Девіантна поведінка як прояв дисфункцій родини

Найчастіше сімейні конфлікти виникають у родин з напруженою і конфліктною атмосферою.

Напружена атмосфера характерна для суперечливих типів родин, у яких чоловік і жінка з однаковими або протилежними недоліками: чоловік і дружина - службисти або ледачі; або один працьовитий, а інший ледар; або хтось неохайний, хтось охайний. Тут постійно зіштовхуються різні характери і різні установки. Якщо люблять, чоловік і жінка терплять недоліки один одного, хоча це дається і не просто.

Конфліктна атмосфера характерна для неблагополучної родини і чоловіка і жінки, емоційно і раціонально несумісних. У таких родинах настрою песимістичні (чоловік і жінка не можуть розстатися через дітей або з іншої причини і втратили надію на краще життя) або аффектні (скандали, ненависть друг до друга).

Причини конфліктів

Проблеми родини і їхні кризи

На всьому протязі свого життя родина може зштовхнутися і неминуче зіштовхується з найрізноманітнішими проблемами, може виявитися і неминуче виявляється в тих або інших ситуаціях, що породжують напругу, стреси і роблять той або інший позитивний або негативний вплив на родину і на її долю. Ці проблеми і кризи мають різну природу і походження. Частина з них зв'язана з проходженням родини через різні стадії життєвого циклу - від виникнення до повного зникнення родини. Життєвий цикл родини визначається стадіями споріднення і починається з предбатьківства, т.е. періоду з моменту висновку шлюбу і до народження першої дитини. Наступна стадія життєвого циклу родини - стадія репродуктивного батьківства, тобто час між народженням першої й останньої дитини. Стадія репродуктивного батьківства перетинається зі стадією социализационного батьківства, тобто періоду між народженням первістка і виділенням з родини останньої дитини. Завершується життєвий цикл родини стадією прабатьківства, періодом від народження першого онука до смерті одного з прабатьків. Сказане вище характеризує, точне визначення, повний цикл родини. У реальності повний цикл може виродиться в неповен або через випадання тієї або іншої стадії, або через розвід або смерть одного з чоловіка і жінки. Класифікація сімейних структур підстава на стадіях життєвого циклу дозволяють більш конкретно, адресно й ефективно підходити до задачам сімейної політики, вибирати ту або іншу тактику сімейної соціальної роботи, більш успішно допомагати родинам у рішенні їхніх проблем. [22]

Слід зазначити, що будь-яке «нормальне», «природне» подія в житті родини (вступ у шлюб, народження дитини, надходження дитини в школу, чиясь смерть або хвороба і т.д.), зміна в родині або її структурі викликувані цими подіями, неминуче породжують у родинах ті або інші проблемні ситуації, кризи, жадають від родини прийняття відповідних рішень, мобілізації для цього необхідних ресурсів. Такі переходи можуть бути критичними в розвитку родини, і навіть привести до наступного руйнування родини. Ці нормативні кризи життєвого циклу зв'язані зі зміною сімейної структури - як внутрішньої, що характеризує чисельність і склад родини, а також взаємини її членів (рольова структура, структура влади і т.д.), так і зовнішньої, що характеризує взаємини родини як цілого і її окремих членів з навколишнім соціальним середовищем (родичами, друзями, сусідами, соціальними інститутами й організаціями і т.д.). У ці моменти родина втрачає адекватність і виявляється перед необхідністю нової самоіндефікації, т.е. зміни старої моделі сімейної організації на нову. Інші проблеми і кризи, з якими приходиться зіштовхуватися родині, породжуються не її власним розвитком, а або випадковими стосовно кризи сімейними подіями, типу хвороби, тривалість розлуки, розводу втрати роботи, тюремного ув'язнення, що можуть відбутися в родині або стресорами зовнішнього середовища, що родина не в змозі контролювати (стихійні лиха, політичні й економічні кризи, інфляція, безробіття, воєнні дії і т.д. і т. п.). [26]

Однак багато родин не в змозі самостійно справитися з проблемами і кризами, не здатні змінити себе заради збереження своєї цілісності. З погляду здатності родини вирішити виникаючі перед нею нормативні і ненормативні кризи всі родини можуть бути розділені на три групи:

- родини, яких система взаємодій достатня гнучка, члена яких вільні в прояви вільні в прояві своїх почуттів і бажань, у яких усі виникаючі проблеми обговорюються всіма членами родини, що дає можливість знаходити нові зразки відносин, адекватно змінювати сімейну структуру;

- родини, у яких основна маса зусиль спрямована на підтримку згоди і єдності перед зовнішнім світом і в які тому виключені будь-які індивідуальні розбіжності, а згадана єдність досягається як підпорядкування волі і бажань усіх волі і бажанням одного (глави, лідера і т. п.);

- родини, у яких взаємодії хаотичні і засновані на безперервних суперечках і конфліктах ведучих до кризи, і в які минулий досвід не служить орієнтиром для поводження в майбутньому.

