Стратегічні підходи та пріоритети в зовнішній політиці Сполучених Штатів Америки: від Г. Трумена до Д. Трампа

Окреме місце в еволюції зовнішньополітичної доктрини США належить концептуальним доробкам періоду президентства Дж. Буша-молодшого. На відміну від підходів адміністрації Б. Клінтона, сформульованих у дусі «прихованої гегемонії», стратегія національної безпеки Дж. Буша-молодшого від 17 вересня 2002 р. максимально відверто апелювала до силових переваг як основи могутності США. Пріоритетна увага надавалася захисту США та американських громадян від військової агресії, зміцненню угод про колективну оборону, створенню передумов, які виключають можливість будь-якої ворожої держави контролювати або займати домінуюче становище в регіонах, де США мають життєво важливі інтереси. Про глобалізацію національних інтересів США свідчили твердження про «зникнення відмінностей між внутрішньою і зовнішньою економічною політикою» та про «глобальну спрямованість американської економічної стратегії», яка є ширшою за національні межі.

В політичному сенсі доктрина Дж. Буша-молодшого містила відверте обґрунтування могутності США як суб'єкта однополярної міжнародної системи. Її ключові тези становили:

- необхідність проведення превентивних воєнних операцій проти ворожих держав і терористичних угруповань;

- відверте заперечення можливих спроб будь-якої іноземної держави кинути виклик глобальній воєнній силі США;

- поєднання намірів продовжувати багатостороннє міжнародне співробітництво та застосовувати односторонні дії для втілення національних інтересів і гарантування національної безпеки;

- загальне розповсюдження демократії та забезпечення прав людини, зокрема в мусульманському світі.

На практиці превентивні заходи передбачали як застосування сили під час воєнних операцій та війн, так і набір методів ширшого значення, зокрема з відверненням можливих загроз раніше, ніж «вони повністю сформуються». На думку розробників цієї концепції, новий підхід дозволяв подолати суперечності між упередженням та відверненням загроз різного типу. Окрім політики, спрямованої на зміну режимів в інших країнах, у якості успішних прикладів застосування дій на упередження згадувалися наступальна військова операція Ізраїлю на початку шестиденної війни 1967 р., військово-морська блокада Куби у 1962 р., що зумовила евакуацію з острова радянських ядерних ракет, американська військова кампанія з витіснення іракських військ з Кувейту в 1991 р. та рамкова угода з Північною Кореєю 1994 р., що мала запобігти створенню ядерного потенціалу КНДР [29, с. 32-36].

Символом «проактивної» стратегії адміністрації Дж. Буша-молодшого стало проголошення «війни проти терору» як постійного стану США в якості воюючої країни. Під цим гаслом велися довготривалі війни в Афганістані та Іраку, локальні операції на Філіппінах, у Пакистані, Колумбії, Ємені та Гаїті, збільшувалася кількість воєнних баз, готувалися масштабна програма перебудови регіону «Великого Близького Сходу» та «кольорові революції» в країнах пострадянського простору. Водночас республіканська адміністрація патетично обіцяла «активно працювати, аби принести надію на демократію, розвиток, вільні ринки та вільну торгівлю в усі куточки світу» [ЗО, р. III].

До початку глобальної економічної кризи 2008 р. керівні кола США розглядали спрямування глобальних процесів по аналогії з тенденціями демократизації Німеччини та Японії після Другої світової війни [31]. Однак наприкінці президентства Дж. Буша-молодшого його посилання на те, що американська політика в сфері глобальної безпеки виходить із загальних інтересів людства втратили переконливість. США опинилися втягнутими у витратні й малорезультативні регіональні війни. Європейські союзники вбачали в американському зовнішньополітичному радикалізмі загрозу власним інтересам.

У 2008 р. фінансово-економічне становище США суттєво погіршилося. Адміністрація США виявила неспроможність знайти адекватну відповідь на російсько-грузинську війну, а країни ЄС визнали за краще уникати загострення відносин з Росією. Непослідовні спроби одночасного стримування Росії та Китаю виявилися невдалими й лише посилили взаємодію цих країн у питаннях економічних відносин і безпеки. На думку критиків, замість підтримки нового й комфортного status quo, що сформувався після завершення «холодної війни», адміністрація США вдалася до марнотратних спроб побудови однополярного світоустрою, який знівелював потенціал «доброзичливого гегемонізму», «м'якої сили» і відносно необтяжливого для американського платника податків американського лідерства [32].

