Комунікативна культура студентів вищих учбових закладів

Крім вимог до педагога як особистості, існують вимоги, які ставляться до педагога як учителя перед аудиторією студентів. Загальними завданнями педагога з формування комунікативних умінь і навичок є:

- забезпечити мовленнєве середовище;

- забезпечити створення мовленнєвих ситуацій, мовленнєвої практики.

Отже, комунікативні уміння формуються багатством словника, досконалим володінням способами поєднання слів у речення та текст, правильною вимовою [40].

Розділ 2. Формування комунікативної компетентності студентів шляхом розвитку їх комунікативної культури

2.1 Формування комунікативної культура студентів в умовах вищого навчального закладу

Реформування навчально-виховного процесу передбачає гуманізацію відносин у системі “викладач-студент”, удосконалення загальної та комунікативної культури майбутніх професіоналів. У складних умовах розбудови української держави, реформування освіти, формування особистості, її духовних, інтелектуальних, етичних і професійних якостей привертають увагу чималого загалу науковців. Думка про те, що на освітні заклади різних рівнів акредитації покладаються лише завдання, пов'язані з навчанням майбутніх спеціалістів, сьогодні довела свою повну непридатність як така, що не враховує нову соціокультурну світову тенденцію [36].

Виховання - це складний процес, спрямований на забезпечення індивідуального підходу до кожної особистості, який ґрунтується на суб'єкт-суб'єктній взаємодії вихователя і вихованця, спонукаючи останнього до активності, прояву творчої ініціативи, засвоєння багатогранної культури людства, перетворення зовнішніх норм у внутрішні надбання.

Про яку б сферу людської діяльності ("людина - держава", "людина - суспільство", "людина - природа", "людина - техніка", "людина - людина") не йшлося, слід зазначити, що утвердження взаємин викладачів і студентів залежить від цілеспрямованої й відповідальної їх взаємодії, яка ґрунтується на розвиненій комунікативній культурі. Остання є консолідуючим началом та регулятором поведінки, гарантом шанобливого ставлення й розуміння, терплячості і взаємоповаги [18].

Згідно з теоретичними положеннями, що розкривають зміст, структуру та механізм формування комунікативної культури майбутніх професіоналів, можна зауважити, що це складний, динамічний та керований процес. Його успішність обумовлена сукупністю педагогічних умов, які забезпечують наявність комунікативного педагогічного середовища, максимально наближеного до ситуацій спілкування в педагогічному процесі.

Комунікативна культура передбачає багато шляхів її практичного розвитку і вдосконалення. Ураховуючи досить велике різноманіття сучасних поглядів на сутність поняття "комунікативна культура", можна здійснити його аналіз за напрямками:

- аксіологічним, який дозволяє окреслити цінності і професійні установки, на які орієнтується педагог у міжособистісному спілкуванні;

- особистісним, який дає можливість виявити особистісні риси викладача, що забезпечують ефективність педагогічної комунікації;

- діяльнісним, котрий визначає об'єм знань педагога про культуру педагогічного спілкування і професійні комунікативні уміння, що дозволяють творчо реалізувати ці знання в педагогічній практиці [36].

Особливий інтерес у межах обраної нами теми викликають роботи тих авторів, у яких предметом спеціального дослідження є сутність комунікативної культури, її функції (А. Годлевська, М. Лазарєв, О. Леонтьєв, В. Садова, І. Тимченко [27] та ін.).

Нас цікавить комунікативна культура як складова професійної педагогічної культури та професіоналізму студентів, тому інтерес для нас мали праці М. Лазарєва, який розглядає комунікативну культуру як інтегральне утворення, що з одного боку, виступає як індикатор (показник) розвиненості педагога в комунікативній сфері, а з іншого боку, як інструмент діагностичного призначення, що дозволяє оперативно та доступними засобами визначити рівень професійної комунікативної культури [27,с.55-60].

В. Садова визначає комунікативну культуру як динамічне особистісне утворення, що концентрує в собі мистецтво мовлення і слухання, об'єктивного сприйняття і правильного розуміння учня, сприяє побудові гуманних взаємостосунків і досягненню ефективної взаємодії на основі спільних інтересів [27].

Отже, комунікативна культура постає як один із механізмів гармонізації особистих і громадських інтересів. Аналіз найважливіших сфер людської діяльності (трудова діяльність, спілкування, пізнання та інші) засвідчує, що форми і методи трудової діяльності засвоюються людиною протягом багатьох років, а цілеспрямоване засвоєння комунікативної культури зростаючою особистістю здійснюється не всіма категоріями людей, а найактивніше - дітьми та молоддю.

Між тим часто відзначається нестача інтелектуальної, психологічної і соціальної здатності до налагодження контактів з іншими людьми та засвоєння способів практичної реалізації цієї здатності. Така здатність передбачає пізнання людини людиною, пізнання кожним самого себе, що, у свою чергу, і постає впливовим засобом формування у людини адекватного ставлення до інших індивідів і до самої себе.

Загальною характерною ознакою комунікативної культури постає її моральна спрямованість, моральна культура людей, що розкривається в процесі спілкування, комунікації (людяність, доброзичливість, дружелюбність, взаємоповага та ін.).

Переважна більшість учених вважає, що комунікативна культура неможлива без співпереживання, без включення до свого внутрішнього світу цінностей, поглядів, почуттів іншої людини. Осмислюючи причини тих чи інших учинків, поглядів, оцінок інших людей, особистість починає глибше осягати себе, свої чесноти й вади. Порівнюючи себе з іншими, людина збагачується осягненням складного внутрішнього світу інших людей, їхніх моральних якостей, стилю і манер поведінки. Зазначимо, що комунікація є однією з фундаментальних, найвищих особистих і соціальних потреб людини [12, с. 74-82].

Доречно зазначити, що комунікативна культура є багатоплановим явищем установлення і розвитку контактів між людьми, що передбачає обмін інформацією, певну тактику і стратегію взаємодії, сприймання і взаєморозуміння між суб'єктами спілкування. Загалом така культура є консолідуючим елементом, виступає регулятором поведінки, гарантом шанобливого ставлення особистості до інших, розуміння їх, терплячості та взаємоповаги. Отже, вона тим самим слугує одним із механізмів гармонізації особистих і громадських інтересів.

