Трансформація політичних інститутів у сучасних перехідних суспільствах

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Однією з нагальних проблем політичної науки є вироблення чітких уявлень про наслідки інституційних змін. Проблема з'ясування джерел змін політичних інститутів та прогнозування їх наслідків особливо гостро постала в останній чверті ХХ ст., коли низка країн Африки, Латинської Америки та Східної Європи відійшли від авторитарного способу правління і стали на шлях демократичного розвитку. У зв'язку з цим перед політологами постала проблема розробки оптимального типу інституційного устрою, який міг би забезпечити новим державам демократичне правління.

Трансформація політичних інститутів у перехідних суспільствах наприкінці ХХ ст. змусила до радикального перегляду теорій про розвиток держави і соціуму та дала можливість краще зрозуміти природу політичних і соціальних процесів не лише у молодих, а й у сталих демократіях. У результаті дедалі більше політологів почали працювати у рамках неоінституціоналізму (Д. Аджемоглу, Е. Гібсон, Дж. Елстер, Р. Інглехарт, Дж. Капоччіа, К. Телен); активізувалися дослідження форм державного правління (А. Лейпхарт, Х. Лінц, А. Степан, М. Шугарт); з'явилися нові напрями у вивченні формування уряду (Я. Бадж, Т. Бергман, П. Варвік, Г. Глазгоу, П. Данліві, Г. Кеман, М. Левер, П. ван Рузендаль, К. Стром, К. Шепсль, Н. Шофільд), зросла зацікавленість питаннями інституціоналізації партійної системи (Я. ван Бізен, А. Гжимала-Бассе, Дж. Ішіяма, Р. Кац, Г. Кітшельт, С. Мейнверінг, П. Мейр, П. Левіс, Т. Скаллі); сформувалися окремі підходи безпосередньо до вивчення транзитних держав - транзитологія (Л. Даймонд, С. Ліпсет, Дж. Ді Палма, Г. О'Доннелл, Т. Картоерз, Дж. Коломер, А. Пшеворскі, Д. Растоу, С. Хантінгтон, Ф. Шміттер) та історичний інституціоналізм (Д. Зіблатт, Б. Мур, Т. Керевей, Р. Коллієр, Д. Коллієр Г. Любберт, Дж. Махоні, Д. Яшар) тощо.

Український дослідник постсоціалістичних трансформацій Ю. Мацієвський вважає, що всю сукупність підходів вітчизняних дослідників до цієї теми можна поділити на три види: транзитологічний, інституційний та постінституційний. Однак, зважаючи на те, що демократизація почала досліджуватися українськими вченими майже одночасно із формуванням неоінституціоналізму, доцільніше виділити три напрями у дослідженні трансформаційних процесів: з точки зору модернізаційного, демократизаційного та інституціонального підходів. Одними з перших трансформаційні процеси в Україні почали досліджувати Є. Бистрицький, Є. Головаха, О. Дергачов, В. Полохало, С. Макеєв, послуговуючись термінологією західних учених, зокрема терміном «посткомунізм». Згодом з'явилися публікації у руслі модернізації (В. Горбатенко, О. Іванілов, О. Новакова, Т. Пояркова, Д. Чемшит), а трансформаційні аспекти розглядалися у працях О. Іщенка, В. Ребкала, А. Колодій, Г. Зеленько, О. Картунова, О. Мазура, Ю. Мацієвського, М. Михальченка, Ф. Рудича, М. Рябчука, В. Смолянюка, О. Фісуна. У рамках інституційного підходу аналіз трансформації політичних інститутів здійснювали О. Максимова, А. Мілюкова, О. Рибій, О. Шадріна, М. Яковлєв.

Форма державного правління стала об'єктом дослідження І. Алєксєєнко, О. Бабкіна, Ю. Дзюбенко, П. Мироненка, Ю. Сурганової, а її різновиди - І. Осадчук, А. Панаріна, О. Сидорчука, О. Харченко. Інститут президента в Україні аналізується такими дослідниками як М. Зелінська, Ю. Коваль, М. Кармазіна, Н. Плахотнюк, В. Погорілко, С. Серьогіна, а його конституційно-правовий аспект - Р. Мартинюком та В. Сухоносом.

Управлінський контекст трансформації органів виконавчої влади цікавить О. Валевського, О. Васильєву, А. Коваленка, І. Коліушка, І. Кресіну, Є. Перегуду, В. Цвєткова.

Партійний аспект демократизаційного процесу в Україні висвітлено у дослідженнях Т. Дешко, В. Кафарського, М. Примуша, О. Нікогосян, І. Чміль та Ю. Шведи. Проблеми конституційного процесу розглядаються В. Колюхом, О. Скрипнюком, М. Томенком, Ю. Шемшученком.

Вітчизняних дослідників цікавить і порівняльний аспект трансформаційних процесів, підтвердженням чого є праці про зміни політичних інститутів у Західній Європі, країнах Латинської Америки, Сходу, Центральної Азії, Центрально-Східної Європи; постсоціалістичних країн, а також у Білорусі, Болгарії, Польщі, Угорщині та Чехії. Специфіка українського транзиту до демократії розглядається у працях Н. Кадук, К. Пальшкова, Є. Отдєлєнцева, Н. Хоми.

