Українсько-американські відносини в контексті зовнішньополітичних пріоритетів США

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українсько-американські відносини в контексті зовнішньополітичних пріоритетів США

Толстов С.В.

Після обрання Д. Трампа президентом США в українсько-американських відносинах спостерігалися суттєві зміни, зокрема скасування ембарго на поставки летальних озброєнь і відновлення засідань Комісії стратегічного партнерства Україна-США. Всупереч висловлюваній Д. Трампом готовності до укладення «Великої угоди» між Росією і США, республіканці і демократи в Конгресі дотримувалися двопартійної позиції по Україні, підтримуючи розширення санкцій з різних приводів -- від триваючого конфлікту в Донбасі і спроб російського втручання у виборчу кампанію 2016 року до створення перешкод для поставок російських озброєнь у треті країни.

Утім, аналіз оцінок у дослідженнях американських академічних фахівців і коментарях політичних експертів не дає підстав вважати, що політичні кола США готові перейти від дистанційної підтримки України в дусі довгострокової доктрини стримування до більш інтенсивних форм військової та військово-політичної участі. Констатуючи неприйняття російським керівництвом євроатлантичної системи безпеки, що склалася після закінчення холодної війни, американські дослідники висловлюють сумніви в можливості остаточного врегулювання конфлікту в Донбасі. В разі його заморожування, ситуація в Донбасі становитиме потенційну та реальну загрозу для економіки і безпеки України. За такого перебігу подій Україна відіграватиме роль одного з важливих джерел напруженості і розбіжностей в економічних і військових відносинах між Росією і Заходом.

Ключові слова: зовнішня політика, двосторонні відносини, конфлікт в Донбасі, військова допомога, стримування, криза, європейська система безпеки.

Толстов С.В. Украинско-американские отношения в контексте внешнеполитических приоритетов США.

После избрания Д. Трампа президентом США в украинско-американских отношениях наблюдались существенные изменения, включая отмену эмбарго на поставки летального оружия и возобновление заседаний Комиссии стратегического партнерства Украина -США. Вопреки декларировавшейся Д. Трампом готовности к заключению «Большой сделки» между Россией и США, республиканцы и демократы в Конгрессе придерживались двухпартийной позиции по Украине, поддерживая расширение санкций по различным поводам -- от продолжающегося конфликта в Донбассе и попыток российского вмешательства в избирательную кампанию 2016 года до создания препятствий для поставок российских вооружений в третьи страны.

Анализ мнений и оценок в исследованиях американских академических специалистов и комментариях политических экспертов не дает оснований считать, что политические круги США готовы перейти от дистанционной поддержки Украины в духе долгосрочной доктрины сдерживания к более интенсивным формам военного и военно-политического участия. Констатируя неприятие российским руководством евроатлантической системы безопасности, сложившейся после окончания холодной войны, американские исследователи склоняются к мнению, что конфликт в Донбассе вряд ли подлежит окончательному урегулированию. В случае замораживания конфликта, ситуация в Донбассе будет представлять потенциальную и реальную угрозу для экономики и безопасности Украины. При таком развитии событий Украина будет играть роль одного из принципиальных источников напряженности и разногласий в экономических и военных отношениях между Росси ей и Западом.

Ключевые слова: внешняя политика, двусторонние отношения, конфликт в Донбассе, военная помощь, сдерживание, кризис, европейская система безопасности.

Tolstov S. Ukrainian-US Relations in the Context of U.S. Foreign Policy Priorities.

After Donald Trump was elected as the American president, significant changes were observed in the Ukrainian-American relations. These especially included the lifting of embargo on lethal arms supply and the resumption of meetings of the Ukraine-US Strategic Partnership Commission. Contrary to D. Trump's desire to conclude a U.S. - Russia “Big Deal”, Republicans and Democrats in the U.S. Congress held a bipartisan position on Ukraine supporting the expansion of sanctions on various occasions -- from the on-going conflict in Donbas and Russian attempts to influence the 2016 election campaign to imposing obstacles for the supply of Russian weapons to the third countries.

Assessments of American academic and political experts do not give reason to believe that the U.S. political circles are ready to move from remote support of Ukraine in the mood of long-term deterrence doctrine to intensive forms of military and military-political participation. Acknowledging Russia's rejection of the post-Cold War Euro-Atlantic security order, American observers are inclined to suppose that the conflict in Donbas is unlikely to be finally settled. In case of its freezing, this conflict will pose potential or acute threats to the economy and security of Ukraine. Within such a trend Ukraine will play the role of one of the major subjects of long-term tensions and discord in economic and military relations between Russia and the West.

Keywords: foreign policy, bilateral relations, conflict in Donbas, military assistance, deterrence, crisis, European security.

Загалом двосторонні взаємини розвивалися вкрай нерівномірно, зазначаючи періодів піднесення та охолодження. Причини цього пояснюються не лише періодичним переглядом ситуативних акцентів, пов'язаних зі змінами вищого державного керівництва, але й залежать від визначення та спрямування зовнішньополітичних пріоритетів сторін. Така тенденція простежувалася як за часів демократичної адміністрації Б. Обами, так і в період каденції республіканської адміністрації Д. Трампа.

У працях сучасних американських і британських дослідників звернення до української проблематики та ставлення політичних кіл США до російсько - українського конфлікту здебільшого розглядалися в ширшому контексті, пов'язаному з американсько-російськими відносинами.

За президентства В. Путіна в дослідженнях американських авторів Росія здебільшого подається як ревізіоністська держава, яка проводить неоімперську політику. Відтак для Заходу загалом і для США зокрема головна проблема полягає у проведенні політики, яка може ефективно перешкоджати ревізіоністським намірам Кремля та зберегти вплив на процеси у східноєвропейській периферії, яку в Москві вважають за природну сферу впливу. Принциповим питанням у розробках багатьох авторів постає вибір між різними засобами, який зрештою зводиться до визначення стану міжнародного клімату як «холодного миру» чи «холодної війни» та відповідного окреслення типу політики США щодо Росії [1].

