І міджтранзитивних демократій: політична модернізація та цифровізація інформаційного впливу

Размещено на http://www.allbest.ru/

І міджтранзитивних демократій: політична модернізація та цифровізація інформаційного впливу

Кандидат політичних наук, доцент, доцент кафедри міжнародних відносин, Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

Дніпро

Імідж транзитивних демократій - багатогранне явище, спрямоване на формування уявлення середовища про них. Сьогодні імідж відіграє вагому роль для держав, що знаходяться на шляху демократичного становлення. Він виступає інструментом досягнення внутрішньополітичних та зовнішньополітичних цілей. Імідж транзитивних демократій, передусім, збільшує інвестиційну привабливість, конкурентоспроможність, їх впливовість в економічній, політичній та інших сферах. Формування іміджу транзитивних демократій відбувається під впливом ендогенних та екзогенних чинників, транслюючи їх особливості та здобутки, що впливають на ідентичність держави. Ідентичність відіграє вагому роль у сучасній системі міжнародних взаємин, які постійно зазнають впливу глобалізаційних процесів. політична модернізація економічний демократичний

Дієва іміджева політика, яка здійснює вплив як на внутрішнє, так і зовнішнє середовище, здатна виступати інструментом захисту національних інтересів у культурній, економічній та політичній сферах.

Дослідженню різних аспектів іміджу держави та чинників його формування приділено значну увагу. Проте не віднайшло достатнього наукового дослідження питання відмінності іміджу держави (розвиненої, демократично сталої) від іміджу транзитивної демократії - держави, що здійснює демократичний транзит та знаходиться під впливом процесу модернізації.

Транзитивним демократіям притаманні відмінні риси від уже розвинених держав. Насамперед, відмінності полягають в економічному розвитку, характері політичної системи, рівні розвитку громадянського суспільства та в інших історично обумовлених відмінностях. Це дає підстави стверджувати, що формування іміджу транзитивних демократій є відмінними від уже сформованих демократичних держав.

Демократичний транзит - перехід від недемократичного до демократичного політичного режиму, модернізація політичної системи держави. Метою демократичного транзиту є, в першу чергу, впровадження та розповсюдження демократичних норм та цінностей в економічній, соціальній, політичній сферах тощо.

Першочерговою причиною початку транзиту виступає криза соціально-економічного та політичного характеру в державі. Така криза, а також авторитарне/тоталітарне минуле формують негативний імідж країни, яка здійснює демократичний транзит [8, с. 78].

Імідж держави - «є комплексом об'єктивних взаємозалежних характеристик державної системи (економічних, національних, географічних, демографічних), що сформувалися в процесі розвитку державності як складної багатофакторної підсистеми світового устрою, ефективність взаємодії ланок якої визначає тенденції соціально - економічних, суспільно-політичних, національно-конфесійних та ін. процесів» [32, с. 156-157].

Метою іміджу є презентування держави, формування певного образу, уявлення про неї, характеру ставлення до неї збоку внутрішньої та зовнішньої спільноти.

Звідси, позитивний імідж держави, що здійснює демократичний транзит, виступає одним з головних інструментів у її розвитку, захисту власних інтересів у системі міжнародних взаємин. Такий імідж сприяє підвищенню легітимності влади в державі та внутрішній консолідації.

Імідж держави може виступати механізмом психологічної та соціокультурної регуляції. Дослідження іміджу, в тому числі його складових, концептуальних основ, технологічних аспектів формування та підтримки тощо дозволить створити ефективну іміджеву політику держави, що виступає одним з головних інструментом в успішній реалізації процесів демократичного транзиту [61, с.40-41].

Упродовж ХХ-ХХІ ст. процес становлення демократії активно відбувається в багатьох країнах. Демократичний транзит констелюється як актуальна сфера дослідження, що й обумовлює наявність багатьох підходів до розуміння поняття «демократичний транзит». У процесі становлення транзитології як напряму політичної науки Г. Шипулов виділяє чотири етапи:дотранзитологічний (початок 1970 -х рр.); становлення транзитологічної парадигми (1970-1980-тірр.); спроби практичної реалізації транзитивних теорій (1980-1990-ті рр.); транзитивна парадигма спрямована на пояснення змін політичних режимів пострадянських держав (з 1990 рр. - донині) [97, с. 103-104]. В рамках дотранзитологічного етапу домінувала модернізаційна теорія, що пояснювала взаємозалежність між розвитком економіки держави та встановленням в ній демократичних інститутів. Тобто вибудовувалася концепція, що висвітлювала залежність формування демократії від успіхів економіки країн. Вважалося, що лише в тих державах, які досягли високого економічного розвитку можливо формування національних, політичних еліт, що сприятимуть становленню демократичних політичних та інших соціальних інститутів.

Другий етап становлення транзитології пов'язується з критикою теорії модернізації. Така критика полягала у невілюванні ідеї, що саме економічна модернізація виступає фундаментальною основою демократизації держав. Транзитологія почала розглядатися як окремий політичний феномен. Фундатором транзитології як науки, в контексті якої пояснюються причини та особливості демократичного транзиту й стійкість демократії вважається Д. Ростоу. Вчений виділяв декілька фаз у становленні демократії. На його думку, першочерговою умовою демократичного транзиту виступає національна єдність. Тобто, в суспільстві повинна бути сформована більшість, котра, в першу чергу, усвідомлює сутність демократії та в своїй діяльності керуються її принципами. Національна єдність проявляється як одна з фундаментальних основ демократії, що може пояснюватися як правління більшості [97, с. 104-105; 81, с. 659-661].

