ВСТУП

Так, англійський філософ Т.Гоббс стверджував, що схильність до насильства є атрибутом поведінки всіх людей. За його думкою, існує три основних причини насильства та війн: суперництво із-за наживи, недовіра (напад в цілях власної безпеки) та жадоба слави, міркування власної гідності [63].

Його співвітчизник Дж.Локк вважав, що душа (психіка) дитини є “tabula rasa” (“чистою дошкою”), на якій відбивається життя. Так, своїм прикладом батьки можуть заохочувати жорстокість в своїх дітях: “якщо їх з малих років вчили, що можна бити та ображати інших то чи не цим вони готуються до того, щоб робити теж саме, коли вони стануть достатньо сильними” [187, 435]. Стан війн, насильства, згідно Локку, є протиприродним станом людей; поряд з тим, насильство може бути виправданим, якщо воно здійснюється в якості захисту від замахів на своє життя, свободу (наприклад вбивство злодія) [186]. В цілому ж, існує два засоби вирішення спірних питань між людьми: звертаючись до права або до насильства; там, де закінчується перше, починається друге [188].

Видатний французький філософ Ж.-Ж.Руссо висунув відому ідею “благородного дикуна”, згідно якої люди, в своєму природному стані є добрими істотами, яким суспільство нав'язує агресію та жорстокість. Ш.Монтеск'є пов'язував характер людей із географічними чинниками. Так, північний клімат, на його думку, сприяє формуванню таких рис, як хоробрість, войовничість (тобто, фактично, агресивність).

Таким чином, можна побачити, що задовго до початку наукового вивчення феномену агресії, дослідники приділяли увагу його зовнішнім (соціально-психологічним, ситуативним) факторам. Розвиток в ХІХ ст. ряду природничих і гуманітарних наук (біології, соціології, кримінології, психіатрії та інших) дав певний поштовх в розумінні агресії та її причин. Це обумовило і новий погляд на агресію, згідно якому вона здатна виконувати і негативні, і позитивні функції. Так Ч. Дарвін розглядав винищення представників свого або чужого виду (що, власне, і є агресією) як один з механізмів природного відбору і самозбереження живих істот [77]. Але питання про роль внутрішніх та зовнішніх факторів агресії залишалось відкритим. Вже тоді з'явилась тенденція (яка, певним чином, зберігається й досі), згідно якої в природничих науках (зокрема, психіатрії) пріоритет віддавався внутрішнім (ендогенним) чинникам агресивної поведінки, а в гуманітарних (соціологія, соціальна психологія) - зовнішнім (екзогенним).

Так, французький психіатр Ж.Ескіроль пов'язував здійснення вбивств з хворобою, яку він визначив як "мономанія" (порушення інтелектуальної, афективної або вольової сфери психіки людини) [139]. Видатний німецькій психіатр Е.Крепелін відносив агресивні дії людини до симптомів психопатій (виділяв "збуджуваний" тип, "невитриманий", “вороги суспільства" і т.п.) [139]. Його співвітчизник Е.Кречмер вважав, що імпульсивні насильницькі дії є результатом прогресуючої шизофренії або ознаками шизоїдної особистості [160]. Ч. Ломброзо, автор теорії “кримінальних типів”, звернув увагу на взаємозв'язок певних антропологічних і психологічних характеристик особистості, які, в певному поєднанні, на його думку, формують у людини схильність до злочинної (в тому числі агресивної) поведінки [335].

Певна традиція вивчення феномену агресії була і в рамках соціології. Так, вивчаючи соціальні конфлікти, ряд дослідників (К.Маркс, Г.Зіммель, Р.Дарендорф, Л.Козер) виділяли соціально-економічні передумови насильницької поведінки людини. Французькі соціологи Г.Тард та Е.Дюркгейм в якості детермінант злочинності (в тому числі насильницької), вказували, відповідно, на механізм “наслідування” поведінки, та на явище "аномії", тобто нормативну “розрегульованність” суспільства [107; 335].

В рамках психологічної науки феномен агресії став вивчатися з кінця ХІХ ст. Перші психологічні погляди на природу агресії відрізнялися спрощеністю, недостатністю емпіричної бази, що заповнювалось реконструкцією певних інстинктів. Так, У. Джеймс вважав, що агресивна поведінка зумовлюється інстинктом ворожості [304], а У.Мак-Дауголл серед 12-ти основних інстинктів людини виділяв інстинкт агресивності (бойовничості) [308]. Останній, зокрема, писав: “ця постійна війна [між людьми] , напевно, обумовлюється всеціло безпосереднім проявом інстинкту бойовничості” [2, 7]. Вже в 1930-х рр. автор відомої проективної методики ТАТ, американській дослідник Г.Мюррей включив агресію до переліку основних “потреб” (бажань) людини [309].

Оформлення на початку ХХ ст. двох потужних теоретико-методологічних напрямків - психоаналізу і біхевіорізму, зумовило два основних підходи до проблеми агресії: як до природженої властивості і, як реакції на несприятливий зовнішній стимул. В 1920-30-х рр. З.Фрейд в ряді своїх праць вказував на існування інстинкту “Танатос”, дія якого виявляється в підсвідомому прагненні людини до агресії та аутоагресії. Трохи пізніше американські дослідники-біхевіористи Д.Доллард, Н.Міллер та інші за результатами проведених емпіричних досліджень висунули постулати однієї з перших більш-менш фундаментальних теорій агресії (теорія “фрустрації - агресії”), яка була викладена у праці з відповідною назвою “Фрустрація і агресія” (1939).

