Комунікативна культура студентів вищих учбових закладів

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДИПЛОМНА РОБОТА

з теми: «Комунікативна культура студентів вищих учбових закладів»

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні аспекти формування комунікативної компетентності студентів вищих навчальних закладів

1.1 Сутність поняття «комунікативна компетентність»

1.2 Науково-теоретичний підхід у визначенні комунікативної компетентності особистості

1.3 Психолого-педагогічні умови формування комунікативної компетентності у студентів вищих навчальних закладів

Розділ 2. Формування комунікативної компетентності студентів шляхом розвитку їх комунікативної культури

2.1 Формування комунікативної культура студентів в умовах вищого навчального закладу

2.2 Дослідження рівня комунікабельності студентів

2.3 Шляхи розвитку комунікативної культури студентів

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність. Розв'язання складних проблем сучасного соціально-економічного і політичного розвитку України в умовах ринкових відносин ставить перед вищою школою завдання переходу до формування висококваліфікованих спеціалістів. Основні вимоги до рівня професійної підготовки фахівців відображені в Законі України “Про освіту” [24].

Досягнення мети освіти в нових економічних умовах стосовно всебічного розвитку людини як особистості та її найвищої цінності для суспільства зумовлює як нагальну проблему обґрунтування нових підходів до підготовки спеціалістів. Головною метою педагогічного процесу є формування особистості, здатної самостійно і творчо працювати, виховання такого світогляду ставлення до навчання і професії, активності, самостійності, які забезпечують здатність і готовність випускника вузу до майбутньої професійної діяльності. Головним показником досягнення цієї мети є навчально-пізнавальна діяльність студентів. У комплексі взаємопов'язаних та взаємозалежних факторів, які детермінують ефективність професійної діяльності, виступає комунікативна діяльність та комунікативна культура.

Формування комунікативних умінь і комунікативної культури - провідна проблема сучасної методики навчання. Цій проблемі приділяли значну увагу такі науковці як В.Г. Бєлінський, М.Ф. Бунаков Ф.І. Буслаєв, В.І. Водовозов, Я.К. Грот , І.І. Срезнєвський, Ф.Ф. Фортунатов та інші.

В останнє десятиліття намітилися значні зрушення в дослідженні окремих аспектів формування комунікативних умінь студентів в умовах вищої освіти в контексті розкриття загальнотеоретичних основ психолого-педагогічної підготовки, пошуку шляхів удосконалення навчального процесу, удосконалення організаційних форм, методів і технологій навчання.

Зазначені дослідження не вичерпують усіх проблем комунікативної підготовки студентів вищих навчальних закладів, а головне - не визначають детермінуючої ролі навчальної діяльності у формуванні комунікативних умінь студентів. Навчальний процес здебільшого спрямовується на розвиток фахових знань і умінь, а комунікативний аспект майбутньої професійної діяльності відходить на другий план.

Необхідність розвитку комунікативної культури студентів вищих навчальних закладів зумовлюється тим, що: по-перше, професійне спілкування є передумовою успішної діяльності; по-друге, в умовах переходу до ринкових відносин, розширення міжнародного співробітництва, зростає значимість підготовки фахівців; по-третє, комунікативна компетенція є необхідним компонентом самореалізації та самовдосконалення особистості.

Дослідження проблеми формування комунікативної культури студентів ґрунтується на засадах формування особистості в системі вищої освіти й особистісне орієнтованого навчання і виховання. Для нашого дослідження особливо цінними є сучасні наукові розробки з формування особистості студента в системі вищої освіти: О. Дубасенюк, В. Кравця, В. Сипченка [32]; наукові праці, присвячені проблемам виховання: Л. Бєлоусової, В. Оржеховської, М. Фіцули, П. Щербаня [31].

Науковці доводять, що формування комунікативної культури студентів вищих навчальних закладів залежить від структури вербальної взаємодії викладача і студента (О. Бодальов [6], В. Грєхнєв, В. Кан-Калік [18], О. Леонтьєв [24]), а також від ефективності впровадження педагогічних технологій організації навчально-виховного процесу (В. Безпалько, О. Пєхота, І. Підласий, С. Сисоєва [8]).

Таким чином, актуальність даної проблеми зумовила вибір теми дослідження «Комунікативна культура як важлива складова комунікативної компетентності студентів вищих навчальних закладів».

Об'єкт дослідження - процес формування комунікативної компетентності. компетенція комунікація культура студент

Предмет дослідження - вплив комунікативної культури на формування комунікативної компетентності студентів.

Мета дослідження - теоретично обґрунтувати поняття комунікативної компетентності та комунікативної культури студентів. Дослідити рівень комунікабельності студентів з метою визначення шляхів розвитку комунікативної культури студентів.

Досягнення зазначеної мети зумовило необхідність вирішення наступних завдань:

1. Визначити сутність поняття «комунікативна компетентність».

2. Охарактеризувати психолого-педагогічні умови формування комунікативної компетентності у студентів вищих навчальних закладів.

3. Дослідити рівень комунікабельності студентів вищих навчальних закладів.

4. Визначити шляхи розвитку комунікативної культури студентів в умовах вищого навчального закладу..

Методи дослідження: Для розв'язання поставлених завдань було використано комплекс методів дослідження, зокрема, аналіз та синтез накопиченого матеріалу, дедуктивні і індуктивні методи дослідження на базі педагогічної та методичної літератури.

Теоретична значення дослідження полягає: в уточнені понятійного апарату, виявленні та теоретичному обґрунтовані ефективних шляхів розвитку комунікативної культури студентів в умовах вищого навчального закладу.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що результати дослідження можуть бути використані педагогами при підготовці та проведенні занять, отримані результати можуть бути використані при розробці змісту психологічних і педагогічних дисциплін у вищій школі, підготовці посібників і практичних рекомендацій з теорії та методики виховання студентів а також психологами у професійній діяльності.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел.

