Комплекс неповноцінності

Зміст

1. Вступ

2. Теоретична частина

2.1 Поняття про комплекс неповноцінності

2.2 Перебіг комплексу неповноцінності і шляхи його вирішення

2.2.1 Творча сила особистості

2.2.2 Почуття громадського

2.2.3 Кооперація

2.2.4 Перепони для росту

2.3 Вплив соціальних факторів на комплекс неповноцінності

2.3.1 Егоїзм і комплекс неповноцінності

2.3.2 Комплекс неповноцінності і творчість

2.3.3 Залежність комплексу неповноцінності від рівня інтелектуального розвитку

2.3.4 Комплекс неповноцінності і агресія

2.3.5 Самогубство як аутоагресія і як наслідок комплексу неповноцінності

2.3.6 Прояви комплексу неповноцінності

2.3.7 Роль освіти в формуванні комплексу неповноцінності

3. Експериментальна частина

3.1 Опис використаних методик

3.1.1 Методика діагностики рівня соціальної фрустрованості Л.І. Вассермана

3.1.2 Методика діагностики особистості на мотивацію до успіху Т. Елерса

3.2 Статистична обробка результатів

3.3 Результати дослідження

4. Висновок

Література

Додатки

1. Вступ

Мета: дослідити причини виникнення, прояви і можливі наслідки комплексу неповноцінності.

Актуальність дослідження: стійкі уявлення про свою фізичну, психічну чи моральну «збитковість» накладають відбиток на поведінку людей. Пори цьому людині зовсім не обов'язково постійно думати про свій дефект. Але хоча вона і відволікається від нього, все-таки уявлення про неповноцінність - реальну чи надуману, - будучи витіснене у підсвідоме, продовжує впливати на поведінку людини.

Людей, які мають комплекс неповноцінності характеризує підсвідоме прагнення до моральної компенсації. Їх поведінка підкорена не висловленій меті - довести оточуючим і самому собі, що «я не гірший за інших». Саме вони постійно і більше за інших прагнуть до самоствердження. Останнє може проявлятися у надмірній пихатості, самолюбстві і почутті справедливості, або ж навпаки - у відчутті меншовартості, заниженій самооцінці і т.д.

Комплекс неповноцінності зазвичай проявляється вже у дитячому віці. Саме положення дитини сприяє цьому. Діти мають підвищену схильність до самоствердження: їм найголовніше бути про себе високої думки і неможливе усвідомлення того, що вони неспроможні до тих дій, які можуть здійснювати інші.

Комплекс неповноцінності зазвичай формується у дітей вразливих, ослаблених фізично, із пізнім статевим дозріванням, що ростуть в обставинах жорстокого батьківського диктату. Він може виникнути у дитини, якій навчання дається важче, чи іншим, і вона при великій затраті сили і часу все-таки відстає від друзів. При хорошому фізичному розвитку такі діти сміються над чужою слабкістю і нерухливістю. Інший раз вони не проти побити більш здібного учня. Самоствердження часто проявляється у них в спробах виділитися відчайдушними вчинками. Така поведінка не допускається: вона виражає глибинні психічні процеси.

Невпевненість людей з комплексами проявляється перш за все в ситуаціях прийняття рішень. Тривога, страх, підвищена ранимість призводять до того, що людина бачить інтриги і бажання образити там, де їх не існує.

Люди з однаковими чи близькими комплексами схильні до спілкування між собою. Не виключено, що це одна із причин уособлення груп в колективах, як дорослих, так і дитячих.

Бувають комплекси неповноцінності, пов'язані з уявленням про неповноцінність своєї освіти. Виробляється підкреслено недбале ставлення до освіченості: «Я і без диплому зароблю не менше «. Це також не лицемірство, а психологічний захист від почуття неповноцінності. Такі люди звичайно не жаліють зусиль, щоб дати своїм дітям ту саму освіту, про яку недбало відкликалися самі. Якщо ж діти по будь-яким причинам погано навчаються, то комплекс неповноцінності у батьків поглиблюється: виникає образа на педагогів, злорадство у зв'язку з невдачами чужих дітей.

Комплекс неповноцінності може бути пов'язаний з низьким соціальним престижем професії. В деяких країнах дуже низький престиж професій, що відносяться до сфери обслуговування. Не дивно тому, що у представників цих професій не рідко проявляються приступи ненависті до тих, кого вони обслуговують.

Виникає комплекс неповноцінності і як результат приналежності до національних меншин. В таких випадках характерна підвищена схильність до самовизначення шляхом відділення від домінуючої нації, навіть у збиток своєму економічному положенню. Представники національних меншин зазвичай виражають бурну радість у зв'язку з успіхами своїх «одноплемінників» в будь-якій області знань.

Є також дещо амбіційний комплекс провінціала, який прагне переконати себе і інших, що в його рідних місцях не гірше, ніж в столиці.

Психоаналітики вважають, що більшість чоловіків схильні до комплексу прихованої невпевненості в статевій потенції ( комплекс кастрації). Цим пояснюється прагнення деяких чоловіків до частої зміни сексуальних партнерів. Таким комплексом частково пояснюється вимога подружньої вірності і цнотливості нареченої. Іноді зустрічається і інший комплекс, пов'язаний з сексуальними інстинктами, - сумніви в своїй красі і привабливості. В тяжких випадках сумніви переростають в гнітючу впевненість у власному юродстві.

Один із варіантів комплексу неповноцінності - комплекс невдахи. Він формується у людей, які замолоду подавали надію, але не реалізували свої можливості із - за слабких вольових якостей чи неблагосприятливих умов. Часто в дитинстві непомірні захвалювання вселяють у людину віру в її високе призначення. Невдахи беруть заспокоєння в тому, що критикують більш удачливих колег, скрізь бачать дурість і шарлатанство. Таким шляхом нерідко виправдовуються власна лінь, в'ялість, відсутність ініціативи.

Нерідкі випадки, коли комплекс неповноцінності мобілізує волю, стимулює активність, робить людину впертою цілеспрямованою. Відомо багато прикладів, коли слабкі, вузькогруді підлітки дякуючи запеклим тренуванням завойовували чемпіонські титули в спорті. Ця гіперкомпенсація проявляється якраз в тій сфері, на яку, як би сама природа наклала вето. Наприклад: Демосфен, який сильно заїкався став знаменитим оратором і ін.

