Профілактика та попередження агресивної поведінки у підлітків-школярів

Близькою до теорії “фрустрації - агресії” можна вважати концепцію Е.Фромма. У своїй відомій праці “Втеча від свободи” він проаналізував руйнівну поведінку людини як наслідок обмеження в реалізації людиною своїх можливостей (за висловом Е.Фромма - це “результат непрожитого життя”) [305, 157]. Більш пізніша концепція Е.Фромма містила в собі як елементи інстинктивізму (оборонна агресія живих істот вважалась закладеною філогенетично), так і біхевіорізму (жорстокість, садизм вважались наслідком соціальних умов життя людини) [304].

Агресія як результат соціального навчання. Даний підхід був розроблений американським дослідником А.Бандурою, автором теорії соціального навчання (соціально-когнітивної теорії).

Будучи представником необіхевіорістичного напрямку, А.Бандура відійшов від жорсткого детермінізму людської поведінки через зовнішні стимули (S > R). Дослідник зауважував, що “люди не спонукаються до певних дій виключно внутрішніми або зовнішніми стимулами. Психологічне функціонування, скоріше, слід пояснювати в термінах неперервної взаємної інтерактивності персональних та зовнішніх детермінант ” [18, 25]. Поведінка людини, таким чином, є результатом процесу взаємодії як зовнішніх, так і внутрішніх чинників [18; 314].

В центрі теорії соціального навчання лежить положення про те, що нові форми поведінки можна набути при відсутності зовнішнього підкріплення. А.Бандура відмічає, що багато з того, що ми демонструємо в нашій поведінці, набувається за допомогою прикладу: люди просто спостерігають, що роблять інші люди (які виступають як моделі для наслідування), а потім повторюють (моделюють) їх дії [18; 314]. При цьому, людина може навчатись не лише через спостереження за іншими людьми, її поведінка може спиратися на свій власний досвід.

Навчання через спостереження А.Бандура уявляє як процес, що має чотири основних компоненти: увага, збереження (запам'ятовування), моторно-репродуктивні та мотиваційні процеси [18; 314]. По-перше, людина повинна звернути увагу на певні риси поведінки моделі та вірно їх зрозуміти. По-друге, людина повинна запам'ятати ту модель поведінки, яку вона спостерігала. Третій компонент навчання через спостереження - моторно-репродуктивні процеси, тобто перевід інформації, яка зберігалась у пам'яті, у відповідні дії. Четвертий (мотиваційний) компонент моделювання поведінки полягає у підкріпленні відповідних дій. Позитивне підкріплення (заохочення) буде сприяти актуалізації поведінкової моделі, і навпаки. При цьому підкріплення не обов'язково повинно бути зовнішнім, може відбуватись процес самопідкріплення, коли людина заохочує або карає себе сама. В цілому, як зазначає А.Бандура, соціальна поведінка найбільш швидко виникає завдяки сумісному впливу моделей та диференційованого підкріплення [19].

Говорячи про процес моделювання поведінки, А.Бандура зауважує ще одну обставину. Згідно ньому, під впливом декількох моделей, спостерігачі рідко копіюють поведінку однієї з них. Частіше вони комбінують характеристики різних моделей, поєднують їх в нові сполучення, які можуть відрізнятись від кожного з вихідних джерел [18].

Емпірична валідізація теорії соціального навчання проводилась А.Бандурою через дослідження агресивної поведінки людини. Остання розглядалась А.Бандурою як соціальна поведінка, що містить дії, за якими стоять складні навички, що потребують всебічного навчання [50; 338]. Так, щоб здійснити агресивну дію, людина повинна знати, як поводиться зі зброєю, які фізичні рухи або слова призведуть до страждань об'єктів агресії. Оскільки ця інформація не дається людині від народження, вона повинна навчитись агресивній поведінці. Як і в інших випадках, таке навчання відбувається або через спостереження за іншими людьми (вікарне навчання), або через пряме самопідкріплення, тобто через безпосередній власний досвід (пряме навчання). При цьому, як зазначає А.Бандура, вікарне навчання агресії здійснює більш сильний вплив, оскільки такий спосіб засвоєння агресивної поведінки є більш безпечним, ніж метод власних спроб та помилок [50].

Говорячи про впливовість різних моделей, А.Бандура зауважував, що “моделі з більш високим статусом, компетентністю та владою є більш ефективними з точки зору формування у інших аналогічної поведінки, ніж моделі більш низького статусу” [18, 128]. Проведені дослідження показали, що найбільший вплив в плані навчання агресії здійснюють саме люди (“живі моделі”), які впливають сильніше, ніж телемоделі [344].

Згідно А.Бандури, аналіз феномену агресії потребує врахування трьох моментів: 1) способів засвоєння подібних дій; 2) факторів, що провокують їх появу; 3) умов, при яких вони закріплюються. Згідно теорії соціального навчання агресія набувається за допомогою як соціальних (навчання), так і біологічних (гормони, нервова система) факторів. Агресивна поведінка провокується впливом шаблонів (збудження, увага), неприпустимим поводженням (нападки, фрустрація), спонукальними мотивами (гроші, захоплення), інструкціями (накази), ексцентричними переконаннями (параноїдальні ідеї). Агресія може регулюватись зовнішніми заохоченнями та покараннями (матеріальні винагороди, неприємні наслідки), вікарним підкріпленням (спостереження за тим, як заохочують та карають інших) та механізмами саморегуляції (гордість, вина) [50].

Як можна побачити, агресія розглядається А.Бандурою як форма поведінки, в природі якої відіграють роль як біологічні, особистісні, так і соціальні фактори, але останні - в більшій мірі. Як писав з цього приводу А.Бандура: “Люди мають нейропсихологічні механізми, що забезпечують можливість агресивної поведінки, але активація цих механізмів залежить від відповідної стимуляції і контролюється свідомістю. Тому різні форми агресивної поведінки, частота її прояву, ситуації, в яких вона розгортається, а також конкретні об'єкти, обрані для нападу, здебільшого визначаються факторами соціального навчання” [50, 49]. Загальний механізм дії соціального навчання зображений на в Додатку А.5.

Можна помітити, що окремі концептуальні положення теорії соціального навчання були ще раніше висунені іншими дослідниками. Так, про соціальні коріння девіантної поведінки казав в 20-30-ті рр. ХХ ст. радянський педагог А.Макаренко. Можна також помітити, що теорія А.Бандури, так чи інакше, увібрала в себе положення інших теорій агресії.

