Стратегічні підходи та пріоритети в зовнішній політиці Сполучених Штатів Америки: від Г. Трумена до Д. Трампа

Анотація

У статті розглядається еволюція стратегічних підходів і пріоритетів міжнародної політики США після завершення Другої світової війни донині. Огляд американських зовнішньополітичних концепцій і доктрин дозволяє зробити висновок про те, що головним завданням міжнародної політики США протягом усього розглянутого періоду було забезпечення домінуючої ролі держави в міжнародній системі.

Аналіз зовнішньополітичних документів підтверджує висновки американських дослідників про те, що концепція домінування в її різних інтерпретаціях виконувала роль «великої стратегії», яка охоплювала більш вузькі за змістом і більш короткі за часом функціональні доктрини стримування, офшорного балансування, концерту-балансу або блокового розподілу світу між конкуруючими угрупуваннями.

Корекція зовнішньополітичних пріоритетів нинішнього президента США Д. Трампа відображає об'єктивний процес адаптації до багатополярної міжнародної системи. Висловлено припущення, що умови багатополярної конкуренції змушуватимуть США застосовувати такі інструменти впливу, як багатостороннє і багатоцільове стримування, різні форми забезпечення балансу сил на основі регіональних союзів, коаліцій та спільнот безпеки, або офшорне втручання у випадках, якщо воно зможе забезпечити вигідне для США вирішення конкретних проблем.

Ключові слова: зовнішня політика США, стратегія, концепція, доктрина, домінування, стримування, балансування.

Основна частина

Для переважної більшості держав світу стандартні критерії зовнішньої політики вимірюються створенням сприятливих умов для внутрішнього розвитку та забезпеченням дружнього міжнародного середовища. Інструментами реалізації зовнішньополітичного курсу зазвичай вважаються певний статус держави, що ґрунтується на її економічному, технологічному та військовому потенціалі, способи й моделі позиціонування у сфері безпеки, наявність союзів і партнерств, участь у міжнародних організаціях та об'єднаннях, включаючи структури колективної безпеки.

Порівняно незначна кількість «великих» чи «провідних» держав на додаток до перелічених ознак використовує додаткові статусні атрибути, такі як сфера регіональних інтересів, привілейоване становище в якості центру сили, розвинений воєнний потенціал чи, подекуди, статус ядерної держави, різноманітна зарубіжна присутність, лідерство в міжнародних об'єднаннях та проектах, стабільність політичних систем і державних інституцій, що спираються на міцні конституційні засади й, подекуди, на імперську чи сталу цивілізаційну традицію.

Якщо йдеться про США, доводиться констатувати, що всі ці щаблі країна пройшла у далекому минулому. Адже створення сприятливих умов для внутрішнього розвитку досягалося на етапі війн з французами та індіанцями, війни за незалежність (XVIII ст.) та англо-американської війни 1812-1814 рр., а роль великої держави США опанували в період з кінця XIX ст. - до початку 40-х pp XX ст. Завершення Другої світової війни США зустріли в ролі наддержави, статус якої визначали розвинута високотехнологічна економіка, частка якої становила близько 50% світового ВВП, міцна фінансова система, володіння потужним флотом, монополія на ядерну зброю і наявність мережі закордонних військових баз. Невдовзі до цих атрибутів наддержави додалися формальне і неформальне лідерство в кількох військово-політичних альянсах в Європі, Азії та Азійсько-Тихоокеанському регіоні.

Наддержавний статус і глобальна присутність визначали низку специфічних, безаналогових завдань і пріоритетів. Адже система інтересів, впливів та зовнішніх зобов'язань США не вписувалася в забезпечення контролю над світовою територіальною імперією, подібно до колоніальних володінь Великої Британії, Франції, Голландії чи Португалії. Вона також суттєво відрізнялася від засобів впливу СРСР, пов'язаних з масштабною воєнною присутністю в Центрально-Східній Європі, керівництвом світовим комуністичним рухом та стимулюванням національно-визвольних течій та організацій лівого спрямування.

Глобальна роль США потребувала розробки специфічних стратегій та підходів, які не відповідали стандартним уявленням про зовнішню політику. Після Другої світової війни всі зовнішньополітичні концепції США мали глобальне охоплення й переслідували розгалужені цілі, що поширювалися на різні країни та регіони. Також, відносно міжнародної діяльності США замість поняття зовнішня політика все частіше використовувалися поняття міжнародна стратегія або стратегія національної безпеки, яка стала традиційним атрибутом виконавчої влади.

В американській науковій літературі проблемі міжнародної стратегії США присвячена велика кількість робіт, автори яких ставили за мету структуризувати американський досвід зовнішньополітичного планування, визначити його сутнісні ознаки, цілі та спрямованість. Ці пошуки призвели до появи терміну «велика», або головна стратегія (Grand Strategy), який означає набір змістовних характеристик наскрізного характеру, що дозволяють визначати спорідненість і відмінності в політиці різних президентських адміністрацій на великих часових проміжках.

Серед американських авторів, праці яких дотичні проблематиці «великої стратегії» США після 1945 р., варто відзначити 3. Бжезінського [1], Г. Кіссінджера [2], К. Лейна [3], М. Лінда [4; 5; 6], П. Портера [7], Д. Снайдера [8], Т. Сміта [9], М. Ханта [10] та ін. Праці цих авторів, побудовані на основі різних методологічних підходів, відтворюють основні аспекти глобального позиціонування США з погляду стратегічних цілей та намірів.

Методологія аналізу американських дослідників має суттєві відмінності й застосовує відмінні підходи. 3. Бжезінський, уникаючи використання стратегічних підходів і пріоритетів у якості базових категорій зовнішньополітичної стратегії, вважав їх змінними характеристиками. Натомість він запропонував поняття «геостратегії», яку він тлумачив як «стратегічне управління геополітичними інтересами» [1, с. 12].

