Девіантна поведінка як прояв дисфункцій родини

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

89

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Сутність структура і функції родини

1.1 Поняття родини і шлюбу, їхні історичні типи

Один з найбільш важливих розділів соціології - дослідження родини і шлюбу. Соціологія родини - це галузь соціології, що вивчає закономірності виникнення, функціонування і розвитку родини (сімейно-шлюбних відносин) як соціального феномена в конкретних культурних і соціально-економічних умовах, що сполучить у собі риси соціального інституту і малої соціальної групи.

У 80-90 рокі роздивлялися сім'ю такі соціологи, як Мацковський, Антонов, Медков, Овчинников, Харчев та інші.

При аналізі сім'ї важливо звернути увагу на визначення ключових понять споріднення, шлюбу і родини.

Родиною називається засноване на кревному спорідненні, шлюбі або усиновленні об'єднання людей, зв'язаних спільністю побуту і взаємною відповідальністю за виховання дітей.

Споріднення. Цей термін означає сукупність соціальних відносин, заснованих на деяких факторах. До них насамперед відносяться біологічні зв'язки, шлюб, норми і правила, що стосуються усиновлення, піклування і т.д.

Шлюб можна визначити як соціально визнаний і схвалений союз статей між двома дорослими індивідами. Коли двоє людей одружуються, вони стають родичами. Шлюб - це історично мінлива форма відносин між чоловіком і жінкою. Відомі шлюби моногамні і полігамні.

Моногамія - тип шлюбу, при якому чоловік і жінка складаються тільки в одному шлюбі.

Полігамія - коли чоловік і жінка можуть складатися одночасно в декількох шлюбах. Тут виділяють полігінію, при якій чоловік може бути одружений більш ніж на одній жінці, і поліандрію, при якій жінка може мати одночасно декількох чоловіків. У більшості суспільств, в яких є полігамія, віддається перевага полігінії. Джордж Мердок (1949) досліджував безліч суспільств і установив, що в 145 з них існувала полігінія; у 40 переважала моногамія і лише в 2-х - поліандрія. Інші суспільства не відповідали ні однієї з даних категорій. Оскільки в більшості суспільств співвідношення чоловіків і жінок приблизно 1:1, полігінія не знаходить широкого поширення навіть у тих суспільствах, де вона вважається кращою. У противному випадку число неодружених чоловіків значно перевищувало б чисельність чоловіків, що мають декількох дружин. Фактично більшість чоловіків у полігінічному суспільстві мали одну дружину. Право мати кілька дружин звичайно давалося людині з вищого класу.

Основою сучасного шлюбу стають не економічні або статусні, а емоційні сторони міжособистісних відносин.

Виділяють два головних типи родини - розширену (або багатовікову), вона ж називається традиційної (класичної), і сучасну нуклеарну (двохвікову) родину.

Родина називається нуклеарною, тому що демографічним ядром родини, що відповідає за відтворення нових поколінь, є батьки і їхні діти. Вони складають біологічний, соціальний і економічний центр будь-якої родини. Всі інші родичі відносяться до периферії родини. Якщо усі вони живуть разом, то родина називається розширеної. Вона розширюється за рахунок 3-4 поколінь прямих родичів. Нуклеарна родина може бути повної і неповної. Повною родиною називається така родина, у якій є дві дружини, неповної - родина, у якій немає одного з чоловіка і жінки. Слід зазначити, що нуклеарна родина можлива в тих суспільствах, де дорослі діти мають возможность після шлюбу жити окремо від батьківської родини.

Розрізняють також батьківську родину, або родину походження, і прокреаційну, або новостворену (вона створюється дорослими дітьми).

По числу дітей розрізняють бездітну, однодітну і багатодітну родини. За критерієм панування в родині чоловіка або дружини виділяють патріархальну і матріархальну родини, а за критерієм лідерства - патернальну (глава родини чоловік), матеріальну (глава родини жінка) і еквалітарну (обоє дружина в однаковій мірі вважаються главою родини).

Також сучасні родини розрізняються і по інших ознаках: по числу зайнятих членів родини, по числу дітей молодше 18 років, по типах житлових приміщень, розмірові житлової площі, по типі поселення, по національному складі і т.д.

У багатьох традиційних суспільствах переважали наступні форми партнерства. При екзогамному (міжродовим, міжплемінним) шлюбі табу поширювалося тільки на членів свого роду, і полове спілкування обмежувалося тільки з кревними родичами; представників же інших пологів і племен це не стосувалося. В інших культурах навпаки, шлюби полягали тільки між індивідами, що належали до тому самому роду. Ця форма шлюбу іменується ендогамією.

Що стосується правил вибору місця проживання, то в суспільствах існують різні правила. Неолокальне місце проживання означає, що молоді живуть окремо від своїх батьків. У суспільствах, де нормою є патрилокальне місце проживання, молодь іде зі своєї родини і живе в родині чоловіка або поблизу від будинку його батьків. У суспільствах, де нормою є матрилокальное місце проживання, молодятї повинні жити з батьками нареченої або поблизу від них.

Неолокальне місце проживання, що вважалося нормою на Заході, рідко зустрічається в іншій частині світу. Лише в 17 з 250 суспільств, вивчених Мердоком, молодятї переселялися на нове місце проживання. Патрилокальне місце проживання знайшло поширення в суспільствах, де існували полігінія, рабство і часте відбувалися війни; члени цих суспільств звичайно займалися полюванням і збором рослин. Матрилокальне місце проживання вважалося нормою, де жінки користувалися правом землеволодіння. Неолокальне місце проживання зв'язане з моногамією, тенденцією до індивідуалізму і рівному економічному становищу чоловіків і жінок.

У плані родоводу і спадкування майна, існує три типи систем визначення родовід і правил спадкування власності. Найбільш розповсюдженої є родовід по чоловічій лінії. Хоча дружина підтримує відносини зі своїми родичами і її дитиною успадковує її гени, діти стають членами родини чоловіка.