Формування особистості студента як суб'єкта відносин є необхідністю і передбачає засвоєння комунікативної культури, оскільки юнацький вік є сенситивним для розвитку й утвердження цього особистісного новоутворення. Саме в процесі спілкування майбутні професіонали, отримуючи досвід взаємодії з іншими людьми, усвідомлюють себе через порівняння з ними, розвиваються інтелектуально і тим самим у результаті взаємного збагачення інформацією, зміцнюють власні наукові, світоглядні, етико-естетичні погляди і переконання у прогресивному зростанні

Комунікативна культура студента утворюється на ґрунті особистісних, мотиваційних компонентів, прояву загальної культури особистості під час різних видів спілкування, а також комунікативних знань, сформованих комунікативних умінь і навичок. Важливе місце при цьому посідає міжособистісне спілкування студентів між собою, із викладачами і кураторами груп, публічні виступи на семінарах і конференціях тощо [4].

Взаємодіючи з оточуючими в процесі різних видів діяльності, під час ігор, спортивних занять, входячи в неформальні контакти з однолітками, старшими і молодшими, родичами, знайомими, викладачами й іншими людьми, студенти одержують різноманітні знання як про наявний світ, так і про світ ідей і стосунків, досягають домовленості про спільну працю й відпочинок; встановлюють єдність ідей, настроїв, поглядів; досягають спільності думок, переживань, настанов стосовно різних подій, інших людей, самих себе.

Під час спілкування передаються манери, звичаї, стиль поведінки, виявляються згуртованість і солідарність, що вирізняють групову і колективну діяльність. Нарешті, спілкування студентів - істотний чинник складного процесу їх соціальної детермінації, стимулятор розвитку особистості. Це дуже ефективний шлях пізнання. Обмін інформацією в такому спілкуванні характеризується високим рівнем розуміння, низькою надмірністю інформації, економією витрат часу [7, с. 92-95].

Сучасний студент виступає як особистість, яка є носієм певної культури, йому притаманні певні темперамент, характер, здібності, екстравертованість-інтровертованість, особливості інтелектуально-пізнавальної сфери (відчуття, сприйняття, пам'ять, увага, мислення), унаслідок чого він засвоює знання, набуває вмінь та навичок, потрібних для обраної професії. Перед нами постає особистість зі своїми ідеалами, життєвими настановами, цінностями, яка має певні моральні властивості, етичні норми й принципи, певний рівень спрямованості, які не завжди достатні для спілкування й професійної діяльності, досягнення успішності в ній [8, с. 34-36].

У структурі комунікативної культури студента науковці виділяють наступні компоненти:

- гностичний компонент (система знань про сутність, структуру, функції та особливості спілкування взагалі та професійного зокрема);

- конативний компонент (загальні та специфічні комунікативні уміння, які дозволяють успішно встановлювати контакт із іншою людиною, адекватно пізнавати її внутрішні стани, керувати ситуацією взаємодії з нею, застосовувати конструктивні стратегії поведінки у конфліктних ситуаціях; культура мовлення);

- емоційний компонент (гуманістична установка на спілкування, інтерес до іншої людини, готовність вступати з нею в особистісні, діалогічні взаємини) [26].

У зв'язку з цим визначимо структуру комунікативної культури майбутнього фахівця. Вона містить такі складові:

- індивідуально-особистісну, компонентами якої є індивідуальні особливості особистості (темперамент, характер, здібності, інтелектуально-пізнавальна сфера, екстравертованість-інтровертованість тощо) та її прижиттєві надбання (ідеали, установки, цінності, моральні якості, етичні норми);

- мотиваційно-вольову, яку утворюють потребово-мотиваційний компонент (потреби у пізнанні й самопізнанні, в оцінці інших людей, у спілкуванні, у самоствердженні, самовдосконаленні, самовираженні; мотивація досягнення успіху й уникнення невдач; спрямованість особистості на своє «Я», на комунікативний контакт, на справу) та емоційно-вольовий компонент (самоконтроль, самовладання, емоційна стійкість, емоційна культура (культура прояву емоцій), уміння уникати конфлікту й ефективно виходити з нього);

- соціально-комунікативну, яка включає соціально-психологічний компонент (емпатія, сприйняття себе та інших, уміння бути потрібним, рефлективність, усвідомлення соціальної ролі й манери поведінки, узгодженої з цією роллю) та індивідуально-комунікативний компонент (взаємозв'язок, взаєморозуміння; уміння встановлювати й підтримувати контакт, зворотний зв'язок; мовна компетентність, культура мислення і мовлення, мовленнєва активність; комунікативні знання, уміння та навички).

Зазначені складові взаємодоповнюють одна одну й впливають на якість комунікативної культури особистості.

Домінантними у формуванні комунікативної культури є насамперед розвиток психологічних і розумових здібностей, які широко проявляються у процесі комунікації; допомога в оволодінні засобами комунікації, а також зміцнення соціальних установок, необхідних для адекватного успішного спілкування з іншими людьми. У ситуації спілкування образ іншої людини виникає як результат комунікації й виконує функції його регулятора. Зміст цього образу та його регулятивне значення зумовлені особливостями взаємодії в конкретній ситуації, а ці ситуації визначаються характером і результатом діяльності. Людина тим самим постає перед студентами не тільки як суб'єкт певного віку, статі, а насамперед як особистість, яка має певні характерологічні якості, емоційні, вольові та інтелектуальні риси. Характеристика властивостей іншої людини уявляється студентам не безпосередньо, як, скажімо, зовнішній вигляд. Виявлення цих властивостей іншої людини становить головне завдання міжособистісного розуміння студентами.

Розуміння іншої людини потребує певного ступеня розвитку уяви, що дає студенту змогу подумки посісти місце партнера по спілкуванню. Студентські роки вважають третім світом, що існує між дитинством та дорослістю. У цей час молоді люди виявляються на порозі зрілого дорослого життя і дивляться на теперішнє з позиції майбутнього, шукають смисл свого життя [28].

