Допомога підліткам в особистому зростанні

Допомога підліткам в особистому зростанні

Зміст

Підлітковий вік

Молодіжна культура та субкультура

Загальні тенденції формування особистості

Самосвідомість підлітків

Я - концепція та самооцінка підлітків

Зміна зовнішності

Комплекс дисморфоманії

Підлітковий егоцентризм

Криза 13-го року життя: її симптоми та шляхи подолання

Перехід від дитинства до дорослості

Статева ідентичність

Сексуальні установки

Перший сексуальний досвід і сексуальна поведінка

Підліток у сім'ї. Формування моральних принципів, цінностей та переконань

Спілкування з ровесниками

Особливості дружби та товаришування підлітків

Підліткові компанії

Емоційно-вольова сфера підлітків

Використана література

Підлітковий вік

Підлітковий вік деякі науковці називають біологічним дозріванням і соціальною затримкою. Молодшим шкільним віком закінчується епоха дитинства (10-11років). Починається з перебудови всього організму - дія статевих гормонів. Ця перебудова не співпадає з соціальним дозріванням. Криза переміщається на кінець підліткового віку при переході до юнацького. У підлітків виникають нові фізіологічні відчуття. Може виникнути аутизм-орієнтація на внутрішню картину світу, зосередження на самому собі, відбувається підйом соціальної активності (пошук спілкування, тісні дружні зв'язки, романтична закоханість). В підлітків спостерігається посилення конформізму - прагнення бути як всі з однієї сторони, а з іншої відрізнятися. З'являється потреба в самоствердженні, демонстрація незалежності.

Ранній підлітковий вік характеризується загостренням почуттів, а світ людських відносин не викликає таких емоцій, як предметність світу. Недостатність уваги зі сторони дорослих робить особистий світ підлітка соціально вузьким. В зв'язку з формуванням рефлексії дитина особливо чутлива до безтактовності дорослої людини. Частіше всього ми спостерігаємо у підлітковому віці авторитарний стиль спілкування в системі Дорослий-Підліток. Біологічні фактори мають великий вплив на психологічний розвиток підлітка. Змінюється збудливість нервових процесів, в наслідок цього виникають неадекватні реакції. Значно збільшується кількість немотивованих, грубих афективних вчинків, дівчатка можуть змінюватися в емоційному плані - вони стають більш плаксиві. Формується статевий потяг. В соціальному відношення підліток починає активно входити в світ дорослих. З'являються авторитетні дорослі, оцінка особистості змінюється. Дорослі часто з запізненням фіксують нові зміни, збільшується кількість негативних оцінок. В мотивах спілкування переважає потреба отримати підтримку зі сторони дорослого. Основні потреби пов'язані з успішністю у школі. Але в той же час часто трапляється погіршення результатів навчання. В зв'язку з цим змінюються відношення з батьками. Американський психолог Адлер стверджував, що 30% підлітків мають труднощі у спілкуванні з батьками, 70% переживають ці стосунки, 20% вступають у конфліктні стосунки, 10% дітей протестують, частіше покидаючи рідну домівку. Зростає потреба у спілкуванні з однолітками. Часто дівчата-підлітки переживають почуття одинокості, і в зв'язку з цим часто не можуть залишатися наодинці з собою. Вчені вважають, що підлітковий вік характеризується вакуумом мотивації, але водночас вона характеризується прагненням до самоствердження.

Підлітковий вік завжди сповнений протиріч. Відомий психолог Стенлі Холл назвав цей віковий етап періодом бурі та натиску. Саме тоді в особистості підлітка співіснують цілком протилежні потреби та риси, в душі його вирують зовсім різні емоції, навіть свою власну думку за день він може змінювати на кардинально протилежну чи не три рази поспіль. Це складно для дитини, оскільки вона, в прямому значенні цього слова, шукає себе. Непросто прийняти всі ці моменти особливо для батьків, які першими опиняються на шляху урагану, ім'я якому "підліток".

То що ж відбувається? Відповідь проста - дитина, долаючи межу між дитинством та дорослістю, шукає власний шлях у світі. Шлях, який не співпадає більше з уявленнями батьків, який приведе вчорашнього малюка в майбутнє, де він буде називатися "Дорослим". Це шлях відповідальний, адже потрібно подолати інертність батьків, які ще не приймають це нове "Я" свого дитяти, тривожні думки та очікування, розібратися з тим, що відбувається в душі, та рухатися вперед, у майбутнє - до дорослих рішень, дорослих вчинків, дорослої відповідальності, дорослих стосунків.

Молодіжна культура та субкультура

Проблема формування особистості підлітка до теперішнього часу залишається однією з самих складних проблем. Її вирішення потребує комплексного науково-педагогічного підходу, адже процес формування особистості складається з різних факторів: впливу спадковості, виховання в сім'ї та школі та впливу оточуючого середовища.

Спадковість залежить від генотипу (або генофонду) людини, від успадкування зовнішніх та внутрішніх рис батьків, або ще раніших генерацій, проявляється у схожості задатків, здібностей, темпераменту, характерів, рис обличчя, тощо. Але спадковість може бути також і генетичним наслідком розумового відставання (через недорозвиненість інтелекту або алкоголізму батьків).

Виховання ж являється цілеспрямованим організованим процесом формування особистості, який впливає на свідомість та поведінку людини. Метою цього процесу є формування відповідних життєвих установок, понять, принципів, ціннісних орієнтацій, які забезпечують необхідні умови для розвитку людини, підготовки її до суспільного життя та успішної трудової діяльності.

До наступного фактору - впливу оточуючого середовища - мають відношення навколишні, суспільні, матеріальні та духовні умови існування людини.

Однією із складових кожного з цих факторів являється культура, як історично визначений ступінь розвитку суспільства та людини, який відображається у результатах матеріальної та духовної діяльності. Існують різні способи класифікації цього поняття, найбільш поширеним з яких є розділення культури на матеріальну та духовну, до якої відносять сферу виробництва, розповсюдження та споживання результатів духовної діяльності. Також до духовної культури належать різноманітні види духовної творчості, освіта, виховання та діяльність засобів масової комунікації - преси, радіо, кіно, телебачення та культурно-освітніх установ. (Естетика. Словник. М.,1989.-с.167.)