Хоча окремі аспекти трансформації політичних інститутів у сучасних перехідних суспільствах і висвітлювалися українськими політологами, однак комплексно проблеми спроможності держави, форми державного правління, конституційного процесу та інституціоналізації партійної системи у ході демократизації з точки зору інституційного підходу не досліджувалися, що й зумовило вибір теми дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках планової науково-дослідницької теми відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України «Політико-правові засади трансформації партійної системи України» (2015-2016 рр., РК 0115U002138). Тема дисертації затверджена Вченою радою Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України 6 березня 2014 р. (протокол № 2).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є концептуалізація трансформації політичних інститутів у сучасних перехідних суспільствах.

Для досягнення поставленої мети дисертантом були поставлені такі дослідницькі завдання:

- концептуалізувати взаємозв'язок між формою державного правління, партійною системою та трансформацією інших політичних інститутів, встановити їх вплив на становлення демократії у сучасних перехідних суспільствах;

- дослідити особливості зміни політичних інститутів, зокрема у перехідних суспільствах;

- з'ясувати чинники, що мають вирішальний вплив на процеси демократизації та інституційну інженерію у молодих демократіях;

- встановити вплив конституційного процесу на процеси демократизації; державний правління партійний демократія

- визначити особливості дослідження політичних інститутів у рамках неоінституціоналізму;

- встановити взаємозв'язок між процесами демократизації та державотворення;

- здійснити періодизацію досліджень форм державного правління;

- виявити еволюцію підходів до аналізу процесу формування уряду та з'ясувати особливості вивчення урядів країн Центрально-Східної Європи;

- розкрити роль і значення політичних партій та партійної системи у становленні демократичного режиму;

- охарактеризувати особливості взаємодії формальних і неформальних інститутів у розвинених демократіях та перехідних суспільствах.

Об'єктом дослідження є політичні інститути.

Предметом дослідження є трансформація політичних інститутів у сучасних перехідних суспільствах.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження став комплексний підхід із застосуванням загальнонаукових і конкретно-наукових методів пізнання, спеціальних методів політології та інших соціальних наук, які дали змогу всебічно розкрити суть поставленої проблеми, забезпечити обґрунтованість і достовірність наукових результатів. Застосування системного методу дало змогу розглядати процес трансформації політичних інститутів як результат взаємодії різноманітних чинників (об'єктивних і суб'єктивних, внутрішніх і зовнішніх). Структурно-функціональний метод допоміг з'ясувати важливість низки інститутів (форми державного правління, політичних партій, конституції, виборчої системи) на здійснення демократичного переходу. Виділення спільних і відмінних рис у ході демократизації, започаткованої у кінці ХХ ст. у різних перехідних суспільствах, стало можливим завдяки використанню порівняльного методу.

Особливо доречним виявилося застосування інструментарію історичного інституціоналізму, зокрема для аналізу ланцюгів подій, що відбувалися у певній часовій послідовності. Увага до поняття темпорального порядку (послідовності виникнення інститутів) та ідентифікації їх причинно-наслідкової значимості дала змогу з'ясувати особливості демократичної еволюції постсоціалістичних держав.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що дисертація є першою у вітчизняній політичній науці спробою оцінки особливостей трансформації політичних інститутів у сучасних перехідних суспільствах та їх здобутків за майже три десятиліття демократизації.

Вперше:

- концептуалізовано взаємозв'язок між формою державного правління, партійною системою у ході трансформації політичних інститутів у перехідних суспільствах з урахуванням таких ключових параметрів як: дієздатність держави, конституційний процес та партійна система. Спростовано тезу про небезпечність президентської форми для постсоціалістичних країн, оскільки ступінь інституціоналізації партійної системи та її тип можуть значно змінити баланс, закріплений у конституції. Відсутність реальних механізмів контролю за діяльністю президента веде не лише до формування в умовах напівпрезидентської форми фактичного президенціалізму, а й до посилення авторитарних тенденцій;

- вказано на важливість часової послідовності появи політичних інститутів у перехідних суспільствах. Так політичні партії у постсоціалістичних країнах з'явилися майже одночасно зі стартом демократичних перетворень, в той час як у розвинених країнах Заходу їх поява передувала впровадженню демократичних інститутів. Встановлено, що у перехідних суспільствах зміни політичних інститутів набули не форми заміщення (ліквідації старих правил, установок, організаційних форм та впровадження нових), а нашарування (впровадження нових правил, які діють одночасно з існуючими, не в останню чергу завдяки неформальним практикам) та зміщення (зміни у зовнішньому середовищі не знайшли свого відображення у перегляді правил, що більш характерно для авторитарних режимів, які формально набули певних ознак демократичності, однак механізм управління країною залишився старим);

- виділено тенденцію зміни інституційних правил у напрямі збільшення плюралізму, що характерне не лише для країн, які розвиваються, але є типовим явищем і для стабільних демократій. Загальносвітова тенденція здійснення плюралістичних інституційних реформ виражається у: 1) зростанні кількості транзитних переходів до демократії; 2) реформах демократичних інститутів (виборчої системи, збалансованості відносин між виконавчою та законодавчою владою); 3) поступових інституційних змінах у демократичних режимах; 4) децентралізації. Охарактеризовано об'єктивні (соціально-культурні, економічні, персональні (чинник еліт), міжнародні, інституційні) та суб'єктивні чинники, які відіграють особливу роль у ході трансформації політичних інститутів;

- досліджено залежність між конституційним процесом та зміцненням демократичних інститутів. У постсоціалістичних країнах спостерігається стійкий зв'язок між зміною режиму та прийняттям нової конституції, зумовлений переходом до нового типу суспільних відносин. У перехідних суспільствах Основний закон використовується правлячою елітою насамперед для легітимації своїх короткострокових політичних інтересів шляхом внесення змін до конституції, як правило, через всенародний референдум. Постсоціалістичні країни, що мали досвід авторитарних відкотів, характеризуються значною кількістю правок (Угорщина, Словаччина). Не досить ефективним є як надто раннє, так і надто пізнє прийняття конституції, яка на різних етапах розвитку політичної системи може використовуватися для легітимації як нового державного устрою, так і узурпації влади певною політичною силою з використанням демократичних інструментів.