Починаючи з 1930-х рр. проблема агресії (головним чином, в контексті насильницької злочинності) широко вивчається в рамках соціологічної науки. Тут, серед інших, на увагу заслуговує праця "Соціальна структура і аномія" (1938) американського соціолога Р.Мертона. Вона була присвячена теорії девіантної поведінки людини, де акцент робився саме на соціальні фактори девіацій, в т.ч. насильницької поведінки людини в суспільстві [208].

Значного успіху у вивченні проблеми агресії було досягнуто в післявоєнні та особливо в 1960-ті рр. в результаті синтезу знань ряду природничих і гуманітарних дисциплін (психології, біології, соціології, екології), а також розвитку наукової методології. В дослідженні агресії стали застосовуватися нові експериментальні технології. Саме в ці роки була накопичена значна кількість емпіричних знань, сформульовані основні теоретичні принципи вивчення агресії. З'являються праці найбільш видних дослідників з цієї проблеми - А.Басса, Л.Берковітца, А.Бандури та інших. В цілому, в період 1964 - 1973 рр. на тему агресії з'явилося в три рази більше публікацій, ніж за три попередні десятиріччя. А на кінець 70-х рр. було написано понад 350 монографій, присвячених проблемі людської агресії та агресивності [308]. З'являються періодичні видання з проблем насильства і агресії, зокрема “Child Abuse and Neglect”, (“Зловживання та зневага до дітей”), “ Aggressive Behavior” (“Агресивна поведінка”), “Journal of Interpersonal Violence”” (“Журнал по міжособистісному насильству”) та ін. Частково це обумовлювалось поширенням в західних суспільствах такої проблеми, як насильницька злочинність, а з іншого боку, вивчення феномену агресії стимулювалось соціально-політичною атмосферою “холодної війни”.

Серед наукових джерел, присвячених аналізу соціально-психологічних факторів агресивної поведінки людей, зокрема молоді, слід відмітити праці американських психологів А.Бандури “Підліткова агресія” (1959), "Агресія: аналіз з позицій соціального навчання" (1973), Л.Берковітца "Агресія: соціально-психологічний аналіз" (1962), Р.Берона і Д.Річардсон "Людська агресія" (1977, 1994), Д.Маейрса "Соціальна психологія" (1983), Е.Аронсона "Соціальна тварина" (1995), а також трьохтомну працю “Агресія: теоретичний та емпіричний огляд” за редакцією Р.Джіна та Л.Берковітца (1983), яка містила статті видних фахівців з широкого кола питань, пов'язаних з феноменом агресії (проблеми визначення феномену агресії, його емпіричного вивчення, результати експериментальних досліджень впливу різних факторів агресивної поведінки і т.ін.). Крім вищевказаних джерел, необхідно згадати і окремі статті А.Бандури, Л.Берковітца, Л.Ірона, Л.Хьюсмана, Р.Джіна, Д.Олвейса, Дж.Паттерсона та ряду інших дослідників, що містяться в американських фахових психологічних журналах, і присвячених опису конкретних емпіричних досліджень соціально-психологічних факторів агресії (стилі виховання, вплив телебачення і т.п.).

Методологічною базою більшості досліджень був необіхевіоризм, хоча були і винятки. Так, в праці відомого дослідника К.Лоренца "Агресія" (1963), мова йшлась про близьку фрейдівській ідею існування природженого інстинкту агресивності. В монографії Е.Фромма "Анатомія людської деструктивності" (1973) агресія розглядалась з позицій неофрейдизму. Певні дослідження проводились і в межах когнітивізму (сприйняття агресії і т.ін.).

До особливостей вивчення агресії в західній науці слід віднести те, що вона не сприймалася, як однозначно негативний феномен. Особливо помітним це є в рамках американської психолого-педагогічній науки, в якій наголошувалось, що позитивно направлена агресивність розвиває у людини дух ініціативи, підприємництва, почуття впертості, а тому деякі види агресії сприяють адаптації людини, і їх треба заохочувати [233; 303].

У вітчизняній психологічній науці до 90-х рр. ХХ ст. феномену агресії не приділялось стільки уваги, як на Заході. Окремі спеціалісти займались вивченням деяких аспектів проблеми агресивної поведінки, зокрема психофізіологічного (Л.Колчіна, Н.Левітов), медичного (А.Лічко, А.Стаценко) та кримінологічного (Ю.Антонян, С.Єнікоплов, В.Кудрявцев, Е.Квятковська-Тохович, Т.Курбатова). Відповідно цьому, агресія вивчалася, здебільшого, як атрибут девіантної та делінквентної поведінки, а тому оцінювалась негативно. Суто психологічної літератури з аналізом феномену агресії практично не було. Виключення складали поодинокі видання, в яких містилась критика зарубіжних, зокрема фрейдистських, теорій агресії (Р.Александрова “Этология и мораль: критика буржуазных концепций врожденной агрессивности человека”, 1978; В.Холлічер “Человек и агрессия”, 1975). В більшості наукових джерел терміни “агресія” та “агресивна поведінка” взагалі були відсутні. Так, у покажчику літератури із соціальної психології за 1970-1978 рр. немає жодного джерела з такими термінами, замість них зустрічаються такі поняття, як “відхиляюча”, “антисуспільна” та “делінквентна” поведінка [278]. Цікаво, що в “Радянському Енциклопедичному словнику” агресія взагалі не розглядається в якості психологічного феномену, а визначається в категоріях міжнародного права [276]; в “Філософському енциклопедичному словнику”, де термін “агресія” замінений терміном “насильство”, останнє визначалось в категоріях соціально-класової боротьби [296].