Г. Кіссінджер визначав «стримування» як «оперативну американську стратегію» періоду «холодної війни», оголошена мета якої передбачала «зміну радянських намірів». Водночас, на думку Г. Кіссінджера, в реалізації стримування були певні винятки. Приміром, Р. Ніксон вбачав у СРСР насамперед постійний геополітичний виклик. Після 1991 р., зауважував Г. Кіссінджер, політичні кола США вирішили, що ворожі наміри зникли, й оскільки «вільсоніанська традиція відкидає наявність конфліктних інтересів», це зумовило девальвацію традиційних зовнішньополітичних підходів [2, с. 741]. Г. Кіссінджер прогнозував, що у XXI ст. США повернуться до стратегії балансу сил: вільсоніанська ідеалістична концепція не зможе виконувати роль універсального керівного принципу, адже Америка «потребуватиме партнерів у справі збереження рівноваги в низці регіонів світу», і їх важко буде обирати на підставі одних лише моральних міркувань. Тому американським керівникам «доведеться сформулювати концепцію національних інтересів та пояснювати, як забезпечення національних інтересів у Європі та Азії слугує збереженню рівноваги сил» [2, с. 738].

Оскільки в геополітичному вимірі Америка є островом між берегами гігантської Євразії, чиї ресурси і населення перевершують ресурси США, домінування якоїсь однієї держави над будь-яким з континентів Євразії - Європою чи Азією - все ще «залишається критерієм стратегічної небезпеки для Америки незалежно від наявності чи відсутності «холодної війни». Адже таке перегрупування країн здатне перевершити Америку в економічному, а в подальшому - і у військовому сенсі. Цій небезпеці доведеться протидіяти, навіть, якщо панівна держава буде прихильно налаштована до Америки, однак варто лише її настроям змінитися, як Америка буде позбавлена значної частини можливостей, які забезпечують ефективний спротив та більшою мірою почне втрачати спроможність впливати на події» [2, с. 740-741].

Американський політичний дослідник К. Лейн, спираючись на твори М. Леффлера та Б. Позена, запропонував розшифровку поняття «велика стратегія» як триступеневого процесу, що містить визначення життєво важливих інтересів держави; виявлення загроз для цих інтересів; розв'язання питань, яким чином краще задіяти політичні, військові та економічні ресурси держави для захисту цих інтересів [3, р. 88].

Утім, оскільки процес формування зовнішньополітичної стратегії є рухливим і не має заздалегідь визначених результатів, конкретна «велика стратегія» неминуче відображає погляди політиків на світоустрій, і дебати довкола «великої стратегії» є також дебатами про теорію міжнародних відносин. Теорії не є монолітними, й тому конкуруючі великі стратегії можуть бути похідними не тільки від різних теорій, але й випливати з одного й того ж теоретичного підходу. На думку К. Лейна, принаймні дві відмінні стратегії, зокрема «стратегія верховенства» (в сенсі досягнення домінування та утримання переваг) та «офшорного балансування», були безпосередньо пов'язані з реалістичною традицією, попри їх відмінні політичні наслідки.

Ключовими елементами стратегії домінування чи верховенства (preponderance), за якою діяли США з кінця 1940-х рр., вважаються:

- створення та забезпечення керованого США світового порядку, заснованого на політичній, військовій та економічній могутності та американських цінностях;

- максимальне збільшення американського контролю над міжнародною системою шляхом запобігання виникненню великих держав-конкурентів США у Європі та Східній Азії;

- підтримка економічної взаємозалежності як життєво важливого для США інтересу безпеки. Загалом логіка цієї стратегії передбачає, що взаємозалежність є першочерговим інтересом, нестабільність є загрозою взаємозалежності, а розширене стримування - це засіб, за допомогою якого стратегія знешкоджує цю загрозу. В цьому сенсі стратегічне ототожнення світового порядку з безпекою США відображає історично вкорінену віру в те, що для гарантування власної безпеки Америка має поширювати за кордоном проекцію своєї сили, так само як і політичні та економічні інститути та цінності [11, р. 27; 12, р. 53].

У дослідженнях багатьох американських авторів поширена думка про те, що навіть наприкінці 1940-х рр. рушійна сила політики США ґрунтувалася не лише на відчутті загрози з боку СРСР, але й на усвідомленні небезпеки з боку інших ворожих сил у довколишньому світі, що потребувало зусиль більших, аніж цього вимагало стримування Радянського Союзу. Як стверджував М. Леффлер, після 1945 р. США були єдиною великою державою у власній сфері впливу, нерадянському світі, і політичні кола США вважали, що «ні інтегрована Європа, ні об'єднана Німеччина, ні незалежна Японія не повинні мати права виступати як третя сила чи нейтральний блок» [13, p. 17]. У цьому сенсі стратегія США передбачала, хоча й різними засобами, «подвійне стримування» СРСР, Німеччини та Японії. Запит на бажаний світовий порядок залишався невід'ємною частиною великої стратегії США щонайменше з 1945 р., й це загалом пояснює, чому, попри завершення «холодної війни», США залишилися відданими стратегії домінування.

Серед альтернатив стратегії домінування у різні часи були запропоновані концепції офшорного балансування, концерту-балансу (поєднання балансу сил та узгодження позицій з іншими великими державами) та зміцнення західного блоку під проводом США.

Автор концепції офшорного балансування К. Лейн ще в середині 1990-х рр. прогнозував, що попри можливість продовження на деякий час традиційної американської стратегії домінування, яка була головною за умов «холодної війни», її не вдасться підтримувати занадто довго. Адже зміни в розподілі влади в міжнародній системі та відносне скорочення потенціалу США, поряд із відповідним зростанням нових великих держав, зробить цю стратегію неприйнятною. На думку дослідника, причина цього полягає в стійкому процесі розвитку «стратегії розширеного стримування Америки» з боку опонентів. Тому з часом «витрати і ризики, обумовлені стратегією верховенства зростуть до неприйнятно високих рівнів. Отож час замислитися про альтернативні великі стратегії доти, доки події захоплять країну зненацька» [3, р. 87].

Запропонована К. Лейном альтернативна стратегія офшорного балансування обґрунтовує дві ключові цілі: «мінімізацію ризику участі США у майбутній великій війні (можливо, ядерній), та посилення відносної влади Америки в міжнародній системі». В межах запропонованого підходу, скориставшись своїм геополітично ізольованим становищем, США «зможуть відсторонитися від своїх поточних зобов'язань у Східній Азії та Європі». На думку К. Лейна, різко обмеживши свою зарубіжну присутність, США на початку XXI ст. мали б більшу безпеку і могутність у якості офшорного балансиру (що забезпечує баланс сил між декількома іншими великими державами багатополярного світу), ніж це було б у разі продовження стратегії верховенства [3, р. 87].

