Наприкінці XX - початку XXI ст. постійно зростає значення інформації та процесів комунікації. Ці зміни зачіпають більшість сфер діяльності людини, насамперед сферу її культурної діяльності. Це дає підстави говорити про актуалізацію всебічного дослідження комунікації як явища культурного простору. Всебічно розглядаючи різні визначення поняття "комунікація", нами зроблено висновок, що всі визначення комунікації не виключають одне одного, значення терміна не є взаємовиключними, кожне розглядає певний аспект цього феномена, уточнюючи та доповнюючи, даючи більш глибоке осягнення цього поняття.

У сучасній науці виділяється кілька конкретно-наукових підходів до вивчення комунікації. Поперше, це різні підходи технократичного та інтеракціонного характеру. По-друге, в рамках інтеракціонізму вчені розділилися у вирішенні питання про те, як пояснити комунікацію - посиланнями на індивідуальну усвідомлену діяльність чи як похідну від соціальної структури. Дебати про комунікацію в подібних термінах займають одне з центральних місць у сучасній соціології, психології та культурології. У рамках саме цих наук складалися основні теоретико-методологічні підходи до вивчення комунікації і робилися різні спроби примирити об'єктивну структуру і суб'єктивну волю.

Технократичні підходи до вивчення комунікації були обумовлені специфікою конкретно історичних умов та самого предмета дослідження. Так виникли концепції технологічного детермінізму, найбільш відомою серед яких є теорія інформаційного суспільства, що розглядає сучасні технічні засоби інформації в якості найважливішого стимулу і джерела соціального розвитку. Один з основоположників даної теорії Д. Белл вважав, що США і багато європейських країн стають інформаційними товариствами, заснованими не на індустріальному виробництві з його традиційними галузями, а на новітніх інформаційних технологіях і виробництві нового знання [2, 45-46]. Явною ознакою такої трансформації стає підвищення значення вищої освіти. Знання перетворюється на ключове джерело нововведень і основу соціальної організації і техноструктури [14,104]. По суті, це новий тип цивілізації, який характеризується прискореною автоматизацією і комп'ютеризацією процесів виробництва та управління, новими технічними системами отримання, переробки, передачі та зберігання інформації, інтелектуалізацією виробничої діяльності, інформатизацією всіх сфер суспільного життя, підвищенням якості життя, зміною соціальної структури суспільства і т.д. Через зростання ролі знань, інформації та засобів комунікації таке суспільство називають інформаційним.

Очевидно, що нові системи зв'язку, здатні миттєво передавати інформацію практично в необмеженому обсязі на будь-яку відстань, кардинально міняють вигляд людства, ведуть до принципово нового стану культури і цивілізації.

Разом з тим теорія інформаційного суспільства з її оптимістичною вірою в цивілізуючу міць інформаційних технологій проявила певну методологічну недостатність. Сьогодні абсолютна більшість авторів, що думають про нову епоху, стурбовані тим, що в найбільш розвинених країнах Заходу техніко-економічний компонент не просто домінує, але часом пригнічує культурно-етичну складову суспільства.

До категорії технократичних може бути віднесена концепція канадського соціолога і культуролога, теоретика комунікаційних технологій Г.М. Маклюєна. Основним двигуном історії, згідно з Маклюєном, є зміна технологій, яку, у свою чергу, викликає зміна способу комунікації [7, 87]. Канадський вчений вважав, що тип суспільства значною мірою визначається пануючим в ньому типом комунікації, а людське сприйняття - швидкістю передачі інформації. Історичні форми комунікацій він уподібнює галактикам, які можуть зустрічатися, проходити одна через іншу, змінювати свою конфігурацію [7].

Рушійними силами нової революції стали електронні ЗМІ, перш за все телебачення. Саме телебачення, за як звати його? Ініціали необхідні Маклюєном, дозволило людству повернутися в дописемну громаду, у глобальне село, де інформація доступна відразу всім і отримати її можна практично миттєво. Маклюєн вважав, що в результаті електронно-комунікативної революції людство опиняється на порозі "розкріпаченого і безтурботного світу", в якому дійсно може стати єдиною сім'єю. Разом з тим, він відзначав, що бурхливий розвиток сучасних інформаційних технологій веде до того, що зміст комунікації відступає на задній план, стає багато в чому випадковим, ситуативним, а засоби її здійснення набувають наростаючі можливості маніпулювання свідомістю людей, "зомбування" [7].