Комунікативна культура невід'ємно пов'язана з формуванням комунікативних умінь і формуванням комунікативної компетентності.

На сучасному етапі розвитку суспільства під комунікативними уміннями вчені розуміють знання, включені в певну діяльність; застосування цих знань і навичок; володіння системою практичних і психічних дій; особисто обумовлені дії; спосіб виконання дій; можливість виконувати дію; готовність свідомо і самостійно розв'язувати те чи інше завдання.

Особливості комунікативних умінь полягають у тому, що вони забезпечують дії, які, по-перше, повинні бути свідомо орієнтовані на зустрічний відгук; по-друге, крім реалізації предметного змісту, вони реалізують особливості; по-третє, вони є емоційно забарвленими і можуть здійснюватися тільки на психічному рівні, не проявляючись зовні.

Розвиток комунікативної культури передбачає двосторонній процес: з одного боку, придбання якихось нових знань, умінь і навичок, з іншого боку, корекція, зміна вже сформованих їх форм. Тому розвиток комунікативної культури передбачає використання всього набору засобів, орієнтованих як на розвиток суб'єкт-суб'єктних - продуктивних, особистісних сторін спілкування, так і суб'єкт-об'єктних - репродуктивних, операційних складових [10, с. 228].

Комунікативну культуру можна розвивати, спираючись на різні мотиви особистості:

- ситуативно-проблемні (діють при вирішенні завдань з досягнення близьких цілей; основна спрямованість особистості - на дозвіл будь-якої конкретної проблеми);

- матеріальні (одержання вигоди);

- соціальні (досягнення мети в соціальних взаєминах);

- професійні (спрямовані на досягнення успіху в професійній діяльності);

- духовні (спрямовані на моральне самовдосконалення);

- персональні або особистісні (спрямовані на самореалізацію, само актуалізацію) [19, с.79].

У основі комунікації лежать загальноприйняті етичні вимоги до спілкування, які орієнтовані на визнання неповторності і цінності кожної особи. Ці вимоги: ввічливість, коректність, тактовність, скромність, точність, запобігливість. Всі ці поняття є основоположними для повноцінного спілкування. Спілкування - це процес взаємозв'язку і взаємодії, в якій відбувається обмін діяльністю, інформацією і досвідом. Ділове спілкування відрізняється від спілкування в широкому сенсі тим, що в його процесі ставляться цілі і конкретні завдання, які вимагають свого рішення.

Високий рівень комунікативної культури визначається наявністю у| суб'єкта спілкування ряду особових якостей:

- емпатія - уміння бачити мир|світ| очима інших, розуміти його так само як вони;

- доброзичливість - пошана, симпатія, уміння розуміти людей, не схвалюючи їх поступки|;

- автентичність - здатність бути самим собою в контактах з іншими людьми;

- ініціативність - здатність йти вперед, встановлювати контакти, готовність братися за якісь справи в ситуації, що вимагає активного втручання, а не просто чекати, коли почнуть діяти інші;

- ухвалення відчуття - уміння виражати свої відчуття і готовність приймати емоційну експресію з боку інших [33, с. 102].

Людське спілкування є центральним об'єктом комунікативної культури. Остання являє собою систему поглядів і дій, які служать індивіду моделлю орієнтування і об'єктом досягнення мети в спілкуванні з іншими людьми.

До основ комунікативної культури майбутнього фахівця слід віднести вміння легко й швидко встановлювати контакт у процесі спілкування, вчасно проявляти гнучкість, психологічний і професійний такт, емоційну стійкість, володіти мовою, мімікою і пантомімікою, доречно застосовувати жарт і гумор, уміння користуватися мовним етикетом, аргументувати свою точку зору, використовувати різні методи організації спілкування, користуватися законами логіки тощо.

Аналіз психолого-педагогічної літератури дозволив дійти висновку, що комунікативна культура студента є невід'ємною складовою частиною професійно-педагогічної культури й культури особистості зокрема, являє собою ступінь засвоєння комунікативного досвіду у вигляді знань, умінь, навичок.

2.2 Дослідження рівня комунікабельності студентів

Формування комунікативної компетентності у студентів є одним з необхідних чинників становлення їх як професіоналів. Завдання вищого навчального закладу - дати студентам правильне уявлення про комунікативні властивості особистості, які необхідні висококваліфікованому фахівцю, і за роки навчання сформувати, удосконалити ці якості.

Однією з актуальних проблем є нездатність більшості студентів аргументовано, різнобічно, з залученням життєвого досвіду і наукових знань викладати свою точку зору. Найчастіше це практично не пов'язане з розвитком мови, інформованістю або словниковим запасом, а пояснюється відсутністю досвіду участі в дискусіях. Цей недолік посилюється тим, що, на наш погляд, вимоги до сучасного професіонала надзвичайно високі. Він повинен не тільки вміти грамотно викласти свою позицію, але і бути переконливим, яскравим і оригінальним у якості організатора та учасника діалогу [17, с. 28].

У психології розрізняють основні і допоміжні методи. До основних методів відносяться: спостереження, бесіда, експеримент. До допоміжних методів - усі інші методи: оцінок, анкет, тестів, самоспостереження, інтерв'ю, аналізу продуктів тощо. Таке ділення має відносний характер, бо в ситуаціях конкретного дослідження тих або інших проявів психіки, вивчення її закономірностей, допоміжні методи можуть стати основними, а основні - допоміжними.

Спостереження - науковий метод дослідження, що полягає в послідовному і цілеспрямованому сприйнятті і переробці психічних явищ в їх природному прояві. Спостереження є сприйняттям, тісно пов'язаним із мисленням. Спостерігач робить висновки, осмислює факти, явища, висловлює гіпотези, що вимагають перевірки. Спостереження завжди припускає наявність задуму, системи методологічних прийомів контролю і осмислення результатів. Необхідні умови: чіткий план спостереження, фіксація результатів спостереження, побудова гіпотези, що пояснює спостережувані явища, і перевірка гіпотези в наступних спостереженнях.