Але наприкінці ХХ століття з'явився новий термін на базі поняття “культура”; термін який зараз широко застосовується у сучасній педагогічній науці. Це “субкультура” (підкультура) - поняття, яке характеризує культуру групи або класу, що відрізняється від панівної культури або протистоїть їй. В це поняття входить і молодіжна субкультура, деякі складові якої будуть проаналізовані у цій роботі, а саме - російська та українська сучасна естрадна музика, яка на теперішній момент являється складним і протирічливим явищем цієї субкультури. Її вплив на підліткову психіку має величезне значення. У процесі спілкування під час педагогічної діяльності автора роботи з підлітками було виявлено, що ця тема являється актуальною та потребує детального розкриття.

Сучасні підлітки мають різноманітні музичні смаки, деякі з них розбираються у музичних стилях сучасної розважальної музики, але в більшості своїй вони не мають конкретного уявлення щодо естрадних музичних стилів, про те, як саме створюється сучасна естрадна пісня (в технології), та яким чином відбувається “розкрутка” (тобто популяризація) сучасного музичного проекту.

На жаль, навіть викладачі музики у загальноосвітніх школах часто не можуть дати відповідь учням щодо стильових напрямів та творчості груп та виконавців підліткової музики, адже ця тема поки що маловивчена і потребує постійного та систематичного опанування нової інформації, яка знаходиться у музичних та підліткових сучасних виданнях та фрагментарно у деяких телепередачах.

На думку О.Я. Ростовського, у музично-педологічній діяльності слідує постійно враховувати процеси і явища сучасного мистецького життя, що цікавить підлітків, і що вдумливий педагог завжди знайде потрібний зв'язок між навчальним матеріалом та музичним дозвіллям учнів. (О.Я.Ростовський. Методика викладання музики в основній школі. с.4)

І тому бажано, щоб сучасний вчитель музики був в курсі інтересів і уподобань своєї аудиторії та допомагав учням-підліткам правильно орієнтуватись в естрадній музиці, проводити історичні паралелі та знаходити тематичні та жанрові зв'язки між народною, професійною класичною музикою (яка входить до навчальної програми) та естрадним мистецтвом (яке має пряме відношення до молодіжної субкультури).

Сучасні молодіжні рухи в Україні можна назвати своєрідною “молодіжною культурою”, що містить у собі різноманітні напрямки і якісно відмінні види діяльности молоді. Саме поняття “молодіжна культура” є багатозначним і має безліч синонімів. Так, у залежності від ідеологічної спрямованости, говорять про “молодіжну культуру”, про “часткову молодіжну культуру”, “молодіжну субкультуру” і навіть про “контркультуру”.

Порівняно безпечне поняття “молодіжна культура” у більшості випадків характеризує порушення відносин між молодими людьми та їхніми батьками; радикальний же термін “контркультура” означає серйозний конфлікт між молоддю і суспільством, що за певних обставин може перерости у свого роду “молодіжну революцію”.

Термін “неформальний молодіжний рух” не цілком тотожний терміну “молодіжна субкультура”, позаяк є ширшим поняттям. Неформальним молодіжним рухом можна назвати систему молодіжних субкультур і широкої неорганізованої молодіжної діяльности у взаємозв'язку між собою і з суспільством загалом. У свою чергу, молодіжний неформальний рух є частиною ширшого середовища “андеґраунду”.

Деякі дослідники вважають, що неформальний молодіжний рух, андеґраунд і молодіжні субкультури - це явища одного порядку, чи взагалі - терміни, тотожні за своєю суттю. Однак, на мій погляд, ці поняття відрізняються. Андеґраунд - це контркультурне середовище, до якого належать не тільки молодіжні субкультури, але й специфічні спільноти людей, які за віком не підпадають під поняття “молодь”. Окрім того, андеґраунд - це не тільки середовище культурних ініціатив, але явище як соціальне, так і політичне. Він відбиває ту суспільну активність, що не вписується в загальну соціальну і політичну систему. Молодіжні субкультури є передовими спільнотами андеґраунду. Фактично вони визначають характер і напрямок андеґраунду.

Молодіжна субкультура - будь-яке об'єднання молоді, що має власні елементи культури, а саме: мову (сленґ), символіку (зовнішня атрибутика), традиції, норми і цінності.

По суті, молодіжні субкультури - це результат пошуку своєрідної, нової ідентичности, створення нового стилю. Джерелом цього стилю можуть бути романтизовані чи ідеалізовані образи іншої цивілізації чи культури (“культурні міти” або “культурні утопії”). Для молодіжних субкультур Заходу джерелами “нового стилю” стали культури Азії, Африки й американських індіанців. Це було радше конструювання, ніж запозичення: образ чужої культури очищався від рис, які не сприймалися середовищем, поповнювався власними інтерпретаціями культурних феноменів. Тому результат міг кардинально відрізнятися від оригіналу.

Причина появи молодіжних субкультур спільна як для західних країн, так і для України. Молодь завжди прагне до спілкування з ровесниками, намагається втекти від духовної самотности в родині, у суспільних інститутах, іноді це спроба піти від суспільства загалом. Цю самотність переживають як діти забезпечених батьків, так і вихідці з малозабезпечених родин. Окрім духовної самотности молодої людини існує і соціальний підтекст - визначення ролі та місця молоді в суспільстві. Розквіт молодіжних субкультур на Заході збігається з кризою суспільних цінностей індустріальної епохи, самих основ капіталістичної системи. Молодим пропонували слухняно успадковувати приклад своїх батьків, що будували для них світ споживання і достатку, ініціатива не схвалювалася. Протест американської молоді шістдесятих років відбувався під гаслом Сартра: “Вони украли в мене сенс життя!”.

Дослідники сходяться на думці, що андеґраунд формується з тих, хто “випав” із суспільства. Багато дослідників підкреслювали роль дезадаптації, невміння увійти в трудовий чи навчальний колектив, конфлікти в родині у формуванні альтернативних молодіжних спільнот.

“Громадські форми виховання та відповідні громадські інститути, -- вважає російський вчений Ю.Климов, -- часто сприймаються молодими як ворожі, що заважають самоствердженню особистості.” Тому досить типовим виразом стихійної соціалізації молоді Ю. Климов називає різні форми асоціативної поведінки окремих груп молодих людей, що шокують суспільство своїм зовнішнім виглядом, манерами, інтересами, вибором стилю життя і т. п.. Йдеться про т.зв. “шок-протест”.