Серед пропонованих форм реалізації політики в регіоні Східної Європи американські експерти пропонували застосування різних компонентів, таких як розширення політичної присутності, діалог, геополітичний торг [2; 3] та широкий набір методів з арсеналу політичного і військового стримування [4]. Такий підхід простежувався у численних дослідженнях і публікаціях, які з'являлися упродовж 2000 - 2010-х рр.

Після анексії Криму та початку військового конфлікту в Донбасі в статтях американських політологів домінували тези про руйнування міжнародного порядку [5; 6] та спроби з'ясувати вплив «обмеженої війни» на сході України на стан європейської безпеки [7; 8].

Коментуючи підписання перших мінських домовленостей (5 вересня 2014 р.), М. Кофман (співробітник Центру В. Вільсона в Інституті Дж. Кеннана) зазначав, що НАТО посилює підтримку своїх східних членів, на вторгнення до яких Росія навряд чи наважиться, проте «альянс не виявив схильності втрутитися на боці України, до якої Росія вже вдерлася». Відтак, на його думку, «Захід, можливо, успішно втягнув Україну на свою орбіту, але Росія забезпечила можливість контролювати стан справ» [9].

В цьому контексті доцільно нагадати коментар колишнього посла США в Україні С. Пайфера до 20-ї річниці підписання Будапештського меморандуму 1994 р., який обіцяв Україні гарантії безпеки. Констатуючи їх неефективність, С. Пайфер стверджував, що оскільки В. Путін може поставити на карту більше, ніж Захід, «Вашингтон не може скасувати порушення з боку Росії. Однак він може й має робити більше для виконання своїх зобов'язань ..., для підтримки України та покарання Росії, допоки Москва не змінить своєї політики» [10].

Британський дослідник Е. Монахан, колишній співробітник програми з дослідження Росії та Євразії в Королівському інституті міжнародних відносин, запропонував цілком переконливе й безапеляційне бачення російсько- українського конфлікту як ознаки «нової ери конкуренції між Заходом і Росією» [11]. Згідно його моделі, фундаментальні розбіжності в розумінні європейської безпеки позначені зіткненням «різних Європ», адже відмінні цінності сприяють протиставленню відносно ліберальної концепції Заходу і консервативнішої «російської Європи». Водночас Е. Монахан спростував доцільність застосування наративів «нової холодної війни», навіть попри підозри, що російський президент В. Путін прагне відновити СРСР. Адже, на його думку, це лише ускладнить розробку реалістичної політики щодо «української кризи» та Росії загалом.

Враховуючи тривалий характер військового конфлікту на сході України, американські експерти все частіше порушують питання про його вплив на внутрішнє становище України, її спроможність до подальшого спротиву та можливість активнішої політики країн ЄС. З цього приводу П. Дікінсон (співробітник Атлантичної Ради та видавець журналу «Business Ukraine») зазначав, що повільне виснаження України внаслідок російської агресії триває, а реагування з боку Заходу залишається слабким. Це переконливо засвідчила млява міжнародна реакція на військово-морський інцидент у Керченській протоці 25 листопада 2018 р. Відтак, відсутність жорсткого реагування лише підкреслює неефективність «усієї західної відповіді на гібридну війну Росії в Україні» [12].

Принагідно зазначимо, що після військового інциденту 25 листопада 2018 р. адміністрація США пропонувала уряду ФРН надіслати військові кораблі до Чорного моря для забезпечення свободи судноплавства у Керченській протоці, однак наразилася на відмову.

В книзі «Всі втрачають: українська криза і руйнівне змагання в пострадянській Євразії» С. Чарап (співробітник вашингтонського відділення Міжнародного інституту стратегічних досліджень) і Т. Колтон (професор Гарвардського університету) пропонують розглядати російсько-український конфлікт як частину ширшої й глибшої суперечки про роль Росії та Заходу в просторі колишньої радянської імперії [13]. За їх логікою, обидві сторони розглядали цей конфлікт як гру з нульовою сумою. З часом ситуація скотилася до гри з «від'ємними результатами» для обох сторін, позначеними розширенням НАТО, війною в Косово 1998-1999 рр., кольоровими революціями в колишніх радянських республіках і провалом «перезавантаження» відносин з Росією за часів адміністрації Б. Обами. У підсумку українська криза виявила модель взаємної руйнівної поведінки, яка перевищує значення окремих поточних подій. С. Чарап і Т. Колтон пропонують визнати марність політики, спрямованої на досягнення односторонніх переваг і шукати «взаємоприйнятні альтернативи». Вони не пропонують варіантів розв'язання конфлікту між Росією та Україною, однак висловлюють аргументи на користь кропітких переговорів як шляху до побудови «інклюзивного» - спільного й узгодженого європейсько-євразійського порядку, який Росія і західні держави донедавна підтримували у своїх публічних деклараціях.

Співробітник зовнішньополітичної програми Інституту Брукінгса М. О'Хенлон присвятив свою книгу моделюванню нових сценаріїв з урахуванням змін у середовищі європейської безпеки [14]. Заперечуючи доцільність подальшого розширення НАТО, М. О'Хенлон пропонує західним державам докласти зусиль для створення нової архітектури безпеки для Східної Європи, здатної стабілізувати регіон і скоротити ризик війни з Росією. Новий підхід у сфері безпеки має обертатися довкола статусу постійного нейтралітету Фінляндії та Швеції. До кола нейтральних держав потенційно можуть бути включені такі групи країн, як Україна, Молдова і Білорусь, Грузія, Вірменія та Азербайджан, а також Кіпр, Сербія й, можливо, деякі інші балканські країни. Натомість Росія в межах схеми врегулювання має взяти на себе зобов'язання розв'язати «заморожені» й «киплячі» конфлікти. В якості почергових фаз просування цієї схеми пропонується провести обговорення нової рамкової угоди всередині НАТО, потім - з нейтральними країнами «проміжної зони», а на завершення - офіційні переговори з Росією.