Спостереження має декілька варіантів. Зовнішнє спостереження - це спосіб збору даних про психологію і поведінку людини шляхом прямого спостереження за ним з боку. Внутрішнє спостереження, або самоспостереження - спостереження, об'єктом якого є психічні стани і дії самого спостерігаю чого суб'єкта.

Іноді використовується приховане спостереження. В ході його спостережуваний не знає і не підозрює про те, що за ним ведеться спостереження. Цей метод застосовується в психології тоді, коли характер спостережуваного процесу або явища може несподівано і істотно змінитися, коли випробовуваний знає, що за ним спостерігають. За допомогою спостереження збирають зазвичай найзагальніші, попередні, відомості про досліджувані явища.

При включеному спостереженні (воно найчастіше використовується в загальній, віковій, педагогічній і соціальній психології) дослідник виступає безпосереднім учасником того процесу, за ходом якого він веде спостереження. Стороннє спостереження на відміну від включеного не припускає особистої участі спостерігача в тому процесі, який він вивчає [9].

Серед психологічних методів значне місце відводиться і опитуванням. Опитування є методом збору інформації про об'єкт, що вивчається, в ході безпосереднього (інтерв'ю) або опосередкованого (анкетування) соціально-психологічного спілкування соціолога (інтерв'юера) і опитуваного (респондента) шляхом реєстрації відповідей респондента на питання, задані соціологом, витікаючи з цілей і завдань дослідження.

Основне значення опитування отримати соціальну інформацію про стан громадської, групової, колективної, індивідуальної думки, а також відбиту у свідомості опитуваних інформацію про факти, події, оцінки, пов'язані з їх життєдіяльністю. Ця інформація виражається у формі висловлювань респондентів відносно зафіксованих емпірично у вигляді питань дослідницьких завдань і категорій аналізу.

Основні нормативні вимоги до опитувань: чітке виділення дослідницьких завдань, адекватність питання (і запитальника) завданням дослідження; доступність формулювань розумінню респондентів; дотримання в ході опитування принципів соціально-психологічного спілкування; спонукання інтересу респондентів і інтерв'юерів до результатів опитування; точність фіксації відповідей респондентів; стандартизація умов проведення опитувань.

Усне опитування застосовується в тих випадках, коли бажано вести спостереження за поведінкою і реакціями людини, що відповідає на питання. Цей вид опитування дозволяє глибше, ніж письмовий, проникнути в психологію людини, проте вимагає спеціальної підготовки, навчання і, як правило, великих витрат часу на проведення дослідження.

Письмове опитування дозволяє охопити більшу кількість людей. Найбільш поширена його форма - анкета. Але її недоліком є те, що застосовуючи анкету, не можна заздалегідь врахувати реакції що відповідає на зміст її питань і, виходячи з цього, змінити їх.

Вільне опитування - різновид усного або письмового опитування, при якому перелік питань, що ставляться, і можливих відповідей на них заздалегідь не обмежений певними рамками. Опитування цього типу дозволяє досить гнучко міняти тактику дослідження, зміст питань, що ставляться, отримувати на них нестандартні відповіді.

Бесіда як психологічний метод передбачає пряме або непряме, усне або письмове отримання від того, що вивчається відомостей про його діяльність, в яких об'єктивувалися властиві йому психологічні явища. Види бесід : невимушена бесіда, інтерв'ю, запитальники і психологічні анкети. Інтерв'ю - вид бесіди, при якій ставиться завдання отримати відповіді опитуваного на певні (зазвичай заздалегідь приготовані) питання. В цьому випадку, коли питання і відповіді представляються у письмовій формі, має місце анкетування.

Існує ряд вимог до бесіди як методу. Перше - невимушеність. Не можна перетворювати бесіду на опитування. Найбільший результат приносить бесіда у разі встановлення особистого контакту дослідника з обстежуваною людиною. Важливо при цьому ретельно продумати бесіду, представити її у формі конкретного плану, завдань, проблем, що підлягають з'ясуванню. Метод бесіди припускає разом з відповідями і постановку питань респондентами. Така двостороння бесіда дає більше інформації з досліджуваної проблеми, чим тільки відповіді випробовуваних на поставлені питання.

Тест - стандартизована методика психологічного виміру, призначена для діагностики враженості психічних властивостей або станів у індивіда при рішенні практичних завдань.

Від інших методів дослідження тести відрізняються тим, що припускають чітку процедуру збору і обробки первинних даних, а також своєрідність їх наступної інтерпретації. За допомогою тестів можна вивчати і порівнювати між собою психологію різних людей, давати диференційовані і порівнянні оцінки.

Психологічні тести класифікуються по різних підставах. По предмету діагностики тести можна умовно розділити на тести досягнень, особові тести, за способом реалізації - маніпулятивні тести, тести "олівець-папір", апаратурні, ситуаційно-поведінкові, комп'ютерні. Розрізняють аналітичні тести, тестові батареї, індивідуальні і групові тести [16].

Тести досягнень виявляють міру володіння випробовуваними конкретними знаннями, уміннями, навичками. Іноді такі тести називають тестами спеціальних здібностей. Їх розділяють на три групи: тести дії (тести письмові і тести усні); тести інтелекту, призначені для виявлення розумового потенціалу індивіда; тести креативності, за допомогою яких вивчають і оцінюють творчі здібності особи, здібності породжувати незвичайні ідеї, відхилятися від традиційних стереотипів мислення, швидко вирішувати проблемні ситуації і тому подібне

Виділяють наступні різновиди тестів : тест-опитувач і тест-завдання. Тест-опитувач заснований на системі заздалегідь продуманих, ретельно відібраних і перевірених з точки зору їх актуальності і надійності питань, по відповідях на яких можна судити про психологічні якості випробовувані.

Тест-завдання припускає оцінку психології і поведінки людини на базі того, що він робить. У тестах цього типу випробовуваному пропонується серія спеціальних завдань, за підсумками виконання яких, визначають наявність або відсутність і міру розвитку у нього якості, що вивчається.