Це спрощений підхід до розуміння причин виникнення молодіжних субкультур. “Шок-протест” є лише одним (хоча і знаковим) з елементів молодіжних субкультур. Причини їхньої появи лежать набагато глибше.

Отже, виникнення молодіжних субкультур зумовлене комплексом соціальних, політичних, психологічних та духовних причин, найголовнішою з яких є неадекватність суспільства потребам молоді і, відповідно, духовна самотність, яку породжують інертні суспільні інститути, нездатні до сприйняття нового.

Можна говорити про різний рівень активності молодіжних субкультур. Він в першу чергу залежить від стану політичної системи та економіки даної країни. Однак окреслений взаємозв'язок між субкультурною активністю та стану політико-економічної системи не визначає демократію головним критерієм діяльності субкультур. Йдеться про ступінь прозорості політичної системи та толерантності суспільства. На Заході молодь протестувала не проти авторитаризму, а проти “герметизації” політичної системи та нетерпимості громадської думки до інновацій, проти неадекватності самого суспільства. В той же час на прикладі молодіжних середовищ країн пострадянського простору простежується зв'язок між активністю молодіжних субкультур та демократизацією політичної системи і характеру економіки. Молодіжне середовище виділяє з себе потужні субкультури як реакцію на авторитаризм влади, -- пасивний “неполітично системний” (в розумінні інтегрованості в політичну систему) протест, -- чи на погіршення економічного стану (за нерозвиненості політичних і соціальних засобів тиску на державу). В свою чергу, це не означає, що в країнах з розвиненою демократією та стабільною економікою неможлива поява молодіжних субкультур.

Нові молодіжні субкультури виникають на базі вже існуючого контркультурного досвіду. Зокрема ідейними витоками молодіжного бунту стали традиції мистецтва європейської богеми початку ХХ століття та лівоналаштоване академічне інтелектуальне середовище. На представників вітчизняних молодіжних субкультур істотний вплив мали традиції російських футуристів та досвід шістдесятників (дисидентів і всіх причетних до культури цієї доби).

Загальні тенденції формування особистості

У кожної народженої дитини є мозок, голосовий апарат, але навчитися мислити і розмовляти вона може лише в суспільстві. Звичайно ж, безупинна єдність біологічних і соціальних якостей показують, що людина - істота біологічна і соціальна

Слово «особистість» вживається тільки стосовно людини, і притому починаючи лише з деякого етапу її розвитку. Ми не говоримо «особистість немовляти». Фактично кожний з них - вже індивідуальність... Але ще не особистість! Людина стає особистістю, а не народжується нею. Ми всерйоз не говоримо про особистість навіть дворічної дитини, хоча вона багато чого придбала із соціального оточення.

Особистість не тільки існує, але і вперше народжується саме як «вузлик», що зав'язується в мережі взаємних відносин. Усередині тіла окремого індивіда реально існує не особистість, а її однобічна проекція на екран біології, здійснювана динамікою нервових процесів.

Процес розвитку здійснюється як вдосконалення людини - біологічної істоти. У першу чергу, біологічний розвиток, так і розвиток в цілому, обумовлює фактор спадковості.

Цегельний будинок не може бути побудований з каменю чи з бамбука, а з великої кількості цеглин можна побудувати будинок безліччю різних способів. Біологічна спадщина кожної людини поставляє сирі матеріали, що потім формуються різними способами в людську особу, індивіда, особистість.

Немовля несе в собі комплекс генів не тільки своїх батьків, але і їхніх віддалених предків, тобто має свій, тільки йому властивий найбагатший спадковпй фонд чи спадково визначену біологічну програму, завдяки якій виникають і розвиваються його індивідуальні якості. Ця програма закономірно і гармонійно перетворюється в життя, якщо, з одного боку, в основі біологічних процесів лежать досить якісні спадкоємні фактори, а з іншого, зовнішнє середовище забезпечує зростаючий організм усім необхідним для реалізації спадкового мінімуму.

Надбані протягом життя навички і властивості не передаються в спадок, наукою не виявлено також особливих генів обдарованості, однак кожна народжена дитина має величезний арсенал задатків, ранній розвиток і формування яких залежить від соціальної структури суспільства, від умов виховання і навчання, турбот і зусиль батьків і бажання самої маленької людини.

Згідно навчання І. П. Павлова індивідуальні особливості поведінки, динаміка психічної діяльності залежать від індивідуальних відмінностей у діяльності нервової системи. Основою ж індивідуальних відмінностей у діяльності нервової системи вважають різні прояви, зв'язок і співвідношення нервових процесів - збуження і гальмування.

За допомогою спадковості людині передаються визначені задатки здібностей. Задатки - уроджені анатомо-фізіологічні особливості організму. До них відносяться, насамперед, особливості будови головного мозку, органів відчуття і руху, властивості нервової системи, якими організм наділений від народження. Задатки являють собою лише можливості, і передумови розвитку здібностей, але ще не гарантують, не визначають появи і розвитку тих чи інших здібностей. Виникаючи на основі задатків, здібності розвиваються в процесі і під впливом діяльності, що потребує від людини визначених здібностей. Поза діяльністю ніякі здібності розвиватися не можуть. Жодна людина, якими б задатками вона не володіла, не може стати талановитим математиком, чи музикантом художником, не займаючись багато і завзято відповідною діяльністю. До цьому потрібно додати, що задатки багатозначні. На основі тих самих задатків можуть розвиватися неоднакові здібності, у залежності знов-таки від характеру і вимог діяльності, якою займається людина, а також від умов життя й особливо виховання.

Задатки і самі розвиваються, здобувають нові якості. Тому, грубо кажучи, анатомо-фізіологічною основою здібностей людини є не просто задатки, а розвиток задатків, тобто не просто природні особливості його організму (безумовні рефлекси), але і те, що придбано їм у процесі життя - системи умовних рефлексів. Задатки - це те, на основі чого в людини формуються ті чи інші здібності. Задатки - це також передумови до формування і розвитку здібностей, тобто те, що дано (чи задане - звідси назва «задатки») людині ще до того, як у нього будуть формуватися і розвиватися відповідні здібності.