У деяких випадках, наприклад, серед жителів Тробіандських островів, споріднення визначається по жіночій лінії, тобто по родовідної жінки. Як прийнято на Тробіандських островах, молоді дружини живуть у селищі в чоловіка, але майно і щоденна допомога надходить по лінії дружини. Майно матері стає власністю дочки, і основну підтримку молодій родині робить брат дружини.

У нашому суспільстві знайшла поширення сімейна система, заснована на двосторонньому родоводі. Вона є загальноприйнятою в 40% світових культур. У таких системах при визначенні споріднення рівною мірою враховуються кревні родичі з боку батька і матері. Однак при такій системі можуть виникати і проблеми. Численні обов'язки стосовно багатьом родичам, наприклад, необхідність їх відвідувати, дарувати подарунки по урочистих випадках і позичати гроші можуть стати обтяжними.

Родина, у свою чергу, являє собою більш складну систему чим шлюб, оскільки вона, як правило, поєднує не тільки чоловіка і жінки, але і їхніх дітей, а також інших родичів і близьких. Крім того, родина виступає як соціально-економічний осередок суспільства, що представляє собою в такий спосіб дуже близьку «оригінальну» модель усього суспільства, у якому вона функціонує.

Родина це соціальна група, у якій відбуваються визначені процеси і яка здійснює конкретні функції, і історично розвивається. Створюючи теорію історичного розвитку родини, Ф. Енгельс використовував результати этнологічних досліджень американського вченого Льюїса Моргана (1818-1881), що довгий час жив у племені Сенека північноамериканських індіанців-ірокезів і результати своїх спостережень, зокрема над родинними і сімейними відносинами, виклав у книзі «Древнє суспільство».

У своєму дослідженні сімейних і родинних відносин Морган виходив з гіпотези, що в початковий період історії людського суспільства існував повний проміскуїтет. Надалі, із забороною на половий зв'язок батьків і дітей, а також введенням інших заборон, виникли визначені форми сімейного життя. Виходячи з результатів численних досліджень, насамперед досліджень Моргана, більшість вчених і сьогодні дотримують точки зору, що родина у своєму розвитку пройшла через наступні фази: проміскуїтет, кровнородинна родина, пуналуальна родина, синдиасмічна родина і моногамна родина. Загальною характеристикою цього розвитку є звуження кола полових партнерів і зміцнення зв'язків, що поєднують членів родини.

Проміскуїтет характерний для нижчої ступіні дикості. Це така форма спільного життя, у якій сімейне життя було ідентично суспільної. На основі етнологічних даних і знань про низький рівень розвитку примітивної людини на нижчій ступіні дикості укладають, що існували необмежені полові відносини між усіма членами суспільства. Примітивній людині невідоме поняття споріднення в змісті його, людини, кровнородинного зв'язку з окремими членами групи; йому зрозуміло лише споріднення в змісті його приналежності і зв'язку з цілою групою.

Багато соціологів заперечували існування проміскуітету як попереднього етапу в розвитку сімейного життя; проте, можна з упевненістю сказати, що первісна людина могла існувати лише в деякій великій спільності і був з нею найтіснішим образом зв'язаний. Однак, відповідно до Моргану, досить незабаром відбувається обмеження полового спілкування, і починають виділятися окремі групи, між якими таке спілкування дозволене. Цей процес, безсумнівно, тривав досить довго і привів до виникнення особливої форми родини - кровнородинною.

Кровнородинна родина характеризується груповим шлюбом, полове спілкування в ній дозволене лише між тими, хто належить до одного покоління. Усі, хто належить до одного покоління, тобто брати і сестри, незалежно від ступеня їхнього споріднення утворять одну родину. Така родина є ендогамною спільністю, тому що включає людей, що належать одному поколінню або племені. У сучасному суспільстві цей тип родини не існує. Звуження кола полових партнерів у рамках родини подібного типу відбулося під впливом розвитку суспільства і привело до виникнення більш развитої форми родини - пуналуальною.

У пуналуальної родині з полового спілкування виключаються найближчі кревні родичі по жіночій лінії, а пізніше ця заборона поширюється і на інших, більш далеких родичів цього ж покоління. Цьому типові родини усе ще властивий груповий шлюб. Однак принцип ендогамії заміняється екзогамією, так що можна сказати, що це - шлюб між людьми, що належать до одного покоління, але до різних родів. Пуналуальна родина, таким чином, являє собою таку форму шлюбних відносин, коли шлюбними партнерами є група сестер з одного роду і група братів з іншого роду. У рамках такого типу сімейного життя усе більш частими виявляються стійкі і позитивні зв'язки між одним чоловіком і одною жінкою. Це - перший крок до появи парного шлюбу.

Перехідним історичним типом виступає синдасмічна родина, що з'являється на рубежі дикості і варварства; у ній один чоловік живе з одною жінкою; а полігамія, тобто багатошлюбність, або в даному випадку багатоженство, залишається виключним правом чоловіка. Шлюбні узи легко розриваються, і тоді діти залишаються з матір'ю. Регулюючи полові відносини визначеного чоловіка і визначеної жінки, синдасмічна родина робила відомим дійсного біологічного батька і створювала умови для створення моногамної родини, що виникає в часи розкладання родового ладу і появи приватної власності, прибавочного продукту і класів.

Моногамна родина відрізняється тісним зв'язком між чоловіком і жінкою, причому даний зв'язок може бути розірвана тільки з волі чоловіка. Безпосередньою причиною виникнення моногамної родини була поява приватної власності і прагнення її захистити, тобто забезпечити безперечність батьківства і права потомства на володіння сімейним майном. Сімейні відносини, що очолюють положення в яких належить чоловіку, одержали назва патріархату. Патріархальна родина була стійким і досить великим виробничим об'єднанням. В часи катастрофи рабовласництва вона продемонструвала свою устойчивість і в різних модифікаціях збереглася в багатьох народів і протягом наступної епохи, епохи феодалізму. Тільки під впливом капіталістичного способу виробництва патріархальна родина звалилася.

Відділення праці від родини, індустріалізація виробництва привели до утворення нуклеарної родини (від лат. «нуклус» - ядро). Така родина складається із самих необхідних для утворення родини членів - чоловіка і дружини. У неї може входити скільки завгодно дітей, але стало фактом зменшення їхньої кількості і навіть утворення бездітних нуклеарних родин (уперше назва «нуклеарна» застосував до родини американський соціолог Ж. Мердок).