Розглядаючи ситуацію в українсько-російських відносинах як регіональний прояв глобального суперництва, професор Американського університету в Парижі Х. Гарднер [15; 16] пропонував адміністрації США розробити новий підхід, який мав бути частиною загального врегулювання відносин з Москвою, частиною якого мало бути визнання України формально нейтральною державою. Аргументи та мотивації Х. Гарднера включають: (1) запобігання новому поділу України, якщо не Європи в цілому; (2) запобігання розпаду НАТО і постійно зростаючої напруженості в Європі; (3) поступове відведення Росії від жорсткого військового союзу з Китаєм та іншими державами; (4) запобігання реальній можливості великої війни між провідними державами, оскільки невідомо, чи обов'язково ядерна зброя слугуватиме стримуючим фактором у добу гібридної війни, як це начебто було під час «холодної війни» за застарілої за нинішніх обставин теорії гарантованого взаємного знищення [16, р. 174-175].

Важливо зазначити, що ідея пошуку компромісних схем врегулювання суперечностей з Росією доволі широко представлена в американській політичній і науковій літературі. Водночас в них переважає аргументація на користь стриманого реагування США на російський експансіонізм й відсутні навіть помірковані припущення про можливість членства України в НАТО.

Коментуючи вищезгадану опцію, відомий американський вчений, колишній радник президента Р. Рейгана та професор Гарвардського університету Р. Пайпс стверджував, що Україна не зможе об'єднатися із Заходом ані політично, ані економічно. «Росія цього не допустить. ... Захід не може зробити занадто багато. ... Санкції, коштовні для Росії, але вони і так не дають більшого результату. Справа не в тому, що Захід не хоче. Він не може. Активніші дії можуть призвести до війни. . З погляду США неприпустимим є, аби Росія використовувала своїх солдатів, щоб від'єднати частину України. Допоки це не відбувається - Штати не будуть діяти активніше» [17].

Полемізуючи з американським дослідником О. Мотилем [18], український американіст О. Потєхін вказував на відсутність фактів, «які б підтверджували бажання Заходу перебрати в Росії контроль над Україною у будь-який момент з часів проголошення її незалежності у серпні 1991 року» [19, с. 493]. На думку О. Потєхіна, вдавшись до досить символічного покарання Москви за агресію проти України, Захід свідомо уникав кроків, спроможних реально послабити Росію, спровокувати в ній внутрішній безлад та посилити небезпеку виникнення великої війни. Водночас такий підхід не давав змоги запропонувати реальний план політичного врегулювання, спроможний поєднати суперечливі й несумісні інтереси сторін.

Оскільки локальний конфлікт у Донбасі - це лише частина масштабнішого російсько-українського конфлікту, після 2014 р. політичні лідери в Європі та США вочевидь прагнули запобігти його розростанню до масштабів великої війни. Цим значною мірою пояснювалися стриманість і поступливість західних лідерів, в яких проглядалися сподівання на часткову нормалізацію відносин з Росією, як це свого часу сталося після російсько-грузинської війни 2008 р. Водночас за адміністрації Б. Обами і після приходу до влади Д. Трампа в європейській політиці США принциповою вимогою було й залишається узгодження найважливіших рішень з провідними державами ЄС, включно зі зміцненням східного флангу НАТО, продовженням діалогу з Росією та підтвердженням чинності Основоположного акту Росія-НАТО.

Огляд новітніх досліджень і коментарів, присвячених перебігу українсько - американських відносин, свідчить про усвідомлення американськими дослідниками складності ситуації, пов'язаної з російсько-українським конфліктом і процесами у пострадянському просторі. З одного боку, вплив США і ЄС виявився цілком достатнім для зміни політичних конфігурацій у низці країн Східної Європи включно з приходом до влади прозахідних урядів. З іншого боку, США, НАТО і ЄС неспроможні гарантувати цим країнам ані військовий захист, ані перспективу членства в західних інтеграційних і безпекових інституціях. Відтак, питання про нову конфігурацію європейської безпеки та політичні кордони євроатлантичного комплексу безпеки залишається відкритим. Принаймні, оскільки США і НАТО не вважають за можливе перетинати «червоні лінії», які відділяють стан «холодного миру» від межі прямого воєнного зіткнення з Росією.

Мета статті полягає в окресленні й змістовному аналізі новітніх тенденцій в українсько-американських відносинах, насамперед після приходу до влади адміністрації Д. Трампа.

Російсько-український конфлікт, відлік якого починається з анексії Криму у 2014 р., відкрив нову сторінку в українсько-американських двосторонніх відносинах, які напередодні перебували в стадії чергового етапу охолодження. Попри наявність Будапештського меморандуму 1994 р., який у Києві звикли вважати гарантією безпеки держави, адміністрація Б. Обами відмовилася від демонстрації сили та заходів, спроможних забезпечити пряме гарантування територіальної цілісності України.

Засуджуючи дії російського керівництва, адміністрація США використовувала такі форми реагування, як висловлювання Києву політичної підтримки, попередження російського керівництва проти вторгнення військ, зосереджених поблизу українських кордонів, запровадження санкцій проти РФ як спосіб «примусу до миру», надання фінансової та військово -технічної допомоги, призупинення та згортання прямих контактів з Москвою, координація позицій та спільних заходів з союзниками - у формі консультацій з провідними державами ЄС, а також у межах G7 та НАТО.

Наприкінці 2014 р. Конгрес США висловив своє ставлення до російсько - українського конфлікту в «Акті на підтримку свободи в Україні», схваленому Сенатом і Палатою представників 11 грудня 2014 р. Сенатська версія законопроекту пропонувала надати Україні, Молдові та Грузії статус «основних союзників» США поза членством у НАТО й передбачала поставки озброєнь. Утім, остаточний, консолідований текст закону містив пом'якшені формулювання, висловлені суто в дозвільній чи рекомендаційній формі. Те ж саме стосувалося й запровадження санкцій проти іноземних громадян і компаній, які інвестують у проекти російського паливно-енергетичного комплексу з нетрадиційних способів видобутку нафти та встановлення обмежень на експорт відповідного обладнання.

Коментуючи урядову позицію, речник Білого дому Дж. Ернест (12 грудня) стверджував, що в питаннях розширення санкцій проти Москви та надання допомоги Україні адміністрація Б. Обами хоче гарантувати, що європейські союзники будуть діяти у даному питанні в унісон зі США. Це пояснювалося необхідністю забезпечення більшого ефекту обмежувальних заходів та мінімізації шкоди для американських і європейських компаній. Адже мета адміністрації «полягає в тому, аби зберігати єдиний фронт з нашими союзниками і партнерами. Як ми багато разів пояснювали стосовно Ірану, ключ до успіху при застосуванні таких санкцій полягає в тому, аби переконати інші країни в їх дотриманні. Це особливо має рацію у випадку з Росією, котра набагато більше займається бізнесом з нашими партнерами у Європі, ніж зі США. Й ми хочемо потурбуватися про те, аби при застосуванні санкцій проти Росії в нашій коаліції зберігалася єдність» [20].