Зі свого боку М. Лінд (співзасновник фонду «Нова Америка», професор Університету Техасу в Остіні) пропонує відмінне бачення. Критикуючи теоретиків реалізму з позицій ліберального підходу, він стверджує, що реалісти схильні надавати перевагу тому чи іншому варіанту офшорного балансування - «адаптивної стратегії», згідно якої США мають переносити свій вплив на найменш потужну й ворожу з великих держав багатополярного світу. В довгостроковій перспективі такий підхід може мати певне підґрунтя, адже НАТО і союз США-Японія можуть занепасти, США можуть урізати витрати й скоротити закордонну присутність. Однак насправді існує більше альтернатив, аніж вибір між стратегією офшорного балансування та вже вочевидь неспроможною стратегією світового панування - глобальної «імперії», яку підтримували американські неоконсерватори і неоліберали. «Третій варіант - це поділ світу між довгостроковими геополітичними блоками» [6]

Аргументація М. Лінда ґрунтується на наступних тезах:

- Поділ світу між блоками, керованими супердержавами, був найважливішим фактом «холодної війни» з кінця Другої світової війни до 1990-х рр. Те, що зовнішньополітична еліта США та її союзники називають ліберальним світовим порядком - не більше ніж сучасний американський блок, на зразок «Вільного світу» періоду «холодної війни».

- Блоки періоду «холодної війни» були набагато більш інтегрованими, ніж старі європейські колоніальні імперії або династичні монархії, оскільки функціонально поєднували військові союзи, інтеграцію промислово розвинених економік і постійну пропаганду воєнного часу, що тривала протягом півстоліття.

- Не варто недооцінювати ступінь інерції в геополітиці. Вірогідно, головними дійовими особами світової політики залишатимуться не безліч незалежних держав, а невелика кількість більш-менш постійних ієрархічних багатонаціональних блоків, кожен з яких буде очолюватися однією чи декількома домінуючими національними державами.

- Відповідальний підхід до блоків означає відмову від ідеї національного інтересу як переліку роз'єднаних пріоритетів на користь визнання того, що національні інтереси як домінуючої, так і підлеглої держави часто визначаються лідерами як збереження або розширення блоку, до якого вони належать.

- Коли мовиться про оборону, слабкі країни можуть ставати «утриманцями» домінуючих країн блоку і витрачати на військові потреби відносно невеликі кошти.

- Окрім колективної безпеки та економічних інтересів, членів блоку можуть об'єднувати спільна ідентичність або цінності.

Як зазначає М. Лінд, основою двопартійної зовнішньої політики США є переконання, що «існування американського блоку перебуває в сфері національних інтересів. З цієї аксіоми випливає, що національним інтересам відповідає абсолютно все, що зміцнює американський блок. Блок може розширюватися, якщо це можливо, однак допускати його скорочення в будь - якому разі не можна». Цьому суперечить «транзакційний націоналізм» Д. Трампа, який «жахає двопартійну зовнішньополітичну еліту США», адже на їхню думку, президент не усвідомлює, що «підтримка блоку - не просто одне з декількох завдань, а домінуюча мета стратегії США», що відкидає сумніви в доцільності безпекових гарантій Японії, Південній Кореї та союзникам по НАТО [6].

М. Лінд констатує, що «американський проект перетворення панування в межах блоку періоду «холодної війни» в універсальну гегемонію - трансформація всієї планети на єдину сферу впливу - зазнав невдачі завдяки опору Китаю, Росії і перевтомленій війною американської громадськості. Зовнішньополітична еліта США марно відмовляється визнати провал заявки Америки на світову гегемонію, вдаючи, що так званий «ліберальний світовий порядок» перебуває під загрозою з боку Китаю, Росії, а, можливо, й Ірану. Однак поточні конфлікти з Китаєм і Росією - це «не просто перепони на шляху до глобального панування США, а справжні перешкоди». Нема ні найменшого шансу, що «будь-який китайський і російський режим, яким би ліберальним чи демократичним він не був, колись визнає законною постійну військову присутність США поблизу своїх кордонів». З огляду на невисокі для американської громадськості ставки на ведення ризикованої війни з великою державою, найбільш імовірним довгостроковим результатом виглядає «або нейтралізація оскаржуваних проміжних областей, таких як Україна і Південнокитайське море», або створення в цих районах нових воєнізованих прикриттів на кшталт «залізної завіси» епохи «холодної війни». Однак «у будь - якому разі жахаючий сценарій поділу світу між регіональними блоками і сферами впливу, ініційований як попередження прихильниками глобальної гегемонії, буде здійснений» [6].

Огляд підходів та ідей, викладених у працях американських авторів, свідчить про суттєві суперечності, пов'язані з оцінкою стану і тенденцій міжнародних відносин. Дебати в політичному середовищі США підтверджують гострі розбіжності між прибічниками традиційного курсу та представниками альтернативного напряму, пов'язаного із зовнішньополітичними експериментами адміністрації Д. Трампа.

Виходячи із суперечностей у формулюванні цілей та принципів американської політики на сучасному етапі, мета статті полягає в аналізі еволюції стратегічних підходів та пріоритетів зовнішньополітичного курсу США в контексті змін у міжнародній системі після завершення Другої світової війни донині.

Динаміка зовнішньополітичних пріоритетів

До офіційних джерел, які відображають тлумачення політичних цілей, пріоритетів та особливостей міжнародного становища США, належать періодично обновлювані доктринальні документи на кшталт «Стратегії національної безпеки США», послань президентів до Конгресу про стан Союзу, президентських директив, позиційних документів Білого дому і рішень Ради національної безпеки при президентові США.

Закон Голдуотера-Ніколса (1986 р.) законодавчо закріпив подання Конгресу щорічних президентських доповідей США з окресленням стратегічних цілей у сфері національної безпеки. Ця традиція була започаткована президентом Г. Труменом у 1950 р., коли у доповіді Конгресу він оголосив адаптовану версію доктрини стримування СРСР, що впродовж багатьох років визначала перебіг «холодної війни».

Починаючи з Р. Рейгана всі президенти США затверджували офіційні документи з викладенням цілей та принципів стратегії національної безпеки. За Р. Рейгана адміністрація США оновлювала стратегію національної безпеки у 1987 р. та 1988 р., за Дж. Буша - у 1990 р., 1991 р. та 1993 р. Б. Клінтон у 19942000 рр. переглядав концепцію національної безпеки сім разів. Цю традицію продовжували Дж. Буш-молодший (у 2002 р. та 2006 р.) та Б. Обама (у 2009 р. та 2015 р.). За президентства Д. Трампа нова версія стратегії національної безпеки США була оприлюднена 19 грудня 2017 р.