Тест-опитувач і тест-завдання застосовані до людей різного віку, що належать до різних культур, що мають різний рівень освіти, різні професії і неоднаковий життєвий досвід. Це - їх позитивна сторона. А недолік полягає в тому, що при використанні тестів респондент за бажанням може свідомо вплинути на отримувані результати, особливо якщо він заздалегідь знає, як влаштований тест і яким чином по його результатах оцінюватимуть його психологію і поведінку. Крім того, тест-опитувач і тест-завдання непридатні в тих випадках, коли вивченню підлягають психологічні властивості і характеристики, в існуванні яких випробовуваний не може бути повністю упевнений, не усвідомлює або свідомо не хоче визнавати їх наявність у себе. Такими характеристиками є, наприклад, багато негативних особових якостей і мотиви поведінки.

У цих випадках зазвичай застосовується третій тип тестів - проектні. У основі таких тестів лежить механізм проекції, згідно з яким неусвідомлювані власні якості, особливо недоліки, людина схильна приписувати іншим людям. Проектні тести призначені для вивчення психологічних і поведінкових особливостей людей, що викликають негативне відношення [16].

Існує декілька різновидів психологічних експериментів : природний, лабораторний, моделюючий.

Два основні різновиди експерименту : природний і лабораторний один від одного відрізняються тим, що дозволяють вивчати психологію і поведінку людей в умовах, віддалених або наближених до дійсності. Природний експеримент організовується і проводиться в звичайних життєвих умовах, де експериментатор практично не втручається в хід подій, що відбуваються, фіксуючи їх в тому виді, як вони розгортаються самі по собі. Лабораторний експеримент припускає створення деякої штучної ситуації, в якій властивість, що вивчається, можна краще всього вивчити.

Моделювання як метод застосовується у тому випадку, коли дослідження вченого явища, що цікавить, шляхом простого спостереження, опитування, тіста або експерименту ускладнене або неможливе через складність або важко доступність. Тоді удаються до створення штучної моделі феномену, що вивчається, що повторює його основні параметри і передбачувані властивості. На цій моделі детально досліджують це явище і роблять висновки про його природу.

Моделі можуть бути технічними, логічними, математичними, кібернетичними. Математична модель є вираженням або формулою, що включає змінні і стосунки між ними, відтворюючими елементами і стосунками в явищі, що вивчається. Технічне моделювання припускає створення приладу або пристрою, по своїй дії того, що нагадує те, що підлягає вивченню. Кібернетичне моделювання засноване на використанні як елементи моделі понять з області інформатики і кібернетики. Логічне моделювання засноване на ідеях і символіці, вживаній в математичній логіці [35].

Окрім перерахованих методів, призначених для збору первинної інформації, в психології широко застосовуються різні способи і прийоми обробки цих даних, їх логічного і математичного аналізу для отримання вторинних результатів, тобто фактів і висновків, які випливають з інтерпретації переробленої первинної інформації. Для цієї мети застосовуються, зокрема, різноманітні методи математичної статистики, без яких частенько неможливо отримати достовірну інформацію про явища, що вивчаються, а також методи якісного аналізу.

Одним з найбільш ефективних методів дослідження є соціально-психологічний тренінг.

Основне призначення соціально-психологічного тренінгу полягає в оволодінні соціально-психологічними знаннями в області формування відповідних соціальних установок в активній формі, тобто в ході спеціально розроблених активних дій.

Специфічними рисами соціально-психологічного тренінгу є:

- дотримання ряду принципів групової роботи,

- націленість на психологічну допомогу учасників групи в саморозвитку, при цьому така допомога виходить не тільки від ведучого, а й від самих учасників групи,

- наявність більш-менш постійної групи,

- певна просторова організація (найчастіше робота в зручному, ізольованому приміщенні, учасники велику частину часу проводять у колі),

- акцент на взаємини між учасниками групи, які розвиваються і активізуються в даній ситуації,

- застосування активних методів групової роботи,

- об'єктивація суб'єктивних почуттів і емоцій учасників групи щодо один одного і відбувається в групі, вербалізованих рефлексія,

- атмосфера розкутості і свободи спілкування між учасниками, клімат психологічної безпеки.

У тренінг комунікативної культури можуть бути включені вправи, метою яких є: зняття м'язових затисків, м'язових напружень, формування м'язової свободи в процесі спілкування, оволодіння навичками психофізіологічної саморегуляції, розвиток навичок довільного уваги, спостережливості, розвиток навичок невербального спілкування, формування уміння управляти увагою партнерів по спілкуванню і т.д. Розглянемо їх більш докладно.

Вправи на формування навичок залучення уваги партнера закріплюються такими способами залучення ймутримання уваги, як:

- організація в спілкуванні ефекту несподіванки, тобто використання у спілкуванні або невідомої раніше інформації, або залучення несподіванкою способу взаємодії;

- організація «комунікативної провокації», тобто на короткий час викликати у партнера по спілкуванню ситуацію незгоди з викладеною інформацією, доводом, аргументом, а потім стимулювати пошук своєї позиції та способу її викладу;

- гіперболізація як спосіб загострення уваги партнера по спілкуванню;

- комунікативне посилення ціннісних аргументацій, які домінують у партнера по спілкуванню;

- комунікативне зіставлення, всі «за» і «проти» дають можливість організувати, а потім утримати увагу через виклад найрізноманітніших, і часто протилежних, точок зору;

- ситуативне інтерв'ювання через постановку прямих запитань ставить партнера по спілкуванню перед необхідністю включатися в комунікативну діяльність;

- апеляція до авторитету для підтримки власних поглядів, висновків;

- організація співпереживання через максимальне використання в спілкуванні експресивних засобів,опори на асоціативність сприйняття і життєві інтереси партнерів;

- драматизація ситуації спілкування як зіткнення інтересів, боротьбу партнерів по спілкуванню.

Засобом вирішення завдань тренінгу комунікативних умінь служать групові дискусії, рольові ігри, психогімнастика. Їх кількість змінюється в залежності від специфіки цілей групи.

Ефективність тренінгу визначається тим, що він дозволяє забезпечити індивідуальну спрямованість підготовки слухачів до конкретної діяльності [14, с. 44-47].

Таким чином, психологічний тренінг являє собою сукупність активних методів практичної психології, які використовуються як в рамках клінічної психотерапії, так і для роботи зі здоровими людьми, що мають психологічні проблеми, з метою надання їм допомоги.