Розділ 1. Теоретичні аспекти формування комунікативної компетентності студентів вищих навчальних закладів

1.1 Сутність поняття «комунікативна компетентність»

Питання комунікативно-діяльнісного підходу до змісту й процесу навчання, можливість засвоєння студентами різних аспектів мови як засобу спілкування, усвідомлення суспільної ролі мови та її функцій, що реалізуються в мовленні кожної людини, порушуються останнім часом на всіх рівнях - лінгвістичному, психологічному, педагогічному.

Аналіз психолого-педагогічної літератури засвідчив, що проблема розвитку мовлення, формування й удосконалення мовленнєвих умінь є однією з провідних у працях українських і російських психологів (Г.О. Балл, Л.С. Виготський [14], П.Я. Гальперін [15], Д.Б. Ельконін та ін.).

Розкриваючи зміст поняття “уміння”, психологи і дидакти (Л.С. Виготський [14], П.Я. Гальперін [15], М.А. Данилов, Г.О. Люблінська, Г.І. Щукіна та ін.) вбачають у ньому „здатність студентів свідомо здійснювати певну діяльність шляхом творчого використання знань у звичних чи нових умовах. Основою формування умінь є знання”.

Розуміння поняття “мовленнєві уміння” спирається на чотирифазову структуру мовленнєвої діяльності. Їх суть і теоретичні основи формування відображено в працях М.Т. Баранова, Л.О. Варзацької, М.С. Вашуленка, І.П. Ґудзик, А.Є. Дмитрієва, Я.П. Кодлюк, Т.О. Ладиженської О.Н. Хорошковської , та ін. До мовленнєвих вчені відносять уміння слухати, говорити, читати, писати.

Водночас існують поняття “комунікативні вміння” - уміння створювати текст і “мовленнєві навички” - вимовні навички, навички слововживання, узгодження та керування слів, мовленнєві навички - це навички аудіювання, говоріння, письма, читання.

Як показує аналіз досліджуваної проблеми, „комунікативно-мовленнєві вміння як об'єкт вивчення являють собою складні психофізіологічні та інформаційно-діяльнісні явища” [25, С. 66-67 ]. Зіставлення різних визначень комунікативних і мовленнєвих умінь дозволило зробити узагальнення: комунікативно вміння - це „здатність мовця забезпечити правильне застосування словесних і невербальних засобів з метою ефективної взаємодії з учасниками акту спілкування”.

Комунікативні уміння й навички (КУН) формуються під час роботи над зв'язним усним і писемним мовленням. До КУН належать:

- уміння правильно визначати тему висловлювання та чітко дотримуватися суті виступу;

- будувати висловлювання відповідно до його мети, основної думки, адресата мовлення;

- використовувати найбільш вагомі факти й докази для розкриття теми та основної думки;

- будувати висловлювання логічно та послідовно, тобто встановлювати причинно-наслідкові зв'язки між фактами та явищами, робити необхідні узагальнення та висновки;

- вибирати тип і стиль мовлення залежно від мети й ситуації спілкування;

- використовувати різноманітні мовні засоби відповідно до типу, стилю, жанру, висловлювання;

- удосконалювати висловлювання (коректувати усне й редагувати писемне мовлення) [2].

На сучасному етапі розвитку філософської, педагогічної і психологічної наук відсутня єдина парадигма спілкування, що пов'язано з різними позиціями дослідників у вирішення питання про характер взаємозв'язку категорій "спілкування" і "діяльність". Одна група авторів (М.С. Каган [21], Б.Г. Ананьєв, Л.Я. Коломинський, В.М. Мясищев, А.В. Петровський та ін.) розглядають спілкування як особливий вид діяльності - комунікативної. З точки зору О.О. Бодальова [8], В.С. Грехнєва, А.Б. Добровича, Н.В. Кузьміної, Б.Ф. Ломова та інших спілкування розглядається як засіб, умова предметної діяльності. Спробу синтезувати різні підходи зробила Г.М.Андреєва, яка розглядає спілкування і як спільну діяльність, і як своєрідний продукт цієї діяльності.

Зауважимо, що при наявності розходжень у поглядах, методологічна спільність їх виявляється в тому, що в них поділяється точка зору на єдність спілкування і діяльності, яка виявляється в наявності спільної якості - бути відносно самостійними формами соціальної активності індивіда.

Розуміння комунікативних умінь як властивості особистості дає можливість зупинитись на таких критеріях сформованості комунікативних вмінь: потреба у спілкуванні, усвідомлення значущості комунікативних вмінь; поінформованість суб'єктів спілкування про сутність комунікативної діяльності, її етапів, методів та засобів здійснення; прояв комунікативних умінь у практиці спілкування.

На основі аналізу психолого-педагогічної літератури, ми визначаємо систему комунікативних умінь, необхідних студентам для успішного здійснення професійної діяльності. До неї входять такі групи вмінь:

- інтерактивні вміння (вміння виявляти доброзичливість та прихильність; вміння доречно застосовувати етикетні правила; вміння слухати партнера; вміння орієнтуватись у змінних умовах та ін.);

- перцептивні вміння (вміння адекватної оцінки поведінки партнера; вміння диференціювати невербальну поведінку партнера; вміння встановлювати емоційний контакт; вміння уникати стереотипного сприймання партнера);

- інформативні вміння (вміння генерувати ідеї та формулювати їх; вміння правильної побудови речень; вміння ставити уточнювальні запитання; вміння здійснювати непідготовлену комунікацію; вміння володіти голосом).

Слід відмітити, що вміння являє собою не механічну комбінацію навичок, а щоразу нову інтеграцію знань, навичок, досвіду і творчих можливостей людини. Основними властивостями уміння є усвідомленість, узагальненість, гнучкість, що дає можливість індивіду швидко переключатися з одного способу дії на інший, використовувати різні прийоми впливу, що так необхідно в комунікативній діяльності.

Аналіз взаємозв'язку умінь, навичок і знань та різних підходів до визначення сутності поняття "комунікативні уміння", дозволив установити, що загальним у авторів є те, що комунікативні уміння пов'язуються з організацією взаємовідносин, взаємодії.