Удосконалено:

- розуміння джерел змін політичних інститутів в основних підходах неоінституціоналізму. Економічний інституціоналізм та теорія раціонального вибору розглядають інститути як точки рівноваги, оскільки ніхто не зацікавлений в їх зміні, а їх здатність до самопосилення зумовлена зусиллями, здійсненими для їх формування, та затратністю процесу їх зміни. Соціально-політичний інституціоналізм у поясненні трансформацій політичних інститутів вказує на зовнішні об'єкти чи сили, еволюцію широких політичних, правових чи ринкових «полів». Історичні інституціоналісти наголошують на спадковості й тривалості, а не на зміні, і вважають, що у конкретний період часу можна вносити лише окремі зміни у характеристики інститутів, зумовлені історичною традицією. При цьому вони переоцінюють роль інститутів та ігнорують широкий вибір альтернативної поведінки, доступний акторам;

- тлумачення взаємозв'язку між демократичним транзитом та державотворенням. Оскільки в деяких країнах, Україні зокрема, демократизація передувала створенню національної держави, що значно ускладнило здійснення переходу до нового політичного режиму. Ефективність і якість діяльності органів державної влади визначають спроможність забезпечити економічний розвиток країни, що є однією з необхідних умов вдосконалення і зміцнення новостворених демократичних інститутів. Більше того, у випадку зовнішньої агресії низька якість державного управління, високий рівень корумпованості чиновників створюють серйозні загрози національним інтересам, як це засвідчили події 2013-2014 рр. в Україні;

- періодизацію досліджень форми державного правління, що дало підстави виділити чотири етапи: перший, започаткований у 1970-х роках, обґрунтовував переваги парламентської форми над президентською; другий з 1992 р. зосередився на вивченні інституційної практики конкретних країн; у ході третього етапу, з 1995 р., спростовано твердження про потенційно конфліктогенне поєднання парламентаризму і президенціалізму, оскільки з'ясувалося, що президентська форма може працювати як парламентська: президенти можуть будувати стабільні багатопартійні коаліції навіть у слабоінституціоналізованій партійній системі. Появу четвертого етапу можна спрогнозувати у зв'язку з необхідністю більш глибокого дослідження взаємозв'язку між президентом та парламентом за гібридних форм правління (парламентсько-президентської чи президентсько-парламентської) республіки;

- розуміння специфіки вивчення процесу формування уряду, що розпочалося у другій половині ХХ ст. із застосуванням теорії ігор і торгів. Вони дали змогу спрогнозувати стратегію поведінки політичних партій як раціональних акторів, що прагнуть отримати максимальну кількість посад в уряді. Однак такий спрощений підхід до розуміння політичних партій не відповідав реальності, тому виникла необхідність детальнішого аналізу мотивацій акторів та врахування середовища, в якому відбуваються коаліційні переговори. На початку 1970-х років значна увага приділялася ідеологічному чиннику та прагненню партій реалізувати виборчу програму. Перехід до теорії некооперативних ігор у 1980-х роках дав змогу дослідникам значно розширити перелік чинників, що впливають на створення уряду. Особливістю досліджень початку ХХІ ст. є розробка трьох нових напрямів дослідження: аналізу ролі президента, двопалатного парламенту та впливу транзиту на формування уряду. Особливістю східноєвропейського напряму досліджень стало підтвердження важливості історичної спадщини: авторитарне минуле та партії, створені на основі колишніх комуністичних, тривалий час мали значний вплив на формування уряду. Негативними чинниками для діяльності урядів у країнах Центрально-Східної Європи є відсутність проурядової більшості у парламенті, значна кількість коаліційних партнерів, їх ідеологія (наявність екс-комуністичних партій в урядових коаліціях) та складна економічна ситуація;

- концептуалізацію ознак інституціоналізованої партійної системи, до яких належать: 1) низький рівень персоналізації; 2) ідеологічна структуризація партійного спектра; 3) низька виборча волатильність; 4) низький рівень фрагментованості партійної системи; 5) сильна укоріненість партій у суспільстві; 6) високий ступінь організаційного розвитку партій. Встановлено, що інституціоналізація партійної системи відбувається у більшості перехідних країн досить повільно і наштовхується на низку серйозних перепон: слабкість і нестабільність соціально-політичної диференціації (відсутність розмежувань або ж повна атомізація суспільства), відчуження громадян від політичної системи, очолювана елітами трансформація, визначальний вплив електронних медіа, антипартійні настрої серед громадян, слабке громадянське суспільство, міжнародні обмеження на діяльність уряду та брак демократичного досвіду.

Дістали подальший розвиток:

- дослідження залежності слабкого ідеологічного зв'язку між партіями та виборцями, що зумовлює високий рівень фрагментованості партійної системи у постсоціалістичних країнах;

- наукові розвідки впливу неформальних інститутів на процеси демократизації. Доведено, що вони не мають однозначного негативного впливу, а їх взаємодія із формальними інститутами спроможна лише частково визначити результати політичного процесу.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що основні положення та висновки дисертації можуть бути використані у ході розробки конституційної реформи та удосконалення партійного законодавства у законотворчій діяльності Верховної Ради України.