Агресія як результат впливу біохімічних факторів. Цей напрямок досліджень агресії є відносно новим і пов'язується з розвитком таких наук, як психогенетика, біохімія, психіатрія, нейропсихологія тощо.

Результати сучасних психогенетичних досліджень дозволяють вести мову про те, що генетичний фактор може відігравати доволі значну роль, а деякі фахівці взагалі стверджують, що агресивність обумовлена генетично [8; 27; 175; 177; 264]. Але, при цьому багато спеціалістів роблять обмовку - те, як спрацює схильність до агресивної поведінки, залежить від соціальних факторів.

Інші спеціалісти зосередили свою увагу на гормональних факторах агресії. В ряді досліджень була виявлена певна кореляція між рівнем чоловічого статевого гормону тестостерону і агресивною поведінкою [50; 361]. Цим, зокрема, можна пояснити той факт, що майже 90% актів насильства здійснюють саме чоловіки, і, як правило, молодого віку (коли рівень тестостерону підвищений) [175]. Але, і в цьому випадку багато спеціалістів роблять обмовку - гормони можуть впливати на особистісні характеристики, які вже, в свою чергу, призводять до агресії.

Частина дослідників пов'язує агресію з особливостями ЦНС людини, і, зокрема, з певними відділами головного мозку. Так, Д.Зільман розробив теорію в якій головним фактором агресії є стан збудження, що призводить до дезінтеграції когнітивних процесів та втрати самоконтролю [50]. Нейропсихологічні дослідження свідчать, що при поражені лобних відділів головного мозку (на базальному рівні), у людини спостерігаються підвищена збуджуваність, запальність, невитриманість, розгальмованість, тобто ті симптоми, що сприяють агресивній поведінці [311].

До цієї групи теорій, вірогідно, треба віднести і деякі медико-психіатричні концепції, в яких, агресія та агресивність обумовлюються певними нервово-психічними розладами [143; 184; 205; 210; 211; 281; 315; 364]. Але результати ряду досліджень свідчать, що ці розлади виступають скоріше не як причини, а як передумови агресивної поведінки. Так, проведені кримінологічні та патопсихологічні дослідження дозволяють стверджувати, що агресивність не є обов'язковим атрибутом психологічної патології особистості злочинців [13; 313].

Еклектичні підходи. Розглянувши основні теоретичні підходи до етіології агресивної поведінки слід відмітити, що в сучасних умовах все більш поширюється тенденція до еклектичного поєднання різних підходів та врахування різних факторів агресії. Все більше дослідників вважають, що різні підходи повинні не заперечувати, а доповнювати один одного.

Так, відомий американський психолог А.Маслоу вказував на необхідність відмовитись від спрощеного протиставлення різних факторів агресії. Агресія, на його думку, має багато джерел - культура, середовище, навчання, біологічні фактори, незадоволення базових потреб тощо [201]. Його співвітчизник Л.Берковітц також акцентує увагу на тому, що не існує єдиного джерела агресивних схильностей людини [27]. Російський дослідник А.Реан вважає, що у випадку агресивних дій неагресивної особистості в основі, скоріше всього, будуть ситуативні (соціальні) фактори, а у випадку агресивних дій агресивної особистості - примат буде належати особистісним факторам [252].

Українська дослідниця Н.Алікіна зауважує, що кожний випадок агресії слід розглядати в рамках соціально-економічного, соціо-культурного, мікросоціального, вікового та індивідуально-психологічного контексту подій [6]. А згідно Е.Іл'їну, агресивна поведінка викликається не лише комплексом різних зовнішніх та внутрішніх факторів, а їх системою, яка реалізується в процесі формування мотиву (мотивації) і дозволяє об'єднати різні теорії агресивної поведінки в єдину концепцію, що враховує роль і зовнішніх, і внутрішніх факторів [131].

Наприкінці аналізу різних теоретико-методологічних підходів, ми вважаємо за доцільне навести постулати так званої Севільської декларації “Заява про насильство” (1987), яку підписали провідні західні дослідники. Ця Заява, з одного боку, торкається питання природи людської агресії в цілому, а з іншого, ілюструє актуальність обраної теми дослідження. Отже, п'ять постулатів вказаного документу проголошують наступне:

невірним з наукової точки зору є твердження про те, що люди успадкували тенденцію до війн від своїх тваринних пращурів; війна - це сугубо людський феномен;

невірним є твердження про те, що війна або будь-яка інша насильницька поведінка генетично запрограмовані в людській природі; гени самі по собі не визначають поведінки людини, їх потенціал актуалізується лише при взаємодії з екологічним та соціальним середовищем;

невірним є твердження про те, що в процесі еволюції людини відбувався відбір індивідів з агресивною поведінкою на противагу видам з іншими типами поведінки;

невірним є твердження про те, що люди мають “розум, орієнтований на насильство”; хоча люди і мають нервовий апарат, який дозволяє здійснювати насильницькі дії, характер цих дій визначається тим, як люди соціалізовані і чому навчені;

невірним є твердження про те, що війна породжується інстинктом або певним єдиним мотивом; сучасна війна визначається когнітивними факторами [122, 18-20].

1.3 Феномен молодіжної агресії: особливості прояву та соціально-психологічні фактори

Психологічні особливості молоді. Молодь, як окрема соціально-вікова група, має певну специфіку своєї поведінки. Відповідно, особливості агресивної поведінки підлітків та юнаків обумовлюються комплексом певних вікових особливостей. Дослідниками виділяються такі особливості підліткового та юнацького віків (Л.Божович, М.Кле, І.Кон, А.Лічко, Ф.Райс, Д.Фельдштейн та ін.) [40;148;151;184;247;249;279;348]:

- психофізіологічні: починаючи з підліткового віку проходить гормональна та фізіологічна “перебудова” організму; в крові різко підвищується рівень статевих гормонів, що, в свою чергу, обумовлює зміни в процесах центральної нервової системи людини (домінування процесів збудження над гальмуванням, підвищена реактивність і т.ін.);

- психологічні: почуття “дорослості”; поява акцентуацій характеру; певний егоцентризм мислення; прояв амбівалентних тенденцій (активність-пасивність, ідеалізм-цинізм, чуттєвість-байдужість і т.п.); схильність до ризикованих рішень, експериментів; орієнтація, головним чином, на теперішній час;

- соціально-психологічні: прояв реакцій групування з однолітками, часте наслідування один одному, утворення власної субкультури, конформність по відношенню до однолітків (в юнацькому віці менше, ніж в підлітковому), реакція емансипації по відношенню до батьків та інших дорослих, відносно низький рівень соціального інтелекту (життєвого досвіду), не до кінця сформовані самосвідомість та “Я-концепція”; маргінальний (проміжний) статус індивіда в цьому віці; пошук меж дозволеного через девіантні (в тому числі агресивні) вчинки і т.ін.

