З 1455 по 1485 pp. в Англії тривала усобна війна між прихильниками двох монархічних династій - Ланкастерів і Йорків, відома як війна Білої і Червоної Троянд (ці квіти були елементами гербів названих династій). Відбулося 12 кривавих сутичок; в битвах, на ешафоті та від рук убивць загинуло 80 принців королівської крові. Королем став Генріх VII Тюдор, засновник нової династії. Коли він уперше скликав парламент, в ньому налічувалося тільки 29 світських перів, деякі з них дістали це звання від самого короля. монархія абсолютизм влада англія

30 років усобної війни настільки виснажили Англію, що населення з готовністю підтримувало династію, яка нарешті встановила в країні громадянський мир. Уже після завершення війни Білої та Червоної Троянд у руках королівської родини зосередилася п'ята частина усіх земель Англії. У 1534 р. Генріх VIII прийняв документ, відомий як «Акт про супрематію». Його вважають початком існування окремої англіканської церкви. Віровчення та організаційні основи цієї церкви залишалися переважно близькими до католицьких, але за Єлизавети І в «39 статтях» (1571 р.) віровчення було дещо наближене до кальвінізму. Головою англіканської церкви є король Англії, а не римський папа. Король призначає єпископів. Примасом виступає архієпископ Кентерберійський, наступний в ієрархії - архієпископ Йоркський. Значна частина єпископів є членами палати лордів в силу посад, що їх вони обіймають. Усі принципові церковні статути підлягають затвердженню парламентом. Видатки на утримання церкви значною мірою несе держава. Звільнення з-під опіки папського Риму зміцнило авторитет королівської влади, посилило її контроль над палатою перів, оскільки саме королю належало право утвердження клерикальної фракції цієї палати. В 1534 р. було проведено секуляризацію усіх церковних земель, що ще більше зміцнило могутність корони [11, c .49].

Початок англійського абсолютизму припадає на XV ст., а розквіт - на XVI. Як бачимо, англійський абсолютизм дещо випереджав у часі французький (і був перерваний революцією майже на 150 років раніше). Складання сильної централізованої держави в Англії уже наприкінці XIV ст. пояснюється, по-перше, кращою організацією і дисципліною пануючого класу порівняно з рештою країн Європи (тут важко переоцінити війну Троянд, яка згуртувала уцілілих феодалів навколо династії). По-друге, наявність вільного селянства дозволила Англії першою в світі створити якісно нове військо на службі короля. Після битви при Кресі (1346 р.) стало зрозумілим, що старому рицарському ополченню та колишній військовій тактиці приходить кінець. Потужні арбалети, а згодом і вогнепальна зброя з легкістю дірявили найтяжчі рицарські доспіхи. Рицарська кіннота, позбавлена маневреності, ставала швидкою здобиччю легкоозброєних піхотинців-лучників. Англія першою реалізувала нову армію, що не тільки дозволило вести активну зовнішню політику, але й легко придушувати колись грізні бунти непокірних феодалів. По-третє, в англійському суспільстві не було штучних перепон для переходу міщан в ряди пануючого класу феодалів, чи, навпаки, для участі представників дворянства в промисловості і торгівлі. За указом 1278 р. усі вільні тримачі землі з річним доходом у 20 ф. ст. були зобов'язані викуповувати рицарський патент (казна мала з цього неабиякий дохід). Заможні купці, ремісники, розбагатілі селяни ставали рицарями.

З іншого боку, дворянство вже в XIII ст. активно працювало в сфері промисловості і торгівлі, не вважаючи ці заняття чимось принизливим для себе. Це вело до прискореного розвитку острівної економіки і, як наслідок, до раннього складання єдності економічного життя - цієї запоруки політичної цілісності країни. Острівне становище Англії також сприяло формуванню сталих господарських зв'язків. Абсолютизм відповідав об'єктивним потребам централізації держави, функціонування її економіки як єдиного цілого.