Нуклеарна родина виявилася щонайкраще пристосованої до сучасного суспільства. Це обумовлено цілим поруч обставин.

По-перше, відділення праці від родини і включення членів родини в суспільне виробництво вимагає пересування людей з однієї місцевості в іншу, при цьому пересування не взагалі людей, а представників визначеному, необхідних даному виробництву професій. Це обмежує частоту зустрічей між родичами і послабляє зв'язку між ними, веде до дроблення родини.

По-друге, члени родини одержують можливість мати різні професії, займати різне положення, одержувати різна винагорода за працю, що породжує відповідні розходження в стилі життя, формах проведення дозвілля, способах досягнення різних цілей і задоволення потреб.

По-третє, розвиток сфери послуг, спеціалізованих служб, що забезпечують безпеку і захист громадян, системи соціального забезпечення (виплата пенсій і соціальних посібників) знижує необхідність у хворих і старих людей шукати опору в родині і відчувати потребу в близьких відносинах з великим числом родичів.

По-четверте, суспільне виробництво усе більш висуває на перший план особисті заслуги людини, у результаті чого від нього потрібне уміння і здатність самостійно виявляти свої здібності, не розраховуючи на допомогу родичів.

Нуклеарна родина може бути повної і неповної. Повною нуклеарною родиною називається така, у якій є чоловік, дружина і їхні діти. Неповна родина утвориться по різних причинах: у результаті смерті одного з чоловіка і жінки, розводу, народження позашлюбної дитини або усиновлення. Така форма родини є юридично правомірною.

Участь обох чоловіка і жінки у виробництві, їх відносно рівний внесок у загальне господарство і юридичну рівність членів родини з розвитком демократичних початків сприяє становленню в родині егалітарних відносин. Сучасна нуклеарна родина стає егалітарною (від лат. «егалитаре» - зрівняльний), тобто родиною з рівною часткою прав і відповідальності всіх її дорослих членів з досить незалежним положенням дітей.

Родина може класифікуватися по іншій підставі: у залежності від наявності або відсутності дітей у шлюбної пари. У цьому змісті виділяють ті родини, які орієнтовані на сімейне життя і родини, що роблять потомства. До першого типу відносяться ті, у кого вже народилася одна дитина; до другого - родини, у яких дорослі члени «відкриті» виробництву нового покоління дітей.

Крім нуклеарної родини, виділяють також розширений тип родини. Розширена родина - родина, у якій шлюбна пара і діти живуть спільно або недалеко, продовжуючи контактувати один з одним. У цих родинах іноді два - три покоління живуть в одному місці або неподалік. Такі родини можуть включати бабусь і дідусів, братів і їхні дружини, сестер і їхніх чоловіків, тіткою, дядьком, племінників і т.д.

Виходячи з вищевикладеного, ми можемо укласти, що шлюб і родина - історично змінюються явища. Їхній суспільний зміст складає те, що властиво їм як різновидам суспільних інститутів і відносин, що знаходяться в складній взаємодії суспільних умов із природно-біологічної, інстинктивної природополової потреби людини.

Можна виділити наступні основні фактори макросередовища або загальні соціальні умови життєдіяльності, що у вирішальному ступені впливають на форми сімейно-шлюбних відносин і життєдіяльності родини. До цих факторів відносять наступні:

1. соціально-економічні умови і відносини, що обумовлені ступенем розвитку продуктивних сил і відбивають рівень матеріально-технічної бази її інфраструктури, визначеного етапу розвитку суспільства;

2. соціально-політичні умови і відносини, що обумовлені політичною системою або політичним ладом суспільства і відбивають діяльність його основних інститутів і організацій;

3. соціальні умови і відносини, обумовлені соціальною структурою суспільства, тобто поділом її на класи, шари, групи, а також по демографічній, етнічному, професійному і територіальній ознаці, що характеризується суспільним поділом праці і станом продуктивних сил суспільства на визначеному етапі його розвитку;

4. соціально-культурні (або духовно-моральні) умови і відносини, що відбивають систему діючих у суспільстві правових, морально-етнічних норм, цінностей і ідеалів, зразків діяльності і поводження, що носять нормативний характер для родини, а також способи збереження і передачі соціальної інформації і соціального знання і їхня приступність; приступність установ утворення, культури, мистецтва, спорту й інших духовних цінностей суспільства.

Необхідно також підкреслити, що загальні соціальні (об'єктивні) умови або фактори макросередовища роблять свій вплив на життєдіяльність родини, як правило, опосредовано (побічно) через її найближче соціальне оточення або фактори макросередовища. До них відносять такі компоненти: ступінь урбанізації середовища безпосереднього поселення родини (тобто тип населеного пункту: місто, село; кількість жителів і т.д.); характеристика можливої зайнятості населення (тобто тип підприємств, рівень кваліфікації, утворення і т.д.); демографічна структура, етнічні характеристики; кількісні і якісні показники розвитку інфраструктури серед розміщення родини (тобто наявність сфери обслуговування, дитячих лікувальних, культурно-спортивних установ і т.д.). Крім того, до факторів мікросередовища обітання родини часто відносяться і соціально-психологічні умови і відносини, що впливають на її життєдіяльність і характеризують стан суспільної свідомості людей, їхнє відношення до світу і своєму безпосередньому оточенню. Ці умови носять яскраво виражений суб'єктивний характер. До них насамперед відносять соціальні установки, інтереси і ціннісні орієнтації в сфері шлюбних відносин, що, як би вплітаючи в загальну тканину суспільної свідомості, у рамках дослідження родини, здобувають статус самостійних об'єктів дослідження і практично не розглядаються в контексті умов.

1.2 Функції родини

Життя родини характеризується матеріальними і духовними процесами. Через родину змінюються покоління людей, у ній людина народжується, через неї продовжується рід. Родина, її форми і функції прямо залежать від суспільних відносин у цілому, а також від рівня культурного розвитку суспільства. Природно, чим вище культура суспільства, тим вище культура родини.