Позиція адміністрації Б. Обами щодо постачання Україні зброї залишалася загалом негативною. Представник Держдепартаменту США на брифінгу 13 грудня 2014 р. стверджувала, що акт Конгресу не вплине на політику США в цьому контексті, оскільки від самого початку кризи адміністрація була налаштована на сприяння її розв'язанню дипломатичними методами. Водночас було висловлено намір уряду США сприяти зміцненню безпеки України у формі надання допомоги на суму 118 млн. дол. [21].

Впродовж останніх п'яти років державні секретарі США послідовно висловлювалися на користь розв'язання конфлікту на підставі Мінських угод, які вважалися відправним пунктом політичного врегулювання конфлікту в

Донбасі. За словами Дж. Керрі (листопад 2015 р.), хоча «Україна не є питанням компромісу», поступки з боку кожної зі сторін могли б стати у нагоді. Адже «Мінська угода укладена. Вона потребує певних дій усіх сторін: сепаратистів, Росії та Києва, і це вкрай важливо, аби сторони дотримувалися досягнутих домовленостей». За словами Дж. Керрі, виконання усіх пунктів Мінських угод (відведення важких озброєнь, непорушність кордонів, допуск спостерігачів ОБСЄ, присутність міжнародних спостерігачів на виборах, проведення виборів за українськими законами, надання Донбасу особливого статусу) дасть можливість скасувати санкції проти РФ і тоді «ми зможемо повернутися до відносин, які, я сподіваюсь, підуть на користь народу України і зменшать напругу, яка існує впродовж останніх років» [22].

Наступник Дж. Керрі на посаді Державного секретаря, Р. Тіллерсон, припускав можливість, що Україна та Росія дійдуть згоди щодо розв'язання конфлікту на двосторонньому рівні й за таких обставин США не будуть вимагати, аби врегулювання ситуації в Україні вимірювалося суто рамками Мінських угод. Ці зауваження не були спричинені випадковими обставинами чи ситуативним реагуванням на поточні події, адже були висловлені під час тематичних слухань у комітеті в закордонних справах Палати представників Конгресу США. Коли член Палати представників від Демократичної партії Е. Енджел запитав Р. Тіллерсона, чи відповідає інтересам США ослаблення санкцій проти РФ до того, як Росія повністю виконає Мінські угоди і до того, як піде з Криму, Р. Тіллерсон зауважив, що США мають «зберігати достатню гнучкість, аби реалізувати завдання Мінська. Цілком імовірно, що уряд України і уряд Росії зможуть дійти до задовільного рішення завдяки певній структурі, відмінній від Мінська, але для реалізації цілей Мінська» [23]. Водночас Р. Тіллерсон запевняв, що американська адміністрація не має наміру пом'якшувати санкції щодо Росії до виконання нею цілей, закладених у мінських домовленостях.

Подібна вибіркова гнучкість характерна не тільки для посадових осіб, а й для зовнішньополітичних експертів. Через два дні після виступу президента П. Порошенка на сесії Генеральної Асамблеї ООН, де він вимагав комплексної реформи Ради Безпеки ООН заради підтримки миру і безпеки на основі принципів поваги до суверенітету й цілісності кордонів, в Атлантичній раді США було організовано дискусію «Чи повинні США озброювати Україну». Під час обговорення цього питання його учасники (колишній посол США в Україні Дж. Хербст, колишній заступник генерального секретаря НАТО А. Вершбоу, колишній радник Б. Обами і посол при НАТО І. Даалдер, політичні експерти та науковці В. Руґер, М. О'Хенлон і Р. Менон) стверджували, що Будапештський меморандум 1994 р., відповідно до якого Україна відмовилась від ядерної зброї, «насправді не надавав Україні гарантій захисту її територіального суверенітету з боку підписантів». В. Руґер (віце-президент дослідницького центру Charles Koch Institute) цитував свідчення сучасника підписання меморандуму - тодішнього заступника Держсекретаря США С. Телбота, який заявив: «Це (підписання меморандуму) не означає, що США готові прийти на допомогу Україні, якщо на неї буде здійснено військовий напад». Тож, В. Руґер робить висновок, «будь-якої гарантії надання будь-якого захисту у меморандумі немає». Своєю чергою І. Даалдер та М. О'Хенлон висловили вельми ризиковане припущення, що навіть стаття 5 Північноатлантичного договору «нічого конкретно не гарантує», а В. Руґер розмірковував, що у відповідь на напад на одну з країн-членів НАТО «можна хоч жорстку заяву зробити», і це вже могло би вважатися «належним реагуванням» [24].

А. Вершбоу поспівчував українцям з приводу того, що Будапештський меморандум не містив механізму його реалізації, й тому «на жаль, ... не був гарантією безпеки», хоча й обумовив принаймні моральне зобов'язання допомогти Україні відновити суверенітет та територіальну цілісність. Натомість екс-посол США в Україні Дж. Хербст виявився менш сентиментальним, зауваживши, що поза сумнівом, «Будапештський меморандум не гарантує Україні безпеку», адже США «надали Україні не гарантії, а запевнення». З огляду на це, як стверджував професор нью- йоркського City College Р. Менон, Будапештський меморандум був грубо порушений Росією, але «цей документ абсолютно не зобов'язує» США «озброювати Україну» [24].

Огляд подій і фактів останніх років переконливо свідчить, що попри двічі заявлений статус двосторонніх відносин у форматі стратегічного партнерства і наполегливе заохочення прозахідної орієнтації України, насамперед у 2004-2005 та 2013-2014 рр., адміністрації США не визнавали наявності перед Україною будь-яких союзницьких зобов'язань і коригували свою політику в Східній Європі переважно з огляду на характер відносин з Росією.