Оцінка змін у міжнародному середовищі заклала підґрунтя для «нового реалізму», проголошеного в роки президентства Б. Обами. Стратегія національної безпеки США в редакціях 2010 р. та 2015 р. визнавала обтяжливість політики одностороннього домінування та декларувала пошук інших форм збереження глобального лідерства. На відміну від доктринальних документів Дж. Буша-молодшого, безпекова концепція Б. Обами враховувала принципову важливість координації політики США з союзниками в Європі та Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Адміністрація Б. Обами декларувала готовність зупиняти, а за необхідності - перемагати потенційних супротивників США. Засоби, що мали забезпечувати реалізацію глобальної політики США, включали «безпрецедентно» могутні збройні сили, економічний потенціал, дипломатію, політичний авторитет, наявність численних союзників, найкращу систему вищої освіти тощо. Потреба в «сильному й стабільному американському лідерстві» мотивувалася наміром гарантувати міжнародний порядок, що спирається на силу закону, забезпечує глобальну безпеку й добробут, захист прав людини та людської гідності для всіх. Лідерство США тлумачилося як спроможність «очолити міжнародне співтовариство» й «мобілізувати колективні зусилля для вирішення перелічених проблем» [33, р. І].

Головною передумовою реалізації стратегії національної безпеки адміністрація Б. Обами проголошувала забезпечення домінуючого становища США в економічній, політичній та воєнній сферах. Задля цього США мали зберігати гарантовану можливість реагувати на зовнішні загрози й діяти відповідно до своїх цінностей [33, р. 8]. Згідно задекларованих принципів, в умовах мінливого глобального середовища США мали керуватися «власними національними інтересами, включно із захистом безпеки США, їх громадян, союзників і партнерів; наявністю сильної, інноваційної та зростаючої економіки у відкритій міжнародній економічній системі; повагою до універсальних цінностей удома та й повсюди у світі; заснованим на правилах і підкріпленим лідерством США міжнародним порядком, який сприяє миру, безпеці та конкуренції через співпрацю у відсічі глобальним викликам» [33, р. 2].

Водночас американське лідерство презентувалося як «глобальна сила заради добра, заснована на національних інтересах США» [33, р. 2]. Серед іншого зазначалося, що хоча на всіх фронтах Америка мала виступати з позиції сили, це не варто сприймати як претензію на управління траєкторією всіх світових подій. Натомість стверджувалося, що США варто подбати про раціональне використання ресурсів, наполегливо захищати свої інтереси, дотримуватися зобов'язань перед партнерами і союзниками, а також дбати про збереження двопартійного консенсусу як опори зовнішньої політики США щодо забезпечення базових інтересів та цінностей.

Серед головних завдань зовнішньої політики Б. Обами згадувалися завершення війн в Іраку та Афганістані, відновлення рівноваги в Азії та Тихоокеанському регіоні, створення Трансатлантичного партнерства, розвиток відносин з Індією та Китаєм, енергетична безпека, скорочення зовнішньої залежності від постачання енергоресурсів, зміцнення міжнародного консенсусу в протидії кліматичним змінам, впровадження глобальних стандартів кібербезпеки й надання відсічі кібер-загрозам.

З погляду ефективності, міжнародну політику адміністрації Б. Обами навряд чи можна визнати успішною:

- Скорочення військової присутності в Іраку повернулося виникненням ісламістської терористичної держави ІДІЛ, а згортання масштабів воєнної операції в Афганістані сприяло встановленню контролю талібів над значною частиною території країни. Водночас Б. Обама стверджував, що повернувши додому близько 180 тис. американських військовослужбовців, він «завершив дві війни» [34].

- Сприяння геополітичній перебудові регіону Близького та Середнього Сходу в формі підтримки «Арабської весни» призвело до повалення влади у низці країн, стало поштовхом до хаосу в Лівії та початку довготривалої громадянської війни в Сирії.