Марксистська наукова методологія зумовлювала домінування соціальних чинників стосовно природи будь-якої поведінки, зокрема агресивної. Це помітно на прикладі висловлювання відомого радянського педагога А.Макаренка, що довгий час працював з делінквентною молоддю: “Людина погана тільки тому, що вона знаходилась в поганій соціальній структурі, в поганих умовах” [193, 214]. Відповідно з цим, в рамках психолого-педагогічної та кримінологічної наук, злочинець розглядався як “продукт соціального середовища”, “соціальний феномен” [84; 128; 164]. В якості основних криміногенних чинників молоді, виділялися сім'я і група, а основним механізмом криміналізації - наслідування і зараження [84].

Зміна в кінці 80-х - 90-х рр. ХХ ст. політичної і соціальної орієнтації в суспільстві, поширення соціальних конфліктів, зростання насильства призвели до того, що феномен агресії опинився в центрі уваги вітчизняної психології. З'являються наукові статі з аналізом даного феномену, його причин та передумов (А.Реан, Т.Румянцева та інші). При цьому, більшість матеріалів, була присвячена проблемам саме дитячої та підліткової агресії та агресивності (Н.Алікіна, І.Базенков, О.Бовть, С.Васьківська, Е.Гаспарова, Н.Дем'янова, С.Завражин, Є.Заіка, І.Марценківська, І.Масленіков, В.Рахматшаєва, А.Стаценко, Н.Цап та ін.). Серед монографій, присвячених проблемам підліткової та молодіжної агресії, слід відзначити праці Л.Семенюка "Психологические особенности агрессивного поведения подростков и условия его коррекции" (1996) та І.Фурманова "Детская агрессивность: психодиагностика и коррекция" (1996), в яких, серед іншого, були проаналізовані деякі соціально-психологічні фактори агресивної поведінки. З 2001 року на Україні почав видаватись науковий журнал “Соціально-психологічні та медичні аспекти жорстокості”, засновником якого виступив Міжнародний медичний реабілітаційний центр для жертв війн та тоталітарних режимів (IRC).

З'являються нові напрямки в дослідженні факторів агресивної поведінки. Так, деякі дослідники (Т.Курбатова, М.Іовчук, А.Северний) вперше стали вказувати на існуючу систему освіти і виховання (школи, дитячі садки,) як на один з можливих факторів агресії дітей та підлітків. Ряд монографій та статей було присвячено неформальним молодіжним об'єднанням та молодіжним субкультурам (І.Башкатов, В.Казмиренко, Л.Радзіховський, В.Моргун, К.Седих, А.Толстих), феномену “дідовщини” в армії (Ю.Дерюгін, М.Марченко, І.Меркулов), впливу агресивних сюжетів в телефільмах (А.Допира, С.Єнікоплов, К.Тарасов, Л.Щеглов) та комп'ютерних іграх (І.Бурлаков, Е.Болєскіна, Л.Давидова, С.Шапкін). Були перекладені і опубліковані праці ряду західних дослідників (А.Бандура, Л.Берковітц, Р.Берон, К.Бютнер, К.Лоренц, Д.Річардсон, Е.Фромм, та ін.).

В цілому, аналітичний огляд джерел з проблеми агресії дозволяє дійти висновку, що в її вивченні сформувалось два основних підходи: “етико-гуманістичний” - який розглядає агресію як поведінку, що суперечить позитивній сутності людини; цей підхід був поширений в рамках релігії, екзистенціальної та гуманістичної філософії та психології, а також в радянській науці; “еволюційно-генетичний” - що сформувався пізніше, оцінює агресію як біологічно доцільну форму поведінки, яка сприяє виживанню та адаптації [252].

Слід також відмітити, що при відносно високому ступені розробки проблеми агресії в західній психології, одностайної думки дослідників про роль та місце соціально-психологічних факторів агресії досі не існує. Вітчизняних же узагальнюючих праць з проблем соціально-психологічних факторів агресивної поведінки досі немає. Все це підтверджує актуальність обраної теми дослідження.

Визначення агресії. Дослідження феномену агресивної поведінки потребує, насамперед, уточнення сенсу і значення самого терміну “агресія”. Необхідність і складність такої роботи обумовлюється тим, що даний термін часто вживається в дуже широкому контексті, і тому потребує очищення від цілого ряду нашарувань і побутових значень.

Багатоманітність форм прояву людської агресії призводить до того, що на сьогоднішній день в науці відсутнє однозначне тлумачення і визначення цього феномену. Все це дозволяє різним авторам, в залежності від мети і завдань досліджень, вкладати в поняття агресії різний зміст. Як вважає Т.Румянцева, частково це можна пояснити і наявністю широкого кола наукових дисциплін, що вивчають цей феномен [262]. В рамках природничих наук він вивчається біологією, біохімією, нейрофізіологією, генетикою і т.ін. і, зрозуміло, що акцент тут робиться на вивченні внутрішніх глибинних детермінант агресивної поведінки. Соціальні науки вивчають агресію в контексті суспільства і культури. Роль своєрідного інтегруючого центру в цих дослідженнях традиційно займає психологічна наука. Однак, в силу наявності в ній різних шкіл і методологічних напрямків, тут також відсутнє єдине універсальне визначення агресії.

Перед тим, як перейти до аналізу конкретних визначень, торкнемося деяких тенденцій в даному питанні. Як зауважує Т.Румянцева, в 60-80-ті рр. ХХ ст. всі спроби тлумачити агресію йшли в руслі визначення наслідків, до яких вона призводить, або умов, що їй передують, зокрема, наміру нанести збитки. В 1980-х рр. на перший план виходить так званий нормативний підхід, згідно якому вирішальне місце в визначенні агресії повинно належати поняттю норми. Якщо поведінка дотримується соціальних норм, вона не буде розглядатися як агресивна, незалежно від ступеню її наслідків; і навпаки, якщо норми порушені, на поведінку “наліплюється” ярлик “агресії” [262].