Матеріали дисертації можуть використовуватися у навчальному процесі при викладанні таких дисциплін, як «Політологія», «Порівняльна політологія», «Конституційне право України», а також при розробці спеціальних навчальних курсів для політологів, юристів, спеціалістів з державного управління.

Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана й обговорена у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Основні положення, висновки і пропозиції дисертанта були представлені на міжнародних та всеукраїнських конференціях і семінарах: IV міжнародному науковому семінарі «Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку» (Київ, 8-11 квітня 2009 р., тези опубліковано); Другому міжнародному науковому симпозіумі «Дні порівняльного правознавства» (Яремче, 22-25 квітня 2010 р., тези опубліковано); Четвертій міжнародній науковій конференції «Тодиківські читання» (Харків, 27-28 травня 2011 р., тези опубліковано); ІІ міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні тенденції розбудови правової держави в Україні та світі» (Житомир, 10 квітня 2014 р., тези опубліковано); міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні питання розвитку правової держави в умовах сучасного становлення громадянського суспільства в Україні» (Харків, 18-19 липня 2014 р., тези опубліковано); міжнародній науково-практичній конференції «Державне регулювання суспільних відносин: розвиток законодавства та проблеми правозастосування» (Київ, 12-13 вересня 2014 р., тези опубліковано); міжнародній науковій конференції молодих учених, аспірантів і студентів «Державний суверенітет і народний суверенітет в сучасних умовах: VII Тодиківські читання» (Харків, 26-27 вересня 2014 р., тези опубліковано); міжнародній науковій конференції молодих учених, аспірантів і студентів «VIII Тодиківські читання» (Харків, 2-3 жовтня 2015 р., тези опубліковано); міжнародній науково-практичній конференції «20 років Конституції України: суспільство і влада в конституційному процесі» (Київ, 23 червня 2016 р.).

Публікації. Основні теоретичні положення дисертаційного дослідження викладено в 42 публікаціях, з яких одна індивідуальна монографія, 2 колективних монографії, 20 статей - у вітчизняних фахових наукових виданнях з політичних наук, 5 - у зарубіжних фахових наукових виданнях та виданнях, внесених до міжнародних наукометричних баз, 10 тез виступів на наукових конференціях.

Структура та обсяг дисертації. Монографія складається зі вступу, п'яти розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел (870 найменувань). Загальний обсяг монографії становить 416 сторінок, із них основний текст - 364 сторінки, список використаних джерел - 52 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, характеризується ступінь наукової розробки проблеми, її зв'язок з науковими програмами, планами і темами, формулюються мета і завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження, наукова новизна одержаних результатів, висвітлюється теоретичне і практичне значення результатів дослідження, наводяться дані про їх апробацію та публікації автора за темою дисертації, її структуру та обсяг.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження політичних інститутів» розглянуто еволюцію наукових підходів до дослідження політичних інститутів.

У першому підрозділі «Наукові підходи до визначення політичних інститутів» проаналізовано два основних підходи до розуміння політичних інститутів: 1) як сукупності норм, правил, установок та традицій, вкорінених у суспільстві, що визначають, упорядковують і регулюють взаємовідносини між людьми, їх поведінку, звід встановлень і правил, що забезпечують правильну і передбачувану поведінку (Д. Норт, Дж. Марч, Дж. Олсен); 2) як суспільних об'єднань, організацій, установ, їх сукупності, що формулюють і втілюють у життя колективні цілі всього соціуму або суспільних груп (М. Вебер, Р. Даль, Б. Ротстайн, С. Хантігтон). В українській мові відмінності між цими підходами позначаються термінами «інституція» - сукупність певних норм і правил, та «інститут» - певні організаційні форми. За першого підходу інститути є стабільними структурами, зміна яких майже неможлива через високу інертність звичаїв, традицій і соціальних правил, що не регулюються формальними інститутами. Водночас другий підхід передбачає можливість трансформації політичних інститутів як організацій, що складаються з індивідів та певною мірою залежні від формалізованих правил, виписаних у конституції. Дисертанткою також розглянуто важливе теоретичне питання співвідношення інститутів і уподобань, наявних у всіх учасників політичної дії, що породжує дві проблеми: 1) узгодження індивідуальних преференцій та колективного вибору; 2) інтеграції індивіда у суспільство.

У другому підрозділі «Еволюція і основні етапи становлення інституційного аналізу» відстежено зміну підходів до дослідження політичних інститутів та зародження і розвиток інституційного аналізу. До початку ХІХ ст. держава виступала концентрованим вираженням поняття «політичний інститут», що уособлював процес управління та правові норми. Основи нормативно-юридичного підходу до розуміння інститутів були закладені Т. Гоббсом, який звертав увагу на регулятивні механізми, санкціоновані державою, що володіла суверенітетом - абсолютною і примусовою владою. Згодом у працях Е. Дюркгейма та М. Вебера сформувалося альтернативне, соціологічне, розуміння політичних інститутів. У повоєнний період переважали різноманітні варіації теорій поведінки і теорій груп. У функціоналізмі, системному аналізі й теорії груп формальні політичні інститути або відсувалися на другий план, або взагалі не бралися до уваги. Ігнорування аналізу політичних інститутів у період домінування в політології біхевіористського підходу можна розглядати як своєрідну реакцію на відсутність прагнення до створення позитивної теорії, характерне для ранніх політичних досліджень. Проблематика політичних інститутів почала активно розроблятися у політичній науці в 1970-1980-і роки, що було зумовлене: загальнодисциплінарним характером їх дослідження; нездатністю структурного функціоналізму, марксизму та поведінкових концепцій сформулювати робочі гіпотези політичної науки; зростанням інтересу до інститутів з боку представників теорії раціонального вибору. Новий інституціоналізм відрізняється від свого ідейного попередника в декількох аспектах: для нього характерна підвищена увага до теорії розвитку і широке використання методів кількісного аналізу; інститути розглядаються як залежні змінні величини, а явища, пов'язані з ними, є незалежними змінними величинами, що визначають політику і управлінську поведінку. Автором детально розглянуті такі основні підходи в рамках інституціоналізму, як економічний, теорія раціонального вибору, історичний (культурологічний), соціально-політичний та структурний.