Комплекс «маленької людини», що втратила усяку індивідуальність на конвеєрному виробництві, часто компенсується прагненням до диктату в сім'ї, прагненням навіяти близьким уявлення про свою ніби-то видатну роль на роботі, потребою по насміхатися над тими, хто знаходиться ще нижче на щаблях соціальної драбини.

Людям з комплексом неповноцінності притаманна нерівність поведінки, хвилеподібні злети і падіння.

Комплекс неповноцінності має велике, якщо не вирішальне значення в житті людини і при успішному його розв'язанні може давати позитивні наслідки: піднести її на якісно новий щабель розвитку, вдосконалювати її до безкінечності; і водночас, якщо людина приймає свій комплекс як належне, то це негативно відображається на її життєвому шляху, посилює невпевненість в своїх силах, нездатність чогось досягти, в її меншовартості відносно інших.

Об'єкт дослідження: юнаки та дівчата старшого шкільного віку (15-17років), що є учнями 9-11 класів.

Предмет дослідження: особливості виникнення і прояву комплексу неповноцінності у старшокласників зі шкіл з поглибленим вивченням предметів і учнів загальноосвітніх середніх шкіл.

Вихідна гіпотеза: у учнів з загальноосвітніх середніх шкіл які отримують менше знань, ніж учні шкіл, гімназій, ліцеїв з поглибленим вивченням навчальних предметів, формуються на основі цього комплекс неповноцінності, який заважає їм конструктивно працювати і сприяє їх ізоляції від учнів «елітних» шкіл.

Завдання, поставлені задля перевірки гіпотези і реальної мети дослідження:

1. Визначення взаємного ставлення учнів загальноосвітніх середніх шкіл до учнів з шкіл з поглибленим вивченням навчальних предметів.

2. З'ясування наслідків такого ставлення в життєдіяльності учнів обох груп дослідження.

Методологічні основи: наукові надбання педагогічного досвіду та психологічні здобутки в дослідженні комплексу неповноцінності, його причин, наслідків і різноманітності проявів, як основи особистісного розвитку людини.

Теоретичними засадами виступили наукові узагальнення вітчизняних і зарубіжних фахівців з проблеми комплексу неповноцінності. Докладно проаналізовано передумови виненкнення і різноманітність варіантів комплексу неповноцінності, його наслідки як для окремої особистості, так і для суспільства в цілому.

Наукова новизна полягає у з'ясуванні причин і наслідків формування комплексу неповноцінності у учнів, роль в цьому як окремо взятих суб'єктів (батьків, педагогів, однолітків), так і цілих соціальних інститутів (економіки, освіти, культури).

Практичне значення (як потенційне, так і реальне) визначається широкими можливостями використання результатів дослідження системою освіти, психологічною службою, педагогічним колективом у процесі формування особистості школяра

База для проведення психологічного дослідження: Рівненська міська гімназія №1 і загальноосвітня середня школа І -ІІІ ступенів №2.

Вірогідність результатів дослідження забезпечується за рахунок взаємопов'язаних і взаємообумовлених методів і методик дослідження, що відповідають меті, предмету, завданню роботи; а також теоретичним і методологічним обґрунтуванням вихідних позицій і концепцій.

До захисту пропонуються положення:

1.Комплекс неповноцінності формується переважно під впливом соціальних факторів.

2.Соціальний комплекс неповноцінності негативно позначається особистості і на суспільстві в цілому.

2. Теоретична частина

2.1 Поняття про комплекс неповноцінності

Вперше поняття комплексу неповноцінності в психологію ввів Альфред Адлер. Концепція Адлера в загальній формі включає три основні категорії, чи три фактори, структури і динаміки особистості: 1) почуття спільності; 2) почуття неповноцінності чи недостатності; 3) прагнення до власної значущості (чи само значущості).

Відразу потрібно підкреслити, що ці фактори, що визначають структуру особистості, розглядаються в концепції Адлера в діалектичній єдності, як взаємопов'язані і взаємозалежні. При цьому цілісність підходу не виключає можливості і необхідності диференційованого аналізу кожного із цих факторів. Всі вони проявляються в безмежній різноманітності конкретних почуттів, що мають для особистості регулююче значення, але далеко не завжди усвідомлених і зрозумілих суб'єкту.

Почуття неповноцінності - це поняття, яке найбільше зустрічається в роботах Адлера. Всі люди, як він вважає, почувають себе неадекватними в певних ситуаціях, при зіткненні з життєвими труднощами і усвідомленні власної безпорадності. Він проводить аналогію між залежністю дитини від сім'ї і дорослого від суспільства. В цьому він бачить витоки тієї людської слабкості, яка і породжує комплекс неповноцінності. Спочатку відчуття слабкості, не вдосконалення, нездатності виражається в почутті невпевненості у власних можливостях, які потім гальмують виконання цілеспрямованих дій, що веде до самознищення.

Адлер вважав, що почуття неповноцінності притаманне кожній людині. Зазвичай він визначає його як позитивне незадоволення, яке продовжується, так довго, поки «яка-небудь задача чи потреба не буде вирішена». Звичайно не всяке почуття незадоволення можна розглядати як комплекс неповноцінності. Це залежить а) від суб'єктивної важкості задачі, тобто міри переживання «Я сам»; б) від соціальної ситуації (що думають, що скажуть інші?); в) від потреби власної значущості, що не відокремлюється від між особистісного контексту. Таким чином, за Адлером, почуття неповноцінності - повністю соціально мотивоване почуття. В більш пізніх роботах Адлер розрізняє: а) почуття неповноцінності і б) комплекс неповноцінності. Останній він розглядає як патологічний результат розвитку почуття неповноцінності, своєрідне захворювання особистості, де неповноцінність набуває хронічний гіпертрофований характер. Ступінь усвідомлення почуття неповноцінності може широко варіювати у зв'язку з прагненням до збереження позитивної самооцінки.

Які умови породження почуття неповноцінності? Серед них відразу після вроджених дефектів Адлер виділяє неправильне виховання: розбещеність, жорстокість, байдужість, авторитарність і т. д. В більш детальному викладенні Е. Вексберга виділені ще чотири групи умов, які можуть зародити почуття неповноцінності: 1) органічні дефекти дитини; 2) соціально-економічне положення сім'ї (бідність, залежність і т. д.); 3) належність до недооціненої статі; 4) місце дитини в сім'ї.