Прихід до влади адміністрації Д. Трампа знаменував початок доволі суперечливого етапу в українсько-американських відносинах. З погляду ідеології політична концепція Д. Трампа побудована на принципах національного егоїзму та економічного націоналізму. Д. Трамп втілює свої програмні обіцянки про перегляд економічних угод з провідними торговельними партнерами та подекуди висловлює зневажливе ставлення до таких атрибутів, як трансатлантична солідарність та історичні зобов'язання часів «холодної війни». Заперечуючи ідеологію глобалізму, в своєму виступі на 73-й сесії Генеральної Асамблеї ООН Д. Трамп висловив відверту зневіру в «глобальному управлінні» й наполегливо апелював до прагматичного патріотизму, побудованого на «захисті суверенітету і незалежності» Америки [25].

Закидаючи традиційним партнерам використання нечесних методів конкуренції, Д. Трамп наполегливо вимагає перегляду торговельних угод, що має сприяти відновленню виробничого потенціалу американської економіки. Утім курс «безкомпромісного реалізму» чинної адміністрації не можна ототожнювати з ізоляціонізмом. Адже як стверджує директор дослідницької програми у галузі безпеки Массачусетського технологічного інституту Б. Позен, позиціонування Д. Трампа в міжнародних відносинах залишається послідовно гегемоністським і радше відповідає визначенню як «неліберальна гегемонія» [26].

Заяви Д. Трампа просякнуті скепсисом щодо таких базових понять, як глобальна відповідальність США. Втім, позиція його адміністрації щодо кризових чинників світової політики, таких як ядерна програма Північної Кореї, конфлікти в Сирії та Афганістані чи внутрішні заворушення у Венесуелі видається набагато жорсткішою, аніж за президентства Б. Обами.

Зважаючи на бурхливу реакцію ліберально-глобалістської еліти на прихід Д. Трампа до влади, доцільно спробувати сформулювати виважену оцінку курсу його адміністрації. Адже, з одного боку, політика США продовжує докорінним чином впливати на міжнародно-політичні процеси, а з другого, - саме від позиції США значною мірою залежать зовнішньополітичні перспективи України та перебіг російсько -українського конфлікту в цілому. український американський зовнішньополітичний трамп

В оборонній сфері адміністрація Д. Трампа дотримується збільшення військових витрат включно з модернізацією військової техніки та оновленням ядерного потенціалу. Вважається, що США навіть дещо відстали від РФ у розробці новітніх видів озброєнь. Тому на додаток до розробки нової крилатої ракети великої дальності та авіаційної атомної бомби з боєзарядом зменшеної потужності нова програма з ядерного планування (Nuclear Posture Review-2018) передбачає будівництво нових стратегічних підводних човнів класу Columbia, нових МБР замість застарілих Minuteman-Ш й нового стратегічного бомбардувальника B-21 [27]. Ці довгострокові амбітні програми мають відновити й зберегти військові переваги США на тривалу перспективу.

Домагаючись перегляду умов зовнішньої торгівлі, Д. Трамп відкликав підпис Б. Обами під угодою про Транстихоокеанське партнерство, припинив переговори про Трансатлантичний торговельно-інвестиційний простір, ініціював зміну правил, що діяли в межах Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА), запровадив мита на імпорт продукції металургії та розпочав масштабну торговельну війну з Китаєм. Однак, попри низку погроз та взаємних закидів, голові Єврокомісії Ж.-К. Юнкеру все ж вдалося запобігти повномасштабній торговельній війні між США та ЄС, хоча атмосферу довіри й доброзичливості у відносинах між союзниками було вочевидь втрачено.

Політика адміністрації США, яка сприяла внесенню елементів гострої конкуренції в традиційні союзницькі відносини, призводить до формування ситуативних коаліцій за інтересами й скорочує можливості координації підходів країн євроатлантичного співтовариства, зокрема у відносинах з Росією та КНР. Тому президентство Д. Трампа в Європі здебільшого вважать проблемою і викликом традиційному ліберальному міжнародному порядку, який ототожнюється з періодом благополуччя, обумовленого усуненням загрози з боку СРСР та минулою «доброчинною» американською гегемонією, яка дозволяла країнам ЄС і НАТО покладатися на безпекові гарантії заокеанського союзника, скорочувати оборонні видатки й підтримувати високі стандарти споживання в своїх країнах.

Україну напевно не варто зараховувати до переліку країн, які отримали однозначний виграш від умов та реалій постбіполярної доби. Адже перехід до ринкової економіки супроводжувався болісним скороченням ВВП, деформацією структури економіки та незахищеністю від міжнародних фінансово-економічних криз. Гарантії безпеки, окреслені в Будапештському меморандумі 1994 р., виявилися примарними. Наприкінці 2008 р. провідні європейські країни-члени НАТО заблокували спробу адміністрації Дж. Буша- молодшого розпочати практичну підготовку вступу України до альянсу. Натомість, публічно визнаючи Україну спонсором європейської безпеки, керівництво НАТО та європейських країн-членів поблажливо розмірковувало про безстрокове «наближення» України, що не накладало на них жодних конкретних зобов'язань. Угода про асоціацією з ЄС не відкрила Україні широкого доступу до європейського ринку й не позначила пряму перспективу членства.

Російсько-грузинський конфлікт у серпні 2008 р. певною мірою налякав і здивував Захід. Уникаючи прямих критичних оцінок, тодішній генеральний секретар НАТО Я. де Хооп Схеффер ухилявся від прямої відповіді на питання, чи означає війна на Кавказі принципову зміну в ставленні Росії до міжнародного права, суверенних кордонів і прихильність до «непропорційного» застосування сили. Зрештою у НАТО визнали за краще повернутися до спроб залучення Росії, аби переконати Москву відмовитися від встановлення сфер впливу й запобігти загостренню конфронтації. Адже, як стверджував Я. де Хооп Схеффер (3 грудня 2008 р.), важливо докласти нагальних зусиль, аби війна в Грузії не стала межею у відносинах європейської безпеки [28].

Подібні заяви робить і нинішній генеральний секретар НАТО Й. Столтенберг, який, реагуючи на «все напористішу поведінку» Росії, оминає оціночні судження й висловлює стурбованість з приводу «недостатньої поваги» Москви до її міжнародних зобов'язань.