Зіставлення та аналіз суттєвих характеристик досліджуваних умінь дозволяють виділити певні їх групи, що потребують подальшого вивчення, а саме: мовленнєве спілкування, уміння оптимально будувати своє мовлення в психологічному плані, мовленнєвий вплив; володіння невербальними засобами спілкування; орієнтування у співрозмовникові, якості уваги, адекватне моделювання особистості учня, соціальна перцепція; вольові якості, тобто уміння управляти своєю поведінкою; спілкування на людях; творче самопочуття; орієнтування в умовах спілкування, орієнтування в ситуації спілкування; цілеспрямована організація спілкування й управління ним, правильне планування та здійснення системи комунікації, швидке та точне знаходження адекватних змісту акту спілкування комунікативних засобів; само презентація; завоювання ініціативи; організація "пристосувань"; професійний контакт; відчуття й підтримування зворотного зв'язку у спілкуванні.

Поняття спілкування відносять до базових категорій психологічної науки. Існує широкий спектр поглядів щодо розуміння цього феномена та багато його визначень. У різноманітності типів інтерпретацій, підходів до феномена спілкування поступово викристалізовувалися як основні два підходи - інформаційний та діяльнісний.

Інформаційний підхід передбачає розгляд спілкування як процесу передачі будь-якої інформації за посередництва знакових систем комунікатором та прийому її реципієнтом. Очевидно, що цей підхід суттєво звужує поняття спілкування та не надає його повну картину, залишаються поза увагою інші його важливі характеристики.

Специфіка діяльнісного підходу полягає у розгляді спілкування як особливого виду діяльності. У 70-ті роки минулого століття спілкування переважно досліджувалось як основний фактор психічного розвитку, який визначає його ефективність та специфіку. При накладенні загальної сітки компонентів діяльності (предмет, потреба, мотив, засоби та продукти) на реальність спілкування комунікативна діяльність набула чітких структурних компонентів. Такий підхід дозволяв співвіднести комунікативну діяльність з іншими видами діяльності людини та зрозуміти її специфіку і місце в системі загальної життєдіяльності людини.

Розуміння спілкування як діяльності (на відміну від поведінки) висуває на перший план його внутрішній потребо-мотиваційний щабель, що виводило дослідження за межі реєстрації комунікаційних операцій, які спостерігались. У свою чергу, з позиції діяльнісного підходу спілкування розглядається у двох аспектах: в якості атрибута діяльності (О.О. Бодальов [8], В.А. Кан-Калик [23], В.О. Киричук, Н.В. Кузьміна, Б.Ф. Ломов) та в якості самостійного виду суб'єкт-об'єктної діяльності - комунікативної (Б.Г. Ананьєв, Л.П. Буєва, М.С.Каган [21], Я.Л. Коломинський). Причина розбіжностей полягає в тому, що діяльність є активністю, спрямованою на перетворення об'єкта, а спілкування - це взаємодія, де об'єкт та суб'єкт збігаються.

Найбільш розробленим є особистісний підхід до спілкування як до одного з видів діяльності та взаємодії між людьми. Сутність цього пiдходу полягає в теоретичному обґрунтуванні спілкування як специфічної багатофункціональної системи меж особистісної взаємодії. У нашій роботі прийнято підхід, згідно з яким спілкування розглядається як самостійна діяльність, що має специфічні риси, які відрізняють її від інших видів діяльності. [5. 8].

Таким чином, зазначене вище дало можливість підійти до розуміння комунікативних умінь як інтегративної властивості особистості, яка набута на основі раніше засвоєних знань, навичок і виявляється у здатності виконувати комунікативну діяльність у нових умовах.

Теоретичне осмислення проблеми формування комунікативних умінь як властивості особистості здійснюється з урахуванням положень ряду вчених, психологів про діалектичну єдність умінь з психічними особливостями особистості і перш за все її здібностями, потребами, вольовими якостями та характерологічними рисами, які становлять психолого-педагогічну основу процесу формування комунікативних умінь.

У науковій літературі правомірно визначається пріоритет компетентності, як однієї з важливих якостей особистості студента поряд із гуманізмом, демократизмом, духовною культурою, комунікативністю і організаторськими здібностями.

Дослідники визначають компетентність як специфічну здатність, необхідну для ефективного виконання конкретної дії в конкретній галузі, що включає вузькоспеціальні знання, особливого роду предметні навички, способи мислення, а також розуміння відповідальності за свої дії.

Компетентність (лат. competentia, від competo - взаємно прагну; відповідаю, підхожу) - гарна обізнаність у чому-небудь, знання, досвід; знання і досвід у тій чи іншій галузі; поінформованість, обізнаність, авторитетність; властивість до значення компетентний [1, с. 621].

Компетентний (від лат. competens (competentis) - належний, відповідний, той, який має достатні знання в якій-небудь галузі, з чим-небудь добре обізнаний, досвідчений, тямущий; кваліфікований. [2].

Традиційно вважається, що поняття комунікативної компетентності ввійшло у науковий обіг у 1972 р. завдяки американському лінгвісту Д. Хаймзу. Він наголошував, що формування мовної компетентності є можливим в однорідному мовному середовищі, серед тих, на кого не впливають психологічні чинники (особливості пам'яті й уваги, застосування знань у спілкуванні) [4].

У психологічній літературі поняття „комунікативна компетентність” вживає Ю. М. Ємельянов як означення заснованої на знаннях та чуттєвому досвіді здатності особистості орієнтуватися у ситуаціях спілкування. На думку Ю. М. Ємельянова, комунікативна компетентність завжди набувається у соціальному контексті, а основними детермінантами її формування є життєвий досвід людини, її загальна ерудиція, здатність до творчості. Автор вважає, що формування комунікативної компетентності передбачає: усвідомлення особистістю „власних потреб і ціннісних орієнтацій, техніки своєї роботи; власних перцептивних умінь, тобто здатності сприймати навколишнє середовище без суб'єктивних спотворень; готовність сприймати нове; розкриття власних можливостей у розумінні норм і цінностей інших соціальних груп і культур (реальний інтернаціоналізм); розуміння своїх почуттів і психічних станів у зв'язку з дією факторів зовнішнього середовища (екологічна психокультура); оновлення способів персоналізації оточуючого середовища (матеріальне втілення „почуття господаря”). [3, с. 13].