Наступною фазою є «підготовча». Сутність її полягає в тому, що національна єдність створює поштовх для демократичних процесів, надаючи їм динамічного характеру. Внаслідок цього відбувається формування нових, демократично орієнтованих суспільних об'єднань. Відстоювання своїх інтересів цими об'єднаннями (елітами) створюватиме в державі певну політичну боротьбу. Наприклад, об'єднання суспільства на основі досягнення загальновизнаних цілей, в рамках просування демократичного ладу, спонукатиме до формування продемократичних груп, лідерів тощо, які ставитимуть метою своєю діяльності зміну існуючих політичних інститутів [81, с. 661-663]. Третьою фазою виступає «фаза прийняття рішення». Тобто це певний етап коли політичні лідери приймають реальні кроки до запровадження в державі демократичних інститутів. В першу чергу, це проявляється в модернізації виборчої системи, а саме наданні більшості населення права голосу, створення пропорційного уряду тощо.

Ця фаза характеризується початком реального становлення демократичних політичних інститутів, прийняттям законів, їх реалізацією урядом держави. Тобто, відбуваються реальні продемократичні кроки до формальної зміни політичних інститутів, побудови громадянського суспільства тощо [81, с. 663-666]. Останнім етапом становлення демократії є «фаза звикання». Її сутність полягає в ідеї, що прийняті рішення політичною елітою в сфері демократизації в майбутньому позитивно сприймаються більшістю або всім суспільством [81, с. 666]. Ось, приміром, такі демократичні умови політичної діяльності як вільна конкуренція, вирішення конфліктів, базуючись на законах тощо, повинні продемонструвати свої переваги, тим самим будуть позитивно сприйняті середовищем, а з часом стануть звичними для суспільства [81, с. 666 -667].

Узагальнюючи ідеї Д. Растоу, варто зробити висновок, що демократичний транзит повинен мати певну систему для своєї реалізації і, в першу чергу, базуватися на національній єдності навколо демократичного шляху розвитку. Лише поетапна реалізація цієї системи з дотриманням особливостей кожної фази приведе до демократизації держави.

Третій етап у становленні транзитології характеризується процесом реалізації транзитивних теорій. Найбільший вплив на цьому етапі було здійснено такими науковцями як Л. Уайтхел, Г. О'Доннелл, Ф. Шмітт. Вони пояснювали демократичний транзит як певний етап переходу від недемократичного до демократичного політичного режиму. Тобто транзит буде відбуватися до моменту становлення перших демократичних політичних інститутів [97, с. 107]. Разом з тим, виникає питання, становлення яких саме демократичних політичних інститутів можливо визначити як закінчення демократичного транзиту?

Відповідь на нього дає дослідник А. Пшеворський. У своїх працях він також намагається застосувати для пояснення змін в політичних режимах пострадянських та східноєвропейських державах транзитивну теорію. Початковою умовою демократизації А. Пшеворський обумовлює наявність чотирьох політичних сил, які спроможні вплинути на цей процес: прихильники твердої лінії - представники авторитарного режиму, що, здебільшого, здійснюють свою діяльність у силових структурах, ЗМІ тощо; реформатори - політики, певні соціальні групи, метою діяльності яких є здійснення певних змін у державі; представники помірних поглядів; радикально налаштовані особи і суспільні групи [80, с. 109-110]. Початок демократичного транзиту можливий у випадку досягнення консенсусу, в першу чергу, в сфері політичної влади, між реформаторами та представниками помірних поглядів [80, с. 110].

Наступним етапом виступає конституювання, що полягає у становленні демократичних політичних інститутів. Їх становлення стає можливим завдяки засобам переговорів, які дозволяють віднайти загальний консенсус [80, с. 122]. Існування демократії забезпечується суперництвом. Тобто утворені політичні партії, громадські об'єднання повинні усвідомлювати відмінності один одного. Такі відмінності забезпечуватимуть конкуренцію між політичними силами, що в свою чергу невілює можливість стагнації для демократичного транзиту [80, с. 122 - 124].

Тобто, демократичний транзит можливий за наявності певних політичних сил, що в змозі протистояти існуючому авторитарному режиму та конфлікту як між авторитарними та демократичними політичними силами, так і між демократичними політичними силами. Цей конфлікт виступає основою, що спонукає до змін в державі.

Четвертий етап розвитку транзитології як науки є найбільш актуальним з огляду на його практичну значущість для України. Він полягає у намаганнях пояснити, в першу чергу, сутність змін в пострадянських державах і спрогнозувати їх. Разом з тим, О. Романюк констатує наявну кризу класичної парадигми транзитології, що пов'язано з неможливістю розробки рекомендацій для держав, які обрали демократичний вектор розвитку після розпаду СРСР. Демократична трансформація цих держав, її етапи не відповідали раніше зазначеним в транзитології. Перш за все, це стосується аспекту утворення громадянського суспільства, збільшення прав і свобод, що відбувалося після падіння комуністичного режиму. Демократичні перетворення в цих країнах відбувалися революційним шляхом. Вони негативно оцінюється транзитологією. Наступна криза обумовлюється тим, що в посткомуністичних державах формування нових політичних структур, здебільшого, відбувалося на основі представників старого політичного режиму, що ставить під сумнів їх продемократичну орієнтацію, надаючи їй номінальний характер [83, с. 7-9]. Для вирішення існуючої кризи в транзитології О. Романюк пропонує: по-перше, змінити процедурний підхід до розуміння та реалізації транзитивних процесів; по-друге, побудувати та запровадити нові динамічні моделі демократичного переходу; по-третє, приділити більше уваги до наукового дослідження нових держав [83, с. 9-11].

Квінтесенцією демократичного транзиту на думку науковців, з якою ми погоджуємось є «політичний процес, що відбувається в існуючому правовому полі держави та супроводжується зламом інститутів політичного режиму, встановленням і зміцненням широкої мережі демократичних інститутів громадянського суспільства й посиленням демократичних функцій державно-владних структур [8, с. 79]. Словом, демократичний транзит, це певна зміна суспільства, що характеризується становленням демократичних норм, цінностей у всіх сферах життя суспільства. Такі зміни відбуваються, здебільшого, у посттоталітарних суспільствах. Шляхи здійснення демократичного транзиту різні. В науковому просторі виділяється ненасильницький та насильницький характер процесів демократичного транзиту. Насильницький транзит або нав'язування демократії характеризується активним зовнішнім впливом на недемократичну державу, втручання в її внутрішню політику, безпосереднім впливом на політичних лідерів і політичну еліту [8, с. 8182].