Внутрісімейні відносини можуть бути, як і персональні (відносини між матір'ю і сином), так і групові (між батьками і дітьми або між подружніми парами у великих родинах).

Сутність родини відбиває в її функціях, у структурі й у рольовому поводженні її членів.

Найважливішими функціями родини є:

· репродуктивна

· господарсько-споживча

· виховна

· відбудовна

· регулятивна

· соціалізації особистості

· комунікативна

· досугова

· соціально - статусна

· емоційна

· сексуальна

1. Репродуктивна функція містить у собі відтворення в дітях чисельності батьків, тобто бере участь у кількісному і якісному відтворенні населення. Можна сказати, що це найважливіша функція. Виконання цієї функції родиною залежить від усієї сукупності суспільних відносин. В останні роки ця функція привертає загальну увагу: Скільки сучасній родині мати дітей? Адже, міркуючи логічно, щоб через 24-30 років населення нашої країни було не менше, ніж зараз, необхідно, щоб дітей у родині було не менше ніж батьків. Бажано навіть більше, тому що іноді двоє дітей по тим або інших причинах не завжди відтворюють своїх батьків. У цілому 1000 чоловік населення, що складає з 2-дітних родин, через 25-30 років утрачають третина своєї чисельності і по статистиці для відтворення населення треба, щоб приблизно 50% родин мали 3 дітей.

В даний час, через перевагу міського способу життя, збільшення зайнятості жінок, найтяжкого економічного становища народжуваність падає. Звичайно, варто відзначити і вплив на цю функцію сім'ї розводів і абортів. Таким чином, може виявитися, що на двох пенсіонерів буде приходитися один працівник. З цього погляду держава зацікавлена в збільшенні багатодітних родин, надання їм визначених пільг. Але, не дивлячись на це, зокрема з позицій тенденції збільшення народження в багатодітних родинах дітей з патологіями, перенаселення через обмеженість ресурсів, збільшення непрацюючого населення й інших факторів, можна припустити, що на даному етапі збільшення дітонародження і багатодітних родин має не тільки позитивну сторону.

2. Господарсько-споживча функція родини охоплює різні аспекти сімейних відносин. Це ведення домашнього господарства, дотримання домашнього бюджету, керування родиною, проблема жіночої праці та ін.

Родина забезпечує міцні економічні зв'язки між своїми членами, підтримує матеріально неповнолітніх і непрацездатних її членів, робить допомогу і підтримку тим членам родини, у яких виникають матеріальні, фінансові труднощі.

3. Відбудовна функція родини складається в підтримці здоров'я, життєвого тонусу, організації дозвілля і відпочинку, родина стає оздоровчим середовищем, де будь-який член родини вправі сподіватися на турботливе відношення рідних і близьких. Для цього потрібно не тільки морально-психологічна підготовка, але і дотримання режиму праці і відпочинку, режиму харчування та інше.

Організація дозвілля відіграє велику роль у відновленні. Дозвілля служить засобом відновлення фізичних і духовних сил людини. Часто дозвілля відбувається в кожного по-своєму. Хтось дивиться ТБ, слухає музику і т.д., це є пасивним відпочинком. Людина має потребу в активному відпочинку (подорожі, прогулянки). Це приносить більше здоров'я для родини в цілому і кожного її членів.

4. Призначення регулятивної функції полягає в тому, щоб регулювати й упорядковувати відносини між статями, підтримувати сімейний організм у стабільному стані, забезпечувати оптимальний ритм його функціонування і розвитку, здійснювати первинний контроль за дотриманням членами родини суспільних норм особистого, групового і громадського життя.

5. Родина як соціальна спільність є первинним елементом, опосредуючим зв'язок особистості із суспільством: вона формує в дитини представлення про соціальні зв'язки і включає в них його з народження. Звідси наступна найважливіша функція родини - соціалізація особистості. Потреба людини в дітях, їхньому вихованні і соціалізації додає зміст самого людського життя. Дана функція сприяє виконанню дітьми визначених соціальних ролей у суспільстві, їхньої інтеграції в різні соціальні структури. Ця функція тісно зв'язана з природною і соціальною сутністю родини як виробника людського роду, а також з господарсько-економічною функцією родини, оскільки виховання дітей починається з їхнього матеріального забезпечення і відходу за ними.

6. Усе більше значення соціологи додавали і додають комунікативної функції родини. Можна назвати наступні компоненти цієї функції: посередництво родини в контакті своїх членів із засобами масової інформації (телебачення, радіо, періодична преса), з літературою і мистецтвом; вплив родини на різноманітні зв'язки своїх членів з навколишнім природним середовищем і на характер її сприйняття; організація внутрісімейного об'єднання.

Невміння спілкуватися здатно зруйнувати родину. Основними компонентами культури спілкування є співпереживання, терпимість, поступливість, доброзичливість. Особлива здатність до спілкування - уміння визнати цінність іншого, навіть при розбіжності позицій. Тільки в такий спосіб можна досягти гармонії в сімейному житті.

У родині, крім дорослих, у повноцінному спілкуванні бідують також і діти. Спілкування є одним з основних факторів формування особистості дитини. Потреба в спілкуванні з'являється в дитини із самого народження. Вже у віці 2-х місяців побачивши матері він посміхається.

Спілкування батьків з дітьми має величезне значення для їхнього повноцінного розвитку. Доведено, що діти, позбавлений можливості спілкуватися з батьками, характеризуються низьким рівнем саморегуляції поводження, мають підвищену чутливість до звертання до них дорослого, випробують труднощі в спілкуванні з однолітками.

7. Досугова функція здійснює організацію раціонального дозвілля і здійснює контроль у цієї сфері, крім того, задовольняє визначені потреби індивіда в проведенні дозвілля. Досугова функція на оптимізацію організації вільного сімейного часу на задоволення потреб членів родини в спілкуванні, підвищення рівня культури, поліпшення стану здоров'я, відновлення сил. У родинах відбувається інтересів чоловіка і жінки і їхніх дітей, діяльність носить переважно розвиваючий характер.

8. Соціально-статусна функція зв'язана з відтворенням соціальної структури суспільства, тому що надає (передає) визначений соціальний статус членам родини.