В міжнародно-політичному позиціонуванні США значне місце традиційно посідало обґрунтування специфічної ролі цієї країни як взірця демократичного правління. Цьому суттєво сприяли ініціативи президента В. Вільсона (19131921 рр.), який запропонував проект створення постійно діючої міжнародної організації задля забезпечення стабільності й загального миру.

В другій половині XX ст. - на початку XXI ст. американські політичні еліти акцентували увагу на глобальній ролі США як авангарду «вільного світу», що забезпечує лідерські функції в протидії авторитарним і диктаторським режимам та прискоренні формування світового товариства держав на засадах ринкової економіки та «демократичного миру».

Завершення «холодної війни» зміцнило міжелітний компроміс, який, як здавалося, примирив традиційні школи і течії, дозволивши консолідувати бачення історичної спадщини та вивести конфліктні проблеми минулого з площини ідеологічних дискусій. До певного часу академічна дискусія довкола змісту та спрямування зовнішньополітичної стратегії США стосувалася переважно її етапів, причин ухвалення рішень та артикуляції стилістичних ознак. В процесі становлення та розвитку США історики виявляли послідовну зміну циклів, які, окрім чергування ліберальних і консервативних тенденцій, віддзеркалювали зосередження пріоритетної уваги на внутрішніх чи зовнішніх проблемах країни [14].

Таке чергування було чітко вираженим до Другої світової війни, адже під час та після неї зовнішня політика США набула виразного глобального спрямування. Однак і до того часу політичні кола США періодично виявляли прихильність до масштабної зовнішньої експансії.

Офіційний підхід розглядає вектор зовнішньої експансії США як продовження доктрини «очевидного призначення», яка виникла для виправдання континентальної експансії Америки. Наприкінці XIX ст. ця доктрина відродилася у формі визнання «права і обов'язку» США поширювати «свій вплив… у Західній півкулі та в Карибському басейні і, звичайно, з того боку Тихого океану». Однак завдяки традиціям «боротьби проти європейських імперій та унікальному демократичному розвиткові» зовнішня експансія США змістовно відрізнялася від «імперіалістичного шаленства» їхніх європейських суперників [15, с. 194].

Згодом, незважаючи на участь США у Першій світовій війні та ініціативи президента В. Вільсона, який запропонував на Версальській мирній конференції держав-переможниць свій ліберально-інтернаціоналістський проект, включно зі створенням Ліги націй, Америка повернулася до ізоляціонізму. У березні 1920 р. Сенат США відхилив Версальський мир та статут Ліги націй. У 1920-1930-х рр. ізоляціонізм у США сприймався як втілення «американізму і націоналізму», що протиставлялися «інтернаціоналізму» як хибному різновиду зовнішньої політики, що накладає на уряд США непотрібні зовнішні зобов'язання.

Напередодні й на початку Другої світової війни США, аж до нападу Японії на Перл-Харбор, уряд США формально дотримувався нейтралітету, незважаючи на надання спочатку дозволу на продаж озброєнь «дружнім» воюючим державам, аз 1941 р., після ухвалення закону про ленд-ліз, надання цим країнам воєнної та економічної допомоги. Ще напередодні вступу у війну президент Ф.Д. Рузвельт проголосив США «арсеналом демократії», позначивши зовнішньополітичне гасло не тільки на час війни, а й на подальшу перспективу.

Повномасштабна участь США у Другій світовій війні, з якої США вийшли безсумнівним економічним лідером, покінчила з традицією ізоляціонізму в американській зовнішній політиці. Після закінчення війни в Європі, Сенат США 28 липня 1945 р. ратифікував Статут ООН 89 голосами проти двох. На тлі загострення протиріч з СРСР політичне керівництво США почало відігравати провідну роль у міжнародних відносинах, претендуючи на роль гаранта безпеки західного світу та центру всеосяжного політичного впливу.

Європейські ініціативи адміністрації Г. Трумена, що почалися з надання фінансової допомоги Греції та Туреччині, реалізації «плану Маршалла» та створення НАТО, суттєво змінили розстановку сил, а блокада Західного Берліну у 1948 р. стала першою серйозною кризою біполярної доби, яка безпосередньо позначила можливість виникнення воєнного конфлікту.

Досвід США свідчить, що після Другої світової війни в концептуальному забезпеченні зовнішньополітичного курсу значна увага приділялася розробці превентивних моделей поведінки. В політичному плануванні США, поряд із поглибленим аналізом політичних процесів та тенденцій у військово-політичній сфері, чільне місце посіли такі невід'ємні складові, як розробка прогнозних сценаріїв та методів запобігання негативному розвитку події у стратегічно значимих регіонах. Такий комплексний підхід, за винятком низки невдач, на кшталт поразки у в'єтнамській війні та загалом невдалої спроби демократизації «Великого Близького сходу», дозволяв уникати суттєвих невдач на міжнародній арені та підтримувати морально-політичний престиж держави. Адже союзники і партнери США бачили в державі-гегемоні здебільшого не тільки світового жандарма, а й гаранта міжнародної стабільності, попри неминучі супутні спалахи антиамериканізму, що виникали як наслідок односторонніх дій та втручання США у справи різних країн.

Першим досвідом американської стратегії превентивного реагування стала доктрина Г. Трумена, яка проголосила довгострокову мету стримування СРСР та започаткувала практику постійних союзів у зовнішніх відносинах. Зазначимо, що за винятком договору про воєнний союз з Францією (1778 р.) та незважаючи на участь у коаліціях під час двох світових війн, США до 1949 р. свідомо утримувалися від укладення постійних угод оборонного характеру з іншими державами. Участь США у Першій та Другій світових війнах, незважаючи на створення механізмів спільного командування з

Великою Британією та Австралією у 1942-1945 рр., не вважалася зобов'язанням на кшталт військово-політичного союзу, а лише тимчасовим об'єднанням зусиль з метою координації дій та проведення спільних військових операцій.