Соціальний характер почуття неповноцінності витікає вже із механізму його формування, в основі якого лежить процес мимовільного, часто мало усвідомленого порівняння з оточуючими, з їхніми цілями. Можливо, слід говорити про специфіку такого роду порівнянь, де одним з об'єктів порівняння є сам суб'єкт, який проводить таке порівняння. Характер такого порівняння описує М. Шпебер: «Не існує ні одної навіть самої власної риси, ні одної події, ні одного хвилювання, які не могли б викликати почуття неповноцінності. Воно може виникнути в різні роки, але частіше всього в дитинстві. Почуття неповноцінності завжди знаходить собі благо приємну основу: людина бачить себе дуже невисокою чи дуже високою, дуже схожою з кимсь чи несхожою ні з ким...»

Очевидно, для того, щоб не захопитися такими порівняннями суб'єкт повинен володіти достатньо стійкою позитивною самооцінкою. Будучи не завжди об'єктивно виправданим, почуття неповноцінності завжди викликає прагнення до його переборення.

Аргументи Адлера апелюють до здорового глузду особистості, яка само стверджується. Ніхто не хоче бути невдосконаленим слабаком. Навпаки, кожна нормальна людина хоче бути здатною на щось, бути ким-небудь, відчувати свою соціальну значимість. Людина взагалі уникає будь-якої втрати почуття власної гідності. Якщо вона відчуває відносини з оточуючими людьми як дружні, то це говорить про те, що в неї врівноважені два протилежних почуття - само значущості і спільності, приналежності.

Звичайно, відчуття рівності зберігається у людини далеко не завжди. Спілкування з більш здібними з тими, хто більше досягнув в житті, часто викликають у суб'єкта відчуття власної посередності , ницості. Звичайно, що це міняє динаміку особистої регуляції. Перш за все послаблює почуття спільності, приналежності; людина «занурюється», замикається в своєму «Я». Виникнення почуття неповноцінності в той же час веде до підсилення тенденції до рівноправності, до компенсації і надкомпенсації.

Зняття чи компенсація почуття неповноцінності може проявлятися в безкінечно різних, навіть в самих парадоксальних формах. Так, для підсилення почуття самозначущості може використовуватися самопринижуючий фактор: людина починає грати роль вигнанця і страждальця.

Адлер підкреслює, що підсилення почуття самозначущості без розвинутого почуття спільності веде до формування патологічного комплексу зверхності, що виростає на основі комплексу неповноцінності. «Нормальна людина не має комплексу зверхності, вона навіть не бачить сенсу в зверхності як такій. Якщо їй і властиве прагнення до зверхності, то тільки в тому значенні, що людина прагне до успіхів в праці, але поки це прагнення виражається в продуктивних досягненнях, воно не веде до неадекватної самооцінки і до захворювання».

Звідси зрозуміла можливість позитивного і негативного прагнення до самозначущості. Адлер постійно підкреслює принципову різницю між прагненням до самозначущості «на корисній стороні життя « і прагненням «на непотрібній стороні життя». «Не потрібна сторона життя» - це хронічні конфліктні форми поведінки, алкоголізм, асоціальні невротичні форми поведінки. У всьому цьому проявляється відсутність почуття спільності. Справжнім героєм людина може стати лише на «корисній стороні життя». Тут Адлер бачить дуже важливу виховну задачу: якомога раніше дати дитині досить чіткі критерії різниці між справжнім і несправжнім геройством.

В онтогенезі прагнення до самозначущості проявляється перш за все в прагненні бути в центрі уваги дорослих за будь-яку ціну. У випадку розбещеної дитини це проявляється частіше всього у владі над матір'ю чи іншими близькими дорослими - вони стають як би рабами дитини.

Почуття спільності є самим істотним і визначаючим фактором в моделі особистості, розробленої Адлером. Воно протидіє першим двом факторам. Почуття спільності - це готовність до спілкування, до співпереживання, до взаєморозуміння, до відповідальності, готовність ставити громадські інтереси вище особистих, іноді готовність до самопожертви. Таке почуття - основа позитивного, продуктивного відношення до інших, до суспільства і в той же час основа творення всіх культурних цінностей.

Адлер виділяє також вузькоособистісну логіку, яка проявляється у людей з нерозвиненим почуттям спільності, що прагнуть до самозначущості на «потрібній стороні життя». Постійно підкреслюючи соціальну сутність людської психіки, він вказує на необхідність людини йти «за логікою людської співучасті».

Те, що ми називаємо справедливістю, говорить Адлер, і те, що ми розглядаємо як кращу сторону людського характеру, це лише виконання звичайних вимог спільного життя людей. Характер і всі провідні властивості особистості оцінюються тільки з точки зору спільності. В зв'язку з цим Адлер звертає увагу на всі ситуації і фактори в житті дитини, які перешкоджають чи допомагають розвитку почуття спільності.

Почуття спільності вперше виникає і розвивається у людини, яка підростає, у взаємовідносинах з матір'ю. Але для розбещеної дитини мати може бути єдиною, хоча б в якійсь мірі близькою людиною, і якщо вона не розповсюджує почуття спільності на інших, то подальший позитивний розвиток дитині не забезпечується.

Визначаючу роль у вченні про характер Адлер також приписує почуттю спільності: «характер є основна лінія, по якій проявляється прагнення людини до самозначущості в єдності з її почуттям спільності». Серед конкретних рис характеру Адлер розрізняє агресивні і неагресивні. До перших він прираховує марнославство, ревнощі, заздрість, скупість, ненависть. До неагресивних відносяться самотність, боягузтво, нерішучість, нестриманість потягів.

Афекти Адлер поділяє на такі, які роз'єднують (гнів, печаль, страх, відраза) і такі, які зближують (радість, співчуття, сором). Вони розглядаються як обмежені в часі, сильні, раптові вираження рис характеру. Вони проявляються там, де мають особистісний сенс, де відповідають стилю життя людини.

Краща діагностика почуття спільності - це оцінка способу вирішення трьох головних життєвих задач, значення яких Адлер постійно підкреслює:

1) задачі ставлення до людей;

2) задачі праці, ставлення до праці;

3) задачі любові, ставлення до протилежної статі.

Позитивне рішення цих задач можливе тільки при достатньо розвинутому почуттю спільності.