У науковій літературі комунікативна компетентність трактується як здатність спілкування у специфічних ситуаціях; здатність враховувати у мовленнєвому спілкуванні контекстуальну доречність і вживаність мовних одиниць для реалізації когнітивної та комунікативної функцій; здатність людини інтерпретувати й обговорювати значення, що охоплюють спілкування між двома та більше особами або між однією особою та письмовим або усним текстом.

До складу комунікативної компетентності входять: уміння давати соціально-психологічний прогноз комунікативній ситуації, в якій має відбутися спілкування; програмувати процес спілкування, спираючись на своєрідність комунікативної ситуації; вміти пристосовуватись до умов соціально-психологічної атмосфери комунікативної ситуації [6].

Розвиток комунікативної компетентності ґрунтується на знаннях, здібностях, цінностях, досвіді студентів, отриманих у процесі навчання. Дана компетентність є однією з тих компетентносте, якими сучасний студент повинен володіти задля комфортного співіснування в соціумі. Розвиток комунікативної компетентності передбачає: залучення студентів до активної мовленнєвої діяльності; вдосконалення мистецтва спілкування в процесі свідомого освоєння основ науки, у повсякденному підвищенні рівня своєї зовнішньої та внутрішньої культури; розвиток прагнення грамотно спілкуватися, тобто легко та швидко встановлювати контакти з людьми. Сучасний викладач виступає не в ролі того, хто надає студентові інформацію та інструкції, а як учасник комунікативного процесу, партнер у співбесіді, помічник в оволодінні методами комунікації.

Ефективність формування комунікативної компетентності особистості залежить від цілеспрямованого пошуку шляхів удосконалення організації навчально-виховного процесу, свідомого проектування змісту навчання на основі оптимального поєднання традиційних та інноваційних педагогічних технологій, дидактичних методів і прийомів. При цьому традиційні форми і методи навчання стають підґрунтям наступного їх творчого переосмислення й оновлення [5].

Суть нашого розуміння проблеми розвитку комунікативної компетентності студента в контексті формування його майстерності визначається важливістю самої комунікації (як виду діяльності) на всіх етапах роботи фахівця і в різних сферах його життєдіяльності.

Науковці виділяють декілька найвпливіших психолого-педагогічних факторів формування комунікативних умінь студентів вищих навчальних закладів освіти таких як, рівень комунікативної компетентності викладача, зміст навчального матеріалу про сутність комунікативної діяльності, ціле покладення та вмотивованість формування комунікативних вмінь. У процесі формування комунікативних умінь студентів слід особливу увагу приділяти рефлексії комунікативної поведінки студентів, забезпеченню взаємозв'язку теоретичної підготовки з практикою спілкування, застосуванню отриманих знань у нестандартних ситуаціях. Потенційні можливості цих факторів не використовуються повною мірою [28, С. 80-81].

Питання обґрунтування психолого-педагогічних факторів та умов формування комунікативних умінь у процесі вивчення психолого-педагогічних дисциплін залишається малодослідженими, але існує ряд факторів, які впливають на процес формування комунікативних умінь студентів. За способом впливу їх можна поділити на чотири групи. Перша група (змістовий фактор) стосується змістового компоненту діяльності з формування комунікативних вмінь, друга група (спонукальні фактори) - стосується мотиваційного компонента, третя група містить організаційні фактори, що здійснюють вплив через специфіку організації процесу, четверта група (соціально зумовлені фактори) має фактори, що стосуються суб'єктів даної діяльності.

Відсутність потрібного психологічного клімату блокує мислення та свідомість студентів, і студент мовчить, або відповідає лише формально [30].

Для розвитку комунікативно-мовленнєвих умінь студентів важливим фактором виступає позитивна мотивація процесу мовлення. В основі комунікативної мотивації лежить потреба у спілкуванні, як така, що властива людині-істоті соціальній; та потреба у здійсненні конкретної мовленнєвої дії, потреба вмішатися в дану мовленнєву ситуацію. Перша вважається загальною комунікативною мотивацією, друга - ситуативна мотивація.

Поняття спілкування відносять до базових категорій психологічної науки. Існує широкий спектр поглядів щодо розуміння цього феномена та багато його визначень. У різноманітності типів інтерпретацій, підходів до феномена спілкування поступово викристалізовувалися, як основні, два підходи - інформаційний та діяльнісний.

Інформаційний підхід передбачає розгляд спілкування як процесу передачі будь-якої інформації за посередництва знакових систем комунікатором та прийому її реципієнтом. Очевидно, що цей підхід суттєво звужує поняття спілкування та не надає його повну картину, залишаються поза увагою інші його важливі характеристики.

Специфіка діяльнісного підходу полягає у розгляді спілкування як особливого виду діяльності. У 70-ті роки минулого століття спілкування переважно досліджувалось як основний фактор психічного розвитку, який визначає його ефективність та специфіку. При накладенні загальної сітки компонентів діяльності (предмет, потреба, мотив, засоби та продукти) на реальність спілкування комунікативна діяльність набула чітких структурних компонентів. Такий підхід дозволяв співвіднести комунікативну діяльність з іншими видами діяльності людини та зрозуміти її специфіку і місце в системі загальної життєдіяльності людини.

Розуміння спілкування як діяльності (на відміну від поведінки) висувало на перший план його внутрішній потребо-мотиваційний щабель, що виводило дослідження за межі реєстрації комунікаційних операцій, які спостерігались. У свою чергу, з позиції діяльнісного підходу спілкування розглядається у двох аспектах: в якості атрибута діяльності та в якості самостійного виду суб'єкт-об'єктної діяльності - комунікативної. Причина розбіжностей у точках зору полягає в тому, що діяльність є активністю, спрямованою на перетворення об'єкта, а спілкування - це взаємодія, де об'єкт та суб'єкт збігаються.

Найбільш розробленим є особистісний підхід до спілкування як до одного з видів діяльності та взаємодії між людьми. Сутність цього підходу полягає в теоретичному обґрунтуванні спілкування як специфічної багатофункціональної системи мiжособистiсної взаємодії. Спілкування розглядається як самостійна діяльність, що має специфічні риси, які відрізняють її від інших видів діяльності.

