі спілкування і водночас є відображенням міжособистісних відносин у внутрішній структурі особистості. Важлива властивість позиції - прагнення завойовувати для себе право на певну програму поведінки. Позиція відтворює погляди, уявлення, установки людини відносно умов власної життєдіяльності, тобто вона є суб'єктивним ставленням до навколишньої дійсності, суб'єктивною оцінкою соціуму, пов'язаними з вибором оптимальної поведінки. Оскільки позиція не виникає ситуаційно, а пов'язана зі стійкими характеристиками особистості, то можна вести мову про стійку і нестійку позицію, де перша є показником особистісної зрілості, а друга - показником незрілості. Позицію також розрізняють за ступенем активності. Стосовно активної життєвої позиції, то йдеться про активне, діяльне ставлення людини до подій та вчинків, що відбуваються, яке пов'язане з намаганням впливати на соціальні відносини та події соціуму [1].

Ранг - також є важливою соціально - психологічною характеристикою особистості. Ранг - це, з одного боку, чин, спеціальне звання, категорія людей чи явищ дійсності, з іншого - ступінь соціального визнання людини у групі. В спільноті існує відповідна ієрархія, що дозволяє кожному її члену знати свій соціальний ранг, який визначається багатьма чинниками: продуктивністю праці, творчим ставленням до діяльності, комунікабельністю, вмінням відстоювати свою точку зору, професійними здібностями тощо. Все це забезпечує авторитет особистості, визначає її внесок у створення загальної репутації як самої себе, так і групи.

Рольова реалізація особистості передбачає рівень її включення в соціальне середовище та в структуру соціальних зв'язків [1].

1.2 Вплив потреб та соціальних орієнтацій особистості на рольову поведінку

особистість поведінка рольовий

Більшість психологів, описуючи класифікації потреб особистості, включають в них і потребу у спілкуванні, яка трактується і як самостійна специфічна установка особистості на спілкування із собі подібними, і як міжособистісне тяжіння, і як вроджений інстинкт спілкування, вроджене прагнення до афіліації тощо.

Так, Г. Мюррей поряд з органічними (первинними) виокремив вторинні (психогенні) потреби, які виникають як результат навчання і виховання: потреба у досягненні успіху, афіліації ( від англ. - приєднувати), агресії, потреба в незалежності й протидії, в повазі й захисті, в домінуванні та приверненні уваги, потреба в уникненні невдач, потреба в допомозі й взаєморозумінні, в пізнанні та поясненні тощо [1].

Е. Мейо підкреслює значення нематеріальних стимулів і мотивів, особливо виокремлює ті з них, які передбачають прийняття індивіда групою,заохочення його дій іншими людьми [1].

А. Маслоу запропонував свою ієрархію людських потреб, згідно з якою у людини від народження послідовно з'являються і супроводжують її такі класи потреб: фізіологічні потреби; потреба в безпеці; потреби в любові й прив'язаності (людина відчуває самотність, «голод» до ніжних стосунків і починає задовольняти ці потреби); потреби в повазі, визнанні та оцінці (самоповага пов'язана з потребою індивіда у досягненнях, компетентності, незалежності, розвитку власних здібностей; повага з боку інших передбачає усвідомлення своєї необхідності для інших, престиж, статус); потреба в само актуалізації (потреба реалізації свого потенціалу, своїх здібностей) [1].

К. Алдерфер виокремив потреби існування (задоволення матеріальних та фізіологічних потреб); взаємозв'язків (взаємовідносини людини з іншими індивідами й групами; суттєвою умовою задоволення цих потреб є наявність зворотного зв'язку в цьому процесі - намагання не тільки когось зрозуміти, але й бути зрозумілим для інших); росту (ці потреби спонукують індивіда до творчості, реалізації здібностей і навичок, набуття нових; задоволення названих потреб дозволяє людям відчувати стан компетентності, повного розкриття власного потенціалу) [1].

Аналіз названих теорій потреб показує, що мова йде про потребу у контакті, у співучасті, прилученні до іншої людини та її діяльності, йдеться про систему мотивів чи потреб, які спрямовують участь особистості у спілкуванні.

