Размещено на http://allbest.ru

Курсова робота

на тему: Абсолютна монархія у сучасному світі: порівняльний аналіз

з курсу: Політологія

2019



Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика монархії як форми правління

1.1 Поняття «монархія» та історія розвитку

1.2 Ознаки монархії

Розділ 2. Особливості абсолютної монархії

2.1 Історія становлення абсолютної монархії

2.2 Основні типологічні ознаки абсолютної монархії як форми правління

Розділ 3. Порівняльний аналіз абсолютної монархії в країнах світу

Висновки

Список використаних джерел



ВСТУП

Актуальність дослідження. Сьогодні монархія - це надзвичайно гнучка і багатолика система в діапазоні від родоплемінної форми до монархічного варіанту демократичної держави у багатьох європейських країнах.

Розглядаючи державу як складний суспільний феномен, юридична наука віднайшла поняття, яке дає уявлення про основні характеристики тієї чи іншої держави, шляхи здійснення в ній державної влади. Таким поняттям є категорія «форми держави». Загальнотеоретична характеристика даної категорії не може бути повною без звернення до розкриття природи абсолютної монархії - явища суспільно-політичного життя, що через незначний рівень представленості в сучасному світі привертає невиправдано незначну увагу з боку вітчизняних учених.

Серед науковців немає одностайності щодо переліку країн, які є абсолютними монархіями. До їх числа всі відносять лише Оман і Саудівську Аравію. А. Мішин і Б. Страшун додають до них Катар; К. Арановський ? Катар і Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ); Ю. Коломієць доповнює цей перелік Кувейтом і Бахрейном; М. Чудаков на місце Бахрейна ставить Бруней; М. Баглай, Ю. Лейбо і Л. Ентін називають Саудівську Аравію, Оман, Катар і Бруней; В. Чиркін і М. Терещук ? Бахрейн, Катар, Кувейт, ОАЕ, Саудівську Аравію, Оман і Бруней; О. Автономов, В. Савицький і А. Черкасов ? Катар, Саудівську Аравію, Оман, Бахрейн і Бруней; М. Сапронова - Саудівську Аравію, Оман, ОАЕ.

Існування й соціально-економічне процвітання абсолютних монархій у країнах Аравійського півострова - це свідчення здатності цієї форми правління адаптуватися до нових суспільно-політичних реалій, своєчасно модифікуватися з урахуванням світових тенденцій розвитку державності. А. Мордовцев справедливо зазначає щодо цього: монархія зовсім не застаріла і не така, що віджила своє, форма правління та її державознавчий і правовий потенціал не вичерпані. Труднощі, з якими стикаються дослідники, вивчаючи сьогоднішні абсолютні монархії, значно мірою полягають у тому, що вони не вкладаються в рамки традиційних уявлень про таку форму правління, існувавших ще в державознавстві радянської доби. Держави Арабського Сходу, в яких продовжує панувати абсолютизм, перебувають на етапі суттєвих політичних реформ, які включають у себе й модернізацію форми правління.

Мета дослідження - здійснити порівняльну характеристику абсолютної монархії як форми правління в різних країнах світу.

Відповідно до мети роботи необхідно вирішити наступні завдання:

- розглянути поняття «монархія» та історію його розвитку;

- проаналізувати ознаки монархії;

- охарактеризувати історію становлення абсолютної монархії;

- виокремити основні особливості та типологічні риси абсолютної монархії як форми правління;

- здійснити порівняльний аналіз абсолютної монархії в різних країнах світу.

Об'єкт дослідження - абсолютна монархія як форма правління.

Предмет дослідження - порівняльний аналіз абсолютної монархії як форми правління в різних країнах світу.

При написанні роботи використовувались наступні методи. Основним методом написання є діалектичний метод пізнання. Також використовувались методи порівняльно-правового дослідження, системно-структурний, формально-догматичний. Методи використовувались у єдності та поєднанні між собою.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше здійснено порівняльний аналіз абсолютної монархії як форми правління в різних країнах світу.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів основної частини, висновків та списку використаних джерел. Обсяг курсової роботи становить 44 сторінок.



Розділ 1. Загальна характеристика монархії як форми правління

1.1 Поняття «монархія» та історія розвитку

Історія державно-організованого суспільства свідчить, що монархія як історичний тип форми державного правління є одним із найдавніших. Він сформувався ще за часів появи держави в суспільствах ранніх землеробських культур, де організація влади, здійснювана на жорстко централізованій основі, була найефективнішою, зрозумілою, відповідала найсуворішій регламентації сільськогосподарського виробництва, духовному світові хліборобів-общинників. Духовною її основою було те, що в їх патріархальній свідомості побутувало уявлення про природну нерівність людей, їх диференціацію за майновим становищем, званням, місцем у соціальній ієрархії. На основі цього відбувався й поділ суб'єктів державного спілкування (населення) за походженням "на тих, хто допущений і тих, хто не допущений до здійснення верховної влади". Саме закріплена у праві соціальна нерівність населення є джерелом і живильним середовищем монархічної влади упродовж тривалого історичного періоду.

Монархія (від грец. мonarchia - єдиновладдя, єдинодержавність) - це форма правління, при якій найвища державна влада повністю (необмежена, абсолютна монархія) або частково (обмежена, конституційна монархія) належить одній особі - спадкоємному монархові [18, с. 12].

Слово «монархія» походить від грецьких mono (один) і arch (влада) і означає єдиновладдя. Термін «монархія» увів Арістотель [15, c .9].

Історично склалося так, що люди жили окремими групами і потрібно було, щоб хтось ці групи очолював. Так на початку був вождь, який очолював плем'я, потім союз племен. З часом його повноваження зростали, вождь почав державні утворення, з яких поступово складалося уявлення про країну і народ. Отже, склалося поняття монарх, а пізніше й монархія.

Якщо в нації існує сильний всеосяжний ідеал моральності, який усіх і в усьому призводить до готовності добровільного собі підпорядкування, то з'являється монархія, а, отже, і правитель монархії -- монарх.

Відповідно до роботи Данте «Монархія», монарх -- це ідеальний образ правителя, що має мало спільного з абсолютним монархом національної держави XVII--XVIII ст. Безмежна влада дантівського імператора заснована на праві, моралі, божественній санкції. Цей монарх відмінний від монарха сучасності.