Співробітництво як тип взаємин у родині припускає міжособистісних відносин у родині загальними цілями і задачами спільної діяльності, її організацією і високими моральними цінностями. Саме в цій ситуації переборюється егоїстичний індивідуалізм дитини. Родина, де ведучим типом взаємин є співробітництво, знаходить особливу якість, стає групою високого рівня розвитку - колективом.

Дошкільник бачить себе очима близьких дорослих, його що виховують. Якщо оцінки і чекання в родині не відповідають віковим і індивідуальним особливостям дитини, його представлення про себе здаються перекрученими.

9. Емоційна функція припускає одержання емоційної підтримки, психологічного захисту, а також емоційна стабілізація індивідів і їхня психологічна терапія. Дуже важливо частіше поділятися своїми думками, не скупитися на похвалу, добрі слова.

Несформовані відносини між чоловіком і дружиною ведуть до негативних наслідків. Психологами встановлено, що існує зв'язок між подружніми конфліктами і нервово психічними розладами. Відсутність взаєморозуміння в родині приводить до пригніченості, відчуженості, до погіршення психологічного і фізичного стану, значному зниженню працездатності людини.

10. Сексуальна функція родини здійснює сексуальний контроль і спрямована на задоволення сексуальних потреб чоловіка і жінки.

11. Виховна функція. Родина як первинний осередок є виховною колискою людства. У родині головним чином виховуються діти. У родині дитина одержує перші трудові навички. У нього розвивається уміння цінувати і поважати працю людей, там він здобуває досвід турботи про батьків, рідному і близьких, учиться розумному споживанню різних матеріальних благ, накопичує досвід спілкування з грішми.

Кращий приклад-це приклад батьків. У більшості випадків діти наслідують батьків. У родині виховуються і дорослі, і діти. Особливо важливе значення має її вплив на підростаюче покоління. Тому виховна функція родини має три аспекти.

Перший - формування особистості дитини, розвиток його здібностей і інтересів, передача дітям дорослими членами родини (матір'ю, батьком, дідусем, бабусею й ін.) накопиченого суспільством соціального досвіду, збагачення їхнього інтелекту, естетичний розвиток, сприяння їхньому фізичному удосконалюванню, зміцненню здоров'я і виробленню навичок санітарно-гігієнічної культури.

Другий аспект - родина впливає на розвиток особистості кожного її члена протягом усього його життя.

Аспект третій - постійний вплив дітей на батьків (і інших дорослих членів родини), що спонукує їх активно займатися самовихованням.

Таким чином можна зробити висновки що, рольова взаємодія в родині є сукупність норм і зразків поведінки одних членів родини стосовно інших. Традиційні ролі, коли жінка господарювала, виховувала дітей, а чоловік був хазяїном, власником майна і забезпечував економічну самостійність родини, змінилися. На сьогоднішній день гнітюче число жінок беруть участь у виробничій діяльності, економічному забезпеченні родини, беруть рівну участь у суспільних рішеннях. З однієї сторони це сприяло розвиткові жінки як особистості, рівності чоловіка і жінки, але з іншого боку - привело до зниження рівня народжуваності і збільшенню числа розводів.

2. Девіантна поведінка як прояв дисфункцій родини.

2.1 Девіантна поведінка як соціальний феномен.

Практично все життя будь-якого суспільства характеризується наявністю відхилень. Відхилення, або девіації присутні в кожній соціальній системі.

Девіантна поведінка, що розуміється як порушення соціальних норм, придбала в останні роки масовий характер і поставила цю проблему в центр уваги соціологів, соціальних психологів, медиків, працівників правоохоронних органів.

Динамізм соціальних процесів у період трансформації, кризова ситуація в багатьох сферах суспільного життя, аномічний стан українського суспільства, неминуче приводять до збільшення девіацій, що проявляються в поведінкових формах, що відхиляються від норм. Поряд з ростом позитивних девіацій (політична активність населення, економічна заповзятливість, наукова і художня творчість) підсилюються девіації негативні - насильницька і корислива злочинність, алкоголізація і наркотизація населення, підліткова делінквентність, аморальність. Зростає соціальна незахищеність громадян. У цих умовах підвищується попит на наукові дослідження девіацій, їхніх форм, структури, динаміки взаємозв'язків.

Проблеми соціального «лиха» завжди привертали увагу вчених. Філософи і юристи, медики і педагоги, психологи і біологи розглядали й оцінювали різні види соціальної патології: злочинність, пияцтво й алкоголізм, наркотизм, проституцію, самогубства і т. п. У становленні соціології як науки дослідження негативних явищ (Г. Тард і Э. Дюркгейм, А. Кетле і Г. Зиммель, П. Сорокін і Р. Мертон) зіграло свою роль.

У надрах соціології зародилася і сформувалася спеціальна соціологічна теорія - соціологія девіантної поведінки і соціального контролю. Саме під такою назвою функціонує один з 40 дослідницьких комітетів Міжнародної соціологічної асоціації. У джерел соціології девіантної поведінки стояв Э. Дюркгейм, а конституюванню в якості самостійного наукового напрямку вона зобов'язана - насамперед Р. Мертону й А. Коену. [6].

У колишньому СРСР поведінка, що відхиляється, тривалий час вивчалася переважно в рамках спеціальних дисциплін: кримінології, наркології, суїцидології і т. п. Соціологічні дослідження почали в Ленінграді наприкінці 60-х - початку 70-х рр. В.С. Афанасьєв, А.Г. Здравомислов, И.В. Маточкін, Я.И. Гилинський. У розвитку і інституалізації соціології девіантної поведінки велика заслуга належить академікові В.Н. Кудрявцеву.

Спробуємо розглянути девіантну поведінку на основі соціосинергетичної парадигми. Вивчення взаємодії особистісної і надіндивідуальної свідомості дозволяє сьогодні показати вплив соціальних девіацій на суспільний розвиток у повному обсязі. Цьому сприяє і наробітку в області західної соціальної психології. Мається багато теорій, що пояснюють появу і сутність девіацій. Досить повне представлення про них дає, зокрема, робота Н. Смелзера. На жаль, поза полем зору американського соціолога залишився соціально-психологічний підхід.