Даний підхід, на наш погляд, фактично змішує такі поняття, як “агресія” і “жорстокість”. З одного боку, вони тісно пов'язані один з одним - жорстокість це завжди прояв агресії; однак не будь-яка агресія є жорстокістю. Між ними існує дві достатньо важливих відмінності. По-перше, агресія - більш широке поняття, і нейтральне в морально-етичному плані, її оцінка нерідко залежить від обставин її прояву. В деяких випадках вона може виконувати і позитивні функції (наприклад, при відсічі хулігану), а інколи - бути просто необхідною (для людей військових і спортивних професій). Виходячи з цього, вважається, що кожна особистість повинна мати певний рівень агресивності. Її відсутність може призвести до пасивності, конформності людини. Ряд дослідників взагалі розглядають агресію як окремий вид пошукової поведінки людини, одну з основних функцій особистості [24; 288]. Згадаємо, що вже в ХVIII ст. відомий український суспільно-політичний діяч, професор Києво-Могилянської Академії Ф. Прокопович писав: “Страсти, сами в себе разсуждаемые, натурально не суть злые и вредительные, и так мощно сказать, яко человеку оные естественно приданы в единую его пользу, например, всажен в человека гнев, не к злобному отмщению и непотребной вражде, но к отражению вредительных ему вещей” [222, 136]. Друга важлива різниця між агресією та жорстокістю полягає в тому, що перший феномен притаманний всьому живому світу, а другий є винятково соціальним явищем, притаманним лише людині .

Слід однак зазначити, що при всіх перелічених відмінностях, розрізнити обидва ці феномени буває надто непросто. Адже розглядаючи жорстокість як неадекватну і надмірну агресію, слід пам'ятати, що визначення цієї “адекватності” залежить від культури особистості і конкретного суспільства. Існує багато прикладів того, коли звичай або традиція одного суспільства вважалася жорстокістю та варварством в іншому (наприклад сприймання на Заході деяких норм і звичаїв Сходу).

Тепер спробуємо розглянути і проаналізувати деякі з існуючих визначень агресії. Спочатку торкнемося ряду енциклопедичних та довідкових видань.

“Нова Колумбійська Енциклопедія” визначає агресію як “форму поведінки, що характеризується помітним фізичним або вербальним нападом” [367, 33]. “Американська Енциклопедія” дає визначення, згідно якому агресія - “це дезорганізована емоційна реакція, що викликана інтенсивною фрустрацією, та призводить до ворожості і деструктивної поведінки” [366, 334]. В “Словнику сучасної англійської мови” Лонгмана поняття “агресія” тлумачиться як неспровокований акт або тенденція початку сварки, боротьби або війни [358]. В ряді російських психологічних словників подається визначення агресії як мотивованої деструктивної поведінки, що суперечить нормам і правилам співіснування людей в суспільстві, що наносить шкоду об'єктам нападу (живим та неживим), що наносить фізичні збитки людям або викликає у них психологічний дискомфорт [158; 245]. “Тлумачний словник психіатричних термінів” визначає агресію як один з механізмів психологічного захисту (тобто в рамках неофрейдизму) [32], а “Словник-довідник із соціальної роботи” - як прояв деструктивних тенденцій в області суб'єкт-суб'єктних відносин [273]. Як бачимо, в довідково-енциклопедичній літературі існує широкий діапазон визначень агресії - від форми поведінки і до емоційної реакції.

Тепер перейдемо до визначень, що були дані деякими дослідниками. Тут також спостерігається досить широкий діапазон думок. Так, американський дослідник А.Басс визначав агресію як будь-яку поведінку, що містить загрозу або завдає збитки іншим [50]. Г.Левін та Б.Флейшман, вказуючи на різноманітність феномену агресивної поведінки, визначали його як “заучені реакції на збудження, які викликані фрустрацією, або інструментальні акти, направлені на досягнення різних цілей" [182, 172]. Л.Берковітц та С.Фешбах вважають, що одним з головних атрибутів агресії є намір заподіяння збитків, а не просто самі збитки [50]. Д.Зільман обмежує вживання терміну “агресія” спробою нанесення або нанесенням тілесних або фізичних пошкоджень іншим людям [50]. Е.Фромм вживає поняття агресія лише по відношенню до поведінки, пов'язаної із самозахистом, з відповідною реакцією на загрозу вітальним потребам, і, в результаті розрізняє поняття “доброякісної” та “деструктивної” агресії (жорстокості) [304]. Х.Хекхаузен визначає агресію як “безліч різноманітних дій, що порушують фізичну або психічну цілісність іншої людини (або групи людей), завдають їй матеріальні збитки, перешкоджають здійсненню її намірів, протидіють її інтересам або ведуть до її знищення” [308, 365]. Американські соціальні психологи Е.Аронсон, Л.Берковітц та Д.Майєрс дають більш стисле визначення феномену агресії - це будь-яка поведінка (фізична або вербальна), направлена на заподіяння шкоди будь-кому [14; 27; 192]. Ряд польських дослідників визначають агресію як один з видів почуттів, що виникає у ситуаціях суперництва й боротьби [246].

Відомі американські дослідники Р.Берон і Д.Річардсон пропонують визначення, яке враховує ряд нюансів феномену агресії. На їхню думку, агресія - це будь-яка форма поведінки, націлена на образу або заподіяння шкоди іншій живій істоті, що не бажає подібного поводження [50]. Оскільки дане визначення є одним з найбільш поширених серед західних фахівців, розглянемо та проаналізуємо його положення більш детально.