Монархія -- одна із найдавніших форм державного правління. Закріплена у праві соціальна нерівність -- це джерело монархічної влади впродовж багатьох століть. Соціальна нерівність була підсвідомою, на природному рівні, наприклад: звання, розподіл за майновим становищем тощо. Саме через ці нерівності, суспільство починає поділятися «на тих, хто має право і може, і тих, хто не має права і не може здійснювати верховну владу».[3, c .12]

Існували монархії з двома царями на чолі (Спарта), іноді відокремлюють владу двох консулів, як при монархічній формі правління державного устрою. У деяких державах особа, що є монархом, була позбавлена реальної влади настільки, що саме віднесення держави до типу монархії викликає серйозні сумніви (Спарта, Рим періоду царів).

Монархів офіційно називають по-різному: царями і царицями, імператорами й імператрицями, великими князями й великими княгинями, принцами і принцесами тощо. Історично монархії виникали за різних обставин. Монархія могла вирости з племінного союзу, і тоді монархом стає вождь племені чи союзу племен, монархом міг стати полководець або верховний священик якогось із релігійних культів. З часом посада монарха може стати спадковою, і тоді утворюються монархічні династії. Влада в монархії може передаватися й не за спадковим принципом, як це, наприклад, часто траплялося в Римській імперії. Монархічна влада може бути узурпована шляхом насильства внаслідок державного перевороту, як це сталося наприклад при переході від Римської республіки до Римської імперії.

Також можна зазначити, що монархія - це одна з форм держави, вид державного правління, історичний тип держави, який існував та існує незалежно від зміни соціально-економічних формацій протягом багатьох тисячоліть і донині.

Ця форма держави, як вид правління, як політичний режим здійснення державної влади протягом тривалого історичного періоду, весь час змінювалася, вона мала і має різні види та особливості, тому дати їм однозначне визначення досить складно.

Водночас, монархію розуміють як таку форму правління, в якій повноваження найвищих органів державної влади або найвища державна влада в суспільстві належить одній особі - монарху, королю, князю, царю, імператору, султану, шаху і т.д.

У середні віки монархії мали різні назви - королівство, князівство, царство тощо. Князівство - це територія землі, якою править князь. Аналогічно розуміють королівство і царство. Всі ці назви походили від титулу монарха і відповідно - від форми і способів правління державою та суспільством. У даному випадку територію розуміють як земельний простір, на який розповсюджується влада держави або країни. Монархія є така форма держави, яка виросла з родового суспільства, яка обирала або призначала вождів , королів чи князів.

Центральною фігурою для монархічної форми правління є монарх - одноосібний глава держави, який здійснює владу за власним правом, а не в порядку делегації. За рідкісним винятком влада монарха є довічною і передається у спадок.

У всіх монархічних країнах монарх є за законом недоторканною особою й ніякої відповідальності не підлягає. У різних країнах монарх носить різні назви: король - у Великобританії, Іспанії, Данії, Швеції, Бельгії, султан - в Малайзії, Брунеї, Омані, емір - у Кувейті, ОАЕ, великий герцог - в Люксембурзі, князь - у Ліхтенштейні [8, c.76].

Французьке королівство, що виникло в ІX столітті з розпадом франкської держави Каролінгів внесло істотну зміну в соціально-економічний розвиток областей, що входили в її склад. У період з ІX-XІІІ ст. панують феодальна роздробленість і відповідні їй виробничі відносини. Вони визначили класову структуру суспільства й антагоністичні відносини між феодалами й залежними селянами.

Земля, як основний засіб виробництва, стала монопольною власністю панівного класу.

Починаючи з XVІ століття формуються нові прогресивні капіталістичні відносини в промисловості й сільському господарстві. З'являється мануфактура в суднобудуванні, у гірничій справі, у металургії, у друкарстві. Утворилися великі економічні центи в Парижеві, Марселі, Ліоні, Бордоіль. Розвиток товарно-грошових відносин привело до формування єдиного загальнонаціонального ринку, а зародження капіталістичних відносин викликало важливі зрушення в соціальній структурі суспільства.

Поряд з основним класом визискувачів - феодалів з'явився новий клас визискувачів - буржуазія, основу якого становили купці, лихварі, мануфактуристи.

У цей період зростає зовнішня торгівля Франції із давньоєвропейськими країнами. Але зрушення убік капіталізму повільно міняли характер французького суспільства. Феодальні виробничі відносини були як і раніше пануючими.

Замість Генеральних штатів король почав скликати Раду нотаблів, у якій були представлені вищі представники трьох станів. Формально рекомендації цієї Ради не мали для короля обов'язкового характеру, однак королівська влада була змушена зважати на думку аристократії, олігархії та церкви, особливо в питаннях введення нових податків.

Королівські податки і суд поширилися на усю територію країни. Приватні армії магнатів заборонялися ордонансом Генеральних штатів ще на поч. XV ст. Королівська армія стала єдиною реальною військовою силою в країні, здатною придушити за лічені дні виступ непокірного герцога чи бунтівного міста. Наступним етапом еволюції монархії у Франції став абсолютизм.

Чи могли Генеральні штати перебрати усю повноту влади в країні з рук монарха, наприклад, скориставшись ослабленням королівської влади в Столітній війні? Історичний досвід Польщі чи Німеччини дозволяє припустити подібну можливість.

Однак втручання паризького патриціату в Жакерію на боці недавнього супротивника - королівської влади, до певної міри симптоматичне. Буржуазія ще не була готова до свого єдиновладдя і вимушено підтримувала короля у його сутичці з непокірними магнатами чи в придушенні селянського повстання.

Саме сила буржуазії у Франції не дозволила Генеральним штатам виродитися у знаряддя аристократичної олігархії, перебрати владу від короля і зосередити її в своїх руках. Буржуазія поки що не була заінтересована у такому розвитку подій, оскільки розраховувати на домінуюче становище в країні їй тоді не доводилося. Це було завдання наступної доби, доби буржуазних революцій, а тим часом верхівка третього стану розсудливо підтримала монархію в її прагненні до зміцнення королівської влади, до абсолютизму.