Очевидно, що об'єктами соціальної підтримки можуть бути родини, що відносяться до кожного з цих трьох типів. Однак, по-перше, ступінь потреби їх у соціальній підтримці різна, як різні і види допомоги кожному з зазначених типів. Родини першого типу бідують лише в соціальній підтримці скоріше в ситуаціях ненормативного стресу.

Родини другого типу, у більшому ступені потребують соціальної підтримки, однак через їх «закритість» для зовнішнього світу звертання до неї можливо лише у випадку подій, які стають відомими. Такими можуть бути психічні захворювання, випадки насильства, що відкривається, над членами родини і т. п.

Родини третього типу мають хаотичну структуру внутрішньої і зовнішньої взаємодії, низькоорганізовані, конфліктні в найменшому ступені мають власний потенціал дозволу кризових ситуацій. Тому вони в дійсному ступені потребують соціальної підтримки [2].

У цілому можна затверджувати, що об'єктами соціальної підтримки повинні бути аж ніяк не всі родини, а лише ті які дійсно мають потребу в цьому, котрі або не в змозі самостійно справитися з виникаючими в їхньому житті проблемними ситуаціями, або справляються з ними лише з великою і надмірною напругою, або таким чином, що це негативно позначається як на родині, так і на окремих її членах.

Отже соціальна підтримка - це завжди робота з різними типами родин, що мають специфічні потреби і випробують специфічні труднощі.

Звідси випливає задача, чіткого визначення того якої саме родини і з якими конкретними потребами і проблемами мають потребу в кожен даний момент часу в соціальній підтримці з боку суспільства і держави.

На сучасному етапі, зміни, що трапились з родиною за останні два - три сторіччя можна представити в такий спосіб.

По-перше, на зміну характерному для колишньої, «традиційної» родини, родинному-сімейному принципові організації сімейного життя (сімейно-групової цінності) прийшли і стали переважати егоїстично індивідуальні цінності і насамперед економічні.

По-друге, на місце сімейного домогосподарства (неподільність будинку і роботи) прийшло абсолютне територіальне і психологічне розмежування. Сімейне виробництво не зникає, але перестає бути головним, визначальним елементом економіки. В урбанізованих регіонах одержує поширення чисте споживчий тип родини, у якій суспільна діяльність зводиться в основному до задоволення особистих фізіологічних і психологічних потреб її членів за рахунок індивідуальних доходів одержуваних за межами родини. Однак у такого роду родинах жінки, також беруть участь у внісімейної діяльності (наймана праця, підприємництво, вільні професії і т.д.) і продовжують господарювати. Це породжує проблему так називаної подвійної зайнятості жінок і є основою різного роду концепцій, що інтерпретують цей нерівномірний розподіл сімейних обов'язків як прояв і результат «поневолення» жінок. [36]

Не ігнорую існування і складність самої проблеми, варто мати на увазі, що вона породжена процесом трансформації родини. Цю проблему знімає виравнювання сімейних навантажень різних членів родини на основі їхньої взаємодоповнюваності.

По-третє, фізичне і психологічне розмежування будинку, родини і роботи обумовлена виникнення різкого контрасту між внутрісімейними відносинами з однієї сторони і знеособленістю відносин із зовнішнім, навколишнім світом - з іншої. Однак відзначимо, що і відносини усередині родини останнім часом в окремих випадках став здобувати знеособлений характер, тобто члени родини відносяться друг до друга не як до особистостей, а як до простого «уособленням» сімейних ролей.

По-четверте, батьки не стали являти приклад або предмет для наслідування своїм дітям, діти стали шукати приклад для наслідування на внесімейних поприщах.

По-п'яте, на зміну системі таких цінностей, як сімейний борг, сімейна відповідальність, діти, благополучна старість батьків і т.д., прийшли цінності індивідуалізму, незалежності, особистого успіху і т. п.