Хоча, як показує політична практика, ефективність такого процесу демократичного транзиту дуже низька. Адже політична модернізація, в такому випадку, буде здійснюватися, переважно, методом імітування демократичних інститутів, що не приведе до якісних змін. Прикладом можуть слугувати постколоніальні країни Африки, Латинської Америки.

Ненасильницька форма демократичного транзиту також характеризується наявністю зовнішнього впливу на державу. Однак методи такого впливу дещо інші. В першу чергу, це застосування економічного тиску на авторитарну державу, послаблюючи владу політичних лідерів. Застосовується культурна дипломатія, тобто проведення серед населення держави інформаційної політики, роз'яснюючи переваги демократичних норм. Можливе також застосування дипломатичних дій, підтримка демократично-орієнтованих еліт в державі тощо. Такий характер демократичного транзиту в своїх методах орієнтується не на вплив на представників уряду, а на суспільство держави в цілому. Тобто здійснюється його інформаційне насичення, спрямоване на мотивацію щодо позитивного сприйняття демократичного ладу, його підтримку, спонукаючи суспільство до здійснення активних дій стосовно впровадження та становлення демократичних інститутів самостійно [8, с. 83].

Зауважимо, що будь-яка форма демократичного транзиту, яка забезпечується зовнішнім втручанням є малоефективною. Адже демократія за своєю природою потребує формування у суспільства культури та цінностей, що базуватимуться на суспільному консенсусі, повазі до законів тощо, тобто на її основоположних принципах. Ніщо інше, як самостійна реалізація цих принципів суспільством, виступає гарантією становлення демократії і в політиці, і в інших суспільних сферах. Зовнішній вплив може здійснюватися лише у підтримці економічного чи політичного характеру таких суспільних демократичних зрушень.

Темпи здійснення демократичного транзиту у кожній державі різняться. В першу чергу, це обумовлюється внутрішніми та зовнішніми факторами, що сформувало процедурний та структурний підхід до їх розуміння. В рамках процедурного підходу до розгляду транзитивних процесів, першочергова увага приділяється суб'єктам їх діяльності, щодо становлення та просування демократичних інститутів [46, с. 233 -235].

Суб'єктами мають бути розроблені та реалізовані конкретні стратегії, політичні програми, закони, котрі здійснювали б демократичний транзит. У цьому ж руслі діяльність суб'єктів спрямована також на формування продемократичних поглядів у суспільстві.

У свою чергу, структурний підхід фундаментальними основами транзитивних процесів визначає розповсюдження демократичних цінностей та норм, економічний розвиток, національну ідентичність [46, с. 234]. В рамках даного підходу, головним елементом демократичного транзиту є культурно-ціннісні елементи. Формування демократії неможливо без наявності її засад у суспільстві. Культурі суспільного середовища мають бути притаманні базові демократичні цінності. Серед них виокремлюється толерантність, повага до життя один-одного тощо.

Безперечно, процедурний підхід не пояснює формування у суб'єктів продемократичних орієнтації. В свою чергу, структурний підхід, не вивчає яким чином мають впроваджуватися демократичні політичні інститути. Тому доцільніше, при дослідженні факторів впливу на здійснення демократичного транзиту застосовувати ці підходи в системі. Такий всебічний аналіз дозволить дослідити першопричини продемократичної орієнтації суспільства та шляхи подальшої його демократизації. Іншими словами, поєднання структурного та процедурного підходів дозволить чітко визначити фактори, що сприяють формуванню передумов демократичного транзиту, механізмів його реалізації та спрогнозувати результати.

Узагальнено процес демократизації передбачає два етапи. Перший етап передбачає створення демократичних засад, які би забезпечували становлення демократичного політичного режиму шляхом обрання нових політичних лідерів. Головними умовами цього етапу виступають формування суспільної мотивації, починаючи з еліт, до позитивного сприйняття демократичних норм і запровадження їх у повсякденній діяльності.

Другий етап полягає в утвердженні демократичних політичних інститутів. Політичні партії, уряд держави тощо у своїй діяльності мають керуватися демократичними нормами. В суспільстві повинні відбутися якісні зміни, що полягають у залученні до всіх суспільних сфер демократичних норм і стандартів. Тобто, демократія у такому разі ототожнюватиметься з нормою життя суспільства. Під час процесів демократизації в державі першочерговий вплив здійснюється на її політичні інститути, модернізуючи їх. Л. Бунецький, досліджуючи зміни в політичних інститутах під час демократичного транзиту, наполягає на необхідності першочергової модернізації системи політичних інститутів, метою якої є досягнення у їхній структурі самоорганізації та універсалізації. За цього кожен інститут в рамках демократичної системи має бути конкурентоспроможним [14].

Виокремлюється ще одна важлива функціональна особливість політичних інститутів. Вона полягає у спроможності долати кризові явища та забезпечувати стабільне функціонування держави. До того ж, ефективність політичних інститутів можлива за розмежування їх функцій, повноважень а також надання їм певної самостійності. Ще однією умовою ефективності політичних інститутів і структур є прозорість та публічність їх діяльності, а будь-які рішення повинні базуватися на стратегічній перспективі. Причому, модернізаційні зміни повинні здійснюватися не лише в політичних інститутах, але й в громадянських Адже вони виступають невід'ємним структурним елементом в транзитивних процесах [14].

Процеси демократичного транзиту здійснюються, в першу чергу індивідами, окремими суспільними об'єднаннями. Вони так би мовити, «заселяють» основу політичних інститутів. Тому однією з головних умов реалізації транзитивних процесів є досягнення консенсусу між цими акторами. Досягнення консенсусу можливе за відсутності розбіжностей у розумінні демократичних принципів. В ідеалі, досягнення влади політико - інституційними структурами має спрямовуватись не на реалізацію їх опортуністичних інтересів, а для підвищення рівня розвитку всіх суспільних сфер. Ознакою цього є: підвищення рівня освіченості, політичної культури тощо, тобто здійснення кроків з формування громадянського суспільства. Саме воно виступає показником високого демократичного розвитку держави.