У третьому підрозділі «Трансформація політичних інститутів як об'єкт політологічного дослідження» встановлено: хоча деякі політичні інститути (конституція, форма державного правління, виборча система) особливо цінуються за стабільність і незмінність, однак навіть вони піддаються змінам, джерело яких залежить від підходу, якого дотримується дослідник. Економічний інституціоналізм (Д. Норт) пояснює зміни інститутів виходячи економічних інтересів, представлених групами чи індивідами, часто застосовуючи просту теорію раціонального вибору для пояснення процесу прийняття рішень. Інститути є точками рівноваги, оскільки ніхто не зацікавлений в їх зміні, що свідчить про їх здатність до самопосилення, яке зумовлене: витраченими засобами та затратністю процесу змін. Представники теорії раціонального вибору (М. Хечтер, А. Грейф, Д. Лайтін) шукають джерело спільних дій у культурних, соціальних або політичних традиціях. Соціально-політичний інституціоналізм (П. Бергер, Б. де Москіта, В. Пауелл, А. Сміт) дещо нагадує економічний підхід, але більшого значення надає соціальним або політичним чинникам, ніж економічним інтересам. Історичний (культурологічний) підхід (С. Краснер, К. Телен, П. Холл) виходить з того, що можливості для зміни або вибору інститутів дуже обмежені й зумовлені ефектом колії - залежністю від пройденого шляху.

Дисертантка також розглядає етичний вимір досліджень політичних інститутів, що дає підстави поділити вчених на оптимістів та песимістів. Оптимісти стверджують, що політичною наукою уже накопичена значна база емпіричних даних, які отримали належне науково-теоретичне осмислення, щоб приступати до інституційної інженерії в рамках конкретної держави. Песимісти попереджають про небезпеку зовнішнього втручання у розвиток суспільних інститутів через обмеженість наших знань про наслідки довільних соціальних перетворень.

У другому розділі «Чинники інституційної інженерії у перехідних суспільствах» розглянуто контекст прийняття рішення про вибір певної моделі інституційного устрою перехідної держави та чинники, що можуть впливати на нього.

У першому підрозділі «Шляхи конвергенції історичного інституціоналізму та вивчення демократизації» автор відзначає, що компромісним варіантом між прихильниками детерміністського та довільного вибору політичних інститутів у перехідних суспільствах є поєднання історичного інституціоналізму та досліджень демократизації, які тривалий час співіснували паралельно. Лише протягом останніх років дослідники демократизації почали формально запозичувати теоретико-методологічні інструменти історичного інституціоналізму для вивчення інституційного середовища та змін (радикальних і поступових) в авторитарних та демократичних режимах. Дисертантка доводить, що історичний інституціоналізм особливо доречний для аналізу ланцюгів подій, що виникли у певній часовій послідовності, темпорального порядку (послідовності виникнення інститутів) та ідентифікації їх причинно-наслідкової значущості.

У другому підрозділі «Типологізація чинників демократичних перетворень» дисертантка представила еволюцію підходів до класифікації чинників, що впливають на демократизаційні процеси. Автор відзначає, що перші роботи про демократичний транзит з'явилися у часи «холодної» війни і тому були надто ідеологізованими, оскільки їх автори були впевнені у беззаперечній перемозі капіталізму над його ідеологічним суперником - комунізмом. Наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років оформилася тенденція до оптимістичної оцінки демократичних транзитів і вважалося, що, дотримуючись певного набору правил і послідовності дій, можна побудувати демократію та ринкову економіку на руїнах будь-якого недемократичного режиму. В роботі обґрунтовано тезу, що усю сукупність чинників успішних переходів, представлених у літературі з питань демократичних транзитів, можна звести до п'яти основних: соціально-культурних, економічних, персональних (чинник еліти), міжнародних та інституційних. Так, дослідники-інституціоналісти виділяють цілий комплекс змінних, що мають вирішальний вплив на успішність демократизації, зокрема: виборча і партійна система, форма державного правління (президентська, парламентська чи змішана); структура представницьких установ (одно- чи двопалатний парламент); конституційна угода, що визначає правила гри для усіх учасників політичного процесу; якість політичних інститутів як таких.