У рамках технократичної парадигми отримала свій розвиток "математична теорія комунікації" (передачі повідомлень в технічних системах зв'язку - телефон, телеграф тощо) інженера і математика К. Шеннона, заснована на загальній теорії систем біолога Л. фон Берталанфі. Ця теорія виходить з наступних посилок: повідомлення (точніше, їх коди) надходять з джерела через канал зв'язку (з можливими перешкодами) в приймач інформації. [15, 32]

Системний підхід розглядає комунікацію як систему, в якій присутні: джерело, передавач, канал, одержувач, місце призначення, шум. Комунікація означає, що джерело інформації вибирає бажане повідомлення, передавач кодує повідомлення в сигнали, а одержувач розшифровує сигнали в повідомлення. Успіх інформаційної передачі залежить від здатності точно одержати повідомлення в місці призначення. Проблемами інформаційної передачі є: надмірність (повторення, копіювання інформації); шум (будь-яке спотворення, яке виникає при передачі сигналу від джерела до місця призначення); зворотний зв'язок (коригувальна інформація від одержувача) [10, 22].

На основі цієї теорії були сформульовані теорії комунікації в організаціях, популярні в кінці 1960-х - початку 1970-х рр., згідно з якими комунікація представлялась як діяльність, спрямована на виготовлення, передачу та збереження інформації в рамках різних організаційних структур.

Інтеракційний підхід розглядає комунікацію як взаємодію. У рамках інтеракціонізму склалося багато теоретико-методологічних напрямів, що розробляються в культурології, психології, соціології, соціальній психології.

На початку і середині XX ст. комунікація найчастіше розглядалася в контексті загальнотеоретичних побудов біхевіоризму, що зводив її до прямого впливу повідомлень комунікатора на реципієнта, де останній виступає лише як об'єкт, що реагує на інформацію.

При альтернативному баченні сутності комунікації на перший план висувається активність реципієнта як рівноправного суб'єкта комунікативної діяльності. У результаті, в 1953 Т. Ньюкомбом був сформульований інтеракціоністскій підхід до комунікації. Суб'єкти комунікації тут рівноправні і пов'язані як взаємними очікуваннями й установками, так і спільним інтересом до предмета спілкування. Комунікація розглядається як реалізація цього інтересу за допомогою переданих повідомлень. Ефекти комунікації полягають у зближенні або розходженні точок зору комунікатора і реципієнта на загальний предмет, що в свою чергу означає розширення чи звуження їх можливостей взаєморозуміння і співпраці. Такий погляд на комунікацію ставить в центр уваги досягнення згоди між суб'єктами комунікації, встановлення рівноваги в системі взаємних установок [10, 26].

Ще одним напрямком інтеракційного підходу є напрямок символічного інтеракціонізму (термін запропонував Г. Блумер). Біля його витоків стояв американський філософ, соціолог і соціальний психолог Дж. Мід. Мід заперечував біхевіорістську тезу, згідно з якою поведінка людей - це пасивна реакція на стимул. Для символічного інтеракціонізму комунікація - не просто реакція, а суб'єктивна осмисленість та спрямованість на інших. Взаємодії між людьми розглядаються як безперервний діалог, у процесі якого вони спостерігають, осмислюють наміри один одного і реагують на них. Лише надавши дії "іншого" якийсь сенс, значення ("символізувавши" його), люди реагують на ці дії. Таким чином, ці реакції, вважав Мід, носять не автоматичний, а осмислений характер символічних дій; явища, яким надається будь-яке значення, стають символами [9].

З символічного інтеракціонізму вийшла етнометодологія - теоретичний підхід, ініційований американським соціологом Г. Гарфінкелем.

Універсалізуючи методи етнографії та способи організації повсякденної життєдіяльності людей в примітивних культурах, етнометодологія визначає своїм предметом процедури інтерпретації, приховані, неусвідомлювані, нерефлексивні механізми соціальної комунікації між людьми. Причому, форми соціальної комунікації не зводяться етнометодологами до мовної комунікації, до повсякденної мови. Етнометодологія розуміє мову комунікації більш широко, включає в неї не тільки вербальну мову, але й мову жестів, виразних рухів, ритуал і навіть мовчання [10, 27].