Можна назвати ряд найважливіших чинників, які роблять спілкування незамінною складовою, що бере участь у розвитку особистості:

1) Спілкуючись, люди передають один одному знання про оточуючу дійсність, вміння та навички, необхідні для здійснення певного виду діяльності;

2) Спілкування розширює загальний світогляд людини та сприяє розвитку психічних утворень, котрі потрібні їй для життєдіяльності;

3) Спілкування є обов'язковою умовою формування когнітивної, афективної та мотиваційної сфери індивіда;

4) У ході спілкування відбувається обмін цінностями, нормами, інформацією, що необхідні людині для її повноцінного становлення у соціумі;

5) Спілкування є неодмінною передумовою розвитку в індивіда комплексу якостей та здібностей, які роблять його особистістю, здатною взаємодіяти, розуміти і впливати на собі подібних.

6) Спілкування впливає на реорганізацію соціальної орієнтації, соціальної установки, статусно - рольових характеристик особистості.

7) У ході спілкування відбувається активізація внутрішніх особливостей та станів особистості та актуалізація складових її комунікативного потенціалу;

8) Спілкування сприяє набуттю нового соціально - психологічного типу особистості.

О. О. Бодальов, розглядаючи спілкування як обов'язковий формуючий чинник у розвитку особистості, звертає увагу на те, що взаємодія людей один з одним, окрім гри, навчання, виробничої чи побутової праці, також є діяльністю, оскільки, вступаючи в спілкування, люди, як правило, переслідують певну мету: стримати людину від неправильного поступка, зробити іншого своїм однодумцем, реорганізувати власну діяльність тощо [1].

Теорія очікування В.Врума безпосередньо виходить виокремлення певних мотивів, що спрямовують участь особистості у спілкуванні з іншими людьми, і ґрунтується на таких передбаченнях стосовно поведінки індивідів в групі: різні потреби індивідів визначають і різну оцінку результатів праці; працівники свідомо обирають певну стратегію дій; вибір здійснюється, виходячи з очікувань вірогідності перетворення дії у бажаний результат. Ця концепція визначає мотивацію як взаємодію трьох основних елементів: затрати праці - результати (очікування індивіда відноснотого, що його зусилля виявиться у певному рівні виконання завдання, яке визнається усвідомленням індивідом власної ролі в організації, можливостями навчання, забезпеченням необхідної підтримки та іншими чинниками, а також ступенем впевненості індивіда у власних здібностях); результати - винагорода (очікування індивідом того, що виконання роботи приведе до певного результату, який визначається такими чинниками: ступінь впевненості індивіда в тому, що досягнення поставленої мети забезпечить достойну винагороду - систему оцінки праці, величину і якість винагороди); винагорода - валентність (під валентністю розуміється ступінь задоволення результатом виконання завдання). Міра участі кожної конкретної особистості у цьому процесі може обумовлюватися стилями спілкування. Для прикладу, авторитарний стиль спілкування передбачає «поглинання» спільної діяльності дією одного з учасників комунікативного процесу, ліберальний стиль характеризується різними проявами послабленої участі у спілкуванні (недостатньою участю або її відсутністю), демократичний - має на меті діалогічні, рівноправні форми взаємодії. Вивчення мотивів і потреб особистості розширює поняття «комунікативний потенціал особистості», з одного боку,як вираження до людей і вибіркове використання форм спілкування у взаємодії з різними людьми [1].

Аналізуючи здібності до спілкування, Р. Немов звертає увагу на те, що без вміння адаптуватися до контактів міжособистісного характеру та до людей, що беруть у них участь, правильно сприймати й оцінювати їх самих та їхні вчинки, взаємодіяти з ними та налагоджувати гарні взаємостосунки в різних соціальних ситуаціях, нормальне життя і психічний розвиток особистості були б просто неможливі. Серед комунікативних здібностей О. Леонтьєв виокремлює дві основні групи: перша з них пов'язана з вмінням використовувати особистісні комунікативні властивості людини у спілкуванні, а друга - з володінням технікою спілкування і контакту. Ці дві групи об'єднують цілий комплекс якостей особистості і своєрідних вмінь, що забезпечують успішний комунікативний процес. Наприклад, здібності керувати своєю поведінкою у спілкуванні, комплекс перцептивних здібностей, пов'язаних з розумінням, з урахуванням у спілкуванні особливостей іншої людини, з уміннями моделювати особистість іншого; здібності встановлювати контакт, змінюючи його глибину, входити і виходити з нього, передавати і перехоплювати ініціативу у спілкуванні; здібності оптимально будувати свою мову у психологічному відношенні (психологічно правильно вступати у процес взаємодії; підтримувати спілкування, постійно стимулювати як власну активність, так і активність співрозмовника; прогнозувати можливі шляхи розвитку ситуації, в рамках якої розгортається комунікація; вміння долати психологічні бар'єри; адекватно обирати жести, міміку, манеру поведінки тощо) [1].