Головною фігурою в економіці став капіталіст. Якщо цеховий майстер попередньої епохи був по руках і ногах зв'язаний обмеженнями, що їх встановлював статут цеху, то капіталістичне виробництво, навпаки, побудоване на основі вільної конкуренції, чиїм завданням виступає насичення ринку дешевою продукцією, розорення та усунення конкурента [12, c .65].

Цьому слугували т. зв. мануфактури - підприємства нового, капіталістичного типу, на яких сотні найманих робітників виконували кожен свою відносно нескладну операцію.

Якщо майстер (підмайстер) попередньої епохи виготовляв свій виріб - наприклад, годинник - власноруч від початку і до кінця, то при мануфактурному виробництві розподіл окремих операцій між десятками працівників дозволяв різко підвищити кількість вироблюваної продукції і тим самим суттєво здешевити кінцевий продукт.

Капіталізм в його ранніх проявах означав катастрофу для дрібних виробників у місті та на селі, основна маса населення перетворилася на пролетарів, тобто людей, позбавлених засобів і знарядь виробництва, отже, і засобів існування.

Мануфактури не могли відразу забезпечити працею усю масу безземельних селян та розорених ремісників. Велика їх кількість була змушена бродити країнами Європи в пошуках випадкової роботи, а без неї - займатися жебрацтвом, крадіжками і грабежами. Частими були й спроби розорених майстрів знищити фізично ненависного власника мануфактури чи підпалити його підприємство, аби повернути старі добрі часи, коли усім вистачало роботи.

Буржуазія потребувала міцної влади з її репресивно-каральним апаратом, і такою владою став абсолютизм.

Буржуазія не тільки користувалася репресивними можливостями централізованої абсолютистської влади, але й завдяки практиці купівлі посад могла займати ключові позиції в урядах, у фінансовому та судовому відомствах. Вихідці з т. зв. третього стану ставали радниками королів Генріха VIII (Англія) та Людовіка XIV (Франція) [23, c .121].

Суттєво впало значення дворянства. Найбільші прибутки воно могло отримувати від довгострокової оренди землі, оскільки короткострокова призводила до хижацького виснаження ґрунту.

В тому випадку користувач не дбав про сівозміну, добрива (гній), зрошування тощо, а намагався узяти максимум з найменшими затратами. На зміну натуральному оброку приходить фіксований грошовий чинш, коли певна сума сплачується користувачем землі незалежно від результату господарської діяльності.

Однак з відкриттям колоній та розвитком промисловості відбулася т. зв. революція цін. По-перше, впала купівельна спроможність самої монети, бо в обігу з'явилося набагато більше повноцінних (з вагової та хімічно-складової точки зору) золотих і срібних монет, карбованих з американського золота та срібла. По-друге, ринок пропонував усе більшу кількість нових товарів як імпортного (кава, шоколад, тютюн, прянощі), так і вітчизняного походження.

Мода, яка століттями стояла на місці, починала щороку змінюватися, з'явилося багато товарів - зброя, карети, ювелірні прикраси, життя без яких уже видавався дворянству немислимим. Тих сум, яких було цілком достатньо ще сто років назад, уже не вистачало, а збільшувати чинш не дозволяла конкуренція: особисто вільний селянин (викуп на волю розпочався ще в ХІІ-ХШ ст.) негайно переходив до того землевласника, де чинш був меншим.

Втрата доходів змушує дворянство шукати синекур, тобто добре оплачуваних посад на королівській службі, які не вимагали б надто копіткої щоденної праці.

Управління, законодавство, суд зосередилися в адміністрації короля, дворянство без скільки-небудь відчутного опору випустило їх з власних рук, оскільки не було заінтересованим у конфлікті зі своїм чи не єдиним працедавцем.

До того ж монарх отримав змогу максимально зміцнити свою армію завдяки дворянам, які масово бажали служити на королівській службі (пригадайте літературного Д'Артаньяна з Гасконі).

Хоча дворяни разом з духовенством складали менше одного відсотка населення в країнах Західної Європи (виняток становили Іспанія та Португалія), прогодувати цю кількість нових слуг король міг лише за рахунок податків, основним платником яких виступав третій стан, буржуазія. Монархія не могла обійтися без грошей, які вносила буржуазія в державну скарбницю у виді податків [24, c .67].

Економічна політика такої держави намагалася заохочувати вітчизняну промисловість і торгівлю, оскільки це дозволяло підвищувати податки.

На якийсь момент склалася хитка рівновага. Дворянство, яке зневажало і ненавиділо «підлу буржуазію», уже не мало змоги обійтися без неї і змушене було потіснитися в справах державного управління, особливо в царині економіки. Буржуазія ще була не готова узяти одноосібно усю повноту державної влади в свої руки і вимушено підтримувала абсолютну монархію в її протистоянні пригнобленим народним масам та усе слабнучому опору колишньої феодальної верхівки, перів.

Державна влада отримала певну самостійність щодо обох класів - дворянства та буржуазії, вона намагалася закріпити своє монопольно панівне становище і роль міжкласового арбітра на майбутнє. З цією метою вона прагнула ліквідувати станово-представницькі установи (Генеральні штати у Франції не скликалися 175 років) або максимально ослабити їхні впливи, як це було з британським парламентом епохи Тюдорів (1485-1603 рр.).

До початку XVІ століття Франція постає єдиною державою. Формою цієї держави стає абсолютна монархія. Абсолютизм характерний насамперед тим, що вся повнота законодавчої, виконавчої й судової влади концентрувалася в руках спадкоємного глави держави - короля. Йому був підлеглий весь централізований державний механізм: армія, поліція, адміністративний апарат, суд.

Всі французи, включаючи й дворян, були підданими короля, зобов'язані беззаперечно коритися. При цьому абсолютна монархія послідовно захищала класові інтереси дворянства. Феодали так само розуміли, що в умовах загострення класової боротьби придушення селянства можливо лише за допомогою твердого державного абсолютизму. У розквіт абсолютної монархії в країні затвердилася соціально-політична рівновага двох основних експлуатаційних класів - привілейованого й дворянства, що має державні пости, і сили, що набирає, буржуазії.