Таким чином, спілкування - це міжособистісна взаємодія людей, під час якої під впливом тих чи інших мотивів, з використанням мовленнєвими чи немовленнєвими засобами, досягаються поставлені цілі [5].

У дослідженнях у галузі спілкування прослідковуються два напрями оволодіння вміннями, що складають основу комунікативної майстерності:

- вивчення та опанування природи, структури та законів процесу спілкування;

- оволодіння процедурою та технологією комунікації, з формуванням умінь та навичок.

Практична реалізація цих шляхів здійснюється безпосередньо через спілкування, завдяки продуманій системі педагогічних впливів. Для успішного вирішення питання формування комунікативних умінь важливо мати точне уявлення про специфіку комунікативної діяльності студентів, актуальні для них проблеми, які стосуються спілкування, ставлення до них та до спілкування взагалі. Перший етап роботи зі студентами передбачає всебічне вивчення спілкування студентів, ситуації розвитку їх комунікативних вмінь. Орієнтуючись на результати спостереження, викладач має упорядкувати та адаптувати зміст навчальної інформації відповідно до слухацької аудиторії, що і складатиме другий етап. Ефективність роботи з формування комунікативних умінь залежатиме не тільки від обсягу та змісту навчальної інформації, а й від способу її подання, наявності у студентів інтересу до розвитку своїх комунікативних умінь. З цих причин на третьому етапі роботи з реалізації обґрунтованих умов формування комунікативних умінь необхідно визначити систему методів стимулювання пізнавальної діяльності та методів навчання. Наступні етапи формування умінь пов'язані з конкретною практичною роботою викладача, реалізацією технології навчання, а також організацією контролю за процесом формування комунікативних умінь [13, с.31].

До основних рівнів формування міжособистісного простору відносяться взаєморозуміння, координація й узгодження намірів і інтересів сторін. Для кожного рівня спілкування стратегічно найбільш значимим є певний рівень взаєморозуміння, координації и узгодження, оцінки ситуації і правил поведінки кожного учасника. Уміння зрозуміти ситуацію, привести прояв власних емоцій і поведінки у відповідність з нею, а також у відповідність з поведінкою інших людей - необхідна умова спільної життєдіяльності [9, с. 92].

Основними критеріями добору методів формування комунікативних умінь студентів є активність пізнавальної діяльності студентів, її продуктивність, показником чого є перетворення знань, формування вмінь та навичок, розширення та поглиблення пізнавального потенціалу через самостійний творчий пошук. Першочерговим завданням є проведення зі студентами теоретичних занять, змістом яких є питання спілкування, де вони матимуть змогу отримати нові знання, здійснити перевірку вже наявних, заповнити прогалини. Важливо забезпечити проблемність запропонованого матеріалу, що вимагає від студентів самостійних рішень під час обміну думками, використання їх творчих можливостей з організації, реалізації та оформленні навчальної діяльності. Варто стимулювати студентів до самостійного опрацювання наукової літератури, підготовки доповідей на лекційні заняття, заохочувати до написання рефератів, участі в конференціях з метою формування досвіду вільного висловлювання думок, виступу перед аудиторією. Важлива попередня та поточна діагностика сформованості комунікативних вмінь, що може стати приводом для обговорення, засобом конкретизації завдань. Застосування методу соціально-психологічного тренінгу і зокрема тренінгу вмінь надає широкі можливості для виконання великої кількості вправ, програвання рольових ігор, розв'язання комунікативних завдань, їх варіювання, урізноманітнення форм спілкування, побудови занять залежно від бажань та потреб членів групи. Участь у тренінгові групі вимагає постійної аналітичної роботи, заохочує виявлення почуттів, висловлення власної точки зору, опис вражень, обмін думками, участь у дискусії [20, с. 54].

Удосконаленню комунікативної майстерності викладачів сприяє не лише їх участь у семінарах, круглих столах, вивчення власних комунікативних якостей, а й вивчення та обговорення психолого-педагогічної літератури, передового педагогічного досвіду, відвідування відкритих занять досвідчених колег. Значна роль спілкування в педагогічній діяльності, в роботі викладача, звичайно, потребує від педагога професійного управління своєю комунікативною діяльністю.

На вміння спілкуватися впливають такі параметри особистості: особливості мислення, добре володіння мовленням, емпатія й спонтанність сприйняття, певні соціальні настанови (наприклад, інтерес до самого процесу спілкування, а не лише до його результату), комунікативні вміння - вміння орієнтуватися в часі серед партнерів, у стосунках, у ситуаціях.

Уміння спілкуватися має іншу природу, основу якої складають комунікативні й альтруїстичні емоції [38]. До комунікативних емоцій належать: бажання поділитися думками, переживаннями, почуття симпатії, поваги до учасників спілкування тощо. Саме наявність цих емоцій і потреби їх переживання свідчить про схильність до педагогічного спілкування. До альтруїстичних емоцій належать: бажання приносити радість людям, із якими людина спілкується; співпереживання радості іншого тощо. Таким чином, спираючись на сукупність підходів, що розглядалися в сучасній науці, можна визначити основні фактори формування комунікативних умінь студентів:

- наявність відповідного психологічного клімату;

- позитивна мотивація процесу мовлення;

- знання викладачем специфіки комунікативної діяльності студентів;

- система методів стимулювання пізнавальної діяльності студентів;

- комунікативна майстерність викладача.

1.2 Науково-теоретичний підхід у визначенні комунікативної компетентності особистості

Дослідження категорії „спілкування” є методологічною основою для розгляду різних підходів до дослідження проблеми комунікативної компетентності особистості. Довідникова література, яка відображає загальноприйнятий рівень інтеграції сучасних підходів до визначення тих чи інших понять, інтерпретує компетентність як знання та досвід у певній галузі [17].