У третьому підрозділі «Взаємодія формальних та неформальних інститутів у становленні політичної системи» відзначено, що в загальних рисах проблема інституційного розвитку зводиться до взаємодії формальних та неформальних інститутів, оскільки саме це питання ще у 1990-ті роки опинилося у центрі досліджень становлення демократії, зокрема у постсоціалістичних країнах. Низка дослідників вважає, що неформальні мережі лояльності можуть справити руйнівний вплив на політичні системи перехідних суспільств. Наприклад, номенклатурні мережі в Центрально-Східній Європі часто критикуються за те, що гальмують політичні та економічні реформи через змішування приватних і громадських інтересів, спотворення циркуляції ресурсів, обмеження доступу до інформації, зловживання законом і загалом дій, спрямованих на захоплення держави. Для розмежування формальних і неформальних інститутів останні можна визначити як інститути, які формально не згадані в офіційних документах (конституції чи законодавстві), а їх впливовість зумовлена: соціальним прийняттям, що забезпечує їм базову легітимність; відсутністю контролю, що зумовлює їх незмінність; ефективністю, оскільки «зайві» неформальні інститути, на відміну від формальних, припиняють своє існування. Відносини між формальними та неформальними інститутами поділено на три види: 1) взаємного посилення в розвинених демократіях; 2) конкуренції; 3) нейтралітету. Неформальні інститути можна класифікувати за їх зв'язком з громадянськими традиціями, що дістає відображення у захисті універсальних прав, визнаних за людиною, а негромадянські традиції підтримують ідею відмінностей і партикулярних моделей. До громадянських чеснот належать: довіра / солідарність; толерантність / чесність; неформальні частини конституцій; звичаєве право, сумісне з верховенством права; громадянська непокора; адміністративні правила, квоти представництва. Деструктивний вплив мають неформальні інститути, в основі яких лежать: недовіра / егоїзм; нетолерантність / нечесність; неявні конституції; звичаєве право, що суперечить принципам верховенства права; корупція, клієнтизм, погрози застосування насильства / уявні загрози (організована злочинність); вендета.

Дисертантка доводить, що неформальні інститути впливають на діяльність акторів у політичній, соціальній та економічній сферах, а кінцевий результат залежить як від типу неформального інституту, так і від відносин з формальними інститутами.

У четвертому підрозділі «Проблеми концептуалізації інституційних виборів у перехідних суспільствах» встановлено, що детальний аналіз стратегій акторів щодо інституційних змін може пояснити перехід від жорсткого до м'якого авторитаризму, від авторитаризму до демократії, від мажоритарної до плюралістичної демократії чи інших змін в інститутах демократії. Автор відзначає, що очікування акторів щодо отримання влади визначаються ступенем їх включеності в інституційний режим та його особливостями, що можуть створювати загрози для них у майбутньому. Ситуація непевності, що загрожує інституційній стабільності, виникає з появою нових політичних, соціальних груп, що домагаються участі у політичному житті. Якщо інституційні рамки орієнтовані на ексклюзивність (виключність), тобто абсолютну перемогу лише одного актора (політичної партії чи соціальної групи з чіткими преференціями) за рахунок інших учасників, то владні актори ризикують втратити усе, у випадках коли новим суб'єктам вдасться реалізувати свої цілі. Підтримка акторами конкретного варіанту інституційної формули визначається очікуваннями від її реалізації. Якщо впливові актори постійно програють і не бачать змін на краще у майбутньому, що є типовим для ексклюзивних інституційних рамок, то вони можуть погодитися на зміну інститутів. Загальна тенденція до більш включеної, плюралістичної інституційної формули проявляється у: 1) прискоренні темпів демократизаційних процесів у різних частинах світу, 2) суттєвих змінах між інститутами демократичного режиму (реформа виборчої системи, удосконалення відносин між виконавчою та законодавчою владою), 3) поступових інституційних змінах у демократичних режимах та 4) передачі повноважень на нижчі рівні державного управління - децентралізації.

У третьому розділі «Демократизація та державотворчі процеси у перехідних суспільствах» автор доводить важливість якості політичних інститутів для успішної демократичної консолідації. Хоча демократизація та державотворення часто є паралельними процесами, однак вони стосуються двох базових концепцій - демократії та держави. При цьому бездержавність не входить до переліку необхідних передумов для демократії, хоча вважається, що демократія посилює консолідацію державних інститутів.

У першому підрозділі «Нелінійність процесів демократичної трансформації» дисертантка відзначає, що у середині 1990-х років увагу дослідників привернули не лише швидкі темпи демократизації, які демонструвала низка країн Східної Європи, а й різноманітні відхилення від ідеальної моделі, що спостерігалися у молодих демократіях. Дедалі більше дослідників почали стверджувати, що перехідні суспільства лише перейняли деякі зовнішні атрибути демократії (вибори, формально демократичну конституцію та багатопартійну систему), уникаючи реалізації на практиці таких її принципів, як верховенство права, поділ влади тощо. Ця критика була зумовлена: 1) наявністю серйозних дефектів у молодих демократіях, особливо в частині захисту прав людини, поваги до принципу верховенства закону, підзвітності та прозорості; 2) низьким рівнем підтримки громадянами демократичних інститутів. Дисертантка відзначає, що невдачі демократизації спровокували появу наукових дискусій щодо пріоритетності керованих процесів, які здатен забезпечити авторитарний режим, на противагу становленню демократичних принципів навіть за рахунок різкого погіршення соціально-економічної ситуації у державі чи навіть її розпаду. Перехідні суспільства часто стикаються із дилемою: сильна центральна влада і безправні громадяни або слабка влада і громадяни, беззахисні один перед одним. Автором проаналізовано низку спеціальних теорій, які пояснюють причинно-наслідкові механізми і демонструють позитивний вплив демократизації на державотворчі процеси.

У другому підрозділі «Розбудова інституційної спроможності держави» детально проаналізовано чинники, що сприяють утвердженню демократії у перехідних суспільствах (інституційні, соціальні, партійні та зовнішні втручання) і доведено важливість ефективної діяльності органів державної влади для зміцнення демократичних інститутів на основі співставлення даних Рейтингу недієздатних держав, Свободи у світі, Світового банку та Індексу трансформації Бертельсмана. При цьому автор зазначає, що деякі елементи слабкості держави глибоко вкорінені у соціальну динаміку та відносини, і ключовий вимір інституційної спроможності стосується міри, до якої органи держави спроможні врегульовувати соціальні конфлікти, допомагати у відновленні та розвитку соціальної практики. У слабких державах з низькою інституційною спроможністю ці політичні сили та макросоціальні розколи можуть зникати, а іноді й зміщуватися або змінюватися. Фактично організаційна ефективність залежить від політичного контексту та політичних інститутів.