Деякі дослідники підкреслюють драматургічну складову інтеракції. На думку, І. Хоффмана, люди самі створюють ситуації спілкування, що представляють собою якийсь ритуал, дійство, спектакль, де кожен виконує певну роль.І. Хоффман розглядає театр як аналогію повсякденному життю.

Інтеракціоністський культурологічний підхід до вивчення комунікацій у різних суспільствах та організаціях став дуже популярним в середині та другій половині ХХ ст. Він має зв'язок з етнометодологією і досліджує загальне та специфічне в комунікаціях представників різних культур.

Теорія міжкультурного змісту комунікації ("проксемія"), що розробляється американським антропологом Е. Холом, дає можливість усвідомити культурні значення комунікативних дій і відповідне їх виконання, ефективність яких заснована на визнанні приналежності комунікантів до певного культурного середовища. При цьому аналізі комунікації використовується поняття "соціальна дистанція", яке характеризує ступінь близькості або відчуженості соціальних груп та осіб. Вона не тотожна просторовій, географічної дистанції, хоча може виражатися і в специфічних формах розселення етнічних груп.

Аналіз соціальної дистанції був вперше здійснений Г. Зіммелем, Р. Парком, Е. Берджессом, Л. фон Візе [10, 31].

Соціокультурні аспекти комунікації знайшли відображення у теорії "обличчя" (ідентичності) у переговорах, запропонованої С. Тінг-Тумі. Ця теорія ґрунтується на наступних припущеннях: учасники переговорів незалежно від їхньої культурної приналежності намагаються зберігати ідентичність (обличчя) у всіх комунікативних ситуаціях.

Особливу увагу теорія приділяє тому, що процеси комунікації обумовлені етнічними характеристиками сторін, які впливають на тривалість і умови переговорів, це зазвичай пов'язують не лише з культурним і національним походженням, але з расовими, релігійними та лінгвістичними рисами.

Етнокультурна матриця ділових комунікацій (переговорів) включає також такі параметри, як етнічні ярлики, жарти: упередження, культурні та мовні відмінності, спільні інтереси та цінності, гостроту етнічних відмінностей, передісторію етнічних відносин, міжетнічні контакти та потенціал взаємодії [10].

Серед теорій інтеракційного підходу, які пов'язують сфери комунікації та культури, особливе місце займають теорії художньої комунікації.

Художня комунікація, з точки зору Ю. Лотмана, активного послідовника формальної школи 30-х років, розглядається як "деавтоматизована" що характерно для літературної мови на противагу повсякденному спілкуванню, що є автоматичним [6].

Ю. Хабермасом була розроблена теорія комунікативної дії. Ще до появи двотомної праці "Теорія комунікативної дії" Ю. Хабермас ввів ряд фундаментальних для цієї теорії понять [13]. Центром зусиль Ю. Хабермаса стало розрізнення і, можна сказати, протиставлення інструментальної та комунікативної дії. Втіленням інструментальної дії Ю. Хабермас вважає сферу праці. Ця дія упорядковується згідно з правилами, які ґрунтуються на емпіричному знанні. При здійсненні інструментальної дії реалізуються - відповідно до критеріїв ефективності, контроля над дійсністю - певні цілі, здійснюються передбачення, що стосуються наслідків цієї дії. Під комунікативною дією Ю. Хабермас вже в роботах 60-х років розуміє таку взаємодію, принаймні, двох індивідів, яка упорядковується згідно з нормами, що приймаються за обов'язкові. Якщо інструментальна дія орієнтована на успіх, то комунікативна дія - на взаєморозуміння діючих індивідів, їх консенсус. Ця згода щодо ситуації та очікуваних наслідків заснована скоріше на переконанні, ніж на примусі. Вона передбачає координацію тих зусиль людей, які спрямовані саме на взаємопорозуміння [13].

Поява та розвиток новітніх технологій комунікації, технічних засобів спілкування зумовили формування нового культурного простору - масового суспільства. Дане суспільство характеризується наявністю специфічних засобів зв'язку - засобів масової комунікації. Бурхливий розвиток засобів масової комунікації в ХХ - XXI ст. призвів до зміни світосприйняття, трансформації, "дегуманізації" культури та мистецтва, формування нового віртуального світу спілкування.