По-шосте, система розширених сімейних зв'язків, що поєднує не менш трьох поколінь поступається місцем простим родинам, у яких шлюбні узи ставляться вище батьківсько-родових зв'язків, інакше кажучи наростає ізоляція особистості від родини.

По-сьоме, на зміну розводові з ініціативи чоловіка (насамперед, у зв'язку з тяжкістю шлюбу і подружньою невірністю), розводові, надзвичайно різкому, приходить розвід викликаний винятково міжособистісними конфліктами («не зійшлися характерами»).

По-восьме, «закрита» система шлюбного вибору, при якій переважають шлюби організовані батьками й інших родичах при мінімальному обліку бажань тих, які вступають у шлюб змінюється системою «відкритої», у якій домінує «вільний» вибір чоловіка і жінки незалежно від бажань родичів і традицій. [19]

В-дев'ятих, багатовікова культура багатодітності з характерною забороною на будь-яке втручання в репродуктивний цикл змінюється новими соціально-культурними нормами (планування родини).

У підсумку, людство вступило і далеко просунулося по шляху зникнення багатодітної родини. Реальні зміни сімейних структур дають підстави для висновку про перехід до епохи зменшення народжуваності в родині аж до однодітності і далі бездітності. У сучасному суспільстві відсутні які-небудь соціальні «захисні» механізми, здатні зупинити цей процес на якомусь «соціально безпечному» рівні.

Перераховані вище чисельні зміни родини фіксуються демографічною статистикою.

Зміна особлива характерна для другої половини 20 століття: масова нуклеаризація родини, зменшення частки многопоколінних і розширених родин, ріст числа і частки літніх і старих одинаків, що живуть поза родинами їхніх дорослих дітей; зниження шлюбності, ріст числа частки співжиттів, народження поза шлюбом, збільшення частки матерів одинаків і взагалі «осколкових» родин, ріст «повторних» шлюбів і відповідно збільшення числа і частки «повторних» родин; масова малодітність і однодітність, викликані зменшенням потреби родини у великому числі дітей. Відзначені глобальні тенденції повною мірою виявляються й у Російській Федерації. За даними перепису населення, за період 1959-89 років число родин у країні збільшилося на 41%, з 28,5 млн. до 40,2 млн., при цьому середній розмір родини скоротився - з 3,60 до 3,21 чіл. У місті - з 3,45 до 3,19; у селі - з 3,75 до 3,28 (табл. 1). [6]

За роки, що пройшли після перепису населення 1989 р., середня дітність ще знизалася, оскільки цей період характеризується різким падінням народжуваності в країні. У 1995 р. сумарний коефіциент народжуваності в Російській Федерації дорівнював 1,344; у містах 1,207; у селах 1,788. Відповідно до наявних оцінок, у найближчій перспективі варто очікувати подальшого зменшення дітності родини. Цілком імовірно, що соціально-економічні перетворення, що відбуваються з початку 1990-х років, що спочатку обумовили різке падіння ступеня задоволення потреби в дітях (що і стало однієї з причин падіння народжуваності в цей період), в остаточному підсумку приведуть до трансформації самої по собі потреби в дітях, до її зменшення до потреби лише в одній дитині в родині (поки ще переважної є потреба в двухдітної родині). Процес нуклеаризації родини, зменшення числа дітей у ній і як наслідок зменшення розмірів родини не є наслідком сучасних кризових умов розвитку Російської Федерації, навпроти, це проблема всесвітнього масштабу, що охоплює всі країни в міру їхнього індустріального розвитку. Етнічні і релігійні розходження впливають лише на особливості його протікання, у той час як основні риси цього процесу однакові для всіх народів світу.

Негативні прояви сімейних змін розглядаються як наслідок що не завершився, тривалого, а тому нужденного в прискоренні переходу від «традиційної» родини до «сучасного». Звідси випливають і практичні пропозиції в області сімейної політики, метою якої вважається допомога в усуненні негативних наслідків сімейних вимірів або їхня компенсація.