Серед особливостей сучасних підлітків також слід зазначити диспропорцію між соціальним та психофізіологічним розвитком. Якщо, наприклад, під час Великої Вітчизняної війни перше переважало над другим (в результаті активного раннього залучення молоді до суспільно-корисної праці), то сьогодні можна спостерігати іншу ситуацію. Результатом акселерації стає більш раннє психофізіологічне дозрівання, що підтверджується результатами багатьох досліджень, проведених як західними, так і вітчизняними фахівцями [80; 148].

Особливості молодіжної агресії. Проаналізуємо, як вищезазначені особливості підліткового та юнацького віків накладають свій відбиток на агресивну поведінку молоді. Так, І.Горькова виділяє наступні особливості підліткової агресії: висока афективна зарядженість поведінкових реакцій, імпульсивний характер реагування на ситуацію фрустрації, короткочасність реакцій з критичним виходом, низький рівень стимуляції, недиференційований напрям реагування, високий рівень готовності до агресії [68].

Вітчизняна дослідниця В.Іванова вважає, що агресивна поведінка підлітків постає як спосіб: задоволення потреби в спілкуванні, самовираження та самоствердження, відреагування на неблагополучну обстановку в сім'ї і на жорстоке ставлення з боку батьків, досягнення значущої мети [133]. Російський дослідник В.Знаков, аналізуючи підліткову агресію, виділяє три основні функції (і, відповідно, типи) агресивної поведінки в цьому віці: агресія, як засіб самоствердження; захисна агресія (як засіб відстоювання свого “Я” в ситуаціях конфлікту) та інструментальна агресія [127].

Згідно В.Кириченко, певне підвищення рівня агресивності може відбуватися вже на початку молодшого підліткового віку, і є захисною реакцією дитини в процесі адаптації до умов середньої школи [144].

В дослідженні російського дослідника С.Журавльова були виявлені причини, якими сучасні підлітки пояснюють насильницькі дії інших людей (тобто феномен каузальної атрибуції). Серед основних причин були названі наступні: наркотична залежність (58% опитаних), стан алкогольного сп'яніння (57%), корисні мотиви агресора (47%), намагання досягти влади над іншими людьми (42%), насильство як відповідь на насильство (самозахист) (30%) [114].

Говорячи про особливості агресивної (в т.ч. делінквентної) поведінки підлітків, майже всі дослідники відмічають таку особливість, як домінування групових форм її прояву. Так, за різними даними, 50-60% злочинів неповнолітніх в Україні скоюються групою [9; 124].

Деякі дослідники зазначають, що агресія молоді носить, в більшості випадків, ворожий, а не інструментальний характер, тобто є самоціллю. Цікавою в цьому плані є точка зору Н.Алікіної, згідно якої, в свідомості неповнолітніх емоційний (ворожий) та інструментальний типи агресії не розрізняються, а зливаються в одну дію. Дорослі же люди на суб'єктивному рівні можуть чітко диференціювати ці типи поведінки [5].

Дослідження по вивченню поширення різних типів агресії серед підлітків були проведені російським фахівцем Л.Семенюком. Згідно ньому, з віком у підлітків зростає частота проявів всіх форм агресії (фізичної, непрямої, вербальної і т.ін.) [269]. Динаміка форм агресивної поведінки в підлітковому віці відображена в таблиці 1.2.

Таблиця 1.2. Прояв форм агресії у підлітків 10 - 15 років [269]

Згідно російському досліднику А.Реану, високі показники спонтанної агресії мають 53% сучасних старшокласників (низькі - лише 9%), високу реактивну агресію (в якості типової поведінкової реакції) - 47% (низьку - лише 4%), високий рівень роздратованості - 56% (низький - 4%) [253].

Вітчизняний дослідник Д.Неміровський також відмічає, що з віком готовність молоді до прояву фізичної агресії зростає, що, певною мірою співпадає з результатами Л.Семенюка. Згідно Д.Неміровському, в віці до 14 років готових побити іншу людину було 22,1%, в віці 14-15 років - 58,1%, в віці 16-18 років - 75,2% [219]. Причини високої готовності молоді до застосування фізичної агресії Д.Неміровський вбачає в наступних моментах: по-перше, - це самий простий спосіб ствердження та вирішення проблемної ситуації; по-друге, вона не завжди веде до покарання в кримінальному порядку; по-третє, вона, як правило, не потребує наявності підручних засобів [219]. Про поширення фізичної агресії серед 16-річних підлітків-девіантів (чоловічої статі) говорять і інші дослідники [272].

Поряд з тим, в ряді досліджень були отримані результати, які дещо заперечують вищенаведені тенденції. Так, деякі західні фахівці говорять про тенденцію поступового зниження рівня фізичної агресії у більшості підлітків чоловічої статі (з 12 до 15 років) [368]. Згідно вітчизняному досліднику М.Яремчуку, найвищих показників рівень фізичної агресії підлітків сягає в 14-15 років, після чого він знижується; при цьому показники вербальної та побічної агресії підвищуються [337]. Цікаво, що в іншому своєму дослідженні М.Яремчук говорить про тенденцію, згідно якої, з віком загальна агресивність хлопчиків зростає, а у дівчат залишається на тому ж рівні [336]. Російській дослідник В.Журавльов, досліджуючи 14-16-літніх підлітків, встановив факт поширення саме вербальної агресії в цьому віці (з яким зіштовхувались 74% його респондентів), а не фізичної (приблизно 30%) [114]. В дослідженні вітчизняного фахівця Г.Гайдукевича була виявлена тенденція постійного зростання вербальної та непрямої агресії у курсантів військового училища (тобто в юнацькому віці) [58]. Таким чином, можна вести мову про те, що в процесі соціалізації особистості агресія набуває таких форм, які в меншій мірі засуджуються суспільством.

Результати соціологічного дослідження, проведеного російським дослідником В.Поповим серед молоді показують, що респонденти “старшого” молодіжного віку (від 22 років) частіше виступали у ролі потерпілих від насильства, і навпаки, респонденти більш молодшого віку (до 18 років) частіше були в ролі “агресора” [240]. Таким чином, підтверджується актуальність проблеми вивчення агресивної поведінки у осіб саме підліткового та “молодшого” юнацького віку.