1. Агресія - це форма поведінки. Досить часто агресія асоціюється з негативними емоціями (злість, гнів), з мотивами (прагнення зашкодити) і т.ін. Не зважаючи на ці чинники, які безперечно грають важливу роль в агресивній поведінці, їх наявність, все ж таки, не є необхідною для заподіяння збитків. Головну роль, за думкою Р.Берон та Д.Річардсон, тут відіграє саме поведінка [50]. Ця точка зору підтверджується результатами ряду досліджень. Так, згідно К.Ізарду, емоція гніву лише в 8% випадках виступає причиною агресії, і в 19% випадків - її наслідком [130]. Тому, вважає дослідник, необхідно розрізняти поняття "агресія" та "ворожість". Остання є комплексною афективно-когнітивною рисою або орієнтацією особистості, тобто складається, головним чином, з афективного досвіду (емоцій, почуттів), в той час як агресія містить дії [130].

2. Агресія - це намір. Даний критерій виключає випадкове ненавмисне заподіяння шкоди жертві. Так, Е.Фромм вважав випадкове нанесення шкоди “псевдоагресіей”. Слід однак відмітити, що психоаналіз дещо ускладнює розуміння ненавмисної агресії, використовуючи поняття неусвідомленої агресивної мотивації [304].

3. Агресія - це образа або заподіяння шкоди. Тобто результатом агресії є будь-які негативні наслідки, а не окремі види збитків, як наприклад тілесні ушкодження і т.п.

4. Агресія порушує живі організми. Даний постулат є достатньо спірним. Деякі фахівці (Е.Фромм) під об'єктами агресії розуміють і неживі об'єкти. Як зазначає А.Реан, збиток людині можна нанести за рахунок пошкодження неживих об'єктів, від стану яких залежить фізичний або психологічний стан людини [253]. Однак Р.Берон та Д.Річардсон вважають, що дії, які завдають збитки неживим об'єктам, є емоційними або експресивними по своїй природі, і тому не є прикладами агресії [50].

5. Агресія порушує істоту, яка прагне уникнути нападу. Дане застереження виводить з-під визначення агресії прояви, що носять садомазохистський та аутоагресивний (суїцид) характер. Це положення також є спірним, оскільки, наприклад, з точки зору психоаналізу аутоагресія та агресія щодо інших суб'єктів - два боки прояву одного і того ж інстинкту деструктивності.

Все вищенаведене яскраво ілюструє складність спроб наукового визначення феномену агресії. Але майже всі дослідники погоджуються з двома основними атрибутами агресивної поведінки - це реальне заподіяння шкоди і усвідомлений намір таких дій.

Аналізуючи феномен агресії, слід відокремлювати його від іншого, дуже схожого поняття - агресивності. Як зазначають деякі фахівці, агресія - це дія (поведінка), в той час як агресивність це властивість особистості, яка виражається в готовності до агресивних дій [252]. Різниця між ними веде до того, що, з одного боку, не за всіма агресивними діями стоїть агресивність особистості, а з іншого - агресивність людини не завжди призводить до агресивних дій.

В соціальних та медичних науках при оцінці агресивних дій людей часто використовують поняття "девіантна", "делінквентна", "асоціальна" або "антисоціальна" поведінка. До делінквентної поведінки відносяться відхилення від правових норм. Девіантна поведінка - будь-яке відхилення від встановлених поведінкових норм. Коли девіантна поведінка містить в собі прямі або побічні руйнівні тенденції з елементами або без елементів ворожого відношення до суспільства, можна вести мову про антисоціальну (прямо направлена проти суспільства) або асоціальну поведінку (опосередковано зашкоджує суспільству) [312]. Можна побачити, що вищезазначені феномени виступають більш загальними поняттями, ніж агресія; остання може виступати їх складовою, але не в обов'язковому порядку. В залежності від контексту, агресивні дії людей можуть бути визначені і як делінквентна поведінка (насильницькі кримінальні злочини), і як девіантна поведінка (бійки з однолітками і т.п.), і як нормальна адекватна поведінка (агресія в певних видах спорту, при самозахисті).

Типи агресивної поведінки. Як вже відмічалось, прояви людської агресії є досить різноманітними. Тому на даний час в психології існує велика кількість типологій форм агресивної поведінки.

Більшість психологів вказують на існування двох основних типів агресії - ворожої та інструментальної. Термін “ворожа агресія” (або “емоційна агресія”) застосовується до тих випадків, коли головною метою агресора є нанесення жертві збитків, страждань. Згідно Л.Берковітцу, даний тип агресії викликається внутрішніми фізіологічними і моторними реакціями індивіда [27]. Поняття “інструментальна агресія”, навпаки, відноситься до випадків, коли агресія є лише засобом досягнення якоїсь мети, тобто не є самоціллю.

Говорячи про ці два типи агресії, слід відмітити наступне. По-перше, деякі агресивні дії можуть поєднувати в собі як інструментальну, так і ворожу агресію. А по-друге, не всі спеціалісти згодні з самою типологією. Так, А.Бандура вважає, що не дивлячись на різницю в цілях, ці два типи агресії направлені на вирішення конкретних завдань, тобто їх можна вважати інструментальною агресією [50].

Е.Фромм є автором іншої відомої типології. Всі агресивні дії в ній поділяються на дві основних категорії: “доброякісна” (біологічно адаптивна) агресія, як реакція на загрозу вітальним інтересам, потребам індивіда, та “злоякісна” (неадаптивна жорстокість), яка не виконує жодних біологічно адаптивних функцій, приносить лише шкоду та руйнування, і притаманна лише людині [304].

Наведена типологія уявляється достатньо перспективною, її підтримують ряд інших дослідників (Ю.Антонян, А.Реан та ін.). Але її “слабким місцем” є відносно нечіткий критерій поділу агресії на типи, яким є захист вітальних потреб. Відомо, що у людей сфера вітальних потреб досить широка, вона містить як фізіологічні, так і духовні цінності, і відокремити оборонну агресію від жорстокості іноді буває важко.