У різних народів і різних суспільствах були різні політичні, соціальні, правові основи утворення монархій: в одних випадках насильство, фізична і військова сила ставали джерелом влади монарха, в інших демократія, вибори князя, у третіх - укладення договору князя з народом тощо. Як і будь-яка держава, монархія зароджувалась, розквітала, досягала і набирала своєї сили , трансформувалась у різні види і мала різну суть. [25, с. 138]

Отже, монархія - це форма правління за якої главою держави є монарх, тобто в його руках сконцентрована вся державна влада (цар, король, імператор тощо). Влада, як правило, передається у спадок і зберігається довічно. Проте існують монархії, в яких монарх обирається шляхом виборів (Малайзія).

1.2 Ознаки монархії

Монархія - спосіб вираження сутності держави станово-кастового суспільства, відображений у політико-юридичній системі верховної державної влади, де вся її повнота сконцентрована в руках глави держави, котрий у силу свого особливого статусу (первинність і довічність владних повноважень, безвідповідальність і спадковість) одноосібно править державою [1, c .234].

Для того, щоб докладно розібратися в понятті «монархія», необхідно виділити її характерні ознаки:

1) Главою держави є монарх (імператор, король, князь, цар, султан, принц, шах, емір та ін.);

2) Статус монарха передається спадково.

У відповідності з цією ознакою можна виділити такі способи престолонаслідування:

- Салічний, при якому жінки повністю виключаються з кола спадкоємців престолу (Норвегія, Японія, Бельгія);

- Кастильський, не виключає жінок з числа спадкоємців. Існує два різновиди цього способу престолонаслідування - традиційний і сучасний. Згідно з першим престол передається по старшинству, але діє принцип «молодший брат має перевагу над старшою сестрою» (Великобританія, Данія, Іспанія). Сучасний спосіб цього принципу не передбачає (Швеція);

- Австрійський, жінок з числа спадкоємців не виключає, але дає чоловікам перевагу в усіх ступенях спорідненості (Люксембург, Ліхтенштейн, Монако, Нідерланди);

- Клановий, характерний для арабських країн, при якому монарха вибирає правляча родина.

3) Юридична безвідповідальність монарха (юридичний імморалізм), тобто монарх не несе ніякої відповідальності за результати свого правління. Для даної ознаки характерний інститут контрасигнатури (контрасигнації) - скріплення акту глави держави підписом міністра, що означає, що юридичну і політичну відповідальність за даний акт несе міністр, що його скріпив [4, c .76].

Іншою важливою формою правління є регентство - тимчасове колегіальне або одноосібне здійснення повноважень глави держави в монархіях у разі тривалої хвороби, змалку, або тимчасової відсутності монарха.

У залежності від принципу успадкування влади монархія може бути династичною, родовою і виборною.

У династичної монархії діє суворий принцип, відповідно до якого престол передається від батька до сина чи від брата до брата, як це було на Русі.

Набагато частіше нам зустрічається родова монархія, де діяв принцип приналежності до царського роду. Цар повинен був походити з царського роду, але це зовсім не означало, що він автоматично успадковував престол.

Особливий різновид монархії - виборна, що поєднує елементи монархії і республіки. Виборна монархія була і в Візантії. Вона не є рідкістю. В Екваторіальній Африці до цих пір рада старійшин обирає племінних королів строком на рік, а через рік ця рада знову підтверджує або не підтверджує повноваження обраного короля. В даний час виборна монархія існує і в Малайзії, де главою держави є монарх, який обирається на п'ять років особливою нарадою з представників монархічних штатів, які входять у федерацію.

На сьогодні під монархією розуміють таку форму правління, за якої формально спадкоємний одноосібний глава держави здійснює свої повноваження безстроково і звільняється від юридичної відповідальності перед своїми підданими. Утім таке визначення є також занадто широким, адже, нагадаємо вищезазначене, що може існувати так звана «республіканська» чи «виборна» монархія, за якої монарх обирається на певний строк [26, с. 114]. Наприклад, у слов'ян, у Давньоруській державі, князя обирали на віче (загальних зборах) на один рік з метою, щоб він піклувався про людей і виконував свої функції на громадських засадах; в інших випадках, у інших племен - окремі князі захоплювали владу силою і передавали її у спадщину. [30, с.139]

Відомо, що глава держави в умовах монархії може мати різні назви: король, цар, шах, великий герцог, князь, султан. Проте у державознавстві ці титули практично не вживають (якщо не характеризують ту чи іншу країну) і об'єднують їх однією категорією - монарх [15, с. 95].

Здебільшого інститут монарха існує у формі одноосібного глави держави, для якого характерними є низка привілеїв-прерогатив. При цьому під прерогативою спочатку розумілася «влада діяти на власний розсуд заради суспільного блага, незважаючи на норми закону, а іноді навіть проти нього», а потім будь-яке виключне право монарха.

Означені привілеї-прерогативи визначаються насамперед відповідними конституційними нормами. Проте вже на поч. ХХ ст. відомий російський юрист професор О. Єлістратов доводив, що їхня кількість зводиться до п'яти:

1) невідповідальність;

2) недоторканість;

3) утримання за рахунок державних коштів;

4) почесні знаки та назви;

5) служба Двору [10, с. 140].

Сучасне державознавство, в основному, розглядає монархію як форму правління, яка або притаманна малорозвиненим країнам, або є всього лише даниною традиціям тієї чи іншої країни. Утім, як зазначав доктор юридичних наук Е. Григоніс: «Монархія, без сумніву, ще не зжила себе. Усі її сучасні різновиди, за винятком абсолютної монархії, достатньо узгоджуються і з ідеєю правової держави, і з принципом розподілу влади» [9, с. 331].

Таким чином, монархія є однією з форм правління, яка була історично першою і не втратила свого звучання і до ХХІ ст. Як і республіка, монархія має характерні риси як для усіх видів, так і певні особливості, характерні для окремих підвидів.



Розділ 2. Особливості абсолютної монархії

2.1 Історія становлення абсолютної монархії

Абсолютна монархія - форма правління, що сформувалася в Європі на етапі пізнього середньовіччя (XVI-XVII ст.), була "покликана" підтримати суспільну будову, яка похитнулася з розкладом феодалізму та зародженням основних буржуазних відносин. Зігравши упродовж певного часу позитивну роль у світовому історичному процесі, абсолютна монархія поступилася (не без революцій) більш прогресивним формам державності [17, c. 635].