Саме загальне, традиційне визначення задатків пов'язує їх з деякими вродженими властивостями, якими володіє організм людини. Мова йде про такі властивості, поява і розвиток яких у людини практично не залежить від її навчання і виховання, і які виникають і розвиваються за законами генетики, у процесі дозрівання організму.

Що ж таке здатність? Здатності можна визначити як стійкі індивідуально - психологічні особливості особистості, від яких залежать їхні успіхи в різних видах діяльності.

Розуміння здібностей людини, що характерно для сучасної психології склалося не відразу. У різні історичні епохи і різні періоди розвитку психології під здібностями розуміли різні речі.

На самому початку накопичення психологічних знань, з найдавніших часів і до 17 століття, здібностями душі називалися всі можливі психологічні якості властиві людині. Це було найбільш широке і невизначене поняття здібностей, у якому не виділялася специфіка здібностей як таких на тлі інших психологічних властивостей людини.

Коли було доведено, що не всі здібності є вродженими, що їх розвиток залежить від навчання і виховання, здібностями стали називати лише такі психологічні властивості, які людина здобуває в процесі життя. Це відбулося в 18-19 вв. Остаточне сучасне уявлення про те, що таке здатності і чим вони відрізняються від інших психологічних властивостей людини, склалося лише в 20 столітті.

Поряд з поняттям «здатності» у науковий оборот увійшли такі поняття як обдарованість, талант і геніальність.

Розглянемо природно-обумовлену групу здібностей. Це такі здібності, для яких, по-перше, необхідні уроджені природні задатки, по-друге, здатності, що в основному формуються і розвиваються на основі таких задатків. Навчання і виховання, безумовно, впливають і на формування цих здібностей, однак кінцевий результат, що може бути досягнуть у їхньому розвитку, істотно залежить від наявних у людини задатків. Наприклад, якщо людина має від народження високий зріст і непогані задатки до розвитку точних, координованих рухів, то за інших рівних умов вона зможе досягти великих успіхів у розвитку своїх спортивних здібностей, зв'язаних, наприклад, зі грою в баскетбол, чим та людина, що подібних задатків не має.

Здатності людини можуть знаходитися на різних рівнях розвитку, і в зв'язку з цим можна запропонувати ще одне, нетрадиційне визначення задатків як того, що фактично передує появі і розвитку в людини здібностей визначеного рівня. У цьому випадку як задатки чи передумови до розвитку здібностей більш високого рівня можуть розглядатися вже сформульовані в людини здатності більш низького рівня. При цьому здатності більш низького рівня розвитку не обов'язково є вродженими. Наприклад, знання елементарної математики, отримане в школі, може виступати як передумова, задатку до розвитку здібностей до вищої математики.

На особистість людини роблять вплив також кризи вікового розвитку. Переходячи з одного віку в іншій, більш старший, людина виявляється психологічно не цілком підготовленою до змушеної зміни потреб, цінностей, способу життя. Багато людей, ставши старше, болісно розстаються зі старими звичками і з працею відмовляються від можливостей, що вони мали будучи молодими. Вони не в змозі швидко психологічно пристосуватися до нового для себе положенню і способу життя. Людина, стаючи літнім, як правило, втрачає зовнішню привабливість, друзів молодості. Він уже не в змозі витримувати тривалі психологічні навантаження, що раніш були йому цілком під силу. Усе це починає впливати на характер людини, і вона як особистість поступово змінюється. У період вікових криз можуть відбуватися аномальні зміни особистості людини.

Стан здоров'я також є одним з компонентів біологічного формування особистості. Гарний стан здоров'я сприяє успішному розвитку. Незадовільне здоров'я гальмує процес розвитку. Важке хронічне захворювання позначається на психології людини як особистості. Хвора людина звичайно почуває себе неповноцінною, змушеною відмовлятися від того, що доступно здоровим людям і необхідно йому самому. У підсумку в людини можуть з'явитися різного роду комплекси, і вона як особистість поступово зміниться. Крім того, хвора людина фізично почуває себе не цілком благополучно, і від цього його настрій стає хронічно негативним. Мимоволі цей настрій починає позначатися на взаєминах з оточуючими людьми. Відносини з ними псуються, і це, у свою чергу, починає впливати на характер людини. Замічено, що при багатьох хронічних нервових і органічних захворюваннях згодом змінюється, причому не в кращу сторону, характер людини.

Людина стає особистістю за таких умов:

1 - коли народжується психічно-здоровою (народжена людина ще не є особистістю);

2 - коли формується у суспільства (серед людей).

Структура особистості (Асмолов):

Самосвідомість підлітків

12 років увагу дитини знову починає привертати власна особистість. Однак нова криза розвивається в напряму, немовби протилежному до ранньої. Вона теж починається з протиставлення, але спрямованого не стільки на самих людей, скільки на пов'язані з ними звички, стосунки та їхні прояви у ширшому контексті моральних норм і позицій. Якщо трирічна дитина намагається наслідувати дорослого, то підліток, навпаки, прагне відрізнятися від нього, протиставляти себе йому, бути самостійним. Якщо у трирічної дитини самостійність стверджується у сфері здійснення якихось практичних дій, то в підлітків прагнення до самостійності виражається у виникненні усвідомлення своєї причетності до дорослих, хоча інколи подібне усвідомлення суперечить фактичним можливостям підлітка.

Основними причинами, що впливають на виникнення новоутворень у самосвідомості підлітка, є насамперед соціальні умови його життя, що висувають нові вимоги до його поведінки й діяльності в навчанні, в системі відносин з дорослими тощо. Крізь ці умови заломлюються ті біологічні (статеве дозрівання, нейрогуморальні зміни) і психологічні (ускладнення форм абстрактно-логічного мислення, диференціація й уточнення емоційної сфери, розширення сфери вольової активності та ін.) зміни, без яких важко зрозуміти особливості самосвідомості підлітка, усю її складність і суперечливість.

Вперше в розвитку особистості окремі прояви самосвідомості -- самоспостереження, самопізнання, ставлення до себе, саморегулювання діяльності та поведінки -- стають необхідними потребами. Вони стимулюються прагненням до самовиховання, до цілеспрямованої зміни себе у зв'язку з усвідомленням власних психологічних невідповідностей зовнішнім вимогам, ідеалам, моральним взірцям.