В цих умовах виникають нові теорії та концепції, які вивчають місце та роль масової комунікації.

Теорії чарівної кулі та підшкірних ін'єкцій, або "лікарського засобу для підшкірних ін'єкцій", розроблені Х. Лассуелом, відкривають історію дослідження масової комунікації. Згідно з цими теоріями, ті, хто управляє засобами інформації, керує суспільством, оскільки засоби інформації мають прямий, безпосередній і потужний вплив на тих, хто звертає увагу на їх зміст. Вплив ЗМІ на людей подібний до кулі або підшкірному впорскуванню. У відповідності з теорією акумуляції сила і ефективність впливу засобів інформації на людей прямо пропорційні частоті інформаційних "ін'єкцій" [10].

Теорія селективної аудиторії, стверджує, що аудиторію не можна представляти як слухняну масу, некритично, сприймаючу будь-яку інформацію. Кожна людина (як особистість, як індивідуальність) має власні смаки, уподобання та інтереси, відповідно до яких здійснює вибіркове споживання інформації, пропонованої ЗМІ.

Теорія, що отримала назву "спіраль тиші / мовчання", розвинена Е. Ноелль-Нойманном, нагадує про "парадокс голосування", згідно з яким багато хто не бере участь у виборах, оскільки вважає, що їх "голос" не є вирішальним. Так і в масових комунікаціях: "популярним експресом" новин і думок стають ті, хто вважає, що вони таким являються, у той час як інші, що не мають подібного упередження, "відмовчуються".

Теорія дифузії (поширення) інновацій розроблялася Е. Роджерсом в 1960-ті рр. в області зв'язку і знайшла застосування в антропології, соціології, політичних дослідженнях, маркетингу. Дифузія розуміється як процес, при якому нововведення поширюється в суспільстві через комунікаційні канали протягом певного часу.

Розповсюдження інновацій може носити запланований або самовільний характер; в будь-якому випадку, воно призводить до соціальних змін. Ефективним інструментом поширення інновацій є ЗМІ.

Теорія культивування виникла на основі науково-дослідної роботи Дж. Гербнера в області "культурних індикаторів" (середина 1960-х рр.), серед яких центральне місце займали засоби масової інформації та в першу чергу телебачення. Мас-медіа в цілому розглядалися як засоби, культивуючі установки та цінності, які вже існують в культурі.

Теорія набуття користі і задоволення, представлена в кінці 1950-х рр. Дж. Бламлером і Е. Кацем, стверджувала, що глядачі аж ніяк не пасивно сприймають повідомлення засобів масової інформації.

Члени аудиторії, згідно з даною теорією є активними відбирачами повідомлень, що орієнтуються на свої цілі, потреби інтереси, ціннісні орієнтації. Активність споживача інформації зумовлена також, зовнішніми обставинами, до яких у першу чергу відноситься конкуренція засобів масової комунікації [10].

В Україні управлінська наука розвивалася в рамках підходів, які панували в колишньому СРСР. Науковці виділяють 7 етапів розвитку управлінської науки в радянський період.

І етап (1917-1921 рр.) - розроблялися форми й методи державного централізованого управління виробництвом, обґрунтовувалися принципи централізму, державного регулювання.

ІІ етап (1921-1928 рр.) - здійснювалося подальше вдосконалення адміністративного управління виробництвом, були зроблені спроби введення так званого госпрозрахунку як основи економічних методів управління, а також формально вивчалися можливості участі трудящих в управлінні.

ІІІ етап (1929-1945 рр.) - пов'язаний із організацією індустріальної бази суспільного виробництва й присвячується вдосконаленню структур управління, методів добору та підготовки кадрів, планування й організації виробництва.

IV етап (1946-1965pp) - характеризується пошуком нових форм функціонування та взаємодії державних органів управління, спробою переходу до територіальної та галузевої систем управління,

V етап (1965-1975 рр.) - здійснена спроба проведення господарської реформи шляхом посилення ролі економічних методів управління. Було показано неефективність реформ, які проводяться в рамках адміністративно-командної системи.

VI етап (1975-1985 рр.) - підтвердив необхідність зміни економічних відносин, докорінних економічних реформ, проведення яких слід віднести до сьомого етапу.

VII етап (з 1985 р. - по даний час) - початок ринкових реформ, введення моделей госпрозрахунку, кооперативного руху, збільшення економічної свободи.