Вагомий влив на процес демократичного транзиту здійснює громадськість, її ставлення до сформованої політичної еліти, уряду тощо. Під впливом процесу демократичного транзиту громадська думка піддається модернізації та набуває характеру одного з головних елементів регулювання політичних процесів, суспільних змін й взагалі демократизації.

Імідж для транзитивних демократій відіграє важливу роль у реалізації їх цілей, зокрема, у процесі позиціонування на світовій арені.

Врахування феномену іміджу в демократичному транзиті є важливим й тому, що імідж країни, яка прагне демократичних змін допомагає у проведені реформ. З кожним кроком такого руху зростає переконаність міжнародних акторів з доцільності надання розширеної фінансової допомоги, співробітництва у різних галузях економіки, військового будівництва, політики.

Перед транзитивними демократіями постає проблема формування позитивного іміджу як для внутрішньої, так і зовнішньої спільнот. Їх минуле характеризується наявністю тоталітарних /авторитарних політичних режимів, які, в першу чергу, характеризувалися відсутністю свободи слова, вільних виборів й взагалі низьким рівнем розвитку демократичних політичних інститутів. Процес формування іміджу транзитивних демократій складається із значної кількості етапів. Проте, в першу чергу, потрібно визначити, які саме чинники впливають на формування іміджу.

Так можливо виокремити декілька груп чинників, що впливають на формування іміджу транзитивних демократій. Звичайно виокремлюють групу статичних чинників. В їх числі геополітичний стан (географічне положення країни, кліматичні умови, природно -ресурсний потенціал, вихід до морів та ін.); історична ретроспектива (історія держави, історичні події, що вплинули на її розвиток тощо); культурна спадщина; цивілізаційні особливості. Особливою характеристикою статичних чинників формування іміджу транзитивних демократії виступає повна або часткова неможливість їх зміни. Тому використання таких чинників потребує багатостороннього аналізу, що дозволить визначити їх ефективність при формуванні позитивного іміджу [17, с. 421].

Враховують також групу зовнішніх чинників - участь держави в міжнародних організаціях (економічних, політичних, культурних, екологічних тощо); дипломатичну діяльність (традиційна, публічна дипломатія); входження держави до європейської та євроатлантичної спільноти (ЄС, НАТО), характер сприйняття зовнішньою спільнотою (іноземна громадськість). І третя група складається із внутрішніх чинників, таких як характер сприйняття внутрішньою спільнотою; соціально- економічний добробут суспільства; політичні лідери; політичні партії, організації; політична еліта; розвиток демократичних інститутів; рівень політичної культури; діяльність уряду держави та його ефективність.

Окремо слід зауважити, що імідж транзитивної демократії, в першу чергу, базується на основі історичного минулого - авторитарного / тоталітарного. Це сприяє формуванню у середовища негативного уявлення, змінити яке можливо шляхом модернізації її політичної системи (політичних інститутів) на основі демократичних засад. Тому модернізацію політичних інститутів можливо виділити як окремий чинник у формуванні іміджу транзитивних демократій та який посідає першочергове місце.

Модернізація політичних інститутів, на основі демократичних засад, як чинник формування іміджу транзитивних демократій, в першу чергу, дозволить невілювати негативний вплив минулого та сформувати позитивний імідж. Отже, на формування іміджу транзитивної демократії впливає значна кількість взаємозалежних чинників. Проведенням ефективної іміджевої політики на основі цих чинників можливо сформувати багатогранний, позитивний імідж транзитивної демократії [64, с.91-92].

Перед державами, які здійснюють демократичний транзит, їх органами управління сьогодні постає, зокрема, таке пріоритетне завдання, як створення та управління іміджем держави. Сформований позитивний імідж виступає одним з інструментів держави у досягнення внутрішньополітичних та зовнішньополітичних цілей.

Імідж держави, зазначає І. Васильєва - «це сукупність емоційних і раціональних уявлень, які формуються у свідомості громадян країни та закордонної аудиторії» [17, с. 421]. На нашу думку, це поняття потребує уточнення. Адже імідж впливає не тільки на свідомість, але й на підсвідоме індивідів та груп. З урахуванням вищезазначеного, імідж держави - це сукупність емоційних і раціональних складових, які формуються у ментальному просторі індивідів і груп країни та закордонної аудиторії. Формування іміджу транзитивної демократії - багатоаспектний процес. Перш за все, йдеться про роботу інститутів, на які державою покладено функції формування іміджу держави.

Ця багатоаспектність полягає в тому, що кожна держава володіє своїми культурними, економічними, політичними особливостями. Вони мають наочний прояв у функціонуванні відповідних соціальних інститутів. Оскільки не існує єдиного шаблону формування іміджу країни, ми маємо все ж таки виокремити певний загальний алгоритм, спираючись на який можливо сформувати імідж транзитивної демократії.

Він, на нашу думку включає в себе декілька етапів, першим, з яких є оцінка ситуації. Держава, її відповідні політичні інститути, на які покладено функції формування іміджу, щонайперше мають проаналізувати існуючий образ транзитивної демократії у внутрішньої та зовнішньої спільноти. Такий аналіз дозволить визначити негативні та позитивні характеристики політичних структур, на основі яких сформований існуючий імідж. З іншого боку необхідно визначити потреби суспільства, тобто основні очікування від держави. Якщо рівень депривації критичний, для подальшої успішності демократичного транзиту потрібно корегувати імідж політико-інституційних структур. Після оцінки ситуації наступним етапом є позиціонування.

Транзитивна демократія, формуючи власний імідж, повинна себе позиціонувати на основі тих характеристик, що є важливими для зовнішньої та внутрішньої спільнот. На наш погляд, позиціонування матиме успіх у тому разі, якщо базуватиметься на певній моделі.