Інтерес до себе, бурхливе зростання самоусвідомлення ззовні виглядають як раптовий «вибух». Здається, що вони виникають із нічого. Проте психологічні дослідження свідчать, що інтерес підлітка до свого внутрішнього світу, роздуми про себе, про свої стосунки з іншими, своє місце в колективі виникають на основі його інтересу до інших людей і передусім однолітків. Розвиток інтересу до інших зумовлений новими формами спілкування підлітків між собою. Воно будується на спільних цікавих справах, обговореннях тощо. Встановлюються глибші особистісні взаємини, пов'язані з різноманітними почуттями (симпатії, дружби, кохання та ін.).

Результати самоспостереження й самоаналізу, до яких підліток звертається досить часто, фіксуються в його самооцінці. Розвиток самооцінки підлітка -- складний і суперечливий процес. Підліток визначає для себе «еталон дорослості», через який він сприймає й оцінює себе, але який, однак, не завжди відповідає його можливостям. Як наслідок -- самооцінка підлітка нерідко коливається, вона нестійка І загалом неадекватна. Він або недооцінює, або, навпаки, переоцінює себе; рівень його домагань часто не відповідає рівневі фактичних досягнень. Поведінка, що регулюється такою самооцінкою, може призвести до конфліктів з оточуючими. Проте це не означає, що розвиток самооцінки підлітка йде негативним, хибним шляхом. Така неадекватність є віковою нормою, вона цілком закономірна і є джерелом самовиховання особистості, її подальшого розвитку.

Самооцінка підлітка на всіх рівнях свого розвитку включається у внутрішню регуляцію поведінки, діяльності, спілкування. Водночас і самі психологічні умови діяльності, спілкування здатні здійснювати зворотний вплив на рівень саморегуляції. Так, у підлітка зі сталою й адекватною самооцінкою, який перебуває в умовах, що сприяють задоволенню його потреби у самоствердженні, моральна саморегуляція поведінки проявляється на достатньо високому рівні, відбувається її подальший розвиток. Якщо ж підліток з такою самооцінкою потрапляє в такі умови спілкування, де постійно стикається з недооцінкою його можливостей, обмеженням самостійності, приниженням гідності й регламентацією дій, саморегуляція порушується.

З розвитком усіх сфер самосвідомості, формуванням навичок і вмінь роботи над собою зменшується розрив між прагненням підлітка вдосконалювати себе й реалізацією цього прагнення в діяльності, поведінці та спілкуванні. І тоді самовиховання з епізодичного самозмінення стає постійною властивістю особистості, її потребою. Позитивні наслідки самозмінення стимулюють підлітка до подальшого самовиховання.

Підлітковий етап генезису самосвідомості має особливу значущість для розвитку особистості, оскільки саме на цій стадії вона піднімається на якісно новий ступінь, що знаменує початок її зрілості.

Отже, при переході від однієї стадії до іншої відбувається послідовне ускладнення, розширення сфери діяльності й підвищення ролі самосвідомості в процесі загального психічного розвитку особистості. Як уже зазначалося, між окремими стадіями самосвідомості існують внутрішня наступність, спадкоємність -- це означає, що кожна вища стадія розвитку не просто заперечує попередню, а й містить у собі поряд із мінливими, частковими компонентами акумульовані на попередніх стадіях стабільні, інваріантні компоненти -- як у засобах функціонування самосвідомості, так і в її змісті.

Процес розвитку емоційно-ціннісного ставлення до себе відбувається в напрямку, з одного боку, узагальнення більш або менш однорідних, близьких за своєю модальністю і змістом переживань у складні почуття, а з іншого --диференціації на новому, вищому рівні почуттів з різним смисловим значенням. Різноманітні почуття, емоційні стани, пережиті в різний час, у різних життєвих ситуаціях у зв'язку з роздумами про себе, розумінням себе тощо, становлять емоційний «фонд» самосвідомості, який, включаючись на будь-якому рівні у процеси самопізнання та саморегулювання, значною мірою спрямовує їх, надає їм індивідуального, особистісного характеру і сам постійно уточнюється.

Результати інтегративної роботи в сфері самопізнання, з одного боку, й у сфері емоційно-ціннісного ставлення до себе -- з іншого, поєднуються в особливе утворення самосвідомості особистості -- її самооцінку.

Зміст самооцінки має багато аспектів, так само складною й багатоаспектною є сама особистість. Він охоплює світ: її моральних цінностей, стосунків, можливостей. Єдина цілісна (глобальна) самооцінка особистості формується на основі самооцінки окремих сторін її психічного світу (часткових самооцінок). Кожний з компонентів самооцінки, гас відображає ступінь знання особистістю відповідних її якостей і ставлення до них, має свою лінію розвитку, через що весь процес утворення загальної самооцінки має суперечливий і нерівномірний характер. Самооцінка різних компонентів особистості може перебувати на неоднакових рівнях стійкості, адекватності, зрілості. Форми взаємодії самооцінок -- єдність, узгодженість, взаємодоповнення, конфліктні стосунки -- передують процесові утворення єдиної самооцінки, супроводжують його і виявляються в постійних, іноді болісних і невдалих пошуках особистістю самої себе, в безперервній увазі до свого внутрішнього світу з метою зрозуміти свою цінність у суспільстві, знайти своє місце у складній системі соціальних, професійних, сімейних і особистісних стосунків.

За внутрішнім устроєм самооцінка включає змісти, що можуть мати різні рівні усвідомленості. Це пов'язане з чим, що результати самопізнання і ставлення до себе, на основі яких формується самооцінка, також можуть виявлятися на різних рівнях усвідомленості. Тобто знання себе й емоційно-ціннісне ставлення до себе мають неоднаковий ступінь яскравості й виразності. Вони можуть існувати й на неусвідомлених думок і почуттів, у формі інтуїції -- неясного усвідомлення, що не знайшло адекватного вираження вигляді певного передчуття. Інколи перевага експресивно моменту в складі самооцінки позбавляє її внутрішньої логіки, аргументованості, послідовності, співвіднесеності зі справжніми особливостями особистості.