Соціально-психологічний підхід найбільш переконливо представлений у концепції соціальних відхилень Р. Харре і теорії поведінки добровільного ризику С. Лінга. Названі дослідження пояснюють причини появи девіантної поведінки через вивчення психологічного стану девіанта з урахуванням зміни його положення в системі соціально-політичних координат. Соціально-психологічний підхід дозволяє заглянути в глибинні причини, що впливають на появу девіантної поведінки, скласти більш об'єктивне представлення про механізм соціальної еволюції, тому що намагається пояснити: [2]

а) чому девіантна поведінка найчастіше з боку зовнішнього спостерігача з'являється як акт агресії;

б) чому в сучасних умовах усе більше людей устають на шлях навмисного ризику, невід'ємного атрибута будь-який девіації;

в) як відхиляється поведінка - з'являється «з середини», не з боку зовнішнього спостерігача, а суб'єкта девіацій, який ціннісний зміст останній знаходить у такій нестандартній формі поведінки.

Дослідження соціальних психологів підводять до висновку: девіантна і нормативна поведінка - дві рівноцінні складові соціально-рольової поведінки. Девіантна поведінка - результат складної взаємодії процесів, що відбуваються в суспільстві і свідомості людини. Девіації спрямовані на подолання фрустрації - перешкоди, що встали на шляху досягнення мети, і виявляються через соціально значимі дії. Будь-яка девіантна поведінка припускає не тільки прагнення зруйнувати або змістити фрустрируючий блок, але і концентрацію енергії (фізичної і психічної), необхідної для здійснення цього задуму. Антифрустрируюча дія завжди супроводжується визначеною часткою ризику, але не обов'язково носить руйнівний характер [6].

Заслуговують на увагу дослідження французьких учених П. Дюпати і Ж.-П. Бриссо, що бачили причини девіантної поведінки в пороках соціального життя, у політичній і економічній нерівності людей. Аналізуючи статистичні дані, Дюпати прийшов до висновку, що число щорічно вчинених злочинів повинно бути завжди приблизно однаковим, оскільки існують загальні і постійні причини девіантної поведінки. Цей висновок з'явився передоднем соціальних теорій про вічність злочинності, що були наприкінці XIX - початку ХХ століття Е. Дюркгеймом, Н.Д. Сергеєвським, а в сучасний період - П. Сооїсом, М. Клайнердом і іншими. Найбільш чітко думка про вічність злочинності як соціального явища виразив французький соціолог Е. Дюркгейм, що вважав, що не можна представити суспільство без злочинів; вони, на його думку, є елементом будь-якого здорового суспільства.

Е. Дюркгейм затверджував, що девіація відіграє функціональну роль у суспільстві, оскільки девіація і покарання девіанта сприяють усвідомленню границь того, що вважається припустимою поведінкою, і виконує роль факторів, що спонукують людей підтвердити свою прихильність моральному порядку суспільства. Дюркгейму належить ідея аномії - суспільного стану, що характеризується розкладанням системи цінностей, обумовленим кризою всього суспільства і його соціальних інститутів, протиріччям між проголошеними цілями і неможливістю їхньої реалізації для більшості. Люди виявляють, що їм важко координувати свою поведінку відповідно до норм, що в даний момент стають слабкими, неясними або суперечливими. У періоди швидких суспільних змін люди перестають розуміти, чого чекає від них суспільство, і випробують труднощі в узгодженні своїх учинків з діючими нормами. «Старі норми» вже не вважаються підходящими, а нові норми, що зароджуються ще занадто мрячні і не чітко сформульовані, щоб служити ефективними і значимими орієтирами в поведінці. У такі періоди можна чекати різкого зростання кількості випадків девіації.

Піддаючи критиці антропологічні теорії, багато представників соціологічної теорії злочинності призивали до соціальних реформ, однак, характеризуючи причини злочинності, вони не змогли виділити найголовніше серед безлічі економічних, культурних, географічних, кліматичних і інших факторів. Соціальні причини злочинності не зв'язувалися ними з основними закономірностями розвитку суспільства, із суспільними відносинами.

Американський соціолог Роберт Мертон спробував застосувати поняття аномії і соціальної солідарності Дюркгейма при аналізі соціальної дійсності у США. Для більшості американців, життєвий успіх особливо виражений у матеріальних благах, перетворився в культурно визнану мету. При цьому тільки визначені фактори, наприклад, гарна освіта і високооплачувана робота, одержали схвалення, як засоби до досягнення успіху. Ніякої проблеми не було б, якби всі американські громадяни мали однаковий доступ до засобів досягнення матеріального успіху в житті. Але біднякам і представникам національних меншостей часто доступні лише більш низькі рівні освіти й убогі економічні ресурси. Якщо ж вони інтерналізовали цілі, що полягають у матеріальному успіху (а це відноситься не до всіх індивідів), сильні обмеження можуть штовхнути їх до нонконформізму і здійснення не традиційних учинків, тому що вони не в змозі досягти загальновизнаних цілей законними засобами. Вони намагаються домогтися престижної мети будь-якими засобами, в тому числі порочними і злочинними [14].

Суспільство з твердою класовою або кастовою структурою може не давати усім своїм членам рівних шансів висунутися, але в той же час вихваляти багатство; так було у феодальних суспільствах середньовіччя. Тільки тоді, коли суспільство проголошує загальні символи успіху для всього населення, обмежуючи при цьому доступ безлічі людей до визнаних засобів досягнення таких символів, створюються умови для антигромадської поведінки. Мертон виділив 5 реакцій на ділему мети - засобу, 4 з яких являють собою девіантні адаптації до умов аномії.

Конформізм має місце, коли члени суспільства приймають як культурні цілі досягнення матеріального успіху, а також затверджені суспільством засоби для їхнього досягнення. Подібна поведінка складає опору стабільного суспільства.

Інновація спостерігається, коли індивіди твердо дотримуються культурно встановлених цілей, але відкидають схвалені суспільством засоби їхнього досягнення. Такі люди здатні торгувати наркотиками, підробляти чеки, шахраювати, привласнювати чуже майно, красти, брати участь у крадіжках зі зломом і в розбійних пограбуваннях або займатися проституцією, вимаганням і купувати символи успіху.