- Адміністрація Б. Обами не змогла запобігти введенню до Сирії контингенту російських військ восени 2015 р., що, незважаючи на декларування політики «з позиції сили», завдало суттєвого удару престижу США.

- Спроби США та ЄС контролювати перебіг політичної кризи в Україні в 2013-2014 рр. сприяли зміні влади, однак США та уряди країн ЄС відсторонилися від гарантування домовленостей про врегулювання кризи та збереження територіальної цілісності держави.

В інтерв'ю телеканалу CNN (1 лютого 2015 р.) Б. Обама визнав роль США як брокера «при зміні влади в Україні», однак спростував будь-які зобов'язання в руслі тіньового втручання у події 2014 р. За його версією, трапився прикрий збіг обставин, коли російський президент В. Путін був «зненацька захоплений протестами на Майдані та втечею Януковича», що спричинило анексію Криму та конфлікт на Донбасі. Імпровізації В. Путіна ускладнили «ситуацію, що є порушенням міжнародного права,… нехтуванням територіальної цілісності та суверенітету України». Водночас Б. Обама нагадав, що Україна не є членом НАТО, «і, як наслідок, пан Путін так і не був зупинений». Адже є «чіткі обмеження в контексті того, що ми будемо робити у військовому сенсі…. Я не думаю, що для США або світу було б мудрим побачити справжній військовий конфлікт між США та Росією. Те, що ми робимо, це зміцнення прикордонних держав, які є членами НАТО» [34].

В своєму інтерв'ю Б. Обама підтвердив, що позицію США визначає ст. 5 Вашингтонського договору щодо створення НАТО. Вона обумовлює захист союзників США у Європі та принципів, які забезпечували мир у Європі впродовж повоєнного періоду. Щодо воєнного втручання Росії на Донбасі, Б. Обама лише констатував відсутність ознак того, що Кремль усвідомлює потребу вирішення цього питання в довгостроковій перспективі.

Серед відносно вдалих елементів дипломатії Б. Обами варто зазначити послідовні консультації з союзниками, що власне й можна віднести до основних атрибутів американського лідерства. Окрім узгодження й синхронізації санкцій проти Росії, співпраця між США та європейськими союзниками стосувалася координації дій під час операції в Лівії та створення міжнародної коаліції проти ІДІЛ, до якої формально долучилися 60 країн. Утім, впродовж тривалого часу ефективність дій коаліції в Іраку та Сирії була незначною, а з осені 2015 р., аби запобігти безпосередньому зіткненню військово-повітряних сил РФ і США в Сирії американське командування на Близькому Сході було змушене домовлятися з російським генералітетом про обмін інформацією щодо повітряного простору.

Президентство Д. Трампа, яке стало наслідком суттєвої зміни настроїв американського суспільства, відкрило новий етап експериментальних пошуків у сфері зовнішньої політики. Початкові пріоритети нової адміністрації були окреслені в надто загальних рисах. У посланні до Конгресу США (28 лютого 2017 р.) Д. Трамп акцентував увагу на боротьбі з ісламським екстремізмом та знищенні «Ісламської держави» як його наочного втілення, відновленні виробничого потенціалу американської економіки, захисті кордонів від імміграції та реформуванні НАТО. Вимоги нової адміністрації до союзників і партнерів по НАТО, на Близькому Сході та в Тихоокеанському регіоні стосувалися «справедливого розподілу» військових витрат та більш активної участі дружніх країн у стратегічних і локальних воєнних операціях. Д. Трамп підтвердив намір дотримуватися зобов'язань перед партнерами і союзниками, однак наголосив, що його завданням є «представляти США, а не весь світ» [35].

Зовнішньоекономічна програма Д. Трампа, спрямована на стимулювання промислового та сільськогосподарського виробництва, втілилась у встановленні протекціоністських тарифів щодо іноземних компаній - виробників сталі та алюмінію. Зміни стосувалися підвищення мита в торгівлі з Китаєм і країнами ЄС, перегляду умов в межах НАФТА, виходу з угоди про Тихоокеанське партнерство та припинення переговорів щодо Трансатлантичного торговельно-інвестиційного простору.