Але раннє формування системи політичного абсолютизму в країні зумовило його незавершений характер. Саме цією обставиною пояснюються такі особливості англійського абсолютизму:

* продовжує існувати орган станового представництва (парламент);

* зберігається місцеве самоврядування;

* збройні сили є відносно нечисленними, якщо порівнювати з арміями континентальної Європи. До певної міри ця обставина компенсується сильним флотом, в т. ч. і каперським [30, c .98].

Було б не зовсім правильно пояснювати збереження англійського парламенту виключно силою традицій чи дивною забудькуватістю королівської влади. Палата громад висловлювала невдоволення і дозволяла собі гостру критику політики королівського уряду навіть у роки правління Єлизавети І, тобто в період зеніту англійського абсолютизму. Зокрема, нападкам піддавалися питання про престолонаслідування (призначення спадкоємця з огляду на бездітність Єлизавети), ставлення уряду до католиків і кальвшістів-пуритан, продаж торгово-промислових монополій тощо. Крім того, парламент неодноразово протестував проти втручання уряду і двору в парламентські вибори, вимагаючи визнання недійсними тих виборів, в яких депутат виявлявся креатурою високопоставлених кіл чи самого королівського двору. Остання сесія парламенту, яка зібралася за правління Єлизавети (1601 p.), закінчилася фактичною капітуляцією королівського уряду. Єлизавета була вимушена обіцяти припинити у майбутньому продаж монополій, тобто виключного права на виробництво чи зовнішню торгівлю певними видами продукції.

Спокуса узяти парламент під свій контроль, а при нагоді повністю відмінити його законодавчу та контролюючу діяльність, була дуже значною. Королівський уряд ще в 1410 р. оголосив своєю прерогативою перевірку правильності парламентських виборів. Генріх VII скликав парламент 7 разів за 24 роки, Єлизавета 1-10 разів за 45 років. Генріх VIII (1509-1547) почав сам призначати спікера, Карл І взагалі 11 років обходився без парламенту. Але, незважаючи на переслідування, цей орган не лише вцілів, але й намагався за сприятливих обставин диктувати свою волю королям. Прикладом може служити останній (четвертий) парламент Якова І, який притягнув до судової відповідальності керівника фінансового відомства графа Мідлсекса. Сам король був вимушений видати ордонанс, яким оголошував недійсними усі патенти на «монопольне право продажу, купівлі, виробництва або споживання чого б то не було в королівстві». Протягом усього періоду абсолютистського правління парламент так і не випустив зі своїх рук права затвердження розміру податків, хоча й втратив право контролю за державними витратами.

Сила парламенту полягала в союзі «старого» та «нового» дворянства. У континентальній Європі становлення абсолютизму стимулювалося роллю монарха як арбітра у конфлікті буржуазії та дворянства. Дворянство звично зневажало «підлу буржуазію», хоч і не могло існувати без її грошей. Буржуазія підтримувала короля, який ліквідовував феодальну роздробленість, припиняв усобні війни, скасовував внутрішні мита тощо. Союз дворянства і буржуазії у цих країнах був малоймовірним, надто різними виявилися інтереси даних класів.

В Англії, як уже згадувалося, розбагатілий простолюдин без зайвих формальностей ставав рицарем. І, навпаки, молодші сини перів і баронів (землю та титул успадковував старший брат) залучалися до промислового виробництва і торгівлі, не вбачаючи в цьому кроці жодних моральних перепон. Королівська влада не могла ефективно грати на протиріччях у відносинах майнових класів, оскільки ці протиріччя не були антагоністичними, а сама межа між класами - доволі розмитою і умовною [5, c .105].

До речі, цією ж обставиною пояснюється і збереження місцевого самоврядування. Тим більше, що воно нічого не коштувало державі, оскільки усі посади були неоплачуваними. Його посадові особи (ректор, церковні старости, сінодсмени та бідли) здійснювали нагляд за дорогами і мостами, опікувалися бідними, контролювали обрання самих посадових осіб тощо. Представники місцевого самоврядування мали право накладати штрафи за бродяжництво, порушення недільного дня (праця в неділю, торгівля спиртним) тощо.