В теорії “фрустрації-агресії” виділяються пряма агресія (направлена на об'єкт-фрустратор) та зміщена (направлена на сторонні об'єкти) [50].

В психоаналітичній теорії, в залежності від фіксації особистості на певній стадії розвитку, виділяються оральна агресія (схильність людини до психологічної агресії - цинізму, сарказму і т.ін.) і анальна агресія (фізична - руйнування, садизм) [314].

Більш докладна типологія агресивних дій, була розроблена А.Бассом. На його думку, будь-яку агресію можна описати за допомогою трьох шкал: фізична-вербальна, активна-пасивна, пряма-непряма. Їх комбінація дає 8 можливих варіантів агресивної поведінки (дивись таблицю 1.1.).

Таблиця 1.1 Типи агресивної поведінки за А.Бассом [50]

Крім вищеназваних типів агресії, в ряді джерел виділяють аутоагресію (самогубство) [245].

Деякі спеціалісти (Е.Фромм, К.Лоренц) наголошують на необхідності чіткого розмежування індивідуальних та групових агресивних дій. Як відмічає Ю.Борисов, в першому випадку агресія може здійснюватися не завдяки, а всупереч суспільним цінностям та нормам, в другому випадку - вона “освячується” пануючими нормами. З цієї ж причини наслідки групової агресії, як правило, більш руйнівні, ніж від індивідуальної [44].

При аналізі агресивної поведінки підлітків та молоді, інтерес викликає класифікація типів агресії, яка була розроблена А.Стаценко [281]. Він пропонував розділяти агресію підлітків на три основних типи - ситуативно та мікросоціально обумовлена агресія та патологічна агресія. Ситуативно обумовлена агресія розумілась ним як реакція, що розвивається в ситуації, в якій об'єктивно або суб'єктивно у свідомості підлітка відсутні інші засоби вирішення конфлікту. Цей тип поведінки в більшості випадків має наступні характерні риси:

1) агресивні дії викликаються потребою в самозахисті;

2) вони мають взаємний характер;

3) супроводжуються емоціями ворожості;

4) не направлені на "заборонений" об'єкт (слабий супротивник, дорослий, особа протилежної статі);

5) не містять особливо жорстоких прийомів; відношення людини до своїх агресивних дій є негативним.

Мікросоціальна агресія, згідно А.Стаценко, тісно пов'язана з невірними установками особистості, викривленнями в системі її ціннісних орієнтацій. Цей тип агресії обумовлюється невірними засобами або нестачею виховання, впливом групи однолітків. Мікросоціальну агресію можна поділити на інструментальну (агресія використовується як засіб досягнення будь-яких цілей) та конформну (в основі якої лежить реакція групування з однолітками). В залежності від дії конкретного механізму, А.Стаценко виділяє три варіанти так званої “конформістської” агресії підлітків та молоді:

- ціннісно-груповий, коли агресія виступає наслідком засвоєння людиною ціннісних орієнтацій та системи відношень агресивної групи;

- активно-конформний, де агресія здійснюється як відстоювання інтересів групи, з почуття солідарності, як захист члена групи;

- пасивно-конформний, коли агресія обумовлюється страхом бути відторгненим групою при відмові від участі в її агресивних діях, при невиконанні вимог, що висуваються до її членів.

Патологічна агресія пов'язана з хворобливими змінами психіки людини. Цей тип, згідно А.Стеценко, може бути охарактеризований наступними особливостями:

Ведучу роль в генезі агресії відіграють психопатологічні явища при другорядному значенні ситуативних факторів;

Зовнішньо мала умотивованість агресії та її неадекватність (якісна та кількісна) причині;

Патологічний характер емоцій, що передують або супроводжують агресивний акт (позитивний або холодний емоційний фон, дісфорія, депресивні переживання);

Акт агресії відбувається зі зміною свідомості, супроводжується бурхливими вегетативними реакціями, або, навпаки, без таких; з залученням нових об'єктів у сферу агресії;

При здійсненні агресивного акту відсутнє врахування особливостей об'єкта агресії, ситуації в цілому, співвідношення сил, можливих наслідків дій;

Після агресивного акту спостерігаються патологічні явища (виражена астенія, амнезія і т.ін.);

Порушення критики до своєї поведінки.

Деякі російські спеціалісти пропонують розрізняти два основних типи агресивної поведінки молоді: девіантну агресивну (“опозиційно-викликаюча”) та делінквентну (“агресивно-насильницька”, асоціальна). Якщо перша проявляється, головним чином, в конфліктних міжособистісних стосунках між однолітками, і не приводить до серйозних соціальних наслідків, то друга має ризик трансформації до небезпечної кримінальної поведінки [55].

Російська дослідниця Т.Курбатова пропонує виділяти три типи (рівні) агресії: індивідний, суб'єктно-діяльнісний та особистісний. Індивідний тип при цьому пов'язується з природною основою людини і полягає в захисті себе, свого потомства, майна. Суб'єктно-діяльнісний тип проявляється в звичайному стилі поведінки і пов'язаний з досягненням успіху, мети, зворотній реакції на загрозу. Особистісний тип поєднується з мотиваційною сферою, самосвідомістю і проявляється в наданні переваги насильницьким засобам для реалізації своїх цілей [252].