Наприклад, такою моделлю може бути «Держава-миротворець», або «захист справедливості для всіх». Розкриваючи сутність даної моделі, варто зосередитись на окремих її блоках-структурах діяльності, наприклад, вирішення конфліктів ненасильницьким шляхом, захист прав національних меншин тощо. У будь-якому разі, імідж має сформувати позитивний образ у ментальному просторі суб'єктів.

Проте, можливо виокремити універсальну модель іміджу для транзитивних демократій), реалізація якої здійснюватиме позитивний вплив на цільову аудиторію.

Реалізація такої моделі сприятиме формуванню ментального конструкту у цільової аудиторії про державу, яка у своїй діяльності спирається на демократичні норми і засади та здійснює їх просування.

Наступним етапом є обрання інформаційних джерел, засобами яких відбуватиметься просування іміджу до зовнішньої та внутрішньої спільноти. Транзитивна демократія формулюючи свій імідж повинна використовувати принципи когнітивної суперадітівності. Інакше кажучи, при позитивному впливі сукупності джерел інформації матиме місце феномен синергії.

Отже, цей комплексний вплив створює новий образ у ментальному просторі індивідів та груп, віддзеркалюючи імідж, як набір системи характеристик демократичного транзиту демократії в країні.

Системний вплив інформаційних джерел (друковані ЗМІ, теле-, радіомовлення, Інтернет), дозволить розширити аудиторію та здійснювати постійний інформаційний вплив на неї.

Інформація, що надається зовнішній та внутрішній спільнотам, повинна бути конкурентоспроможною, актуальною та, в першу чергу, висвітлювати такі основні складові як: рівень розвитку економіки держави, її інвестиційну привабливість; політичну стабільність, розвиток демократичних норм та цінностей; дипломатичну діяльність; рівень розвитку соціальних стандартів; культурні особливості тощо [33, с. 312 - 313].

Використання транзитивною демократією таких загальних етапів сприятиме, в першу чергу, побудові початкової стратегії з формування іміджу держави, яка безумовно корегуватиметься у залежності від зміни політичної ситуації, темпів економічних та інших реформ у країні [62, с. 220-222].

Справа в тому, що транзитивні демократії оцінюються з приводу відповідності демократичним нормам тим експертним середовищем, яке за критерії порівняння приймає західні зразки політичних систем.

В свою чергу, модернізація політичних інститутів в транзитивних демократіях має різний рівень їх ефективності, що, насамперед, обумовлюється особливостями кожної окремої держави (історія, культура, економіка, політична культура та ін.), що здійснює демократичний транзит, а також діяльністю базових політико -інституційних структур.

Причому, і на науковому, і на побутовому рівні ефективність модернізації політичних інститутів, зазвичай визначається суспільним середовищем, а в основі порівняння постає образ західних політичних інститутів. Такі порівняльні дослідження притаманні транзитивним демократіям пострадянського простору, зокрема Україні [57, с. 130].

В класичному розумінні громадська думка являє собою колективні (більшості населення) вподобання з питання пов'язаних з політичною діяльністю уряду тощо. Громадська думка є складним явищем, що обумовлює значну кількість теоретичних підходів до її розуміння. Здебільшого, громадська думку розуміється як думка більшості, що здійснює свій вплив на всі державні сфери.

Цей феномен визначається, переважно, шляхом опитування певних референтних груп і на основі висловлених думок уряд здійснює формування своєї діяльності, виокремлюються пріоритетні напрямки.

Першим реальним проявом впливу громадської думки на політичну сферу в державі можливо ідентифікувати з появою такого демократичного інституту як вибори на представницькі посади.

Активне наукове дослідження громадської думки починається в першій половині ХХ ст. Цей період характеризується розвитком та розповсюдженням засобів масової інформації. Громадська думка розглядалася як явище, що формується під впливом отриманої інформації, тобто є штучно створеною [63, с. 144].

У Стефанчук, досліджуючи зміст поняття «громадська думка», виокремлює два підходи до його розуміння. Перший підхід пояснює громадську думку як сукупність позицій окремих індивідів. Таким чином, громадська думка формується внаслідок синтезу позицій індивідів з тих чи інших політичних питань. Такий консенсус може бути досягнутий навіть за умов наявності фундаментальних відмінностей у судженнях кожного індивіда. Умовою формування громадської думки є й те, що до її створення повинні бути залученні всі індивіди суспільства [63, с. 145].

Інший підхід відкидає ідею громадської думки як синтезу позицій всіх індивідів в суспільстві. В першу чергу, це пояснюється неможливістю досягнення консенсусу при наявності великої кількості точок зору, що мають свої особливості на певне питання. В рамках цього підходу громадська думка є продуктом консенсусу не всього суспільства, а лише певної соціальної групи. Окремі індивіди, базуючись на власних цінностях та потребах, стають частиною тієї чи іншої соціальної групи, тим самим підтримуючи їхні ідеї, тобто ту громадську думку, що вона висловлює [63, с. 145-146].

В свою чергу О. Висоцький визначає громадську думку як: «значущі в межах певної соціальної спільноти судження його представників, які, з одного боку, легітимують політико-владні практики в суспільстві, а з іншого - інтегрують його волю, виступаючи нормативним чинником індивідуальної поведінки громадян» [13, с.589].

Такий підхід є більш демократичним, оскільки передбачає можливість існування декількох точок зору, тим самим надає індивіду можливість вибору.

Дещо інший підхід до поняття громадської думки демонструє А. Слободянюк та Ю. Сіденко. Його можна охарактеризувати як оціночно - функціональний. Інакше кажучи, є різні функції громадської думки, а оцінка певних явищ - по суті перший крок до їх регулювання та впливу на них. Отже, громадська думка проявляється у такій функціональності: масова свідомість, що відображає сукупність думок всіх верств населення, здійснює оцінку, аналіз та прогнозування подій, рішень тощо;

- ставлення суспільства до різноманітних подій, а таке ставлення носить прихований або відкритий характер;

- як певний компроміс у рішеннях щодо певних питань і такі рішення мають загальнообов'язковий характер;

- уявлення про дійсність, що може ґрунтуватися на вірогідних або хибних даних;

- як певна форма контролю щодо забезпечення прийняття консенсусних рішень [59].