Англійське право періоду абсолютизму далі розвивається як прецедентне. Причому, оскільки в країні паралельно існують різні суди (суд канцлера, суди загального права, «маноріальні суди» - ті, що користувалися місцевими звичаями), прецедент, створений в рамках однієї системи судочинства, не є обов'язковим для іншої. Особливо важливу роль у розвитку права починає відігравати суд канцлера. Починаючи з 1329 р., усі петиції та просьби про помилування на ім'я короля почали надходити до монарха через канцлера. Канцлер формально був змушений визнавати рішення вестмінстерських судів, але міг під загрозою тюремного ув'язнення заборонити стороні-переможцю виконувати постанови судів загального права. Виконання власних судових рішень канцлер міг забезпечувати загрозою штрафу і тюремного ув'язнення. Це дозволяло, по суті, творити нові правові норми у тих випадках, коли прецеденти загального права стримували розвиток суспільства (наприклад, подібна правова колізія виникла з появою трастів - загальне право не передбачало можливості управління майном в інтересах власника).

З'являється ряд нових кардинальних моментів. Остаточно утверджується принцип: злочинець чинить посягання не лише на майно чи особу потерпілого індивіда, а й на суспільні інтереси, на «королівський мир».

Для настання карно-правової відповідальності вимагається наявність вини в діях злочинця, причому ця вина розуміється доволі своєрідно. Дана обставина пояснюється тим, що правосуддя в судах усіх форм права часто передавалося до рук представників церкви як найбільш освіченого та підготовленого прошарку суспільства. Церква і канонічне право надавали першочергового значення умислу, спрямованості дій у вчинках індивіда. Так, згідно з «вражаючою доктриною Кока», коли особа, стріляючи в дикого птаха, влучає в людину,- це є випадок, оскільки стріляти в дикого птаха законно. Але, коли особа, стріляючи в чужого півня, здійснює випадкове убивство людини, то це вважається тяжким вбивством, оскільки дії особи з самого початку були незаконними.

Тяжкі злочини, що дістали назву «фелонія» (зрада, таємне вбивство, розбій, підпал, фальшивомонетництво та ін.), розглядаються виключно королівськими судами. В XIV ст. з фелонії вичленовується новий делікт - власне зрада, яка, в свою чергу, підрозділяється на високу зраду (проти короля та системи королівського правління) і малу зраду. Відповідальність за делікти проти короля і членів його родини (з 1416 р. до їх розряду було віднесено і фальшивомонетництво) поширювалася не лише на злочинців, а й на їхніх дітей - вважалося, що батьки передають свою «нечисту кров».

Поняття «малої зради» передбачало злочинне позбавлення життя, здійснене особою, яка була зобов'язана коритися потерпілому: убивство дружиною чоловіка, слугою господаря тощо.

Легші кримінальні делікти (місдімінор) утворювали третю групу злочинів. Зокрема, ними виступали кривосвідчення, фальсифікація.

Покарання за злочини були надзвичайно жорстокими, часто застосовувалася кваліфікована смертна кара: спалення на вогнищі, колесування, четвертування, вирізання нутрощів, а також членоушкодження.

Сучасні абсолютні монархії збереглись на Сході: в чистому вигляді в султанаті Оман, в пристосованому до сучасних умов в більшості країн Перської затоки - Бахрейні, Катарі, Кувейті і Саудівській Аравії. Всі вони відрізняються від середньовічних, за винятком султанату Оман, наявністю окремих елементів конституційної форми правління, які, однак, не змінили абсолютного характеру влади монарха, а лише пристосували її до вимог часу. Так, деякі з них прийняли конституції, створили представницькі органи - парламенти. Але частіше всього даровані главою держави народу конституції тепер юридично закріплювали монополію монарха на верховну владу, а парламенти згідно з конституцією наділялися лише консультативними функціями [17, с. 285].