Розглядаючи соціально - психологічну структуру особистості, можна стверджувати , що базу соціально - психологічної структури складає сукупність внутрішніх особливостей, властивостей і станів особистості. До ідеї виокремлення соціально - психологічної структури особистості звертається чимало дослідників. Б. Паригін пропонує динамічну структуру особистості, яка складається з двох головних моделей - психічного стану і поведінки. Л.Сохань зазначає, що у межах одного і того ж соціального типу існує кілька соціально - психологічних типів. А. Сухов в соціально - психологічну структуру включає ментальність, ціннісно - смислову сферу, мотиваційну сферу, когнітивні характеристики, «Я - характеристики», локус контролю, соціально - психологічну компетентність особистості, рольові характеристики, емоційно - психічні стани, соціальні почуття особистості.

«Я -характеристики» охоплюють «Я - концепцію», «Я - образ», самооцінку. «Я - концепція» - це цілісний, хоча і не позбавлений внутрішніх суперечностей, образ власного Я, формування якого відбувається поступово через цілу низку етапів аж до самосвідомості. Це уявлення індивіда про самого себе, на основі яких він будує свою взаємодію з іншими людьми і ставиться до себе [1].

Ментальність - це спосіб сприйняття і розуміння етносом свого внутрішнього світу та зовнішніх обставин. Вона відображає внутрішній стан людини, її світобачення. Саме тому її часто визначають як «душу народу».

Ціннісно - смислова сфера представлена ціннісними орієнтаціями, котрі формуються при засвоєнні соціального досвіду, проявляються у цілях, ідеалах, переконаннях, інтересах та слугують важливим чинником соціальної регуляції взаємовідносин людей і поведінки індивіда. Орієнтації диктують людині певні соціально прийняті способи поведінки.

Пізнання і перетворення людиною соціуму, що її оточує, характеризує когнітивну сферу особистості, яка несе велике навантаження в плані побудови картини світу. До пізнавальних процесів відносять відчуття, сприймання, мислення, пам'ять, уяву та увагу.

Емоційно - психічні стани представлені потягами та емоціями, волею і почуттями. Емоції є психічним способом ставлення особистості до навколишнього світу, до інших людей, до самого себе, до процесів взаємодії. Вони є психічним відображенням у формі безпосереднього переживання життєвого змісту явищ і ситуацій спілкування. Це - суб'єктивна форма вираження потреб особистості. Емоції передують діяльності по задоволенню потреб, спонукуючи і направляючи взаємостосунки. Основні емоційно - психологічні стани, які відчуває людина в процесі взаємодії, в психологічній літературі поділяються на власне емоції, почуття і афекти. Розвиток та вдосконалення вищих емоцій і почуттів передбачає особистісний розвиток людини.

Вольові акти особистості пов'язані з докладанням зусиль, прийняттям рішень та їх реалізацією. Особливою ознакою вольової дії є посилена увага до взаємодії й відсутність безпосереднього задоволення, яке має місце у процесі й результаті її здійснення. Воля проявляється в таких властивостях, як сила волі, енергійність, витримка тощо, що в конкретній життєвій ситуації.

Потребова - мотиваційна сфера особистості являє собою складне інтегральне психологічне утворення. Активно взаємодіючи з іншими людьми, людина прагне досягти взаєморозуміння, з'ясувати як причини власної поведінки, так і партнерів по спілкуванню. Мотив є особистісною стійкою особистісною властивістю, яка включає в себе потреби, наміри щось зробити, а також спонуку до цього.