Російсько-український конфлікт 2014 р. суттєво змінив розстановку сил у Європі, змусивши офіційний Київ шукати підтримки й захисту в США і НАТО без огляду на те, що анексія Криму і конфлікт у Донбасі фактично перекреслили осяжні перспективи членства у європейських і трансатлантичних структурах. Доцільно нагадати, що за другого терміну президентства Б. Обами його адміністрація утримувалася від згадки про статус України як стратегічного партнера США й відкладала рішення про постачання летальних озброєнь - і у формі військової допомоги, і навіть, за дуже незначними винятками, на комерційних засадах.

Від часу Карибської кризи 1962 р. уникнення прямого воєнного конфлікту з Росією розглядається американським керівництвом як категоричне застереження, яке не можна переступати без наявності критичної загрози безпеці території чи власне існуванню США. Адже, як заявляв Дж. Кеннеді, «тотальна війна не має жодного сенсу» у добу, коли великі держави мають значні й відносно невразливі ядерні сили та можуть уникати капітуляції, вдаючись до загрози їх застосування [29].

Позиція адміністрації Д. Трампа щодо Росії безпосередньо впливає на перспективи українсько-американських відносин. У цьому контексті доцільно зазначити низку протиріч між положеннями офіційних документів американської адміністрації, в яких Росія позначена як держава-ревізіоніст, що підриває міжнародний порядок і загрожує міжнародній безпеці (Стратегія національної безпеки США від 12 грудня 2017 р.) і заявами президента США, в яких неодноразово висловлювалися сподівання на досягнення компромісу з Москвою. Під тиском Конгресу адміністрація Д. Трампа була змушена відкинути можливість «геополітичної змови» з РФ, проте апарат Білого дому і Державний департамент не полишали намірів шукати порозуміння з РФ щодо ситуації в Сирії, скорочення ядерних озброєнь та низки інших гострих питань. Адже, як стверджував колишній Держсекретар США Р. Тіллерсон (7 липня 2017 р.), головна мета Д. Трампа в переговорах з В. Путіним націлена на запобігання стану «непереборних розбіжностей» [30].

Однак, якщо лідерів Демократичної партії США такий підхід Д. Трампа не влаштовував через висловлену ним недовіру до висновків американських спецслужб про втручання РФ в американську президентську кампанію, то з боку офіційного Києва занепокоєння викликали переважно зволікання із запровадженням ефективних санкцій проти російської економіки та наданням Києву летальних оборонних озброєнь.

До пріоритетних проблем, які безпосередньо зачіпають інтереси безпеки США, належать ракетно-ядерний потенціал КНДР, розвиток військових програм Росії, Китаю та конфлікти в Сирії та Афганістані, в яких війська США беруть безпосередню участь. Як свідчить розсекречена в березні 2018 р. доповідь «Про законодавчі та політичні критерії, пов'язані з проведенням воєнних і суміжних операцій з національної безпеки» від 6 грудня 2017 р., згідно розділу 1264 Акту про повноваження в сфері національної оборони військові контингенти США вели воєнні дії або виконували інші завдання у сімох країнах, включно з Афганістаном, Іраком, Сирією, Єменом, Лівією, Сомалі та Нігером [31].

Адміністрація Д. Трампа гостро зацікавлена в досягненні хоча б якогось прийнятного результату в конфліктах з прямим військовим залученням США, на кшталт нейтралізації «Талібану» та «створення умов для підтримки політичного процесу, спрямованого на встановлення миру» в Афганістані, завершення воєнних дій проти «Ісламської держави» та «місцевих наземних сил» у Сирії, а також терористичних організацій в інших країнах Близького Сходу, Північної та Східної Африки. В згаданому звіті про закордонні воєнні та суміжні операції зазначалося, що в Сирії та Іраку американські війська за сприяння місцевих союзників та очолюваної США «багатонаціональної коаліції» звільнили від ІДІЛ 98% контрольованої терористами території з населенням у 4,5 млн. осіб [31, p. 1, 5].

З огляду на витратний характер зарубіжної воєнної присутності, адміністрація Д. Трампа не полишає наміру знайти прийнятний спосіб згортання воєнних операцій в Сирії та Афганістані.

З суб'єктивних міркувань, насамперед через вплив проізраїльського лобі, до переліку пріоритетних для адміністрації Д. Трампа питань віднесено й силове стримування Ірану в близькосхідному регіоні. Окрім цього, палітру доповнює протидія впливу КНР в Південно-Східній Азії та перешкоджання острівному будівництву, яке китайські військові здійснюють в акваторії прибережних морів.

Решта проблем, включно з конфліктами в пострадянському просторі, вважаються відносно другорядними, хоча у ставленні до них різних урядових відомств США помітні суттєві відмінності. Хоча посольство США в Києві наполегливо нагадує про необхідність продовження реформ, адміністрація Д. Трампа навряд чи схильна перейматися ідеями перетворення України на зразок успішного розвитку для решти пострадянських країн, який через демонстрацію позитивних перетворень в економіці та зміцнення демократичних інститутів сприяв би змінам у свідомості російського суспільства. Про новий «план Маршалла» для України, який попри втрату контролю над частиною території мав би зробити Україну вітриною успіху, європейські політики теж уже майже не згадують. Натомість А. Меркель виступила з ініціативою аналогу «плану Маршалла» для Африки.

У квітні 2017 р. Держсекретар Р. Тіллерсон пропонував міністрам закордонних справ провідних країн ЄС перебрати українське питання на себе, однак наразився на гостру критику з їхнього боку. Витік інформації, організований міністром закордонних справ Франції Ж. -М. Эйро (Reuters, 11 квітня 2017 р.), лише засвідчив, що адміністрація США та уряди європейських країн не хочуть брати на себе відповідальність за гострі соціальні й економічні проблеми України попри те, що західні політики були тією чи іншою мірою причетні до їх виникнення.