У четвертому розділі «Форма державного правління як засадничний інституційний вибір у перехідних суспільствах» автор доводить важливість комплексного підходу до аналізу доцільності певної форми державного правління у ході демократизації.

У першому підрозділі «Варіативність форм державного правління у нових демократіях» обґрунтовано важливість правильного вибору форми державного правління для перехідних країн, що зумовлено двома основними причинами. Форма державного правління, визначаючи взаємодію між законодавчою та виконавчою гілками влади, має значний вплив на якість демократії і перспективи демократичної консолідації; відіграє значну роль у формуванні та інституціоналізації партійної системи. Дисертанткою виділено чотири етапи у дослідженні форм державного правління та наголошено на важливості врахування контекстуальних змінних, які впливають на відносини між органами законодавчої та виконавчої влади, а саме: час (виборчий цикл: розведення у часі парламентських та президентських виборів); економічна ситуація; якість президентського правління; поведінка зовнішніх акторів (наприклад, впливових губернаторів, антисистемних сил тощо) та особливості розвитку національної історії та культури. Деякі інституційні змінні, що найчастіше досліджуються (прерогативи президента, партійна та фракційна структура парламенту), можуть по-різному впливати на політичні інститути у певних політичних системах, що ілюструє приклад СНД, зокрема поширений у цих країнах феномен суперпрезиденціалізму.

У другому підрозділі «Баланс повноважень органів законодавчої і виконавчої гілок влади у формуванні уряду» розкрито вплив практики призначення уряду на визначення форми державного правління у перехідних державах. Адже саме спосіб створення уряду, його розпуск та повноваження є ключовими для встановлення типу гібридної форми: парламентсько-президентської чи президентсько-парламентської. Практика формування вищого органу виконавчої влади визначає реальний вплив президента або парламенту на політичний процес в державі, що має особливе значення для перехідних країн, де значні неформальні повноваження глави держави щодо уряду можуть призвести до посилення централізації та скочування до авторитаризму. Дисертанткою розглянуто еволюцію підходів до розуміння особливостей процесу формування уряду та відзначено, що особливістю сучасного етапу є розробка трьох нових напрямів дослідження: аналіз ролі президента, двопалатного парламенту та транзитного переходу у формуванні уряду. Якщо попередні роботи ігнорували важливість глави держави, зосереджуючись виключно на впливі законодавчого органу та повноваженнях прем'єр-міністра, то дослідження Ш.-Г. Кенга, А. Нето, М. Тавіца і П. Шлейтера довели, що роль останнього у низці випадків була вирішальною, хоча вона часто переоцінюються, позаяк глава держави має радше церемоніальні, ніж реальні повноваження у цьому процесі. А Дж. Глазгоу переконливо довів, що президенти також відіграють активну роль у виборі партії прем'єр-міністра. Також на прикладі Франції та Румунії розглянуто вплив інвеститурного голосування на повноваження президента у ході формування уряду.

Автор наголошує, що для з'ясування реальної впливовості президента та парламенту на політичну стабільність у державі слід брати до уваги не лише процес створення уряду, а і його розпуску. Дослідження останнього оформилися у три основних теоретичних підходи. Представники перших двох вважають, що відставку уряду можна передбачити виходячи з характеристик уряду як органу, що формується парламентом, або який очолює виконавчу гілку влади у країні. Так дослідники, які розглядають взаємозв'язок між парламентом та урядом, акцентують увагу на комплексності середовища, в якому партії ведуть переговори для досягнення консенсусу щодо курсу державної політики. Представники третього підходу розробили теорію випадкових подій і стверджують, що розпуск уряду є непередбачуваним, оскільки зумовлюється випадковими подіями (політичні скандали, економічні кризи тощо).

У третьому підрозділі «Конституційний процес як інструмент зміни політичних інститутів» досліджено значення Основного закону для становлення і розвитку політичного режиму. Автор зазначає, що у ХІХ ст. конституції та пов'язані з ними процеси розглядалися переважно у співвідношенні з інститутами і протиставлялися останнім, оскільки вважалося, що інститути породжені традицією, історією, звичаями, а конституція асоціювалася з проявом колективної волі індивідів. У ХХ ст. конфронтаційна модель співставлення інститутів та конституцій себе вичерпала: акцент почали робити на конкретній організації суспільств, а не на юридичних формулюваннях. Дисертанткою детально проаналізовані два діаметральних підходи до часу прийняття конституції у перехідних суспільствах: негайно та після зміцнення основних політичних інститутів. Також подано розгорнутий аналіз конституційного процесу в Білорусі, Болгарії, Естонії, Латвії, Литві, Молдові, Польщі, Румунії, Словаччині, Чехії, Угорщині, Хорватії та Україні, починаючи з моменту отримання незалежності.

У п'ятому розділі «Вплив політичних партій на трансформацію політичних інститутів» проаналізовано важливість політичних партій та партійної системи для інституційного устрою держави та демократичної консолідації.