В науковому просторі присутні розуміння громадської думки як інституту тобто системи організованих думок та суджень з певної суспільної сфери. Громадська думка як інститут виконує ряд функцій:

- когнітивна функція, яка піддає якісному осмисленню процеси, події, ефективність діяльності уряду, парламенту, президента, політичних лідерів і здійснює аналіз та прогнозування явищ;

- експресивна функція - здійснює оцінку явищ, що відбуваються в державі та ставлення до них різних весртв населення;

- регулятивна функція, що ставить метою досягнення узгодженості різноманітних питань в економічній, соціальній, політичній сферах тощо, консолідує індивідів щодо їх позицій, надаючи змогу прийняття загально вигідних рішень [48, с. 18-19].

Отже, діяльність інституту громадської думки спрямовано на регламентацію відносин, структуризацію механізмів консолідованого прийняття рішень.

В сучасній науці присутня практика ототожнювання понять «громадська думка» та «суспільні настрої», що обумовлює певну дослідницьку проблему. Однак, О. Васильченко наголошує на наявності фундаментальних відмінностей цих понять. В першу чергу, відмінність полягає у об'єктах цих понять. Так об'єкт громадської думки має більш конкретизований характер. Він ототожнюється з певним явищем, подією, що знаходяться у сфері інтересів суспільної групи. Об'єктом суспільного настрою є загальноекономічна, політична та ін. ситуації в державі. Відмінності присутні і в суб'єктах цих понять. У контексті громадської думки ними виступають суспільні організації, спільноти тощо. Суб'єктами суспільного настрою є суспільні класи, прошарки суспільства тобто, менш структуровані, організовані, більш кількісні групи. Предметом суспільного настрою зазвичай є емоційне ставлення до соціальних, політичних та інших подій. В державі, в свою чергу, предметом громадської думки є оцінка діяльності політико-інституційних структур, фактів, аналіз подій, що викликають зацікавленість у соціальних груп [12, с. 204].

Таким чином, на відміну від суспільного настрою, громадська думка є більш вузьким поняттям, в сфері інтересів якої знаходяться більш конкретизовані питання. Також існує науковий підхід до розуміння громадської думки як до штучно створеного явища з метою маніпулювання свідомістю [6, с. 33]. Технології цього процесу в сучасності орієнтуються на використання, здебільшого, соціальних мереж, художніх творів тощо. Тобто, громадська думка виступає інструментом впливу на суспільство, що використовується певним зацікавленим колом осіб, політичними лідерами тощо.

Такий вплив здійснюється шляхом розповсюдження вигідної інформації. В більшості випадків інформація є неправдивою, наприклад про стан політичних реформ, для підтвердження такої інформації застосовуються кількісні данні, що не відповідають реальному стану, тим самим створюючи у індивіда хибне враження про реальний стан речей, індивід виносить його на суспільне обговорення, тим самим впливаючи на формування громадської думки.

Слід зауважити, що штучне формування громадської думки можливо не тільки за умов низького рівня політичної культури, політичної освіченості суспільного середовища. Сучасні гаджети привчають нас у повсякденності передивлятися новини з одних джерел, яким ми довіряєм. Ми не бажаємо витрачати час на розгляд альтернативних точок зору. А це вже привід для маніпуляцій. За таких умов індивід не в змозі самостійно, спираючись на наукові та практичні знання, здійснювати аналіз тієї інформації, що надається зацікавленими особами.

Явище використання громадської думки як процесу маніпуляції притаманне авторитарним та тоталітарним політичним режимам. Як можна тримати людей в таких країнах у стані маніпулювання їх свідомості? Варто для прикладу назвати такі технології як «чорний лебідь», створення мережі з лідерів громадської думки, що підконтрольна правлячому режиму і їм фінансується та деякі інші. Так в тоталітарних та авторитарних суспільствах громадська думка є відмінною від демократичного та формується на основі таких елементів:

- основоположна думка формується владою та розповсюджується нею у суспільстві;

- шляхом розповсюдження інформації, що не відповідає дійсності здійснюється маніпуляція свідомістю суспільства;

- не дозволяється критика владної ідеології;

- відсутні альтернативні точки зору;

- заперечується контроль з боку суспільства [25, с. 54].

Слід зауважити, що на формування громадської думки в тоталітарних режимах впливає інститут покарання за недотримання ідеологічної лінії влади. Важливу роль відіграє низький рівень освіченості суспільства, що також контролюється владою.

Для того, щоб громадська думка виступала чинником демократизації та впливала на формування іміджу, на думку Д. Ключникова, повинні бути

створенні умови, за яких суспільство спромоглося би вільно, не побоюючись покарання, висловлювати свою думку, в першу чергу, що стосується політики. Мають формуватися та розповсюджуватися незалежні джерела інформації. Необхідним є підвищення рівня освіченості суспільства, його компетентності в політичній сфері. Право висловлювати свою думку повинні мати представники всіх верств населення. Невід'ємною частиною цього процесу є моніторинг громадської думки [25, с. 54].

Окремою умовою зміни характеру громадської думки є те, що в умовах демократичного транзиту зменшується рівень впливу влади на індивіда. Однак, як показує досвід, в умовах, гібридної війни не можна допускати применшення цього впливу на населення, коли протиборча сторона його активно здійснює.

С. Подлєвський визначає громадську думку як: «специфічний стан свідомості, що включає в себе потайне чи явне ставлення різних соціальних спільностей до подій, фактів або процесів соціальної діяльності, в тому числі політичної діяльності» [50, с. 97]. Під час демократичного транзиту громадська думка встановлюється як елемент політичної системи, що постійно здійснює вплив на її управління. Вона виконує такі функції як:

- експресивно-контрольна, що полягає у визначенні відповідної політичної позиції з питань, що є важливими для суспільства;

- консультативна - здійснює консультації, що визначають які саме дії повинна здійснювати влада для досягнення встановлених цілей;

- директивна - формує прийняття рішеннь з різноманітних політичних питань [50, с. 97-98].