Проаналізуємо також вікові особливості кримінальної мотивації молоді. Так, ще в 1960-70-х рр. радянськими дослідниками було виявлено, що в структурі мотивації кримінально-насильницьких злочинів молоді перші місця займають "безмотивність" (невміння людини чітко визначити причину свого злочину), а також мотив помсти як реакції на провокацію іншої людини. Значну роль також відіграють мотиви впливу друзів, підняття авторитету [129].

Було виявлено, що у підлітків 14-16 років існує дві основі форми кримінальної мотивації - корисна (більш 50% випадків) та насильницько-егоїстична (біля 40%); у підлітків 16-17 років кримінальна мотивація стає більш широкою (з'являються інші мотиви - здобуття грошей і т.п.); в 18-24 роки кримінальна мотивація починає в більшій мірі визначатись не ситуативними, а особистісними факторами [161].

Російський дослідник В.Васильєв, аналізуючи насильницькі злочини неповнолітніх, робить особливий акцент на так званих “швидкоплиних” злочинах, які відбулись начебто спонтанно, за рахунок неусвідомлених мотивів (ними можуть виступати як сама психологічна структура особистості, так і намагання подолати різні комплекси неповноцінності, відсрочені реакції на певний травматичний досвід і т.п.). Він же зазначає, що специфічною особливістю насильницьких злочинів неповнолітніх є їх різко неадекватна реакція на дії, які провокують злочин [52].

Соціально-психологічні фактори агресії молоді. Відповідно до існуючих концепцій етіології агресії можна виділити декілька факторів агресивної поведінки сучасної молоді.

Виховання в офіційних інститутах соціалізації. Першим інститутом соціалізації людини, як відомо, виступає сім'я, тому цілком природно почати аналіз соціально-психологічних факторів агресії з неї.

Багато дослідників вказують на те, що така характеристика сім'ї, як її “повнота” впливає на становлення агресивної поведінки у дітей та молоді. Це підтверджується результатами багатьох досліджень, згідно яких, велика частка осіб з девіантною поведінкою зростала саме в “неповних” сім'ях [27; 50; 52; 78; 85; 235; 249]. Є дані про те, що при багатьох диктаторських режимах, майбутніх катів вербували з колишніх вихованців сирітських притулків [310]. Вітчизняна дослідниця В.Тюріна вважає, що одна з причин розвитку жорстокості у підлітків чоловічої статі з неповних сімей - відсутність у сім'ї зразка чоловічої поведінки, внаслідок чого вони не можуть розрізнити чоловічу та псевдочоловічу (агресивну) поведінку [293]. Однак, існує думка, що стереотип про підвищену делінквентність дітей з неповних сімей - це лише результат соціальних очікувань відносно “девіантності” сімей цього типу. Так, за результатами інших досліджень, хлопчики, які мають батька, навпаки. проявляють більше агресивності, ніж ті, що виросли без батька [306]. Вірогідно, що в кожному окремому випадку спрацьовує свій специфічний механізм розвитку агресії.

Кількість дітей в родині також може побічно впливати на становлення дитячої агресії, оскільки наявність братів та сестер дає можливість “відпрацювати” навички агресивної поведінки ще в ранньому дитинстві.

Однак, як відзначають фахівці, психологічна атмосфера сім'ї (тобто внутрішньосімейні відносини) виступає більш важливим фактором девіантної та делінкветної поведінки молоді, ніж сімейна структура [249]. В цьому ракурсі вимальовується три варіанти таких відносин: а) “батько - мати”; б) “батьки - діти”; в) “брати - сестри”.

В багатьох дослідженнях були отримані дані про те, що в сім'ях агресивних дітей є поширеним агресивний стиль поведінки між батьками. Так, згідно дослідженням Льюїс, 79% жорстоких дітей були свідками жорстокості та насильства між своїми батьками (серед неагресивних дітей - 23%) [206]. Таким чином, спостереження насильства в сім'ї здійснює достатньо сильний вплив на дитину, яка схильна свідомо чи підсвідомо моделювати поведінку своїх батьків. А факт поширення подружнього насильства в нашому суспільстві не викликає сумнівів [101; 136; 176].

Але, мабуть, найбільш значущим фактором соціалізації агресії виступають відносини типу “батьки - діти”. Так, ряд дослідників виявили взаємозв'язок між типом відношення матері до малюка в ранньому дитинстві, та проявом дитиною агресивної поведінки пізніше. Деякі дослідники відмічали, що при затримці (або відсутності) реакції матері на плач малюка формується така базова риса особистості, як тривожність (Е.Еріксон). А згідно точки зору ряду фахівців, саме тривожність стає передумовою агресивної поведінки. Так, ще в 1936 р. А.Фрейд описала механізм ідентифікації з агресором, як засіб подолання дитиною своїх тривог та страхів [297]. Американські дослідники А.Бандура та Р.Уолтерс взагалі вважають, що руйнування відносин залежності дитини (підлітка) від батьків є головним фактором агресивної поведінки перших [20].

Згідно дослідженням, проведених Р.Сірсом, Е.Макобі та Х.Левіним, головними моментами в соціалізації агресії виступають два фактори: поблажливість батьків (ступінь готовності прощати асоціальні вчинки дитини) та суворість покарання батьками агресивної поведінки дитини [306]. В результаті емпіричних досліджень було виділено 4 групи батьків з різними типами виховання (кожний фактор може мати високий та низький рівень). Було виявлено, що найбільший відсоток агресивних дітей був в тих сім'ях, де високий рівень поблажливості батьків поєднувався з високою схильністю до покарань [159; 306].

Вищенаведені тенденції були пізніше підтверджені та уточнені в дослідженні А.Бандури та Р.Уолтерса. Ними, зокрема, було виявлено, що матері агресивних підлітків більш поблажливо відносяться до проявів агресії до себе з боку своїх дітей, а батьки - навпаки; батьки агресивних дітей побічно провокували їх до проявів агресії поза своїм домом, але іноді суворо карали їх за це. Ця непослідовність, суперечливість у вихованні, згідно А.Бандурі та Р.Уолтерсу, є одним з найважливіших факторів формування асоціальних орієнтацій у підлітків. В цілому ж, батьки неагресивних підлітків були більш вимогливими, ніж батьки агресивних. Щодо застосування методів виховання були виявлені наступні тенденції: батьки агресивних і неагресивних підлітків майже не відрізнялись в плані використання методів заохочення; достовірною була різниця по використанню методів покарання (батьки першої групи частіше застосовували фізичні покарання, обмеження певних привілеїв, відмову в любові, посмішки і т.ін.); батьки неагресивних підлітків частіше використовували метод переконання [20].