Сучасні абсолютні монархії володіють низкою позитивних особливостей, які проявляються:

- в здатності верховної влади концентрувати ресурси на вирішенні актуальних завдань;

- в єдності державної влади в об'єднанні владних повноважень в одному центрі, що забезпечує високий ступінь взаємодії законодавчої, виконавчої та судової влади, попереджає конфлікти між ними;

- у здатності проводити ефективну внутрішню та зовнішню політику, яка гарантує політичну стабільність і єдність нації;

- в організації єдиного механізму, який виключає дублювання управлінських функцій і як наслідок існування відносно дешевого чиновницького апарату.

Однак весь цей позитив виявляється тільки в тому випадку, якщо монархом стає сильна і розумна особистість, а правляча родина орієнтована на відстоювання національних інтересів.

Монархічні держави цього регіону прийнято називати «нафтовими монархіями».

Однією з особливостей держави цього регіону є високий рівень її соціального складника; інша особливість полягає в тому, що все це досягнуто в межах архаїчних державних форм. Район Перської затоки - це регіон, де досі існують такі характерні для середньовіччя форми державного правління, як абсолютні або дуалістичні монархії.

Розглядаючи країни з абсолютною монархією, можна зупинитися в якості прикладу на султанаті Оман. Це держава, розташована в Південно-Західній Азії, не має конституції, її роль виконує Коран. Уряд вибирається самим монархом. Він називається Рада держави. Перше його засідання пройшло в 1998 році. Крім нього існує ще Рада Шури, керівник якого призначається королем. У віданні Ради Шури знаходяться обговорення п'ятирічних планів розвитку, турботи про екологію, звернення до султана з виразом своєї думки. Тільки султан може вирішувати міжнародні справи. Пости великих державних чиновників, прем'єр-міністра, губернаторів звичайно належать родичам короля.

Особливості сучасної абсолютної монархії розглянемо на прикладі Саудівської Аравії, як однієї з найбільших і найбагатших монархій.

В Саудівській Аравії іслам має найбільший вплив на різні сфери суспільно-політичного життя країни. В країні формально відсутній основний документ - конституція, так як, згідно з класичним трактуванням мусульманських теологів, конституційна база ісламського суспільства закладена в самому Корані і окреслюється системою шаріату. Прийнятий в 1992 р. королівський закон конституційного характеру «Основний нізам про владу» так і говорить: «Королівство Саудівська Аравія - суверенна арабська ісламська держава. Її релігія - іслам, Конституція - Книга Аллаха Всевишнього і сунна Його Пророка, хай благословить його Аллах, мова - арабська, столиця - м. Ер-ріяд» [24, с. 284].

Ця концепція гармонійно доповнюється ваххабітською версією мусульманського права, згідно з якою релігійна і світська влада суміщається в одній особі імама і правителя. Іншими словами, глава держави є правителем (королем) і релігійним лідером ісламської умми (імамом) одночасно. Відповідно, виконавчі, законодавчі і судові прерогативи зосереджені в руках правителя. Звідси витікає концептуальна і юридична основа принципів організації державної влади в Саудівській Аравії, яка відносить її до абсолютної теократичної держави [2, с. 102].

Прийняття в 1992р. «Основного нізаму про владу» окреслило на законодавчому рівні принципи і механізми функціонування політичної системи саудівського суспільства, а також дозволило прийняти цілий пакет законів - «Про створення системи місцевого державного управління», «Про статус Ради міністрів», «Про створення Консультативної ради», «Про статус консультативної ради» [30, с. 68].

Найзначнішим з них є закон «Про створення консультативної ради», що відновив розпущену в 1932 р. Консультативно-нарадчу раду. Оновлена рада (Маджліс аш-шура ал-амм), згідно з новим законом, складається з голови, заступника голови, генерального секретаря і 60 членів, що призначаються королем терміном на 4 роки. В 2001 р. король прийняв рішення про збільшення кількості членів Консультативної ради до 120 осіб.