Дослідники пропонують різну трактовку поняття «компетентність» а саме:

- як складне утворення, що включає знання соціально-психологічних факторів і уміння використовувати їх у конкретній діяльності, розуміння мотивів, інтенцій, стратегій поведінки, фрустрацій, як своїх власних, так і партнерів по спілкуванню, уміння розібратися у групових соціально-психологічних проблемах, осмислення можливих перешкод на шляху до взаємного порозуміння, оволодіння технологією та психотехнікою спілкування;

- як система внутрішніх засобів регулювання комунікативних дій;

- як заснована на знаннях, чуттєвому досвіду та вільному володінні засобами спілкування здатність особистості орієнтуватися у ситуаціях спілкування;

- як певна інтегральна характеристика спілкування, у якій опосередковано виражаються морально-світоглядні установки особистості, її загальна та професійна спрямованість, рівень комунікабельності [39, С. 327].

Комунікативна компетентність завжди набувається у соціальному контексті. Основними факторами, що детермінують її розвиток, є життєвий досвід людини, її загальна ерудиція, мистецтво, спеціальні наукові методи.

Вище зазначене вимагає від особистості усвідомлення:

- власних потреб і ціннісних орієнтацій, техніки своєї роботи;

- власних перцептивних умінь, тобто здатності сприймати навколишнє без суб'єктивних спотворень і "систематизованих білих плям" (стійких упереджень щодо тих чи інших проблем);

- готовності сприймати нове у зовнішньому середовищі;

- своїх можливостей у розумінні норм і цінностей інших соціальних груп і культур (реальний інтернаціоналізм);

- своїх почуттів і психічних станів у зв'язку з дією факторів зовнішнього середовища (екологічна психокультура);

- способів персоналізації оточуючого середовища (матеріальне втілення "почуття господаря");

- рівня своєї економічної культури (ставлення до середовища проживання - житла, землі як джерела продуктів харчування, рідного краю, архітектури тощо).

Таким чином, комунікативна компетентність особистості виступає як певна ідейно-моральна категорія, що регулює всю систему ставлень людини до природного і соціального світу, а також до самої себе, як синтезу цих двох світів.

Певний інтерес має проблема співвідношення комунікативної компетентності і комунікативних здібностей. Компетентність при цьому трактується як деяка характеристика поведінки, домінуюча форма активності особистості, сформованість відповідних навичок та вмінь, ступінь освоєння певної діяльності. Здібності ж характеризуються як потенційні можливості та задатки, від яких залежить швидкість, якість і рівень сформованості відповідної компетентності.

Поняття компетентність розкривається, таким чином, у зв'язку із здатністю суб'єкта до навчання [16, с. 17], а здібності як передумова, здатність до успішного навчання.

Відповідно комунікативна компетентність інтерпретується як здатність людини встановлювати та підтримувати необхідні контакти з іншими людьми. До її складу входить певна сукупність знань та умінь, що забезпечують ефективний перебіг комунікативного процесу. Комунікативна компетентність розглядається як ступінь задовільного оволодіння певними нормами спілкування, поведінки, як результат научування, засвоєння соціально-психологічних еталонів, стандартів, стереотипів поведінки, оволодіння "технікою" спілкування.

У зв'язку зі сказаним детальніше розглянемо проблему комунікативних здібностей людини. Комплексне вивчення здібностей вимагає проведення досліджень на трьох рівнях [12]:

- психофізіологічному, коли діагностуються типологічні властивості нервової системи, як загальні, генетично зумовлені, безумовно-рефлекторні, так і специфічно людські;

- психологічному, при якому визначаються індивідуальні особливості пізнавальних процесів (сприймання, пам'яті, мислення, мовлення) та особистісні особливості (емоційності, тривожності, характеру тощо);

- соціально-психологічному, який включає визначення успішності діяльності за довгий період з її диференційним аналізом, вивчення особливостей індивідуального стилю діяльності, урахування характеру міжособових взаємин і т.п.

Провідними психологічними факторами комунікативних здібностей виступають чутливість, чуйність, уміння оцінити емоційні стани іншої людини, комунікабельність, відповідно такими фізіологічними факторами є реактивність у вигляді поєднання слабкості і лабільності нервової системи та домінування правопівкульних функцій першої сигнальної системи.

Окремо слід зупинитися на трактуванні структури комунікативної компетентності. [39] Вона виходить із того незаперечного факту, що реальне спілкування завжди являє собою складну і внутрішньо суперечливу єдність перцептивних, комунікативних, інтерактивних компонентів, суб'єкт-об'єктної і суб'єкт-суб'єктної форм, репродуктивного і продуктивного рівнів, спілкування глибинного, особистісного та поверхового, де персоналізованого і т.д.

Так, при суб'єкт-об'єктній схемі спілкування лише один із партнерів виступає у повноцінній ролі суб'єкту, у той час як іншому відводиться роль об'єкту впливів і маніпуляцій зі сторони першого. Це спілкування за типом наказів, розпоряджень, різного роду вказівок тощо. До цього ж типу слід віднести ще й інші, менш виражені форми домінування одного з партнерів.

Не менш важливим є аналіз спілкування, при якому виділяються репродуктивна і продуктивна сторони останнього. Репродуктивний аспект спілкування передбачає використання стандартних процедур, які піддаються алгоритмізації, у той час як продуктивний представляє ту його сторону, яку в принципі не можна формалізувати, яка характеризується породженням нових мотивів, цілей, операцій і процедур.

Слід також мати на увазі, що спілкування об'єднує взаємопов'язані, однак істотно відмінні рівні: зовнішній, операційно-технічний, поведінковий та внутрішній, глибинний, який стосується особистісно-смислових утворень і є визначальним щодо першого.

Рівень сформованості комунікативних умінь та навичок у студентів безпосередньо впливає на рівень комунікативної компетенції (КК) - здатність користуватися мовою залежно від ситуації, особлива якість мовленнєвої особистості, набута у процесі спілкування або спеціально організованого навчання. КК складається з мовленнєвої компетенції (уміння застосовувати знання мови на практиці, користуватися мовними одиницями) мовної компетенції (знання одиниць мови та правил їх поєднання), предметної компетенції (уміння на основі активного володіння загальною лексикою відтворювати в свідомості картину світу), прагматичної компетентності (здатність до здійснення мовленнєвої діяльності, зумовленої комунікативною метою, до вибору необхідних форм, типів мовлення, урахування функціонально-стильових різновидів мовлення).