Ізоляціоністський підтекст курсу «Америка понад усе» полягає в глибокій ревізії орієнтирів та засобів міжнародного позиціонування. Відбулося згортання витрат, пов'язаних із забезпеченням статусних атрибутів глобального лідерства. Скорочено обсяги військової допомоги іноземним країнам та внесок до фонду миротворчої діяльності ООН. В жорсткій формі поставлено питання щодо рівномірного розподілу внесків до бюджету НАТО, оскільки, за висловлюванням Д. Трампа, «країни, які є дуже багатими, мають відшкодувати США видатки на їх захист» [36].

Проголошена ставка на прагматизм у зовнішній політиці жодним чином не відкидає схильності здійснювати політику «з позиції сили» й не заперечує амбітні плани модернізувати збройні сили, які вважаються запорукою провідної ролі США в міжнародній системі. Скорочення та обмеження не стосуються військової операції в Афганістані, де адміністрація відмовилася від планів повного виведення військ і скасувала «штучні обмеження» щодо дій і планів американського військового контингенту.

Серед ініціатив адміністрації Д. Трампа доцільно виокремити план створення регіонального союзу держав Перської затоки під егідою США, підтримку енергетичного альянсу «країн Тримор'я» (спільної польсько-хорватської ініціативи, що поширюється на 12 країн Центрально-Східної Європи), денонсацію угоди щодо іранської ядерної програми та укладення попередньої домовленості щодо припинення ядерної програми КНДР.

Враховуючи гостроту внутрішньополітичних дискусій, політична програма Д. Трампа вимушено корегується відповідно до розстановки сил у Конгресі та настроїв усередині Республіканської партії. Закон щодо «Протидії супротивникам Америки за допомогою закону про санкції», схвалений Конгресом у липні 2017 р., консолідував обмеження, запроваджені проти Ірану, Російської Федерації та Північної Кореї й поставив подальші дії президента та уряду під нагляд з боку законодавчого органу [37].

Законодавче закріплення санкцій зміцнило роль Конгресу, обмеживши повноваження президента в сфері зовнішньої політики та національної безпеки. Конгрес затвердив окреме визначення щодо ст. 5 Північноатлантичного договору 1949 р. та підтвердив принцип колективної оборони між його членами. Розділ 292 закону визнає життєво важливе значення ст. 5, оскільки вона «слугує критичним стримуючим чинником для потенційних ворожих націй і терористичних організацій». З цією метою окремо підтверджено виконання США зобов'язань щодо захисту суверенітету, територіальної цілісності, свободи і демократії будь-якої країни-члена НАТО. Водночас Конгрес декларував наміри щодо безпосереднього втручання в регулювання європейського енергетичного ринку та визнав право президента США застосовувати санкції проти європейських компаній, які беруть участь у спільних енергетичних проектах з російськими корпораціями, частка державної власності у яких становить 33% і більше. Утім, допоки санкції проти Росії не створюють значної загрози для європейських енергетичних компаній, торгова війна між США та ЄС обмежується взаємним підвищенням митних тарифів.

В новій редакції стратегії національної безпеки США, підписаній Д. Трампом 12 грудня 2017 р., серед загроз міжнародній безпеці окремо згадані Росія та Китай - як держави-ревізіоністи, які підривають міжнародний порядок та ігнорують верховенство права, Іран та Північна Корея - як «режими - відступники», та недержавні терористичні угруповання. Зазначається, що Москва задіяла «комбіновані методи саботажу, дезінформації та пропаганди», які провокують кризу довіри, а Пекін вдається до «економічної агресії». Документ визначає, що головними зовнішньополітичними цілями США залишаються глобальне домінування, підтримання миру «з позиції сили» та створення «сприятливого для США балансу сил» [38, р. II].