Сімейна політика має мета впливу на родину, на процеси сімейних змін або сімейне поводження. У Росії термін «сімейна політика» став уживатися в другій половині 1980-х років. Під соціальною політикою розуміється діяльність, яка має метою розвиток родини, сімейного способу життя, зміцнення соціальних функцій родини як одного з основних інститутів суспільства. У зв'язку з цим довгострокові цілі соціальної політики повинні бути орієнтовані на подолання сучасної кризи родини, забезпечення гарантованого забезпечення родиною її соціальних функцій по народженню змістові і соціалізації дітей підростаючих поколінь. Сімейна політика має і більш приватні коротко і середньострокові задачі, зв'язані з рішенням конкретних актуальних проблем того або іншого періоду. Довго і короткострокові цілі сімейної політики зв'язані один з одним таким чином, що досягнення перших сприяє реалізації других. Зміцненні родини одночасно означає створення умов реалізації потенціалу окремих родин при рішенні їх конкретних життєвих проблем, з якими кожна родина зустрічається протягом свого життя. Ця сторона сімейної політики зветься соціальної підтримки родини. [16]

Необхідність сімейної політики визначається тими несприятливими наслідками змін структури і функцій родини, що відбулися в ході історичного розвитку, у плині процесів урбанізації, індустріалізації, і які у своїй сукупності характеризують криза родини як соціального інституту. Будучи загальні і глобальними за своїм характером, процеси кризи родини відбивають також особливості історичного шляху в Росії в радянську і пострадянську епохи; відбулося накладення довгострокових сімейних змін на наслідки соціально-економічної кризи 1990-х років. Це обумовило, зокрема, то, що сімейні проблеми розглядаються насамперед у контексті негативних наслідків проведених перетворень як результат падіння рівня життя більшості родин, особливо родин з декількома дітьми. Сімейна політика розглядається головним чином, що направляється і фінансована державою соціальний захист родин від бідності й убогості, як і надання родині матеріальної допомоги для часткової компенсації зниження рівня життя. Ця установка відбилася й у так називаної державної сімейної політики РФ (1993), що орієнтує на рішення задач, зв'язаних з поліпшенням матеріальних умов життєдіяльності родини, профілактикою бідності і підтримкою незаможних родин. Сімейна політика, що розуміється таким чином, будучи змістовно матеріальної (грошової) допомогою бідним родинам, безпосередньо відбиває політична перевага ізольованої нуклеарної родини з одним двома дітьми, хоча це і не відповідає задачам забезпечення стійкого відтворення населення.

Принципи сімейної політики - це суверенність родини, воля вибору родиною будь-якого способу життя, суспільний договір, соціальна участь, єдність цілей федеральної і регіональної політики. [29]

Принцип суверенної родини означає, що родина незалежна від держави і вправі приймати будь-яке рішення, що стосуються її життя, лише з власними цілями й інтересами, але в рамках діючого законодавства і загальноприйнятих соціальних норм. Це означає і право родини на будь-який тип сімейного поводження, на будь-який образ і стиль життя (крім кримінальних). Принцип суверенності припускає наявність у родини відповідної економічної основи - можливості витягати і використовувати доход від будь-яких легітимних видів діяльності, достатній для самозабезпечення і розвитку родини, для задоволення всіх її потреб і потреб усіх її членів.

Принцип суспільного договору означає регламентацію взаємин родини і держави, формулювання усіх взаємних прав і обов'язків родини і держави по відношенню друг до друга. Родина забезпечує суспільство виконавцями соціальних ролей. Отже, суспільство об'єктивне зацікавлено в тім, щоб родина ефективно виконувала свої специфічні соціальні функції. Але соціальні зміни підірвали і чим далі, тим більше підривають особистісну зацікавленість, умотивованість індивідів у народженні і вихованні декількох дітей, на якій ґрунтувалося соціальне життя протягом сторіч і яка формувалася родиною. Тому родина задовольняючи потреби суспільства в працівниках, у виконавцях соціальних ролей, вправі зажадати від держави як представника загального інтересу на договірній основі забезпечувати підтримку тих людей сімейного життя, що сприяють реалізацій функцій відтворення і соціалізації.

Принцип соціальної участі означає участь у проведенні сімейної політики інших, крім держави, суб'єктів. Мова йде про долю в цьому процесі всіх інститутів цивільного суспільства - об'єднанні громадян, партій, союзів, суспільств, асоціацій, рухів, у тому числі і тих, котрі створюються з метою захисту і відставання власне інтересів родини, а також комерційних фірм і партії, територіальних, етнічних і ін. Важливо лише, щоб усі ці недержавні суб'єкти сімейної політики мали чітко виражені цілі і наміри щодо того, який повинна бути родина, як вона повинна змінитися, у чому складається суспільний стосовно до відтворення населення. Соціальна участь - це поняття, що характеризує широкий спектр ситуацій, у яких громадяни в тім або іншому ступені вовлечени в процеси вироблення і реалізації соціально значимих рішень, соціальної (у тому числі сімейної) політики.