Російський дослідник-кримінолог І.Кудрявцев, вивчаючи феномен насильницької злочинності, також дійшов висновку про існування трьох основних типів агресивних дій. До першої групи відносяться акти агресії, в основі яких лежать відповідні агресивні мотиви, високий ступінь особистісної саморегуляції. Другий тип агресивних актів здійснюється під впливом певної емоційно-насиченої ситуації, яка поєднується з певними індивідуально-психологічними рисами індивіда; рівень особистісної саморегуляції тут знижений. Третій тип включає агресивні дії, які здійснюються суб'єктами, що знаходяться в стані сильної емоційної дезорганізації (афект); саморегуляція в даному випадку втрачена, поведінка носить характер хаотичних дій [165].

І.Бойко пропонує типологію, за якою виділяється відкрита агресія (поведінка з високою конфліктністю, частими образами, бійками), прихована (зовнішньо завуальований варіант агресивної поведінки), ситуативна або адаптивна агресія (стиль поведінки, що відповідає стереотипам даного соціального середовища) та патологічна агресія (обумовлена будь-якими психічними розладами) [68].

Американський фахівець К.Уілсон пропонує розрізняти насильство за його етіологією. Виходячи з цього, можна виділити дві категорії насильства: невротичне (в основі якого лежать соціально-психологічні фактори), та соціальне (пов'язане з соціально-економічними факторами) [202].

В працях американських дослідників Хевітта та Дженкінса була висунена ідея поділу агресивної поведінки на дві основні форми: соціалізовану та несоціалізовану. Агресія першої форми притаманна людям, що не мають емоційних розладів, відносно легко адаптуються до соціальних норм своїх груп. Несоціалізована агресія, навпаки, пов'язується з поганою соціальною адаптацією людини, емоційними порушеннями [250].

Деякі дослідники говорять про такий тип агресії, як екстремізм. Основними ознаками останнього виступають нетерпимість до думок інших, схильність до крайніх (силових) варіантів вирішення проблем; заперечення консенсусу, як цінності; не прийняття прав особистості та її самої як самоцінності [170].

Одна з найбільш повних міждисциплінарних класифікацій була розроблена вітчизняним дослідником О.Морозовим. Згідно неї агресивну поведінку можна розділити по механізму виникнення (свідома, несвідома, афективна та індуційована), по відношенню до об'єкту впливу (пасивна та активна), по спрямованості (соціально-, гетеро- і аутоорієнтована), по масовості суб'єкту та об'єкту (індивідуальна, групова, масова) та за правовою орієнтацією (“законна” та незаконна) [204].

В англомовній літературі по проблемі насильства, використовуються такі терміни, як “abuse” (зловживання), “neglect” (зневага), “harassment” (знущання). Розрізняють також фізичний, сексуальний, психологічний типи “abuse”, феномени типу “child abuse” (насильство батьків над дітьми), “wife abuse” (насильство чоловіків над дружинами) і т.ін. [134; 261; 346].

У “Великому тлумачному психологічному словнику” А.Ребера виділяються такі специфічні типи агресії, як “альтруістична агресія”, “індуцирована агресія”, “материнська агресія”, “теориторіальна агресія” та ін. [42].

Аналіз усіх вказаних типологій агресивної поведінки дозволяє констатувати, що майже всі вони, в певній мірі, носять умовний характер. Так, згідно Е.Ільїну, існує достовірна кореляція між основними видами агресії, що дозволяє вести мову про агресивну поведінку, як єдиний комплексний психологічний феномен [131].

1.2 Сучасні теорії етіології агресивної поведінки

При всій багатоманітності теоретичних обґрунтувань агресивної поведінки, їх можна згрупувати в чотири основні напрямки.

Інстинктивистські теорії агресії. З.Фрейд, основоположник психоаналізу, в своїх ранніх працях стверджував, що людська поведінка прямо чи побічно обумовлюється впливом підсвідомих сексуальних потягів (“Еросу”). "Сексуальність більшості чоловіків, - писав Фрейд, - містить домішок агресивності" [300, 147]. В цьому контексті агресія розглядалась як реакція на блокування енергії цього інстинкту.

В більш пізніх роботах, З.Фрейд (1920, 1930) припускає наявність другого основного інстинкту - “Танатосу” (потягу до смерті, руйнування), який і є джерелом агресії людини [301]. Між “Еросом” та “Танатосом” існує постійна напруга, в результаті якої агресія спрямовується на інших (зміщується), щоб уникнути руйнування “Я”. З.Фрейд писав з цього приводу: “Цій агресивності потрібна найменша провокація; вона втручається навіть в боротьбу за будь-яку мету, яка могла бути досягнута й іншими засобами. При сприятливих обставинах, коли усунені психічні сили, що звичайно її гальмують, агресивність проявляється спонтанно: спадає покров, що приховує в людині дику тварину, якій чуждо милосердя до представників власного роду” [299, 106].

Хоча в свій час ця теорія була дуже популярна, сьогодні основні її положення критикуються більшістю вчених. Головною причиною цього є колоподібне пояснення проблеми: люди агресивні, оскільки мають агресивний інстинкт; а наявність цього інстинкту доводиться тим, що люди агресивні.

Близькою до концептуальної позиції З.Фрейда є теорія агресії відомого дослідника-етолога К.Лоренца, згідно якої агресія пояснюється наявністю вродженого інстинкту самозбереження, боротьби за виживання. К.Лоренц вважав, що в організмі будь-якої живої істоти відбувається постійне накопичення агресивної енергії, яка потім запускається певними зовнішніми стимулами [190]. Цей механізм К.Лоренц вважав притаманним як тваринам, так і людям. Однак різниця між ними полягає в тому, що у тварин більш розвинуті так звані стримуючі начала. Саме цим Лоренц пояснював той факт, що у людей більш поширено насильство по відношенню до представників свого виду [50].

Етологічна теорія К.Лоренца піддається критиці за те, що результати досліджень і спостережень на тваринах (які лежать в основі теорії), автоматично переносились їм на людський рівень.