Так само, чітка позиція США і НАТО відносно російсько-українського конфлікту простежується далеко не завжди. Якщо підсумувати весь досвід відносин між Україною та США з 2014 р., можна зробити висновок, що впродовж перших 2-3 років адміністрація Б. Обами намагалася згуртувати НАТО й провести рішення щодо зміцнення східного флангу альянсу. Головна мета полягала в підтвердженні гарантій безпеки для країн Балтії та західного Причорномор'я, а також наданні Україні обмеженої військової допомоги, за спрямування якої враховувалися певні перестороги. Адже їх мета полягала в тому, аби уникнути закидів, що США безпосередньо втягуються до протистояння з РФ чи провокують Москву до ескалації бойових дій.

З 2014 р. до середини 2017 р. об'єм наданої США військової техніки та обладнання оцінювався у 247 млн. дол. із бл. 1 млрд. дол. загальної суми допомоги, наданої в межах різних двосторонніх програм сприяння безпеці. В інтерв'ю виданню «Урядовий кур'єр» (31 січня 2018 р.) заступник міністра оборони України О. Шевчук підтвердив цю цифру як загальний показник технічної й гуманітарної допомоги, яку за чотири роки отримали Збройні сили України [32].

Поставки військового спорядження містили 130 легкоброньованих машин Humvee, 72 безпілотники Raven, 150 тепловізорів, 585 пристроїв нічного бачення, понад 300 захищених станцій радіозв'язку Harris Falcon-III, 20 контрмінометних радарів AN/TPQ-48 та AN/TPQ-49 (з радіусом дії бл. 10 км.), 6 контрартилерійських радарів AN/TPQ-36 Firefinder (з радіусом дії до 24 км.), 100 автомобілів Toyota Land Cruiser, роботи, призначені для

розмінування, GPS навігатори, медичне обладнання та іншу амуніцію [33, р. 38].

З того часу Києву були передані 37 пускових установок ПТРК FGM-148 Javelin загальною вартістю 47 млн. дол., 5 контрартилерійських радарів AN/TPQ-36, декілька контрмінометних радарів, 2500 тепловізорів, прилади нічного бачення та 2 катери берегової охорони. Загалом американські військові інструктори спільно з військовими з інших країн НАТО провели тренінги майже для восьми тисяч українських військовослужбовців. Міністерство оборони України одержало дозволи на комерційне придбання в США гранатометів (модернізованої версії радянського РПГ-7) і снайперських гвинтівок Barrett M107A1.

22 грудня 2017 р. адміністрація Д. Трампа оголосила про скасування ембарго на постачання Україні летальної зброї оборонного призначення, проте обсяги наданої військової техніки не вирішують проблему суттєвого поліпшення обороноздатності країни. Адже Києву й досі передаються обмежені партії озброєнь, які не завжди належать до сучасних зразків чи відповідають бойовим потребам. Попри те, що міністерство оборони України подавало запит на 80 пускових установок Javelin і 420 протитанкових ракет, Київ одержав їх удвічі меншу кількість (37 пускових установок застарілого зразка, зокрема два ПТРК для запчастин, і 210 ракет). Водночас українська сторона ймовірно не зможе використовувати ці ПТРК на власний розсуд, принаймні без нагальної потреби відсічі масованому наступу в зоні конфлікту в Донбасі. Окрім засобів, спроможних збільшити ураження супротивника, збройні сили Україні відчувають дефіцит систем закритого зв'язку і засобів радіоелектронної боротьби.

Доцільно зазначити, що передані Україні урядом США розвідувальні безпілотники (БПЛА Raven) виявилися беззахисними перед російськими системами РЕБ. Можливо, ця поставка пояснювалася некоректно сформульованим запитом українського міністерства оборони й тим, що в переважній більшості конфліктів останніх років США не зіштовхувались із супротивниками, оснащеними технікою боротьби з їхніми безпілотними апаратами. Потребу в сучасних безпілотних апаратах українська сторона задовольняє переважно шляхом їх закупівлі в Туреччині.

Також, як з'ясувалося, у переданих Україні контрартилерійських радарів AN/TPQ-36 була відключена функція коригування вогню у відповідь на артилерійські атаки супротивника. За задумом функціонерів адміністрації Б. Обами таке свідоме обмеження параметрів контрартилерійських радарів мало продемонструвати, що США не хочуть ескалації воєнних дій у Донбасі, а також що поставка радарів Україні не має на меті завдання втрат російським військам, однак призначена суто для «фіксації порушень» [34]. Судячи із заяви посла США в Україні М. Йованович (17 серпня 2018 р.) про те, що надані українській армії нові радари AN/TPQ-36 «дозволяють чітко визначити і надати необхідну інформацію для артилерійських підрозділів Збройних сил України для того, щоб вони вражали позиції і ворожі сили, уникаючи супутнього руйнування», ці обмеження наразі вже усунуто [35].

США виступають співорганізатором багатонаціональних військових навчань, які проводяться на території України. До таких регулярних заходів належать військово-морські навчання «Сі Бриз» (Sea Breeze), які з 1997 р. регулярно проводяться на підставі «Меморандуму про взаєморозуміння та співробітництво з питань оборони та військових відносин» між міністерствами оборони США та України (1993 р.). Щорічні сухопутні українсько- американські навчання «Репід Трайдент» (Rapid Trident) проводяться в межах програми «Партнерство заради миру» з 2006 р. з метою відпрацювання спільних дій у складі багатонаціональних сил під час коаліційних операцій. Участь у цих навчаннях беруть військовослужбовці Збройних сил України, країн-членів і країн-партнерів НАТО. У жовтні 2018 р. в Україні уперше проводилися авіаційні навчання «Чисте небо-2018» за участю військовослужбовців України, США та семи інших країн-членів НАТО.

Загалом, за свідченням посла США в Україні М. Йованович (29 січня 2019 р.), починаючи з 2014 р. обсяг безпекової допомоги Україні з боку уряду США становив понад 2,8 млрд. дол. [36].

Таблиця 1. Види допомоги США Україні (за статтями фінансування)1.

Утім, попри розширення її обсягів, загалом військова допомога США і країн НАТО виявилася набагато меншою від реальних потреб української сторони в сенсі успішного забезпечення оборони і військового стримування. Самі ж підходи до організації військової допомоги та планування поставок не відповідали ситуації в зоні конфлікту, оскільки керівництво США і НАТО не сформулювало чітку мету і конкретні завдання, що їх мало б вирішувати надання військової допомоги Україні [34].