Як джерело всього цінного в характері і житті людини, в продуктах його матеріальної і духовної творчості почуття спільності саме набуває значення вищої цінності. Саме тому Адлер висуває розвиток почуття спільності в якості однієї з головних задач виховання: «потрібно досягти того, щоб кожна дитина, залишаючи школу, була б спроможна бути справжнім товаришем».

«Почуття неповноцінності, - пише Адлер, - прагнення до подолання і почуття спільності - це основи індивідуально-психологічного дослідження». Однак, як він постійно відмічає, мова йде не стільки про самостійний аналіз даних факторів, скільки про характер їх взаємовідносин в структурі особистості. В зв'язку з цим крім питання про взаємозв'язок виникає питання про компенсацію і життєвий стиль.

Динаміка процесу розвитку особистості наглядно виражає тісний взаємозв'язок цих факторів. При цьому Адлер виділяє ведучі, визначаючі значення почуття спільності: «При поглибленому аналізі співвідношення цих факторів зрозуміло, що вони всі констатують вид і ступінь розвитку почуття спільності».

Особливості взаємодії факторів особистості у Адлера можна уявити наступним чином. По-перше, при підсиленні почуття неповноцінності підсилюється прагнення до підвищення самозначимості. Індивід змушений замкнутися в своєму «Я». В крайніх випадках проявляється, як вже згадувалось, закономірність «чим нижче, тим вище», яка може проявлятися як в ідеальному плані, в мріях, так і реально. Взагалі це прагнення до звеличення себе може широко варіювати як по формі, так і по змісту. По-друге, при подальшому підсиленні почуття неповноцінності (що веде до появи почуття меншої значимості) почуття спільності слабшає. Виникає почуття ізольованості, покинутості, приниження, почуття ворожості до інших.

По-третє, ізольоване підсилення прагнення до самозначущості (і розвиток в зв'язку з цим почуття переваги), в свою чергу, веде до переваги над іншими, не рахуючись з їх інтересами, передбачає приниження прав людей. Особливо сильно відсутність почуття спільності проявляється у випадку забезпечення своєї переваги лише шляхом свідомого прагнення до перетворення інших в ніщо. При цьому, звичайно, не виключається і самовдосконалення, і здійснення корисних справ в прагненні людини до переваги.

По-четверте, підсилення почуття спільності веде до послаблення почуття своєї малозначимості (тут напрошуються паралелі з почуттям колективізму). При цьому зникає малодушність, вільніше проявляються творчі здібності людини, зникає необхідність в прагненні до переваги, до влади над іншими. Порівняння себе з іншими в продуктивній, відповідальній праці набуває характеру дружнього змагання.

Провідну роль в концепції Адлера відіграє поняття компенсації, яке означає знищення будь-якої недостатності, рух до більш благоприємної ситуації. Локальне медичне поняття компенсації Адлер відносить до особистості в цілому. Суб'єкт може в тій чи іншій мірі шляхом систематичних занять компенсувати власні недоліки і навіть досягти надкомпенсації.

В змісті процесу компенсації можна виділити наступні компоненти і параметри: 1)об'єкт компенсації; 2)засіб компенсації; 3)ступінь компенсації; 4)знак компенсації. Об'єкт і засіб можуть мати як гомогенний характер (компенсація частково порушеного зору), так і гетерогенний (компенсація у повністю сліпого). При цьому мається на увазі розвиток почуття самозначення, а не просто фізична адаптивна компенсація.

Ступінь компенсації може не тільки рівнятися ступеню порушення, недостатності, але бути також нижче чи вище її. В першому випадку можна говорити про заміну, в другому - про надкомпенсацію чи самовдосконалення.

В будь-якій із діяльностей суб'єкт може зазнати невдачі, яка приводить до почуття неповноцінності, власного малозначення, що в свою чергу забезпечує тенденцію до компенсації. В залежності від розвитку почуття спільності можна говорити про негативну компенсацію на - «непотрібній стороні життя» - у випадку недорозвинутості почуття спільності чи про позитивну компенсацію - в випадку досягнення соціально цінного результату «на корисній стороні життя».

Слід підкреслити, що для Адлера поняття компенсації включає будь-які зусилля людини, спрямовані на розвиток його можливостей, засобів діяльності у всіх сферах його діяльності, тобто це означає не тільки встановлення статус-кво, але і переборення наявних можливостей людини. Згідно такої логіки, польоти в космос можна розглядати як надкомпенсацію відсутності у людини крил, а перетворення природи - як надкомпенсацію фізичної слабкості людини в порівнянні з силами природи.

Звернемося тепер до аналізу поглядів Адлера на життєвий стиль. На думку Адлера індивідуальний життєвий стиль формується досить рано в онтогенезі як результат взаємодії основних факторів особистості, в якості поведінки людини. Особливе місце в його формуванні відводиться таким соціальним умовам як місце дитини в структурі сім'ї, характер відносин старших і т. д.

Життєвий стиль особливо яскраво проявляється (як і формується) при зіткненні з новою і досить складною життєвою ситуацією, яка виступає своєрідним лакмусовим листком особистості, «прихованій» в звичайній комфортній ситуації. Саме виявлення життєвого стилю є для Адлера «ниткою Аріадни» в пізнанні індивіда. «Щоб передбачити майбутню поведінку людини, ми повинні зрозуміти його життєвий стиль». Учень Адлера Ф. Кюнкель на можливість типологізації життєвого стилю за характером основних відносин суб'єкта до себе і до оточуючих, що виражається в деяких правилах, точніше у внутрішніх нормах поведінки. Для розбещеної дитини ці норми виглядають таким чином: «не починай нічого робити на свій ризик», «дорослі (інші) повинні тобі допомагати», «якщо вони тобі не допоможуть, нічого не вийде і вони (інші) будуть в цьому винні». У суворо вихованих дітей свої норми: «роби все на свій власний ризик», «дорослі (інші) - твої вороги», щоб їх використати, ти повинен їх перехитрити».

Звичайно, що найбільш важливі прояви життєвого стилю розглядаються в підході до трьох вищевказаних задач життя - до праці, до людей, до протилежної статі. Так, розвиток почуття спільності проявляється у вирішенні останньої задачі не стільки створенням сім'ї, скільки формуванням дійсного почуття відповідальності стосовно свого партнера і дітей. Тільки достатній розвиток цього почуття може забезпечити успіх в любові. Завдання психолога - визначити, як конкретний індивід вирішує ці задачі, наскільки він впевнений в своїх можливостях по їх вирішенню, як він підготовлений до їх вирішення в дитинстві. В якості залежних від цих вихідних розглядається відношення людини до природи і до мистецтва.