Відверта відмова від сприйняття міжнародної ситуації як однорідного стану миру чи війни видається найбільш серйозним концептуальним висновком, який змінює традиційне бачення міжнародних реалій. Такий підхід пояснюється усвідомленням посилення міжнародної конкуренції між провідними державами як сталої тенденції. Відтак державним структурам США, котрі схильні сприймати світ у бінарних термінах, таких як «стан або миру, або війни», варто відмовитися від спрощеного сприйняття дійсності [7, р. 28]. Оскільки супротивники США, вдаючись до тих чи інших кроків, не воюють з ними в американському розумінні цього поняття, для просування власних інтересів США варто прийняти відповідні «правила гри» й суттєво підвищити свою конкурентоспроможність на геополітичній арені [7, р. 32].

Такі оцінки міжнародної взаємодії більше відповідають ментальним особливостям багатополярної міжнародної системи, стан якої важко визначити в чітких формулюваннях «холодної війни», «холодного миру» чи інших однозначних дефініціях. Співіснування і взаємодія конкуруючих суб'єктів не вписуються в схеми абсолютної дружби чи суцільної ворожнечі. Також виглядає нереалістичним і застосування неспростовних моральних принципів для оцінки реальних явищ міжнародного життя.

Засади та обмеження відносного мирного співіснування спонукають поділяти проблематику діалогу з провідними зовнішніми акторами на автономні смислові блоки, які мають різне значення та неоднакову вагу з погляду суттєвих інтересів тієї чи іншої країни. На практиці це означає виокремлення пріоритетних питань, які є предметом потенційних угод, та їх «ізоляцію» від інших аспектів. За такого підходу теми пріоритетного значення, у яких зацікавлені правлячі кола тієї чи іншої провідної держави, відокремлюються від решти проблем, щодо яких узгоджений чи компромісний підхід вважається неможливим, небажаним або недоцільним.

Артикуляція специфічних інтересів США в межах курсу «Америка понад усе» посилює протиріччя у відносинах між США та ЄС, оскільки, поряд із загостренням економічної та технологічної конкуренції, висвітлює різне бачення перспектив глобального розвитку і методів політичного впливу. На цю тенденцію вказують і численні критики Д. Трампа, адже його політика вкотре продемонструвала відсутність прийнятного замінника «доктрини Трумена» періоду біполярної системи. Як зазначає сенатор Т. Кейн (кандидат у віце-президенти від Демократичної партії на виборах 2016 р.), до 1991 р. «доктрина Трумена» забезпечувала консолідацію проамериканського блоку, однак після розпаду СРСР ця концепція втратила актуальність. Але нова доктрина, така ж адекватна і всеохоплююча, так і не була запропонована [39].

Спадковість та інновації

Еволюція зовнішньополітичних стратегій та пріоритетів США після Другої світової війни була складним еволюційним процесом, позначеним суттєвою корекцією підходів і пріоритетів у залежності від розстановки сил у політичній системі США та об'єктивних змін у міжнародних відносинах. Огляд американських зовнішньополітичних концепцій і доктрин дозволяє сформулювати низку висновків та узагальнень концептуального характеру.

У першу чергу мовиться про наявність чи відсутність певного магістрального напряму зовнішньополітичного бачення і планування, який американські автори здебільшого позначають терміном «велика стратегія».

Друге дискусійне питання стосується ролі різних чинників у формуванні змісту концепцій міжнародної політики США, таких як головна мета, національні інтереси та цінності, а також їх співвідношення у розстановці відповідних пріоритетів.

И, нарешті, третій проблемний аспект стосується спадковості підходів різних президентських адміністрацій, адже вони суттєво різнилися не тільки внаслідок відмінних політичних уподобань, але й у залежності від змін у міжнародній системі та спрямування міжнародних процесів.

Огляд думок, висловлених в американській науковій літературі, свідчить, що переважна більшість американських дослідників головним принципом зовнішньої політики США, після відмови від ізоляціонізму та вступу до Другої світової війни, вважає забезпечення домінуючої ролі США в міжнародній системі - спочатку в межах «західного блоку», а після розпаду СРСР - у світовому масштабі. В залежності від критеріїв тієї чи іншої наукової школи в прикладних визначеннях можуть використовуватися різні дефініції, такі як домінування, верховенство, гегемонія чи лідерство, а кожне з цих понять може містити додаткові градації. Як приклад можна зазначити, що в американській політичній літературі описані принаймні три відмінних концепції гегемонії. Водночас термінологічно-понятійний вибір має значення при написанні офіційних концепцій та доктрин, адже вказує на спосіб політичного мислення, спрямування публічної дипломатії і, меншою мірою, на характер засобів виконання поставлених цілей.