Зазначена вище комунікативна компетенція має тісний зв'язок з комунікативною ситуацією - це ситуація мовлення, ситуативний контекст мовленнєвої взаємодії, що виникає в реальному житті або моделюється назанятті з певною дидактичною метою.

Виділяють такі компоненти комунікативної ситуації: учасники (адресат, адресант, аудиторія), предмет мовлення, обставини мовлення (місце, час, інші умови), способи здійснення спілкування (усне, писемне мовлення, умовні знаки тощо), код (мова, діалект, стиль), мовленнєвий жанр, подія, оцінка ефективності мовлення, мета.

Вміння вербального спілкування виявляється в комунікативній культурі студентів, про сформованість якої свідчать такі ознаки розумової діяльності:

- установка на аналіз що передбачає самооцінку та інтерпретацію своєї комунікативної поведінки;

- гнучке реагування на різні комунікативні ситуації;

- вміння ініціювати та самостійно організовувати комунікативну взаємодію [28].

На сучасному етапі розвитку дидактики звертання уваги до комунікативної компетентності в якості мети навчання та базового компонента культури обумовлено новим підходом до феномена вербального спілкування як змістовному аспекту соціальної взаємодії, в якій проходить психічний, соціальний та інтелектуальний розвиток особистості студентів.

На основі аналізу психолого-педагогічної літератури можна зробити висновок, що студенти уже з першого курсу спроможні засвоїти основні вимоги щодо мовленнєвої діяльності, зокрема, це стосується:

- необхідності опанування знаннями про дієву силу слова, мовлення, досконалого володіння словниковим запасом і навичками їх застосування відповідно до ситуації;

- володіння технікою мовлення (дихання, дикція, темп, інтенсивність, динаміка);

- прагнення впливати живим словом як на свій внутрішній стан, так і на стан (настрій) слухачів.

Виходячи з цих вимог, структура комунікативної компетентності студентів реалізується у таких чотирьох напрямках (Рис. 1.1).



Рис. 1.1. Структура комунікативної компетенції студентів

Аналіз розвитку компонентів професійно-педагогічного мовлення дозволяє визначити рівні мовленнєвої підготовки студентів: репродуктивний, продуктивно-перетворювальний і творчий.

Репродуктивний рівень характеризується загальним уявленням студентів про педагогічну професію. Вони не володіють достатньою інформацією про мовлення як інструмент педагогічної дії, знають лише про окремі функції мовлення, зрідка використовують мовлення як засіб впливу, хоча при цьому цілком усвідомлено прагнуть наслідувати варіанти зразків професійного мовлення інших осіб залежно від ситуації. Простежується схильність студентів до ігнорування окремих якостей мовлення, особливо тих, які “не відпрацьовані”. У них недостатньо розвинений словниковий запас, уміння правильно конструювати мовлення.

Продуктивно-перетворювальний рівень характеризується наявністю усвідомлення студентами значення не лише загально педагогічних умінь, а й професійних мовленнєвих із проявом позитивного ставлення до даного компонента професійної майстерності. Вони виявляють бажання до операційності застосування мовленнєвих умінь у практичній діяльності, більш активно включаються у навчальний процес на практичному рівні, уміють прогнозувати результати мовленнєвої діяльності, охоче шукають інтонаційні варіанти при визначеній педагогом мети мовлення.

Студенти, віднесені до продуктивно-перетворювального рівня, достатньо володіють лексичним запасом та умінням конструювати речення і добирати для їх озвучення адекватну інтонацію.

Творчий рівень характеризується високим розвитком особистісних мовленнєвих умінь студентів як компонента їх педагогічної майстерності; усвідомленням їх ролі і позитивним до них ставленням; виразним проявом спеціальних знань і умінь у професійній діяльності; оперативним застосуванням умінь відповідно до ситуації і мети дії [33, с. 4].

Отже, можна зробити висновок, що комунікативна компетентність - це складне утворення, певна інтегральна характеристика спілкування. Це поняття невіддільно пов'язане з формуванням комунікативних умінь, адже їх рівень визначає професіоналізм і комунікативна компетентність.

1.3 Психолого-педагогічні умови формування комунікативної компетентності у студентів вищих навчальних закладів

Процес здобуття освіти у вищій школі - явище складне, багатогранне, динамічне. Його специфіка зумовлюється передусім розширеним спілкуванням, за допомогою якого здійснюється взаємовплив двох рівноправних суб'єктів - викладача і студента.

Викладачеві недостатньо знань основ наук і методики навчально-виховної роботи. Незаперечний той факт, що всі знання і практичні уміння викладача передаються студентам лише завдяки безпосередньому спілкуванню з ними. На цих стосунках вибудовується складна й об'ємна піраміда навчання і виховання, через них відбувається проникнення педагога в духовний світ студентів, щоб виробити у них первинні навички співтворців власної особистості. Саме ці взаємовідносини, їх мистецькі, моральні, психологічні, технологічні складники не завжди усвідомлюють педагоги як вартісний засіб удосконалення їхньої педагогічної майстерності.

Складовою педагогічної майстерності викладача є його мовлення [35, с. 55]. Це інструмент професійної діяльності педагога, за допомогою якого можна розв'язати різні педагогічні завдання: зробити складну тему заняття цікавою, а процес її вивчення привабливим; створити щиру атмосферу спілкування в аудиторії, встановити контакт, досягти взаємо порозуміння зі студентами; сформувати в них відчуття емоційної захищеності, вселити в них віру в себе.

Вимоги до комунікативних якостей мовлення викладача зумовлені насамперед функціями, які мовлення виконує в педагогічній діяльності. Головні із них:

- комунікативна - встановлення і регуляція взаємовідносин між викладачем та студентами, забезпечення гуманістичної спрямованості розвитку студентів;

- психологічна - створення умов для забезпечення психологічної свободи студента, прояву індивідуальної своєрідності його особистості; зняття соціальних затисків, які заважають цьому;

- пізнавальна - забезпечення повноцінного сприймання навчальної інформації студентами, формування в них особистісного, емоційно-ціннісного ставлення до знань;

- організаційна - забезпечення раціональної організації навчально-практичної діяльності студентів.