До дитячої психології Адлер прийшов не випадково: по-перше, пошук джерел неврозів неминуче приводить його до вивчення дитинства; по-друге, для проведення психолого-педагогічних консультацій по питаннях важковиховуваних дітей виявились необхідними психологічні дані про онтогенез.

З точки зору індивідуальної психології початкова стадія розвитку будь-якої дитини характеризується: а) його слабкістю і безпомічністю; б) силою і могутністю оточуючих людей; в) повною залежністю дитини в задоволенні всіх потреб від сильних оточуючих. Дорослий чи старший брат можуть все: самостійно відкрити двері, йти куди хочуть, переміщати будь-які предмети і т. д. Це по Адлеру ще в домовному періоді життя породжує у немовляти почуття своєї слабкості, неповноцінності. Разом з тим виникає прагнення стати великим і сильним, вирости. Це прагнення проявляється перш за все в наслідуванні дорослих і в грі: дитина якби встає навшпиньки. В цьому прагненні перебороти вихідне становище слабкості - корені вихованості дитини.

Потреба в людині як основі почуття спільності вперше виникає у формі потреби в ніжності. Звичайно, що у небажаних і у дітей, яких не люблять (при відсутності ніжності) розвиток почуття спільності затримується, в подальшому вони вже мимовільно уникають прояву ніжності у взаємостосунках, що рано обмежує майбутнє почуття любові.

Почуття самозначущості може розвиватися двояко: 1) шляхом самовдосконалення, через засвоєння соціальних способів діяльності; 2) шляхом використання своєї слабкості, так як дорослі сприймають її як обов'язкову вимогу до себе. Останнє найбільш очевидно у випадку розбещеної дитини.

Підсилення у нормальної дитини почуття малозначимості, неповноцінності обумовлено в значній мірі неадекватним вихованням: її обманюють, постійно обмежують її ініціативу, підкреслюючи при цьому її слабкість, не вмілість, недосвідченість, сміються над її помилками, глузують над її незрозумілістю, розглядають її лише як предмет задоволення чи як баласт; нагадують її, що вона, власне, «ніщо»; причому все це подається в не дуже тактовній формі. В результаті це приводить до страху перед будь-якою самостійною дією, в передбаченні неминучого насміхання чи покарання. Часто такий страх зберігається і у дорослої людини.

Особливо погано ці фактори впливають на дитину з обмеженими дефектами, що проявляється не тільки в неповноцінності окремих органів, але і в моторних, вербальних труднощах, гіршому опорі організму і т. п. Все це значно підсилює звичайне почуття неповноцінності, ізолює дитину, послаблює почуття спільності, фіксує його увагу на собі, і в результаті це часто веде до такого ж егоцентризму як і надмірна кількість ніжності, опіки і повного підкорення дорослих розбещеній дитині.

Важливим внеском Адлера в дитячу психологію є те, яку важливу роль у формуванні життєвого стилю він надавав положенню дитини в структурі сім'ї. Характерні особливості стилю породжуються ситуаціями єдиної, особливо пізньої дитини, старшої, другої, молодшої дитини, єдиного хлопчика серед дівчаток чи єдиної дівчинки серед хлопчиків. Важливе значення має також кількість дітей і різниця у віці.

Єдина дитина в сім'ї стає об'єктом розбещеності. Старша дитина деякий час розвивається як єдина, але поява другої дитини відтісняє її з привілейованого положення. Таке сприйняття може тяжко переживатися дитиною і сприйматися як втрата минулого благополуччя. Це відображається і на її подальшій поведінці. В свою чергу, молодша дитина може стати об'єктом розбещення, перетворитися на «маминого синочка».

2.2 Перебіг комплексу неповноцінності і шляхи його вирішення

Отже, вище ми розглянули поняття почуття неповноцінності. Таке почуття впливає на життєдіяльність людини і виражається в певних, притаманних цій людині стереотипах поведінки, які об'єднуються в певний комплекс. Таким чином англійський психолог Г. Адлер вводить поняття «комплексу неповноцінності». За його визначенням комплекс - це психічний зміст, який заряджений емоційною енергією. Мати комплекс за Адлером - це цілком нормальне явище, оскільки комплекси є в кожної людини, бо це не більше чим динамічні і емоційно заряджені психічні центри тяжіння, які із-за своєї емоційної сили притягують і діють як фокусуючи для іншого психічного досвіду. Тобто це деякі потенціали або частини особистості. Патологія виникає тоді, коли деякі з цих емоційно заряджених психічних факторів чи комплексів не сумісні з генеральною спрямованістю особистості, відповідно, викликають більш чи менш глибоке розщеплення чи дисоціацію в цілісності особистості.

Як вже говорилось вище, всі діти відчувають почуття неповноцінності, яке є неминучим наслідком їх фізичних розмірів і недостатності сил і можливостей. Сильний комплекс неповноцінності може затрудняти позитивний ріст і розвиток. Однак більш помірне почуття неповноцінності може спонукати індивіда до конструктивних зусиль і досягнень. «Вона (дитина) у ранньому віці виявляє, що є інші людські істоти, які здатні задовольняти свої потреби більш повно, краще підготовані до життя... вона научається переоцінювати розміри і ріст, які дають можливість відчинити двері, пересунути важку річ, право віддавати накази і вимагати підкорення їм. В душі виникає бажання рости, стати таким же сильним, або сильнішим за інших». «Почуття неповноцінності саме по собі не є ненормальним. Воно - причина всіх покращень в становищі людства». (А. Маслоу).

Таким чином комплекс неповноцінності спонукає індивіда до прагнення до вдосконалення, і як один з варіантів цього прагнення, до переваги. «Прагнення до досконалості є вродженим, в тому розумінні, що це частина життя, прагнення чи потреба, без якої життя було б неможливим.

Мета переваги може бути як позитивною, так і негативною. Якщо вона включає громадські турботи і зацікавленість в добробуті інших, - вона розвивається в конструктивному і здоровому напрямку. Вона приймає форму прагнення до росту, до розвитку вмінь і здібностей, до роботи заради більш досконалого способу життя. Однак деякі люди борються за особисту перевагу, вони намагаються досягти відчуття переваги посередництвом панування над іншими, а не стаючи більш корисним для інших. За Адлером боротьба за особисту перевагу - невротичне збочення, результат сильного почуття неповноцінності і відсутності соціального інтересу. Воно не може принести визнання і задоволення особистості, яка його шукає таким чином.