Підґрунтя доктрини Трумена становили таємні директиви Ради національної безпеки США №20/1 від 18 серпня 1948 р. [16] та №68 від 14 квітня 1950 р. [17; 18]. Вони визначили характер і спрямування стратегії національної безпеки США на період у понад 40 років. Як свідчить зміст цих документів, в умовах «холодної війни» головна мета владних структур США полягала у примусі радянського керівництва до відмови від політико-ідеологічної експансії у всесвітньому масштабі.

Концепція стримування, розроблена під керівництвом Дж. Кеннана і вдосконалена П. Нітце, полягала у довгостроковій протидії Росії (СРСР) як військово-політичній потузі та центру світового комуністичного руху. Головним завданням США вважалося поліпшення міжнародної ситуації, спричиненої дестабілізуючим впливом і конфронтаційними намірами СРСР. Практична реалізація політики стримування передбачала запобігання внутрішнім суперечностям у політичній системі США та пошук «засобів для досягнення поставлених цілей, не вдаючись до війни» з СРСР.

Втілення концепції мало враховувати низку базових обставин, зокрема:

- неможливість для демократичної системи, на відміну від тоталітарних режимів, повністю ототожнювати задачі мирного і воєнного часу;

- потребу в узгодженні воєнних зусиль з ясним і реалістичним уявленням про завдання, які мають бути виконані в довгостроковій перспективі;

- незмінність територіальних цілей СРСР у Східній Європі та їх схожість з програмами, які радянський уряд намагався реалізувати невоєнними засобами у 1939-1940 рр. і деякими концепціями політики царизму напередодні Першої світової війни.

Специфіку політики США в умовах «холодної війни» пояснювало розширене тлумачення тези К. Клаузевіца про війну як «продовження політики іншими засобами». Ця формула мала забезпечити поєднання різних підходів до втілення «національних завдань» у контексті війни і миру.

Згідно першого підходу, визначені національні цілі вважалися за постійні - такі, що не мають змінюватися в залежності від того, чи перебуває країна в стані війни або миру. Тобто, залежно від обставин, завдання політики США мали вирішуватися як невоєнними, так і воєнними засобами.

Другий підхід відображав логіку воєнного часу, коли специфічним політичним завданням надавався пріоритет стосовно звичайних завдань, притаманних умовам миру, і всі зусилля мали підпорядковуватися досягненню перемоги у війні. Однак, як зазначалося у директиві №20/1, жоден з цих підходів не відповідав вимогам реалізації американських завдань стосовно Росії/СРСР.

Як зазначалося у директиві №20/1, нова «політична війна», що розгорталася в умовах миру, вимагала від уряду США сформулювати щодо Росіі'/СРСР більш чіткі й активні завдання, аніж досягнення воєнної перемоги, яке висувалося відносно Німеччини чи Японії в розпалі воєнних дій. Оскільки конфлікт між Заходом і радянським режимом вважався екзистенціальним, досягнення головних цілей (зменшення могутності та впливу Москви до меж, за яких СРСР «не становитиме загрози миру і стабільності для міжнародного суспільства», та примус радянського уряду до «внесення змін у теорію і практику міжнародних відносин») потребувало кропіткої підготовки заради отримання бажаних результатів шляхом здійснення постійного й поступового тиску протягом десятиліть.

Згідно директиви №20/1, в умовах «холодної війни» американська зовнішньополітична доктрина уникала прямої мети «повалення радянського уряду». Спочатку ця теза пояснювалася непередбачуваністю наслідків очікуваного пострадянського хаосу. Згодом, коли почалася розробка сценаріїв ядерного нападу на СРСР, у військовому плануванні враховувався ризик можливих неприйнятних втрат й, нарешті, після досягнення ядерного паритету між СРСР та США, головним елементом взаємного стримування стала небезпека взаємного гарантованого знищення обох супротивників. Хоча ризиків конфронтації з СРСР виникало чимало, настанови адміністрацій США відкидали неминучість прямого воєнного конфлікту «між комуністичним і некомуністичним світами».

Такий комбінований підхід мав свідомо поєднати планування та визначення поточних завдань мирного часу та гіпотетичних завдань воєнного часу за умов «максимального скорочення розриву між ними». Адже в умовах мирного часу уряд США не був пов'язаний «жодними часовими обмеженнями у вирішенні своїх завдань». На нього не тиснули жорсткі часові вимоги війни і миру, котрі «підштовхували б до необхідності вирішення наших задач мирного часу до певної дати». Тому головна увага урядових структур США мала зосередитися на пошуку «засобів для досягнення поставлених цілей, не вдаючись до війни». Натомість підготовка до війни мала розглядатися лише як «додаткова пересторога, а не основний елемент політики». Якщо ж колись з'ясується, що «відносини між комуністичним і некомуністичним світами не можуть тривати без рішучого воєнного конфлікту», це спонукало б до перегляду самої доктрини та зміни окреслених у ній завдань і цілей мирного часу.

У підсумку доктрина стримування передбачала зменшення могутності та впливу СРСР до прийнятних для США меж та примус радянського уряду скоригувати свої наміри. Вважалося, що вирішення цих завдань зменшить гостроту проблем у відносинах між США та СРСР до рівня, який «можна було б вважати за нормальний».

Водночас у директиві №68 стверджувалося, що мета американського уряду - «сприяти створенню у світі середовища, в якому американська система зможе вижити і процвітати», зокрема завдяки політиці оволодіння перевагами, до яких США, вірогідно, мають прагнути навіть, якщо не буде існувати СРСР [18].

Перелік проблем, що мали визначати прийнятний рівень відносин з СРСР, змінювався у залежності від поточних обставин. Навесні 1950 р. держсекретар США Д. Ачесон визначив сім головних проблемних зон, які визначали співіснування в сфері безпеки:

- укладення мирних договорів з Австрією, Німеччиною, Японією та зменшення тиску на Далекому Сході;

- виведення радянських військ та згортання впливу в східноєвропейських країнах-сателітах СРСР;

- нормалізація співпраці в ООН;

- встановлення контролю за атомною енергією та звичайними озброєннями;

- відмова від непрямої агресії;

- належне ставлення до офіційних представників США;

- розширення доступу людей та ідей з інших країн до СРСР [19].