Загалом на довгій історичній дистанції встановлення та забезпечення домінуючої ролі держави в міжнародній системі видається головним завданням міжнародної політики США. Теза про особливу історичну місію Америки проходить наскрізною ниткою через весь період після завершення Другої світової війни. Це підтверджує правильність оцінок американських істориків і політичних дослідників, що концепція домінування чи верховенства може претендувати на роль «великої стратегії», яка охоплює вужчі за змістом і менші за часовими межами функціональні доктрини, на кшталт стримування, офшорного балансування, концерту-балансу чи блокового розподілу світу між конкуруючими угрупованнями.

З іншого боку, доцільно враховувати, що базу емпіричного (референтного) досвіду міжнародної політики США становлять події та процеси, що відбувалися в умовах біполярної моделі (1945-1991 рр.) та в «постбіполярну» добу, впродовж якої міжнародна система пройшла відносно нетривалий «момент однополярності» й опинилася в стадії складного й болісного переходу до багатополюсної конфігурації. Не вдаючись до переліку ознак багатополярної міжнародної системи, доцільно виокремити лише деякі аспекти, що вказують на специфіку становища США та роль цієї держави в міжнародній взаємодії. До них вочевидь належать принципові силові та статусні переваги - військова могутність, передові технології, наявність системи союзів та фінансово - економічного впливу, які навряд чи суттєво скорочуватимуться найближчим часом. Однак на тлі прискорених темпів розвитку незахідних економік спроможність США зберегти глобальне домінування за умов відносного зменшення економічних можливостей, обмеження фінансових переваг і деіндустріалізації виглядає вкрай сумнівною.

Як попереджають окремі американські автори, навіть зберігаючи статус найсильнішої держави світу, внаслідок довгострокового зростання добробуту і могутності Китаю, США не зможуть виконувати роль «охоронця балансу» між декількома великими державами та перешкоджати розширенню впливу КНР у довколишньому регіоні [6]. Також США навряд чи зможуть контролювати численні проблемні зони у віддаленій периферії й продовжувати одночасну участь у декількох локальних війнах і конфліктах, як це було за Дж. Буша - молодшого. Внаслідок вдосконалення військового потенціалу супротивників та опонентів виникають нові загрози в ракетно-ядерній галузі (зокрема з боку КНДР) та в космічний сфері (розробка протисупутникових засобів у Росії та КНР). Отож, переоцінка зовнішньополітичних пріоритетів видається не примхою, а логічно обумовленим процесом.

Незважаючи на певний перегляд пріоритетів після 1991 р., принаймні до президентства Д. Трампа, корективи міжнародно-політичної стратегії США мали відносно поміркований характер, зберігаючи, якщо не змістовну, то, хоча б, формально-стилістичну спадковість з доктринами попередніх адміністрацій. Серед них впадає в око пряме звернення до концепції національних інтересів, яке простежувалося в усіх стратегіях національної безпеки від Дж. Буша до Б. Обами з тією лише різницею, що неоконсервативний підхід Дж. Буша - молодшого акцентував увагу на глобалізації національних інтересів США, а адміністрація Б. Обами вважала їх головно підґрунтям американського глобального лідерства.

Без огляду на суб'єктивні оцінки, пов'язані з політичною полемікою, подальша корекція цілей і пріоритетів видається цілком очікуваною, адже, як зазначав Г. Кіссінджер, Америка так і не спромоглася дати відповідь на питання, ким вона є для зовнішнього світу - маяком чи хрестоносцем, і наскільки широким є діапазон між тим та іншим.