Аналіз цих та ряду інших результатів дозволяє дійти висновку, що формування агресивної поведінки дітей та підлітків в сім'ї відбувається наступними шляхами:

1. Батьки прямо заохочують агресію в своїх дітях. Це особливо актуально відносно виховання хлопців, яких деякі батьки намагаються “навчити постояти в житті за себе”. Так, вітчизняна дослідниця О.Бовть вважає, що в сучасних умовах більшість батьків свідомо віддає перевагу вихованню агресивних дітей, щоб вони змогли постояти за себе в майбутньому [36].

2. Батьки сприяють агресивній поведінці дітей через відсутність контролю, чітких вимог (тобто виховання як такого), або через непослідовність у виховних впливах.

3. Батьки провокують агресію дітей покараннями. Відомо, що в виховному плані, покарання (особливо фізичні) часто призводять до негативних наслідків. По-перше, батьки, які використовують покарання, самі можуть стати певним прикладом агресивної поведінки для дітей. По-друге, діти, яких часто карають, будуть намагатися уникати батьків або чинити їм опір. По-третє, покарання збуджують дитину і вона може забути причину, що породила подібні дії батьків. На кінець покарання змушує лише приховувати зовнішні прояви небажаної поведінки, але часто не усуває їх причини. Зазначимо, що не всі покарання здійснюють такий вплив. Мова йдеться, насамперед, про часті та неадекватні покарання.

Силу та тривалість деструктивного впливу неадекватних покарань (особливо фізичних) яскраво ілюструють результати лонгитюдного дослідження, яке проводилось в США Л.Іроном та Р.Хьюсманом протягом 22 років. Серед іншого, дослідниками була виявлена позитивна кореляція між суворістю покарань, що застосовувались до 8-річних дітей, та їх агресивністю в 30 років, а також жорстокими методами виховання власних дітей [50; 356]. Виявлена тенденція неодноразово підтверджувались багатьма іншими дослідженнями [206; 241; 249; 354; 370]. Є дані про те, що найбільш деструктивний вплив на дитину справляє, передусім, насильство з боку матері [69]. В той же час, існують результати досліджень, в яких кореляція між агресивною поведінкою матерів в дитячому віці та їх дітей в шкільному віці мала незначний та недостименний рівень [345].

Західний дослідник Д.Олуейз створив модель становлення агресивної поведінки, в якій враховувались як вплив дитини на поведінку батьків, так і навпаки (дивись Додаток А.6.). Його модель фактично підтверджувала висновки Р.Сірса та його колег про ведучу роль таких факторів в вихованні, як поблажливість та використання суворих покарань. Г.Патерсон розробив іншу модель взаємозв'язку стилю виховання та агресивної поведінки дітей (дивись Додаток А.7), згідно якої головним джерелом агресії є незрілі методи регулювання дисципліни з боку батьків (непослідовний стиль виховання), що, в свою чергу, готує підгрунтя для засвоєння дитиною силових методів відстоювання своїх інтересів [50]. В цілому слід зазначити, що проблема деформованих відносин між підлітками та їх батьками є досить актуальною як для нашого, так і для західних суспільств [4; 27; 112; 149; 261; 326].

Продовжуючи аналіз сімейного впливу на становлення агресивної поведінки молоді, необхідно торкнутись відносини між сіблінгами (братами та сестрами). Деякі дослідники вважають, що насильство у відносинах між дітьми в одній сім'ї здійснює більший вплив, ніж всі інші типи сімейних відносин. Результати ряду досліджень дійсно дають змогу прогнозувати агресивну поведінку людей, в залежності від наявності агресивних стосунків у відношеннях між братами (сестрами) [27; 50].

Ступінь “алкоголізації” сім'ї теж суттєво впливає на агресію її членів, в тому числі дітей. Проблема зв'язку “алкоголізація батьків - делінквентна поведінка дітей” докладно вивчалась у вітчизняній науці, і практично в усіх дослідженнях цей зв'язок знаходив своє підтвердження [23; 282; 290]. Так, згідно дослідженням А.Горькової у 84% делінквентних підлітків відмічалась алкоголізація в сім'ї, причому більше значення мала алкоголізація матері (45%) [68]. Слід додати, що алкоголізація батьків виступає в якості передумови дитячої та молодіжної агресії.

Всі вищенаведені моменти знайшли підтвердження в дослідженні А.Стаценка. Отримані ним результати свідчать, що агресивні підлітки достименно відрізняються від своїх неагресивних однолітків за такими факторами, як зловживання алкоголем в сім'ї, кримінальна поведінка в сім'ї, хронічні конфлікти між батьками та підлітками, часті скандали та бійки в сім'ї, наявність мачухи або вітчима, гіперпротекція як стиль виховання, часті фізичні покарання та несправедливий характер покарань [282].

Наступним після сім'ї інститутом соціалізації індивіда стає система освіти, тобто школа. Згідно існувавшим раніше у вітчизняній педагогіці поглядам, прояви агресії в школі пояснювались, в основному, недоліками у сімейному вихованні. Вважалось, що агресія привноситься в школу з зовні, що сама школа не може бути джерелом насильства. Лише в кінці 80-х - початку 90-х рр. ХХ ст. з'явились перші публікації, в яких вказувалось на те, що існуюча вітчизняна система освіти приховує в собі певний потенціал насильства. Так, проведені на початку 1990-х рр. соціологічні дослідження серед підлітків, виявили, що більшість респондентів так чи інакше відчувають на собі жорстокість вчителів [118]. Дослідження вітчизняних фахівців серед вчителів шкіл, виявили, що в мові останніх іноді трапляються нецензурні слова і вирази, при цьому в 90% випадків вони вживаються у спілкуванні з важковиховуваними дітьми [323; 324]. Дослідження, проведені в 90-х рр. російськими дослідниками виявили наявність агресивності, як наслідку професійної деформації у вчителів середніх шкіл та вихователів дитячих садків [171; 172; 260; 275]. Є дані про те, що “педагогічна” агресія більше притаманна саме педагогам-жінкам [330]. Зрозуміло, що все це відображається на тих, кого ці люди вчать або виховують.