Утім, за президентства Г. Трумена, незважаючи на ядерну монополію США (до 1949 р.), розвиток подій поставив під сумнів ефективність стратегії стримування. Першим суттєвим викликом домінуючому статусу США стала війна в Кореї (1950-1953 рр.). Як свідчать розсекречені архівні документи, спочатку И. Сталін не схвалював авантюрні плани північнокорейського керівництва, однак згодом зняв свої заперечення, поклавши відповідальність за підготовку нападу на Південну Корею на лідера КНР М. Цзедуна. Зміна настроїв И. Сталіна пояснювалася наміром нейтралізувати надмірне залучення адміністрації Г. Трумена до європейських справ включно з планами ремілітаризації Західної Німеччини.

Після початку воєнних дій у Кореї СРСР свідомо продовжував бойкотувати засідання Ради Безпеки ООН на знак протесту проти невизнання права КНР посісти місце її постійного члена. За відсутності радянського представника РБ ООН прийняла рішення про надання Південній Кореї воєнної допомоги у формі «міжнародної поліцейської місії», що дозволило адміністрації Г. Трумена направити американські війська до зони бойових дій без згоди Конгресу. Отож виглядає, що Москва навмисно сприяла створенню вогнища конфлікту на далекосхідній периферії, аби перемістити увагу уряду США на територіально віддалений і другорядний, з погляду Москви, театр суперництва.

Водночас уряд США цілком адекватно оцінював тоталітарний зміст сталінського режиму, однак незважаючи на численні закиди політичних коментаторів навряд чи серйозно остерігався намірів Москви розпочати світову війну. Свідчення цього зустрічаються й серед внутрішніх документів Державного департаменту США. У травні 1951 р. колишній радник довоєнного німецького посольства у Москві Г. Хільгер у бесіді зі співробітником далекосхідного бюро Держдепартаменту Дж. Емерсоном висловлював переконання, що СРСР радше обере тактику провокування безладу в «слабких місцях в усьому світі», аніж вдасться до розв'язування масштабної війни із Заходом. Адже И. Сталін враховує атомну могутність Америки і недостатню готовність СРСР до такої війни [20]. Водночас виглядало логічним, що И. Сталін, який вважав Далекий Схід другорядним театром, свідомо гальмував переговори про припинення вогню в Кореї аби тягнути час і відволікати увагу Г. Трумена від Європи. Не дивно, що укладення угоди про перемир'я в Кореї (27 липня 1953 р.) стало можливим лише після смерті И. Сталіна. З іншого боку, існували й певні свідчення, що вказували на войовничі наміри И. Сталіна, зокрема його вимоги до радянського військового командування прискорити розгортання армій соціалістичних країн до кінця 1953 р.

З погляду адміністрації Г. Трумена, бажання завершити корейську війну пояснювалося загостренням внутрішніх проблем у США та початком виведення військових контингентів європейських союзників. До того ж, у 1951 р. воєнні витрати США на оборону сягнули 60 млрд. дол., що складало дві третини річного національного бюджету та 18% ВВП [21, р. VII]. Усвідомлюючи небезпеку подальшої ескалації відносин з СРСР і КНР, у квітні 1951 р. Г. Трумен визнав доцільним звільнити командувача військ ООН генерала Д. МакАртура, який занадто наполегливо пропонував розпочати блокаду КНР і застосувати проти неї ядерну зброю. За таких обставин у 1951 г. американська адміністрація уклала договір про воєнний союз з Австралією та Новою Зеландією, який знаменував створення другого після НАТО військового союзу за участю США.

Загалом під час «холодної війни» уряди США вважали за краще уникати ризику прямого воєнного конфлікту з СРСР. Як свідчить хроніка подій 19501960-х рр., після И. Сталіна стратегія стримування набула певної еластичності, подекуди не заперечуючи відвертий і помірно-доброзичливий діалог між першими особами та високопоставленими представниками наддержав. Під час «холодної війни» були спроби пошуку порозуміння, а термін «розрядка міжнародної напруженості» ще задовго до Л. Брежнєва, В. Брандта та Ж. Помпіду застосовував голова радянського уряду Г. Малєнков.

З іншого боку, в роки «холодної війни» трапилося декілька ситуацій, які загрожували прямим конфліктом між наддержавами. Такі випадки були 2728 жовтня 1961 р. у розпал Берлінської кризи та у жовтні 1962 р. під час Карибської кризи

Восени 1962 р. загроза воєнного конфлікту наддержав виникла у зв'язку з розміщенням на Кубі радянських ядерних ракет середньої дальності. За рішенням радянського керівництва на Кубі почалося розгортання ракетного угруповання. Сумарна потужність завезених на Кубу атомних боєзарядів становила близько 70 мегатон. Оскільки перевезення озброєнь ще тривало, на час їх виявлення розвідкою США значна частина пускових установок ще не була укомплектована.

14 жовтня 1962 р. повітряна розвідка США виявила стартові позиції ракет Р-12, однак міністр закордонних справ СРСР А. Громико та посол А. Добринін заперечували присутність на Кубі ракетних військ. США вдалися до морської блокади Куби у формі карантину (24 жовтня). На екстреному засіданні РБ ООН 25 жовтня представник СРСР, незважаючи на демонстрацію неспростовних доказів з боку США, продовжував заперечувати розміщення на Кубі радянських ядерних озброєнь.

Після 25 жовтня у листуванні М. Хрущова з Дж. Кеннеді з'явилися перші ознаки готовності до компромісу, якщо США нададуть Кубі гарантії про ненапад. Однак 27 жовтня збиття американського розвідувального літака У -2 радянськими засобами ППО та загибель пілота спричинили кульмінацію, змушуючи Дж. Кеннеді до силового реагування.

Намагаючись випередити наказ про бомбардування Куби авіацією США, М. Хрущов надіслав Дж. Кеннеді термінове повідомлення про готовність вивезти з Куби «ті засоби, які Ви вважаєте наступальними» в обмін на виведення «аналогічних засобів» з Туреччини. У своїй відповіді Дж. Кеннеді назвав ключові елементи пропозиції М. Хрущова «прийнятними». Умови врегулювання конфлікту були узгоджені під час зустрічі Р. Кеннеді з радянським послом А. Добриніним у ніч з 27 на 28 жовтня та підтверджені президією ЦК КПРС 28 жовтня. В посланні президенту США М. Хрущов повідомив про рішення радянського уряду здійснити демонтаж і повернення до СРСР ракетних озброєнь, знову використавши евфемізм («ті засоби, котрі Ви називаєте наступальними») [22].