Отже, методи діагностики комунікативної культури студентів такі, як спостереження, бесіда, експеримент, тестування, інтерв'ю, тренінг є найбільш ефективними і об'єктивними, адже дають ґрунтовні результати.

Основним компонентом комунікативних здібностей є спілкування.

У спілкуванні як діяльності виділяють такі структурні компоненти:

- предмет спілкування - інша людина, партнер по спілкування як суб'єкт;

- потреба у спілкуванні - прагнення людини до пізнання й оцінки інших людей, а через це та з допомогою цих інших - до самопізнання й самооцінки;

- комунікативні мотиви - те, що спонукає людину до спілкування (відповідно до названого предмета спілкування, мотиви останнього втілюються або "опредмечуються" (О.М.Леонтьєв) у тих якостях даної людини або інших людей, ради пізнання та оцінки яких вона вступає у взаємодію з оточуючими);

- дії спілкування - одиниці комунікативної діяльності, цілісні акти, адресовані іншій людині та спрямовані на неї як на свій об'єкт;

- завдання спілкування - те, на досягнення чого в даних конкретних умовах спрямовані різноманітні дії, що здійснюються у процесі спілкування;

- засоби спілкування - ті операції, через які реалізуються дії спілкування;

- продукти спілкування - матеріальні та духовні утворення, що виникають у процесі спілкування.Б.Г.Ананьєв у своїх розмірковуваннях виходив з того, що у своєму повсякденному бутті людина пов'язана безліччю взаємин не лише з предметним світом (природним і створеним людиною), але і з іншими людьми.

Спілкування - явище багатопланове, яке включає в себе цілий комплекс компонентів. Виділимо три основних:

- комунікабельність - здатність мати задоволення від процесу комунікації;

- соціальне споріднення - бажання знаходитися в суспільстві, серед інших людей;

- альтруїстичні тенденції (в альтруїстичних емоціях виділяють бажання приносити радість людям, з якими людина спілкується).

Зупинимось на визначенні комунікабельності як важливого компоненту комунікативної культури особистості [25, с. 12-14].

Згідно зі соціологічним словником - комунікабельний (франц. communicable - той, що з'єднується, з лат. comunico - з'єдную) - схильний, здатний до комунікації, встановлення контактів і зв'язків. Бути комунікабельним у вузькому розумінні - бути схильним до спілкування з людьми, бути ініціативним в цьому спілкуванні, вміти і хотіти говорити [11, 232].

Комунікативні якості людини являють собою не що інше, як якості, які виявляються у її спілкуванні з людьми. А саме: уміння слухати і розуміти людей, здійснювати на них вплив, встановлювати з ними особисті чи ділові стосунки.

Уміння налагоджувати такі стосунки саме по собі не з'являється. Передумови розвитку комунікабельності закладені в темпераменті, особливості якого отримуються у спадок від обох батьків. Від виховання в сім`ї також залежить, чи буде ця якість культивуватися і розвиватися.

Існують рівні комунікабельності особистості. Є люди, які швидко, легко і оперативно організовують спілкування; але інколи надмірна комунікативна активність робить їх надокучливими, вони втомлюють. Такі люди будь-яку розмову прагнуть перевести на себе, стати центром комунікації. Є люди, які лише беруть участь у розмові, не виступають в активній комунікативній ролі, але своєю комунікативною поведінкою допомагають спілкуванню, підтримують його. І є люди, рівень комунікабельності яких надзвичайно низький. Вони мало активні у спілкуванні, не сприятливі до встановлення комунікативного контакту [20, с. 66-67].

Комунікабельність особистості складається з наступних здатностей:

- давати соціально-психологічний прогноз комунікативній ситуації, у якій доведеться спілкуватися;

- соціально-психологічно програмувати процес спілкування, спираючись на своєрідність комунікативної ситуації;

- "вживатися" в соціально-психологічну атмосферу комунікативної ситуації;

- здійснювати соціально-психологічне управління процесами спілкування у комунікативній ситуації.

На основі аналізу складових комунікабельності можна вивести три її рівні:

1. Соціонормативний досвід - це основа когнітивного компоненту комунікабельності особистості як суб'єкта спілкування. Разом з тим реальне існування різних форм спілкування, які частіше спираються на соціонормативний конгломерат (довільна суміш норм спілкування, запозичених з різних національних культур), вводить особистість у стан когнітивного дисонансу. А це породжує протиріччя між знаннями норм спілкування у різних формах спілкування і тим способом, який пропонує ситуація конкретної взаємодії.

2. Сигніфікація - це система символів і нормативних приписів щодо їх використання під час спілкування. Як своєрідний знак, символ використовується по-різному: і як спосіб організації дій, і як спосіб прояву ставлення до партнера по спілкуванню, і як засіб організації тексту повідомлень, якими обмінюються учасники спілкування.

3. Акціональний рівень - це персоніфікація спілкування, що передбачає і оволодіння кодом ситуативного спілкування, і відчуття допустимого в імпровізаціях, і доцільність конкретних засобів спілкування.

У сукупності три виділених рівні характеризують ступінь комунікабельності особистості як суб'єкта спілкування [22, с. 172-175].

Розвиток комунікабельності передбачає використання всього набору засобів, орієнтованих як на розвиток суб'єкт-суб'єктних, продуктивних, особистісних сторін спілкування, так і його суб'єкт-об'єктних, репродуктивних, операціональних складових (компонентів). Джерелом комунікабельності є життєвий досвід, мистецтво, загальна ерудиція та наукові методи навчання спілкуванню (соціально-психологічний тренінг та ін.).

Комунікабельність як рівень спілкування визначається у студентів набуттям нових знань, умінь, навичок та якостей. З огляду на це готовність до комунікабельності має бути орієнтована на результат. Щоб бути ефективними, види комунікабельності повинні мати ясно сформульовані цілі. Мета пов'язана з конкретною ситуацією, яку необхідно змінити на краще, вирішивши наявні проблеми або скориставшись сприятливою можливістю. Спілкування потрібно починати тільки тоді, коли вже визначені бажані результати: мета спілкування - спроба досягти цих результатів [5, 142-144].