У процесі демократизації має відбуватися зміна характеру відносин влади та громадськості. Їх основою виступає соціальне партнерство, в рамках якого громадська думка повинна прийматися до уваги в усіх сферах політики, а позиції влади з ключових питань державної політики - бути тотожними громадській думці. Разом з тим, влада виступає гарантом цих відносин. Вони констелюються у законах. Гарантія держави розповсюджується на такі демократичні норми як вільні вибори, свобода у виражені своєї думки тощо [50, с. 98, 100].

Цей вплив громадської думки на державну владу конкретизується до кожної з її гілок. Наприклад, в рамках законодавчої гілки влади вплив громадської думки здійснюється, в першу чергу, на етапі обрання, шляхом вільних виборів депутатів до парламенту. В ідеальному варіанті прийняття законів, постанов, інших рішень, їх характер ґрунтується на основі позицій, висловлених в рамках громадської думки, спрямованої на їх реалізацію.

Вплив громадської думки на виконавчу гілку влади в умовах демократії має контролюючий характер. Вона може впливати на методи, засоби виконання законодавчих рішень, визначати їх ефективність, тобто всебічно контролювати дії виконавчої влади. Транзитивні демократії, що роблять перші політичні кроки, особливо на пострадянському просторі, пов'язані з прийняттям рішень на основі опортуністичних інтересів, створюючі потрібні міфи, на основі яких й формується громадська думка, що часто не має нічого спільного з реаліями [44, с. 85].

Взаємозв'язок та вплив громадської думки прослідковується й в судовій гілці влади. Діяльність судової системи та контроль за дотриманням законодавства, по суті є відображенням позицій, що конгруентні громадській думці [50, с. 99; 35, с. 65].

Дещо по іншому ставиться до громадської думки О. Дмитренко, визначаючи її як «різновид безпосередньої демократії, що дає можливість кожному члену суспільства обирати своїх представників до державних органів управління та брати участь в обговоренні державних законів і проведенні їх у життя» [17, с. 105].

Інакше кажучи, громадська думка, рівень її залученості до політичних процесів в державі виступає показником демократичного розвитку. Важливим аспектом громадської думки виступає її визначальний вплив на легітимацію політичної влади. Як зазначає Л. Кіоссе, легітимність політичної влади це «форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами» [24, с. 230].

Як свідчить практика країн Східної Європи і пострадянського простору, зокрема, головною метою транзитивних демократій є входження до світової демократичної спільноти, тобто до європейського та євроатлантичного простору, найвищим проявом чого виступає членство у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору. Саме в рамках критеріїв, встановлених цими об'єднаннями відбувається модернізація політичних інститутів транзитивних демократій.

Проте, слід зауважити, що європейська та євроатлантична спільнота ґрунтується на демократичних цінностях. У їх основі, насамперед, політичні права і свободи людини. Похідними від політичних прав і свобод є гарантії з надання можливостей брати участь у прийнятті рішень, здійсненні контролю з боку індивідів та груп за політичним процесом у країні [22, с. 38-39].

Серед основних прав і свобод громадянина можливо виділити: право на свободу слова; відсутність дискримінації; право на участь у політичному житті; право на захист; право на отримання інформації; право на мирні зібрання; свобода релігії тощо. Наступною фундаментальною основою виступають соціальні права і свободи, тобто такі, що гарантовані державою для кожного окремого індивіда. Їх головна мета - забезпечення необхідні умови для його розвитку. До основних прав і свобод соціального характеру, за якими транзитивні демократії неодмінно порівнюються із західними політіями, належить право на працю, право на соціальне забезпечення, право на страйк, право на охорону здоров'я, медичну допомогу, медичне страхування тощо [52, с. 72-74; 20, с. 16-17].

Культурні права і свободи також є основою європейської та євроатлантичної спільноти. Фундаментальні основи цих прав зазначені у

Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966р. З метою забезпечення цих прав і свобод держава повинна надавати кожному індивіду можливості культурного розвитку, невілювати можливість дискримінації за культурною, етнічною приналежністю, мовою тощо. Держава має створити всі умови для збереження культурної спадщини. Так само як і законодавчо закріпити права національних меншин у сфері культури, здійснювати їх захист [84].

Серед фундаментальних засад європейської та євроатлантичної спільноти виступає толерантність, тобто здатність приймати різноманітні точки зору, культурні, релігійні, етнічні особливості, не ставитись упереджено до осіб в залежності від їх статті, віку тощо. Толерантність - це відмінна риса сучасних західних суспільств. Вона сприяє мирному співіснуванню представників різних цивілізацій, надає можливість самореалізації кожному індивіду, незалежно від його приналежності до певної раси, віросповідання, культури тощо. Індивід з високим рівнем толерантності може об'єктивно та справедливо ставитись до інших, їх думок і позицій. Толерантність надає змогу відкидати застарілі, необ'єктивні до сучасності стереотипи, що виступає важливим чинником у формуванні іміджу транзитивних демократій.

Унауковому просторі виокремлюютьсяосновні принципи

толерантності: рівність між представниками різних соціальних класів, різних народів, що надає змогу кожному індивіду отримати рівні умови для життя; взаємна повага; рівні можливості приймати участь у житті держави, її політичній, економічній та ін. сферах; намагання вирішення конфліктів, суперечок мирним, не насильницьким шляхом; законодавче закріплені норми, що захищають всі культурні цінності, незалежно від їх цивілізаційної приналежності; свобода віросповідання тощо [39, с. 159; 67, с. 359].

Вступ до Європейського Союзу та Організації Північноатлантичного договору держав, що здійснюють демократичний транзит, не повинен виступати самоціллю. Основна мета має полягати у здійсненні демократичних перетворень. Тобто, якщо держава відповідає певним демократичним критеріям, вона має право приєднатися до цих об'єднань.

Вступ держави-кандидата до Європейського Союзу можливий після досягнення відповідності її політичними інститутами певних показників, які, отримали назву «Копенгагенські критерії», що були визначенні на засіданні Європейської Ради 1993 р.