Варто зазначити, що на момент Карибської кризи за кількістю міжконтинентальних балістичних ракет США переважали СРСР у 17 разів (близько 5000 МБР у США і 300 МБР у СРСР) [23, с. 20]. Водночас СРСР мав на космодромі в Плісецьку лише 4 стартові комплекси міжконтинентальних балістичних ракет Р-7 дальнього радіусу дії, а розробка нової ракети Р-16 перебувала на стадії випробувань. Розміщені в європейській частині СРСР ракети середнього радіусу дії не досягали території США, хоча й тримали під прицілом Західну Європу. М. Хрущов надто часто погрожував застосуванням ядерної зброї й відверто блефував з приводу темпів виробництва ракет і стану розвитку радянських ракетних технологій. Це лише грало на руку республіканцям, які закидали Дж. Кеннеді нерішучість у протидії СРСР, зокрема під час Берлінської кризи 1961 р.

Тогочасні конфіденційні документи свідчать, що ані М. Хрущов, ані Дж. Кеннеді не мали наміру починати війну між двома країнами. Зіткнувшись з небезпекою ескалації конфлікту, М. Хрущов погодився негайно відновити status quo й прибрати ракети з Куби. Водночас з військового погляду операція з розгортання ракет на Кубі видається авантюрою. Адже тодішні радянські ракети потребували доволі тривалої підготовки для переведення в бойовий стан і в разі війни були непридатні для нанесення відповідного удару. Це робило їх винятково знаряддям ядерного нападу та водночас пріоритетною мішенню, провокуючи супротивника за першої ліпшої нагоди знищити їх заради власної безпеки.

Загроза безпосереднього військового конфлікту між наддержавами під час Берлінської та Карибської криз спонукала сторони до пошуку засобів зміцнення довіри. Майже одразу після зняття карантину США з Куби до Вашингтону прибув перший заступник глави уряду СРСР А. Мікоян. У бесіді з Дж. Кеннеді він намагався пояснити інцидент з ракетами прикрим непорозумінням, адже Москва, «розміщуючи озброєння на Кубі, не переслідувала якихось агресивних цілей і напевно не робила цього з метою нападу на США». А. Мікоян наполягав на тому, що 42 ракети, розміщені на Кубі, були лише засобом «стримування з метою посилення оборонної спроможності Куби та її захисту від можливого нападу ззовні» [24, с. 3]. Натомість Дж. Кеннеді закидав керівництву СРСР відверту брехню та особисту образу, адже Москва у заяві ТАРС і через посла А. Добриніна запевняла, що на Кубі немає наступальної зброї. Під час бесіди висловлювалося чимало взаємних докорів з приводу дій сторін та міркувань, чому незважаючи на небажання воювати одна з одною та замість «вирішення більш широких міжнародних проблем» сторони вдаються до ворожих дій у дусі «холодної війни» включно з розміщенням воєнних баз і політикою «на межі війни». Звинувативши М. Хрущова в недотриманні домовленостей, Дж. Кеннеді наполягав на уникненні подібних інцидентів, які провокують «пряме воєнне протистояння» у майбутньому. Водночас у бесіді порушувалися важливі проблеми, які згодом стали предметом розрядки міжнародної напруженості.

Оцінюючи політику США наприкінці 1950-х - на початку 1960-х рр. Г. Кіссінджер стверджував, що Д. Ейзенхауер та Дж. Кеннеді, аби запобігти ядерному конфлікту з СРСР, не мали наміру йти на хоча б невеликий ризик війни з приводу Західного Берліну. Стратегія Д. Ейзенхауера в межах сценарію стримування обумовлювала блокування дій СРСР, якщо вони видавалися викликом для Заходу. Водночас Д. Ейзенхауер свідомо й наполегливо уникав прямого втягнення США у периферійні війни та воєнні конфлікти. Натомість цілі Дж. Кеннеді мали ширший і більш амбітний характер, адже він сподівався раз і назавжди «покласти край радянсько-американському конфлікту шляхом прямих переговорів наддержав і хотів використати Берлінську кризу як поворотний пункт» [2, с. 528], що робило його дипломатію більш гнучкою. Однак, якщо суперечності довкола відповідності статусу Західного Берліну Потсдамським домовленостям здавалися Дж. Кеннеді «прикрою перешкодою» на шляху до здійснення його планів встановлення нового світового порядку [2, с. 528], то Карибська криза 1962 р. виглядала прямим і вкрай серйозним викликом безпеці США.

Визнаючи деструктивний вплив конфронтації між США та СРСР, 10 червня 1963 р. Дж. Кеннеді виголосив програмну промову, в якій порушив

питання про цінність і принципи збереження міжнародного миру як «необхідної раціональної мети». Дж. Кеннеді висловив переконання, що «тотальна війна не має жодного сенсу у добу, коли великі держави можуть утримувати значні й відносно невразливі ядерні сили та відмовлятися від капітуляції без застосування цих сил», коли одна ядерна боєголовка містить вибухову міць, що майже в десять разів перевищує потужність боєприпасів, використаних «усіма військово-повітряними силами союзників у Другій світовій війні» [25]. Промова Дж. Кеннеді свідчила про визнання безперспективності гонки озброєнь і вказувала на готовність шукати нові підходи, здатні поєднувати неприйняття комунізму і засади мирного співіснування.

Усвідомлення небезпеки ядерної війни стало поштовхом до переговорів про обмеження стратегічних наступальних озброєнь, та, в недалекій перспективі, до розрядки міжнародної напруженості. Одним із перших позитивних кроків у цьому напрямі стало підписання Договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою (1963 р.).

Ставлення американських політиків до розрядки міжнародної напруженості мало вкрай суперечливий характер. Спочатку розрядка вважалася вимушеним кроком, ініційованим європейськими союзниками, що жодним чином не міг означати ідеологічного примирення з ворожим табором, однак загрожував розбалансуванням НАТО. За президентства Р. Ніксона зовнішньополітична стратегія поєднувала різні суперечливі елементи. Радянський блок сприймався і як опонент, і як сторона співпраці, принаймні там, де це видавалося можливим. Чинник суперництва стосувався насамперед протидії порушенню глобальної рівноваги сил, а мета співробітництва полягала в запереченні перетворення ідеологічного конфлікту на ядерну війну [2, с. 675].