В практичному сенсі міжнародна політика США зіштовхуватиметься з вибором між різними інструментальними засобами. Такий вибір пропонують різні концепції та доктрини, включно зі стримуванням, якщо в межах багатополярної міжнародної системи стримування набуде багатостороннього й багатоцільового поширення у відносинах між суперниками і конкурентами, різними формами забезпечення балансу сил на основі регіональних союзів, коаліцій і спільнот безпеки, або офшорного втручання в разі, якщо воно зможе забезпечити вигідне для США вирішення конкретних проблем. Однак, у будь - якому разі, в багатополярній міжнародній системі навряд чи будуть придатні спрощені форми політичного позиціонування, такі як гегемонічне домінування, лідерство в глобальній антитерористичній коаліції або спільноті демократій, які застосовувалися за попередніх умов.

Пристосування до нових реалій вимагатиме раціоналізації витрат, скорочення зарубіжної військової, а подекуди - й політичної присутності, завершення війни в Афганістані та пошуку менш обтяжливих і більш ефективних варіантів регіонального залучення. Небажання політичного керівництва США брати на себе відповідальність за подолання кризи європейської безпеки зумовлює суттєвий перегляд відносин між США і ЄС та обмеження ролі США в європейських справах, що змушуватиме провідні країни ЄС брати на себе більшу відповідальність за гарантування безпеки європейського регіону та врегулювання конфліктів у довколишніх периферійних зонах.

Список використаних джерел і літератури

1. Бжезинский З. Великая шахматная доска (Господство Америки и его геостратегические императивы) / Пер. с англ. О. Уральской. - М.: Междунар. отношения, 1999. - 256 с.

2. Киссинджер Г. Дипломатия / Пер. с англ. В.В. Львова; послесловие Г.А. Арбатова; науч. ред. А.А. Сидоров. - М.: Ладомир, 1997. - 848 с.

3. Layne C. From Preponderance to Offshore Balancing: America's Future Grand Strategy // International Security. - 1997. - Vol. 22. - №1. - Summer. - P. 86-124.

4. Lind M. The American Way of Strategy: U.S. Foreign Policy and the American Way of Life. - New York: Oxford University press, 2006. - 294 p.

5. Lind M. Land of Promise: An Economic History of the United States. - New York: HarperCollins, 2012. - 586 p.

6. Lind M. Blocpolitik // The National Interest. - 2017. - July-August. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://nationalinterest.org/feature/blocpolitik-21208

7. Porter Р. Why America's Grand Strategy Has Not Changed. Power, Habit, and the U.S. Foreign Policy Establishment // International Security. - 2018. - Vol. 42. - №4. - Spring. - P. 9-46.

8. Снайдер Д. Мифы империи и стратегии гегемонии // Прогнозне. - 2006. - №8. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.intelros.ru/2007/08/09/mify_imperii_i_ strategii_gegemonii.html

9. Smith T. America's Mission. The United States and the Worldwide Struggle for Democracy in the Twentieth Century. - Princeton, New York: Princeton University Press, 1994. - XVIII, 455 p.

10. Hunt M.H. The American Ascendancy. How the United States Gained and Wield Global Dominance. - Chapel Hill: The University of North Carolina Press, 2007. - 405 p.

11. Gardner L.C. A Covenant with Power: America World Order from Wilson to Reagan. - New York: Oxford University Press, 1984. - XV, 251 p.

12. Williams W.A. Empire as a Way of Life: An Essay on the Causes and Character of America's Present Predicament along with a Few Thoughts About an Alternative. - New York: Oxford University Press, 1980. - 225 p.

13. Leffler M.P. A Preponderance of Power: National Security, the Truman Administration, and the Cold War. - Stanford, Cal.: Stanford University Press, 1992. - 712 p.

14. Schlesinger A.M. Jr. The Cycles of American History. - Boston: Houghton Mifflin Company, 1986. - XIII, 498 p.

15. Історія Сполучених Штатів. Нарис / Гол. ред. Г. Синкотга. - К.: Інформаційне агентство Сполучених Штатів, 2002. - 406 с.

16. NSC 20/1: U.S. objectives with respect to Russia // Containment: Documents on American Policy and Strategy, 1945-1950 / Ed. by Th.H. Etzold, J.L. Gaddis. - New York: Columbia University Press, 1978. - P. 173-203.