Як зазначають російські дослідники М.Іовчук та А.Северний, існує декілька джерел психологічного насильства, яке здійснює вчитель на учнів. До них відносяться як об'єктивні причини (існуюча багато років уніфікаційна система навчання, традиційне патерналістське ставлення вчителя до учня та ін.), так і суб'єктивні (незнання певною частиною вчителів основ дитячої та підліткової психології) [132].

Окрім агресії типу “педагог - учень”, слід також вказати на проблему агресії типу “учень - учень”. В багатьох джерелах вказується на те, що вчителі в сучасних умовах не в змозі контролювати шкільне життя крім як на уроках, та в коридорах під час перерв. Таким чином, як відмічають деякі фахівці, в сучасній школі існують потенційні можливості для зловживань старших та більш сильних учнів над меншими та слабкішими [179; 249]. В цілому ж, проблема “шкільного насильства” виступає досить актуальною не лише по відношенню до вітчизняної системи освіти. Повідомлення про криваві бійки, розстріли учнів та вчителів зі зброї в західних школах, які іноді зустрічаються в ЗМІ, яскраво це ілюструють.

Світова історія, нажаль, знає випадки, коли виховання агресивності серед молоді виступало однією з головних цілей системи державної освіти та виховання. Яскравим прикладом була організація “Гітлерюгенд” (“Гітлерівська молодь”), що діяла в фашистській Німеччині в 30-40-х рр. ХХ ст., і членство в якій було обов'язковим для всіх підлітків країни. Одним з методів виховання “твердості духу” (а фактично, жорстокості) був наступний. Кожному підлітку, який прибував на підготовку в табори “Гітлерюгенда”, доручалося піклуватись за кроликом (харчувати його і т.ін.). Після закінчення підготовки кожний підліток був повинен власноручно вбити тварину, за якою він піклувався весь цей час [202].

Після закінчення школи, певна частина юнаків опиняється в армії. Тут, в ряді випадків, вони вимушені зіштовхнутися з явищем внутриармійського насильства, яке офіційно визначається як "позастатутні відносини", а неофіційно - "дідовщина". Російський дослідник І.Башкатов визначає “дідовщину” як систему відносин до “новочків”, яка визначає процедуру їх входження до групи, одержання в ній певного статусу, права та обов'язки внутрішньогрупового життя [22]. Інший російський дослідник М.Марченко зауважує, що “дідовщина” виступає формою соціального контролю та інститутом соціалізації передусім в “закритих” колективах, до яких відносяться і військові підрозділи [199]. Відомо, що явище позастатутних відносин існувало ще в регулярних арміях XVIII - XIX ст., зокрема в російській (так званий “цук”) [199], але саме в радянській та пострадянських арміях “дідовщина” набула особливо жорстокого характеру (побої та приниження “молодих”, грошово-речові побори тощо).

Аналізуючи причини “дідовщини” в армії, Ю.Антонян виділяє як загальні фактори, що діють в усьому суспільстві взагалі, так і специфічні, притаманні лише військовим структурам. До перших можна віднести суспільну деморалізацію, загальний ріст злочинності, політичних та національних конфліктів, економічну кризу і т.ін. Але крім вказаних причин, насильство в армії обумовлюється існуючою соціально-психологічною структурою серед солдатів та ієрархією ролей в ній. Мова йдеться про існування неофіційних груп у військових колективах, та їх взаємостосунки одна з одною [12]. Як відмічають дослідники "дідовщини", з моменту появи в армії та до демобілізації, молода людина проходить декілька неофіційних ступенів (статусів), наприклад "дух", "молодий", "черпак", "дід", "дембель" (в різних родах військ - свої назви) [88; 207; 331]. Досягнення кожного нового статусу додає бійцю певних неофіційних переваг (карати та контролювати інших і т.ін.), а головне - дає можливість виплеснути накопичені негативні емоції. Методи, якими його "виховували" "діди", він потім застосовує до інших, діючи за принципом "я терпів - і він стерпить". В результаті неофіційний авторитет людини у військовому колективі стає залежним від її здатності пригнічувати інших. Результати дослідження, проведеного в 1995 р. Чернігівським Обласним Центром соціальних служб для молоді серед призовників та військовослужбовців регіону, підтверджують це. Так, на запитання "Чим завойовують авторитет у військовому колективі?" 38% солдат відповіли "силою кулаків" (17% - серед призовників) [88; 104].

Російський дослідник І.Образцов відмічає, що позастатутні відносини в армії можуть мати декілька форм прояву: власне “дідовщина” (неформальний поділ солдат за строком служби), “земляцтво” (за національною та регіональною приналежністю), “культ сили” (за певними індивідуальними якостями - фізична сила і т.п.) та інші, причому домінуючими формами в сучасній армії виступають саме перші дві [223].

Результати дослідження, проведеного В.Заворотним, свідчать, що позастатутні відносини виступають головним фактором психічних розладів серед військовослужбовців (у 56% випадків). Складовими таких відносин виступають фізичні знущання (43%), психологічний пресінг (5%), психологічна ізоляція (5%) та здирство (3%) [116].

Вплив групи однолітків. Починаючи з підліткового віку виховний вплив сім'ї та інших офіційних інститутів соціалізації починає знижуватись, в той час як на перший план виходить вплив групи однолітків. Кримінальна статистика свідчить, що основна частина всіх злочинів, зокрема насильницьких, скоєних молоддю, носить груповий характер. Так, доля групових злочинів неповнолітніх в різні роки вітчизняної історії була в 1,5 - 5 разів вище аналогічного показника “дорослої” злочинності [109]. Таким чином, дослідження молодіжної агресії неможливо без вивчення феномену молодіжних угруповань та субкультур. Останні вже довгий час знаходяться в центрі уваги зарубіжної соціології та соціальної психології, причому часто розглядаються, як головний інститут соціалізації молоді в цілому, так і соціалізації агресивної поведінки молоді зокрема [162; 346]. В радянській науці докладне вивчення цих феноменів почалось лише з другої половини 1980-х рр. після початку масової появи в СРСР стійких неформальних молодіжних асоціальних та кримінальних угруповань.