У розвиток управлінської науки суттєвий внесок зробили такі українські вчені, як О. Терлецький, М. Зібер, С. Подолянський, М. Туган-Барановський, М. Драгоманов, І. Вернадський, І. Коропецький та інші,

Розвиткові науки про менеджмент в Україні за умов державної незалежності сприяли праці відомих вітчизняних вчених Б.М. Андрушківа, Й.С. Заводського, A. M. Колота, А.І. Кредісова, О. Є. Кузьмі на, Ф.І. Хміля, та інших.

Останні десятиліття ХІХ й початок ХХ століття українську політико-ідеологічну думку, провідними ідеями якої були питання національного та соціального визволення, визначали "громадівці”, серед яких чільне місце належить В. Антоновичу, М. Драгоманову, С. Подолинському, О. Терлецькому, І. Франку, Ю. Бачинському, пізніше - М. Грушевському, В. Винниченку і молодій плеяді "національно свідомих українців" - І. Липі, Б. Грінченку, М. Міхновському. Характерно, що ця думка розгорталась двома умовно розрізненими і одночасно взаємодотичними річищами:

1) як відстоювання політичних свобод та парламентського конституціоналізму західного зразка, федеральної побудови держави, яка б давала низку політичних прав Україні (без повного розриву з Росією (В. Антонович, М. Драгоманов, М. Костомаров і С. Подолинський);

2) як обґрунтування самостійності України, заперечення ідеї об'єднання слов'янства під російською гегемонією (М. Міхновський та ін.). У 20-ті роки ХХ століття сформувались чисельні політико-ідеологічні доктрини українства, провідними серед яких визначились консервативний напрямок (В. Липинський), національно-державницький (С. Дністрянський, В. Старосольський) та нового націоналізму (Д. Донцов).

М. Драгоманова (1841-1895).М. Драгоманов прекрасно розумів роль економічних чинників у розвитку суспільства, проте не поділяв ортодоксії матеріалістичного розуміння історії, а зазначав роль традиції, культури, національного характеру, тобто виходив з множинності чинників, що детермінують історичний процес.

Роздуми М. Драгоманова щодо розвитку української національної справи знайшли відгук у пошуках таких мислителів, як М. Славінський (1864-1945), М. Туган-Барановський (1865-1919), В. Вернадський (1863-1945), А. Кримський (1871-1941). Біля витоків української управлінської науки стоїть всесвітньо відомий економіст М. Туган-Барановський. який опублікував низку праць, де розкрив зміст людських інтересів. Задовго до формування школи людських стосунків та поведінських наук (1930 - 1950 рр) М. Туган-Барановський сформулював групи потреб, які змушують людей діяти так, а не інакше. Іншими основами потреби слугують мотивами до дій для досягнення мети. Найважливішим стимулюючим мотивом нагромадження капіталу вчений називав честолюбство. Таким чином, М. Туган-Барановський. а не американський вчений Маслоу започаткував механізм стимулювання людей до діяльності через змістовні теорії на підставі "піраміди потреб". Учений виділив п'ять груп потреб:

- фізіологічні - для безпосередньої підтримки життя й почуття спадковості;

- статеві;

- симптоматичні інстинкти й потреби;

- альтруїстичні;

- потреби, що не ґрунтуються на практичних інтересах.

Таким чином, менеджмент, як наука, не виник раптово, а пройшов у своєму розвитку ряд історичних етапів, на кожному з яких були характерні відмінності і підходи до керівництва. Особливо насиченим на нововведення треба вважати сучасний етап, якім акумулює все те раціональне, що було напрацьоване на попередніх з них, а також характеризується новими принциповими положеннями в управлінні, що базуються на застосуванні до нього системного та ситуаційного підходів, орієнтації на інновації, інтеграцію, інтернаціоналізацію, поглибленні соціальної відповідальності тощо.

Розвиток менеджменту в Україні відповідає тим етапам, які пройшла управлінська наука у відповідності до тих підходів, що мали місце в колишньому СРСР. Однак з часу отримання нашою державою незалежності, потреба в ефективному менеджменті ще більше загострилася, що пов'язано із перебудовою органів влади, створенням принципово нових за юридичним статусом та організаційною побудовою підприємств і організацій.

1.3 Підходи, принципи та методи дослідження