У процесі формування єдиної самооцінки особистості провідна роль належить її раціональному компоненту. Саме на основі самоаналізу відбувається немовби виявлення недостатньо чітких компонентів самооцінки та їх переведення зі сфери неусвідомлюваного в сферу свідомого. Самооцінка формується за більш або менш активної участі самої особистості та відображає якісну специфіку її психічного світу, не збігаючись іноді в деяких елементах, а зрідка й повністю, з об'єктивною оцінкою особистості; її адекватність, істинність, логічність і послідовність установлюються на основі реальних проявів особистості в діяльності, поведінці. На кожному конкретному етапі розвитку особистості самооцінка, з одного боку відображає рівень розвитку самопізнання та емоційно-ціннісного ставлення до себе, з іншого -- є важливою внутрішньою умовою їхнього розвитку.

На різних генетичних стадіях розвитку саморегулювання коефіцієнт участі самооцінки в цьому процесі неоднаковий. З віком самооцінка переважає вплив зовнішніх оцінок. Особливо помітний зсув в орієнтації на самооцінку в підлітковому віці. Однак урахування зовнішньої оцінки виявляється в кожному віці і має стійке індивідуальне вираження.

Отже, з самого початку свого виникнення самооцінка імпліцитно існує в структурі регуляції поведінки. Людина не завжди усвідомлює її присутність, але саме вона є основою порівняння себе і своїх можливостей з тими вимогами та завданнями, що висуваються різними ситуаціями соціальної взаємодії. Самооцінка надає специфічної спрямованості всьому процесові саморегулювання поведінки. Результат цього процесу прямо співвідноситься з адекватністю стійкістю й глибиною самооцінки.

Тільки високий рівень розвитку цих властивостей та їх інтеграція забезпечують здійснення саморегулювання на адекватному рівні.

Я - концепція та самооцінка підлітків

На сучасному етапі суспільного розвитку посилюється інтерес до внутрішнього світу людини, її самосвідомості як регулятора думок та вчинків. За останні роки з'явилася значна кількість праць у галузі вивчення свідомості та самосвідомості, розвитку самосвідомості у підростаючої особистості.

Підлітковий вік є сенситивним у формуванні Я-концепції. Власне, в перехідний від підліткового до юнацького віку період інтенсивно розвивається сприймання себе як людини певної статі, яка у зв'язку з цим має специфічні потреби, мотиви, форми поведінки, ставлення до представників іншої статі.

Перш ніж розпочати вивчення Я-концепції підлітка, ми повинні визначитися з провідними методологічними принципами та вихідними одиницями аналізу психічного розвитку особистості, щоб у ході практичної реалізації цілей дослідження застосувати адекватні методи та прийоми дослідження у висвітленні питання про складні шляхи розвитку такого особистісного утворення, як статеворольова ідентичність підлітка.

Застосовуючи теоретичні положення для аналізу процесу набуття ґендерної самовизначеності підлітком, можна сказати, що організм людини і соціальне середовище виступають у процесі діяльності в синтезі одне з одним, де результат взаємодії є завжди інтегральним виявом обох сторін. Звідси постає необхідність використання принципу цілісності в аналізі явищ ( новоутворень) психіки у процесі статеворольової ідентифікації. Розуміння психічного як продукту взаємодії суб'єкта з об'єктом є необхідною умовою розуміння рушійних сил становлення Я-концепції.

Особливості Я-концепції, образу “Я”, рефлексії, самооцінки тісно пов'язані із статевою ідентифікацією. Саме статева самосвідомість, яка розглядається як єдність когнітивного, афективного і поведінкового компонентів, визначає потреби, мотиви, ціннісні орієнтації, форми поведінки людини як статевої істоти. Адекватна статева самосвідомість, яка свідчить про багатий внутрішній духовний світ, усвідомлення і збагачення своїх особистісних якостей, свободу від упереджень у ставленні до представників іншої статі, відповідальне ставлення до партнерських стосунків і почуття кохання, прийняття свого тілесного “Я” формується під впливом соціального оточення протягом усього життя.

Оскільки у становленні особистості чоловіка чи жінки суспільний та особистісний досвід невід'ємні один від одного, то соціальні умови формування статевої ідентичності і Я-індивідуальне тісно пов'язані між собою, а завдяки діяльності (у тому числі і творенню власної ґендерної ролі), індивід соціалізується і розвиває своє власне “Я”.

С.Л. Рубінштейн писав: “Я” - це не свідомість, не психічний суб'єкт, а суб'єкт - людина, що володіє свідомістю, наділена свідомістю, точніше людина як свідома істота, яка усвідомлює світ, інших людей, саму себе. Самосвідомість - це не усвідомлення свідомості, а усвідомлення самого себе як істоти, усвідомлюючи світ і змінюючи його - як суб'єкта в процесі його діяльності, практичної і теоретичної, діяльності усвідомлення в тому числі”.

Аналіз особливостей статевої самосвідомості підлітка передбачає їх розгляд у процесі безперервного розвитку, удосконалення в процесі взаємодії із соціумом. Визнання опосередкованого характеру психічного (в тому числі і самосвідомості), дає можливість розглядати самосвідомість у системі взаємодії людини з зовнішнім світом - і насамперед, із соціальною його часткою (В.Т. Асєєв, Л.І. Анциферова, Г.С.Костюк.).

Взаємодія людини із соціумом на кожному щаблі її розвитку є специфічною. С.Л. Рубінштейн зазначав: “Рушійні сили розвитку самосвідомості потрібно шукати в зростаючій реальній самостійності індивіда, яка проявляється в зміні його взаємостосунків з оточуючими... Реальна, немістифікована історія самосвідомості нерозривно пов'язана з реальним розвитком особистості і основними подіями її життєвого шляху”.

На думку А.Г.Ковальова, у взаємодії особистості та середовища необхідно враховувати два вирішальні і взаємопов'язані моменти: по-перше, характер впливу на підлітка обставин його життя і, по-друге, активність особистості самого підлітка, який сприйматиме або не сприйматиме ці обставини. При цьому вирішальний вплив на формування статеворольової ідентичності підлітка будуть мати стосунки між людьми, у сфері дій яких він знаходиться. Це сім'я - школа, автори підручників. Особистість підлітка залучається до цих відносин у процесі спілкування та навчальної діяльності, а тому неминуче пристосовується до них, спочатку - несвідомо, а пізніше - і свідомо.

Безперервний характер розвитку самосвідомості, вікова стадійність, спадкоємність ліній онтогенезу дає підстави розглядати становлення ґендерної самосвідомості як психічний процес, що поступово розгортається в часі й характеризується все більш ускладненими формами самопізнання.