Формування професійної компетентності виступає актуальною проблемою в освітньому процесі підготовки бакалаврів, фахівців і магістрів.

Рівень комунікабельності та розвитку комунікативних якостей студентів мають бути виявлені викладачем на перших заняттях з дисциплін циклу професійної підготовки шляхом спеціального анкетування. Комунікативні вміння підлягають послідовному формуванню в ході навчального процесу.

Під час вивчення дисциплін циклу професійної підготовки студенти оволодівають перш за все вербальними засобами спілкування. Уміння говорити полягає у відсутності помилок у вимові, у правильному доборі й наголошенні слів, у відсутності штампованих стереотипних фраз, у багатстві професійного словника людини, у вмінні точно формулювати власні думки і викладати їх доступною для співрозмовника мовою. Значно доповнюють вербальний контакт невербальні засоби спілкування: міміка, жести, рухи тіла, інтонаційні характеристики голосу, просторова організація спілкування. Вони нерозривно поєднані з психічним станом людини, посилюють емоційну близькість сказаного, підтримують психологічну близькість між співрозмовниками, виступають як показник статусно-рольових стосунків та є більш правдивими, ніж слова.

З метою формування у студентів комунікативної культури викладачі дисциплін циклу професійної підготовки в своїй діяльності застосовують різноманітні методи навчання, найбільш ефективними з яких є активні методи, спрямовані на самостійне оволодіння студентами знань, активізацію пізнавальної діяльності студентів, розвиток їх мислення [15, с. 54-60].

У наш час зростає значущість комунікативної компетентності передусім для діяльності фахівця. Адже комунікативна діяльність супроводжує будь-яку діяльність, у тому числі професійну, і потребує компетентності її суб'єкта - тим паче у професіях типу “людина -людина”.

Комунікативна компетентність як визначальна складова професійної компетентності опосередковує реалізацію зумовлених фахом функцій. Вона охоплює цілу низку ієрархічно підпорядкованих компетентностей: інформаційну компетентність, що виражається у чіткій комунікації і правильному передаванні інформації; мовленнєву компетентність, що включає культуру мови, правильність, виразність й естетичність мовлення; компетентність соціальної взаємодії, пов'язану зі всановленням контакту з іншими людьми, здатністю до залагодження конфліктів, умінням діяти злагоджено у спілкуванні; компетентність у сприйманні та розумінні іншої людини, невіддільну від рефлексивності й емпатійності суб'єкта спілкування [20].

Рівень сформованості комунікативної компетентності особистості є важливим фактором побудови навчально-виховного процесу. Тому дослідження рівня комунікабельності студентів є актуальним для сучасної вищої освіти.

Серед студентів нами була проведена методика «Оцінка рівня комунікабельності».

Метою даного дослідження є виявлення рівня комунікабельності студентів, тобто сформованості комунікативних навичок і вмінь, які дозволяють особистості проявляти свій потенціал і комунікативну культуру.

Завдання: вибір необхідної методики, ознайомлення респондентів із особливостями тестування, проведення тестування, обробка результатів, підведення підсумків.

У дослідженні брали участь 13 студентів СПТУ № 1.

Завдання, що складається з 22 серій питань, розраховане на відверті відповіді студентів, тим більше, що, крім їх самих, ніхто не може втручатися в оцінки або дізнатися про їх результати.

У кожній серії є чотири позиції, тобто чотири суттєві характеристики, розташовані в порядку спадання рівня комунікативної активності, причому кожному пункту (позиції) приписується для обчислення по два бали. Це означає, що характеристика а) складає 2 очка, б) -4, в) -6,г) -8.

Якщо випробуваний підкреслював весь час пункт а), то оцінка його комунікабельності знаходиться шляхом множення 22 на 2, тобто дорівнює 44. Це відповідає низькому рівню.

При підкресленні пунктів "б", "в", і "г" виходить-відповідно-22 * 4 (88), 22 * 6 (132), 22 * 8 (176)балів, що означають "рівень, близький до середнього, високого "і" найвищого, частіше надлишкового ". Як правило, реальне число пунктів знаходиться у відповідних інтервалах між крайніми числами, рідко досягаючи 176.Тим, хто набрав це число або близьке до нього, слід більше стежити за собою в спілкуванні, стримуючи себе, уважно вивчати реакцію навколишніх і коригувати свою манеру спілкування у бік зниження її активності.

Респонденти, що набрали від 125 до 150 балів, відповідають гарній активності спілкування, близької до класичної екстравертності.

Якщо випробувані набрали 44-60 балів, треба вчитися спілкуватися активно. Таким особам слід вступати в спілкування поступово, не реагувати болісно на невдачі і пам'ятати, що вони помітні більше їм самим, ніж іншим.

При кількості балів між 70 і 100 треба також свідомо підвищувати активність у спілкуванні, але не занадто пересилюючи себе.

У результаті отримали такі дані: 23 % досліджуваних мають високий рівень комунікабельності, 69 % відповідає середній рівень, 8 % (тобто 1 студент) проявляє низький рівень комунікабельності (результати представлені в діаграмі 1).

Діаграма 1. Рівень комунікабельності студентів

Результати методики «Оцінка рівня комунікабельності» засвідчили, що студенти продемонстрували загалом середні показники комунікативної активності, що зумовлено певними труднощами у використанні комунікативних навичок у побутових ситуаціях, колективі.

Переважна кількість (23 %) підлітків продемонстрували високий рівень сформованості комунікативних умінь. Представники цієї категорії до певної міри товариські, і в знайомому оточенні відчувають себе достатньо впевнено.

Відповіді 69 % підлітків (більшість із респондентів) свідчать про середній рівень комунікабельності. Такі студенти допитливі, охоче слухають цікавого співрозмовника, досить терплячі в спілкуванні, відстоюють свою точку зору. Без особливих переживань ідуть на контакт з новими людьми.

Лише один студент виявив низький рівень комунікабельності. Це означає, що у процесі спілкування з новими людьми цей респондент відчуває невпевненість, у диспутах, суперечливих ситуаціях участі не беруть.