Є. Ільїн виокремлює три психологічні компоненти, котрі можуть входити у структуру мотиву: 1) блок, що визначається потребами; 2) блок «внутрішнього фільтра» (моральний контроль, оцінка зовнішньої ситуації, оцінка своїх можливостей, інтереси, нахили, рівень домагань); 3) цільовий блок (образ предмета, що може задовольнити потребу; ціль; процес задоволення потреб). Важливими за своїм мотиваційним значенням є потреби, які виступають джерелом активності людини. Завдяки їм здійснюється регулювання поведінки особистості в соціумі, визначається спрямованість мислення, емоцій, почуттів і волі людини. Задоволення потреб є процесом засвоєння особистістю певної форми діяльності, зумовленої суспільним розвитком та суспільними відносинами. Серед основних потреб особистості в психологічній літературі виокремлюють такі: біологічні (потреби в їжі, повітрі тощо); матеріальні (потреба в одязі, житлі тощо); соціальні (потреби в предметно - суспільній діяльності, в усвідомленні особистістю свого місці в суспільстві); духовні (потреба в пізнавальній, моральній та іншій інформації). В цілому мотивація є сукупністю причин психологічного характеру, які пояснюють поведінку і вчинки людини, їх початок, спрямованість і активність [1].

Локус контролю є тією властивістю особистості, яка формується у процесі соціалізації. Це схильність людини приписувати відповідальність за результати своєї діяльності зовнішнім силам (екстернальний локус контролю, проявляється в невпевненості, бажанні відкласти реалізацію наміченого на визначений термін і водночас у здатності ризикувати) та власним здібностям і зусиллям (інтерналний локус контролю, інтернали більш толерантні, послідовні, впевнені в собі, наполегливі в досягненні запланованого).

Соціальні установки відображають соціальну ідентичність і адекватність зв'язків і контактів між різними соціальними типами людей, представниками різних соціальних груп; це соціальні орієнтації на контакти з приводу діяльності соціальних суб'єктів та їхнього неоднакового становища в суспільстві, неоднакової ролі в суспільному житті. Всередині соціальних відносин формуються конкретні, персоніфіковані міжособистісні стосунки.

Рольові характеристики особистості визначають її поведінку, індивідуальність, виявляються у вчинках, в активності людини. Водночас вони свідчать про залежність особистості від конкретних соціальних структур, соціальної ситуації. Соціальна позиція зумовлена певним типом установок і орієнтацій, метою спільної діяльності. Вона формується під впливом безпосередніх умов життєдіяльності особистості та уособлює реальну поведінку індивіда, реалізацію стосунків у конкретній життєвій ситуації [1].

Дефініція «роль» (від фр. - список) відбиває певну соціальну чи психологічну характеристику самої особистості, спосіб поведінки людини в залежності від її статусу і позиції у групі чи суспільстві, в системі міжособистісних чи суспільних відносин. Роль як поведінкова характеристика людини відображає динамічний аспект соціального статусу особи. Є чимало психологічних класифікацій ролей. Концепція символічного інтеракціоналізму (Дж. Мід та ін.) класифікує ролі за ступенем початкової заданості й поділяє їх конвенціональні (формалізовані, ті, що закріплені в суспільстві й визначаються позицією індивіда в соціальній взаємодії) та міжособистісні (їх визначають самі учасники соціальних відносин). Концепція соціалізації Т. Парсонса пропонує ролі, задані включенням людини в соціальні структури та групи (вони в більшості випадків визначаються народженням індивіда, його статтю, соціальним походженням тощо) і ті, що досягаються завдяки особистісним зусиллям особистості (вони пов'язані з освітою, кар'єрою та ін.). У концепції психодрами Дж. Морено представлені психосоматичні, психічні, соціальні та трансцендентні ролі. Д. Майєрс визначає роль як набір норм, які показують, як повинні поводитися люди в даній соціальній позиції [2].

Та велика кількість ролей, які виконують люди в суспільстві, визначається розмаїттям соціальних груп, видів діяльності й відносин, в які включена особистість. Хоча жодна роль не вичерпує особистість повністю - людина протягом свого життя виконує безліч ролей, однак постійне виконання однієї ролі чи кількох ролей сприяє їх закріпленню. Наукова соціологічна та психологічна література подає також такі ролі: соціальні (професійні, соціально - демографічні тощо) і міжособистісні, активні (ті, які виконуються в даний момент) і латентні ( в даній ситуації не проявляються), організовані й стихійні. Оточуючі по відношенню до особистості мають рольові сподівання, тобто систему уявлень про те, як даний індивід має себе поводити в тій чи іншій ситуації, які вчинки варто від нього очікувати. Серед великої кількості ролей слід насамперед розрізняти соціальні ролі, які відзначаються високим ступенем нормування, та психологічні ролі, яким притаманна стереотипність поведінки людини, і при цьому можуть бути досить різноманітними [1].