Абсолютизм спочатку сприяв розвиткові ремесла та торгівлі, але згодом став гальмом розвитку продуктивних сил. Абсолютизм характеризується утворенням бюрократичного централізованого апарату, введенням постійних податків і постійної найманої армії. Буржуазія, яка виросла у значну силу, революційним шляхом знищила абсолютизм (в Англії в XVII столітті, у Франції у XVIII столітті). У Росії абсолютизм був знищений Лютневою революцією 1917 року.

Протягом історії Європи, божественне право королів як основа абсолютної монархії обґрунтовувалося теологічно. Багато європейських монархів, таких як російські, заявили про верховну самодержавну владу по божественному праву, та про неможливість їх підданих мати будь які права для обмеження влади монарха.

Джеймс VI Шотландський (пізніше Джеймс I Англійський) і його син Карл I з Шотландії та Англії намагалися імпортувати цей принцип. Спроба Карла І запровадити єпископський спосіб правління з церквою Шотландії призвела до Ковенантського повстання і Єпископських війн. Спроби Карла І встановити абсолютистський уряд за європейським зразком, були головною причиною громадянської війни в Англії, незважаючи на те, що він прийняв це правило на 11 років: починаючи з 1629 року, після розпуску парламенту на деякий час [20, c .4].

Існує велика кількість різних думок істориків щодо обсягу абсолютної влади серед європейських монархій. Деякі з них, такі, як Перрі Андерсон, стверджують, що досить багато монархій досягли рівня абсолютистского контролю над своїми державами, у той час як історики, такі як Роджер Меттам, оспорювали саму ідею абсолютизму [9]. У цілому, історики, які не згодні з терміном абсолютизм, стверджують що більшість монархів, позначені як прихильники абсолютизму, виявили не більше влади над своїми підданими, ніж будь-які інші неабсолютистські правителі, і ці історики, як правило, підкреслюють відмінності між абсолютистською пишномовністю монархів і реаліями ефективного використання влади цими абсолютними монархами.

Принцип абсолютизму генетично пов'язаний з трьома помітними історичними явищами: з бюрократизацією, відходом від християнських засад і етатизму.

Великій державі властива або монархія з аристократією, або монархія з демократією. Якщо ж вони відсутні то, неминуча монархія з бюрократією. Франція в якості бюрократичної держави була лідером Західної Європи. У XVII столітті вона стала країною класичного абсолютизму.

Абсолютна монархія пов'язана з антихристиянськими тенденціями епохи Відродження, а епоха Просвітництва вся була присвячена дехристиянізації західноєвропейської культури. Існував так званий "освічений абсолютизм", який означає лише одне: на троні сидить абсолютний монарх, якому на вухо нашіптує розумні поради один з просвітителів.

В епоху Просвітництва існував принцип суспільного договору у варіанті Т.Гоббса (принцип Левіафана). Суть його в тому, що в інтересах дворянства чи інших станів повноваження раз і назавжди делегуються державі, і підданим залишається тільки підкорятися. Саме цей принцип був реалізований у абсолютизмі [22, c .18].

Особливий різновид абсолютної монархії представляє абсолютна теократична монархія - особлива форма організації державної влади, при якій остання належить церковній ієрархії. Прикладом такої монархії є Ватикан, де законодавча, виконавча і судова влада належать Папі, довічно обирається колегією кардиналів.

Поява абсолютизму в Європі була обумовлена зміною суспільних відносин. Наприклад, у Франції влада фактично належала великим землевласникам (королю належало тільки близько 30% земель). Станово-представницькі органи мали необмежений вплив на короля. Землевласники могли змусити короля прийняти будь-який закон, який їм був вигідний. З розвитком міст з'являється новий клас буржуазії. Безперервні війни призводять до збільшення витрат. З'явилася необхідність об'єднання, встановлення сильної влади.

Централізацію влади підтримали представники церкви. У той період відбулося злиття держави і церкви. Практично всі пости в органах влади займали священнослужителі.

Землі переходять у власність держави, станово-представницькі органи втрачають свій вплив, розвивається нова ієрархія влади. З'являється регулярна армія, органи правопорядку. Закони, що видаються королем, обов'язкові для виконання по всій території країни. Міста втрачають право на самоврядування, градоначальники призначаються королем.

У міру розвитку економічних відносин необмежена монархія втратила своє значення, стала перешкоджати подальшому зростанню добробуту буржуазії. Виникли суперечності привели до зміни абсолютної монархії на конституційну, наприклад, у Великобританії, і насильницького повалення государя, наприклад, у Франції.

Відмінними рисами необмеженої монархії в Великобританії було збереження функцій парламенту, відсутність регулярної армії, розгалуженого апарату управління на місцях [22, c.19].

У Німеччині та Італії (так як централізовані держави формувалися пізніше) необмежена монархія виражалася у владі місцевого князя.

У Росії абсолютна монархія (самодержавство) проіснувала до початку XX століття.

Нині абсолютна монархія зберегла основні свої ознаки передусім на арабському Сході, зокрема в таких країнах, як Бахрейн, Бруней-Даруссалам, Катар, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія. Її живучість пояснюється наявністю сприятливої соціально-економічної бази та відсутністю характерних для класичного абсолютизму гострих соціальних суперечностей. Це зумовлено багатими природними ресурсами, наявність яких у цьому регіоні дає змогу абсолютній (у політичній сфері) владі здійснювати соціально спрямовану політику й у такий спосіб гальмувати об'єктивні процеси руйнування станово-кастового суспільства, у якому ці країни ще перебувають, та їх перехід до громадянського суспільства. Цей чинник, тобто інша соціально-економічна база, відрізняє сучасну абсолютну монархію від її класичного прототипу пізньофеодальних часів.

2.2 Основні типологічні ознаки абсолютної монархії як форми правління

Абсолютизм (від лат. absolutus -- необмежений, незалежний, безумовний, самодержавство, абсолютна монархія) -- форма правління державою, за вся повнота державної, а іноді і духовної влади (суверенітет тощо) належить одній особі (царю, імператору, королю), та для якої характерний найвищий ступінь централізації державної влади. Абсолютна монархія відрізняється від обмеженої монархії, в якій влада монарха обмежена або юридично, або конституцією.[1]

Абсолютна монархія пояснюється сучасними вченими найчастіше як необмежена нічим влада одноосібного правителя - монарха. У той же час філософські, історичні та державно-правові основи цього поняття набагато ширше.