Отже, мета нашого дослідження досягнута, завдання виконані. А отримані результати дають змогу зробити висновок, що студенти мають достатній рівень комунікабельності, хоча питання її розвитку вимагає подальших напрацювань.

2.3 Шляхи розвитку комунікативної культури студентів

На сучасному етапі розвитку освіти питання формування комунікативної компетентності студентів, яка включає комунікативну культуру і комунікабельність особистості, займає важливе місце і вимагає зміни підходів і пошуку нових шляхів вирішення.

Найвпливовішими психолого-педагогічними факторами формування комунікативних умінь студентів вищих навчальних закладів освіти є рівень комунікативної компетентності викладача, зміст навчального матеріалу про сутність комунікативної діяльності, ціле покладення та вмотивованість формування комунікативних вмінь. У процесі формування комунікативних умінь студентів слід особливу увагу приділяти рефлексії комунікативної поведінки студентів, забезпеченню взаємозв'язку теоретичної підготовки з практикою спілкування, застосуванню отриманих знань у нестандартних ситуаціях. Потенційні можливості цих факторів не використовуються повною мірою [22].

Основними критеріями добору методів формування комунікативних умінь студентів є активність пізнавальної діяльності студентів, її продуктивність, показником чого є перетворення знань, формування вмінь та навичок, розширення та поглиблення пізнавального потенціалу через самостійний творчий пошук. Першочерговим завданням є проведення зі студентами теоретичних занять, змістом яких є питання спілкування, де вони матимуть змогу отримати нові знання, здійснити перевірку вже наявних, заповнити прогалини.

Окрім сприятливої, невимушеної комунікативної атмосфери, задоволення особистих, духовних, моральних, суспільних потреб студента, важливе місце посідає комунікативна культура, професійний такт педагога.

Головним фактором у навчанні студентів є особистість педагога. Викладач повинен бути ідеалом, прикладом для наслідування, чим мотивувати студентів до активної комунікації. Постійно спостерігаючи за комунікативною компетентністю викладача на професійному рівні протягом занять, студенти переймають цей досвід і, таким чином, удосконалюють свою культуру спілкування. Тому наші рекомендації щодо формування комунікативної культури студентів стосуються перед усім педагога-професіонала, який виступає активним учасником навчально-виховного процесу [29].

Лекція. Професійно-педагогічне спілкування

1. Особливості педагогічного спілкування

а) функції педагогічного спілкування;

б) структура професійно-педагогічного спілкування;

в) типи взаємовідносин викладача і студента;

г) стилі спілкування.

2. Педагогічна майстерність та її елементи

а) особистісні якості;

б) педагогічна техніка;

в) професійна компетентність педагога.

г) культура мовлення педагога.

1. Особливості педагогічного спілкування

У навчально-виховному процесі вищого навчального закладу головним засобом передачі культури, духовних цінностей є неповторна індивідуальність викладача як носія культури і суб'єкта міжособистісних стосунків з унікальною особистістю студента, котра постійно змінюється і збагачується. Оскільки об'єктом педагогічної діяльності є особистість, то ця діяльність будується за законами спілкування.

Педагогічне спілкування - це сукупність методів і засобів, застосування яких забезпечує досягнення мети навчання та виховання і визначає характер взаємодії між двома головними суб'єктами педагогічного процесу [1; 143]. Це спілкування, яке створює найкращі умови для розвитку мотивації студента, творчого характеру діяльності, для формування його особистості, забезпечує сприятливий психологічний клімат, попереджує створення психологічних бар'єрів, дозволяє максимально використовувати у навчальному процесі особистісні та професійні якості викладача.

Зрозуміло, що педагогічне спілкування як феномен навчально-виховного процесу існує стільки, скільки існує навчальний заклад як соціальний інститут навчання й виховання людей.

Головними ознаками педагогічного спілкування на суб'єкт-суб'єктивному ґрунті є:

1. Особистісна орієнтація співрозмовників - готовність бачити і розуміти співрозмовника; самоцінне ставлення до іншого. Враховуючи право кожного на вибір, учасники комунікативного процесу повинні прагнути не нав'язувати думку, а допомогти іншому обрати власний шлях розв'язання проблеми.

2. Суб'єкт - суб'єктний характер спілкування передбачає рівність психологічних позицій співрозмовників.

3. Проникнення у світ почуттів і переживань, готовність підтримати точку зору співрозмовника. Це є спілкуванням за законами взаємної довіри, коли партнери вслухаються, розділяють почуття.

Педагогічне спілкування виконує такі функції:

- взаємопізнання педагога і студента;

- обмін думками, почуттями та інформацією;

- організація і здійснення різноманітних та багатогранних навчально-виховних заходів;

- самовираження, самовизначення і самоутвердження учасників цього процесу.

Структура професійно-педагогічного спілкування включає:

- прогностичний етап (моделювання майбутнього спілкування з аудиторією);

- комунікативний етап (організація спілкування на початку навчально-виховного заходу - комунікативна атака);

- управлінський етап (безпосереднє спілкування протягом навчально-виховного заходу);

- заключний етап (аналіз перебігу спілкування та його результатів і внесення відповідних корективів у модель майбутнього спілкування).

Типи взаємовідносин викладача і студента:

- маніпулятивний - взаємини зі студентами будуються на грі, сутність якої полягає у бажанні будь-що виграти, використовуючи різні прийоми, лестощі. Студент при цьому є об'єктом маніпуляції. Він заляканий, інфантильний.

- стандартизований - домінує формальна структура спілкування. Спостерігається слабка орієнтація на особистість. Викладач дотримується стандартів етикету, проте така поведінка є поверхневою і, не зачіпаючи особистісного рівня, реалізується на рівні масок. Студент - самостійний об'єкт, відчуває байдужість викладача поза “маскою”, і фактично залишається об'єктом маніпуляції.

- діловий - орієнтуючись на справу, викладач бере до уваги особистісні характеристики студента лише у контексті ефективності діяльності.

Викладач дотримується стандартів етикету, визнає за студентом право на самостійність. Студент для викладача є значущим залежно від внеску у суспільну діяльність. В особистому житті студент залишається самостійним.