17. NSC 68: United States Objectives and Programs for National Security (April 14, 1950) // Naval War College Review. - 1975. - Vol. XXVII. - May-June. - P. 51-108.

18. NSC 68: United States Objectives and Programs for National Security (April 14, 1950) / History and Public Policy Program Digital Archive, US National Archives. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://digitalarchive.wilsoncenter.org/ document/116191

19. Address delivered by Secretary Acheson at the University of California, Berkeley (March 16, 1950) // Department of State Bulletin. - 1950. - March 27. - P. 473-478.

20. Мальков В. Хотел ли Сталин развязать Третью мировую войну? Прогноз Густава Хильгера, май 1951 г. // Россия XXI. - 1997. - №7. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. ecc.ru/XXI/RUS_21/ARXIV/ 1997/malkov_07_1997.htm

21. American Cold War Strategy: Interpreting NSC-68 / Ed. by E.R. May. - Boston: Bedford/St. Martin's, 1993. - 240 p.

22. Кречетников А. Карибский кризис: мир у опасной черты // Би-би-си, 13 октября 2012 г. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.bbc.com/russian/russia/2012/10/120928_ caribbean_crisis

23. Макнамара Р. Путем ошибок к катастрофе. Опыт выживания в первом веке ядерной эры / Пер. с англ. А. Антошиной. - М.: Наука, 1988. - 149 с.

24. Запись беседы А.И. Микояна с Президентом Дж. Кеннеди. 29 ноября 1962 г. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://nsarchive2.gwu.edu //rus/text_files/CMCrisis/59.PDF

25. Kennedy J.F. Commencement Address at American University, Washington, D.C., June 10, 1963 / The American Presidency Project. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.presidency.ucsb.edu/ws/? pid=9266

26. Bush G. National Security Strategy of the United States. - Washington: The White House, March 1990. - V, 32 p.

27. Excerpts from Pentagon's Plan: «Prevent the Re-Emergence of a New Rival» // The New York Times. - 1992. - March 8. - P. 14.

28. Bush G. National Security Strategy of the United States. - Washington: The White House, 1993. - II, 21 p.

29. Либер K.A., Либер Р.Дж. Стратегия национальной безопасности Президента Буша // Внешняя политика США. Электронный журнал Государственного департамента США. - 2002. - Т. 7. - №4. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.elibrary.lt/resursai/ Uzsienio % 20leidiniai/eJournal/vp_10.pdf

30. Bush G.W. National Security Strategy of the United States of America. - Washington: The White House, September 17, 2002. - VII, 31 p.

31. Friedman G. The Real World Order // Stratfor Global Intellegence. 18.08.2008. [Електроний ресурс]. - Режим доступу: http://www. stratfor.com/weekly/real_world_order

32. Jervis R. The Remaking of a Unipolar World // The Washington Quarterly. - 2006. - Vol. 29. - №3. - Summer. - P. 7-19.

33. Obama B. National Security Strategy. - Washington: The White House, February 2015. - III, 29 p.

34. Pres. Obama on Fareed Zakaria GPS // CNN Press Room. February 1st, 2015. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://cnnpressroom.blogs.cnn.com/2015/02/01/pres-obama-on-fareed - zakaria-gps-cnn-exclusive/

35. Trump's Speech to Congress: Video and Transcript // The New York Times. - 2017. - Feb. 28. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.nytimes.com/2017/02/28/us/politics/ trump-congress-video-transcript.html?_r=0

36. Remarks by President Trump on the Administration's National Security Strategy // The White

House. December 18, 2017. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

https://www.whitehouse.gov/briefings-statements/remarks-president-trump-administrations - national-security-strategy/

37. H.R. 3364 Countering America's Adversaries Through Sanctions Act. 115th Congress (20172018). [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.congress.gov/bill/115th-congress/house-bill/3364/all-info

38. Trump D.J. National Security Strategy of the United States of America. December 2017. - Washington: The White House, 2017. - VI, 56 p.

39. Kaine T. A New Truman Doctrine: Grand Strategy in a Hyperconnected World // Foreign Affairs. - 2017. - Vol. 96. - №4. - July/August. - P. 36-53.

Размещено на Allbest.ru