З точки зору філософії абсолютним прийнято вважати те, що є досконалим і не підлягає ніякому сумніву. Дане поняття зустрічається і в онтології, і в гносеології, і в багатьох інших розділах цієї науки. Скрізь термін «абсолютне» має на увазі найвищий прояв того чи іншого процесу або явища, а також певну кінцеву стадію розвитку. Не є винятком з цього ряду і державно-правовий зміст цього поняття.

Теоретично, абсолютний монарх здійснює всю владу, але практично, монархія врівноважується політичними групами з числа соціальних класів і каст, таких як аристократія, духовенство, середніх і нижчих класів.

Деякі монархії мають слабкі (символічні) законодавчі та інші урядові органи, які монарх може змінювати або розпускати за власним бажанням.

Абсолютизм характеризується тим, що держава досягає такого рівня розвитку, за якого створюється великий бюрократичний апарат влади, посилюються карні органи, формується професійна армія. Діяльність станово-представницьких органів влади майже припиняється або їх розпускають.

Абсолютизм допускає, на відміну від деспотичних, тоталітарних режимів, наявність латентних (прихованих) обмежень влади: економічних (існує відносний плюралізм власності), соціальних (наявність багатоманітної соціальної структури та спадкоємної аристократії), політичних (абсолютизм здатний до політичної динаміки, розширеного політичного відтворювання), ідеологічних (абсолютизм не вбачає в існуванні ідеологічної багатоманітності загрози для себе) [27, c. 143].

Багато народів з абсолютних монархій, таких як Марокко, перейшли до конституційної монархії. Хоча, в деяких випадках, монарх зберігає величезну владу, а впливом парламенту на політичне життя знехтує.

У Бутані уряд перейшов від абсолютної монархії до конституційної монархії, слідуючи запланованим парламентським виборам в Tshogdu в 2003 році і виборам Національних Зборів у 2008 році.

Непал хитався між конституційним правлінням і прямим правлінням, пов'язаний з Непальською громадянською війною, Маоїстським заколотом, і в 2001 році вбивством королівської сім'ї в Непалі, і з скасуванням непальської монархії 28 травня 2008 року. В Тонга, король мав мажоритарний контроль у парламенті до 2010 року.

З іншого боку, Ліхтенштейн перейшов до розширення влади монарха: принцу Ліхтенштейна були надані розширені повноваження після референдуму про внесення змін до Конституції Ліхтенштейну в 2003 році.

Правляча сім'я Кім в Північній Кореї (Кім Ір Сен, Кім Чен Ір і Кім Чен Ин) була описана як де-факто абсолютної монархії або «спадкова диктатура».

Відмінними рисами абсолютної монархії є:

· централізація всіх владних повноважень;

· жорстка ієрархічна структура державного управління;

· наслідний характер передачі влади;

· влада монарха не може бути обмежена.

В Європі розквіт абсолютизму припав на XIV - XVI століття. У сучасному світі також збереглися кілька держав з необмеженою владою.

Популярність поняття абсолютної монархії істотно знизилася після Французької революції, яка сприяла поширенню ідей про уряд, заснований на народному суверенітеті.



Розділ 3. Порівняльний аналіз абсолютної монархії в країнах світу

Усі європейські держави пройшли через новий етап розвитку - етап абсолютної монархії. Недаремно кажуть: «Один випадок - випадок, два - збіг, три - система».

В одних державах це відбулося раніше, в інших - дещо пізніше (в Англії, наприклад, вершиною абсолютизму вважають Єлизавету І (померла у 1603 р.), у Франції - Людовіка XVI (помер у 1715 р.), в Росії - Катерину II (померла у 1796 р.).

Окремі держави вимушені були пройти цей етап навіть у складі інших держав - так, Польща не зуміла вберегти свою «шляхетську демократію», втратила незалежність і була у результаті трьох поділів розділена між Австрією, Росією та Пруссією [28, c .1037].

Нарешті, державний абсолютизм одних держав відрізнявся від абсолютистського режиму інших (досить порівняти Англію та Францію).

З іншого боку, згадаймо горду заяву Людовіка XVI: «Держава - це я». Цікаво побачити, чим обернулося для держави і права європейських країн таке необмежене зосередження в одних руках усієї повноти виконавчої, законодавчої та судової влади? Чи може абсолютизм, нехай навіть і найбільш «просвічений», вирішити усі проблеми своїх підданих, зробити державу не лише військово-могутньою, але й багатою та процвітаючою? Чого насправді вартий аргумент монархістів усіх часів і народів про те, що: «Король не зраджує»?

Абсолютизм у Франції встановився у другій половині XVІ ст. за Генріха ІV Наваррського. Воцарінню Генріха ІV передувала багаторічна релігійна війна між католиками і гугенотами. Король розумів, що шлях до їхнього примирення лежить через компроміс, якого і було досягнуто Нантським едиктом 1598 р. Католицька релігія була проголошена державною, а католицькій церкві було повернуто майно і привілеї [22, c .23].

Протестантам (гугенотам) дозволялося сповідувати свою віру скрізь, крім Парижа. Їх допускали нести державну службу.

Генріх ІV був першим абсолютним монархом Франції. Теорію суверенітету королівської влади розробив його сучасник, великий вчений і юрист Боден. У поняття суверенітету він включав незалежність державної влади як у середині країни, так і за її межами.

Абсолютизм остаточно сформувався за кардинала Ришельє, міністра Людовіка ХІІІ. Він жорстоко придушував повстання селян і міських низів, переслідував гугенотів і також рішуче розправлявся з бунтівливими магнатами. Королівська декларація 1626 р. оголошувала про знесення замків та укріплень герцогів і графів.

У період абсолютизму було істотно реорганізовано місцеве управління. Встановився бюрократичний централізм. Адміністративно Францію було поділено на провінції, округи. Великі округи очолювали інтенданти - чиновники з дуже широкими повноваженнями. Влада губернатора була обмежена до мінімуму. Інтенданти короля у справах юстиції, поліції, фінансів підпорядковувались першому міністру або королю.

Абсолютизм у Франції мав завершену, класичну форму. Свого часу він відіграв позитивну роль, допоміг зміцнити вітчизняну промисловість. Високе мито на ввіз готової продукції закривало доступ на ринки Франції більш дешевих виробів з інших країн, полегшувало ввезення сировини [1, c .76].