Неквапливість у реагуванні на зміни ситуації та бюрократична тяганина роблять пряму військову допомогу переважно політичним чинником. В зв'язку з загостренням небезпеки в районі Азовського моря С. Бланк (співробітник вашингтонського дослідницького Інституту зовнішньої політики та Американської ради зовнішньої політики) зазначав, що нова ситуація потребує термінового надання Україні озброєнь, здатних забезпечити захист узбережжя - протикорабельних ракет, пускових платформ, систем прицілювання та радарів. За оцінкою С. Бланка, наразі нема жодних ознак того, що переговори К. Волкера з В. Сурковим відновляться найближчим часом або, що Москва прагне закінчити війну в Донбасі. Водночас участь усіх російських повітрянодесантних військ у навчаннях «Восток-2018» можна вважати демонстрацією готовності російського уряду застосувати їх у майбутній десантній операції на чорноморському узбережжі України, яка зазвичай є першою фазою атаки змішаних сил. На думку військових аналітиків, морська блокада азовського узбережжя України може бути поширена й на чорноморську ділянку, аби взяти під контроль шельфові родовища енергоносіїв, які ще залишаються під контролем Києва. Адже мотивація анексії Криму в 2014 р. включала поміж іншим наміри російського уряду захопити чорноморські енергетичні активи України [37].

З цього випливає низка принципових концептуальних висновків та узагальнень, які, на думку С. Бланка, має враховувати європейська політика США:

- українська безпека - принципово важливий елемент європейської безпеки. Оскільки Москва не хоче вести переговори або виконувати Мінські угоди, США та ключові європейські союзники мають поєднувати «додаткові» воєнні заходи для підвищення спроможності України до самооборони з більшою згуртованістю та спільним тиском на Москву;

- вторгнення до Криму та Донбасу символізує загрозу не лише Україні, але й більшій частині Європи. Це вторгнення пробудило Європу від її «догматичних» мрій про еру миру з Росією, яка визнаватиме статус-кво. Проте згуртованості союзників загрожує не тільки Москва, а й Білий дім. Заяви Д. Трампа про міжнародні відносини змушують французів і німців спиратися винятково на європейську військову силу та політику безпеки, що лише послаблює НАТО та змушує шукати альтернативу американському лідерству в Європі. Адже жоден європейський уряд не буде витрачати мільярди на дві паралельні військові структури;

- нечіткість позиціонування адміністрації США дозволяє В. Путіну утримуватися від поступок, які б сприяли відновленню миру в Європі та торговельних і політичних зв'язків Росії із Заходом. В. Путін діє так, ніби невдовзі очікує на розпад європейської коаліції, а США цьому не протидіють;

- кінець «холодної війни» символізував «неподільність» європейської безпеки, а російські вторгнення до Грузії та України стали випробуванням цього принципу. Без твердої підтримки США найбільші дипломатичні перемоги, здобуті у «холодній війні», зберегти не вдасться. «Ризик війни зростає», і виграє від цього лише В. Путін;

- для відновлення безпеки, незалежності й територіальної цілісності України недостатньо лише зброї. Війна за відсутності політичного розуміння того, що є справжнім і тривалим миром у Європі, веде лише до нових конфліктів, від яких нікому не буде користі [37].

Попри відносно нечітку артикуляцію офіційного курсу США щодо України було б помилкою вважати, що американські урядові функціонери та політичні експерти не розуміють справжнього стану справ чи не передбачають імовірних ситуацій в українсько-російських відносинах.

П. Дікінсон з Атлантичної ради США констатував, що становище України обумовлюють такі суперечливі обставини, як «геополітичне розлучення» з Росією та нереалістичність членства в ЄС і НАТО впродовж осяжного періоду. Хоча війна в Донбасі вийшла з-під контролю Кремля, російське керівництво навряд чи колись погодиться з членством України в євроатлантичному співтоваристві. Проте й способів розв'язання цієї проблеми на разі не видно. Відмовившись залишити Україну в спокої, Кремль продемонстрував готовність заплатити надзвичайно високу ціну. Росія зруйнувала свої відносини із Заходом й пішла на конфлікт з Константинопольським патріархатом. Однак небажання Заходу вступати в пряму конфронтацію з Росією поставило Україну в надзвичайно нестабільне й скрутне становище. Україна, хоча й «отримує певну міжнародну підтримку, зрештою залишається на самоті в конфлікті з однією з наймогутніших і найнерозважливіших країн світу». Тому, продовжуючи зближення з Заходом, українці «повинні призвичаїтися до усвідомлення того, що Росія ще багато років буде становити для них екзистенціальну загрозу». Це означає, що «доведеться невизначено довго тримати широкий фронт», котрий охоплює комплекс чинників - від територіального протистояння, зокрема в Азовському морі, до кіберпростору. «Аби завершити розлучення з Росією, іншого шляху не існує» [38].

Певні роз'яснення з приводу ставлення США до України висловлював і спецпредставник Держдепартаменту США К. Волкер. На його думку, в сенсі протидії участі Росії в конфлікті на Донбасі, головним є поєднання скоординованих між США і ЄС санкцій та постачання Україні озброєнь оборонного призначення. Утім, на різкі зміни в політиці Заходу щодо України розраховувати не варто, й тим більше - на перспективу членства України в НАТО.

К. Волкер вбачає зміст політики США в українському питанні в тому, аби переконати Москву, що вона вже не зможе здійснювати подальші територіальні завоювання в Україні без суттєвих втрат: «Росія не завоює більше жодних територій в Україні. Всі залишаться на своїх місцях», а США та ЄС потенційно можуть запровадити проти Росії жорсткіші санкції, пов'язані з окупацією Донбасу.

На думку К. Волкера, «своїми діями Росія хотіла домогтися зміни київського уряду чи відновлення проросійських настроїв в Україні». Проте війна в Донбасі спричинила протилежну тенденцію. В такій ситуації США мають переконувати український уряд в доцільності поступок російськомовним територіям Донбасу, наданні їм особливого статусу і сприяти розміщенню миротворців ООН, котрі на період реінтеграції регіону взяли б його під свій контроль. Своєю чергою Москві США можуть запропонувати поступки у вигляді ослаблення санкцій, що становитиме «простір можливої угоди» між США та Росією [39].