У зв'язку з важливістю ролі суб'єкта самосвідомості для дослідження особливостей становлення ґендерної ідентичності постає необхідність аналізу етапів розвитку статевої самосвідомості і її центральної складової - Я-концепції, адже вона акумулює в собі все те, що й найбільш важливим для особистості на кожному з періодів її розвитку стверджує І.Д. Бех.

Я-концепція - це цілісний образ власного “Я” людини, узагальнене її уявлення про саму себе, система її настановлень щодо власної особистості, яка є достатньо стабільною, більшою чи меншою мірою усвідомлюваною. Тому все частіше вживається поняття “константне ядро” Я-концепції як основне стабільне уявлення людини про себе. Я-концепція є складовою частиною афективно-когнітивної структури особистості і “обслуговує” як внутріособистісні процеси, так і міжособову взаємодію.

Я-концепція - динамічне, активне і здатне до змін утворення; воно визначає і організує діяльність та переживання особистості, реалізує мотиваційні функції, забезпечує плани, правила і сценарії поведінки, визначає адекватність реакцій на соціальні зміни. Таким чином, Я-концепція опосередковує найважливіші внутріособистісні процеси (переробку інформації, мотивацію, емоції) і більшість міжособистісних взаємодій (соціальну перцепцію, ситуацію вибору партнера, стратегію взаємодії з ним).

Складові образу Я-хлопчик і Я-дівчинка виникають спочатку на основі усвідомлення дитиною оцінок її іншими людьми, а далі - на основі співвідношення оцінок інших людей і своїх власних (І.А. Дубровіна, Т.М. Титаренко, О.М. Прихожан).

Завдяки дослідженням Л.І. Божович, В.С. Мухіної доведено, що саме наслідування статевотипізованим взірцям поведінки формує базовий зміст первинних увлень дитини про ґендерні відмінності та свою власну ґендерну адекватність.

Подальший розвиток статевої самосвідомості та образів “Я” відбувається у напрямку самоствердження дитини в ігровому освоєнні статевовідповідних ролей та накопичення соціального досвіду. В генезисі образу статевовідповідного “Я” все більшу роль набуває соціум, соціальна практика, яка формує образи “узагальнених Інших” жінок та чоловіків. В міру дорослішання складається “концепція - Я” як стабільний набір ґендерних настанов, міркувань та символів відносно себе як представника певної статі ( М.Й. Боришевський, В.М. Васютинський).

Отже, від простої імітації статеворольової поведінки дорослих до розвитку здатності внутрішнього програвання статевовідповідних ролей - такий шлях проходить дитина у становленні образу статевовідповідного “Я”. З підліткового віку виробляється здатність оцінювати “узагальненого іншого”, що задається впливом культурного середовища та творення себе відповідно до статеворольового самовизначення.

Живучи в плюралістичному суспільстві, спілкуючись у ньому, підліток невідворотно стикатиметься з такими різними наповненнями ґендерних ролей, поведінки та стереотипів, які будуть внутрішньо несумісними. Яким чином у таких випадках буде формуватися єдина Я-концепція? Чи створять наявні протиріччя ґрунт для внутрішнього конфлікту, і який із впливів виявиться домінуючим?

Розглянемо, як ставляться та вирішуються питання про інтеграцію власного “Я” підлітком в умовах нав'язування соціумом неоднозначних смислів.

Так, Р.Бернс, представник гуманістичного напрямку в психології, підкреслював, що, незважаючи на досить складну структуру, однією з основних ознак сформованості “Я-концепції” є її внутрішня узгодженість, її цілісність.

Звідси - важливий для нашого дослідження висновок про необхідність відносного балансу нормативів оточуючого середовища, а також щодо статеворольової поведінки і якостей, вихованих в особистості мікросоціумом - сім'єю та школою.

Розвинена людська особистість має систему уявлень про себе, і вона вважає, що ця система відповідає реальності. Це система якостей, які приписуються собі в даний „момент” життя.

Теперішнє (актуальне) „Я” бере участь в адаптації особистості в актуальних соціальних ситуаціях, але якщо ситуації змінюються, то й теперішнє „Я” зазнає певних змін, що забезпечують гнучке реагування й регулювання поведінки, а відтак і адаптацію особистості.

Динамічне „Я” являє собою той тип особистості, який індивід поставив за мету набути. Це вже відносно стійка підструктура „Я-концепції”.

Фантастичне „Я”. До цієї підструктури входить уявлення про те, якою хотіла б стати людина, якби все було можливим. Тобто, якби можна було ігнорувати реальні умови життєдіяльності і розвитку.

Ідеальне „Я”, адаптивні можливості особистості і „синдром Пеле”. Ідеальне „Я” як підструктура особистості включає уявлення людини про той тип особистості, яким вона повинна була б стати внаслідок засвоєних моральних норм, ідентифікацій і зразків. Ідеальне „Я” стає метою людини, якої вона прагне більш-менш послідовно.

Майбутнє, або можливе „Я”. Цю підструктуру „Я-концепції” М. Розенберг визначив як уявлення індивіда про той тип особистості, яким він може стати. Вважається, що цей тип може значно відрізнятися від ідеального „Я”: людина прагне стати героєм і водночас відчуває, що стає міщанином. Інакше кажучи, до свого майбутнього „Я” людина в певній мірі йде мимоволі.

Ідеалізоване „Я”. Таке найменування одержав образ, яким людині приємно бачити чи уявляти себе. В літературі відзначається, що „...цей образ може містити компоненти і нинішнього „Я”, і ідеального „Я”, і майбутнього „Я” [8]. Таке визначення ідеалізованого „Я” дозволяє припустити, що воно не є стійкою підструктурою „Я-концепції”. Ідеалізоване „Я” складається з різних елементів кількох її підструктур. Якщо це так, то зрозуміло, що ідеалізоване „Я” є ситуаційним „Я-образом”, що виникає в особливих соціальних ситуаціях.