В структурі Консультативної ради запроваджені 8 спеціалізованих комітетів: у справах ісламу, взаємовідносин з іноземними державами, фінансових і економічних питань, соціальних проблем, в питаннях охорони здоровя, з проблем обслуговування, по адміністративних питаннях, по освіті, по культурних та інформаційних питаннях [13, с. 99].

Згідно з «Основним нізамом про владу», главою держави є Його Величність Король Саудівської Аравії. В періоди відсутності короля його замінює спадковий принц Королівства. Король, згідно з нормами ісламу здійснює національну політику, контролює застосування норм шаріату і законодавчих актів, керує обороною Королівства, оголошує надзвичайний стан, війну і загальну мобілізацію.

Виконавча влада в Королівстві здійснюється Радою міністрів, головою якого є Його Величність Король Саудівської Аравії. Саме король приймає рішення про формування і реорганізацію Ради міністрів. Члени Ради міністрів відповідають за очолювані ними міністерства перед головою Ради міністрів, тобто перед Королем.

Законодавча влада в Королівстві здійснюється королем разом з Консультативною радою. Король має право розпуску і реорганізації Консультативної ради, а також проводить спільні засідання Консультативної ради і Ради міністрів.

Здійснення судової влади повинно бути засноване на Корані і сунні, суди діють у відповідності з ісламським шаріатом, Кораном і сунною. На чолі судової влади стоїть Вища судова Рада. Судді призначаються і зміщуються з посади указом по представленню Вищої судової ради.

«Основний нізам про владу» проголошує в якості основ саудівського суспільства сім'ю та іслам. При цьому декларується, що держава всіляко сприяє зміцненню сімей в збереженню арабських та ісламських сімейних цінностей, а також забороняє будь-які дії, що призводять до розколу і смути в саудівському суспільстві [19, с. 123].

Роблячи аналіз вищесказаному, можна дійти до висновку, що поряд з достоїнствами абсолютна монархія має також суттєві недоліки. Такі як: політична безправність народу, що не бере участь у формуванні інститутів верховної влади і проведення державної політики, юридичну безвідповідальність монарха за рішення, що ним приймаються, монополію монарха на владу, здатну призвести до встановлення режиму особистої диктатури, зловживання владою.

Висновки

Провівши дослідження, можемо зробити наступні висновки:

1. Монархія -- форма державного правління, при якій державна влада зосереджена цілком або частково в руках однієї особи -- монарха, передається в спадщину, не залежить від населення (як правило, не затверджується ним). Особливістю сучасних монархій варто назвати те, що роль монархів у політичному процесі не обмежується суто формальними повноваженнями, переважно закріпленими в конституціях. Проте розглядаючи взаємозв'язок між монархічною формою правління та особливостями зовнішньої політики, варто виходити за суто формально визначену компетенцію монарха. Франція - країна класичного абсолютизму (абсолютизм - необмежена монархія). Його вершина - остання третина XVII ст., роки правління "короля - сонця” Людовіка XIV, автора знаменитої формули: "Держава - це я”. У XVIII ст. королівська влада перетворюється на реакційну силу. При зростаючій економічній кризі і невдоволенні народу дворянство продовжує зберігати зовнішній блиск.