Ритуалізм має місце, коли члени суспільства відкидають культурні цілі або принижують їхню значимість, але при цьому механічно використовують схвалені суспільством засоби для досягнення таких цілей. Наприклад, мети організації перестають бути важливими для багатьох ревних бюрократів, однак вони культивують засоби як самоціль, фитишизируючи правила і паперову тяганину.

Ретритизм полягає в тому, що індивіди не визнають і культурні цілі і законні засоби їхнього досягнення, нічого не пропонуючи в замін. Наприклад, алкоголіки, наркомани, бурлаки і занепалі люди стають ізгоями у власному суспільстві; «вони живуть у суспільстві».

Бунт полягає в тому, що бунтарі відкидають культурні цілі суспільства і засоби їхнього досягнення, але при цьому заміняють їх новими нормами. Такі індивіди поривають зі своїм соціальним оточенням і включаються в нові групи з новими ідеологіями, наприклад, радикальний суспільний рух.

Кожна девіація містить у собі руйний і творчий початок, для процесу соціальної еволюції важливо, який компонент переважає. Позитивними девіаціями є тоді, коли сприяють прогресові системи, підвищують рівень її організованості, допомагають перебороти застарілі, консервативні або навіть реакційні стандарти поведінки. Межі між позитивною і негативною формами девіантної поведінки рухливі в часі і соціальному просторі. Творча девіація повинна розглядатися як зовсім нормальне явище в житті будь-якого суспільства, тому що навіть самий досконалий закон не в змозі врахувати всього різноманіття життєвих ситуацій. Ступінь досконалості закону відносна, оскільки суспільство мінливе. Соціальні ідеали (цінності), чекання, загальноприйняті правила, норми, як і критерії девіантної поведінки, згодом міняються. Якщо процес соціалізації і соціальний контроль відповідають за збереження соціокультурного коду, функцію соціального спадкування в процесі суспільного розвитку, то девіація - за функцію соціальної мінливості, пристосовності індивіда і всього суспільства до нових умов. Під новою соціальною реальністю ми розуміємо ситуацію, при якій виникає дихотомія сформованих у суспільстві цілей і засобів (неможливість задоволення старими способами колишньої потреби), а також виникнення нових потреб [4].

У випадку, якщо той або інший вид девіації здобуває стійкий характер, стає нормою поведінки для багатьох людей, суспільство зобов'язане переглянути принципи, що стимулюють «порушення правил» або провести переоцінку соціальних норм. В останньому випадку поведінка, що вважалася девіантною, оцінюється як нова норма. Для того щоб деструктивна девіація не одержувала широкого поширення, необхідно:

а) розширювати доступ до законних способів досягнення успіху і просування по соціальним сходам;

б) дотримувати соціальну рівність перед законом;

в) постійно удосконалювати саме законодавство, приводити його у відповідність з новими соціальними реаліями;

г) прагнути до адекватності злочину і покарання.

Усе це в сукупності дозволить знизити соціальну напругу в суспільстві, зменшити його криміналізацію. Тільки при виконанні перерахованих вище вимог суспільство має право називатися правовим і демократичним.

Оскільки будь-яка девіантна поведінка - це відхилення від загальновизнаної, неодноразово перевіреною практикою норми поведінки, вона завжди несе в собі елемент непередбачуваності, невідомості, можливої небезпеки. Тому девіація і ризик - сторони однієї медалі. Стан ризику - свого роду границя, риса, що розділяє хаос і порядок, інновацію й устояну нормативно-рольову форму поведінки. Чим менше ризик, тим більш передбачувана поведінка системи в цілому.

Девіантна поведінка, що супроводжується ризиком, сприяє самоактуалізації, самореалізації і самоствердженню особистості. Останнє є найважливішою психологічною причиною, що пояснює бажання людей відповісти на виклик швидко мінливої соціальної реальності. Девіантно-ролевий різновид соціальної поведінки нерозривно зв'язаний з аддикцією, із внутріособистісним конфліктом. Аддикція в загальному значенні слова - прагнення піти від стану внутрішнього психологічного дискомфорту, змінити свій психічний стан, що характеризується внутрішньою боротьбою.

Девіантний шлях вибирають насамперед люди, що не мають легальної можливості для самореалізації в умовах сформованої соціальної ієрархії, чия індивідуальність придушується, фруструюча енергія блокується. Вони не вважають загальноприйняті норми порядку природними і справедливими, не можуть зробити кар'єру, змінити свій соціальний статус через легітимні канали соціальної мобільності. Усе це неминуче приводить їх до внутріособистісного конфлікту.

Основні причини мотиваційних конфліктів, витиснутих у підсвідомість, визначаються в даний час не інстинктивними, а соціальними факторами. За даними інституту Бехтерева, тільки 15% мотиваційних конфліктів мають сексуальну основу, інші - соціальні джерела. Тверде регулювання каналів соціальної мобільності, блокування соціальних «ліфтів», що сприяють перетворенню психічної енергії в соціальну, приводять до посилення напруги системи (системна напруга, відповідно до термінології Р. Мертона) і, як наслідок, до збільшення числа девіантів, латентного формування нової соціальної стратифікації, до переписування сценарію соціально-рольових інтеракцій. Відносини соціально-оріентованого «me» (соціальна роль) і імпульсивно-творчого «l» (енергетичний потенціал) у ході девіантної поведінки і мінливої соціальної ідентифікації гармонізуються. Якщо індивідуальна девіація націлена на самоствердження особистості, переосмислення нею власної самоідентифікації, то колективна девіація - на суспільне (нехай і в рамках спочатку неформальної групи) визнання нової самоідентифікації особистості іншими людьми [6].

Форма відповідної реакції суспільства на той або інший вид девіації повинна залежати від того, які соціальні норми порушуються: загальнолюдські, расові, класові, групові й ін.

Можна виділити наступні залежності:

Чим більш високий рівень (по ступені суспільства) соціальних норм порушується, тим більше рішучими повинні бути дії держави. Найвища цінність - природні права людини.