Психологічна функція мовлення викладача тісно пов'язана з функцією комунікативною, але має дещо інші завдання. Можна сказати, що ці завдання якоюсь мірою психотерапевтичного характеру - створення умов для забезпечення психологічної свободи, вияву індивідуальної своєрідності, зняття соціальних затисків, які заважають цьому.

Ідеться передусім про ситуації, коли виникає потреба психологічно захистити студента: підкреслити повагу до нього як особистості, піднести його авторитет, зняти страх перед можливою невдачею, заохотити зусилля для досягнення успіху. Мовлення викладача в цих ситуаціях може бути тим інструментом, за допомогою якою знімається невпевненість студента в собі, ініціюються його активність, творчість, вселяється віра в можливості самореалізації, досягнення позитивних результатів у діяльності. Вибір мовленнєвих моделей викладачем тут здійснюється не з позиції "ви повинні", "зобов'язані", а з позиції "ви маєте право".

Наступна функція педагогічного мовлення - забезпечення повноцінного сприймання навчальної інформації студентами. Відомо, що є пряма залежність між комунікативними особливостями мовлення викладача і характером пізнавальної діяльності студентів у процесі вивчення нового матеріалу. Мовлення викладача може допомогти зробити цю пильність акційною, цікавою для студента, а може ускладнити сприймання, поставити студента в позицію пасивного спостерігача на занятті [22].

Комунікативні здібності й уміння - це вміння спілкуватися, обмінюватися інформацією, і на цій підставі встановлення педагогічно доцільних відносин учасниками педагогічного процесу. Основними засобами спілкування є слово, мова, міміка і жести. Іноді залучаються різні наочні прилади, технічні засоби. Існує декілька основних компонентів комунікативного процесу:

- сприйняття і розуміння іншої людини, але разом з тим і вміння "подавати себе", самовиражатися;

- вміння наближувати точки зору свою і співрозмовника, настрій;

- вміння керувати спілкуванням, вносити в нього потрібні корективи.

Комунікативні вміння виступають як узагальнена властивість особистості - товариськість. Педагогічне спілкування вирішує ті самі завдання навчання і виховання, що й педагогічна діяльність, використовуючи засоби взаємодії з тими, яких навчають, створює атмосферу праці викладача.

Педагогічне спілкування містить у собі завдання і засоби взаємодії зі студентами, прийоми самоаналізу.

Ці вміння також є важливими психологічними показниками професійної компетентності педагога:

- інтерес до особистості того, кого навчають;

- однакове співробітництво з усіма студентами;

- педагогічний такт;

- товариськість;

- знання гуманістичних норм своєї професії і дотримання їх.

Індивідуально-психологічні особливості тих, кого навчають, і педагогічних ситуацій змушують викладача вищої школи бути витриманим, тактовним, вміти володіти собою. Сукупність усіх цих якостей визначається як емоційна стійкість. Її відсутність - одне з істотних протипоказань педагогічної професії [24, с. 325].

Щоб сформувати мовну особистість необхідно враховувати дані психології. Але досить часто педагоги нехтують саме цим компонентом. Але спілкування - не проста передача інформації однієї особи іншій. Спілкування - це необхідна умова розвитку людини в суспільстві.

У формуванні комунікативно-мовленнєвих умінь студентів можна виділити кілька етапів:

- попереднє ознайомлення з метою дії, створення необхідної мотивації;

- складання схеми передбачуваних дій;

- виконання дій у матеріальному чи матеріалізованому вигляді;

- формування дії як зовнішньо-мовленнєвої;

- виконання дій подумки.[27, с. 172].

Мовлення може бути успішним, якщо воно спрямоване на досягнення визначених цілей. Основна умова породження мовлення-мотив, ”потреба виразити в мовному висловленні який-небудь зміст”.

Таким чином, розвиток мовлення, формування комунікативної компетенції необхідні для вміння контролювати правильність і доцільність своїх висловлювань, а також для вільного володіння мовою. А це в свою чергу, допомагає особистісному розвитку.

Мовленнєва діяльність характеризується вмотивованістю, цілеспрямованістю, ситуативністю і складається з чотирьох фаз:

- орієнтування в ситуації спілкування;

- планування;

- реалізації задуму за допомогою експресивних засобів мови;

- контролю.

Ефективність мовленнєвого розвитку студентів значною мірою залежить від урахування даних сучасної психології і психолінгвістики, які повинен знати педагог.

Формування педагогом комунікативних умінь і навичок неможливе без певних знань із психології і вміння їх застосовувати на практиці. Адже формування комунікативності нерозривно пов'язане з формуванням у студентів уміння мислити.

На ефективність пізнавальної діяльності студентів впливає також їх самопочуття на занятті, психолого-емоційний стан. Студенти, які відчувають себе впевнено, спокійно, розкуто, активніші в пізнанні, мають більше можливостей для творчої діяльності. Тому зрозуміла думка сучасних вчених про те, як важливо створити на занятті кожному умови для успіху. У розв'язанні цих завдань величезне значення має мовлення викладача, стиль його комунікативної поведінки. Якщо вона будується на засадах коректності, поваги до студента, розуміння його індивідуальності, то краще забезпечується його розвиток, тому що він відчуває себе особистістю, в його діяльності зацікавлені викладачі, інші студенти.

Протилежний ефект виникає тоді, коли мовлення викладача перенасичене наказами, заборонами, що супроводжується інтонаціями незадоволення, роздратованості. Не надає натхнення студентам і звичка деяких викладачів перебивати відповіді оціночними репліками негативного характеру. На перший погляд ці безвинні викладацькі вислови дисциплінарного характеру мають на меті застерегти студентів від непродуманих дій. Однак таке сприйняття мовлення викладача помилкове. Воно призводить не тільки до руйнування відносин між викладачем та студентом, а й до зниження пізнавальної активності студентів, а інколи й інтересу до навчання взагалі. Нерідко студенти, знаючи особливості такої мовленнєвої поведінки викладача, вже ніяк не реагують на зауваження навіть тоді, коли вони доцільні [35, с. 102].