Уявлюване „Я”. Під назвою уявлюваних „Я-образів” розуміють образи і маски, „...які індивід виставляє напоказ, аби приховати за ними якісь негативні чи хворобливі риси, ідіосинкразії, слабкості свого реального „Я”. Очевидно, що такі „вітринні” „Я-образи” (а під уявлюваними „Я”, на нашу думку, можна розуміти тільки ситуаційні „Я-образи”, які, однак, досить стійкі й багаторазово відтворюються у відповідних ситуаціях) є захисно-адаптивними утвореннями психіки людини. Їх можна назвати захисно-адаптивними підструктурами самосвідомості.

Фальшиве „Я” та його захисно-адаптивні наслідки. Оскільки самопізнання - дуже складне й тонке явище, здійснюване переважно соціально опосредкованими шляхами, то людина нерідко має спотворене уявлення про себе. Це найчастіше спотворене нинішнє (актуальне) „Я”, хоча в принципі будь-яка з описаних підструктур „Я-концепції” може бути неадекватною структурі реальної особистості. Спотворене актуальне „Я” називають також фальшивим „Я”. Для підтримання фальшивих (але бажаних) „Я” особистість систематично використовує такі механізми, як самообман, дискредитація й витіснення. Внаслідок цих процесів особистість набуває таких негативних рис самосвідомості й характеру, як острах негативної самооцінки, очікування негативного ставлення інших, нездатність до вчинків, що забезпечують самоповагу тощо [7]. Це означає, що фрустроване фальшиве „Я” приводить в рух ті захисні механізми, які, стаючи патологізованими, призводять до ще більшого поглиблення стану патологізованої адаптації особистості. Спотворений „Я-образ” заважає правильно розуміти власний досвід, інших людей. Відбувається перехід від спотворення самопізнання до спотвореного пізнання навколишнього світу, у першу чергу - соціального.

Необхідно мати уявлення, яким чином центральна інстанція „Я” здійснює контроль і управління психічною діяльністю. Це потрібно також для розуміння адаптивних процесів особистості, поглиблення нашого розуміння структурно-функціональних зв'язків у системі самосвідомості особистості. Ми вважаємо, що в кожній соціальній ситуації центр „Я” особистості зв'язується переважно з одним зі стійких „Я-образів”, активізує його й використовує як регулятор рольової поведінки.

Зміна зовнішності

Про «не створи собі кумира» відомо, напевно, кожному. І багато хто з цим погоджується. Притому, кумир, хочеш не хочеш, асоціюється або з позолоченим істуканом, або зі спітнілою рок-зіркою, яка в чаді ганяє сценою. Такі, дійсно, - в господарстві ні до чого. Так, завдяки особливостям значення слова «кумир» справжні кумири залишаються в тіні.

Річ у тому, що кумирами можуть бути не тільки конкретні люди або, як це часто трапляється, гроші. В ролі позолоченого істукана може виступати мета (і тоді вона негайно починає виправдовувати засоби), кумиром може стати навіть система цінностей. Іншими словами, кумир - це не стільки людина, річ або явище. Швидше - це те, як ми до всього цього відносимося.

... багато хто потрапляє в залежність від помилкового висновку: «Чим більше схожий на кумира, - тим більше щастя».

Наприклад, живе собі панянка, яка серйозно захоплена творчістю Мерилін Монро. Вважає актрису і красунею, і розумницею, і ідеалом жіночності. І одного прекрасного дня - хрясь! - панянка виливає собі на голову літр перекису водню, щоб стати схожою на жінку своєї мрії. У її вчинку немає нічого поганого: хіба мало хто перекисом не балувався, особливо в юності? А через деякий час панянка - хрясь! - і записується до пластичного хірурга. Хоче змінити форму губ. Щоб вони стали схожими на губи улюбленої актриси. І знову: у самому факті операції нічого поганого не немає (яким би не було наше ставлення до естетичної хірургії). Важливіше те, який сенс вкладає наша героїня у власні дії.

Заявити, що будь-яке наслідування - зло, було б дуже необдумано. Саме здатність наслідувати лежить в основі багатьох видів навчання. Наприклад, малі діти саме шляхом наслідування освоюють навички мови. Не кажучи вже про те, що вони наслідують поведінкову реакцію дорослих. Можна хоч сто разів втокмачувати дитині: «Переходь дорогу тільки на зелене». Але якщо ви самі перебігаєте дорогу поки немає машин, то будьте упевнені: ваша дитина в житті не стане чекати зеленого світла.

Наслідування служить нам добру службу і в пізнішому віці. Наприклад, певні професійні навички отримуються тільки шляхом усвідомленого або неусвідомленого наслідування старшим товаришам. У своїх мемуарах self-made знаменитості, що починали з нуля, нерідко люблять розповідати про те, як вони на початкових етапах своєї кар'єри придивлялися до дій більш статусних колег: як вони тримають себе, як виходять із конфліктів, як створюють собі репутацію.

Врешті-решт, наслідування тим, хто досвідченіший в певних питаннях, дозволяє заощадити масу часу, який пішов би на проби й помилки, дій ми самостійно. “Дурний вчиться на власних помилках, розумний - на чужих”, - не найгірше правило життя.

Та і вся сучасна індустрія моди зводиться до того, щоб з великої кількості варіантів вибрати зразки для наслідування й успішно їм слідувати. Тому нічого дивуватися, що багато п'ятнадцятирічних дівчат із смаком одягаються і ретельно за собою доглядають. Просто у них є можливість знайти собі зразки для наслідування в журналах. Питання лише в тому, в якій мірі людина повинна копіювати те, що йому подобається. А головне - ради чого.

Повернемося до тієї милої персони, яка, ставши фарбованою блондинкою, відправилася на пластичну операцію, сподіваючись знайти ще більшу схожість із Мерилін Монро.

Подібна пошесть зараз набуває найбільшого розмаху в США й Європі не тільки серед молоді, але і серед людей середнього віку. Стаючи схожими на своїх кумирів, люди підсвідомо вірять в те, що вони отримають більше упевненості в собі, удача почне посміхатися до них і їх доля радикально зміниться. Тобто після зміни зовнішності автоматично трансформується і «начинка», що дозволить незабаром стати мазуном долі. А якщо щастя з неба не падає, вони починають думати, що недостатньо подібно змінили свою зовнішність.

Так багато хто потрапляє в залежність від помилкового висновку: «Чим більше схожий на кумира - тим більше щастя».

У цьому і головний негативний результат створення кумира: людина відмовляється від відповідальності за власне життя, перекладаючи її на когось іншого.