За абсолютизму король був необмеженим монархом. Він видавав і скасовував закони, сам призначав і зміщував чиновників. Централізація влади і управління особливо посилилась за Людовіка XІV. Королівський едикт 1641 р. заборонив судам, у тому числі й Паризькому парламенту, приймати до розгляду справи, що стосувались "держави, адміністрації й уряду”. Паризький парламент був позбавлений права демонстрації.

Генеральні штати і Рада нотаблів уже не діяли. Для обговорювання особливо важливих питань король скликав державну раду.

Нагляд за діяльністю інтендантів здійснював генерал-контролер фінансів, зберігались бальяжі й сенешальства.

З'явились посади державних секретарів: іноземних, військових, морських справ і королівського двору. У разі відсутності короля головою державної влади обирали канцлера, який скріплював королівською печаткою акти монарха. Державні секретарі фактично виконували функції королівських міністрів.

У період абсолютної монархії остаточно оформились три стани: духовенство, дворянство і "третій стан”. Духовенство мало певні привілеї. Священнослужителі були звільнені від рекрутського набору в армію, вони не платили податків, мали свій суд, свою адміністрацію, яку очолював папа римський.

Проте самостійність церкви стала обмежуватись. Папі було заборонено роздавати духовенству церковні володіння у Франції, обмежувалось право кліриків апелювати до Ватикану у судових справах, скоротились побори на користь папської курії.

Дворянство (дрібне й середнє) становило опору монархії. Воно не платило податків і мало певні привілеї. За службу в королівській армії дворяни, як правило, одержували маєтки - лен, платню, пенсії. Їх називали дворянами шпаги. Разом з духовенством вони займали майже всі відповідальні державні та церковні пости.

До "третього стану" належали міщани і селяни. Купці й ремісники об'єднувались у цехи і гільдії. Третій стан ніс основну частину податкового тягаря [8, c. 65].

Вершиною французького абсолютизму вважають королювання Людовіка XIV - «короля-сонця», який зійшов на престол у 1643 р. в п'ятирічному віці. Регенткою було призначено Анну Австрійську, матір короля, а фактичним правителем став її фаворит, талановитий наступник Рішельє кардинал Мазаріні.

Дворянство спробувало скористатися неповноліттям короля для повернення колишніх привілеїв, однак змова поважних на чолі з герцогом Бофором, спрямована на усунення Мазаріні, була легко придушена останнім. У 1648-1653 рр. опозиційні престолу сили об'єднувалися у т. зв. фронду (тобто «пращу», носіння котрої, згідно з королівським указом, каралося в'язницею. Бунтівні пери, привішуючи до поясів своїх камзолів цю нехитру зброю, демонстрували тим самим повну зневагу до королівської поліції).

Після повстання парижан 1648 р. королівській владі довелося навіть піти на поступки. Домовившись з буржуазією, Мазаріні до 1653 р. був змушений вести боротьбу проти фронди принців (принц Конде, кардинал Ретц та герцог Бофор).

Після смерті Мазаріні (1661 р.) Людовік XIV самостійно правив Францією 54 роки. Цей час дістав назву «віку Людовіка XIV» (1661-- 1715). Двір короля з «кубла заколотів» Парижа перебрався у Версаль, за 18 км від столиці. За Людовіка XIV королівська влада набула характеру особистої централізованої диктатури [10, c .37].

Відразу після смерті Мазаріні 22-річний Людовік оголосив, що він «сам буде своїм першим міністром». Юридично навіть міністри рангу Кольбера чи Лавуа займали зовсім інше становище, ніж Рішельє чи Мазаріні. Король особисто підписував навіть незначні папери.

Віднині виступ проти влади не можна було, як колись, виправдовувати намаганням скинути «поганого міністра» при «доброму королі». Щоправда, ця монета мала і зворотний бік - королівська влада максимально зміцніла, але втратила колишній «громовідвід», звинувачувати у власних прорахунках було більше нікого.

Абсолютистська монархія пішла шляхом повної ліквідації тих станових привілеїв, які ще зберігалися від попередньої епохи, вбачаючи в правах станів загрозу своїй неподільній владі.

Паризький парламент (вищий суд країни) був позбавлений свого політичного значення. Те ж стосувалося місцевих парламентів у провінціях.

У 1688 р. Людовік XIV з'явився у Паризькому парламенті і власноручно видер сторінки протоколів періоду Фронди: «Ви гадали, панове, що держава - це ви? Держава - це я!». На початку 1673 р. парламент було позбавлено основного права, на якому базувався його вплив, права затримувати королівські закони і подавати на них заперечення (ремонтранси).

Розправа з парламентом на перших порах посилила владу короля. Актом 1692 р. усі міські посади, які з часу викупу містами своєї незалежності від феодалів вважалися виборними, були оголошені продаваними. В наступні 80 років уряд 7 разів виставлятиме ці посади з торгів для поповнення казни.

Було завдано відчутного удару політичним впливам буржуазії, коли в 1663-1664 рр. королівська влада анулювала усі випадки возведення у дворянство після 1631 р. та провела звірку на місцях законності використання феодальних титулів їхніми носіями (буржуазія та інші представники третього стану часом присвоювали собі гучні титули без будь-яких підстав).

Водночас, величезні суми витрачалися на підтримку вітчизняного виробника. З 1665 р. генеральний контролер фінансів Кольбер, син звичайного буржуа, витратив колосальні кошти на розвиток килимової, шовкової та мереживної промисловості (5,5 млн ліврів), суконні підприємства отримали ще 2 млн ліврів дотацій [5, c .78].

За 23 роки управління Кольбера в середньому щороку засновувалися по дві королівські мануфактури. Для заморської торгівлі Кольбер заснував кілька монопольних привілейованих компаній: Ост-Індську, Вест-Індську, Левантійську, Північну та ін. Франція захопила колонії в Індії (Пондішері), Америці (Луїзіана на Міссісіпі), продовжувала колонізацію Канади та Вест-Індських островів.

Якщо коротко охарактеризувати економічну політику абсолютизму періоду Людовіка XIV, то вона зводилася до повсякчасного заохочення власного виробника за умови позбавлення буржуазії найменших політичних прав, навіть тих, що були завойовані в попередню добу.