Поняття "соціальна роль" є досить складним, оскільки роль являє собою функцію різнопорядкових явищ об'єктивного і суб'єктивного характеру. Підхід вітчизняних авторів, який знайшов відображення у ряді робіт з цієї проблематики передбачає розуміння її як соціальної функції, як нерозривної єдності певного виду діяльності та відповідного способу поведінки, вироблених в даному суспільстві, які в кінцевому підсумку детерминируются місцем, займаним індивідом в системі суспільних відносин. При цьому якщо загальний спосіб або стандарт поведінки виконавцю тієї чи іншої соціальної ролі задається суспільством, то її конкретне індивідуальне виконання має певнє особистіснє забарвлення, у чому проявляється унікальна неповторність кожної людини [2].

Поняття «соціальна роль» характеризується з декілька точок зору. Так, І. Кон під соціальною роллю розуміє функцію, нормативно схвалений спосіб поведінки, очікуваний від кожного, хто займає певну позицію. Названі очікування не залежать від свідомості та поведінки конкретного індивіда: вони даються йому як щось зовнішнє, більш - менш обов'язкове, яке Б.Ананьєв розглядає як деякі стереотипні вимоги до особистості з боку групи. Є. Кузьмін звертає увагу на те, що роль може оцінюватися в соціальній, соціально - психологічній та психологічній системах, де роль у соціальному плані - це об'єктивний результат і суспільна значущість діяльності суб'єкта;роль у психологічному плані - це відповідальність якостей індивіда виконуваній ролі; у соціально - психологічному трактуванні - це глибина розуміння, прийняття та відповідальності у виконанні ролі, це співвідношення ролі з груповими нормами та цінностями [1].

Із соціально - психологічного боку роль розуміється як поведінка, тобто соціально - психологічна роль виникає тільки в контексті соціальних відносин особистості. При цьому характер ролі визначається характером групи, в якій відбувається взаємодія і в якій бере участь або уявляє себе людина. Спільнота впливає на рольову поведінку індивіда в тій мірі, в якій особистість дотримується суспільних і групових норм і стереотипів. Так формуються рольові очікування стосовно індивіда - учасника взаємодії. В соціально - психологічній літературі подаються стадії розвитку ролі: зразок ролі (у процесі соціалізації індивід засвоює певні зразки поведінки, які виступають як щось зовнішнє стосовно людини, як певний стандарт, якого вона має дотримуватися спочатку шляхом наслідування, пристосування, а потім і свідомо; зразок ролі виконує функцію орієнтира і регулятора поведінки, поступово перетворюючись на норму поведінки), моделі ролі (соціум подає людині велику кількість зразків поведінки, залишаючи при цьому місце для індивідуальних варіантів; зіставляючи зразки поведінки один з одним та із власними здібностями й можливостями, індивід виробляє свою модель соціальної поведінки, яка, на відміну від зразка, є не простим відображенням зовнішніх вимог, а результатом поєднання індивідуального і соціального в структурі особистості; модель ролі, таким чином, втілює не лише знання рольових вимог та очікувань, а й ставлення до них) та рольова поведінка (це реальні вчинки людей , опосередковані вимогами та очікуваннями оточення, індивідуальними властивостями людини, її уявленнями про себе та інших людей; рольова поведінка формується в процесі міжособистісного спілкування, через засвоєння впливу засобів масової інформації; вона неможлива поза спілкуванням) [1].

Складність феномена соціальної ролі робить надзвичайно важким її визначення. Різні автори в західній соціальній психології підходять до вирішення цієї проблеми по-різному. Так, один з провідних американських фахівців з питань рольової теорії Т. Сарбін у своїй узагальнюючої статті з даної проблеми, написаної спільно з В. Алленом , вважає за кращє взагалі не давати визначення поняттю "роль", вказуючи, що ця метафора зручна для соціально-психологічного аналізу певних аспектів соціальної поведінки, і посилається лише на етимологію слова "роль", взятого з театральної атрибутики. Інші автори намагаються знайти свої визначення. Так, наприклад, великою популярністю користується визначення ролі, яке було запропоновано Р. Лінтоном: роль - це динамічний аспект статусу. Лінтонське розуміння ролі ми знаходимо і у Гоффмана, який визначає соціальну роль як "здійснення прав і обов'язків, пов'язаних з даним статусом [2].