Не менш відомий афоризм фаворитки Людовіка XV маркізи Помпадур: "Після нас - хоч потоп”. Абсолютизмом (від латинського означає - необмежений, безумовний) називається абсолютна необмежена монархія, самодержавна влада. Це форма правління, за котрої верховна влада повністю належить одній особі - монархові. У країнах Західної Європи абсолютні монархії склалися в XV-- XVI ст., вони прийшли на зміну станово-представницьким монархіям. Абсолютна монархія постала як арбітр між старим пануючим класом феодалів та буржуазією і як захисниця обох класів від революційного руху народних мас, які піддавалися і феодальній, і капіталістичній експлуатації. Буржуазія стала у цей час могутнішим в економічному відношенні класом, але все ж недостатньо сильним, щоб ставити питання про встановлення власної влади. Посилення позицій буржуазії пояснювалося стрімким економічним прогресом у промисловості. Поява водяних коліс, механічного дуття в металургії, удосконалення ткацького верстата вели до укрупнення виробництва та розорення маси кустарних ремісників. Міцна королівська влада стимулювала економічний прогрес, що проходив в умовах активного і пасивного опору мас.

2. Абсолютні монархії сьогодні збереглися здебільшого на арабському Сході. Із цього випливає, що причинами живучості такої форми правління є соціально-економічна база й відсутність гострих соціальних суперечностей.

Зосередженням різних видів монархій є насамперед Аравійський півострів, народи якого тільки в другій половині XX ст. стали складатися в нації й у силу цього сприйняли законодавче закріплення влади правлячих династій як цілком природне, історично виправдане явище.

У зв'язку зі своєю патріархально-племінною свідомістю вони виходили з того, що висування певного сімейства в лідери здійснювалося за згодою одноплемінників, а традиціоналістське сприйняття диктувало їм лояльність стосовно такого лідера. Стійкість монархій у цих країнах достатньою мірою кореспондується із суспільно-політичною свідомістю, культурно-історичною матрицею населення, що відповідає певному рівню їх соціально-політичного розвитку. На відміну від класичних феодальних монархій, збереження лояльності до монархічної надбудови на сучасному Сході зумовлено виваженою політикою, що провадиться правлячими родинами, особливо в соціальній сфері. Сучасну монархію від феодальної відрізняє те, що її зміст, як правило, визначається нормативними актами: конституціями або ж прирівняними до них конституційними законами, що на Сході називаються «нізамі» (арабською - «порядок», «дисципліна» або ж «система»). Однак вони виступають певним прикриттям, так званою сучасною оболонкою монархії, тому що походять від монарха, який виступає джерелом усієї влади в державі.

Список використаних джерел

1. Автономов А. С. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: учебник / под ред. А. С. Автономова / А. С. Автономов, В. А. Савицкий, А. И. Черкасов. - М.: Юриспруденция, 2001. - 400 с.

2. Алексєєв Ю. Всесвітня історія : Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. - К.: Каравела, 2006. -239 с.

3. Бостан Сергій. Поняття форми державного правління та її історичні типи. // Влада. Людина. Закон, - №1, 2011.

4. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко. - К.: Знання, 2002. -565 с.

5. Всесвітня історія: Нова історія (кінець ХVIII - початок ХХ ст.) : 9 кл./ О.Гісем, О.Мартинюк, А.Ольбішевський, В.Щербина. -2-е вид., перероб.. -К.: А.С.К., 2000. -334 с.

6. Всесвітня історія: Навчально-методичний посібник (для іноземних студентів), Ч.1/ Укл. І. І. Романько; М-во освіти і науки України; Держ. льотна акад. України . - Кіровоград: ДЛАУ, 2003. -70 с.

7. Гогаева А. Л. Способы формирования правительства (анализ зарубіжного законодательства) / А. Л. Гогаева // Образование и право. - 2010. - № 6. - С. 170?181.

8. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов; За ред. Ю. М. Алексєєва. - К.: Каравела, 2005. -271 с.

9. Григонис Э. Конституционное право зарубежных стран. Курс лекций/ Э. Григонис, В. Григонис. - СПб., 2002. - 392с.

10. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін. - К.: Либідь, 1997. -261 с.

11. Данильян О. Г. Особливості формування та вдосконалення політичних систем європейських країн (на прикладі Великої Британії) / О. Г. Данильян // Державне будівництво та місцеве самоврядування: зб. наук. пр. / НДІ держ. буд-ва та місц. самоврядування Нац. акад. прав. наук України. -- Х.: Право, 2010. -- Вип. 20. -- С. 48-59.