У США розрядка піддавалася гострій критиці за відступ від «унікальної історичної місії» Америки. Натомість у Європі процес розрядки мав цілком наочні позитивні результати, зокрема поліпшення стану безпеки європейських країн, взаємне визнання кордонів, врегулювання проблеми Західного Берліну, нормалізацію дипломатичних відносин, пожвавлення економічних відносин та початок переговорів щодо скорочення збройних сил у Європі.

У 1970-х рр. дістала подальшого розвитку концепція контролю над озброєннями. Вона мала зробити стримування менш небезпечним, усунувши конкретні загрози, зокрема з попередженням небезпеки раптового ядерного нападу. В роки розрядки між США та СРСР було укладено декілька угод з протиракетної оборони та обмеження стратегічних ядерних озброєнь. Республіканські адміністрації Р. Ніксона та Дж. Форда не вважали внутрішню трансформацію радянського суспільства умовою цих переговорів [2, с. 647]. Натомість критики контролю над озброєннями закидали урядам відступ від моральних цінностей та поступки на користь СРСР, що увічнювали перспективу протистояння двох держав. Адже, на думку опонентів, в умовах ядерного паритету укладення угод з контролю над озброєннями суперечило очікуванням політичних кіл США щодо швидких результатів стримування в дусі «обіцяного Ачесоном і Даллесом» повалення комунізму [2, с. 676, 688]. Праві та ліві опоненти розрядки стверджували, що встановлення відносного ядерного паритету та діалог з СРСР зробили політику стримування неефективною, а поразка США у В'єтнамі стала поштовхом до нової фази геополітичної гри та радянського наступу в «третьому світі».

Суттєвий перегляд політики США відбувся після обрання президентом Р. Рейгана, який відновив гонку ядерних озброєнь, припинив розрядку та активізував гостре суперництво з СРСР. Гасла підтримки свободи і демократії поєднувалися з риторикою хрестового походу проти комунізму. За визначенням Г. Кіссінджера, «доктрина Рейгана» була «стратегією допомоги ворогу мого ворога», що зумовило співпрацю з численними ворогами СРСР - «ісламськими фундаменталістами в Афганістані, правими в Центральній Америці, вождями войовничих племен в Африці». Отож, США та моджахедів «поєднував спільний ворог, а у світлі національних інтересів це робило їх союзниками». Така тактика прискорювала крах комунізму, але загострювала традиційне болюче питання «про цілі, які виправдовують засоби» [2, с. 705]. Зрештою, наступальна політика Р. Рейгана сприяла загостренню кризи стагнуючої радянської економічної системи, виснаженої гонкою озброєнь і геополітичним змаганням.

Зазначимо, що чергування етапів пом'якшення й загострення відносин між Сходом і Заходом не призводило до суттєвої корекції базових стратегічних цілей сторін. Ситуація докорінно змінилася лише на етапі горбачовської «перебудови» та внутрішньої кризи радянської системи, яка завершилася розпадом СРСР.

З погляду глобальної стратегії США ці явища сприймалися як переконлива перемога в «холодній війні». В березні 1990 р., презентуючи оновлену стратегію міжнародної безпеки США, президент Дж. Буш констатував, що США виконали свою місію, створивши «щит, за яким могла розквітнути демократія», та простягнувши «руку допомоги глобальному економічному прогресу». Однак, незважаючи на зміни в СРСР, цілі та інтереси політики США не підлягали суттєвому перегляду. Головним пріоритетом проголошувався захист надбань післявоєнної епохи та використання «історичної можливості» забезпечити нову еру, що виходить за межі стримування [26, р. V].

Системна переоцінка та пошук нових підходів

Довготермінові інтереси США, сформульовані на етапі розпаду СРСР, полягали в протидії «появі будь-якого потенційного глобального суперника» в Євразії. Підготовлене П. Вулфовіцом «Керівництво з оборонного планування», яке в березні 1992 р. потрапило в пресу, ставило завдання зберегти військові переваги США на Близькому Сході та за його межами не тільки для гарантування поставок нафти до США та інших країн Заходу, але й для переконання провідних індустріальних країн у «марності спроб кинути виклик» лідерству Америки. Створення розгалуженої системи запобіжного багатоцільового стримування мало переконати держави Азії та Європи у недоцільності «будь-яких зазіхань на більш важливу роль США в регіоні чи в світі». Такі заходи мали гарантувати «домінування США у всьому спектрі» можливостей, включаючи контроль за навколоземним космічним простором. Особлива увага приділялася продовженню стратегічного стримування із застосуванням стратегічних і нестратегічних ядерних сил [27].

За спрямованістю та змістом доктринальні документи президентів США після «холодної війни» можна поділити на декілька умовних груп. Стратегії періоду 1991-1993 рр. відображали перехід від політики жорсткого стримування конфронтаційного типу до побудови нового світового порядку, який мав відповідати американським цінностям і потребам США. Перегляд стратегічного курсу мотивувався усуненням головної загрози з боку СРСР, запобіганням появі нових політичних викликів та потребою в конструктивній програмі побудови «світу співпраці та прогресу», створеного гомогенною в ціннісному вимірі «спільнотою незалежних і взаємозалежних націй» [28, р. 21].

До другого блоку документів постбіполярної доби входять сім варіантів стратегії національної безпеки президентства Б. Клінтона. їх наскрізна ідея полягала в зміцненні статусу США як єдиної глобальної наддержави - «активного лідера», який прагне до створення середовища безпеки, зміцнення демократії в зарубіжних країнах та відкриття нових ринків для американського бізнесу. Концепція розширення (в сенсі описання нової тактики) передбачала поступове приєднання нових країн до «демократичної спільноти», створеної США та їхніми традиційними союзниками за доби «холодної війни». Урядові документи пропонували класифікацію національних інтересів США, позначених за ступенем їх значимості - від життєво важливих до другорядних. Участь у вирішенні регіональних питань передбачала збереження військової присутності за кордоном. Така позиція мотивувалася глобальною відповідальністю та необхідністю перешкоджати поширенню зброї масового враження, відродженню войовничого націоналізму, виникненню міжетнічних і міжрелігійних конфліктів. Суттєвим елементом стратегії 1990-х рр. стало посилення ролі «трансатлантичного співтовариства», що передбачало зміцнення та розширення НАТО як основи нової моделі європейської безпеки на принципах колективної оборони держав-членів та кооперативної співпраці з новими учасниками та партнерами.