У висновку Європейської Ради в Копенгагені 21 -22 червня 1993 р. зазначено, що «держави Центральної та Східної Європи, котрі висловили таке бажання, можуть стати членами Європейського Союзу. Приєднання відбудеться як тільки відповідні держави будуть спроможні взяти на себе зобов'язання щодо членства й виконають економічні та політичні умови». Такими умовами було визначено:

- досягнення стабільності політичних інститутів, які виступатимуть гарантами демократії;

- підтримання верховенство права, поваги до прав людини;

- забезпечення поваги та захисту національних меншин;

- наявність функціонуючої ринкової економіки;

- бути спроможним впоратися з конкурентним впливом та ринковими механізмами в Європейському Союзі;

- здатність взяти на себе зобов'язання щодо членства, а також дотримуватися цілей політичного, економічного та валютного союзу [83, с. 13]. Першочергово критерії окреслювали загальну відповідність держави - кандидата, але впродовж дискусій, що, в першу чергу, відбувалися в рамках Мадридського саміту ЄС 1995 р., засідання Європейської Ради 1997 р. та ін., Копенгагенські критерії набули більш конкретизованого характеру. Адже в рамках економічної та політичної групи критеріїв були виокремлені субкритерії. Серед загальнополітичних критеріїв субкрітеріями було визначено: забезпечення свободи у проведенні виборів як до центральних так і до місцевих органів влади; створення розгалуженої системи дієвих демократичних політичних інститутів, незалежних джерел інформації, неурядових організацій; дотримання та захист особистих прав та свобод людини; захист прав національних меншин та створення відповідної системи інститутів для реалізації такого завдання; протидія будь -яким проявам дискримінації в усіх суспільних сферах; високий рівень функціонування суддів, дотримування їх незалежності; створення ефективних інститутів внутрішніх справ та юстиції; боротьба з корупцією та організованою злочинністю тощо [28, с. 4].

Держава, що здійснює демократичний транзит в рамках відповідності критеріям членства в ЄС, обовязково повинна здійснити імплементацію прийнятих європейською спільнотою норм до свого законодавства. Модернізаційні процеси в такій державі мають сприяти зміцненню на демократичних засадах законодавчого процесу, інституту вільних виборів (виборчої системи), державного управління як в центральних органах влади, так і на місцях, зміцненню системи правосуддя.

Інститут законодавчої влади - парламент має стати основою у функціонуванні демократичної політичної системи. Хоча, як свідчить дійсність, явище парламентаризму у транзитивних демократіях, зокрема в Україні, ще не набуло якостей, властивих консолідованим демократіям. Незважаючи на атомізовану партійну систему, в нашій державі ще не відбулася структуризація суспільного середовища стосовно підтримки певних політичних партій. В свою чергу, їх поляризація спричиняє нестабільну роботу парламенту. Навіть важко спрогнозувати перемогу на виборах, коли в силу низького авторитету партій в Україні, значна частина електорату не може визначитись зі своїм вибором [5, с. 102].

Парламент як політичний інститут у своїй діяльності, за умов демократії, використовує конструктивний політичний діалог між усіма представниками політичних сил, взаємодію з незалежними організаціями, що надає прозорості законодавчому процесу. Підтримка постійного громадського діалогу дозволяє чітко визначати ті сфери, котрі потребують модернізації для забезпечення сталого розвитку держави.

Окрім законодавчої функції, в розвинутих демократичних державах парламент володіє інструментами парламентського контролю.

В політичній науці виокремлюють дві форми парламентського контролю: політичну та юридичну. Політичний характер контролю реалізується такими методами як:

- інтерпеляція, за якої на парламентському засіданні обговорюються суспільно значущі питання, які варті пояснення з боку міністрів, глави уряду та потребують прийняття рішення шляхом парламентського голосування;

- винесення питання про недовіру уряду, резолюції щодо осуду дій уряду тощо;

- слухання звітів і доповідей на пленарних засіданнях стосовно діяльності міністерств уряду [54].

У межах юридичної форми контролю, парламент може застосовувати наступні методи:

- парламентські розслідування, які відбувається за створення спеціальних комісій, що майже не обмежуються у своїх правах та мають вільний доступ до будь-якої документації;

- здійснення доповідей парламентськими комісарами (рахункова палата, уповноважений з прав людини тощо) щодо стану законності діяльності владних інститутів, та які мають право звертатися до правоохоронних органів з вимогою порушити кримінальну справу;

- спеціальні засідання, на яких здійснюється контроль за діяльністю виконавчої влади в надзвичайних ситуаціях тощо [54].

Модернізація в рамках контролюючої функції парламенту надає змогу протидіяти намаганням зловживання владою з боку окремих представників уряду, політичних партій, здійснювати оцінку ефективності, результативності щодо виконання законодавчих норм тощо.

В рамках встановлених критеріїв, уряд визначає стратегії та розробляє законодавчу базу, зі зміцнення демократичних норм в державі та її сталого розвитку. Його діяльність будується на демократичних нормах. Окремою умовою виступає високий рівень координації на різних виконавчих рівнях. Крім того, повинен підтримуватися постійний діалог з оточуючим середовищем для визначення його потреб і назрілих проблем, які підлягають вирішенню [43, с. 91].

В рамках відповідності критеріям європейської спільноти, держава, що здійснює демократичний транзит, також піклується про модернізацію інституту судової влади. В демократичних політичних режимах судова влада належить до системи народовладдя. Вона здійснює загальний контроль за реалізацією законодавчо закріплених прав та свобод у державі. Судова влада в науковому просторі розуміється як: «самостійна й незалежна гілка державної влади, яка створюється для вирішення на основі закону соціальних конфліктів, що виникають між політичними структурами і громадянами, між громадянами, юридичними особами, а також для здійснення контролю за відповідністю законів Конституції, захисту прав громадян у їх стосунках з органами виконавчої влади та їх службовими особами...» [36, с. 21].