Оскільки угруповання підлітків та юнаків носять переважно неформальний характер, в науковій літературі використовується термін “неформальні молодіжні об'єднання” (НМО). Фахівцями виділяються декілька типів НМО. Одна з найбільш поширених типологій поділяє останні на просоціальні, асоціальні та антисоціальні [212]. Російський дослідник І.Сундієв пропонує розрізняти НМО за типом їх самодіяльності, і виділяє групи з агресивним, епатажним, альтернативним та соціальним типом самодіяльності [284]. Враховуючи тему даного дослідження, основну увагу буде звернемо на НМО з агресивною самодіяльністю. Згідно І.Сундієву, такі угруповання базуються на культі сили та протиставленні себе іншим групам за принципом “ми - вони”. В таких групах діють норми типу: “я та моя група - найкращі; хто в цьому сумнівається - ворог”, “якщо є можливість продемонструвати силу - не втрачай її”, “в зіткненні з “чужаками” повинні брати участь всі члени групи” [284].

Яскравим прикладом феномену “агресивних” НМО з вітчизняної історії є так званий “Казанський феномен” - стійкі угруповання підлітків та молоді (вік 12-25 років), які формувались за територіальним принципом (певний район міста, квартал, декілька будинків і т.ін.) [218]. Особливістю поведінки цих угруповань була висока схильність до групових насильницьких дій. Бійки між ними мали дуже жорстокий характер, майже завжди в них застосовувалась холодна та інша зброя, та не було обмежень в нанесенні ушкоджень (не “до першої крові”, а “поки не залишиться лежати”, або до загибелі). Слід зазначити, що сама наявність асоціальних молодіжних угруповань не є чимось новим в історії. Так, в середині 1920-х рр. під час “вибуху” хуліганства в СРСР (як наслідку масової безпритульності молоді після Громадянської війни), в країні з'явилось безліч молодіжних хуліганських угруповань [255]. Але саме в другій половині ХХ ст. їх діяльність набула особливо агресивного характеру. Так, за даними фахівців, якщо раніше в міжгрупових сутичках підлітків та молоді використовувались, головним чином, кулаки, то в 1983 - 1984 рр. - палки, металева арматура, кастети, а з другої половини 1980-х рр. в хід пішли холодна та вогнепальна зброя [16].

Проведені вітчизняними фахівцями дослідження дають змогу виділити основні ознаки таких угруповань, до яких відносяться: ієрархічне підпорядкування “молодших” підлітків старшим; ускладнений вихід із групи; регулярні зустрічі членів групи в умовлених місцях (“сходи”, “збори”); наявність певної територіальної (за дворами, вулицями) та функціональної (“бійці”, “охорона”) структури; вживання заходів для конспірації; забезпечення себе коштами для різних цілей (виплата штрафів, підкуп потерпілих та свідків, “на в'язницю”); носіння певного одягу, зачісок, використання певного жаргону для ідентифікації “свій - чужий”; наявність холодної та вогнепальної зброї, яка використовується в бійках; лідери угруповань можуть вступати в переговори між собою для вирішення певних спірних питань; наявність певного “кодексу”, який регулює поведінку в середині угруповання, а також з членами інших угруповань та правоохоронних органів [16; 22; 135; 140; 236].

Слід додати, що вищевказані особливості притаманні асоціальним молодіжним угрупованням і в західних країнах [348]. Ряд дослідників вказували на те, що в НМО поширення набуває феномен авторитарного мислення та перевага людей з авторитарним типом особистості [163; 248]. Часто в таких групах виникає вороже сприйняття інших угруповань, що відбувається завдяки механізму фільтрації інформації (“відсів” позитивної інформації про “чужих”) та проекції власної ворожості на інших [248]. Американський соціолог Л.Яблонський висунув припущення, що молодіжні делінквентні угруповання слід розглядати як “шайки” або “банди” (англ. - gang), тобто проміжний тип групи, в яких немає жорсткого членства, чіткої структури, та постійного лідера [334].

Історія знає випадки, коли подібні “агресивні” угруповання мали і офіційний характер. Яскравим прикладом може бути рух “хунвейбінів” (“червоних охоронників”) під час “Культурної революції” в Китаї 1966-1969 рр. Сформовані зі студентів та учнів - дітей робітників та селян, загони “хунвейбінів” вчиняли масові вбивства та погроми політичних супротивників режиму Мао, та просто інтелігенції країни. Один зі свідків тих подій так описував їх поведінку: “Хунвейбіни були готові вбивати, пригнічувати та ображати тих, кого вони не вважали людьмиЛюди похилого віку уникали з'являтися на вулицяхМожуть зупинити, можуть оточити, допитувати- і кожен раз - великі можливості для образ та побоїв, було б бажання, а бажання було забагато” [111, 210-211].

З наведених прикладів можна побачити який потенціал агресії може приховувати в собі група, в тому числі молодіжна. Ідея про взаємозв'язок феноменів агресії та групи (натовпу) зустрічається в творчості ряду відомих філософів та науковців ХІХ - ХХ ст., зокрема Г.Лебона, З.Фрейда, С.Московічі, В.Бехтерєва, Е.Канетті, Х.Ортега-і-Гассета та інших [29; 180; 137; 138; 213; 227; 298]. В англомовній літературі для визначення групової агресії навіть використовується спеціальний термін - "mobbing" (від англ. mob - натовп). А деякі дослідники виділяють окремий тип соціальної групи - “агресивний натовп” [226; 258].

В соціальній психології виділені та описані певні механізми впливу, які не просто діють на особистість в групі, підвищують її здатність до актів насильства. Серед них можна виділити соціальну фасилітацію, конформність, “зсув ризику”, групове мислення та деіндивідуалізацію.

Феномен соціальної фасилітації полягає в посиленні домінантних реакцій в присутності інших [192]. Таким чином, проста присутність інших людей може стимулювати агресивну особистість на агресивні вчинки.

Але, як виявляється, група може впливати і на неагресивних особистостей. Це відбувається завдяки феномену конформізму, який полягає в зміні поведінки при незмінності переконань в результаті реального або уявленого тиску групи. Західними дослідниками виділяються два типи впливу групи на членів: перший (нормативний) пов'язаний з бажанням людини відповідати груповими нормам, щоб бути прийнятим і уникнути відторгнення, а другий (інформаційний) передбачає, що людина діє аналогічно іншим членам групи, оскільки вона не володіє всією інформацією щодо поведінки в даній ситуації і тому звертається до групи, як до джерела такої інформації [126; 153]. Зрозуміло, що в випадках прояву конформної агресії частіше спрацьовує феномен нормативного конформізму.

На членів групи також може впливати феномен “зсуву ризику”, коли в процесі групового прийняття рішення (групової дискусії) погляди та рішення членів групи стають більш ризиковими, радикальними [192].