12. Елистратов А. Очерки государственного право (конституционное право)/ А. Елистратов. - М., 1999. - 148с.

13. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. -Пер. з нім. 2-го вид. - К.: Знання-Прес, 2001. -631 с.

14. Клочков В. В. Английский абсолютизм в истории права: мифы и реальность / В. В. Клочков // Известия Южного федерального университета. Технические науки. - 2009. - Т. 92. - № 3. - С. 199?204.

15. Коломієць Ю. М. Правовий статус монарха в державах близького сходу, Магрибу та Японії / Ю. М. Коломієць. ? Х.: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2001. ? 112 с.

16. Крип'якевич І.Всесвітня історія: У трьох книгах/ Іван Крип'якевич; Упор. Роман Крип'якевич, Гол. ред. Світлана Головко. - К.: Либідь. -1995. - Кн. 2: Середньовіччя і нові часи/ Ред. Юрій Медюк. - 1995. - 420 с.

17. Монархія // Політологічна енциклопедія: навч. посібник: у 9 т. / А. О. Карасевич, Л. С. Шачковська. -- Умань: ФОП Жовтий О.О., 2016. -- Т. 4: М. Н. -- С. 334-341. -- 635 с.

18. Пиріг Р. Я. Монархія // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. -- К.: Наук. думка, 2010. -- Т. 7: Мл -- О. -- С. 46.

19. Політологічний енциклопедичний словник / уклад.: Л. М. Герасіна, В. Л. Погрібна, І. О. Поліщук та ін. За ред. М. П. Требіна. -- Х.: Право, 2015

20. Процюк І. В. Втілення принципу поділу влади в дуалістичних і парламентських монархіях / І. В. Процюк // Проблеми законності: акад. зб. наук. пр. -- Х.: Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2012. -- Вип. 120. -- С. 3-13.

21. Процюк І. В. Глава держави в парламентських монархіях і республіках / I. В. Процюк // Форум права: електрон. наук. фах. вид. -- 2012. -- № 3. -- С. 579--584.

22. Серьогіна С. Г. Абсолютна монархія: історико-теоретичний аспект / С. Г. Серьогіна // Проблеми законності. Вип. 74. ? Х.: Нац. юрид. акад. України, 2005. ? C. 18?27.

23. Стельмах С. Всесвітня історія: Новий період (кінець XVIII - початок XXст.): / Сергій Стельмах, Анатолій Слюсаренко, Сергій Пивовар. - К.: Академія, 1998. -293 с.

24. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: підручник / М. М. Страхов. ? Х.: Право, 2001. ? 416 с.

25. Сухонос В. Теорія держави і права: навч. посібник / В. Сухонос. - Суми: ВТД «Університетська книга», 2005. - 326 с.

26. Теміров Ю. Всесвітня історія: Дати, події, коментарі / Юрій Теміров, Людмила Шикова. - Донецьк: ВКФ "БАО", 1998. - 93 с.

27. Терещук М. М. Різновиди монархічної форми правління: порівняльна характеристика / М. М. Терещук // Держава і право. Юридичні і політичні науки. Вип. 38: Зб. наук. праць. ? К.: Ін-т держави і права НАН України ім. В. М. Корецького, 2007 ? С. 143?147.

28. Хоменко О. В. Виконавча влада за умов парламентської республіки та монархії (парламентської демократії) аспект / О. В. Хоменко // Форум права: електрон. наук. фах. вид. -- 2012. -- № 1. -- С. 1037--1045.

29. Чудаков М. Ф. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: учебник / М. Ф. Чудаков. ? Минск : Новое знание, 2001. ? 576 с.

30. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн: підручник / В. М. Шаповал. ? К.: АртЕк, Вища шк., 1997. ? 264 с.

Размещено на Allbest.ru