М. Дойч і Р. Краусс відзначають, що зважаючи на різні підходи до розуміння ролі в соціальній психології недоцільно намагатися шукати всеосяжне визначення, а достатньо вказати ті аспекти соціальної поведінки, які маються на увазі більшістю авторів, коли вони говорять про ролі. Посилаючись на роботи Дж. Тібо і Р. Келлі, а також Р. Ромметвейта, вони виділяють наступні аспекти:

1. Роль як існуюча в суспільстві система очікувань щодо поведінки індивіда, що займає певне положення, в його взаємодії з іншими особами.

2. Роль як система специфічних очікувань по відношенню до себе індивіда, що займає певне положення, тобто як він представляє модель своєї власної поведінкиу взаємодії з іншими особами.

3. Роль як відкрита, спостережувальнаповедінка індивіда, що займає певне положення [2].

Інакше кажучи, у першому випадку мова йде про подання інших людей про те, як має поводитися індивід, що займає певне положення, у другому - про його власному поданні, як він повинен поводитися в тому або іншому положенні, і в третьому - про спостережувану поведінку індивіда, що займає певне положення, у взаємодії з іншими людьми. Як видно, в більшості випадків роль індивіда при її соціально-психологічному розгляді зв'язується з його положенням, статусом. При цьому статус часто розглядається інтеракціонистами не як об'єктивний стан індивіда в системі певних соціальних відносин, а насамперед як суб'єктивна категорія, тобто "набір" або "організація рольових очікувань", які поділяються на очікування-права і очікування-обов'язки індивіда при виконанні ним тій або іншій ролі.Представники рольових теорій абстрагуються від того факту, що, як справедливо зазначає Л. П. Буєва, рольові очікування є ні чим іншим, як суб'єктивним виразом, "ідеальною формою об'єктивних суспільних відносин, існуючих в соціальній практиці товариства" [2].

Щодо рольової поведінки, то вона описується такими основними поняттями: погодженість, конформність, рольовий конфлікт (він часто виступає як боротьба мотивів діяльності, де перемагає той з них, що вагоміше в конкретній ситуації), прийняття ролі.

Роль є особистісною характеристикою індивіда за умови, коли вона прийнята особистістю, коли людина відчуває рольову ідентичність, сприймає себе суб'єктом ролі. Дослідники виокремлюють такі форми рольової ідентичності: статева (одна з основних форм ідентичності, яка полягає в ототожненні себе з тією чи іншою статтю), етнічна (пов'язана з національною самосвідомістю, мовою, етнопсихологічними та соціокультурними особливостями), групова (пов'язана із членством у різних соціальних групах), політична (зумовлена соціальними та політичними цінностями), професійна (визначена певною професією). Довготривале виконання ролі можна співвіднести з маскою, яка зрощується з обличчям і стає самим обличчям людини [1].

Широко поширене запропоноване Тібо і Келлі розподіл ролей на "запропоновані", тобто зовні задані, не залежні від зусиль індивіда, і "досягнуті", тобто ті, які досягнуті завдяки особистим зусиллям даного індивіда Р. Лінтон виділяє ролі активні і латентні. Це поділ обумовлюється тим, що індивід як член товариства бере участь у багатьох відношеннях і є одночасно носієм багатьох ролей, але в кожен даний момент він може активно виконувати лише одну роль. Саме вона буде активною, а інші будуть залишатися латентними, кожна з яких може стати активною в залежності від виду діяльності індивіда і конкретних обставин. Т. Сарбин і В. Аллен класифікують ролі в залежності від ступеня інтенсивності їх виконання, від ступеня включеності у роль. Вони виділяють сім таких стадій-від нульової, коли індивід лише числиться носієм якої ролі, але, по суті, її не виконує, до максимальної включеності, якої вважається виконання якої ролі під впливом віри в надприродні сили. До проміжних стадій вони відносять "ритуальні ролі" - другі за ступенем включеності. Тут маються на увазі різні ролі, у тому числі й професійні, які виконуються індивідом напівавтоматично, без зацікавленості. Далі слід, за їх термінологією, "поглиблене виконання ролі", як приклад якої наводиться успішного входження в роль актора. Наступні стадії пов'язані з виконанням ролі в стані гіпнозу, неврозу, екстазу і, нарешті, під впливом віри в надприродні сили [2].