Принцип єдності цілей федеральної і регіональної сімейної політики означає, що основні принципи єдині для всієї країни і не залежить від конкретних особливостей родини і сімейного поводження на тій або іншій території. Облік регіональних особливостей при цьому може досягатися як за рахунок конкретизації єдиних у своїй основі цілей сімейної політики, так і шляхом застосування специфічних засобів їхнього досягнення. При цьому узгодження федеральних і місцевих інтересів повинне здійснюватися в конституційних і законодавчих рамках з використанням тих структур які формуються в даний час. Спеціальні регіональні програми - це найкращий механізм реалізації сімейної політики і забезпечення єдності цілей з урахуванням місцевих особливостей. [6]

Стратегічною метою сімейної політики є зміцнення родини як соціального інституту. Конкретизація цієї стратегічної мети виражається у вимозі підтримки і заохочення з боку суспільства і держави родин з декількома дітьми. Основною моделлю родини, що заохочується державою, може бути повна родина з трьома - чотирма дітьми, а орієнтація на підтримку таких родин, не зв'язана з наданням допомоги в несприятливих умовах, стресових ситуаціях, а носяща довгостроковий характер. Це може гарантувати зміцнення родини як соціального інституту. Відродити родину можна лише допомагаючи окремим родинам вирішувати їхні життєві проблеми, переборювати труднощі виникаючі на різних стадіях життєвого циклу. Звідси випливають короткострокові цілі, це підтримка родин які на стадії батьківства зіштовхуються з тими або іншими проблемами, стресовими ситуаціями. Причому основна увага повинна приділяється тим родинам у яких внутрішній потенціал не дозволяє їм самим вийти зі складної життєвої ситуації. І тому має потребу в економічній, соціальній і соціально-психологічній допомозі з боку спеціалізованих (сімейних) служб. [14]

Основні напрямки діяльності в рамках сімейної політики:

1. Соціальна робота

2. Соціальна допомога

3. Соціальна підтримка

4. Соціальне інспектування і соціальний патронаж

Програми сімейної політики - це завжди компроміс між устремліннями різних соціальних сил і між різними концепціями. Тому вироблення адекватних механізмів пошуку такого компромісу, узгодження різних напрямків і найчастіше протилежних інтересів різних соціальних груп є найважливішою частиною стратегії розробки і проведення сімейної політики.

девіантний родина поведінка конфлікт

3.2 Профілактика і вирішення конфліктів, як засіб оптимізації сімейних відносин

Стиль поведінки в конфлікті збігається за значенням зі способом його дозволу. Щодо спілкування між людьми стиль їсти манера вести себе, сукупність характерних прийомів, що відрізняють образ дій, тобтов даному випадку спосіб подолання конфліктної ситуації, рішення проблеми, яка привела до конфлікту. Отже шлях до врегулювання конфліктів лежить через ті ж п'ять способів згаданих у попередньому розділі. При цьому приходиться взяти до уваги ряд істотних обставин, що так чи інакше зводяться до використання мір стимулювання, включаючи переконання і примус.

По-перше, основна задача у врегулюванні будь-якого конфлікту полягає в тому, щоб по можливості додати йому функціонально-позитивний характер, звести до мінімуму неминучий збиток від негативних наслідків протистояння або гострого протиборства. Такий результат досяжний, якщо учасники конфлікту виявлять чесний і доброзичливий підхід до улагоджування своїх розбіжностей, загальну в цьому зацікавленість, якщо вони прикладуть спільні зусилля до пошуку позитивного рішення на основі консенсусу, тобто стійкої, стабільної згоди всіх сторін,

При консенсусі зовсім не обов'язково, щоб загальна згода була одноголосністю - повним збігом позицій всіх учасників процесу врегулювання конфлікту. Досить того, щоб було відсутнє заперечення кого-небудь з опонентів, тому що консенсус несумісний з негативною позицією хоча б однієї зі сторін, що беруть участь у конфлікті. Звичайно, той або інший варіант згоди залежить від природи і типу конфлікту, характеру поводження його суб'єктів, а також від того, хто і як керує конфліктом.