У першому підрозділі «Політичні партії як посередники у демократизаційному процесі» розкрито роль політичних партій у становленні та діяльності демократичних інститутів. У роботі показано, що дослідники партійної політики розбіжності між теорією та практикою функціонування політичних партій намагаються подолати їх двома шляхами. По-перше, за рахунок конкретизації теорій, побудованих на досвіді розвинених демократій, для їх подальшого застосування до перехідних держав. Такий підхід збагачує розуміння партійної політики і розширює перелік чинників, які можуть впливати на розвиток політичних партій та партійної системи загалом. По-друге, шляхом формулювання досить широких теоретичних рамок, які б дали змогу включити старі теорії партійної політики та зрозуміти відмінності в емпіричних моделях. Ці рамки конкретизують обставини, за яких справджується та чи інша гіпотеза партійного розвитку, і допомагають зрозуміти, чому конкретна теорія спроможна пояснити лише конкретні ситуації і в чому полягає особливість випадків, у яких її застосування не дає результатів. Час і контекст формування зумовлюють значні відмінності між партіями та партійними системами.

Дисертантка зазначає, що С. Мейнверінг та Т. Скаллі переконливо обґрунтували поділ партійних систем на інституціоналізовані та рудиментарні (зародкові), при цьому створення сприятливих умов для демократичної конкуренції посилить інституціоналізовані й зміцнить новостворені системи. Відсутність різких потрясінь у партійній системі підтримуватиме стабільність на зразок «заморожених» партійних систем Західної Європи та США. Однак навіть через кілька десятиліть слід констатувати, що багато партійних систем у перехідних країнах все ще слабкі й перебувають на етапі становлення. Більше того, ці системи можуть виявитися «замороженими» в точці плинності та дезорганізації, подібно до інституціоналізованих та стабільних партійних систем у Європі.

У рамках інституційного підходу дедалі більше фахівців визнають, що далеко не завжди соціальні трансформації чи зміна виборчої системи призводять до зміни партійних систем, які відбуваються під впливом внутрішніх, а не зовнішніх чинників, у результаті прийняття нової стратегії розвитку, модифікації ресурсної основи тощо.

У другому підрозділі «Інституціоналізація партійної системи у перехідних суспільствах та її основні характеристики» розкрито особливості інституціоналізації партійних систем постсоціалістичних країн. Автор слушно зазначає, що інституційний розвиток молодих демократій відрізняється від розвинених держав, перебуває під впливом різноманітних внутрішніх та зовнішніх викликів і обмежень. Ці відмінності мають тривалий ефект, роблячи партії та партійні системи у молодих демократіях менш інституціоналізованими, більш нестабільними, менш ідеологічними.

У дисертації показано, що рівень інституціоналізації має вирішальне значення для розуміння особливостей функціонування партійних систем у ході транзиту. До середини 1990-х років література про партії та партійні системи ігнорувала цей факт, оскільки більшість робіт науковців трактувала високий рівень інституціоналізації партійної системи як належне. Однак без розуміння феномена інституціоналізації неможливо проаналізувати найважливіші особливості партійної системи у більшості демократій та напівдемократій, що виникли у кінці ХХ ст. Очевидно, що виборці, партії та партійні системи у більшості сучасних молодих демократій якісно відрізняються від тих, що сформувалися у розвинених демократичних країнах.

Постсоціалістична партійна політика є цікавим предметом дослідження, оскільки схожість історичного розвитку та різні результати, досягнуті в ході трансформації, дають дослідникам унікальну можливість відстежити вплив різних інституційних і культурних чинників на функціонування політичної системи.

Водночас дисертантка зауважує, що справжня роль, яку партії виконують у регіоні, є предметом дискусій серед фахівців. Деякі з них, зокрема А. Агх, Дж. Елстер, включають партії до основних агентів транзиту і консолідації, у той час як інші (наприклад, Г. Тука) вважають їх маргінальними акторами, що не мають особливого впливу на перехідні процеси. На їх думку, тиск з боку міжнародного середовища та погіршення економічної ситуації є основними чинниками транзиту, в той час як партійна номенклатура, контреліти та різноманітні громадянські ініціативи (рухи, народні фронти) представляють місцевих акторів, вплив яких на перебіг цього процесу є обмеженим. Водночас Р. Марковскі стверджує, що певна політична підтримка демократизації всередині країни може передувати, а не слідувати за інституціоналізацією партійної системи, тобто політичні партії можуть сформуватися швидше, ніж сформується розвинена партійна система.

При цьому процес інституціоналізації не є лінійним, не передбачає обов'язкового прогресу від слабкої до сильнішої інституціоналіазції, оскільки партійні системи можуть деінституціоналізуватися.

У висновках викладено найсуттєвіші результати дослідження, наведено теоретичні узагальнення та нове вирішення наукової проблеми трансформації політичних інститутів у сучасних перехідних суспільствах.

1. Трансформація політичних інститутів у перехідних суспільствах значно збагатила політичну науку та інші суспільствознавчі дисципліни як в емпіричному, так і в теоретичному плані, сприяла розвитку міждисциплінарних досліджень, яскравим прикладом чого став історичний інституціоналізм, симбіоз економічної, політичної та юридичної наук у неоінституційній економіці, та удосконалила знання про інституційний устрій сучасних держав, які перебувають на різних етапах демократичного розвитку. Більше того, легкість, з якою у молодих демократіях змінювали виборчу систему, форму правління, модифікували партійну систему, змусила по-новому подивитися на стабільність політичних інститутів в усталених демократіях, провокуючи політиків на реформування власних країн (наприклад, спроби конституційної реформи в Іспанії та Італії, усвідомлення необхідності формування коаліційного уряду у Великобританії, спроба прийняття нової Конституції на референдумі в Ісландії тощо).