За Людовіка XIV увійшли до вжитку безіменні бланки, підписані королем,- санкції на арешт і подальше ув'язнення у Бастилії незручної особи. Розпоряджалися такими бланками вищі сановники. В столиці члени королівської сім'ї та інтенданти в провінціях мали право перебирати у власне провадження будь-які карні чи цивільні справи з судів усіх інстанцій. Тим самим режим необмеженої законодавчої та виконавчої влади абсолютизму поширювався і на третю гілку влади -судову.

Спирався режим на міцну центральну владу і армію. На місцях усі військові сили території перебували під командуванням губернатора та його підлеглих - сенешаля або королівського лейтенанта (намісника).

Губернатори не ставали, як це було раніше, носіями начал децентралізації, це були звичайні, хоч і високопоставлені, королівські чиновники.

В армії на поч. XVIII ст. налічувалося 46 піхотних і 28 кавалерійських полків. Приблизно третину особового складу становили найманці. У Франції уперше в світі з'явився генеральний штаб. Однак офіцерські посади усе ще продавалися. Командири полків компенсували кошти, витрачені на купівлю офіцерських патентів, за рахунок полкових сум. Разом з тим саме регулярна армія була найнадійнішою опорою абсолютної монархії.

Режим абсолютної монархії, який був закономірною ланкою у розвитку держави і права, слід розцінювати як явище прогресивне. Він прискорив розвиток економіки, покінчив з рештками феодальної роздробленості, сприяв формуванню французької нації тощо. Окрім збройних сил, централізації, а отже, і організаційному зміцненню були піддані й інші ланки державного апарату - органи суду, репресій, адміністрації і т. д.

У містах цю роль зміцнення адміністративно-управлінського апарату виконували муніципалітети, службові особи яких (мери, ешвани та ін.) не обиралися, а призначались за відповідну плату. Судова влада на місцях (крім атавістичних сеньйоральних судів) була представлена президіальними судами та провінційними парламентами. В діяльність провінційної адміністрації та судів активно втручалися прислані зі столиці інтенданти. Як уже зазначалося, інтендантам належали фіскальні, поліцейські, адміністративні, військові, судові функції. Конфлікт з місцевими органами влади вирішувався зазвичай на користь інтендантів.

Центральний уряд складався, з одного боку, з королівських рад - верховної, фінансової, ради депеш та ін., з іншого боку, з колегії державних секретарів, кожний з яких мав власний апарат чиновників,-- зачаток майбутніх департаментів. Роль рад падала, згодом вона звелася до координації діяльності департаментів.

Доба абсолютизму ознаменувалася змінами в карно-процесуальному законодавстві. Ордонанс 1498 р. Людовіка XII та едикт 1539 р. Франціска І повністю скасовували змагальний процес. Його місце зайняв розшуковий процес двох типів - ординарний та екстраординарний. Збір доказів, ведення суду проходили таємно. Основним доказом вважалося визнання звинуваченого. Також дозволялися тортури. З метою виявлення спільників тортури могли застосовуватися і після винесення вироку.

Судова система була складною і заплутаною. Лише апеляційних інстанцій налічувалося десять. У судах панували бюрократизм, хабарництво, свавілля. Саме королівська влада (досить згадати безіменні бланки на арешт) цю систему підтримувала і закріплювала. Королівське свавілля зовсім не ставило на меті зміцнення держави, набагато частіше воно мало суб'єктивний характер. Так, Людовік XIV переслідував протестантів, хоч це і завдавало суттєвої шкоди економіці [9, c .165].

Уже в кінці XVII ст. можна було побачити, що абсолютна монархія у Франції йде до катастрофи і ледве долає зростаючий опір. У 1713 р. країна завершила боротьбу за «іспанську спадщину», що стало тимчасовим порятунком для французького абсолютизму. На той час дефіцит державного бюджету досягав 2,5 млрд ліврів, перевищуючи у 32 рази розмір річного прибутку держави. Похорони померлого у 1715 р. Людовіка XIV проходили поспіхом і скромно.

Абсолютизм у Франції протримався ще понад півстоліття, головним чином спираючись на армію та розгалужену репресивно-тоталітарну систему. Принципи абсолютизму у цій країні були доведені до крайньої межі. Так, у 1771 р. переважна більшість членів паризького парламенту була заарештована і вигнана, паризький і руанський парламенти замінені простими судовими камерами, члени яких призначалися королем. Інші провінційні парламенти були цілком реорганізовані.

У руках у королівської влади практично повністю зосередилися усі три владні гілки - законодавча, виконавча і судова. А ще через кілька років розпочалася Велика Французька революція. Вислів Людовіка XV: «Після нас - хоч потоп» виявився пророчим.

Абсолютна монархія в Англії та її особливості. Англійський парламент, вперше скликаний у 1265 p., протягом кількох сторіч був найефективнішою станово-представницькою установою середньовічної Європи. Як відомо, уже в XIV ст. королівська влада в Англії не мала права встановлювати нові податки та збирати раніше встановлені без згоди парламенту. Останній з кожним роком ставав усе більш впливовою політичною установою. У нього була своя соціальна база, яка з ростом міст та первісною капіталізацією сільського господарства тільки розширювалася і міцніла. Але Англія також пройшла у своєму розвитку через етап абсолютної монархії. Що ж дозволило зміцнитися королівській владі і, відповідно, що примусило парламент на якийсь час відмовитися від колишніх політичних амбіцій? [11, c .48]

У 1380 р. в зв'язку з Столітньою війною, яку Англія вела на той час з Францією, було введено подушний податок на військові потреби. Податок збирався чиновниками настільки насильно і брутально, що це викликало повстання під проводом Уота Тайлера. Міська біднота Лондона відкрила ворота міста повсталим селянам. Тайлер від імені свого війська висунув королю такі вимоги: остаточне звільнення усіх селян, скасуванню панщини із заміною и невеликим грошовим внеском, надання селянам права вільної торгівлі продуктами своєї праці. І хоча Тайлера було підступно вбито, феодали переконалися в необхідності міцної королівської влади як гаранта їх становища в суспільстві. Аналогічний урок знать отримала у 1450 р. під час повстання Джека Кеда. Знать, церква, багаті міщани шукали порятунку у міцній королівській владі.