По-друге, можливий двоякий результат конкретного конфлікту - його повний або частковий дозвіл. У першому випадку досягається вичерпне усунення причин, що викликали конфліктну ситуацію, а при другому варіанті відбувається поверхневе ослаблення розбіжностей, що згодом можуть знову знайти себе.

При повному дозволі конфлікт припиняється як на об'єктивному, так і на суб'єктивному рівнях. Конфліктна ситуація перетерплює кардинальні зміни, її відображення у свідомості опонентів означає трансформацію, перетворення «образа супротивника» у «образ партнера», а психологічна установка на боротьбу, протидію змінюється орієнтацією на примирення, згоду, партнерське співробітництво.

Частковий же дозвіл не викорінює причини конфлікту. Воно, як правило, виражає тільки зовнішню зміну конфліктного поводження при збереженні внутрішнього спонукання до продовження протиборства. Стримуючими факторами виступають або вольові, що йдуть від розуму аргументи, або санкція сторонньої сили, що впливає на учасників конфлікту. Міри, що починаються, направляються на те, щоб переконати або змусити конфліктуючі сторони припинити ворожі дії, виключити або поразка, указати на засоби, що сприяють взаєморозумінню.

По-третє, окрема особа або соціальна група, співвідносячи інтереси конфліктуючих сторін і параметри їхнього поводження, вибирають пріоритетний для себе спосіб дозволу конфлікту, найбільш доступних і прийнятний у даних умовах. Необхідне розуміння того, що не всякий стиль, отже, і спосіб підходять до конкретній ситуації. Кожний зі способів ефективний лише при дозволі визначеного типу конфліктів.

Спосіб конфронтації часто обирають учасники колективних трудових суперечок, локальних і загальних соціальних конфліктів. Нерідко вони доводять свої розбіжності з роботодавцями по соціально-трудових проблемах до крайньої форми - страйку, пускаючи в хід погрозу нанесення відчутного економічного збитку, а також психологічний тиск за допомогою проведення мітингів, демонстрацій і голодувань, висування політичних вимог до органів влади і т. п. Співробітництво - досить результативний спосіб дозволу конфліктів в організаціях, що дозволяє шляхом відкритого колективного обговорення, взаємного узгодження досягати задоволення інтересів конфліктуючих сторін.

Широко розповсюдженим способом дозволу конфліктів є нині компроміс.

Класичний приклад компромісу - відносини продавця і покупця на ринку - результат купівлі-продажу (головним чином угода про ціну) і є бажаний плід компромісу, взаємних поступок, що влаштовують обидві сторони.

Разом з тим постійне звертання до компромісів показує, що немає універсальних, єдино придатних засобів, що будь-який спосіб як сукупність прийомів і правил має обмеження в залежності від ситуації, учасників конфлікту і розв'язуваних ними задач. Компроміс тим і зручний, що не протистоїть іншим способам врегулювання конфліктів, не виключає їхнього використання нарівні або в сполученні із собою.

По-четверте, сторона, що конфликтує може за певних умов скористатися не одним, а двома-трьома або узагалі всіма способами дозволу конфлікту. Це обставина також служить підтвердженням того факту, що жоден з п'яти стилів поводження в конфліктах, способів їхнього дозволу не можна виділяти, визнати як найкращий і відповідно як найгірший. [3.C, 219-220]

Висновок: Головне полягає в тім, що потрібно знайти уміння з користю застосовувати кожної зі способів, свідомо робити той або інший вибір, виходячи з конкретної конфліктної ситуації.

Форми і засоби соціального контролю корекції поведінки індивідів і груп

Подолання і попередження антигромадської поведінки можливо лише на шляху удосконалювання соціального життя людей. Сполучення і комплексне використання економічних, соціально-культурних, виховних і правових мір - основна умова рішення цієї складної соціальної проблеми. Подолання девіантної поведінки і соціально небезпечних учинків зв'язано з виявленням і усуненням причин, що породжують їх, і умов, що сприяють їхньому здійсненню.

Що стосується попередження злочинів, то під цим мається на увазі сукупність державних і суспільних мір, що мають метою усунення або нейтралізацію причин і умов, що сприяють здійсненню правопорушень. Попередження злочинів забезпечується всім комплексом заходів, спрямованих на розвиток і удосконалювання суспільних відносин, економіки, ідеології і культури, на створення і зміцнення такої організації громадського життя, що протистоїть будь-яким антигромадським проявам.