Прагнення до переваги коріниться в еволюційному процесі постійного пристосування до оточуючого. Всі види повинні розвиватися в напрямку більш ефективної адаптації або зникнути, і таким чином кожний індивід вимушений прагнути до більш досконалих стосунків з оточуючими. «Якщо б це прагнення не було вродженим для організму, ні одна форма життя не могла б зберегтися». Мета оволодіння середовищем більш досконалим чином, яку можна назвати прагненням до вдосконалення, характеризує також розвиток людини.

2.2.1 Творча сила особистості

Людина є істота творча і вона активно відповідає на різні впливи, які діють на наше життя. Ми не інертні об'єкти, які пасивно приймають дію зовнішніх сил; ми активно вишукуємо одні переживання і уникаємо інших. Ми вибірково перетворюємо і інтерпретуємо досвід, створюючи індивідуальну схему апперцепції і формуючи індивідуальні патери по відношенню до світу.

Творча сила особистості керує індивідуальним реагуванням на оточуюче. Кожен індивід є унікальним, він усвідомлює і керує своєю долею. Ми не безпомічні пішаки в руках зовнішніх сил. Ми формуємо свою особистість. Кожен індивід є єдність особистості і індивідуального формування цієї особистості. Індивід - і картина, і художник. Він - художник своєї власної особистості.

2.2.2 Почуття громадського

Людина живе серед людей, і в певному розумінні вся людська поведінка соціальна, оскільки ми розвиваємося в соціальному оточенні і наші особистості формуються соціально. Почуття спільності це дещо більше, ніж інтерес до свого найближчого людського оточення. Воно включає відчуття спорідненості з усім людством і пов'язаності з життєвим цілим. Почуття спільності в своєму найширшому змісті означає зацікавленість в «ідеальному суспільстві всього людства як кінцевої мети еволюції».

2.2.3 Кооперація

Один з важливих аспектів розвитку громадського почуття - розвиток кооперативної поведінки. З еволюційної точки зору здатність кооперуватися у збиранні їжі, мисливстві, захисті від хижаків, була одним з найважливіших факторів у виживанні людської раси і найбільш ефективною системою пристосування до середовища.

Тільки через співробітництво з іншими, діючи в якості цінного, який вносить свій внесок, члена суспільства, ми можемо перебороти дійсну неповноцінність чи наше почуття неповноцінності. Люди, які внесли найбільш цінні внески в розвиток людства, були найбільш кооперативними і роботи великих геніїв були завжди суспільно орієнтованими. З іншої сторони, недолік кооперації і почуття неадекватності, яке виникає в результаті цього, є коренем усіх невротичних і погано пристосованих типів поведінки або стилів життя. Як казав Адлер: «Якщо людина співпрацює з людьми, вона ніколи не стане невротиком».

Психологічний ріст - це насамперед питання руху від центрованості на собі і цілей особистісної переваги до завдання конструктивного оволодіння середовищем і соціально-корисного розвитку. Конструктивне прагнення до досконалості плюс сильне громадське почуття і кооперація - основні риси здорового індивіда.

Є три основні життєві задачі, з якими стикається кожен індивід, - праця, дружба, кохання. Ці три основні зв'язки визначені тим фактором, що ми живемо в певному місці і повинні розвиватися в тих межах і можливостях, які навколишнє середовище нам пропонує, ми живемо серед інших істот нашого роду, до яких ми повинні намагатися пристосовуватися, ми живемо двостатево і майбутнє нашої раси залежить від стосунків цих двох статей.

Праця включає всі ті діяльності, які корисні суспільству, а не просто ті заняття, які забезпечують нам прибуток. Праця створює задоволення і почуття власної значимості в тій мірі, в якій воно корисне іншим. Важливість нашої роботи в кінцевому підсумку основана на нашій залежності від фізичного середовища. Ми живемо на поверхні цієї планети з ресурсами тільки цієї планети, її мінеральними багатствами, її кліматом і атмосферою. Завданням людства завжди було знаходити правильну відповідь на проблеми, які ставлять нам ці умови, завжди було необхідно боротися за покращення і подальше вдосконалення.

Дружба - це вираження нашої причетності до людської раси і постійної необхідності пристосовуватися до інших, взаємодіяти з іншими істотами нашого роду. Наші особливі дружби забезпечують істотні зв'язки з суспільством, оскільки ні один індивід не співвідноситься з суспільством абстрактно. Дружні кооперативні зусилля є також необхідним елементом конструктивної праці.

Кохання розуміється як гетеросексуальне кохання. Це тісний союз розуму і тіла, найвища кооперація між двома людьми протилежної статі. Любов основана на тому факті, що кожна людська істота належить до однієї статі, а не до іншої, і що інтимні стосунки між статями істотні для продовження нашого роду. Адлер пише, що тісні вузли шлюбу є найвищим випробуванням нашої здатності співпрацювати з іншою людиною, щасливий шлюб створює найкращі умови для виховання здатності до кооперації і громадського почуття в дітях.

Ці три задачі - праця, дружба і кохання - завжди взаємопов'язані. Вирішення однієї допомагає в вирішенні інших, можна навіть сказати, що всі вони - аспекти однієї і тієї ж ситуації, однієї і тієї ж проблеми - необхідності для людей підтримувати і розвивати життя в тому середовищі, в якому вони знаходяться.

2.2.4 Перепони для росту

Перепонами для нормального особистісного росту індивіда є органічна неповноцінність, розбещеність і відторгненість.

Адлер описує три ситуації дитинства, які можуть викликати ізоляцію, недостатність інтересу і розвиток некооперативного стилю життя, заснованій на нереалістичній меті особистісної переваги. Такими ситуаціями є органічна неповноцінність, розбещеність і відторгненість.

Діти, які страждають хворобами чи слабкостями, можуть стати сильно центрованими на собі. Вони відмовляються від співпраці з іншими з почуття неповноцінності і нездатності успішно змагатися з іншими дітьми. Однак ті діти, які переборюють труднощі, можуть «надкомпенсувати» першопочаткові слабкості і розвинути свої здібності в надзвичайній мірі.