Чим більш низький рівень соціальних норм порушується, тим більш увага повинна приділятися неформальним мірам соціального контролю (соціальна винагорода або осудження, переконання і т.д.)

Чим складніше соціальна структура суспільства, тим багатоманітнішими повинні бути форми соціального контролю.

Чим більш низький рівень соціальних норм порушується людиною, тим більш терпимою повинна бути реакція на його дії.

Чим демократичніше суспільство, тим більше акцент повинний робитися не на зовнішній соціальний, а на внутрішній особистісний самоконтроль.

Підкреслимо ще раз, девіантно - рольова поведінка - природна реакція людини на виникаюче в суспільстві протиріччя між соціальною метою і соціальними нормами її досягнення. Творчі девіації виконують найважливіші позитивні соціальні функції. Вони необхідні, щоб суспільство було гнучким і готовим до змін. Девіантна і нормативна поведінка - два рівноцінні складові соціально-рольової поведінки. Для нормального протікання соціогенеза (що розуміється в широкому сенсі) девіантно - рольова поведінка людини має не менше значення, чим його нормативно-рольова поведінка. Тому при її аналізі особлива увага приділяється поняттю «норма».

Соціальна норма визначає історично сформовану у конкретному суспільстві межу, міру, інтервал припустимої (дозволеної або обов'язкової) поведінки, діяльності людей, соціальних груп, соціальних організацій. У відмінності від природних норм фізичних і біологічних процесів соціальні норми складаються як результат адекватного або перекрученого відображення у свідомості і вчинках людей об'єктивних закономірностей функціонування суспільства. Тому вони або відповідають законам суспільного розвитку, будучи «природними», або недостатньо адекватні їм, або вступають у протиріччя через відображення об'єктивних закономірностей. У такому випадку аномальною стає «норма», «нормальні» відхилення від неї.

От чому відхилення можуть мати для суспільства різні значення. Позитивні служать засобом прогресивного розвитку системи, підвищення рівня її організованості, подолання застарілих, консервативних або реакційних стандартів поведінки. Це - соціальна творчість: наукова, технічна, художня, суспільно-політична. Негативні - дисфункціональні, дезорганізують систему, підриваючи з часом її основи. Це - соціальна патологія: злочинність, алкоголізм, наркоманія, проституція, суїцид [7].

Межі між позитивною і негативною девіантною поведінкою рухливі в часі і просторі соціумів. Крім того, одночасно існують різні «нормативні субкультури» (від наукових співтовариств і художньої «богеми» до співтовариств наркоманів і злочинців).

Доцільніше розглядати поведінку людей по двох головних регуляторах життєдіяльності: мораль і право. Звичайно, границя між ними іноді порівняно умовна, проте, нею можна керуватися при вивченні конкретних форм девіантної поведінки.

Соціальні норми, подібно іншим цінностям, виконують функції оцінки й орієнтації особистості, спільності. Разом з тим вони не обмежуються цими функціями. Норми здійснюють регулювання поводження і соціальний контроль за поведінкою. Вони носять яскраво виражений вольовий характер. Це не тільки вираження думки, але і вираження волі. При цьому, на відміну від індивідуального волевиявлення, норма виражає типові соціальні зв'язки, дає типовий масштаб поведінки. Норма не тільки оцінює й орієнтує, подібно ідеям, ідеалам, але і пропонує. Її характерною рисою є імперативність. Це єдність оцінки і розпорядження.

Соціальні норми - це правила, що виражають вимоги суспільства, соціальної групи до поведінки особистості, групи в їхніх взаєминах один з одним, соціальними інститутами, суспільством у цілому.

Регулюючий вплив норм полягає в тому, що вони встановлюють границі, умови, форми поведінки, характер відносин, мети і способи їхнього досягнення.

Унаслідок того, що норми передбачають і загальні принципи поведінки, і конкретні її параметри, вони можуть давати більш повні моделі, еталони належного, ніж інші цінності [38].

Різноманіття соціальної реальності, соціальних потреб породжує і різноманіття норм. Класифікувати норми можна по різних підставах. Для соціолога має значення виділення норм по суб'єктам, носіям норм. По цій підставі виділяють загальнолюдські норми, норми суспільства, групові, колективні. У сучасному суспільстві спостерігається складна колізія, взаємопроникнення цих норм.

По об'єкту або сфері діяльності розмежовують норми, що діють в області визначених видів відносин: політичні, економічні, естетичні, релігійні і т.д.

По змісту: норми, що регулюють майнові відносини, спілкування, що забезпечують права і свободи особи, що регламентують діяльність установ, взаємини між державами і т.д.

По місцю в нормативно-ціннісній ієрархії: основні і другорядні, загальні і конкретні. За формою утворення і фіксації: жорстко фіксовані і гнучкі. По масштабах застосування: загальні і локальні.

По способу забезпечення: які опираються на внутрішнє переконання, суспільну думку або на примус, на силу державного апарата.

По функціях: норми оцінки, що орієнтують, контролюючі, регламентуючі, караючі, що заохочують.

По ступені стійкості: норми, що спираються на соціальною звичку, на звичай, традиції і не мають такої підстави й ін. [19].

Таким чином, порушення норм викликає більш конкретну і чітку негативну реакцію з боку соціальної групи, суспільства, його інституціональних форм, спрямовану на подолання девіантної поведінки. Тому норми є більш діючим засобом боротьби з девіацією, засобом забезпечення порядку, стійкості суспільства.

Норми виникають унаслідок потреби у визначеній поведінці. Так, наприклад, однією із самих древніх норм була норма чесного відношення до своєї частки в суспільній праці. На зорі людства можна було вижити, тільки дотримуючись даної норми. Вона з'явилася в результаті закріплення повторюваних необхідних спільних дій. Цікаво, що ця норма не втратила свого значення і в даний час, хоча нею актуалізують інші фактори.

Збереження негативних явищ свідчить про наявність історичних передумов, об'єктивних і суб'єктивних умов, про суперечливість суспільного розвитку, де тісно переплелися як труднощі становлення способу життя, так і деформації економічних, соціальних, політичних і духовних процесів.