Профілактика - головний напрямок боротьби зі злочинністю. Даний принцип являє собою прямий наслідок загальної концепції права, кримінологічної науки і практики. Справді, якщо злочинність обумовлена об'єктивними соціальними процесами і її причини знаходяться не в пороках людської натури, то звідси витікає, що боротьба з цим злом повинна ґрунтуватися, насамперед, на усуненні конкретних недоліків у житті суспільства, у вихованні дітей, на поліпшенні відносин у родині й у виробничому колективі, на удосконалюванні керування суспільними процесами, функціонування державних інститутів. Глибока філософська теза К. Маркса: «Якщо характер людини створюється обставинами, то треба, стало бути, зробити Маркс К., Энгельс Ф. Соч., т. 2, с. 145 -146обставини людяними «¹.

Попередження злочинності - один з важливих напрямків діяльності суспільства і держави по удосконалюванню суспільних відносин і вихованню нової людини. Загальні запобіжні заходи можуть бути економічними, політичними, ідеологічними, виховними, правовими, управлінськими і технічними. При цьому за всіма мірами профілактики злочинності варто бачити людину, з її потребами, із усіма властивими їй, як особистості особливостями.

Різноманіття соціальних зв'язків людини складає, мабуть, головні труднощі при виборі методів виховання, впливу на поведінку, на формування моральних якостей і моральних поглядів людей. Саме тому попередження злочинів повинне носити комплексний характер.

Матеріальні вкладення держави в сферу виробництва, в область ідеології і духовного життя створюють необхідні передумови для росту культури і свідомості людей. Справа, зрозуміло, не зводиться до економічних витрат. Великі соціально-економічні і виховні заходи держави і суспільства, спрямовані на рішення задач, сприяють поступовому подоланню злочинності. (Так, принаймні, було в середині 80-х, на сьогоднішній день фінансування державою зведено майже до нуля, а криза 17 серпня 1998 р. ще більш погіршила положення. Чи навряд тепер можна чекати зниження злочинності. Думаю, що в найближчі час можна чекати більшого сплеску злочинів, людьми раніше що не робили правопорушень.)

Соціальні міри попередження злочинів носять конкретний характер. Насамперед, мова йде про такій розповсюдженій нині формі, як комплексні плани профілактики правопорушень, що є складовою частиною планів соціального розвитку. Важливо, що попередження правопорушень розглядається при цьому в тісному зв'язку з загальними задачами соціального розвитку.

Система запобіжних заходів у різних регіонах і соціальних групах має свою специфіку і своїх адресатів. Поряд із загальноосвітніми і виховними мірами в планах профілактики правопорушень передбачається, що конкретно повинні робити юридичні органи (органи МВС, юстиції, прокуратури і суди), безпосередньо ведучу боротьбу зі злочинністю; спільна їхня робота з громадськими організаціями, а також координування їхніх дій. Адресат запобіжних заходів - це ті люди, поведінка яких свідчить про відхилення від норм закону або правил соціального співжиття. У планах профілактики правопорушень передбачаються шляхи і методи правового, морального і естетичного виховання населення, особливо молоді.

Відхилення від норм поведінки повинні стає предметом уваги, насамперед у тому мікросередовищі, у тих соціальних осередках, де людина формується як особистість, - у родині, у школі, інституті, на роботі. Саме тут потрібно вести кропітку роботу по подоланню антисоціальних навичок і звичок.

Аналізуючи життєвий шлях правопорушника, завжди можна знайти ті вади його особистості, що спочатку привели його до аморальних вчинків, а потім і до більш серйозного конфлікту з правилами поведінки в суспільстві, з карним законом. При цьому важливе значення мають не тільки життєві умови або особливості конкретної обстановки, наприклад невпорядкованість, дійсна або удавана образа, але також індивідуальні риси особистості, що реагує на сформовану ситуацію. [28]

Різноманіття дій людей, що знаходяться в подібних умовах, порозумівається, насамперед, наявністю в самій об'єктивній дійсності різних шляхів і можливостей, що і складає основу для прийняття людиною того або іншого рішення. Профілактична робота, особливо спеціальні її форми, зв'язані з аналізом конфліктних ситуацій і попереджувальним впливом на осіб, повинна активізувати все соціально корисне з урахуванням ступеня зіпсованості людини і можливості її виправлення і перевиховання.