Велика кількість теоретичних і емпіричних робіт в області рольових теорій присвячені аналізу факторів, що впливають на сприйняття і виконання індивідом тій або іншій ролі. При цьому можна виділити наступні групи факторів:

1) знання ролі, або подання про права та обов'язки, пов'язаних з цією роллю, тобто когнітивний аспект;

2) значимість виконуваної ролі, тобто емоційний аспект;

3) уміння виконувати цю роль, тобто поведінковий аспект;

4) здатність рефлексувати свою рольову поведінку.

Дослідження цих факторів має пряме відношення до вивчення рольового конфлікту [1].

У рольових теоріях прийнято виділяти конфлікти двох типів: міжрольові і внутрирольові. До міжрольових відносять конфлікти, викликані тим, що індивіду одночасно доводиться виконувати занадто багато різних ролей і тому він не в змозі відповідати всім вимогам цих ролей, або тому, що для цього у нього немає достатньо часу і фізичних можливостей, або тому, що різні ролі висувають йому несумісні вимоги. У дослідженнях між рольового конфлікту, викликаного надмірною кількістю ролей, які доводиться виконувати одній особі, слід відзначити роботу американського соціального психолога У. Е. Еуда "Теорія рольової напруженості". Він називає "рольовой напруженістю" стан індивіда в ситуації міжрольового конфлікту і пропонує свою теорію, суть якої зводиться до виявлення способів зняття цієї напруженості. На думку В. Еуда, для цього треба насамперед звільнитися від ряду ролей, а витрату часу та енергії на виконання інших поставити в залежність від:

а) значущості цієї ролі для індивіда;

б) тих позитивних і негативних санкцій, які може викликати невиконання певних ролей;

в) реакції навколишніх на відмову від певних ролей.

Коли мова йде про міжрольові конфлікти, пов'язані з несумісністю вимог, пропонованих різними ролями з-за суперечливості і навіть протилежності їх вимог, то як приклад такого роду конфліктів найчастіше наводиться маргінальна особистість. У стані міжрольового конфлікту маргінальна особистість виявляється в тому випадку, коли групи, до яких вона одночасно належить, складаються в конфліктних відносинах, а маргінальна людина не може зробити рішучого вибору і міцно ідентифікувати себе з однією з ворогуючих груп . У положенні маргінальної особистості часто виявляються люди, які відбулися від змішаних міжнаціональних або соціальних шлюбів, і ін. Багато соціально-психологічних досліджень присвячено міжрольовим конфліктам такій маргінальній особистості, як майстер на виробництві, який з точки зору західної соціальної психології займає проміжне положення між рядовими працівниками та адміністрацією. Більша частина цих досліджень переслідує манипуляторскі мети, оскільки вони спрямовані на пошук для майстра таких способів поведінки при виконанні його ролі, які створювали б у підлеглих ілюзію того, що він ідентифікує себе з ними, а насправді б дозволяли йому ідентифікувати себе з адміністрацією [2].

Аналіз внутрирольового конфлікту також займає значне місце в соціально-психологічних дослідженнях. Він виявляє, як правило, суперечливі вимоги, пропоновані до носіїв однієї ролі різними соціальними групами. Класичним в даній області вважається дослідження М. Комаровекой, яке було проведене серед студенток одного з американських коледжів. Результати дослідження показали суперечливість очікувань-вимог, що пред'являються до студенток коледжу з боку батьків і студентів коледжу. Якщо батьки очікували від студенток високих показників у навчанні, то студенти чоловічої статі негативно ставилися до гарного навчання студенток, так як в цьому випадку вони часто розглядали їх як своїх конкурентів. Для них роль студентки зв'язувалася з очікуваннями вельми середніх успіхів у навчанні, у тому числі і за існуючих стереотипів [2].