Розбещені або зіпсовані діти також мають труднощі в розвитку соціального інтересу і кооперації. Їм не вистачає впевненості в своїх силах, оскільки інші завжди робили все за них. Замість того, щоб кооперуватися з іншими, вони можуть почати висувати односторонні вимоги до друзів і сім'ї. Соціальний інтерес в них, як правило, надзвичайно слабкий. Адлер виявив, що розбещені діти звичайно відчувають мало справжніх почуттів стосовно батьків, якими вони так добре маніпулюють.

Відторгненість - третя ситуація, яка може сильно загальмувати розвиток дитини. Небажана чи та, яка відштовхується, дитина ніколи не знала любові і кооперації вдома, тому їй надзвичайно важко розвинути в собі ці почуття. Такі діти не впевнені в своїй здатності бути корисними і отримати повагу чи любов оточуючих. Вони можуть, вирісши, стати холодними і жорстокими. Риси нелюбимих дітей в найбільш розвинутій формі можуть бути виявлені при вивченні біографій найбільш значимих ворогів людства і людяності. Кидається в очі одна загальна риса - з усіма ними погано обходились в дитинстві. Таким чином у них розвинулась жорсткість характеру, заздрість і ворожість; вони не можуть бачити інших щасливими.

Коли почуття неповноцінності переважає, або коли соціальний інтерес недостатньо розвинений, індивіди починають прагнути до особистої переваги, оскільки їм не вистачає впевненості в своїх здібностях функціонувати ефективно і конструктивно працювати разом з іншими. Накопичення успіху, престижу і похвал стає більш важливим, чим конкретні досягнення. Такі індивіди не приносять суспільству нічого реально цінного, вони фіксуються на собі, що веде їх до почуття поразки. Вони відвернулися від реальних проблем життя і зайнялись війною з тінями, щоб запевнити себе в своїй силі.

Слід підкреслити, що прагнення до переваги рівним чином виявляється і у здорових і у хворих. Те, що відрізняє невротика від здорової людини полягає в більш сильній «захисній тенденції» хворого, якою він забезпечує свій життєвий план. Що ж стосується «цільової установки» і відповідного їй життєвого плану, то тут немає ніяких принципових відмінностей крім одного, але вкрай важливого факту, який полягає у тому, що «конкретна» ціль невротика завжди знаходиться на некорисній стороні життя.

Відповідно можна говорити про загальні для всіх людей цілі. При ближчому розгляді виявляється, що нам дуже легко зрозуміти різноманітні душевні спонукання, визнавши в якості самої загальної їх передумови те, що вони мають перед собою ціль досягнення переваги. Багато з цього проголосили великі мислителі, дещо кожен знає з власного досвіду, більша ж частина ховається в таємному мороці і проявляється чітко тільки в екстазі чи в маренні. Будь то художник, бажаючий бути першим в своїй справі, або домашній тиран, чи молиться він своєму богу, чи принижує інших, чи вважає він своє страждання самим більшим, перед яким всі повинні схилятися, чи прагне він до недосяжних ідеалів, чи руйнує попередніх богів, старі думки і норми на кожній ділянці його шляху ним керує прагнення до переваги, думка про свою богоподібність, віра в свою чарівну силу. В коханні він хоче відчувати владу над партнером, при виборі професії це проривається в перебільшених очікуваннях і побоюваннях; навіть в самогубстві, відчуваючи жагу помсти, він бачить перемогу над всіма перешкодами. Щоб оволодіти річчю або людиною, він може йти напролом, добиваючись свого властолюбиво, гордо, вперто, жорстоко і відважно, або ж, навчений досвідом, він може добитися свого непрямими шляхами, через слухняність, покірність і скромність. Риси характеру теж не існують самі по собі, вони завжди відповідають індивідуальному життєвому плану, представляючи його найбільш важливі засоби боротьби.

Нерідко ціль всезагальної переваги виглядає досить кумедно, як би не від цього світу. Якщо розглядати її саму по собі, ми повинні віднести її до «фікцій» або «уявлень». Вони, самі по собі абсурдні, тим не менше грають велику роль в поведінці. Це настільки правильно, що можна сказати, що ця фіктивна ціль переваги яка абсолютно протиречить дійсності, стала основною умовою нашого життя.

Вона надає нам твердості і впевненості, формує наші дії і поведінку і керує ними, заставляючи наш розум заглядати вперед і вдосконалюватися. Однак є і тіньова сторона - вона легко вносить в наше життя ворожу, войовничу тенденцію, відбирає у нас безпосередність відчуттів і постійно прагне віддалити нас від реальності, настійливо підштовхуючи робити над нею насилля. Той, хто розуміє цю ціль богоподібності як реальну і особисту, сприймає її буквально, скоро буде змушений в якості компромісу уникати справжнього життя, шукати життя поряд з життям, в кращому випадку в мистецтві, але частіше всього в неврозі або в злочині.

Чітка ознака цієї недосяжної для людини цілі виявляється, мабуть, у всіх людей. Іноді вона кидається в очі в манерах людини, іноді вона видає себе лише в вимогах і очікуваннях. Інший раз її слід вишукувати в смутних спогадах, фантазіях або снах.

Фізична чи духовна установка людини чітко свідчить, що ця ціль походить від прагнення до влади і містить в собі ідеал якої-небудь досконалості і безгрішності. В близьких до неврозу випадках завжди буде звертати на себе увагу прагнення порівнювати себе з оточуючими і навіть з померлими героями минулого.

Правильність цього ствердження легко перевірити, якщо людина носить в собі ідеал переваги, що особливо характерно для невротиків, то тоді вона часто здійснює дії, спрямовані на підкорення, приниження і дискредитацію інших. Такі риси характеру як нетерпимість, незговірливість, заздрість, злорадство, самодумка, хвастливість, підозрілість, жадібність, - коротше кажучи, всі диспозиції, які відповідають стану боротьби, повинні проявлятися в значно більш високій мірі, чим це вимагає, наприклад, інстинкт самозбереження і наказує почуття спільності.

2.3 Вплив соціальних факторів на комплекс неповноцінності

В попередньому розділі ми розглянули поняття «класичного» комплексу неповноцінності. В ньому зокрема говорилося, що на формування почуття неповноцінності впливає середовище, суспільство. Тут ми проаналізуємо негативний вплив, який здійснює соціум на людину.