З феноменами конформізму та “зсуву ризику” тісно пов'язане явище “групового мислення” або “групового духу”, описаного І.Джанісом. Групове мислення можна визначити як стиль мислення людей, які повністю включені до однієї групи, де прагнення до єдності думок важливіше, ніж реалістична оцінка можливих варіантів дій [34; 81; 153].

Сутність феномену деіндивідуалізації полягає у втраті людиною самоусвідомлення і виникає в групових ситуаціях, які забезпечують анонімність і не концентрують увагу на окремому індивіді [192]. Його прояв залежить від таких факторів, як розмір групи, обставини, що забезпечують фізичну анонімність та ряду інших. Феномен призводить до “розсіяння” відповідальності між членами групи. Результати проведених експериментів підтверджують, що зі зростанням кількості людей в якомусь місці, їх почуття відповідальності знижується, а почуття самотності та "анонімності" зростає [64; 209; 317]. Так, дослідження американськими науковцями феномену лінчування виявило позитивну кореляцію між розмірами натовпу лінчувателів та рівнем насильства [14]. Тому не випадковим є класичне виправдовування дітей та підлітків - “Всі так робили”. При цьому деякі вчені розрізняють феномен деіндивідуалізації (коли людина знає, що порушує соціальні норми, але не боїться робити це) та “розгальмування” (коли людина взагалі не усвідомлює існування цих норм) [50; 362].

В цілому, на даний момент в західній психології існує два основних підходи до феномену групової агресії. Перший пов'язаний з теорією соціального навчання і робить акцент на тому, що наявність агресивних установок в групі знижує рівень особистісного опору агресії, породжує емоційне збудження. Другий підхід - концепція деіндивідуалізації, згідно якої присутність в групі підвищує анонімність індивіда та знижує почуття відповідальності за свої агресивні дії [363]. Загальний механізм взаємозв'язку феноменів групи та агресії наведений у Додатку А.8.

В ході аналізу проблеми “агресія - молодіжна група” безумовно не можна не враховувати специфіку підліткової та юнацької субкультури. Останню визначають як культуру певного молодого покоління (підлітків та юнаків), яка включає в себе загальний стиль життя, поведінки, групових норм, цінностей та стереотипів [249; 280].

Розглядаючи феномен молодіжної субкультури, дослідники відмічали серед її особливостей певну схильність до девіацій, а деякі з них взагалі ведуть мову про молодіжну кримінальну субкультуру [162; 357]. А.Коен аналізуючи причини її виникнення, вбачав їх в конфлікті між поколіннями дорослих та молоді [162]. К.Бютнер вважав, що групова молодіжна культура пов'язана з насильством, оскільки застосування останнього стає своєрідним обрядом ініціації, посвячення себе до світу дорослих [51]. Американський соціолог Т.Селін вважав, що девіація молоді виникає в результаті конфлікту її субкультури з культурними нормами суспільства в цілому [266; 274]. В цілому, Т.Селін та деякі інші дослідники вважали, що девіантна (в тому числі агресивна) поведінка має місце тоді, коли індивід ідентифікує себе з асоціальною субкультурою.

При цьому, однак, виникало питання - чому одні люди засвоюють ці норми, а інші - ні. Американський соціолог Е.Сатерленд намагався пояснити це в своїй теорії “диференціальної асоціації”. Згідно неї, люди навчаються девіантній поведінці, при чому роблять це в процесі безпосереднього спілкування з носіями відповідних норм та цінностей. Таким чином, якщо більшість людей з безпосереднього оточення індивіда відрізняється девіантною поведінкою, існує велика вірогідність, що даний індивід стане себе поводити аналогічно. Е.Сатерленд підкреслював значущість саме неформального спілкування, тобто повсякденні контакти “на вулиці”. Засвоєння зразків девіантної поведінки прямо пов'язується з частотою таких контактів, а також віком індивіда (молодь засвоює девіантні норми з більшою готовністю) [274; 346].

Слід зазначити, що не всі фахівці були згодні з тим, що причини “агресивності” підліткових угруповань слід шукати в самих цих групах. Так, французькі дослідники Робер та Ласкум вважали, що ця агресивність є наслідком реакції суспільства на намагання підлітків відокремитись від світу дорослих. Згідно ним, саме дії суспільства роблять підліткову групу “небезпечною” [148]. Ця точка зору фактично базується на соціологічній теорії стигматизації Г.Беккера, згідно якої, девіантна поведінка членів одних груп є наслідком того, що інші групи формують відповідне відношення до них шляхом “наліплювання ярликів” (стигматизації) [274; 328].

Аналізуючи продукти сучасної підліткової субкультури, можна зустріти чіткі “відбитки” агресії. Яскравим прикладом з вітчизняної субкультури можуть бути так звані “садистські вірші” - зразки підліткового чорного гумору. Зміст таких “віршиків” торкається, головним чином, міжособистісних відносин в сім'ї:

Агресивне відношення батьків до дітей:

«Мне мама в детстве выколола глазки,

Чтоб я в шкафу варенье не нашел,

Теперь я не смотрю мультфильмы, не читаю сказки,

Зато я нюхаю и слышу хорошо»

Агресивні відношення між самими дітьми:

«Маленький мальчик нашел автомат,

Долго у стенки корчился брат».

Агресивне відношення дітей до батьків:

«Девочка Света нашла пистолет,

Больше у Светы родителей нет».

Цікаво, що аналогічні зразки агресивного чорного гумору зустрічаються в англійській, американській, французькій, німецькій, італійській та інших культурах [48].

Говорячи про феномен молодіжної субкультури неможливо обійти увагою її музичу складову, зокрема рок-музику. Результати ряду досліджень дають підстави вести мову про негативний психофізіологічний вплив рок-музики, яка провокує негативні емоції, знижує мислительну активність та підвищує психомоторну (тобто створюються передумови для прояву агресивної поведінки) [30; 268]. Аналіз текстів пісень 25 рок-груп, проведений російськими дослідниками в 1990-х рр. дозволив їм виділити наступні тенденції: в більшості пісень відсутні будь-які загальнолюдські цінності, замість них в якості цінностей фігурує сама рок-музика (“металевий рай”, “тяжкий нектар”) або різні види задоволень (алкоголь, наркотики, секс); наявність синдрому “агресивної активності” з елементами протесту, чорного гумору, насильства; негативне емоційне забарвлення більшості пісень, теми песимізму, загибелі, страху, самоти [280].