Агресія як результат фрустрації. Концептуальні основи теорії “фрустрації - агресії” були розроблені дослідниками Йєльського університету США під керівництвом Д.Долларда і Н.Міллера.

Будучи прихильниками біхевіористського напрямку, Д.Доллард і Н.Міллер проаналізували феномен агресивної поведінки з точки зору класичної формули “S > R”. В якості стимулу (S) виступала фрустрація (яку вони розуміли, як втручання в здійснення дії, що направлене на досягнення певної мети), а в якості реакції (R) - агресія (“дія, метою якої є нанесення шкоди іншому організму”) [27, 32-54]. При цьому первинний варіант теорії “фрустрації - агресії” передбачав, що “фрустрація завжди призводить до будь-якого прояву агресії” [192, 490]. Згідно Д.Долларду та його колег, існує три фактори, що впливають на актуалізацію агресивної поведінки: ступінь очікуваного суб'єктом задоволення від майбутнього досягнення мети (потреби), сила перешкоди на шляху досягнення мети та кількість послідовних фрустрацій [27; 50].

Таким чином, чим в більший мірі суб'єкт очікує задоволення, чим сильніше перешкода і чим більше кількість реакцій блокується, тим сильніше буде поштовх до агресії. Загальний механізм дії цього варіанту теорії наведений в Додатку А.1.

Результати експериментів цих та інших дослідників дійсно показували, що ступінь агресії зростає в залежності від інтенсивності фрустрації [302]. Однак результати досліджень, проведених пізніше, вказували на те, що взаємозв'язок між станом фрустрації та агресивною реакцією є менш жорстким, ніж передбачалось раніше. Тому згодом Н.Міллером була внесена перша поправка в теорію, згідно якої фрустрація породжує різні моделі поведінки, і агресія є лише однією з них [27; 50].

Подальші дослідження виявили, що об'єктами агресивної поведінки людини можуть виступати не лише ті, хто викликав стан фрустрації, а і інші люди. Тому в 1948 р. Н.Міллер запропонував модель зміщення агресії (коли індивід реагує агресивно не по відношенню до фрустратора, а по відношенню до інших людей). Дослідник висунув припущення, що в подібних випадках вибір агресором жертви в значній мірі буде обумовлений наступними факторами: сила спонукання до агресії, сила факторів, що гальмують подібну поведінку та стимульна схожість кожної потенційної жертви з фактором-фрустратором [50]. Таким чином, дана модель передбачає, що зміщена агресія, вірогідно, буде розряджена на тих об'єктах, по відношенню до яких сила гальмування є незначною, але які мають відносну високу стимульну схожість з фрустратором. Механізм людської агресії за Н.Міллером наведений в Додатку А.2.

Найбільш масштабні зміни до теорії “фрустрації-агресії” були внесені протягом 60-80-х рр. ХХ ст. іншим американським дослідником, професором Вісконсінського університету Л.Берковітцем. В своїх ранніх працях дослідник стверджував, що фрустрація - один з аверсивних стимулів, що здатний лише провокувати агресивні реакції, але не призводить до них напряму. Агресія виникає тільки тоді, коли діють певні зовнішні стимули-подразники [50; 340]. Згідно Л.Берковітцу, ці стимули набувають властивості провокувати агресію шляхом процесу, схожого з класичною виробіткою умовних рефлексів. Такими стимулами можуть виступати люди, різні речи, ситуації, якщо між ними та станом дратування або агресією встановлюється асоціативний зв'язок. Таким чином, Л.Берковітц фактично намагався поєднати теорію фрустрації з механізмом запускаючих стимулів з теорії Лоренца, що схематично зображено в Додатку А.3.

В більш пізніх працях Л.Берковітц переглянув свою попередню схему, зробивши акцент на емоційні та когнітивні процеси [27; 50; 342]. Згідно з його новою моделлю утворення нових когнітивних зв'язків, фрустрація або інші аверсивні стимули (біль, неприємні запахи, спека) провокують агресивні реакції шляхом формування негативного афекту. Само по собі блокування досягнення мети не буде спонукати до агресії, якщо воно не переживається як неприємна подія. Таким чином, негативний афект - головна передумова агресії. В свою чергу, те, як сам індивід інтерпретує негативний вплив, і визначає його реакцію. Зв'язок негативних емоцій та когнітивних процесів Л.Берковітц описує в своїй концепції “асоціативного зв'язку” [27], згідно якої негативний настрій породжує негативні ворожі думки, і навпаки. Схематично дія цієї концепції зображена в Додатку А.4.

Таким чином, фрустрація провокує агресію лише тоді, коли вона: по-перше, переживається як негативна емоція (наприклад, злість), і, по-друге, усвідомлюється людиною як така. Щодо стимулів-подразників, то їх наявність взагалі не є обов'язковою умовою для виникнення агресії.

Підсумовуючи все вищесказане, можна виділити наступні фактори, які обумовлюють виникнення агресивної поведінки, згідно сучасної теорії “фрустрації - агресії”: рівень фрустрації (впливає на інтенсивність агресивних реакцій), наявність стимулів-подразників (можуть сприяти виникненню агресивної реакції навіть при досить невисокому рівні фрустрації), ступінь неочікуваності фрустрації (фрустрація викликає агресивні реакції головним чином тоді, коли вона є неочікуваною); певні емоційні та когнітивні процеси (фрустрація повинна викликати саме ворожі емоції та думки, а не будь-які інші).

Не зважаючи на багаточисельні доповнення і зміни, первинний варіант теорії “фрустрації-агресії” до сих пір є поширеним в зарубіжній науково-популярній літературі. В цілому ж, згідно ряду вчених, дана теорія пояснює механізм ворожої, а не інструментальної агресії [27; 192].