Соціалізація людини в будь-якому суспільстві протікає в різних умовах, для яких характерна наявність тих чи інших, багатьох небезпек, що негативно впливає на розвиток людини. Тому об'єктивно з'являються цілі групи людей, що стають чи можуть стати жертвами неблагоприємних умов соціалізації.

Види жертв неблагоприємних умов соціалізації можна умовно позначити як реальні, потенціальні і латентні.

Реальні: інваліди, люди з психосоматичними дефектами і відхиленнями. Ті які знаходяться під опікою держави чи громадських організацій.

Потенціальні: люди з крайніми психічними станами із акцентуаціями характеру; мігранти з країни в країну, з регіону в регіон, із села в місто; діти, що народилися в сім'ях з низьким економічним, моральним, освітнім рівнем.

Латентні - високообдаровані люди. Вчені вважають, що висока обдарованість і геніальність «випадає» на долю однієї людини із тисячі. В залежності від благоприємності умов соціалізації це розвивається в тій мірі, яка робить її носія високообдарованою людиною. Отже, багато геніїв губляться на життєвому шляху, бо умови їх соціалізації є недостатніми для розвитку і реалізації закладеної в них високої обдарованості, про що вони не підозрюють - саме це і дозволяє їх віднести до латентного виду жертв неблагоприємних умов соціалізації.

Названі категорії жертв далеко не завжди представлені у чистому вигляді. Дуже часто первинний дефект, відхилення від норми чи будь-яка об'єктивна життєва обставина викликають вторинні зміни в розвитку людини, ведуть до перебудови життєвої позиції, формують неадекватне чи шкідливе відношення до світу і до себе. Нерідко відбувається накладання однієї ознаки чи обставини на іншу. Свідченням неблагоприємних умов соціалізації є трагічна доля випускників дитячих будинків і сиріт. Серед них 30% - стають «бомжами», до 20% - злочинцями, до 10% - закінчують життя самогубством.

Одні ознаки і обставини, що дозволяють віднести людину, до числа жертв неблагоприємних умов соціалізації мають постійний характер (сирітство, інвалідність); інші проявляються на другому віковому етапі (соціальна дезадаптація, алкоголізм, наркоманія); одні - не можна усунути (інвалідність); інші можна усунути чи змінити (різні соціальні відхилення, протиправна поведінка).

2.3.1 Егоїзм і комплекс неповноцінності

Як відомо однією з типових ознак комплексу неповноцінності є егоцентризм і егоїзм. Егоцентризм (від лат. ego - я і centrum - центр круга) - неспроможність індивіда, який зосереджується на власних інтересах, змінити вихідну пізнавальну позицію стосовно певної думки чи уяви, яка суперечить його досвіду.

Егоцентричний рівень сформованості і духовності, який характеризується переважно прагненням лише до власної значущості, вигоди, престижу може розглядатися як низький. Він же передбачає ставлення до себе як до найвищої цінності, а до інших - чисто споживацьке, яке залежить від того, чи може інший стати знаряддям досягнення власного успіху чи ні. Якщо може, то він оцінюється позитивно, як зручний, хороший, якщо ні - перешкоджає, загальмовує - то як поганий, ворог.

На такий аспект егоцентризму частіше звертають увагу більшість психологів, що найчастіше зводиться до бачення проблеми егоцентризму в моральному плані. Тобто егоцентризм розглядається як щось негативне, яке заважає конструктивній колективній діяльності.

З цим цілком можна погодитись, але при більш при більш детальному вивченні егоцентризму індивіда спливають ще декілька непомічених але також важливих аспектів цього поняття.

Так егоцентризм сприяє виживанню людини в середовищі, так як він зумовлює спрямування зусиль людини на власну особистість, а значить на підтримку власної життєдіяльності. Мова йде про помірний егоцентризм. Звичайно, сильно виражений егоцентризм заважає людям приходити до якогось компромісу в їх діяльності, і тоді виникає боротьба між індивідами за принципом «кожен сам за себе», а так як людина істота колективна і багато в чому проблема її виживання залежить від якості спільної діяльності з іншими людьми, то така ситуація аж ніяк не сприяє виживанню індивіда.

Ця сторона проблеми хоча і менше, але все таки розроблена в психології. Але в ситуації з егоцентризмом в тіні залишився ще один аспект проблеми. Мова йде про егоцентризм як ступінь індивідуального розвитку - про це говорив Піаже. За ним, егоцентризм проявляється в ранньому дитячому віці і завершується до 12 - 14 років. Але якщо егоцентризм є перехідним періодом у розвитку особистості, то звідки ж береться так багато егоїстичних людей?

Для початку розглянемо що таке егоїзм. Егоїзм (від лат. ego - я) - це ціннісна орієнтація суб'єкта, яка характеризується перевагою в його життєдіяльності корисливих особистих інтересів і потреб безвідносно до інтересів інших людей або груп. Така характеристика поняття свідчить про його схожість з егоцентризмом. Але егоцентризм є первиннішим. Егоїзм же є породженням егоцентризму, тобто це риса особистості, яка розвивається на основі егоцентризму. Здоровий, помірний егоїзм сприяє нормальній життєдіяльності людини, надмірний егоїзм приводить людину до непотрібної сторони життя.

Тепер розглянемо класифікацію категорії егоїзму. Егоїзм в традиційній психології визначається як ціннісна орієнтація, тобто дещо таке, що є конструктом мислення людини, рівняючись на що, здійснюється діяльність індивіда. Тобто це таке утворення, що не має органічної основи, а утворюється виключно під впливом соціуму, відповідного виховання. Але як ми бачимо егоїзму передує егоцентризм - тобто конкретна, реальна, обов'язкова стадія розвитку особистості. Тому ми вважаємо, що егоїзм це не ціннісна орієнтація, а необхідна риса, в тій чи іншій мірі притаманна кожній особистості.

Отже, ми бачимо, що егоїзм характерний для кожної людини. Інше питання - міра вираженості егоїзму в поведінці і діяльності індивіда. Надмірний егоїзм дорослої людини є на нашу думку ні що інше як застрявання на певній стадії розвитку. Надмірний егоїзм означає, що індивід за певним параметром (егоцентризмом) лишився на більш ранній стадії свого розвитку. По великому рахунку - егоїстична людина є неповністю розвиненим індивідом, недосконалою особистістю. І справді: якщо спостерігати за егоїстичними людьми, можна побачити в їх поведінці багато дитячих егоцентричних проявів.